скачать книгу бесплатно
Ганна не знае, звiдки пiдбiгти, що вдiяти, щоб не пустити Гната.
– Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вiрю.
– Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти.
На стiл подавали смаженю, а Гнат вiдходив. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову.
Зайшов додому, забрав обидвi пляшки i подався на цiлу нiч на другу половину кутка, за яр.
VIII.
Нiч i мороз. Тиша. Срiблиться вiд мiсяця снiг. Стрiхи хат нiби дбайливо пообкладав ватою. З коминiв рине дим та тяжко-тяжко десь пiд саме небо зводиться.
Гнат не йде. Чого б вiн мав тепер ходити, коли в нього вiдросли крила, i вiн може лiтати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось i пiд гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стае Гнатовi.
Пiдходить до Домашиноi хати, не молодик вiн, а серце броварii виробляе. Не вгамувати його, не втримати. У всiх вiкнах простороi мурованоi хати свiтло. Вештаються люди, чути музики, спiв, гармидер. Зупинився, вiдсапнув, зняв шапку i пiдправив чуба.
Пiдняв голову, випнув черево i смiливо вперед. Увiйшов таки… Не встиг через порiг, а до нього Домаха:
– А, добривечiр! З Водохрищами будь здоров, голубе! А чого-то ти нас забув? А чого так пiзно? Прошу, прошу! Заходь…
Гнат прямуе до столу i виймае одну за одною пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора i його син Роман.
– На свята зi шкiл приiхали? – запитав його Гнат.
Треба ж ученим наперед вiддати шану. Це Гнат добре розумiе. Не вперше мiж людьми.
Мартин мiсце коло себе робить.
– Сiдай, Гнате. – Налий чарку… Випий та закуси… А на другу ж як? Ну-ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут i по десятiй хильнули. Де так забарився?
Вихилив i другу. Божу Трiйцю довелося також ушанувати. З’явилася розчервонiла Марiя. Вiд несподiванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й заслiпила. Язик не повертаеться, вся кров кинулася в лице. А iй смiшно. Стоiть i смiеться. Ох, тi бiсовi очi! Огнi!..
– Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…
Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умiшався.
– А у вас, мабуть, i помолотили?
– Та нiби вже…
– А я от нiяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвiт i нiчого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…
– У нас, – вставляе Гнат, – слава Богу, нiчого було, та продали, бачте, так к бiсовiй матерi. За безцiн восени вiддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошикiв.
– Кiнчали покоi? – з пiдсмiхом Мартин.
– Ет, якi там покоi. От хатчина така собi…
– Тепла? Не мокрiють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.
– Ми в кути добру цеглу дали i хундамент перелили смолою.
– Це добре. А моi, рiзало ма, не догадалися…
Далi пiшло про худобу, конi. Мартин похвалив Кухарчукiвських жеребцiв. Такi коники хоч пiд губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинцi, голубцi… Доходило до кашi, i Гнат почав бастувати. Не йде далi. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамiрно пiдпускати своi дотепи. Почав i до Марii пiдлабузнюватись та бiсики в усмiшках пiдшивати дiвцi. Музики тнули свою: «свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой годино моя!» Парубки з дiвчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дiвочi хустинки не встигають обтирати пiт.
Гнат тримаеться бундючно. Хотiв пiймати на самотi Марiю i два рази вже виходив на двiр. У темних сiнях таки нарештi наткнувся на неi. Не пручалася i не тiкала. Навiть за руку взяла, а Гнатовi здаеться, що йому всi царства на свiтi подаровано, що вiн багатий нiби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоiш i дивишся та ще дихаеш. А думав – усе скажеш. От тобi й скажеш…
– Де-то волочився? – питае вона.
– Та де ж… Отак… Сюди-туди…
– Добре менi сюди-туди. Думаеш, не знаю? За Ганною волочишся?
Гнат не стерпить брехнi.
– Брехня! – твердо й рiшуче заперечив. – Нiколи з Ганною нiчого не мав!..
– А нащо ж ляпають язиками?
– Коли б знав хто, ой, Марiе!.. – урвав i замовчав.
По хвилинцi:
– Слухай, Марiе! Не можу так далi… Або-або… Кажи.
Засмiялася. Не розумiе, мовляв. А розумiе, капосна, гаразд.
– Будеш, Марiе, моею? Будеш? Або ж…
– Або ж що?…
– Побачиш що. Це, Марiе, не жарт! Не можу далi терпiти цього…
– Ну, й ти нетерплячий. А що Одарка. Не бiйся, почуе – з хати вижене. Лае мене, нi? О, напевно… Я знаю сама, люди гуторять…
– Ти скажи менi лише слово…
Перебила:
– Слово, слово! Яка дiвка отак вiзьме тобi i випалить: «Голубчику, а бери мене… А приходь!» Це може лише твоя Ганна… Та ж парубок… Але ходiм до хати. Холодно…
Коли Гнат вiдходив, Домаха вузлик гостинцiв нав’язала.
– Це, чуеш, вiд неi. Це вона… То знаеш, як то е… Дiвча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручаеться, соромиться… А ти не цурайся. Не цурайся… Заходь частiше. Вона тепер не на хуторi. Я взяла ii до себе… Заходь!…
Марiя теплу хустку на плечi накинула i провела його через сад. Хотiв постояти, та холоднеча.
IX.
А Марiя все-таки листiв вiд Корнiя чекае. Ночi! Ох, ви дiвочi ночi! Пришли, подай вiстку, не покинь!.. Чи чуеш ти? Не чуеш i не бачиш! Гуляеш у далеких краях, забув, перестав навiть думати. Днi, тижнi i мiсяцi i хоч би один листочок. Не проспала кiлька ночей i випила з Гнатом могорич.
А дiвчата-цокотухи вже давно по селу виспiвують: «А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла замiж, Гнатуня чекала»… Марiя чуе спiви, i видаеться iй, що ii ховають, що виряджають на смерть.
Вiдгуляли бучнi заручини. Михайло та Одарка, як старшi, пiшли на оглядини.
– То, чуете, куманю, якi там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Нi й нi! Хоч ти йому, людоньки, кiл на головi теши. Ну, хай. Не менi, а собi бере!.. – гуторила на вулицi Одарка.
Але на заручинах, коли приiхав сам Мартин, коли на стiл поставили i слив’яночки, i вишнiвочки, та коли варенички пiдсмаженi подали, та ковбаска запахла, о, тодi Одарка iншоi заспiвала. Пiдпила, загомонiла:
– То, чуете, сватуню, вуха менi сусiди протуркали. А що, а куда… А я, чуете, кажу: аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собi добувають…
– То, кумо, що вже до працi, то знаете… У мене народ не дармуе. У мене – як праця, то праця. А, як самi знаете, держу ii сьомий рiк. Золота дiвка. Що не похопить, горить у руках. Дайбоздоров’я!
Хай буде все на здоров’я, – i свати випивали. – «Ой, Гнатуню молодий, веди конi до води; поки конi напоiш, з Марусею постоiш», – защебетали дружки.
Одарка пригублюе та пригублюе наливку i до кiнця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невiсткою ведуть ii по коморах.
– І це ii, i це… Ось тут кожушок… Купили, чуете, бирок i дали кушнiровi виправити. Лiпше, коли сам вибереш, i сам за всим приглянеш… На ярмарку такий тендит пiшов, що Господи. Що не вiзьмеш, у руках розлазиться.
Знайшли й подушки i гунi. Оглянули н корiвку. Стоiть i пожовуе собi спокiйно. Ось тобi воли i корови, думае Гнат, а Одарка що мае казати. Не сподiвалася навiть. Казали, вона тобi в Мартина, як дома. Як рiдну шануе. Правда, виходить. Про головне поки що замовчуеться. Краще, коли молодий не знае, що дiстане. Бiльше любитиме жiнку.
М’ясницi цього року малi, тож треба спiшитися. Вiталося, турбувалося. Гнат хотiв показати, що вiн допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марii дiвчата бiгають. Рiднi не мае, то кожна хотiла б за дружку бути. А, Марiе, те, а, Марiе, се… Радять, метушаться. А якого вони вiночка виплетуть, а як зачешуть косу…
Збиралися молодицi, i цiлими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто пiде в придани. Посаженою матiр’ю одноголосно мае бути Домаха. Вона ж iй була як рiдна мати. Не може Марiя поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то, чуете, вже гострiша. У тiеi язичок, i Марiя не раз вислухала сповiдь. Щож до Домахи, то грiх щось погане сказати. Лагiдна й справедлива. Де треба, нажене, де треба, погладить i помаже. А сиротi того треба. Ласки, доброго слова i все.
Згадала Марiя, що мае десь хресних батькiв, але вони так мало в життi пiклувалися своею хрещеницею, що Марiя майже не знала iх. Але все-таки пiшла просити iх на весiлля, i хресний батько став за посаженого. Треба комусь на шлюб благословити.
Спекли коровай. Дiвчата обсiли роем стола, виспiвують та вбирають рiзку. Приiхала з мiста Мартинова дочка i причепурила молоду по-панськи. Бiлий вельон, довгий, аж по землi волочиться. Марiя трохи соромилась, але вiдчувала приемнiсть i знала, що iй будуть заздрити товаришки.
З усього кутка зiгнали найкращих коней «у пiдводу».
Музики взяли троiстi. Як заграли, всi пiджилки задрижали.
Раненько приiхав своiми кiньми Гнат. Так пiд’iхав на подвiр’я, що вiз мало не перекинувся, аж тахлi у вiкнах забряжчали. Дружки та свiтилки спiвами заливаються, музики марша тнуть. Пiднявся на цiле село гармидер.
А Марiя сховалася в сусiдськiй коморi, сидить, як велить звичай, на скринi i заливаеться справжнiми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить ii, виводить заплакану i провадить до хати розплiтати косу. «Розплiталничка плаче, розплiтатися не хоче», – спiвають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Мiцно зчепила вона на головi руки, боронить свою заплетену косу. Сват розривае руки, розплутуе безлiч навмисне нав’язаних косникiв, що посплiталися твердими вузликами.
Ах, чого, чого, Марiе, плачеш? Дiвчатонька, голубоньки!.. Розплiтайте ii, одягайте ii. Благословiте, тату, благословiте, мамо! Раз, другий i третiй! – Хай вас, дiтоньки, Бог благословить, раз, другий i третiй!
Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поiхати та купити паристi. Один образ – Мати Божа Молошна, другий – Ісус Христос, менший розмiром, а це недобрий знак. Сусiди потиху шепотiли. Нi, нi, сусiдко, як не кажiть, а це не е добре.
Посiдали на пiдводи, а дружки заспiвали:
Вiдчинилися ворота,
Їде до шлюбу сирота…
Марiя в ще бiльшi сльози… Гнатовi тремтять уста, але стримуеться. Не личить йому репiти i не сила втриматися. Пiсня нiби про нього навмисно складена. І матiнка не бачить, i батенько не чуе… На шлюб виряджають чужi людоньки, а коники шиi гнуть, i дружечки спiвають.
Домаха обходить пiдводи молодих i обсипае iх зерном, намоченим у свяченiй водi. Ворота вiдчинилися – вйо! Рвонули конi, Гната повезли попереду, за ним Марiя. До шлюбу ще окремо iдуть.
Пiд вiнцем Марiя блiда, як панночка. Тiльки опущенi тремтячi вii та брови чорнiють, та кучерi, що вибиваються з-пiд вельона. Гнат сухий i суворий. Обое тримають восковi свiчки.
– І ти, невiсто, нарицаема Марiя, будеш ли вiрною мужу своему Ігнатiю? – питае священик.
Марiя ледь помiтно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося – так. Свiчки горiли рiвно, нi одна не згасла. Коли вiдходила, молода, як годиться, зачепила ногою рушничок, на якому стояла, i вiдволiкла його до порога, щоб щастя не лишилося стояти.
А вiд шлюбу iхали вже разом на Гнатовiй пiдводi. Кiлька разiв дорогою перепиняли iх снопом жита, хлiбом та сiллю. Гнат брав на вiз снопа i частував горiлкою перепинщикiв. Дома в Домахи зустрiли молодих святими образами та хлiбом. Благословляли, молодi цiлували образи i руки батькiв, входили до хати i вiдразу за стiл, бо вiд самого раня нiчого не iли. Не годиться ж перед шлюбом iсти.
У великiй свiтлицi довгi понакриванi столи. Навколо понасiдало гостей. Всi голоднi. Подають страви. Спочатку тихо та врочисто, але згодом, коли вихилили по однiй-другiй чарчинi, настрiй швидко мiняеться. Загомонiли, заспiвали. Музики в цей час на дворi для парубкiв та дiвчат грають. Там, чути, витанцьовують молодi гостi, яким не годиться за столом зi старими бути.
Марiя сумна. Їла мало, не пила зовсiм. Гнат, як мiг, припрошував, пiдкладав iй, що видавалося йому смачнiшим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала ввесь час про Корнiя. В душi чула неспокiй. Здаралося, страшний учинила грiх. Боялася кари за зломану присягу бути вiрною до смертi. Але ж де вiн? Ну, чому нiчого не написав, нi одноi вiсточки не дав про себе. Пiшов i нiби в воду канув. Де вiн?
В очах картини i картини. Як побачила його того вечора, як обняв ii, смiливо, певно обняв… Його блискучi синi очi, його кучерi… «Ах, Боже, Боже!» – вириваеться тяжке зiтхання.
– Що тобi, Марiе? Чого сумна? Їж, люба! Вiзьми ось цей кусник… Нi, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив’яночка яка солодка, як мед, густа…
– Дякую, Гнате. Нiчого… Нi, нi… Менi нiчого. Менi добре. Не хочеться iсти, не голодна…
Нi, думае Марiя, вiн не такий уже дуже поганий. Вiн добрий i щирий. Не говiркий, але Боже… Не всi ж мають бути говiркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долi не пiдеш… Коли б вiн трохи певнiшим був… Як той. Той смiло йшов, а цей скрадаючись. Той нiчого не носив, не купував. Навiть хотiла, щоб щось купив. Нi. Брав ii, як свою, i цiлував, i смiявся. Цей же i цукерки, i хустку… Якось пiдкрадаеться, мовчить i вичiкуе… Але i цей сильний. Марiя чуе його силу. Сила його у витривалостi, у терпеливостi.
Марiя роздумуе, а на хатi розлягаються пiснi. Свахи, дружки, свiтилки гармидер пiдняли, що нiчого, крiм них, не чути. Розчервонiлися, очi всiм горять. Рвуться з-за столу i швидко в танець.
Коли дiйшло до перепою, Мартин пiдкреслено кинув на тарiль золотий п’ятикарбованець та заявив:
– Дарую тобi, Марiе, цi грошi на шастя, двi десятини на розжиття та корову на розплiд!..
Пiднесена i врочисто-чиста, Марiя приймала своi дари, цiлувала кожного в уста, а Мартина, схилилася i, як батька, поцiлувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсiм не сподiвався, що, крiм красунi жiнки, буде мати ще й такий маеток.
– То, – говорив Мартин Михайловi, – у мене так… у мене роби, як у себе, але й дiстанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нiчого… За господаря, якого знаю, що не змарнуе, на! Май, працюй i доробляйся, щоб твоi дiти i внуки мали…
Уночi виряджали до молодого. Понавантажували вози рiзним майном, свати шугали потай по Домашиному господарству, що могли похопити, перли i пакували на пiдводи. Кури, гуси, якiсь коноплi, стару ступу. Ну, й реготу опiсля було.
У молодого знов зустрiчали повiнчаних з образами та хлiбом. Знов вели до хати, садовили за стiл, iли та пили. Опiсля вели молоду до комори, вдягали «тура», уводили до хати, дурили молодого. Уводили, замiсть Марii, накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим i спiвали, чи вгадае, кого привели. Було гармидерно i приемно.
Марiя намагалася бути веселiшою, бiльше говорила, часто в рiзних справах звергалася до Одарки, як старшоi. Виряджаючи, Домаха наказувала Марii:
– Слухай, дитино, ii. Не забувай, що все-таки вона там старша… Вона тобi мае замiнити свекруху. Слухайся та будь привiтливою…
Марiя намагалася слухати та бути привiтливою. Одарцi дещо не до вподоби, що Марiя занехаяла старосвiтськi звичаi i не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такi вже часи настали. Що сторона, то й новина.
Гнат купив Домасi чоботи. Чоботи купувалися матерi молодоi, але матерi не було… Домаха тiшилася подарункам, але до чобiт треба спiвати… Як же вона буде спiвати своiм старим голосом.
– За мене, людоньки, проспiвае Марiя. Сядь-но, дитино! Ти ж умiеш, нi?
Марiя сiла за стiл. Одягнута i зав’язана по-молодицьки. На головi попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрiчкою. На шиi багато справжнiх дорогих коралiв. Сама свiжа, пишна, натхненна. Очi невинно спушенi додолу i закритi рiвними гребiнчиками вiй.
