скачать книгу бесплатно
Перед нею, на великому тарелi, перев’язанi стрiчкою чоботи. Марiя дивиться хвилину на них. Гостi замовкають. Робиться зовсiм тихо, i, пiднявши високо повнi груди, Марiя сильним, дзвiнким голосом починае:
Ото тii чоботи, що зять дав,
А за тii чоботи дочку взяв…
Чоботи, чоботи ви моi,
Наробили клопоту ви менi…
Марiя спiвае, а голос ii плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марiю, дивиться, мов на святу. Здаеться, що де янгол злетiв з небес, сiв у нього за столом i виспiвуе тужливу, але чарiвну пiсню. Пiдiйти до неi, стати прилюдно на колiна i поклонитися до землi.
– От так дiстав жiночку! – говорили сусiди. – Така кривинда, а таку пiдчепив кралю. Га!..
А гостi ще довго бавилися, пили та iли. Вигравали музики. Парубки добивали своi гопаки. У просторих сiнях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стiни рухнуть.
Навiть Марiя дещо розвеселилася. Їi брали до танцю. Здебiльша вiдмовлялася. Вiн не танцюе, так i вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась бiльше Гната, у всьому радилася його. Вiн радiв i бiгав, мов навiжений. Ішли разом до комори, розглядали та впорядковували своi подарунки хустки, спiдницi, полотно… Дiстали, хвалити
Бога, досить. Вистачить на кiлька рокiв. І Марiя поволi втихомирюеться. Для неi починаеться нове життя, i треба з цим помиритись…
X.
Буденнi днi. Коли б хоч, думае Марiя, менше зi мною сидiв. Нiчого не говорить, сидить i дивиться посоловiлими очима. Ах, нащо вiн так любить! Коли б хоч не так докучливо i не так нагально любив. Завше коло тебе, завше: може хоч те? Може се? Чи не потребуеш на нову спiдницю? Скiльки не поiде до мiста, нiколи без гостинця не вернеться. Доглядав, як малу дитину.
Дiзнався, що Марiя любить слухати читання. Щотижня ходив до шкiльноi книгозбiрнi i вечорами та святковими днями перечитав iй чимало всячини. Інодi траплялися книжки, вiд яких Марiя не могла вiдiрватися. Гнат мусiв постiйно сидiти й читати. Марiя переживала прочитане, радiла чи плакала разом з тими людьми, про яких оповiдала книжка.
Ще бiльшу втiху мала, коли почула вагiтнiсть. Тепер хоч не буде сама. Тепер мае хоч про що думати. Родиться таке мацюсiньке крикливе створiннячко. То буде хлопчик, обов’язково хлопчик. Назве його Романом. Це iм’я давно подобалося Марii.
Марiя тiшилася i працювала, як могла. А працювати вмiла i не цуралася працi. Вмiла варити, пекти хлiб. З першого тижня Одарка багато домашньоi роботи зiпхнула на Марiю, i та сумлiнно i справно виконувала своi обов’язки.
Народився в Марii дiйсно хлопчик, назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бiгав, землi не чув. Боявся за Марiю, хотiв iхати бозна куди за лiкарем, але все обiйшлося щасливо i то без лiкаря. Марiя народила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цiлу хату. Прикликали бабу Улiту, i та зав’язала новонародженому пупок. Коли Марiя годувала дитину, вiдчувала велику радiсть. Сидiла над маленьким чоловiчком, який ледве ворушився, i безупинно дивилася на нього.
Хрестини вiдбулися за тиждень. Першим кумом узяла Марiя Мартинового Романа, першою кумою – дячиху. Гнат не мав нi в чому голосу, зрештою, i не потребував його. Був надто i так щасливий. Був щасливий, що з очей Марii зник вiчний смуток, який не сходив у неi навiть тодi, коли смiялася. Тепер нiколи i нiчого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усмiхнена мати i чого iй ще потрiбно? Тiшилася i смiялася, i свiт не раз обняти бажала б. Гнат став кращим i поважнiшим в ii очах. Це ж вiн подарував iй сина. Це ж вiн, добрий, мовчазний Гнат.
– О мiй ти цвяшечку!.. О мiй крикунчику!.. Мое янголяточко любе!.. – щебетала Марiя, пораючись коло дитини. Дитина пацала нiжками, помахувала незручно рожевими рученятами.
– Як виросте, дамо його, Гнате, на школи. Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А вiн буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тiльки подивися, який вiн розумний. Усього тiльки два мiсяцi, а чого вiн тiльки не знае.. Якi розумненькi оченята. Вийме рученьки i так спiшно виробляе ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказес? Ти, ти, ти!.. Любе мое, дороге мое, щастя мое!.. – не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей i цiлувала, цiлувала. Дитя пручалося, слинило i махало тiсно затисненими кулачками.
Гнат сам i колиску для сина змайстрував. Довго коло неi порався, вигембльовував, виточував нiжки, поруччя. Пофарбував бiлим лаком.
– Ти, Марiе, перекормиш його, каже Одарка. – Дитина блюе, а ти годуеш i годуеш. Коли був малим мiй Семенко, я не мазала його так, i то було для дитини лiпше.
– А коли ж кричить…
– То, мабуть, йому догаряе щось. Подивися. Може, пелюшка мокра, чи кусае прiль. Засипай йому мiж нiжками та пальчинятами попiльцем. Дивися, який у нього бiлий язик. Грибок завiвся. Треба витирати шматкою.
Коли купала, клала в воду любисток, щоб любили дiвчата. Одягала сорочечку перед челюстями печi, вигрiвала i хрестила ii. Огонь i хрест вiдганяють нечисту силу. Боялася i тремтiла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд i щоб не наврочив. Кiлька разiв бабу Улiту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зриваеться зi сну та кричить.
Днi йдуть, i Романьо росте. Марiя кожного дня тримае його в пеленi i годуе грудьми. Що е приемнiше, нiж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубцi бiль. Зрадiла. Комусь треба сповiстити свою радiсть. Де батько? Батько он пораеться на подвiр’i, згрiбае солому. Вибiгла.
– Гнате, Гнате! А ходи мерщiй до хати!
Гнат кидае все, що мае в руках, i навзаводи пiдгицуе до Марii.
– Ти тiльки подивися. У нього вже зубинята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!…
Ах, як Марiя тiшиться, що в нього й зубинята ростуть Це ж вiн мае стати справжньою людиною. Не хочеться вiрити… Гнат дивиться, корчить приемну усмiшку, оббiгае з усiх бокiв Марiю й дитину, а натiшившись, вертаеться знов до роботи.
Далi минають днi. Марiя зовсiм призвичаiлася до синових зубинят. Інодi так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшае, белькоче i ще розумнiше нiж колись дивиться на матiр.
– Бе-бе-бе! Агi! Агi! Агi! Па… – фiлософуе малий.
– Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?
– Агi, агi! На!..
– Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну, скази! Ну, скази: мама.
– Агi, агi! Ма…
– Ну, ну! Сце, сце. Ну. Мама.
Але скiльки не вмовляе Марiя, Романьо далi не подужае такоi мудростi. Зате вiн уже сидить, спритно i завзято рачкуе i, чим тiльки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марii новi несподiванки. То Романьо новий звук видумав, то зiп’явся на розкаракуватi нiжки i протримався так пару хвилин. Марiя тримае за рученята i вчить його ступати. Скiльки втiхи, коли вiн ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудового незабутнього дня Романьо настiльки розхоробрився, що зовсiм виразно замамав.
– Ма-мама!..
Марiя почула, заллялася i захлинулася втiхою, кинулася до свого мудрагеля i так цiлувала, що вiн ледь видержав, щоб не розкричатись.
– О, мое ти, мое!.. О, ти мое миле, мое золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсiди пропадае?
Батько не дома. Батько поiхав до млина. Чекала, не дочекалася, поки не вернеться, а тiльки в’iхав увечерi на подвiр’я, миттю вибiгла до нього i:
– Ах, коли б ти тiльки чув, що наш Романьо сьогоднi сказав. Коли б ти чув!.. Зовсiм добре вимовив мама.
– Хм, – смiеться Гнат, лишае в запрязi конi i швидко шкутильгае з Марiею поглянути на свого мудрого сина, який нарештi втяв таку нечувану штуку.
Михайло побачив запряженi конi без погонича, наробив крику.
– То, рiзал-ма! поставить у запрязi i пiде. Коли б яка нечиста сила наполохала, i тодi лови вiтра в полi. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина.
Михайло випрягае конi та вiдчiплюе посторонки. З хати бiжить веселий Гнат.
– Ну, ну… Не сварися. Забiг на хвилинку. Їхав i так, знаеш, захотiв пити, мало не вмер. З’iв солоного оселедця.
– А коли б збурилися конi та розтаскали воза, про це ти не думаеш. Знаеш же iх. Не первина!
XI.
Золота пахуча осiнь. Сади обтяженi яблуками i сливами. Синi такi, повнi i соковитi. По городах ламають кукурудзу, копають картоплю, рубають капусту. Над яром висить дим i пахне згаром картоплиння. По лiтниках блукае без пастухiв худоба, шелестить листом i вибирае кращу поживу. Пастушки бiжать до школи, а вернувшись пополуднi, кладуть по лiшниках огонь, печуть у прiску картоплю, яблука, варять сливове вариво. Притому наломлюють оберемки лiскових дубцiв, розпалюють iх у прiску i звучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок.
У Кухарчукiв великий смуток. Пiвторарiчний Романьо тяжко захворiв. Не iсть, сильна гарячка, кинувся висип, устечка затиснутi, спраглi. Марiя сидить над ним невiдступно. Гнат поiхав до мiста по лiкаря.
Недавно снився Марii дивний сон. Встала й оповiдала всiм.
Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвiтуть рясно дерева, людей скрiзь повно, видзвонюють дзвони по всiх церквах. Ідемо з Гнатом, а коло нас бiжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно в бiлу, з виложеним по-матроськи комiрцем, блюзочку, у легеньких, як-то я завжди уявляю, чобiтках з лакованими холявками. Сiли ми коло наших могил, i тут десь узялися покiйниця мама. Так мало пам’ятаю iх, але тепер бачу i пiзнаю iх виразно. Пiдходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя i кудись вiдводять його. – Куди ви, мамо, його берете? – питаю. Усмiхаються. – Я, кажуть, – пiду з ним до церкви. Тут така тiснота, – беруть i вiдходять. Опiсля ще повернули голову: – Не чекайте, – кажуть, – на мене з обiдом, – i зникли мiж людьми. А я стою, чуете, дивлюся, i так менi стало дивно. Якось так дивно. Здаеться, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил i хочу крикнути, хочу бiгти кудись. Але уста моi не розтуляються. Ноги такi тяжкi, що не в силi пiдняти iх. На цьому й прокинулася.
Всi вiдчули наближення чогось неприемного. Того самого дня захворiв Романьо, i Марiя не спить другу нiч. Перший день думали – так собi щось. Другого погiршало. Ледь свiток Гнат поiхав по лiкаря i дуже забарився. Приiхав з ним аж увечерi. Дитина лежить у гарячцi, кидаеться, янчить. Серце Марii рветься на кусники. Сердита, готова з усiма битися. Прибув лiкар, оглянув.
– Пiзно, – каже, – мене прикликали.
Написав рецепт i мусiв скорiше назад. Там ще на нього чекае багато людей. Марiя кинулася до нього i допитуеться, що буде. Лiкар знизнув плечима.
– Сильна гарячка. А може й видержить. Скорiше бiжiть по лiки.
Гнат серед ночi конем погнав по лiки, а лiкаря повiз Михайло.
Марiя далi на сторожi коло сина. Сидить i навiть плакати не мае сили.
– Пiзно покликали. Чому ж пiзно покликали? Завше той Гнат спiзниться. Не мiг першого дня. І так завжди!..
Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хатi, горне до себе. Усим еством чуе щось невимовно страшне наближаеться, пiдходить. Марiя горне дитину.
– Марiе! Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! – просить Одарка.
– Гетьте! Всi гетьте! Не дам!
Одарка боiться сама з нею бути. Побiгла кликнути сусiдiв. Марiя лишилася з Семеном. Романьо почав сильно кидатися i янчати.
– Боже мiй! Боже мiй! Дитино! Що з тобою? Що робити? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи!
Посходилися люди. Просять Марiю положити дитину i робити холоднi оклади.
– Гетьте! Гетьте всi! Боже, рятуй його! Ооой! – раптом рiзко i дико викрикнула.
Всi кинулися до Марii. Дитина сильно сiпалася, нiби хто перетинав iй одну по однiй жили, ноги, рученята. Марiя ще сильнiше тиснула, ще сильнiше горнула i верещала. Здавалося, вона вирветься поночi надвiр i побiжить кудись
– Держiть ii! Держiть!.. – гукае Одарка.
Люди кинулися до Марii. Розпочалася боротьба.
– Гвалт, рятуйте! Де ви! – гукала щосили Марiя.
В той час дитина перестала сiпатися, зiв’яла. Люди вiдняли ii вiд Марii i всi почали молитися. Хлопчик був мертвий.
І, коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на бiлому столi наряджений. Коло голiвки хрест i горить три восковi свiчки. Пiд образами свiтиться рiвно лампадка.
Увiйшов з темнуватоi кухнi до свiтлицi Гнат, глянув на стiл, зробив кiлька крокiв i бухнув перед стiльцем навколiшки. Руки зложив на стiльцi, сховав у них обличчя i вирвалися ридання, ридання. Вони подiбнi на рев худобини. Уривнi, страшнi. Плечi сильно здригалися, а з вiддутоi кишенi його одягу виглядала пляшечка лiкiв, велика булка i цукерки.
Марiя сидить на покутi маняком. Не ворушилася, не плакала. Свiтло свiчок падае на ii безвиразне обличчя. По хатi вештаються люди, пораеться в чистiй, бiлiй, з виложеним комiром сорочцi баба Улiта i невеличкий дядько сусiд однотонно читае з псалтиря: «На руках возьмуть тя не-приткнешi о камень ногу твою»… «Плач i риданiя слишу, о, Господи, вомнi моленiю моему»…
Одарка потиху витирае сльози. Сусiдки посхиляли голови i мовчать. Гнат довго стояв навколiшки перед столом. Нiч тягнулася, лiз у вiкно свiтанок, настав день.
У шопi столярi ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло поiхав до шкальнi, Гнат пiшов замовляти церковний хор, у всiх церквах на подзвiння i покликали попа.
Похорон призначено напополуднi.
Почали сходитись люди. Приiхав пiп з дияконом, посходилися хористи. В хатi всi не змiстяться, тому панахиду вiдправиться надворi. День сонячний, лагiдний. З розлогого, що пiд вiкном, горiха поволi спадають широкi листки. Жалiбнi спiви, кадильний дим, ридання Марii i жiнок. Наприкiнцi священик сказав:
– Дорогi брати i сестри! Чую плач i ридання. Вiдлетiло вiд нас життя, яке ледь торкнулося мирськоi суети. Тяжко i сумно стае на душi, сумно, бо вiдходить у вiчнiсть жива людина, яка тiльки розквiтала до життя. Але Господь Бог у великiй своiй мудростi створив нам мир так, що, коли ми уважнiше приглянемося до його творiння, не знайдемо смiливостi перечити його великiй волi. Все, що стае з нами, все потрiбне, все необхiдне. Ми можемо плакати, можемо ломати з розпачу руки, але воля Всевишнього е неухильна… Певно так е лiпше. Так хоче найвища воля.
І, звератючись до Марii, промовив:
– Сестро! Чую бiль твiй, бiль матерi, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марiю, ту Святу Матiр, що родила свiтовi Бога живого, який усiм людям кинув слова: «Прийдiте до мене всi труждаючi i обремененi i аз упокою ви». Його розп’яли за це. І пригадай велику Матiр, яка день i нiч стояла пiд хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смертi. Пригадай Їi велику мужнiсть, попроси в Неi сили пережити твое горе i видержати все так само, як це видержала Вона, найбiльша з усiх матерiв…
Марiя падае навколiшки, здiймае руки до неба i вголос молиться:
– Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни менi його! Верни менi мою любов, мою радiсть, мое щастя! О, Боже, Боже!
Люди нiмiли. Небо незрушно спокiйне, сонце свiтило, не виявляючи найменшоi змiни. Марiю пiдняли, бо похiд мае рушати. Дiвчата пiдiймали заквiтчану вiнками з дубового листу i барвiнку домовинку. Звуки «вiчноi пам’ятi» носилися в повiтрi. Похiд рушив не дорогою, а через городи i сади просто в долину.
