скачать книгу бесплатно
– Нiчого, нiчого, зовсiм нiчого, Марiе. Хочу лише дивитися й бiльше нiчого.
– А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цiлими днями.
– Добре, що хоч так казали. Добре, коли що-небудь кажуть. Гiрше, коли мовчать, – непомiтно передае коралi.
Марiя бере, переливае в очах i не в станi розлучитися з ними.
– Ой Гнате! Прошу тебе. Не приходь i не купуй нiчого. Не можу…
Але наступного разу Гнат в iншому мiсцi зустрiчае Марiю i розгортае перед нею шовкову хустку. Марiя не хоче дивитися. Марiя тiкае. Гнат мусить догнати i силою за пояс заткнути хустку. Марiя сердитися бажае i не мае сили сердитися. Свариться на нього, а вiн стоiть собi, дивиться i сумно посмiхаеться.
Той посмiх, о, той посмiх! Марiя мало не плаче. Ну, що з тiею хусткою? Ну куди ii? Вiдкинути? А як вiдкинеш, коли вона шовкова i коли так приемно на неi дивитися. Не вiдкине. Не мае сили. Тримае в руках i:
– Їйбогу, Гнате, коли ти менi ще принесеш яку ганчiрку, в болото викину!..
А Гнат посмiхаеться. «Ну, як то буде ганчiрка», – думае.
– Ну, й чого ти так посмiхаешся? Чого ти стоiш?
– Дозволь менi, Марiе, посмiхатися й постояти, – спокiйно говорить.
– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти вiд мене хочеш?
– Нiчого, Марiе, – i посмiхаеться.
Марiя бiжить стежкою пiд гору, землi не чуе. Мороз не мороз – щоки однаково горять. Серце чiтко й свавiльно б’еться. «Боже мiй, Боже мiй! Коли б вiн хоч листа написав. Хочби одного листа. Корнiю, далекий Корнiю! Почуй мене!»
– Що з тобою? – питае Домаха.
– Ах, що зi мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрiзь, де не стань, вiн, вiн i вiн…
Домаха хитае головою.
– А господар вiн, чуеш, добрий.
Через плач з Марii рветься:
– Господар, господар! Вам лише господар!..
– А що ж, дитино, бiльше. Хлiб, до хлiба, тепло, дiтки. А що ще? Хiба ж краще в нас? Скiльки не жий, скiльки не працюй, а найми – найми. Нi? А Мартин ото днями й каже: «Трапиться порядний господар – двi десятини вiдкрою». Заслужила, запрацювала.
– Тiточко, люба! Але ж я так люблю Корнiя! Я так його люблю!
Домаха думае:
– Корнiя? Зуби в нього i кучер нiчого. Але це й усе. Хатина одна мало не на вигонi. До того вiн матрос. Ти ще не знаеш, що то таке матрос. Де тiльки не бува, куди не iздить. Сiм лiт… Отак – тьху! i забув. Подумай, що може статися.
Ах, чи ж Марiя не думае? Чи треба ще бiльше думати? Тiльки те й робить, що думае. Думае i не раз ряснi ядернi перлини спадають з очей i осипають щоки.
VI.
Одарка, жiнка Михайлова (батьки померли), каже:
– Гнате, як ти собi хоч, а Марiя тобi не пара.
Гнат робить з обрiзка коси бритву, пiвдня над нею пораеться, гострить i пробуе. Рудий волос твердий – не тне. Випробовуе i гострить далi. Витривалiсть i впертiсть переможуть. Мовчить
– Он Юхимова Ганна, – продовжуе Одарка, – двi десятини поля, п’ять соток, пару волiв i корову мае. А хiба ти не бачив, як вона працюе? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висiвала, сама двi решетi… Не бачив?
Бритва Гнатова нарештi тне. Намилюе заросле пiдборiддя i спiвае:
«Воли та корови часом поздихають,
Бiле личко, чорнi брови (перерва)
…повiк не злиняють»…
Намилив – i зашкварчало пiд бритвою волосся. Сонце заходить, i бамкае монастирський дзвiн. Одарка зiтхае, говорить про Трихона, що не дивився на чорнi брови, узяв з коровами i тепер он господар на всю губу, про веприка, який уже так угодувався, що не може встати, про вчорашнiй випадок з кiньми, коли Михайло приiхав з олiйницi, поставив конi «i якась халера так наполохала, що санi на трiсочки рознесли, а конi ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».
Гнат мовчить i голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоцi – добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком i докладно вимився. Потiм до лампадки полiз, умочив в оливу пальцi й намастив волосся. Розчесавши, блищить i вiдливае золотом. Подивився в кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою, i все завершив чортiвськи звабливою усмiшкою.
За кiлька хвилин Одарка лише провела попiд вiкнами його спину. Подався на вечiрню.
Зима, морози i снiги. Часом i метелицi заводили своi викрути. Скоро минае Пилипiвка. Загостить i загуляе Рiздво. Дядьки чавитимуть «шкалiки», парубки гулятимуть з дiвчатами, тягатимуть на Водохрищi «колодку». Тут «колодку» на Водохрищi виправляють. Деiнде – на масляну. Парубки – кожний «пiвока» в кишеню, заломив вовнянку i пiшов…
Вертаючись з вечiрнi, Марiйка вже не так цуралася Гната. Ішли поруч i бiльше мовчали. Вiн мучився над тим, що мае сказати, вона – щоб часом не заговорив. Принаймнi хай мовчить. Запитав про здоров’я, чи все помолотили, скiльки Мартин продав яблук. Нарештi, пiсля снiгу й морозу, нагадав про найвдячнiшу розмову. Колодка ж… Треба умовитися, зробити запас…
– А де ж справлятимеш колодку, Марiе?..
– Не знаю, – вiдтяла i закопилила губу.
– На нашому кутку буде в Трихона. Будуть гарнi музики, хата велика, е де потанцювати.
– Хм… Що там менi по вашому кутку.
– Чого ж… Прийди до нас.
– А ти б ще чого хотiв? Може скажеш, щоб прибiгла до тебе, до самоi хати? Щоб прийшла i сказала: «Одарко, а вiзьми костура та вижени мене з хати». Вже й так по цiлому кутку плеще язиком: «Наймичка, задрiпанка, очарувала парубка… Не спить, не iсть, ганяе, як скажений… Бiдненький!» А скажи-но, хто-то тебе так очарував? Мовчиш, менi й не скажеш!
Гнат усмiхався своею усмiшкою й мовчав. Марiя поночi не бачить тiеi усмiшки, але виразно уявляе ii.
– Мовчиш, очарований? Хочби сказав що. Нащо в’яжешся з обдрiпаною наймичкою?
Гнат уголос мiркуе:
– Ось прийду, i Одарка дiстане.
– О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурiв? Чи тiльки починаеш? Як наробиш там якого лиха, й на очi не показуйся. Ще скаже: «Намовила, пiдбивае на свару». О, то вже нi. Анi не подумай.
Вiд перелазу Гнат мае повертатись назад. На прощання взяв ii руку i трiшки задержав ii довше, нiж було треба. Марiя намагаеться швидко визволити руку…
– Ну, й ти чавиш. Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..
Гнат пускае руку.
– Ех, Марiе, Марiе! – вирвалося з його уст глибоке й болюче.
Круто повернувся i швидко пошкутильгав у долину.
Марiя здивована. Що сталося? Хотiла навiть гукнути, та не послухались уста й язик. Нi. Вiн зупиниться, принаймнi оглянеться… Вузенька, глибока в снiгу стежечка. Погойдуеться чорна постать, меншае, зникае, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марiя здивована докраю. Так сумно стоять i наслухують дерева. Тиша така велика. Стоiть Марiя, не сходить з мiсця, дивуеться i дивиться в сiру нiч.
– Гнате! – зовсiм тихо прорвалося з ii уст.
Тихо. Наслухуе. Нема вiдзвуку. Сiра нiч проковтнула i не вернулася. Стрункi осички та берiзки спинаються догори i там десь лагiдно сюсюкаються, нiби про неi, про покинуту Марiю.
VII.
Вдарили свята. У новiй Кухарчуковiй хатi гостi. Куми, свати, сусiди. «Пiвоки» довгою чергою простують на стiл, швидко порожнiють i зникають. Куми й свати наливаються яскравими барвами i з кожним пiвоком пiдвищують говiр. Вириваються розкотисто реготи, дрiбочуть, гомонять цокотухи-жiнки. Коляди, пiснi, твердi обiйми, соковитi поцiлунки. Всi радiють, регочуть, один Гнат щось мовчить та не знаходить мiсця…
Минуло Рiздво, Новий Рiк. Водохрищi. Тепер уже й потанцювати можна. Але Гната тепер не пiзнаеш. Пень обгорiлий не Гнат. Сумний аж чорний. Постановив твердо не йти бiльше, не канючити, не благати одноi усмiшки, одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобi заманеться.
Перед Водохрищами пiшов до «шкальнi», взяв аж три пiвоки i подався на колодку до Трихона. У кишеню засадив одну пляшку, двi дома про запас лишив. Ех, i зап’е вiн сьогоднi!
У Трихона гульня. Увiйшов.
– Добрий вечiр! З Водохрищами.
– Добрий вечiр, Гнате. Просимо, сiдай, де знайдеш мiсце.
Гнат пляшку на стiл i розложився на лавi коло подушок. Пiдскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови мае, та, що двома решетами нараз висiвае. Перш усього шапку забрала i заховала, щоб, бува, не втiк. Опiсля сiла коло нього i защебетала.
Прийшли музики i гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонiв бубон. По хатi закрутилися пари, дiвки спiдницями розвiвають.
Гнат, поки що понурий i суворий. Не танцюе, бо не може.
– А ти ж, Ганно, чому не танцюеш? Танцюй.
– Та ти ж знаеш, що я нiколи не танцюю.
– Цього, признатись, не знав.
– Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як менi приемно з тобою посидiти отут. Подушки такi м’якi. А чого ти посумнiв? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться – мука буде.
Ганна вища вiд Гната. Вона навмисне не стае коло нього, щоб не було помiтно. Не личить бути жiнцi вищою вiд чоловiка. Гнат знае не також, i як погано на душi. Принаймнi чимсь залити це.
Пiдiйшов до столу i вихилив кiлька чарок. Думав розвеселиться, але посумнiв ще гiрше. Гляне на Ганну, пригадае Марiю, порiвняе i хочеться кричати з розпуки.
А може ще вона прийде? А може якраз? Іскорка надii все-таки жеврiла, i не хотiлося ii гасити. Але минала година за годиною, а ii нема. Не прийде!
Нарештi вiдтанцювали i пора до вечерi братися. Ганна залишила сумного Гната i пiшла помагати застеляти стiл та носити страви. Хлопцi тимчасом скупчилися коло порога i сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колiнах, другий нахиляеться i ховае в шапцi очi. Руки викладае назад, i по них, хто хоче, перiщить. Той, що лягае, мае вiдгадати, хто вдарив. Вiдгадае – гаразд. Тягне винного лягати.
Не вiдгадае – будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення…
Господи!..
В той час позiхнули дверi, i увiйшов чужий хлопець з-за яру. Увiйшов, сказав – добрий вечiр – i засоромився.
Так багато людей, став коло порога i роздивляеться, когось шукае.
– Тобi, Андрiю, кого? – питають.
Андрiй не мае часу вiдповiдати. Вiн уже помiтив того, за ким прийшов. Он Гнат, i Андрiй просто до нього.
– Маю вам щось сказати. Вийдiм надвiр.
– А що там такого принiс таемственного? – нiби пручаеться ще Гнат, хоч у душу стрельнуло щось пiдбадьорююче.
Зiрвався i пiшов за хлопцем.
– Марiя послала сказати, щоб ви прийшли до неi, – мне шапку Андрiй.
Гнат, почувши таке, готовий пiдстрибнути пiд зорi. Але не личить вiдразу ставити на показ свое захоплення. Натягнув байдужiсть та повагу i:
– А вона ж де?
– Та дома таки. У баби Домахи. Там також колоду котять. – О, Андрiй i висловлювався не по-простацьки.
– Побачу. Може зайду.
Андрiй пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки не проковтнула його темрява, i вернувся до хати.
Став коло порога i пiднявся на рiвнiй нозi. На цiлу голову повищав. Вiн тепер, чого доброго, i в хатi не змiститься. Музикам кинув двадцятку, i тi шкварнули.
– Танцюеш, Гнате? Їйбогу, хлопцi, Гнат танцюе!.. От так-так!
– Танцюю! Козака сипте!
Цимбали сипнули козака. Гнат пiдняв поли i пiшов ходором.
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам!
Вибивае Гнат, притупуе кривою, як може. Вона тепер нiби й не крива. Випросталася i суче, як скажена. Пiт виступив на чоло, iншi хлопцi й собi пустилися в тан. Вигукують, пiдскакують мало не до стелi. От так Гнат! От так, хлопцi, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.
– Поля! – вигукують. – Поля козакам!..
І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дiвчат звертаеться:
– Дорогi моi, курiпочки, коханi перепiлочки. Дуже менi мило, дуже менi втiшно! Бачу вас i серце радiе, ноги не стоять на мiсцi. Погуляти з вами – все одно що чути себе в раю на найпочеснiшому мiсцi. Але все-таки мушу вас, коханi, залишити. Мушу пiти додому, бо там важне дiло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! – Гнат докiнчив свою мову i мов громом усiх покрив.
– І де ж то, парубче, чувано i де ж то видано, щоб перед вечерею та втiкати з колодки!
