скачать книгу бесплатно
– Сидiть, будь ласка, там, де й сидите, – сказав Невидимець. – Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кiмнату, – вiв далi Невидимець, ткнувши кочергу пiд нiс одному й другому, – я не думав, що тут хтось е, i сподiвався, крiм книг з моiми записами, знайти тут i свiй одяг. Де вiн? Нi, не пiдводьтеся. Я й так бачу, що вiн зник. Хоч днi тепер досить теплi, щоб невидима людина могла бiгати гола, але вечори – прохолоднi. Менi потрiбен одяг та й ще дещо. Потрiбнi менi й цi три книги.
XII. НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ
З одноi дуже прикроi причини, яка зараз стане ясною, наше оповiдання доводиться тут знову перервати. Поки все оте вiдбувалось у вiтальнi й мiстер Гакстер стежив за мiстером Марвелом, що палив люльку бiля ворiт, ярдiв за дванадцять далi мiстер Гол i Теддi Генфрi з превеликим подивом розмовляли на едину тодi в Айпiнзi тему.
Раптом у дверi вiтальнi щось сильно стукнуло, розлiгся голосний крик, а потiм… усе стихло.
– Е-гей! – гукнув Теддi Генфрi.
– Е-гей! – вiдгукнулося з пивницi.
Мiстер Гол усвiдомлював речi повiльно, але певно.
– Щось там негаразд, – сказав вiн i вiдiйшов од прилавка до дверей вiтальнi.
З виразом напруженоi уваги на обличчях, iз задумою в очах вони з Теддi Генфрi пiдiйшли до дверей вiтальнi.
– Щось сталося, – сказав Гол, а Генфрi пiдтакнув головою.
На них вiйнуло неприемним запахом хiмiкалiй, i з кiмнати почулися притишенi звуки швидкоi розмови.
– Чи все там у вас гаразд? – постукавши у дверi, спитав Гол.
Приглушена розмова враз увiрвалася, на мить настала тиша, а тодi знову заговорили пошепки, i хтось скрикнув: «Ну, нi, не треба!» Потiм раптом почулася метушня, стук перекинутого стiльця i шум короткоi боротьби. І знову тиша.
– Що там за дiдько? – пiвголосом вигукнув Генфрi.
– Чи все у вас гаразд? – повторив мiстер Гол.
Вiкарiй озвався якимось дивним уривчастим голосом:
– Цiлком. Прошу… не перешкоджати.
– Дивно! – зауважив мiстер Генфрi.
– Дивно! – згодився мiстер Гол.
– Каже «не перешкоджати», – сказав Генфрi.
– Я не чув, – сказав Гол.
– І хтось сопiв, – додав Генфрi.
Вони стояли, прислухаючись. У вiтальнi почали знову розмовляти швидко i притишено.
– Я не можу, – заявив мiстер Бантiнг, пiдвищуючи голос. – Кажу вам, сер, я не хочу!
– Що таке? – спитав Генфрi.
– Каже, що не хоче, – пояснив Гол. – Але то ж вiн не до нас говорить, правда?
– Це насильство, – сказав у вiтальнi мiстер Бантiнг.
– Насильство, – повторив Генфрi. – Я виразно чув.
– А хто це говорить тепер? – спитав мiстер Генфрi.
– Мiстер Кас, здаеться, – вiдповiв Гол. – Ви що-небудь розiбрали?
Тиша. Долинали якiсь неяснi звуки.
– Здаеться, стягають зi столу скатертину, – сказав Гол.
За прилавком з’явилася мiсiс Гол. Чоловiк знаком попросив ii не галасувати й пiдiйти до них, але мiсiс Гол була жiнка завзята. Вона розкричалася:
– Чого ти стовбичиш там i прислухаешся, Голе? Чи тобi роботи нема, та ще й у свято?
Мiстер Гол пробував усе iй пояснити мiмiкою та жестами, але уперта жiнка ще бiльш розходилася. Тодi приголомшенi Гол i Генфрi навшпиньки вiдступили до неi i, розмахуючи руками, взялися пояснювати iй, у чому рiч.
Спершу мiсiс Гол зовсiм вiдмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потiм звелiла Головi мовчати, поки розповiдатиме Генфрi. Вона схильна була вважати все це за дрiбницю, – може, там просто пересували меблi.
– Я чув, як вiн казав «насильство», – запевняв Гол.
– І я чув те саме, мiсiс Гол, – ствердив Генфрi.
– А може… – почала мiсiс Гол.
– Ш-ш! – прошипiв мiстер Теддi Генфрi. – Чи це не вiкно вiдчиняють?
– Яке вiкно? – не зрозумiла мiсiс Гол.
– Вiкно у вiтальнi, – пояснив Генфрi.
Всi пильно дослухалися. Мiсiс Гол, не бачачи нiчого, дивилась просто себе на свiтлий отвiр дверей заiзду, на бiлу залюднену дорогу i на фасад Гакстеровоi крамницi, залитий червоним сонцем. Раптом у Гакстера вiдчинились дверi, i сам вiн вискочив на вулицю, жестикулюючи i вирячивши вiд подиву очi.
– Гей! – зарепетував Гакстер. – Держи злодiя! – Вiн перебiг вулицю i зник за ворiтьми двору.
Водночас iз вiтальнi почувся гамiр i стукiт вiкна, що хтось зачиняв.
Гол, Генфрi й всi, хто був у буфетi, висипали стрiмголов на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за рiг, у напрямi поля, а мiстер Гакстер виконав у повiтрi складний стрибок i впав долi. Люди на вулицi здивовано зупинялися, а дехто й собi кинувся бiгти.
Мiстер Гакстер лежав нерухомо, Генфрi нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол i двое робiтникiв з буфету, вигукуючи щось нерозбiрливе, пiдбiгли до рогу й побачили, як мiстер Марвел зникав за церковним парканом. Дiйшовши хибного висновку, що це й е невидима людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слiдом за Марвелом. Але не пробiг Гол i двадцяти ярдiв, як голосно скрикнув вiд подиву i полетiв сторчака, зачепившись за одного з робiтникiв i потягши його за собою на землю. Його штовхнуло так, як штовхають пiд час гри у футбол. Другий робiтник, обернувшись, подумав, що Гол просто спiткнувся, i побiг далi, але враз спiткнувся так само, як i Гол. Перший робiтник, що силкувався встати, дiстав такого стусана в бiк, який звалив би й вола.
Коли вiн падав, з лугу, де вiдбувалося нове гуляння, показався цiлий натовп. Попереду йшов власник тиру, огрядний чоловiк у синiй фуфайцi. Вiн дуже здивувався, побачивши трьох людей, якi в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, i вiн i собi покотився на землю, встигши пiдбити свого брата й компаньйона, який бiг слiдом за ним i теж шкереберть полетiв униз. А тодi на них обох навалився людський натовп, що квапливо вiдкочувався назад: iх штовхали ногами, товкли колiньми, спотикалися через них i нещадно кляли.
Коли Гол, Генфрi та робiтники вибiгли з буфету, мiсiс Гол, навчена багаторiчним досвiдом, залишилася бiля каси. Раптом дверi з вiтальнi вiдчинилися, i з’явився мiстер Кас. Не дивлячись на господиню, вiн кинувся сходами вниз, вибiг надвiр i зразу метнувся за рiг будинку.
– Держiть його! – закричав вiн. – Дивiться, щоб вiн не випустив iз рук клунка. Бо тодi його не буде видно!
Вiн нiчого не знав про iснування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок i книги у дворi. Обличчя мiстера Каса було сердите й рiшуче, але костюм його був не повний: вiн нап’яв на себе тiльки якусь бiлу спiдничину, що могла правити за одежу хiба десь у Грецii.
– Держiть його! – не вгавав вiн. – Невидимець забрав моi штани i всю одежу вiкарiя!
– Я зараз наздожену його! – гукнув мiстер Кас до Генфрi, бiжучи повз розпростертого на землi Гакстера i повертаючи за рiг, щоб приеднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та враз хтось збив його з нiг. Хтось на бiгу важко наступив йому на палець. Мiстер Кас верескнув, спробував пiдвестися, але, знову збитий з нiг, упав на всi чотири i аж тодi збагнув, що бере участь не в наступi, а у вiдступi. Всi тiкали назад до мiстечка. Вiн устав iще раз i дiстав дошкульний удар у вухо. Мiстер Кас, хитаючись, подався до заiзду i по дорозi перестрибнув через покинутого всiма Гакстера, який, оклигавши, сидiв уже посеред дороги.
Пiдiймаючись на ганок заiзду, вiн раптом почув, як крикнула людина, розлютована вiд болiсного удару, i нiби звук ляпаса. Той крик гостро вирiзнився з гомону на вулицi. Вiн упiзнав голос Невидимця.
За мить мiстер Кас був знов у вiтальнi.
– Вiн повертаеться, Бантiнгу, – загаласував Кас. – Рятуйтесь! Вiн знавiснiв.
Мiстер Бантiнг стояв бiля вiкна, намагаючись змайструвати собi одяг iз килимка й великого газетного аркуша.
– Хто повертаеться? – спитав вiн, так шарпнувшись, що його костюм мало не розсипався.
– Невидимець! – вiдповiв Кас i метнувся до вiкна. – Нам краще втекти звiдси. Вiн б’еться, як скажений. Нiби й справдi одурiв.
За мить мiстер Кас був уже у дворi.
– Боже милий! – вигукнув пройнятий жахом мiстер Бантiнг, не знаючи, на що зважитись. Раптом вiн почув вiдчайдушну метушню в коридорi i таки наважився. Вилiзши з вiкна, мiстер Бантiнг поспiхом приладнав свiй костюм i подався мiстечком iз швидкiстю, на яку тiльки спроможнi були його коротенькi нiжки.
……………………………………..
Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув вiд лютi, а мiстер Бантiнг дав тягу через усе мiстечко, послiдовний опис айпiнзьких подiй став неможливим. Невидимець, мабуть, хотiв спершу просто прикрити вiдступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже лагiдну вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, i вiн став лупцювати та перекидати всiх, щоб на чомусь зiгнати свiй гнiв.
Уявiть собi вулицю, повну людей, що летять стрiмголов, грюкання дверей i бiйки за сховища. Уявiть собi, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рiвновагу дошки на двох стiльцях у старого Флетчера i до яких катастрофiчних наслiдкiв це призвело. Уявiть собi налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалцi… А потiм увесь цей гамiр ущух; вулиця в Айпiнзi з усiма прапорами та гiрляндами спорожнiла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкиданих кокосових горiхiв, звалених парусинових ширм i розсипаного краму торговця солодощами. Скрiзь грюкали зачинюванi вiконницi та засуви, i единою ознакою, що в мiстi ще зосталися люди, було хiба лиш якесь око пiд зведеною бровою, що визирало з куточка шибки.
Невидимець якийсь час розважався тим, що трощив вiкна в заiздi «Карета й конi», а потiм пожбурив вуличний лiхтар у вiкно вiтальнi мiстера Грогрема. Мабуть, таки вiн же обiрвав телеграфний дрiт бiля котеджу Гiгiнса на Едердiнському шляху. Пiсля того, завдяки своiм особливим можливостям, вiн зник для тамтешнiх людей, i вiдтодi в Айпiнзi його бiльше не бачили й не чули. Вiн зник назавжди.
Але минуло мало не двi години, перш нiж хтось наважився вийти на безлюдну айпiнзьку вулицю.
XIII. МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ
Вже западали сутiнки, i айпiнгцi почали полохливо позирати на руiни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловiчок в убогому цилiндрi. Вiн нiс три книги, перев’язанi якоюсь еластичною стрiчкою, i пакунок у синiй скатертинi. На його багряному обличчi вiдбивався вираз жаху та втоми, i вiн, здавалося, страшенно поспiшав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, i сердега щоразу корчився вiд дотику невидимих рук.
– Якщо ти знову спробуеш втекти, – сказав Голос, – якщо ти ще раз насмiлишся…
– О боже! – зiтхнув мiстер Марвел. – Всi моi плечi в синцях.
– …то, слово честi, я тебе вб’ю, – закiнчив Голос.
– Та я ж i не пробував тiкати, – запевняв Марвел, мало не плачучи. – Їй-богу, нi. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у бiса я мiг про нього знати? А ви менi завдали такого прочухана.
– Дiстанеться ще бiльше, коли не будеш слухати, – пообiцяв Голос, i мiстер Марвел ураз замовк. Вiн надув щоки, а очi його красномовно свiдчили про глибокий розпач.
– Досить того, що цi несусвiтнi дурнi довiдались про мiй секрет, а тут ще й ти дременув з моiми книжками. Їхне щастя, що порозбiгались та поховались. А то б… Нiхто не знав, що я невидимий. А тепер що менi робити?
– А менi що робити? – пробурмотiв Марвел.
– Тепер усе вiдомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усi кинуться мене шукати. Кожне буде насторожi…
Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчi мiстера Марвела стала ще глибша, i вiн поплентав зовсiм повiльно.
– Ну, йди, йди! – звелiв Голос.
Марвелове обличчя помiж червонястих плям посiрiло.
– Та не розгуби книг, бовдуре! – гостро сказав Голос. – Я хочу, щоб ти менi допомiг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нiчого не вдiеш…
– З мене – жалюгiдне знаряддя, – поправив Марвел.
– Правду кажеш.
– Гiрше навряд чи змогли б ви знайти, – сказав Марвел. – Я слабосилий, – додав вiн, помовчавши. – Я зовсiм слабосилий, – повторив вiн.
– Справдi?
– І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, iй-богу, на превелику силу.
– Ну?
– Для таких штук менi бракуе сил i духу.
– Нiчого, духу я тобi додам.
– Краще вже не треба. Я, бачите, не хотiв би попсувати вашi плани… Але, може… А раптом я злякаюсь абощо…
– Гляди-но менi, спробуй лише, – зi спокiйною твердiстю мовив Голос.
– Краще вже вмерти… – сказав Марвел. – І це ж несправедливо… ви повиннi згодитись. Маю ж я право…
– Марш! – наказав Голос.
Мiстер Марвел прискорив ходу, i якийсь час вони йшли мовчки.
– Страшенно важко! – сказав мiстер Марвел.
Цi слова не справили на Невидимця нiякого враження. Тодi Марвел спробував удатись до iнших заходiв.
– І що я матиму за це? – спитав вiн страшенно ображеним тоном.
– Заткни пельку, – з несподiваною силою гаркнув Голос. – Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобi казатимуть. І все робитимеш як слiд. Ти хоч i дурень, нiде правди дiти, але робитимеш, як тобi звелять.
– Кажу ж вам, сер, я – непiдходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так i е.
– Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобi руку, – сказав Невидимець. – Менi треба помiркувати, не заважай.
Незабаром мiж деревами блиснули двi жовтi плями, i в сутiнках замаячiла квадратна дзвiниця сiльськоi церкви.
