скачать книгу бесплатно
– От бевзь, – сказав мiстер Марвел.
– Та стривай же! – Голос тремтiв, ледь стримуючи роздратування.
– Ну? – зойкнув мiстер Томас Марвел, вiдчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.
– То ти думаеш, що це примарилось?
– А то ж як? – спитав мiстер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
– Гаразд, – з полегкiстю мовив Голос. – Тодi я кидатиму в тебе камiнцями, доки ти не почнеш думати iнакше.
– Та де ж ви?
Голос не вiдповiв нiчого. У повiтрi просвистiв камiнець, пролетiвши бiля самого плеча мiстера Марвела. Повертаючись, вiн побачив, як камiнець пiдстрибнув угору, пролетiв дугою, на хвилину завис у повiтрi i впав йому до нiг з майже невловимою швидкiстю. Вiн був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист – i камiнець, ударившись об його голий великий палець, вiдскочив у рiвчак. Мiстер Томас Марвел дригнув ногою i зарепетував. Потiм кинувся тiкати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетiв шкереберть i, коли отямився, уже сидiв на землi.
– Ну, – промовив Голос, коли й третiй камiнь, описавши криву, завис у повiтрi над головою бродяги, – то це все тобi мариться?
Замiсть вiдповiдi мiстер Марвел зробив одчайдушну спробу встати i знову покотився на землю. Хвилинку вiн лежав спокiйно.
– Якщо ти ще будеш пручатись, – попередив Голос, – я дам тобi цим камiнцем по головi.
– Здорово, – сказав мiстер Томас Марвел, сидячи на землi, потираючи забитий палець i не спускаючи ока з третього камiнця. – Нiчого не розумiю. Камiнцi самi лiтають. Камiнцi розмовляють. Звалюють вас з нiг. Пропав я!
Третiй камiнь упав.
– Все це – дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидима людина.
– Верзiть собi казна-що, – вiдповiв мiстер Марвел, кривлячись вiд болю. – Де ви сховались, як ви це робите? Нiчого не второпаю. Здаюсь.
– От i добре, – мовив Голос. – Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумiв.
– Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, мiстере. Ну, а тепер… пояснiть менi, як ви це робите?
– Я – невидимий. Це головне. І зрозумiй, що…
– Та де ж ви? – перебив його мiстер Марвел.
– Тут. За кiлька крокiв вiд тебе.
– Облиште. Я ж не слiпий. Ото ще почнете доводити менi, нiби ви – просто повiтря. Я – не якийсь неук!
– Правильно. Я – повiтря, i ти дивишся крiзь мене.
– Що? У вас так-таки нiчого нема? Може, ви – тiльки порожнiй голос, га?
– Та нi, я – такий самий, як i всяка людина, – я мушу пити, iсти, ховатися вiд негоди… але я – невидимий. Розумiеш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
– Значить, ви таки справжнiй?
– Ну звiсно, справжнiй.
– Якщо ви справжнiй, то дайте менi вашу руку, – попросив Марвел. – Тодi це не буде така чудасiя.
Вiн вiдчув, як чиiсь пальцi стиснули йому зап’ясток, а потiм його пальцi несмiливо пiднялись по чиiйсь руцi, намацали мускулястi груди, бородате обличчя. Марвел неймовiрно здивувався.
– Оце маеш! – скрикнув вiн. – Куди там тi пiвнячi боi. Дивина! І крiзь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звiдси. У вас не видно нiчого… крiм… – Мiстер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не iли ви хлiба з сиром? – спитав вiн, тримаючи невидиму руку.
– Ти вгадав. Цю iжу мiй органiзм ще не засвоiв.
– Ага! Хоч ви – нiби й дух.
– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаеш.
– Е, як на мiй вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав мiстер Томас Марвел. – Але як же це ви спромоглися, до дiдька?
– Довго розповiдати. І до того ж…
– А знаете, я ще досi не можу оговтатись.
– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, менi потрiбна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний вiд лютi, голий, безсилий. Я ладен був убити… І побачив тебе…
– Боже! – зiтхнув мiстер Марвел.
– Я пiдiйшов ззаду, завагався… пройшов далi…
Обличчя мiстера Марвела красномовно говорило про його почуття.
– Потiм зупинився. Це, сказав я собi, невдаха, як i я. Такий менi якраз i потрiбен. Тодi я повернув назад i пiдiйшов до тебе. І…
– Боже! – застогнав мiстер Марвел. – Менi в головi паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам вiд мене треба? Якоi допомоги?… Невидимий!..
– Я хочу, щоб ти допомiг менi дiстати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тодi… Але ти допоможеш менi… мусиш допомогти!
– Стривайте, – сказав мiстер Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене бiльше. Дозвольте менi встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовiрно. Нiкого на землi, нiкого в небi. На цiлi милi довкола не бачити нiкого, сама природа. І раптом голос. Голос, iз неба! І камiння! Господи боже мiй!
– Вiзьми себе в руки, – вiдповiв Голос. – Тобi треба зробити те, що я скажу.
Мiстер Марвел надув щоки, i очi його стали круглi.
– Я вибрав тебе, – пояснив Голос. – Ти, крiм кiлькох дурнiв там, единий, хто знае про iснування невидимоi людини. Ти мусиш допомогти менi. Допоможи – i я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина – могутня! – На хвилинку вiн замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вiв далi Голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю…
Вiн замовк i боляче ляснув мiстера Марвела по плечу. Той з переляку вiд цього дотику аж скрикнув.
– Я не викажу вас, – запевнив мiстер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальцiв. – І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажiть менi, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаете, я зроблю з величезним задоволенням.
X. МІСТЕР МАРВЕЛ ВІДВІДУЄ АЙПІНГ
Коли панiка трохи вщухла, мешканцi Айпiнга почали тверезо обмiрковувати незвичайну подiю. Зараз же пiдвiв голову скептицизм – щоправда, гарячковий, не зовсiм певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вiрити в iснування невидимоi людини! А таких, хто на власнi очi бачив, як Невидимець розтанув у повiтрi, або хто вiдчув на собi силу його кулакiв, – можна було порахувати на пальцях. До того ж один з цих свiдкiв, мiстер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вiтальнi «Карети й коней». Великi й незвичайнi iдеi, що виходять поза межi досвiду, часто впливають на нас менше, нiж незначнi, але зате цiлком конкретнi мiркування. Айпiнг красувався в прапорах, i всi були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з мiсяць, а то й бiльше. Пiд вечiр навiть i тi, хто вiрив у iснування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що вiн пiшов зовсiм, а для скептикiв це взагалi був тiльки привiд для дотепiв. Одне слово, як тi, так i тi вiддавалися бурхливим веселощам.
Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де мiсiс Бантiнг з iншими ледi готувала чай, а дiтвора з недiльноi школи бiгала та гралась пiд галасливим керiвництвом молодшого пастора, мiс Кас та мiс Секбат. Правда, навкруги вiдчувався якийсь неспокiй, але бiльшiсть публiки розважливо приховувала своi побоювання. На галявинi великий успiх мав у молодi туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’iхати на мiшок iз сiном на протилежному кiнцi мотузки. Такий же успiх мали гойдалка та кидання в цiль кокосовими горiхами. Однi прогулювалися, iншi кружляли на маленькiй каруселi, до якоi було прикрiплено паровий орган, що виповнював повiтря нестерпним духом мастила i не менш нестерпною музикою. Члени мiсцевого клубу, якi вранцi були в церквi, хизувалися своiми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив своi цилiндри ще й барвистими стрiчками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового вiдпочинку, ставши на дошку, покладену на два стiльцi, бiлив стелю своеi кiмнати, що виходила на вулицю, i його можна було бачити або через вiкно, де стояли гiлки жасмину, або через вiдчиненi дверi.
Близько четвертоi години в мiстечко ввiйшов якийсь невiдомий. Це був невисокий огрядний чоловiк у надзвичайно поношеному цилiндрi i, здавалося, дуже задиханий. Щоки в нього то надималися, то опадали. Рябе обличчя було стурбоване, i посувався вiн з якоюсь нiби силуваною жвавiстю. Завернувши за рiг церкви, вiн попростував до «Карети й коней». Разом з iншими звернув на нього увагу й Флетчер; незвичайний вигляд прибульця так вразив старого, що вiн дивився йому вслiд, аж доки iз щiтки не затiк у рукав крейдяний розчин.
За свiдченням власника тиру, невiдомий розмовляв сам iз собою; помiтив це й мiстер Гакстер. Невiдомий спинився перед ганком заiзду i, як розповiдав мiстер Гакстер, довго вагався, доки наважився ввiйти в будинок. Нарештi вiн пiднявся сходами i (мiстер Гакстер бачив це), повернувши лiворуч, вiдчинив дверi вiтальнi. Мiстер Гакстер чув голоси з кiмнати i з буфету, якi гукали невiдомому, що вiн помилився.
– Це приватне помешкання, – сказав мiстер Гол, пiсля чого невiдомий незграбно причинив дверi й пiшов у буфет.
За кiлька хвилин вiн показався знову, витираючи долонею губи з задоволеним виглядом, що здався мiстеровi Гакстеру удаваним. Хвилинку невiдомий постояв, озираючись навкруг, а потiм мiстер Гакстер помiтив, що вiн, неначе крадькома, пiдiйшов до ворiт у двiр, куди виходило вiкно з вiтальнi. Трохи повагавшись, невiдомий сперся на стовп ворiт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив ii тютюном. Пальцi його тремтiли. Вiн незграбно запалив люльку й, схрестивши руки на грудях, почав курити з байдужим виглядом, хоча тривожнi погляди, якi вiн раз у раз кидав на вiкно, нiяк не узгоджувалися з тiею байдужiстю.
Все це мiстер Гакстер бачив з-за бляшанок на вiкнi своеi крамницi. Загадкова поведiнка невiдомого спонукала його й далi вести спостереження.
Раптом невiдомий випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двiр. Думаючи, що тут iдеться про якусь дрiбну крадiжку, мiстер Гакстер вискочив з-за прилавка й вибiг на дорогу перейняти злодiя. Тим часом мiстер Марвел (а це був вiн) з’явився знову. Цилiндр його був збитий набакир, у правiй руцi вiн тримав пакунок у синiй скатертинi, а в лiвiй – три книги, зв’язанi, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, вiн розкрив рот, а тодi раптом повернув лiворуч i дременув щодуху. «Держи злодiя!» – гукнув мiстер Гакстер i кинувся слiдом за ним.
Враження мiстера Гакстера були глибокi, але короткочаснi. Вiн бачив перед собою чоловiка, що хутко завернув за рiг церкви й пустився в поле. Попереду вiн бачив прапори, гуляли люди, але нiхто не кинувся на Гакстерiв крик.
– Держи злодiя! – вiдважно переслiдуючи втiкача, гукнув вiн iще раз. Та не пробiг вiн i десяти крокiв, як щось незриме вхопило його за пiдборiддя, i вiн з неймовiрною швидкiстю злетiв у повiтря. Не встиг вiн отямитись, як уже лежав на землi. Свiт, здавалося, розсипався мiльйоном iскор, i йому стало байдуже до того, що було далi.
XI. В ЗАЇЗДІ «КАРЕТА Й КОНІ»
Щоб ясно уявити собi перебiг подiй у заiздi, треба повернутися назад до того моменту, коли мiстер Гакстер побачив iз свого вiкна мiстера Марвела.
На той час у вiтальнi були мiстер Кас i мiстер Бантiнг. Вони серйозно заходилися обмiрковувати дивнi ранковi пригоди i, з дозволу мiстера Гола, докладно переглядали речi невидимоi людини. Джеферс, оклигавши вiд падiння, пiшов додому пiд доглядом своiх приятелiв. Мiсiс Гол склала порозкиданий одяг Незнайомця i прибрала кiмнату. На столi пiд вiкном, за яким звичайно пожилець працював, Кас вiдразу знайшов три грубi рукописнi книги iз заголовком «Щоденник».
– Щоденник! – сказав Кас. – Тепер ми, в усякому разi, дещо дiзнаемось.
Вiкарiй стояв тут же, поклавши руку на стiл.
– Щоденник, – повторив Кас, сiдаючи; далi вiн пiдклав двi книги пiд третю i розгорнув ii. – Гм! Нiякого iменi на першiй сторiнцi. Оце так… Самi цифри.
Вiкарiй глянув через плече.
Кас гортав сторiнки, i обличчя його виражало розчарування.
– Ет! – сказав вiн. – Самi тiльки цифри, Бантiнгу.
– А дiаграм нема? – спитав мiстер Бантiнг. – Або малюнкiв, що прояснили б щось?..
– Подивiться самi, – запропонував Кас. – Тут, як судити з лiтер, написано росiйською чи якоюсь подiбною мовою, а трохи – по-грецькому. Ну, грецьку-то ви, я думаю…
– Звичайно, – вiдповiв мiстер Бантiнг, витягаючи окуляри i витираючи iх; видно було, що вiн почував себе якось незручно. Вiд грецькоi мови в пам’ятi його залишилось так мало, що не варто було й говорити… – Авжеж… грецька мова, звiсно, може дати нам ключ…
– Я знайду вам те мiсце…
– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, – сказав мiстер Бантiнг, усе ще тручи своi окуляри. – Насамперед, знаете, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потiм.
Вiн кахикнув, надiв окуляри, невдоволено поправив iх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок i врятував його вiд неминучоi ганьби. Потiм вiн неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справдi щось трапилось.
Дверi несподiвано вiдчинилися.
Обидва джентльмени аж пiдскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя пiд пухнастим цилiндром, полегшено зiтхнули.
– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись по кiмнатi.
– Нi, – воднораз вiдповiли вони.
– Навпроти, голубчику, – пояснив мiстер Бантiнг.
– І прошу, зачиняйте дверi, – роздратовано додав мiстер Кас.
– Гаразд, – стиха мовив гiсть. – Вiдчалюй! – наказав сам собi й, зачинивши за собою дверi, зник.
– Моряк, мабуть, – сказав мiстер Бантiнг. – Цiкавi вони хлопцi. «Вiдчалюй!» – напевне, морський термiн, що означае наказ вийти з кiмнати.
– Може, й так, – згодився Кас. – Я сьогоднi вкрай знервований. Коли дверi ото вiдчинялись, я мало не пiдскочив.
Мiстер Бантiнг посмiхнувся, нiби сам не пiдскочив iз несподiванки.
– А тут iще, – зiтхнув вiн, – цi книги!
– Одну хвилинку, – мовив Кас, устаючи i зачиняючи дверi на ключ. – Тепер, думаю, нiхто до нас не вдереться.
У цей час почулося, як хтось засопiв.
– Безперечно одне, – зауважив Бантiнг, присуваючи свiй стiлець до Каса, – що останнiми днями в Айпiнзi сталися дивнi речi… дуже дивнi. Я, звичайно, не можу повiрити в цю безглузду iсторiю про невидиму людину…
– Вона таки неймовiрна, – сказав Кас. – Але факт, що я бачив у рукавi…
– Та чи бачили ж ви? Чи впевненi в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацiю викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справдi доброго фокусника.
– Я не хочу знову товкти те саме, – вiдповiв Кас. – Ми вже розiбралися в цьому, Бантiнгу. Ось цi книги… А ось i мiсце, що, як менi здалося, написано по-грецькому. Лiтери справдi грецькi.
Вiн показав на середину сторiнки. Мiстер Бантiнг злегка почервонiв i наблизив до книги свое обличчя – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обiзнанiсть цього маленького чоловiка з грецькою мовою була наймiзернiша, але вiн був упевнений, що всi парафiяни вважали, нiби вiн знае i грецьку, i давньоеврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, що вiн читае? Раптом вiн вiдчув якийсь дивний дотик до потилицi. Biн спробував поворухнути головою i зустрiв непереборний опiр. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову i сильно тисне ii до столу.
– Не ворушiться! – прошепотiв чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!
Мiстер Бантiнг глянув Касовi в обличчя, що було зовсiм близько вiд його власного, i побачив на ньому вiдбиття свого власного переляку й подиву.
– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, – сказав Голос, – але нiчого не поробиш. Вiдколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослiдникiв? – додав Голос, i два пiдборiддя, водночас гупнувши в стiл, клацнули чотирма рядами зубiв. – Вiдколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в бiдi? – i знову стук об стiл i клацання зубiв.
– Куди ви подiли мiй одяг?.. Послухайте, – провадив далi Голос. – Вiкна цi зачиненi, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, пiд руками в мене – кочерга, i до того ж я – невидимий. Будьте певнi, що, коли схочу, я можу любiсiнько вбити вас обох i легко звiдси вибратися. Розумiете? Отож-то. Якщо я пущу вас, обiцяете менi не робити нiяких дурниць i виконувати те, що я скажу?
Вiкарiй та лiкар перезирнулися, i обличчя в лiкаря видовжилось.
– Обiцяемо! – вiдповiв мiстер Бантiнг.
– Обiцяемо! – повторив за ним i лiкар.
Тодi Невидимець вiдпустив iм шиi, i вiкарiй з лiкарем випросталися на своiх стiльцях. Обличчя в них були дуже червонi, i обидва вони крутили головами.
