скачать книгу бесплатно
– А тепер я знайшов ще трохи.
– О! – скрикнув хтось iз буфету.
– Цiкаво, де ви iх знайшли? – зауважила мiсiс Гол.
Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Вiн тупнув ногою.
– Що ви цим хочете сказати? – спитав вiн.
– Те, що менi цiкаво, де ви знайшли грошi, – вiдповiла мiсiс Гол. – І перше нiж я подам вам новий рахунок, або принесу снiдати, або взагалi зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити менi дещо, чого не розумiю нi я, нi хто iнший i що всi бажають зрозумiти. Я хочу знати, що зробили ви з моiм крiслом у вашiй спальнi, я хочу знати, як то сталося, що ваша кiмната була порожня, i як опинились ви в нiй знову? Хто спиняеться в цьому будинку, той увiходить крiзь дверi: таке тут правило. А ви його порушили, i я хочу знати, яким способом ви ввiйшли? Я ще хочу знати…
Незнайомець раптом пiдняв угору стисненi в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою i крикнув «годi!» з такою силою, що мiсiс Гол зараз же вмовкла.
– Ви не розумiете, хто я i що я таке? – сказав вiн. – Гаразд. Я вам покажу. Справдi, покажу!
Вiн приклав долоню собi до обличчя, а потiм вiдвiв руку. На мiсцi, де мала бути середина лиця, зазяяла чорна порожнеча.
– Нате! – сказав Незнайомець.
Вiн ступив крок уперед i подав мiсiс Гол якусь рiч, яку вона, вражена рiзкою змiною в його обличчi, механiчно взяла в руки, але, глянувши на неi, заверещала, впустила долi i вiдсахнулась. Нiс – рожевий, блискучий нiс Незнайомця – покотився по пiдлозi.
Потiм Незнайомець зняв своi окуляри, i всi в буфетi остовпiли. Вiн скинув капелюх i шарпливим жестом зiрвав iз себе перуку та бинти. Спершу вони не пiддавались його зусиллям. Всi завмерли в жахливому передчуттi. «О боже!» – скрикнув хтось. Бинти й перука полетiли на пiдлогу.
Те, що постало перед iхнiми очима, було страшнiше за всякi сподiвання. Остовпiла з жаху мiсiс Гол стояла, розкривши рот, а потiм закричала й кинулась тiкати з дому. Всi заворушилися. Вони готовi були побачити все, що завгодно – шрами, калiцтво, якийсь вiдчутний жах… але – нiчого? Бинти й перука пролетiли через коридор у буфет, перелякавши присутнiх. Падаючи одне на одного, всi бiгли сходами донизу. А на порозi вiтальнi, вигукуючи якiсь безладнi пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого комiра пальта, а вище… не було нiчого, зовсiм нiчого видимого!
Тi, що були подалi вiд будинку, почувши гамiр та крики, глянули вздовж вулицi й побачили, як iз заiзду «Карета i конi» прудко вибiгають люди. Вони бачили, як упала мiсiс Гол, а мiстер Теддi перестрибнув через неi, щоб не спiткнутися; потiм почули страшнi зойки Мiллi, яка, почувши гамiр, вийшла з кухнi й наштовхнулася на безголову людину.
І всi, хто був у той час на вулицi – продавець солодощiв, власник балагана для метання кокосових горiхiв та його спритний помiчник, хазяiн гойдалки, хлоп’ята, сiльськi франти, причепуренi молодицi, поважнi фермери у блузах, циганки у фартушках – кинулися бiгти до заiзду. За короткий час перед будинком мiсiс Гол зiбралась юрба чоловiк сорок. Людей все бiльшало, всi метушилися, галасували, розпитували i висловлювали рiзнi здогади. Кожному неодмiнно хотiлося говорити, але нiхто нiкого не слухав. Кiлька чоловiк пiдтримували мiсiс Гол, що була майже без пам’ятi. Над загальною колотнечею чулася розповiдь одного горластого самовидця.
– Перевертень!
– Що ж вiн накоiв?
– Невже поранив служницю?
– Здаеться, кинувся на неi з ножем!
– Не так, як то кажуть. А справдi у нього нема голови!
– Нiсенiтниця! Це – просто якийсь фокус!
– Тiльки-но поскидав своi бинти…
Намагаючись зазирнути у вiдчиненi дверi, натовп утворив клин, гостряк якого бiля входу займали найвiдважнiшi.
– Вiн на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, i вiн обернувся. Я бачив, як майнула ii спiдниця, i вiн побiг слiдом за нею. Не минуло й десяти секунд, як вiн повернувся з ножем в однiй руцi, iз скибкою хлiба в другiй i став, так наче вдивлявся в щось. Це було ось тiльки. Увiйшов вiн у цi дверi. Голови в нього немае зовсiм. Ви трохи пропустили, а то б самi…
Ззаду сталося якесь замiшання, i промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолi гурту виступав мiстер Гол, дуже червоний i рiшучий, далi мiстер Боббi Джеферс, мiсцевий полiсмен, i, нарештi, обережний мiстер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.
Натовп галасував, переказуючи iм суперечливi останнi вiдомостi.
– З головою вiн чи без голови, але я маю наказ арештувати його i арештую, – заявив Джеферс.
Мiстер Гол пiднявся сходами, пiдiйшов до дверей вiтальнi й побачив, що вони вiдчиненi.
– Констеблю, – сказав вiн, – виконуйте ваш обов’язок.
Джеферс ступив у кiмнату, слiдом за ним – Гол, останнiм – Воджерс. У тьмяному свiтлi вони побачили безголову постать у рукавичках, що в однiй руцi тримала недоiдену скибку хлiба, а в другiй – шматок сиру.
– Це вiн, – посвiдчив Гол.
– А то що за витiвки? – пролунав роздратований голос iз порожнечi над комiром постатi.
– Ви – надзвичайно дивний постоялець, сер, – сказав мiстер Джеферс. – Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, i обов’язок – це обов’язок.
– Не пiдходьте! – гукнув Незнайомець, хитнувшись назад.
Вiн кинув хлiб i сир, а мiстер Гол ледве встиг прибрати зi столу нiж. Лiва рукавичка Незнайомця шугнула в обличчя мiстера Джеферса. За одну мить полiсмен, увiрвавши своi пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку i стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голiнцi так, що вiн аж крикнув, але руки не випустив. Гол пересунув по столу нiж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападникiв, i ступив назустрiч Джеферсовi i Незнайомцю, якi, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.
Стiлець, що стояв на дорозi, з гуркотом вiдлетiв убiк, i вони покотилися на пiдлогу.
– За ноги його, – крiзь зуби промимрив Джеферс.
Мiстер Гол, узявшись виконати розпорядження, дiстав добрячого штурхана пiд ребра i на якийсь час вибув iз лав, а мiстер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець бере гору з ножем у руцi, вiдступив до дверей, де зiткнувся з мiстером Гекстером та вiддербрiджським вiзником, якi з’явилися на пiдмогу слузi закону й порядку. В ту ж таки мить з шифоньера полетiли долi три чи чотири пляшки, наповнивши кiмнату надзвичайно iдким запахом.
– Здаюся! – закричав Незнайомець, дарма що Джеферс був пiд ним, i через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий i безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правоi рукавички. – Це нi до чого, – сказав вiн, неначе схлипнувши.
Найдивнiша то була у свiтi рiч – чути голос, який виходив з порожнечi, але мешканцi Сассексу, може, найбiльшi матерiалiсти на землi. Джеферс теж пiдвiвся, видобув пару наручникiв i… аж очi витрiщив.
– Еге! – сказав Джеферс, ураз збагнувши незвичайнiсть ситуацii. – До дiдька! Я бачу, що скоро й наручники будуть не потрiбнi.
Незнайомець перебiг рукою згори вниз по своему пiджаку, i всi гудзики, що до них доторкався його порожнiй рукав, немов чудом якимось розстебнулися. Потiм вiн буркнув щось собi в пiдборiддя i нахилився. Здавалося, вiн щось робить iз своiми шкарпетками та взуттям.
– Дозвольте, – раптом зауважив Гакстер, – та це ж зовсiм не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись усередину його комiра й костюма. Я мiг би встромити руку…
Вiн простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на пiвдорозi i, гостро скрикнувши, вiдсмикнув ii назад.
– Я просив би вас не тикати пальцями менi в очi! – мовив злостивим тоном голос iз повiтря. – Я ж тут увесь – з руками, ногами й рештою тiла, тiльки Невидимець. Це дуже незручно, та нiчого не вдiеш. Невже ж це достатня причина, щоб кожен айпiнзький йолоп тикав пальцями менi в обличчя?
Костюм, зовсiм уже розстебнутий i повислий на невидимих пiдпорах, стояв тепер, випроставшись i взявшись у боки.
Тим часом у кiмнату понаходили ще люди, i вона була повнiсiнька.
– Невидимець! – сказав Гакстер, незважаючи на сердитий тон Незнайомця. – Та де ж таке чувано?
– Воно, може, й дивно, але це – не злочин. Я не розумiю, чого накинувся на мене полiсмен…
– А! То вже рiч зовсiм iнша, – сказав Джеферс. – Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освiтленнi, але я дiстав наказ i дiяв згiдно iз законом. Арештовую я вас не за те, що ви невидимий, а через пiдозру в крадiжцi. Сьогоднi вночi тут в одному будинку вкрали грошi.
– Ну то й що?
– І деякi обставини вказують…
– Безглуздя! – крикнув Невидимець.
– Сподiваюся, що так, сер. Але я дiстав наказ…
– Гаразд, – сказав Незнайомець. – Я пiду. Я пiду з вами. Тiльки без наручникiв!
– Такий порядок, – пояснив Джеферс.
– Нiяких наручникiв! – уперся Незнайомець.
– Вибачте… – почав був Джеферс.
Раптом безголова постать присiла, i, перш нiж будь-хто зрозумiв, що вона робить, пiд стiл полетiли туфлi, шкарпетки i штани. Тодi постать випросталась i скинула пiджак.
– Стiй! Стiй! – крикнув Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться. Вiн схопив жилетку, та запручалася, i нарештi з неi випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.
– Держiть його! – крикнув Джеферс. – Як тiльки вiн роздягнеться…
– Держiть його! – зарепетували й iншi i кинулись до бiлоi сорочки, яка трiпотiла в повiтрi, – едине, що залишилось iще видиме на Незнайомцевi.
Рукав сорочки вдало зацiдив в обличчя Голу, i це припинило його рiшучий наступ, а потiм штовхнув його на старого Тусома, паламаря; за мить рукава пiдвелись угору i почали робити рухи, як людина, що скидае сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тiльки допомiг скинути ii. Вiн дiстав з повiтря доброго стусана по щелепах i зараз же своiм кийком з усiеi сили люто вперiщив по макiвцi Теддi Генфрi.
– Обережно! – гукав кожен, замахуючись навмання i нi в що не влучаючи. – Держiть його! Замкнiть дверi! Не випускайте його! Я впiймав щось! Ось вiн!
Зчинилося справжне стовпотворiння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сендi Воджерс завдяки страшному ударовi в нiс набрався ще бiльше тями, перший вихопився в дверi й чкурнув надвiр. Іншi зараз же кинулись слiдом за ним i за якусь хвилину збилися всi в кутку бiля дверей. А вдари не вщухали. Сектанту Фiпсовi було вибито переднього зуба, а Генфрi пошкоджено вухо. Джеферс дiстав удар у пiдборiддя i, повернувшись, впiймав щось невидиме, що втиснулося мiж ним та Гакстером, i заважало обом вийти. Джеферс намацав пiд руками мускулястi груди, але за мить увесь цей клубок збуджених бiйкою людей викотився в коридор.
– Я впiймав його! – задихаючись, прохрипiв Джеферс. Борючись з невидимим суперником, вiн пробивався крiзь натовп, лице його налилося кров’ю, жили набрякли.
Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по схiдцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, колiна його тремтiли, але вiн цупко тримав ворога. Потiм ураз вiн перекрутнувся i важко впав, стукнувшись головою об землю, i тiльки тодi розтулив пальцi.
Розляглись несамовитi крики: «Держи його!», «Невидимець!» Якийсь парубок, не з мiсцевих, чие iм’я залишилося невiдомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не змiг утримати i впав на розпростерте констеблеве тiло. Якась жiнка посерединi вулицi заверещала, коли щось промчало повз неi; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, i, скiмлячи, побiг у Гакстерiв двiр. Так утiк Невидимець.
Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тодi iх охопила панiка i розвiяла по всьому мiстечку, як порив вiтру розвiюе сухе листя. Тiльки Джеферс, зiгнувши колiна, нерухомо лежав горiлиць бiля сходiв заiзду.
VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ
Роздiл восьмий – надзвичайно короткий. Оповiдаеться в ньому про те, як Джiбiнс, мiсцевий натуралiст-аматор, дрiмаючи на пагорку серед рiвнини, де, як вiн думав, милi на двi навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потiм люто вилаявся. Озирнувшись, Джiбiнс не побачив нiкого, а проте голос чути було цiлком виразно. Невидимець усе лаявся тими добiрними й особливими слiвцями, що одразу виказують освiчену людину. Дiйшовши найвищоi сили, голос почав стишуватися й нарештi зовсiм завмер удалинi, як здалося Джiбiнсовi, в напрямi Алдердiна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, i все стихло. Джiбiнс не знав нiчого про ранковi подii, але те, що вiн почув, так його спантеличило i вразило, що весь його фiлософський спокiй зник. Вiн схопився i якомога швидше спустився з пагорка та й подався до мiстечка.
IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ
Щоб уявити собi мiстера Томаса Марвела, потрiбно запам’ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий i пухлий нiс, великий слинявий рот i ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткi ноги ще бiльше пiдкреслювали це. Носив вiн пухнастий цилiндр, а те, що рiзнi шворки та шнурки вiд черевикiв правили йому за гудзики на найбiльш критичних мiсцях його одягу, – тiльки свiдчило, що вiн затятий парубок.
Спустивши ноги в рiвчак, мiстер Томас Марвел сидiв на узбiччi дороги, що веде до Алдердiна, милi за пiвтори вiд Айпiнга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних вiд дiрок, були босi; широкi великi пальцi iх були нашорошенi, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом – мiстер Томас Марвел усе робив неквапно – вiн приглядався до пари черевикiв, що збирався примiряти. То були черевики найдобротнiшi з усiх, якi йому траплялися останнiм часом, тiльки що занадто великi; та старi його черевики, дуже зручнi в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкi пiдошви. Мiстер Томас Марвел ненавидiв велике взуття, але ненавидiв вiн i сльоту. Зрештою вiн нiколи не замислювався над тим, що ненавидить бiльше; а тим часом день стояв чудовий, i нагальноi роботи в нього не було, то вiн i вирiшив помiркувати над цим питанням. Отож вiн мальовничо виставив двi пари черевикiв на травi i розглядав iх; на зеленiй травi обидвi пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анiтрохи не злякав мiстера Марвела.
– І все ж таки це черевики, – сказав Голос.
– Подарованi черевики, – вiдповiв мiстер Томас Марвел, схиливши голову набiк i з вiдразою дивлячись на них. – І щоб мене грiм побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкiша.
– Гм! – озвався Голос.
– Я носив i гiршi, доводилося ходити й босим. Але нiколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевикiв. Я давненько випрошую собi черевики, бо тi старi вже осточортiли менi. Цi, звичайно, ще досить цiлi. Але джентльмен, який багато ходить пiшки, багато в чому залежить вiд своiх черевикiв. І – чи повiрите? – в цьому клятому графствi я не знайшов нiчого, крiм оцих черевикiв. Ви тiльки гляньте на них. Взагалi-то в цiй окрузi можна розжитися на добрi черевики. Але така вже моя щербата доля. Рокiв десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепер вони менi пiдсунули, маеш!..
– Паскудне графство! І люди препоганi, – промовив Голос.
– Правда ж? – сказав мiстер Томас Марвел. – Боже! Ну й черевики! Хай iм!
Вiн глянув через плече праворуч, щоб порiвняти, якi черевики у його спiвбесiдника, але там, де той мусив би стояти, – не побачив нi черевикiв, нi нiг. Вiн повернув голову лiворуч – i там нi черевикiв, нi нiг. На обличчi Марвела вiдобразився глибокий подив.
– Де ви? – спитав вiн, повертаючись на всiх чотирьох. Але побачив вiн тiльки широку, безлюдну рiвнину, де вiтер розхитував зеленуватi кущi дроку.
– Що це я, п’яний? – пробурмотiв мiстер Томас Марвел. – Чи то менi ввижаеться? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння…
– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.
– Годi вже вам фокуси виробляти! – крикнув мiстер Томас Марвел, зiрвавшись на ноги. – Де ви? Буду я ще хвилюватись!
– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.
– Зараз ви хвилюватиметесь, – погрозився мiстер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас… – А може, ви похованi? – спитав вiн, помовчавши.
Вiдповiдi не було. Мiстер Томас Марвел стояв напiвбосий, збентежений, майже зовсiм скинувши куртку.
– Пi-у-iт! – цвiрiнькнула десь далеко вертихвiстка.
– Теж менi пi-у-iт, – сказав мiстер Томас Марвел. – Тепер зовсiм не час клеiти дурника.
Рiвнина на всi боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з бiлими стовпами на нiй та з глибокими рiвчаками обабiч слалася, гладка та порожня, на схiд i на захiд. Крiм тоi вертихвiстки, порожньо було й у небеснiй блакитi.
– Не доведи господи! – сказав мiстер Томас Марвел, знову натягуючи на плечi куртку. – То я випив. Так я й думав.
– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.
– О-о! – протяг мiстер Томас Марвел, i обличчя його побiлiло. – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Вiн усе роздивлявся довкола, повiльно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотiв вiн.
– Звичайно, чули.
– От знову! – вигукнув мiстер Томас Марвел, заплющуючи очi й трагiчним жестом притискаючи руку до лоба.
Раптом щось ухопило його за комiр, мiцно струснуло, i в головi в нього зовсiм замакiтрилось.
– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.
– Це вже я збожеволiв… – сказав мiстер Томас Mapвел. – Кепська справа. І все через тi клятi черевики. Справдi, збожеволiв. Або це – привид.
– Нi те i нi те, – мовив Голос. – Слухай.
