скачать книгу бесплатно
– Що трапилося? – спитав вiкарiй, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповiдь.
– Той суб’ект iз готелю…
– Ну?
– Дайте менi випити чогось, – попросив лiкар i сiв.
І, тiльки випивши склянку дешевого хересу – единого напою, який визнавав вiкарiй, – Кас трохи заспокоiвся й розповiв про свое побачення з Незнайомцем.
– Приходжу я, – ледве зводячи дух, казав вiн, – i починаю з того, що прошу вiдписати яку-небудь суму на користь медичноi сестри. Коли я ввiйшов, вiн сунув руки в кишенi i всiвся в крiсло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його науковi iнтереси. «Так», – каже i знову сопе. Сопiв вiн увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не дивно, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрiзь – пляшки, хiмiкалii, терези, пробiрки на пiдставках i запах… вечiрнiх фiалок, чи що. «То пiдпишетесь?» – питаю. Каже, що подумае. Тодi я питаю навпростець, чи не провадить вiн яких-небудь дослiдiв? Каже, що так. І давно? Його взяла злiсть. «Давно, чорти б його батьковi!..» – «О!» – кажу. Вiн i так уже кипiв, а мое запитання розпалило його ще бiльше. Йому, бачте, дали рецепт, i рецепт надзвичайно важливий; який саме – не сказав. «Медичний?» – питаю. «А вам навiщо знати?» Я перепросив його. Вiн зверхньо пирхнув, кашлянув i вiв далi. Вiн прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потiм поклав його й вiдвернувся. Працював вiн у кiмнатi з вiдчиненим вiкном, i протяг здмухнув папiрець. Вiн помiтив – щось полетiло. Кинувся до камiна, та ба! Папiрець згорiв, тiльки попiл витягло в димар. Тут вiн безнадiйно махнув рукою.
– Ну й що?
– А руки нiякоi! Самий порожнiй рукав. Я подумав, що вiн калiка, – носить коркову руку, а оце вiдчепив ii. А потiм думаю: нi, тут щось не так. Який же чорт пiдтримуе рукав зсередини й не дае йому стулятись, коли там нiчого нема? А там не було нiчого, запевняю вас. Анiчогiсiнько. Я бачив приблизно до лiктя, i там була тiльки порожнеча, видима крiзь дiрку в рукавi. «Боже!» – скрикнув я. Тодi вiн спинився. Втупив у мене своi очi пiд окулярами, а потiм i собi глянув на рукав.
– Ну й що?
– Оце й усе. Вiн не промовив нi слова. Тiльки подивився на свiй рукав i хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповiдав, здаеться, що рецепт згорiв?» – i запитливо кахикнув. «Слухайте, – питаю, – як ви рухаете цим порожнiм рукавом?» – «Порожнiм рукавом?» – «Авжеж, – кажу, – порожнiм». – «А хiба вiн порожнiй? Ви бачили, що порожнiй?» Вiн устав. Устав i я. Вiн повiльно ступив три кроки й пiдiйшов зовсiм близько до мене. Сопiв люто! Я не злякався; хоч нехай мене повiсять, коли його забинтована макiтра та цi окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожнiй?» – питае. «Звичайно», – вiдповiдаю. А справдi, таки важко було витримати його нiмотно втуплений погляд! Тодi вiн спокiйно знову витягае з кишенi той рукав i пiдводить руку до мене, неначе хоче показати ii ще раз. І так повiльно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цiлу вiчнiсть. «Ну, що ж, – кажу вiдкашлюючись, – там нема нiчого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Вiн повiльно-повiльно – ось так – простягае руку, поки вiд рукава до мого обличчя залишилось не бiльше як шiсть дюймiв… Якось моторошно дивитись, коли до вас наближаеться порожнiй рукав… І тодi…
– Ну й що?
– Щось, немов великий i вказiвний палець, стискае менi носа.
Бантiнг зайшовся смiхом.
– Але ж там не було нiчого! – майже iстерично вигукнув Кас. – Добре вам смiятись, а я так налякався, що вдарив по рукавi, повернувся й дременув iз кiмнати…
Кас умовк. Сумнiвiв не було – лiкар справдi не на жарт перелякався. Вiн розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вiкарiй.
– І коли я вдарив його по рукавi, – вiв далi Кас, – враження в мене було точнiсiнько таке, якби я вдарив по руцi. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!
Мiстер Бантiнг замислився, недовiрливо дивлячись на Каса.
– Надзвичайна iсторiя, – сказав мiстер Бантiнг. Вигляд у нього був серйозний i глибокодумний. – Справдi, надзвичайна iсторiя, – з притиском повторив вiн.
V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ
Вiдомостi про крадiжку в будинку вiкарiя ми маемо головним чином вiд нього самого та його дружини. Трапилось це в день традицiйного в Айпiнзi клубного свята. Перед свiтанком мiсiс Бантiнг раптом прокинулася – iй здалось, нiби дверi iхньоi спальнi вiдчинились i зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловiка, а, сiвши в лiжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов iз сумiжноi кiмнати й коридором iде до сходiв. Переконавшись, що в домi хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила мiстера Бантiнга. Той, не запалюючи свiтла, надiв на нiс окуляри, одяг жiнчин пеньюар, взув купальнi капцi i вийшов на площадку бiля сходiв. Вiн цiлком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабiнетi, а потiм там хтось чхнув.
Мiстер Бантiнг повернувся до спальнi, озброiвся кочергою, найпевнiшою зброею, що була, – i якомога тихiше спустився вниз, а мiсiс Бантiнг вийшла на сходи.
Було близько четвертоi ранку, i нiчна темрява вже розсiювалась. У коридор пробивалося блiде свiтло, але дверi кабiнету зяяли непроникним мороком. Скрiзь було тихо, тiльки ледь чутно поскрипували схiдцi пiд ногами мiстера Бантiнга та ще чувся легенький шурхiт у кабiнетi. Потiм щось клацнуло, шухляду письмового столу було висунуто, i зашелестiли папери. Хтось вилаявся, черкнув сiрником, i кабiнет освiтило жовтувате свiтло. Мiстер Бантiнг уже був у коридорi i крiзь отвiр дверей побачив письмовий стiл з висунутою шухлядою та свiчку, що горiла на столi. Але злодiя не було видно. Так вiкарiй i стояв у коридорi, не знаючи, що робити далi, а мiсiс Бантiнг, з блiдим i напруженим лицем, повiльно сповзала вниз по сходах. Одна обставина додавала духу вiкарiевi: певнiсть, що злочинцем був мiсцевий мешканець.
Вони чули брязкiт монет i зрозумiли, що злодiй знайшов iхнi заощадження – два фунти пiвсоверенами i десять шилiнгiв. Цей звук спонукав мiстера Бантiнга до рiшучих дiй. Мiцно затиснувши в руцi кочергу, вiн увiйшов до кiмнати, а слiдом за ним i мiсiс Бантiнг.
– Здавайся! – люто гукнув мiстер Бантiнг i враз розгублено спинився: в кабiнетi не було нiкого.
І все ж таки вiдчуття, що в кiмнатi хтось ворушиться, дедалi посилювалося. З пiвхвилини простояли господарi, ледве переводячи дух вiд подиву, i тодi мiсiс Бантiнг, перейшовши кiмнату, подивилась за ширми, а мiстер Бантiнг зазирнув пiд письмовий стiл. Потiм мiсiс Бантiнг вiдгорнула завiсу на вiкнi, а мiстер Бантiнг оглянув димар камiна й постукав по ньому кочергою. Далi мiсiс Бантiнг уважно заглянула в кошик для паперiв, а мiстер Бантiнг вiдкрив ящик для вугiлля. Нарештi вони зупинились i запитливо перезирнулися.
– Можу заприсягтися… – почав мiстер Бантiнг.
– А свiчка! – скрикнула мiсiс Бантiнг. – Хто засвiтив свiчку?
– А шухляда! – сказав мiстер Бантiнг. – Та й грошi ж зникли!
Мiсiс Бантiнг квапливо пiдiйшла до дверей.
– З усiх незвичайних випадкiв…
В коридорi розляглось голосне чхання. Вони метнулися з кабiнету, i в ту ж мить грюкнули дверi на кухнi.
– Принеси свiчку! – сказав мiстер Бантiнг i рушив уперед. Обое чули, як хтось, кваплячись, вiдсунув засув.
Заглянувши в кухню, вони побачили, що дверi запасного входу розчиняються, i в передсвiтанкових сутiнках виднiе темна зелень саду. Мiстер Бантiнг був певний, що з дверей нiхто не виходив. Але дверi вiдчинились, якусь хвилину стояли отвором, а тодi з грюкотом зачинилися. Вiд подуву повiтря свiчка, що ii принесла мiсiс Бантiнг, блимнула й спалахнула яскравiше… Минула добра хвилина, перше нiж вони ввiйшли в кухню.
Там не було нiкого. Вони знову замкнули запасний вхiд, оглянули всю кухню, комору i нарештi зiйшли в льох. Та хоч як вони шукали, а в цiлому будинку не було анi живоi душi.
День застав вiкарiя i його дружину в дивному вбраннi. Вони все сидiли на першому поверсi й не могли оговтатися пiсля нiчноi пригоди, а поряд горiла непотрiбна вже свiчка.
– З усiх незвичайних випадкiв… – удвадцяте почав вiкарiй.
– Он iде Сузi, – сказала мiсiс Бантiнг. – Зажди, доки вона пройде на кухню, а тодi тiкаймо нагору.
VI. МЕБЛІ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЛИ
Того самого ранку в день святого духа, коли Мiллi ще не встигли завантажити роботою, мiстер i мiсiс Гол устали з лiжка й тихенько зiйшли в льох. Робота iхня мала цiлком приватний характер, бо була зв’язана з мiцнiстю iхнього пива.
Ледве вони ступили в льох, як мiсiс Гол виявила, що забула взяти iз спальнi пляшку з настоянкою, щоб пiдмiшати до пива. Головним виконавцем i експертом у таких справах завжди була вона, а по настоянку, цiлком природно, подався Гол.
Пiднявшись на площадку сходiв, вiн здивовано помiтив, що дверi кiмнати Незнайомця прочиненi. Гол увiйшов до своеi кiмнати i знайшов пляшку на тому мiсцi, де йому й було сказано.
Вертаючись уже з пляшкою, вiн помiтив, що засуви на дверях на вулицю скинутi i дверi зачиненi тiльки на клямку. У нього майнула думка пов’язати цей факт з вiдчиненою кiмнатою Незнайомця i з припущенням мiстера Теддi Генфрi. Вiн чудово пам’ятав, що напередоднi ввечерi тримав свiчку, коли мiсiс Гол засувала тi засуви. Вiн раптом спинився, здивовано роззявивши рот, i подався нагору з пляшкою в руках. Там постукав у дверi Незнайомця. Нiякоi вiдповiдi. Мiстер Гол постукав ще раз, а тодi розчинив навстiж дверi i ввiйшов у кiмнату.
Вiн побачив те, чого й чекав. І лiжко, й кiмната були порожнi. Але дивнiшим, навiть для його важкого розуму, видавалося те, що на стiльцi й на спинцi лiжка лежав костюм – наскiльки вiн знав, единий костюм постояльця, – i його ж бинти. Навiть крислатий капелюх висiв на спинцi лiжка.
Стоячи в кiмнатi, Гол чув голос своеi дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка i притиск на останнiх складах слiв, властивий мешканцям Захiдного Сассексу, свiдчили про ii нетерплячку й лють.
– Джордже! Ти знайшов те, що менi треба?
Мiстер Гол обернувся до дверей i подався до жiнки.
– Дженнi, – крикнув вiн, перехилившись через поручнi сходiв до льоху, – а Генфрi правду каже! Його нема в кiмнатi. І на парадних дверях вiдсунуто засуви.
Спершу мiсiс Гол не добрала, про що вiн говорить, i вирiшила сама оглянути порожню кiмнату. Гол, усе ще з пляшкою в руцi, iшов попереду.
– Хоч самого його й нема, – розводився вiн, – так зате е його одяг. І де вiн може вештатися роздягнений? Дивно!
Коли вони пiднiмалися сходами, обом iм здавалося (це вже було з’ясовано згодом), нiби параднi дверi вiдчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що дверi зачиненi i нiкого нема, вони тодi не сказали про це одне одному нi слова. В коридорi мiсiс Гол випередила свого чоловiка i побiгла сходами перша. На площадцi хтось раптом чхнув. Гол, який вiдстав вiд неi на кiлька сходинок, подумав, що то вона, а мiсiс Гол була певна, що то ii чоловiк. Вона широко розчинила дверi i з порога оглядала кiмнату.
– Справжне диво! – сказала мiсiс Гол.
Їй здалося, нiби хтось позад неi сопе, i вона дуже здивувалася, коли, обернувшись, побачила, що Гол iще крокiв за десять вiд неi. Правда, за мить вiн стояв уже поруч. Мiсiс Гол нахилилася й стала обмацувати подушку, потiм i всю постiль.
– Холодна, – заявила вона. – Вiн устав добру годину тому, коли не бiльше.
І в цей час сталося щось зовсiм незвичайне. Постiль зiбралася купою у формi стiжка, а потiм перестрибнула через спинку лiжка, – зовсiм так, неначе чиясь рука вхопила ii посерединi й одкинула вбiк. Зараз же пiсля цього капелюх Незнайомця зiрвався iз спинки лiжка, окреслив дугу в повiтрi й плюхнувся просто в обличчя мiсiс Гол. Потiм туди ж полетiла губка з умивальника, а тодi крiсло, недбало скинувши з себе пальто й штани пожильця i заходячись сухим смiхом, що нагадував смiх Незнайомця, повернулося всiма чотирма своiми нiжками до мiсiс Гол, якусь мить нiби цiлилось, а тодi кинулося на неi. Верескнувши, вона повернулася тiкати, а нiжки делiкатно, але впевнено вперлися iй у спину й виштовхали разом iз Голом з кiмнати. Дверi грюкнули й замкнулися на ключ. Стiлець i лiжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потiм раптом усе стихло.
Мiсiс Гол майже непритомна повисла на руках мiстера Гола. На превелику силу пощастило йому й Мiллi, що вже проснулася вiд того шуму, звести мiсiс Гол униз i дати iй звичайного в таких випадках пiдкрiпляючого напою.
– То були ду5хи, – сказала мiсiс Гол. – Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стiльцi самi собою починають стрибати i танцювати…
– Ковтни ще трошки, Дженнi, – просив мiстер Гол. – Це додасть тобi сили.
– Зачинiть дверi! Не пускайте його бiльше! – кричала мiсiс Гол. – Я майже догадуюся… Я мусила б знати… Такi окуляри… забинтована голова… нiколи не бувае в церквi в недiлю… А всi тi пляшки… Навiщо iх стiльки поряднiй людинi? Вiн понапускав у меблi духiв. Моi гарнi старi меблi!.. В тому крiслi завжди сидiла моя люба матуся, коли я була ще дiвчинкою. І подумати тiльки, що тепер воно кидаеться на мене!..
– Випий ще краплинку, Дженнi, – умовляв Гол. – Ти зовсiм знервована.
О п’ятiй годинi, коли сонце заливало золотим свiтлом вулицю, вони вирядили Мiллi збудити мiстера Сендi Воджерса – коваля, що жив навпроти, щоб сказати йому про надзвичайно дивну поведiнку меблiв i запитати його, чи не завiтав би вiн до них. Мiстер Воджерс був чоловiк тямущий i дуже кмiтливий. До повiдомлення Мiллi поставився вiн досить серйозно.
– Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! – сказав коваль. – Такому пожильцевi тiльки копит бракуе.
Прийшов вiн дуже занепокоений. Господарi хотiли були повести його нагору, до тiеi кiмнати, але мiстер Воджерс, здавалося, зовсiм не квапився i вважав за краще розмовляти в коридорi. На тому боцi вулицi з тютюновоi крамницi вийшов учень Гакстера i почав вiдчиняти вiконницi. Його запросили теж взяти участь в обговореннi. За кiлька хвилин, як завжди, пiдiйшов i мiстер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу врядування виявився й тут: розмов було багато, а рiшучих дiй – жодних.
– Необхiдно встановити факти, – наполягав мiстер Сендi Воджерс. – Обмiркуемо, чи розважливо буде ламати дверi нагорi. Доки дверi не поламано, iх завжди можна поламати, але коли дверi уже поламано, iх не зробиш знов цiлими.
І раптом дверi нагорi вiдчинилися, i всi з подивом побачили, як сходами почала спускатися закутана постать Незнайомця, що дивився на них зловiсним поглядом своiх незвичайних скляних очей. Вiн повiльно пройшов коридором i зупинився.
– Гляньте сюди! – сказав вiн, ткнувши пальцем у рукавичцi.
Глянувши, куди показав Незнайомець, вони побачили пляшку з настоянкою пiд дверима до льоху. А вiн увiйшов у вiтальню i з несподiваною швидкiстю злiсно грюкнув дверима в них перед самим носом.
Нiхто не мовив i слова, доки не завмер грюкiт зачинених дверей. Всi здивовано перезирнулися.
– Ну, знаете, це вже перевершуе… – почав був мiстер Воджерс i не докiнчив фрази.
– Я пiшов би й поговорив з ним, – сказав вiн мiстеровi Голу. – Я зажадав би вiд нього пояснень!
Потрiбно було чимало часу, щоб пiдбити на те хазяйчиного чоловiка. Проте нарештi вiн таки насмiлився й постукав у дверi.
– Вибачте… – тiльки й устиг вимовити мiстер Гол.
– Геть к бiсу! – люто гримнув Незнайомець. – І зачинiть дверi.
На цьому й скiнчилися переговори.
VII. НЕЗНАЙОМЦЯ ВИКРИТО
Незнайомець, зайшовши у маленьку вiтальню заiзду о пiв на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кiмнатi були спущенi, дверi зачиненi, i пiсля того, як вiн вигнав Гола, нiхто не наважувався туди наближатись.
Весь цей час Незнайомець нiчого не iв. Вiн тричi дзвонив, останнiй раз розлючено i довго, але нiхто не вiдгукувався.
– Буде вiн у мене пам’ятати «геть к бiсу», – бурмотiла мiсiс Гол.
Чутка про нiчне пограбування вiкарiя уже встигла облетiти мiсто, i люди зiставляли цi двi подii. Гол у супроводi Воджерса вiдвiдав мiстера Шеклфорса, суддю, i просив у нього поради. Нагору нiхто не вiдважувався йти. Що робив Незнайомець – було невiдомо. Час вiд часу чулося, як вiн розлючено ходив по кiмнатi, двiчi чули, як вiн вибухав прокльонами, дер якiсь папери та трощив пляшки.
Юрба наляканих, але цiкавих людей все бiльшала. Надiйшла мiсiс Гакстер. Прилучилося ще декiлька хлопцiв у чорних куртках та пiкейних краватках – було ж саме свято – i почали недоладно розпитувати. Юний Арчi Гаркер вiдзначився тим, що пiшов у двiр i спробував зазирнути пiд спущену штору. Хоч вiн не мiг анiчогiсiнько побачити, проте вдавав, нiби щось розгледiв; i до нього приедналися ще кiлька молодих айпiнгцiв.
Погода того дня була чудова. Уздовж вулицi стояли вряд десь дванадцять лоткiв i тир для стрiльби, а на травi бiля кузнi – три жовто-коричневi фургони, i кiлька мальовничо вдягнених чоловiкiв та жiнок ставили цiль для метання в неi кокосових горiхiв. Чоловiки були в синiх светрах, дами – в бiлих фартушках i модних капелюшках з великими перами. Оджер iз шинку «Червона лань» i мiстер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, протягували впоперек дороги гiрлянду з прапорцями, – ту саму, що залишилася вiд святкування п’ятдесятирiччя королеви Вiкторii.
А в вiтальнi, куди проходив тiльки тоненький жмут сонячного промiння, Незнайомець, напевне, голодний, а може, й наляканий, прiючи в своiх пов’язках, розглядав крiзь скло окулярiв папери, дзвенiв брудними пляшками i часом завзято кляв невидних зсередини хлопчакiв, що товклися пiд вiкнами. У кутку бiля камiна лежали скалки кiлькох розбитих пляшок, i в повiтрi стояв iдкий запах хлору. Ось i все, що було вiдомо з розмов i з того, що побачили цiкавi, увiйшовши до вiтальнi.
Пiд полудень Незнайомець несподiвано вiдчинив дверi своеi кiмнати i став на порозi, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфетi.
– Мiсiс Гол! – гукнув вiн.
Хтось боязко пiшов покликати мiсiс Гол.
Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще бiльше розлючена. Гол досi не повернувся. Вона давно вже обмiркувала цю сцену i прийшла з маленькою тацею, на якiй лежав неоплачений рахунок.
– Ви просите подати вам рахунок, сер? – спитала вона.
– Чому менi не приносили снiдати? Чому не приготували менi нiчого iсти i не озивалися на моi дзвiнки? Ви думаете, я можу жити не iвши?
– А чому ви не сплатили за моiм рахунком? – вiдповiла мiсiс Гол. – Ось що хочеться менi знати.
– Я три днi тому сказав вам, що чекаю переказу i…
– А я три днi тому сказала вам, що не хочу чекати нiякого переказу. Вам нiчого нарiкати, що запiзнюеться снiданок, коли п’ять днiв не сплачуете за рахунком.
Незнайомець лайнувся – коротко, але цiлком виразно.
– Ви там не надто! – почулося з буфету.
– І я буду вдячна вам, сер, якщо ви своi лайки залишите при собi, – сказала мiсiс Гол.
Незнайомець зараз бiльше нiж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрi. Всi присутнi вiдчували, що мiсiс Гол бере над ним гору. І його подальшi слова ствердили це.
– Послухайте, моя мила… – почав Незнайомець.
– Я вам не «мила»! – огризнулася мiсiс Гол.
– Я ж казав вам, що не одержав iще переказу.
– Знаемо ми такi перекази! – сказала мiсiс Гол.
– Але ж у кишенi в мене…
– Три днi тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.
