скачать книгу бесплатно
Пригоди Тома Сойера
Марк Твен
Марк Твен (справжне iм’я Семюел Ленгхорн Клеменс; 1835–1910) – видатний американський письменник, журналiст i громадський дiяч. Вiн працював у безлiчi жанрiв – реалiзм, романтизм, гумор, сатира, фiлософська фантастика, публiцистика, створивши чимало чудових творiв, але саме «Пригоди Тома Сойера» найкраще знають i люблять дорослi i юнi читачi в усьому свiтi, ця книга постiйно перевидаеться, за нею поставленi художнi фiльми i мультфiльми. Герой книги – звичайний хлопчисько з маленького провiнцiйного американського мiстечка, такий собi розбишака. Але вiн настiльки привабливий, що його не можна не полюбити.
Марк Твен
Пригоди Тома Сойера
Передмова
Бiльшiсть пригод, описаних у цiй книжцi, сталося насправдi: декотрi – зi мною самим, iншi – з моiми шкiльними товаришами. Гека Фiнна змальовано з життя, Тома Сойера також, але вiн – персонаж не одноосiбний, бо поеднуе в собi риси вдачi трьох хлопцiв, яких я знав, i, отже, належить до мiшаного архiтектурного стилю.
Чуднi забобони, згадуванi далi, були дуже поширенi серед дiтей i негрiв на Заходi за тих часiв, про якi йдеться в цiй оповiдi, – тобто тридцять-сорок рокiв тому.
Хоч моя книжка написана передусiм на розвагу хлопчикам та дiвчаткам, я сподiваюся, що ii залюбки прочитають i дорослi чоловiки та жiнки, бо менi хотiлося б викликати в них приемнi спогади про те, якими були колись вони самi, як почували, думали й розмовляли i в якi дивовижнi iсторii iнодi встрявали.
Гартфорд, 1876
Автор
Роздiл І
– Томе!
Анi звуку.
– Томе!
Анi звуку.
– Де ж це вiн, шибеник, подiвся, хотiла б я знати… Томе, озвися!
Анi звуку.
Стара жiнка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кiмнатi; потiм пiдняла окуляри на чоло й поглянула з-пiд них. Шукаючи таку дрiбницю, як хлопець, вона майже нiколи не дивилася крiзь скельця: то були параднi окуляри, втiха ii душi, i призначалися вони для «вигляду», а не для дiла, – так само вона могла б дивитися й крiзь двi конфорки з кухонноi плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тодi промовила – не надто сердито, проте досить голосно, щоб ii почули меблi в кiмнатi:
– Ну стривай, попадешся ти менi в руки!..
Стара не докiнчила, бо саме стояла нахилившись i тицяла щiткою пiд лiжком, отож мусила раз у раз переводити подих. Та з-пiд лiжка вона виштурхала тiльки кота.
– Зроду не бачила такого поганця!
Вона пiшла до вiдчинених дверей, стала на порозi й повела оком по грядках помiдорiв, зарослих дурманом, – то був ii «город». Тома не видно нiде. Тодi вона пiдвищила голос, – так щоб було чути далi, – й гукнула:
– Гей, То-о-ме!
Раптом позад неi щось шурхнуло, i вона обернулася – саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.
– А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю комору. Ти що там робив?
– Нiчого.
– Нiчого? А ти поглянь на своi руки. І на свiй рот. Це що таке?
– Не знаю, тiтонько.
– Зате я знаю. Це варення – ось що це таке. Сто разiв тобi казала: не чiпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай менi оту лозину!..
Лозина зависла в повiтрi. Здавалося, порятунку немае.
– Ой тiтонько! Мерщiй обернiться!
Стара рвучко обернулась i про всяк випадок сторожко пiдiбрала спiдницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан i зник з очей.
Тiтка Поллi з хвилину стояла розгублена, потiм тихенько засмiялася:
– Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нiчого не навчуся? Це ж уже вкотре вiн отак мене дурить. Мабуть, i справдi старi дурнi найдурнiшi. Недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. Та Боже ж ти мiй, у цього хлопчиська i витiвки щоразу iншi, отож не знаеш, чого й сподiватися. І вiн наче знае, скiльки можна мучити мене, доки менi урветься терпець. Знае i те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмiшити, як менi вже несила й руку звести, щоб добряче його вiдшмагати. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! Хто попускае дитинi, той псуе ii, говорить Святе Письмо. Грiшниця я i знаю, що доведеться менi прийняти кару й за себе, й за нього. В ньому наче бiс сидить, та помилуй мене Боже, вiн же, сердешна дитина, син моеi покiйноi сестри, i менi просто не стае духу лупцювати його. Щоразу як даю йому втекти, мене гризе сумлiння, а як поб’ю його – аж серце кров’ю обкипае. Правду каже Святе Письмо: короткий вiк людський i сповнений скорботи, – так-бо воно й е… Ось вiн сьогоднi не пiде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко – змушувати його працювати в суботу, коли всi iншi хлопцi гулятимуть, але ж праця – то для нього справжня мука, i я повинна бодай так виконувати свiй обов’язок, а то геть занапащу хлопця.
Том справдi не пiшов до школи й дуже приемно згаяв час. Додому вiн повернувся, тiльки-тiльки щоб до вечерi встигнути допомогти чорношкiрому хлопчинi Джiмовi напиляти на завтра дров i нащепити скiпок – чи принаймнi встигнути розповiсти йому про своi походеньки, поки Джiм сам зробив зо двi третини всiеi тiеi роботи. А от Сiд, Томiв молодший (чи, власне, зведений) брат, на той час уже закiнчив свое дiло (вiн збирав скiпки): то був слухняний хлопчик, який не любив пустощiв i нiкому не завдавав клопоту.
Поки Том вечеряв, при кожнiй зручнiй нагодi тягаючи з цукорницi грудочки цукру, тiтка Поллi дiймала його пiдступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподiваючись загнати хлопця на слизьке й вивiдати в нього правду. Як i багато хто з простодушних людей, вона тiшила себе марнославною думкою, нiби мае неабиякий хист до таемноi дипломатii, i вважала своi наiвнi хитрощi за чудеса винахiдливостi й пiдступностi.
– Томе, – спитала вона, – сьогоднi в школi було душно?
– Так, тiтонько.
– Страшенно душно, правда ж?
– Так, тiтонько.
– І тобi, Томе, не захотiлося пiти скупатись?
Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Вiн пильно глянув у тiтчине обличчя, але нiчого особливого не добачив i тому вiдповiв:
– Та нi, тiтонько, не дуже.
Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:
– Ну що ж, тобi, я бачу, й тепер не дуже жарко. – А сама тайкома тiшилася тим, як спритно й непомiтно зумiла перевiрити, чи суха в хлопця сорочка.
Але Том уже збагнув, звiдки вiтер дме, i випередив ii наступний хiд.
– Дехто з нас поливав собi на голову з помпи. У мене й досi волосся вогке, ось бачите?
Тiтка Поллi з досадою подумала, що не скористалася з цього очевидного доказу й дала обвести себе круг пальця. Тодi в неi сяйнула нова думка.
– Але ж, Томе, щоб полити собi на голову з помпи, не треба було розпорювати комiр сорочки там, де я зашила, правда? Ану розстебни куртку!
З обличчя в Тома збiгла тiнь тривоги. Вiн розстебнув куртку. Комiр сорочки був мiцно зашитий.
– Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що ти не пiшов до школи й купався в рiчцi. Та я не гнiваюсь на тебе, Томе. Хоч вiри тобi, як то кажуть, уже й немае, але часом ти буваеш кращий, нiж здаешся. Принаймнi сьогоднi.
Вона й засмутилася тим, що проникливiсть зрадила ii, i водночас була рада, що Том бодай цього разу повiвся як годиться.
Аж раптом обiзвався Сiд:
– Чогось менi здаеться, нiби ви зашили йому комiр бiлою ниткою, а тут чорна.
– Та певне ж бiлою!.. Томе!..
Том не став чекати, що буде далi. Уже в дверях вiн обернувся й гукнув:
– Ну, Сiддi, це тобi так не минеться!
У безпечному мiсцi Том роздивився на двi великi голки, застромленi зi споду у вилогу його куртки й обмотанi нитками: одна бiлою, друга – чорною. І пробурмотiв сам до себе:
– Вона б зроду не помiтила, коли б не Сiд… Чорт ii знае! То вона зашивае бiлою ниткою, то чорною. Щось би вже одне, а то де там устежити. Але Сiда я таки вiдлупцюю. Буде йому наука.
Том аж нiяк не був Зразковим Хлопчиком у мiстечку. Та вiн дуже добре знав такого i страшенно не любив його.
Минуло хвилини зо двi, а може, й менше – i вiн забув про всi своi тривоги. І не тому, що вони були не такi прикрi й гiркi, як печалi дорослих людей, – просто iх на якийсь час витiснило нове непереборне захоплення, точнiсiнько так, як i доросла людина забувае свое горе, збуджена якимсь новим, цiкавим для неi дiлом. Таким цiкавим дiлом став для Тома новий спосiб свистiти, щойно перейнятий вiд одного негра, – i хлопцевi не терпiлося повправлятись у ньому на волi. То був особливий, подiбний до пташиного, свист, таке собi заливчасте щебетання, яке виходить, коли часто-часто доторкатися кiнчиком язика до пiднебiння, – читач, певно, пригадае, як це робиться, якщо вiн сам був колись хлопчиком. Не пошкодувавши зусиль, Том скоро опанував цю премудрiсть i тепер простував вулицею з солодкою музикою на устах i великою вдячнiстю у душi. Вiн почував себе, наче астроном, що вiдкрив нову планету, але радiсть його, поза всяким сумнiвом, була ще бiльша, глибша й щирiша, нiж в астронома.
Лiтнi надвечiр’я тягнуться довго, i надворi ще не споночiло. Раптом Том урвав свою трель. Перед ним був незнайомець – хлопчина, трохи бiльший за нього самого. У глухому провiнцiйному мiстечку Сент-Пiтерсберзi будь-яка нова людина, незалежно вiд статi й вiку, являла собою справжню дивовижу. А цей хлопець був ще й добре вдягнений – аж надто добре, як на будень. Просто-таки неймовiрно добре. На ньому був гарний новiсiнький капелюх, застебнута на всi гудзики, нова й чиста синя сукняна куртка i такi самi новi й чистi штани. До того ж вiн мав на ногах черевики, а була ще тiльки п’ятниця! І навiть краватку на шиi – якусь барвисту стрiчку. Одне слово, справляв враження мiського жевжика, а Тома вiд таких аж з душi вернуло. Чим далi вiн розглядав це виряджене диво, тим вище задирав перед ним носа i тим жалюгiднiшим здавався йому власний одяг.
Жоден з хлопцiв не озивався. Коли зрушав з мiсця один, зараз же зрушав i другий – але тiльки вбiк, по колу. Вони весь час трималися лицем до лиця, дивлячись просто в очi один одному. Нарештi Том сказав:
– Вибити тобi бубну?
– Ану спробуй, побачимо.
– Кажу – виб’ю, то й виб’ю.
– Руки короткi.
– А от i виб’ю.
– Не виб’еш.
– Виб’ю.
– Нi, не виб’еш.
– Виб’ю!
– Нi!
Запала нiякова мовчанка. Потiм Том спитав:
– Тебе як звати?
– А тобi що до того?
– Ось я тобi покажу, що менi до того.
– Чого ж не показуеш?
– Багато говоритимеш, то й покажу.
– І говоритиму, i говоритиму, i говоритиму! Ну, то що? – Думаеш, ти велика цяця, еге ж? Та якби я захотiв, то помолотив би тебе однiею рукою, а другу хай би менi прив’язали за спиною.
– То чого ж не помолотиш? Тiльки базiкаеш.
– А таки помолочу, як не вгамуешся.
– Ха-ха, бачили ми таких!
– Слухай, чепуруне! Гадаеш, ти велика птиця, еге ж?
Ач якого капелюха напнув!
– Не подобаеться – то збий його з мене. Збий – i побачиш, що тобi буде.
– Брешеш!
– Сам ти брешеш.
– Ти паскудний брехун i боягуз.
– Ану котися ти, знаеш куди…
– Ще раз пошли мене – i я розвалю тобi голову каменюкою.
– Ой-ой-ой, так i розвалиш!
– Кажу тобi, розвалю!
– То чого ж не розвалюеш? Чого тiльки кажеш, а нiчого не робиш? Боiшся!
– Я не боюся.
– Боiшся.
– Нi!
– Боiшся!..
Знов запала мовчанка. Обидва знов затупцяли боком, поiдаючи один одного очима. Нарештi зiйшлися плече до плеча.
– Забирайся геть звiдси! – сказав Том.
