скачать книгу бесплатно
– Сам забирайся!
– І не подумаю.
– І я не подумаю.
Вони стояли, кожен спираючись на скiсно виставлену вперед ногу, i з ненавистю в очах щосили штовхали один одного. Але нi той, нi той не мiг переважити. Нарештi, захеканi й розпашiлi, обидва обережно послабили натиск, i Том сказав:
– Ти боягуз i слинько! Ось я скажу своему старшому братовi – то вiн тебе самим мiзинцем вiддухопелить. А я йому скажу, начувайся!
– Чхав я на твого старшого брата! У мене теж е брат, ще бiльший за твого, такий, що за одним махом перекине його аж за отой паркан.
(Обидва брати були, звiсно, вигаданi.)
– Брешеш!
– Хоч ти що кажи, а це правда.
Великим пальцем ноги Том провiв у пилюцi риску i промовив:
– Спробуй тiльки ступити за цю риску, то я так тобi дам, що рачки поповзеш. Хто б ти не був, а слiзьми вмиешся.
Чужак притьмом переступив риску й сказав:
– Ну, дай менi, ти ж обiцяв.
– Ти мене краще не чiпай, бо пошкодуеш.
– Ти ж казав, що даси менi, то чого ж не даеш?
– Хай мене чорти вiзьмуть, як не дам за два центи! Хлопець дiстав з кишенi два великi мiдяки й, глузливо посмiхаючись, простяг iх Томовi. Той ударив його по руцi, i монети полетiли на землю. А за мить i обидва хлопцi покотилися по пилюцi, зчепившись, мов два коти. Вони тягали й смикали один одного за чуприни та за одiж, щипали й дряпали один одному носи – i вкривали себе порохом i славою. Невдовзi картина набула чiткiших обрисiв, i крiзь хмари бою стало видно, що Том сидить верхи на незнайомому хлопцевi й молотить його кулаками.
– Здавайся! – зажадав вiн.
Хлопець лиш дужче запручався, силкуючись звiльнитися. Вiн плакав вiд образи й безсилоi лютi.
– Здавайся! – І Том знову замолотив кулаками.
Нарештi чужак видушив iз себе: «Здаюся», – i Том пустив його зi словами:
– Оце тобi буде наука. Іншим разом краще дивися, з ким заводишся.
Хлопець подався геть, обтрушуючи з себе пилюку, хлипаючи й шморгаючи носом. Час вiд часу вiн озирався й, крутячи головою, погрожував поквитатися з Томом, «хай тiльки його ще десь здибае». Том вiдповiдав на це зневажливим смiхом, а тодi, сповнений радiсного пiднесення, рушив додому; та тiльки-но вiн повернувся спиною до чужинця, як той схопив каменюку й пожбурив йому мiж лопатки, а сам кинувся тiкати, вистрибуючи, мов антилопа. Том гнався за негiдником до самого дому й так довiдався, де той живе. Деякий час вiн стовбичив бiля хвiртки, викликаючи ворога надвiр, але хлопчисько тiльки робив з-за вiкна гримаси i виклику не прийняв. Потiм з’явилася його матуся, обiзвала Тома грубим, лихим, зiпсутим хлопчиськом i звелiла йому забиратися геть. І вiн пiшов геть, але сказав, що той поганець йому «ще попадеться».
Додому Том повернувся дуже пiзно i, обережно залазячи крiзь вiкно, наразився на засiдку: на нього чатувала сама тiтка, i, коли вона побачила, на що схожий його одяг, ii рiшучiсть обернути хлопцевi суботнiй вiдпочинок на пiдневiльну працю стала тверда, як криця.
Роздiл II
Настав суботнiй ранок, i все навколо засяяло лiтнiми барвами й свiжiстю, забуяло життям. У кожному серцi бринiла музика, а коли серце було молоде – пiсня лилася з уст. Кожне обличчя променiло радiстю, i кожен перехожий ступав пружно й молодо.
Пишно цвiла бiла акацiя i сповнювала повiтря своiми пахощами. Кардiфська гора, що пiдносилася на околицi мiстечка, була вкрита рясною зеленню i здаля видавалася справжньою землею обiтованою, де панували краса, мир i спокiй.
Том з’явився на узбiччi вулицi з вiдром вапна та довгою малярською щiткою в руках. Вiн змiряв оком паркан, i вся його радiсть умить розвiялась, а душу сповнила глибока туга. Тридцять ярдiв дощаного паркана заввишки дев’ять футiв! Увесь свiт здався йому нiкчемним i безглуздим, а саме життя – важенним тягарем. Зiтхнувши, вiн умочив щiтку у вiдро й провiв нею по верхнiй дошцi паркана, тодi зробив те саме ще й ще раз i, порiвнявши жалюгiдну бiлу смужку з безмежним небiленим обширом, скрушно сiв на огорожку коло дерева.
Із хвiртки, наспiвуючи «Дiвчата з Буффало», пiдстрибцем вибiг Джiм з бляшаним вiдром у руцi. Ходити по воду до мiськоi помпи звичайно здавалося Томовi марудним дiлом, але тепер вiн подумав, що це не так уже й погано. Згадав, що коло помпи завжди велелюдно: бiлi й чорнi хлопцi та дiвчата, дожидаючи своеi черги, вiдпочивали там, мiнялись iграшками, сварилися, билися, пустували. Згадав i те, що хоча до помпи було всього якихось пiвтораста крокiв, Джiм нiколи не повертався з водою ранiш як за годину, та й то доводилося мало не щоразу когось по нього посилати.
– Слухай, Джiме, – сказав Том, – давай я принесу води, а ти тут трохи побiлиш.
Джiм похитав головою i вiдповiв:
– Не можу, паничу Томе. Стара панi звелiли менi мерщiй iти по воду й не спинятися нiде дорогою. Вони сказали: мабуть, панич Том покличуть мене бiлити паркан, то щоб я йшов собi й робив свое дiло, а про паркан вони самi подбають.
– Та не слухай ти ii, Джiме. Вона багато чого каже. Дай-но менi вiдро – я миттю зганяю. Вона й не знатиме нiчого.
– Ой нi, паничу Томе, боюся. Стара панi голову менi одiрвуть. Бачить Бог, одiрвуть.
– Вона? Та вона нiколи нiкого не скривдить, хiба що наперстком по головi стукне – а хто ж цього боiться? Говорить вона справдi всякi страхiття, але ж вiд тих балачок нiякоi шкоди, якщо тiльки вона сама не плаче… А я дам тобi кульку, Джiме. Бiлу, мармурову!
Джiм завагався.
– Бiлу мармурову кульку, Джiме! Це ж просто чудо.
– Ой, то чудова кулька, паничу Томе, побий мене Бог! Але я так страшенно боюся староi панi…
– А ще, коли хочеш, я покажу тобi свою болячку на нозi.
Джiм був усього лише людина i перед такою спокусою встояти не мiг. Вiн поставив вiдро, взяв бiлу мармурову кульку й з величезною цiкавiстю схилився над великим пальцем Томовоi ноги, з якого той помалу розмотував пов’язку. Але вже наступноi митi Джiм щодуху мчав вулицею, побрязкуючи вiдром i щулячись вiд болю нижче спини, Том завзято бiлив паркан, а тiтка Поллi залишила бойовище з пантофлею в руцi й трiумфом у очах.
Але завзяття Томового вистачило ненадовго. Вiн почав думати про те, як весело мав провести суботнiй день, i його опосiв ще бiльший смуток. Скоро iншi хлопцi, вiльнi як птахи, рушать до всяких принадних мiсць, i як же вони збиткуватимуться з Тома, коли побачать, що вiн мусить працювати, – сама ця думка пекла його вогнем. Вiн видобув на свiт своi скарби й почав роздивлятись iх: поламанi дрiбнички, кульки, iнший мотлох, – усе воно, може, й пiшло б в обмiн на чужу працю, але навряд чи його вистачило б, щоб купити бодай пiвгодини цiлковитоi волi. Отож, облишивши будь-яку надiю пiдкупити товаришiв, вiн сховав до кишенi тi вбогi цяцьки, i в цю ж таки темну хвилину зневiри на нього раптом зiйшло натхнення. Атож, не що iнше, як чудове, запаморочливе натхнення.
Том узяв щiтку й заходився спокiйно працювати далi. Незабаром у кiнцi вулицi показався Бен Роджерс – той самий хлопець, чиiх кпинiв вiн боявся над усе. Бен посувався вперед таким собi веселеньким пiдтюпцем-вистрибцем, i це свiдчило, що душа його сповнена радостi й добрих сподiвань. Вiн iв яблуко i час вiд часу видавав протяглий мелодiйний гудок, а за ним басовите «дiн-дон-дон, дiн-дон-дон» – то вiн зображував iз себе пароплав.
Наближаючись, Бен сповiльнив швидкiсть, вийшов на середину вулицi i, нахилившись на правий борт, повернув до узбiччя – неквапливо, старанно й з належною солiднiстю, бо вдавав «Велику Мiссурi», що мала осадку в дев’ять футiв. Вiн був водночас i пароплав, i капiтан, i сигнальний дзвiн, отож мусив уявляти, нiби стоiть сам на собi, на капiтанському мiстку, сам дае команди й сам iх виконуе.
– Спиняй машину! Дiн-дiн-дiн! – Паропав майже втратив швидкiсть i, ледь посуваючись, наближався до берега. – Здай назад! Дiн-дiн-дiн! – Обидвi його руки нерухомо витяглись по боках. – Ще трохи назад з правого борту! Дiн-дiн-дiн! Чу-чу-чу! – Його права рука тим часом виписувала широкi оберти, вдаючи сорокафутове колесо. – Ще трохи назад з лiвого борту! – Почала обертатися лiва рука. – Стоп, правий борт! Дiн-дiн-дiн! Стоп, лiвий борт! Помалу вперед з правого борту! Стоп! Ще трохи з лiвого борту! Дiн-дiн-дiн! Чу-чу-чу!.. Вiддати носовий швартов! Ворушись!.. Вiддати заднiй! Гей там, не барися! Намотуй, намотуй! А тепер пускай!.. Машину спинено, сер! Дiн-дiн-дiн! Шш-ш! Шш-ш! Шш-ш!.. (Це машинiст випускав пару.)
Том бiлив собi й не звертав на пароплав анi найменшоi уваги. Бен пильно подивився на нього й мовив:
– А-а! То це тебе тут пришвартували, он як?
Вiдповiдi не було. Том оглянув свiй останнiй мазок очима митця, тодi ще раз легенько провiв щiткою по паркану i знов подивився, як вийшло. Бен пiдiйшов i став поруч нього. Томовi так захотiлось яблука, що аж слина покотилася, та вiн не облишав свого дiла.
– То що, друже, мусимо працювати? – спитав Бен. Том рвучко обернувся i сказав:
– А, це ти, Бене! Я тебе й не помiтив.
– Слухай, я оце йду купатися. Я, розумiеш? А ти не хочеш? Та нi, ти, мабуть, краще попрацюеш, еге ж? Ну звiсно, що попрацюеш.
Том якусь хвилю замислено дивився на товариша, тодi спитав:
– Що ти називаеш працею?
– А оце що – хiба не праця?
Том знову взявся бiлити й недбало вiдказав:
– Ну що ж, може, праця, а може, й нi. Я знаю тiльки, що Томовi Сойеру вона до вподоби.
– Ха, можна подумати, що тобi й справдi подобаеться бiлити!
– Чи подобаеться? А чом би й нi? Хiба нам кожного дня випадае бiлити паркани?
Тепер усе постало в новому свiтлi. Бен навiть забув про свое яблуко. А Том ретельно водив щiткою туди й сюди, вiдступав на мить i дивився, як виходить, тодi щось пiдправляв то там, то iнде i знов дивився. Бен стежив за кожним його рухом з дедалi бiльшою цiкавiстю i захопленням. Раптом вiн сказав:
– Слухай, Томе, дай i менi трохи побiлити.
Том помiркував i спершу начебто ладен був погодитись, але потiм передумав.
– Та нi, Бене, мабуть, нiчого не вийде. Розумiеш, тiтка Поллi дуже прискiпуеться до цього паркана – вiн же, бач, виходить на вулицю. От якби це був заднiй паркан, я б не мав нiчого проти, та й вона теж. А щодо цього паркана вона страх яка прискiплива: його треба так ретельно побiлити, щоб нiде анi-нi. Певне, так зумiе хiба що один хлопець на тисячу, а може, й на двi тисячi.
– Та невже? Ой Томе, ну дай менi спробувати… хоч трiшечки. Якби це ти мене просив, я б дав.
– Бене, та я б з охотою, слово честi, але ж тiтка Поллi… Он i Джiм хотiв бiлити, а вона не дозволила, i Сiд хотiв, i Сiдовi не дозволила. Розумiеш, як з мене спитають? Ану ж вiзьмешся ти – i раптом щось не так…
– Ой, дурницi, я старатимусь не гiрше за тебе. Ну дай спробувати… Слухай, а я вiддам тобi серединку цього яблука.
– Ну що ж… Та нi, Бене, краще не треба. Я боюся.
– Я вiддам тобi все, що лишилося.
Том випустив щiтку з рук видимо знехотя, але з таемною радiстю в душi. І поки колишнiй пароплав «Велика Мiссурi» упрiвав, працюючи пiд пекучим сонцем, вiдставний маляр сидiв у затiнку на якiйсь дiжцi, погойдував ногами й, наминаючи його яблуко, замислював пiдступи проти нових жертв. А таких не бракувало: хлопцi раз у раз пробiгали вулицею, спинялись покепкувати – i лишалися бiлити паркан. Коли Бен зовсiм видихався, Том продав наступну чергу Бiллi Фiшеровi за «майже нового» паперового змiя, а коли стомився й той, право бiлити придбав Джоннi Мiллер – за дохлого пацюка на мотузцi, щоб крутити ним над головою, – i так далi, i так далi година за годиною.
На середину дня Том iз жалюгiдного злидня, яким був уранцi, перетворився на справжнього багатiя, що потопав у розкошах. Крiм згаданих уже коштовностей, вiн мав дванадцять кульок, поламаний пищик, скельце вiд синьоi пляшки, щоб дивитися крiзь нього, порожню котушку, ключ, який нiчого не вiдмикав, грудку крейди, скляну затичку вiд карафки, олов’яного солдатика, двiйко пуголовкiв, шiсть пiстонiв, однооке кошеня, мiдну дверну клямку, собачий нашийник – не було тiльки собаки, – колодочку вiд ножика, чотири апельсиновi шкуринки та стару поламану раму вiд кватирки. До того ж вiн чудово провiв час, тiшачись бездiллям i чималим товариством, а паркан стояв побiлений аж у три шари! Якби не скiнчилося вапно, Том обiбрав би всiх хлопцiв у мiстечку.
Тепер вiн подумки сказав собi, що, зрештою, життя на цьому свiтi не таке вже й погане. Сам того не знаючи, вiн вiдкрив загальний закон, що керуе всiма людськими вчинками: i кожен хлопець, i кожна доросла людина завжди прагнутимуть i домагатимуться тiльки того, чого важко досягти. Коли б Том був великим i мудрим фiлософом, як-от автор цiеi книжки, вiн зрозумiв би, що Праця – це все те, що ми зобов’язанi робити, а Гра – все, чого ми робити не зобов’язанi. І це допомогло б йому усвiдомити, чому робити штучнi квiти чи марудитися ще над якоюсь нудотою – це праця, а збивати кеглi чи сходити на Монблан – усього лише розвага. В Англii деякi заможнi пани полюбляють улiтку самi правити запряженою четвериком поштовою каретою, проiжджаючи так щодня по двадцять-тридцять миль, – i тiльки тому, що це коштуе iм чималих грошей; та якби iм запропонували за це платню, розвага стала б працею, i вони вiдмовилися б вiд неi.
Хлопець помiркував ще трохи про ту iстотну змiну, що вiдбулася в його становищi, а тодi подався з доповiддю до штаб-квартири.
Роздiл ІІІ
Том з’явився перед тiткою Поллi, що сидiла бiля вiдчиненого вiкна в затишнiй кiмнатi у глибинi будинку, яка правила водночас за спальню, вiтальню, iдальню i кабiнет. Лагiдне лiтне повiтря, миротворна тиша, пахощi квiтiв та заколисливе гудiння бджiл справили на неi належний вплив, i вона куняла над своiм плетiнням, бо не мала iншого товариства, крiм кота, але й вiн спав у неi на колiнах. Окуляри вона задля безпеки пiдняла аж на чоло, i вони лежали на ii сивих косах. Тiтка не мала сумнiву, що Том давно кудись утiк, i здивувалася з того, як безбоязно вiн став перед ii очi.
– Тiтонько, а тепер можна пiти погуляти? – спитав вiн.
– Як, уже? Скiльки ж ти зробив?
– Усе зробив, тiтонько.
– Томе, не кажи менi неправди, я терпiти цього не можу.
– Я кажу правду, тiтонько. Все зроблено.
Тiтка Поллi не дуже вiрила таким заявам. Отож пiшла подивитися на власнi очi й була б рада, якби Томовi слова виявилися правдою бодай на двадцять вiдсоткiв. Та коли вона побачила, що весь паркан побiлено – i не просто побiлено, а якнайретельнiше, в два чи три шари, та ще й проведено попiд ним рiвну бiлу смугу, – iй мало мову не одiбрало з подиву. Нарештi вона сказала:
– Хто б мiг подумати!.. Що ж, Томе, треба визнати: ти вмiеш працювати, коли захочеш. – Але одразу ж трохи розбавила похвалу: – От тiльки мушу сказати, що хочеш ти цього надто рiдко. Гаразд, iди гуляй, та не забудь, коли маеш вернутися додому, а то дiстанеш у мене!
Тiтку так вразила небачена Томова працьовитiсть, що вона повела хлопця до комори, вибрала там найкраще яблуко й дала йому разом з напутнiм словом про те, що винагорода, здобута без грiха, цiною доброчесних зусиль, завжди дорожча й любiша серцю. А поки вона закiнчувала свое напучення дуже доречним висловом зi Святого письма, Том ухитрився поцупити пряника.
Вiн весело вибiг з дому й побачив Сiда, що саме пiднiмався надвiрними сходами до кiмнати на другому поверсi. Напохватi було повно добрячих грудок землi, i вони миттю замигтiли в повiтрi й шаленим градом посипалися на Сiда. Перш нiж тiтка Поллi отямилася з подиву й поспiшила на допомогу, шiсть чи сiм грудок устигли влучити у ворога, а Том уже зник за парканом. Була там, певна рiч, i хвiртка, але Том здебiльшого не мав часу добiгти до неi. Тепер на душi в нього полегшало: вiн поквитався iз Сiдом, який накликав на нього халепу, вказавши тiтцi Поллi на його комiр, зашитий чорною ниткою.
Том обiйшов задвiрками i повернув у брудний завулок, що огинав тiтчин корiвник. Та ось вiн уже поминув те небезпечне мiсце, щасливо уникши полону й кари, i поспiхом рушив до мiського майдану, де, згiдно з попередньою умовою, вже зiбралися до бою два хлоп’ячих вiйська. Одним з них командував Том, другим – його задушевний приятель Джо Гарпер. Цi великi полководцi не принижувалися до того, щоб битись особисто, – таке личило хiба що всякiй дрiбнотi, – нi, вони сидiли поряд на пригiрку й керували военними дiями, передаючи накази через своiх ад’ютантiв.
Пiсля тривалоi запеклоi битви Томове вiйсько здобуло славну перемогу. Тодi полiчили вбитих, обмiнялися полоненими, погодили привiд до нового военного конфлiкту й призначили день наступноi битви. Обидва вiйська вишикувались у похiдну колону й помарширували з поля бою, а Том рушив додому одинцем.
Проходячи повз будинок, де мешкав Джеф Тетчер, вiн побачив у садку незнайому дiвчинку – чарiвне голубооке створiння з двома довгими золотистими кiсками, в бiлому платтячку та вишитих панталончиках. І щойно увiнчаний славою звитяжець здався без жодного пострiлу. Така собi Емi Лоренс ураз вивiтрилася з його серця, не лишивши по собi й згадки. А вiн же думав, що кохае ii до нестями, ну просто-таки обожнюе! Та виявилося, що то було не бiльш як скороминуще захоплення. Кiлька мiсяцiв домагався вiн ii прихильностi, i тиждень тому вона зрештою сказала, що любить його; всього сiм коротких днiв вiн був героем-переможцем, найщасливiшим хлопцем у свiтi – i ось за одну мить Емi зникла з його серця, наче випадкова гостя, що прийшла й пiшла собi.
Тепер вiн нишком побожно пас очима цього нового ангела, аж поки впевнився, що й дiвчинка помiтила його. А тодi, вдаючи, нiби й знати не знае, що вона там, почав «виставлятися» й виробляти всiлякi безглуздi хлоп’ячi штуки, щоб зачарувати ii. Деякий час вiн отак подурному викаблучувався, але раптом, посеред карколомного акробатичного трюку, позирнув убiк i побачив, що дiвчинка вже не дивиться на нього, а простуе до будинку. Том пiдступив до самого паркана й засмучено сперся об нього, сподiваючись, що вона затримаеться ще трохи. Дiвчинка на мить спинилася на ганку, а тодi рушила до дверей. Ось вона вже ступила на порiг, i Том тяжко зiтхнув. Та враз обличчя його засяяло: перш нiж зачинити за собою дверi, дiвчинка кинула через паркан квiтку.
Том оббiг навколо квiтки, а тодi спинився за крок вiд неi i, приставивши руку до очей, почав видивлятися в кiнець вулицi, так нiби побачив там щось дуже цiкаве. Потiм пiдняв з землi соломинку, примостив собi на нiс i, вiдхилившись назад, спробував балансувати нею. Вигинаючись то в той, то в той бiк, вiн пiдступав усе ближче до квiтки, аж поки накрив ii босою ногою i захопив гнучкими пальцями, а тодi поскакав геть на однiй нозi й зник за рогом. Але тiльки на хвилину, потрiбну для того, щоб сховати квiтку пiд курткою, ближче до серця, – чи, може, до шлунка, бо Том був не вельми обiзнаний в анатомii, та й не доскiпувався до таких деталей.
Потiм вiн повернувся до паркана й крутився там аж до смерку, «виставляючись» так само, як i перед тим. І хоча дiвчинка бiльш не з’являлася, вiн тiшив себе надiею, що вона може стояти десь за вiкном i бачити тi вияви його уваги. Нарештi вiн знехотя поплентав додому, i голова його аж туманiла вiд солодких мрiй.
За вечерею Том був такий збуджений, що тiтка Поллi лише мовчки дивувалась: яка це муха вкусила дитину? Вiн дiстав доброi прочуханки за те, що кидався грудками в Сiда, та це на нього начебто анiтрохи не вплинуло. Пiсля того вiн спробував потягти грудку цукру пiд самим тiтчиним носом i дiстав за це по руках. Але тiльки й сказав:
– Тiтонько, а коли Сiд тягае цукор, ви його не б’ете.
– Бо Сiд нiколи не допiкае людинi так, як ти. А ще, якби я не стежила за тобою, ти перетягав би весь цукор.
Невдовзi вона вийшла до кухнi, i Сiд, радий, що йому все сходить з рук, миттю схопив цукорницю – та ще й з такою зловтiхою, що Томовi несила було терпiти. Але цукорниця вислизнула в Сiда з руки, впала й розбилася. Том був у захватi. В такому захватi, що навiть здержав язика й промовчав. Нi, вiн не промовить нi слова, навiть коли повернеться тiтка; вiн сидiтиме тихцем, аж поки вона спитае, хто скоiв шкоду, – а тодi вiн уже скаже, i ото буде розкiш подивитися, як дiстане по заслузi цей мазунчик!.. Тома аж розпирало вiд утiхи, i вiн насилу стримався, коли тiтка повернулася з кухнi й стала над розбитою цукорницею, вергаючи очима блискавицi поверх окулярiв. «Ну, зараз почнеться!» – подумав Том. А в наступну мить сам простягся на пiдлозi! Караюча рука звелася над ним знову, i вiн заволав:
– Спинiться, за вiщо ж ви мене? Їi ж розбив Сiд!
Тiтка Поллi вражено завмерла, i Том чекав, що його пожалiють i втiшать. Та, коли до тiтки вернулася мова, вона тiльки й сказала:
– Ет! Напевне, тобi недарма перепало. Не може бути, щоб ти не утнув чогось, поки мене не було в кiмнатi.
Потiм вона вiдчула докори сумлiння, i iй захотiлося сказати хлопцевi щось добре й лагiдне, проте вона вирiшила, що це буде сприйнято як визнання ii вини, а вимоги дисциплiни такого не припускали. Отож вона не сказала нiчого й узялася до своiх справ, але серце в неi щемiло. Том супився в кутку, сповнений гiркоi образи. Вiн знав, що в душi тiтка Поллi стоiть перед ним на колiнах, i похмуро втiшався цiею думкою. Нехай караеться, а вiн i взнаки нiчого не дасть, так наче все воно його не обходить. Знав вiн i те, що тiтка раз у раз кидае на нього затуманений слiзьми сумовитий погляд, але не хотiв нiчого помiчати. Вiн уявив собi, нiби лежить i конае, а тiтка, схилившись над ним, благае хоч слова прощення, та вiн одвертаеться до стiни й помирае, так i не сказавши того слова. Ну, то що почуватиме вона тодi?.. Потiм малював в уявi, як його приносять додому з рiчки неживого, – кучерi його мокрi, зболiле серце перестало битися. О, як вона припаде до його мертвого тiла, i з очей ii потечуть ряснi сльози, i уста ii благатимуть Бога, щоб вiн повернув iй ii хлопчика, якого вона нiколи, нiколи бiльше не буде кривдити! Та вiн лежатиме там, холодний, блiдий i байдужий до всього, – бiдолашний малий страдник, чиi муки нарештi скiнчилися…
Том так розвередив собi душу цими зворушливими видiннями, що раз у раз ковтав сльози й мало не давився ними; сльози застилали йому очi, а коли вiн моргав, переливалися через повiки, текли по щоках i капали з кiнчика носа. І так було йому втiшно плекати своi бiди, що вiн просто не мiг допустити до себе якихось земних радощiв чи грубих веселощiв, – надто свята була його скорбота; отож, коли незабаром до кiмнати, пританцьовуючи, вбiгла його двоюрiдна сестра Мерi, аж сяючи з радостi, що нарештi повернулася додому пiсля нескiнченного – цiлий тиждень! – гостювання поза мiстом, вiн пiдвiвся i, оповитий чорною хмарою смутку, вийшов у другi дверi, тим часом як у першi разом з дiвчиною вливалися сонячне промiння й веселi спiви.
Вiн подався блукати вiддалiк вiд тих мiсць, де звичайно збиралися хлопцi, i шукав безлюдних закуткiв, якi бiльше пасували до його настрою. Зрештою його привабив причалений до берега довгий плiт, i хлопець умостився на дальшому його кiнцi, споглядаючи похмурий обшир рiчки й бажаючи лиш одного: потонути одразу, нiчого не вiдчувши й не зазнавши всiх тих страхiть, що звичайно супроводжують смерть. Потiм вiн згадав про свою квiтку, витяг ii на свiт, прим’яту й зiв’ялу, i це викликало в нього новий приплив блаженноi скорботи. Вiн подумав: а чи пожалiла б його вона, коли б знала? Чи заплакала б, чи захотiла б обняти його i втiшити? Чи, може, байдужне одвернулася б, як i весь цей нiкчемний свiт? Цi думки завдавали йому такоi солодкоi муки, що вiн почав перебирати iх i знов повертати й так i так, аж поки геть заялозив. А тодi зiтхнув, пiдвiвся й зник у темрявi.
Десь о пiв на десяту чи о десятiй вiн пiшов безлюдною вулицею, де мешкала Кохана Незнайомка. Бiля ii дому вiн на хвилину спинився: нiде нi звуку, нi поруху, тiльки тьмяний вiдсвiт свiчки падав на завiсу у вiкнi нагорi. То чи не там його божество? Том перелiз через паркан, тихенько перейшов квiтник i став пiд самим вiкном. Задерши голову, вiн довго i зворушено дивився вгору. А потiм лiг на землю, простягся горiлиць i згорнув руки на грудях, тримаючи в них бiдолашну зiв’ялу квiтку. Отак вiн i помре, сам-один у холодному, бездушному свiтi: нi притулку, де б прихилити голову, нi дружньоi руки, що втерла б краплi передсмертного поту з його чола, нi любого обличчя, що жалiсливо схилилося б над ним в останню годину. І отакого побачить його вона, визирнувши з вiкна веселим ранком, i – о, чи зронить вона хоч сльозинку на його мертве, холодне тiло, чи зiтхне хоч раз за квiтучим молодим життям, що його так безжально й так дочасно занапастили?..
Раптом вiкно розчинилось, священну тишу опоганив пронизливий голос служницi, i на простерте тiло мученика линув справжнiй водоспад!
Мало не захлинувшись, наш герой форкнув i пiдхопився на ноги. Щось просвистiло в повiтрi, пiдкрiплене приглушеною лайкою, брязнула вибита шибка, а тодi невеличка, ледь помiтна постать перемахнула через паркан i зникла в темрявi.
Коли невдовзi пiсля того Том, уже роздягшись до сну, роздивлявся при свiтлi лойового недогарка свою мокру до рубця одiж, прокинувся Сiд; може, вiн i мав непевний намiр висловити деякi «мiркування з приводу», але, побачивши з виразу Томових очей, що це небезпечно, визнав за краще промовчати.
