скачать книгу бесплатно
– Нi-нi… не треба… Може, воно й так минеться. Не клич нiкого.
– Та як же не клич!.. Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах! І давно тебе отак?..
– Кiлька годин… Ой Сiде, не вовтузься, ти мене доконаеш!..
– Томе, чому ж ти не збудив мене ранiше?.. Ой Томе, не стогни! В мене мороз поза шкiрою йде вiд твого стогону. То що ж воно в тебе таке, га, Томе?
– Я все тобi прощаю, Сiде. (Стогiн.) Геть усе, чим ти передi мною завинив. Коли я помру…
– Ой Томе, ти ж iще не помираеш, правда? Не треба, Томе, не помирай!.. Може, тобi…
– Я всiм прощаю, Сiде. (Стогiн.) Так i скажи iм, Сiде. А ще, Сiде, вiзьмеш мою раму вiд кватирки та однооке кошеня й вiддаси тiй новiй дiвчинцi, що недавно сюди приiхала. І скажеш iй…
Та Сiд уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том i справдi страждав – так розпалилась його уява, – тому й стогiн його звучав цiлком природно.
Сiд стрiмголов збiг сходами вниз i закричав:
– Ой тiтонько Поллi, йдiть мерщiй! Том помирае!
– Помирае?
– Еге ж! Швидше йдiть, не барiться!
– Дурницi! Не вiрю!
Та все ж вона пiдтюпцем подалася нагору, а за нею слiдом – Сiд i Мерi. Обличчя тiтчине зблiдло, губи тремтiли. Пiдбiгши до лiжка, вона засапано мовила:
– Ну, Томе! Що з тобою, Томе?
– Ой тiтонько, я…
– Що таке, Томе?.. Що тобi сталося, дитино?!
– Ой тiтонько, в мене на пальцi гангрена!
Стара впала на стiлець i спершу засмiялася, потiм заплакала, а тодi посмiялась i поплакала водночас. Це заспокоiло ii, i вона сказала:
– Ну й утнув же ти менi штуку, Томе!.. А тепер покинь своi вигадки, i щоб я такого бiльше не чула!
Стогiн затих, i бiль у пальцi зник сам собою. Том почував себе досить нiяково i сказав:
– Тiтонько Поллi, я ж таки думав, що це гангрена, i менi справдi так болiло, що я й про свiй зуб забув.
– Про зуб? А що там у тебе iз зубом?
– Хитаеться i болить страшенно, просто несила терпiти.
– Ну, ну, стривай, тiльки не стогни знову! Розтули рота… Атож, i справдi хитаеться, але вiд цього не вмирають… Мерi, принесино менi шовкову нитку та гарячу головешку з кухнi.
– Ой тiтонько, не треба! – заскиглив Том. – Не виривайте його! Вiн уже й не болить. От не зiйти менi з цього мiсця, анiскiлечки не болить! Не треба, тiтонько! Я й так пiду до школи.
– А, он воно що! То всю цю бучу ти затiяв для того, щоб не йти до школи, а втекти на рiчку рибалити? Ой Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти без кiнця краеш мое старе серце своiми дикими вибриками!
Тим часом принесли зуболiкарське знаряддя. Тiтка зробила на кiнцi шовковоi нитки петлю, надiла ii на хворий зуб i мiцно затягла, а другий кiнець прив’язала до стовпчика лiжка. Тодi схопила вогненну головешку й рвучко тицьнула нею мало не в обличчя хлопцевi. Зуб вилетiв i повис на прив’язанiй до лiжка нитцi.
Та за кожним випробуванням приходить винагорода. Коли пiсля снiданку Том вирушив до школи, всi хлопцi, яких вiн зустрiчав дорогою, заздрили йому, бо тепер вiн мав мiж верхнiми переднiми зубами дiрку й мiг плюватися крiзь неi зовсiм по-новому, в дуже незвичайний спосiб. Цiкавi потяглися за ним, мов почет, i хлопець з глибоким порiзом на пальцi, що досi був оточений загальною шаною i захопленням, миттю втратив i всiх своiх прихильникiв, i недавню славу. Це дуже засмутило його, i вiн сказав з удаваною зневагою, що плювати так, як Том Сойер, це сущий дрiб’язок, на що iнший хлопець зауважив: «Еге ж, що той виноград – вiн же зелений!» – i розвiнчаний герой понуро поплентав геть.
Невдовзi Том зустрiв юного вiдщепенця Гекльберрi Фiнна, сина вiдомого в мiстечку пияка. Всi тамтешнi матусi щиро ненавидiли й страшилися того Гекльберрi, бо вiн був нероба, безпритульник i розбишака, а ще тому, що iхнi дiти тяглися до нього, тiшились його забороненим товариством i шкодували, що не можуть бути такими, як вiн. Том, як i всi хлопцi iз поважних родин, заздрив привiльному, безтурботному життю Гекльберрi i, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодноi нагоди побути з ним. Гекльберрi завжди був одягнений в лахмiття з дорослих людей, вкрите незлiченними плямами й таке подерте, що аж клаптi телiпалися з усiх бокiв. На головi в нього стримiла руiна здоровенного капелюха з напiвобiрваними крисами; куртка, коли вiн ii напинав, сягала йому мало не до п’ят, а гудзики позаду опинялися куди нижче вiд того мiсця, де iм належало бути; штани трималися на однiй шлейцi, звисаючи позаду порожньою торбою, i обтрiпанi холошi, якщо Гек не завдавав собi клопоту пiдкотити iх, волочилися по землi.
Гекльберрi був сам собi господар i робив усе, що йому заманеться. За сухоi погоди вiн ночував на чужих ганках, а коли дощило – в порожнiй бочцi; йому не треба було ходити нi до школи, нi до церкви, не треба було нiкого слухатись; вiн мiг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно i проводити на рiчцi стiльки часу, скiльки сам захоче; нiхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночi; навеснi вiн перший починав ходити босонiж, а восени останнiй взував щось на ноги; нiхто не примушував його вмиватись i перевдягатися в чисте; а ще вiн був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмиканi й скутi всiлякими утисками добропристойнi сент-пiтерсберзькi хлопцi.
Том привiтався до цього романтичного обiдранця:
– Здоров, Гекльберрi!
– Здоров, коли здоровий!
– Що це в тебе таке?
– Здохлий кiт.
– Ану покажи ближче, Геку… Ти диви, зовсiм задубiв.
Де ти його взяв?
– Вимiняв в одного хлопця.
– А що дав?
– Синiй квиток i бичачий мiхур – роздобув його на рiзницi.
– А квитка де взяв?
– Вимiняв у Бена Роджерса два тижнi тому за поганялку до обруча.
– Слухай, Геку, а навiщо потрiбнi здохлi коти?
– Навiщо? Зводити бородавки.
– Та ну, невже? Я знаю певнiший засiб.
– Не може бути! Який?
– Гнила вода.
– Ха, гнила вода! Нi бiса вона не варта, твоя гнила вода.
– Не варта, кажеш? А ти пробував?
– Я – нi. А от Боб Теннер пробував.
– Хто тобi казав?
– Ну, вiн сам казав Джефовi Тетчеру, а Джеф сказав Джоннi Бейкеру, а Джоннi – Джiмовi Холлiсу, а той – Беновi Роджерсу, а Бен – одному негровi, а той негр сказав менi. Отак!
– То й що? Всi вони брехуни. Всi, хiба що крiм негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурницi! А ти, Геку, скажи менi, як Боб Теннер робив це.
– Та як – узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.
– Серед дня?
– Авжеж.
– І стоячи обличчям до пня?
– Так… Мабуть, що так.
– І щось казав?
– Та, мабуть, нiчого не казав. Не знаю.
– Ага!.. Та який же бiсiв дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нiчого не вийде. Треба пiти самому в лiсову хащу, де е пень з дощовою водою, i там рiвно опiвночi стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індiанська iжа ячмiнне зерно! Забери бородавки, гнила водо, на дно!» А потiм заплющити очi й швидко вiдiйти на одинадцять крокiв, тричi повернутися на мiсцi i аж тодi йти додому, тiльки нi до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все пiде нанiвець.
– Еге ж, це начебто добрий спосiб, але Боб Теннер робив не так.
– Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як нi в кого в мiстi; а коли б вiн знав, як зводити iх гнилою водою, то жодноi досi не мав би. Я сам, Геку, звiв так тисячi бородавок. У мене iх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу iх бобом.
– Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.
– Справдi? А як ти це робив?
– Ну, береш боба, розламуеш його на двi половинки, тодi надрiзаеш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров’ю одну половинку боба й десь опiвночi, за молодого мiсяця, закопуеш на роздорiжжi, а другу половинку спалюеш. І тодi ота половинка, на якiй кров, тягтиметься до другоi, а кров тягтиме до себе бородавку, i вона дуже скоро зiйде.
– Усе так, Геку, твоя правда; тiльки коли закопуеш ту половинку, треба ще проказати: «Бiб рости, бородавка щезай i бiльш до мене не вертай!» – щоб було певнiше. Так завжди робить Джо Гарпер, а вiн же iздив колись аж до Кунвiлла i ще хтозна-де бував. А тепер скажи – як зводити бородавки здохлим котом?
– Ну, треба взяти кота й незадовго до пiвночi пiти з ним на кладовище до свiжоi могили, де поховано когось лихого; а рiвно опiвночi туди з’явиться чорт чи, може, й кiлька чортiв, але ти iх не побачиш, а тiльки почуеш щось наче як вiтер повiяв чи якусь iхню балачку; i коли вони потягнуть того лиходiя з собою, ти кидаеш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кiт за мерцем, бородавка за котом – i я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.
– Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?
– Нi, але менi сказала баба Гопкiнс.
– Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, вiдьма.
– Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що вiдьма. Вона й батечка мого заворожила, я вiд нього самого це чув. Іде вiн якось, аж бачить – вона чаклуе, лихий чар на нього напускае. Вiн як схопить каменюку – i ледь-ледь вона вiдскочила, а то був би iй капець. Ну й от: тiеi ж таки ночi вiн скотився п’яний з повiтки й зламав руку.
– Господи, який жах! А як же вiн знав, що вона на нього чар напускае?
– Ет, як знав… Мiй батечко тих вiдьом одразу бачить. Вiн каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отодi й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» iззаду наперед.
– Слухай, Геку, ти коли збираешся пробувати свого кота?
– Сьогоднi вночi. Мабуть, вони цiеi ночi прийдуть по старого шкарбана Вiльямса.
– Та його ж iще в суботу поховали. Хiба вони не забрали його тiеi ж ночi?
– Ой, таке скажеш!.. Як же вони могли забрати його до пiвночi? А там уже настала недiля. Щось я не чув, щоб чортам було вiльно розгулювати в недiлю.
– Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою вiзьмеш?
– Вiзьму, як не боiшся.
– Боюся! Де ж пак! Ти менi нявкнеш?
– Еге, тiльки ти теж нявкни, як зможеш. Бо минулого разу я нявчав-нявчав, аж поки старий Гейс почав шпурляти на мене камiння, та ще й каже: «Чорти б його забрали, цього кота!» То я вибив йому шибку цеглиною, тiльки ти нiкому не кажи.
– Гаразд. Тiеi ночi я не мiг нявкнути, бо за мною наглядала тiтка. А сьогоднi неодмiнно нявкну… Слухай, а це що в тебе таке?
– Та нiчого особливого – клiщ.
– Де ти його знайшов?
– У лiсi, де ж би ще.
– Що за нього хочеш?
– Та не знаю. Я не хочу його вiддавати.
– Ну, як хочеш. Та й клiщ якийсь малесенький.
– Еге ж, як не твiй клiщ, то вже й поганий. А менi й такий годиться. Клiщ як клiщ, не гiрший за iнших.
– Подумаеш, та тих клiщiв у лiсi хтозна-скiльки!
Я й сам мiг би назбирати хоч тисячу.
– То чого не назбираеш? Ти ж сам добре знаеш, що не змiг би. Це, як на мене, дуже раннiй клiщ. Чи не перший цього року.
– Слухай, Геку, хочеш, я дам тобi за нього свого зуба?
– Ану покажи.
Том дiстав iз кишенi папiрець i обережно розгорнув його. Гекльберрi заздро обдивився зуб. Спокуса була велика. Нарештi вiн запитав:
– Справжнiй?
Том пiдняв верхню губу й показав дiрку.
– Ну гаразд, – сказав Гекльберрi. – Згода.
