скачать книгу бесплатно
Том лiг у лiжко, не завдавши собi клопоту помолитися, i Сiд подумки вiдзначив це недбальство.
Роздiл IV
Сонце зiйшло над оповитою спокоем землею i осяяло своiми променями мирне мiстечко, немов благословляючи його. Пiсля снiданку тiтонька Поллi зiбрала всiх на сiмейну вiдправу. Почали з молитви, побудованоi на мiцному пiдмурку з бiблiйних цитат, що iх сама тiтка стулила докупи невеликими домiшками рiдкого вапна, що складалося з ii власних тлумачень; а вже з тiеi вершини, наче з гори Синай, вона виголосила сувору главу закону Мойсейового.
Пiсля того Том, як то кажуть, оперезався мечем i взявся «товкти» вiршi з Бiблii. Сiд вивчив свiй урок ще кiлька днiв тому. І тепер Том напружував увесь свiй хист, щоб запам’ятати п’ять вiршiв, якi вiн сам вибрав з Проповiдi на горi, – коротших вiн нiде не мiг знайти.
Минуло пiвгодини, але уявлення про свiй урок Том здобув дуже невиразне, бо розум його блукав по цiлому безмежжю людськоi думки, а руки тим часом були зайнятi стороннiми справами, що раз у раз вiдвертали його увагу. Мерi взяла в нього книжку, щоб перевiрити, як вiн вивчив урок, i Том почав навпомацки пробиратися крiзь туман:
– Блаженнi… е-е…
– Вбогi…
– Еге ж, вбогi… Блаженнi вбогi… е-е…
– Духом…
– Духом… Блаженнi вбогi духом, бо iх… iх…
– Їхне…
– Бо iхне… Блаженнi вбогi духом, бо iхне царство небесне… Блаженнi… засмученi, бо вони… вони…
– Будуть…
– Будуть… е-е…
– Утi…
– Бо вони будуть… е-е… утi…
– Утiш…
– Бо вони будуть утiш… Ой, ну не знаю я, що вони будуть!
– Утiшенi.
– А, утiшенi!.. Бо вони будуть утiшенi… засмученi… Блаженнi засмученi… нi, утiшенi, бо вони будуть… засму… е-е… Що вони будуть? Чому ти не пiдкажеш менi, Мерi? Як тобi не соромно знущатися з мене?
– Ой Томе, який же ти, бiдолаха, нетямкий! Я й не думала з тебе знущатися. Зовсiм нi. А тобi треба пiти й учити все спочатку. Не журися, Томе, якось вивчиш, а коли вивчиш, я подарую тобi одну дуже гарну рiч. Ну, будь слухняним хлопчиком!
– Гаразд! А що то за рiч, Мерi? Скажи менi.
– Не бiйся, Томе. Ти ж знаеш: як я сказала – щось гарне, то воно таки справдi гарне.
– Еге ж, ти в нас така, Мерi. Ну, гаразд, спробую наддати ще…
Вiн «наддав ще» i, спонукуваний подвiйною силою – цiкавiстю й бажанням дiстати винагороду, – взявся до дiла з таким запалом, що перевершив усi сподiвання. Мерi подарувала йому за це новiсiнький складаний ножик фiрми «Барлоу», що коштував дванадцять з половиною центiв, i Томовому захвату не було меж. Щоправда, той ножик нiчого не рiзав, зате був справжнiй, непiдробний «Барлоу», i в цьому й полягала його особлива цiннiсть; а от звiдки хлопчаки захiдних штатiв узяли, що такi ножi хтось стане пiдробляти й випускати ще гiршi, – це було i, певне, назавжди залишиться незбагненною таемницею. Усе ж таки Том сяк-так поколупав своiм ножиком буфет i вже нацiлився був на комод, коли його покликали збиратися до недiльноi школи.
Мерi дала йому бляшану миску з водою i мило. Вiн пiшов надвiр, поставив миску на лавочку, тодi вмочив мило у воду й поклав поряд, закасав рукави, тихенько вилив воду на землю, а потiм пiшов до кухнi й заходився ревно витирати обличчя рушником, що висiв за дверима. Та Мерi забрала в нього рушник i сказала:
– Як тобi не соромно, Томе! Хiба ж можна бути таким! Вiд води тобi нiякоi шкоди не станеться.
Том трохи знiтився. В миску знов налили води, i цього разу вiн постояв над нею з хвилину, набираючись духу, тодi з шумом утяг у себе повiтря i взявся умиватись. Коли вiн трохи згодом знову ввiйшов до кухнi, заплющивши очi й навпомацки шукаючи рушника, з обличчя його стiкала вода й мильна пiна, незаперечно свiдчачи, що вiн таки вмився. Та коли вiн показався з-пiд рушника, виявилося, що й тепер не все гаразд: чистi були тiльки щоки та пiдборiддя – щось нiби маска, – а вище й нижче темнiв незрошений грунт, що тягся назад навколо шиi.
Тодi Мерi взялася до нього сама, i вже з ii рук вiн вийшов повноцiнною людиною, що не рiзнилася кольором шкiри вiд своiх бiлих братiв. Його мокра чуприна була ретельно пригладжена щiткою, i короткi кучерики лежали рiвно й гарно. (Том нишком уперто й старанно розгладжував своi кучерi, намагаючись прилiпити iх упритул до голови: вiн вважав, що кучеряве волосся властиве лише жiнкам, i тi кучерi отруювали йому все життя.) Потiм Мерi дiстала з шафи костюм, що його Том уже два роки надягав тiльки в недiлю, – той костюм називали просто «другим», i з цього можна судити про багатство Томового гардеробу. Коли хлопець одягся, Мерi «опорядила» його: застебнула аж до пiдборiддя гудзики на чистiй куртцi, розправила на плечах широкий комiр, почистила Тома щiткою i, нарештi, увiнчала його крапчастим солом’яним капелюхом. Тепер вiн мав надзвичайно пристойний i нещасний вигляд. Та й почував себе страшенно нещасним: застебнутий на всi гудзики чистий одяг сковував рухи, i це страшенно його дратувало. Вiн сподiвався, що Мерi забуде про черевики, та марно – вона, як i годиться, старанно змастила iх жиром i принесла йому. Томовi урвався терпець, i вiн огризнувся: мовляв, його завжди примушують робити те, чого йому не хочеться. Але Мерi почала умовляти:
– Ну прошу тебе, Томе, будь слухняний…
І вiн з бурчанням узув черевики. Мерi хутенько зiбралася й собi, i всi трое рушили до недiльноi школи, яку Том ненавидiв усiм серцем, а Сiд i Мерi любили.
Уроки в недiльнiй школi тривали вiд дев’ятоi до пiв на одинадцяту ранку, а потiм починалася вiдправа. Двое з них трьох незмiнно лишалися послухати проповiдь з доброi волi; третiй також завжди лишався – але з iнших, поважнiших причин.
На твердих церковних лавах з високими спинками могло вмiститися чоловiк iз триста. Сама церква була невелика, нiчим не примiтна, зi схожою на вузьку дощану скриню дзвiницею. При входi Том трохи вiдстав вiд Сiда та Мерi й заговорив до приятеля, також убраного по-святковому:
– Слухай-но, Бiллi, в тебе е жовтий квиток?
– Є.
– Що ти за нього хочеш?
– А що ти даси?
– Шматок локрицi й рибальський гачок.
– Ану покажи.
Том показав. Огляд задовольнив власника квитка, i обмiн вiдбувся. Потiм Том вимiняв за двi бiлi кульки три червоних квитки й ще за якийсь дрiб’язок – два синiх. Із чверть години вiн перестрiвав отак хлопцiв, що йшли до школи, i скуповував у них квитки рiзного кольору. Тодi разом з юрбою чистеньких i гомiнливих хлопчикiв та дiвчаток зайшов до церкви, сiв на свое мiсце й одразу ж завiвся сваритись iз найближчим хлопцем. Сварку припинив учитель – статечний лiтнiй чоловiк; та тiльки-но вiн повернувся спиною, Том смикнув за волосся учня, що сидiв попереду, а коли той обернувся, вiн уже пильно дивився в книжку; потiм штрикнув шпилькою iншого хлопця, щоб почути, як той зойкне, й дiстав ще одну нагiнку вiд учителя. Та й увесь Томiв клас пiдiбрався один до одного – бешкетний, галасливий i невгамовний. Виходячи вiдповiдати урок, жоден не знав його до ладу й сподiвався тiльки на пiдказку. Але так чи iнакше усi добувалися до кiнця й отримували у винагороду невеличкi синi квитки з цитатами зi Святого письма: кожен такий квиток був платою за два вивченi бiблiйнi вiршi. Десять синiх квиткiв дорiвнювали одному червоному, i iх можна було вiдповiдно обмiняти; десять червоних – одному жовтому, а вже за десять жовтих директор школи видавав учневi Бiблiю в дешевенькiй оправi (за тих давнiх добрих часiв коштувала вона всього сорок центiв). Чи в багатьох iз моiх читачiв вистачило б снаги й завзяття, щоб завчити напам’ять двi тисячi вiршiв, навiть якби iм пообiцяли за те Бiблiю з малюнками Доре? А от Мерi здобула в такий спосiб уже двi Бiблii – на це в неi пiшло два роки сумлiнноi працi, – а один хлопець iз нiмецькоi родини надбав аж чотири чи п’ять. Якось вiн прочитав напам’ять – i то нi разу не збившись – три тисячi вiршiв. Але таке напруження розумових здiбностей виявилося надмiрним, i вiдтодi вiн став наче несповна розуму, – то було неабияке нещастя для школи, бо ранiше за урочистих нагод, при почесних гостях директор завжди виставляв того хлопчину «молоти язиком» (за словами Тома). А загалом тiльки старшим учням вистачало терпiння зберiгати своi квитки й мiсяцями нидiти над книжкою, щоб одержати Бiблiю, i тому вручення цiеi нагороди було рiдкiсною i визначною подiею. Учень, якому випадало це щастя, ставав того дня такою поважною персоною, що й у серцях iнших спалахували честолюбнi прагнення, хоч iх вистачало тижнiв на два, не бiльш. Що ж до Тома, то навряд чи його духовне нутро прагнуло самоi тiеi нагороди, але пов’язаних з нею слави та почестей вiн, безперечно, давно вже жадав усiм своiм еством.
У належний час за кафедру став директор школи i, заклавши вказiвним пальцем потрiбну сторiнку молитовника, зажадав уваги. Коли директор недiльноi школи виголошуе перед учнями свою звичайну невеличку промову, молитовник у руцi потрiбен йому так само, як ноти спiваковi, що виходить на сцену спiвати соло; хоч навiщо вони потрiбнi, лишаеться незбагненною загадкою, бо жоден з цих страдникiв нiколи не заглядае нi в молитовник, нi в ноти.
Директор був миршавий чоловiчок рокiв тридцяти п’яти, з рудуватою цапиною борiдкою i коротко пiдстриженим рудуватим волоссям, у твердому стоячому комiрцi, верхнiй край якого мало не впирався йому пiд вуха, а гострi рiжки стримiли спереду бiля самих кутикiв рота, – то був наче паркан, що змушував його дивитися тiльки просто себе, а коли треба було поглянути вбiк, вiн мусив повертатися всiм тiлом; пiдборiддя директорове лежало на краватцi, що була завширшки й завдовжки з велику банкноту i мала торочки на кiнцях; а носаки його черевикiв згiдно з модою тих часiв хвацько загиналися вгору, мов полози санок, – такого шику тодiшнi модники досягали цiною неабияких зусиль, годинами сидячи проти стiни й упершись у неi ногами. Мiстер Уолтерс був дуже поважний на вигляд i дуже щирий та доброчесний душею; вiн так побожно шанував святi речi й мiсця i так суворо вiдмежовував iх вiд усього свiтського, що, сам того не усвiдомлюючи, промовляв у недiльнiй школi з такими модуляцiями в голосi, з якими нiколи не говорив у буднi.
Свою промову вiн почав такими словами:
– А тепер, дiти, я хочу, щоб усi ви сiли рiвненько й тихенько i якусь часинку уважно послухали мене. От-от, саме так. Отак мають поводитися слухнянi хлопчики й дiвчатка. Але, я бачу, одна дiвчинка дивиться у вiкно. Здаеться менi, вона думае, що я десь там: може, сиджу на гiлцi й розмовляю з пташками. (Схвальне хихотiння.) А сказати я вам хочу, як приемно бачити, що стiльки чистеньких веселих дитячих личок зiбралося в цьому святому мiсцi навчатись добра…
І так далi, й таке iнше. Немае потреби наводити тут решту цiеi промови. Вся вона побудована за незмiнним зразком, а отже, добре нам знайома.
Остання третина промови була трохи затьмарена бiйками та iншими негiдними розвагами, до яких знову вдалися декотрi капоснi хлопчаки, а також вовтузiнням i перешiптуванням, що дедалi поширювалося й сягнуло навiть пiднiжжя таких самотнiх i непохитних скель, як Сiд i Мерi. Та коли голос мiстера Уолтерса завмер, нараз ущух i весь той гомiн, i кiнець директоровоi промови зустрiли вдячною мовчанкою.
Власне, причиною того шепотiння почасти стала досить незвичайна подiя: поява гостей – адвоката Тетчера в супроводi якогось хирлявого дiдка, а за ними – вродливого ставного чоловiка середнiх лiт з гарною срiблястою чуприною та поважноi дами, напевне, його дружини. Дама вела за руку дiвчинку. Томовi вже давно не сидiлося на мiсцi: вiн був збуджений i невдоволений, до того ж його гризло сумлiння, i вiн уникав зустрiчатись очима з Емi Лоренс, бо не мiг витримати ii закоханих поглядiв. Та коли вiн побачив малу незнайомку, душа його враз запалала вiд захвату й блаженства. І вже наступноi митi вiн виставлявся як тiльки мiг: штурхав хлопцiв, смикав iх за волосся, робив гримаси, – одне слово, зi шкури пнувся, щоб зачарувати дiвчинку й заслужити ii схвалення. Його радiсне пiднесення затьмарювала лише одна темна пляма: спогад про те, як його принизили пiд вiкном оселi цього ангела, – одначе й вона скоро зникла, змита, як малюнок на пiску, хвилями щастя, що захлюпнули його душу.
Гостей посадили на почеснi мiсця, i, закiнчивши свою промову, мiстер Уолтерс вiдрекомендував iх школярам. Виявилося, що той чоловiк середнiх лiт – не хто iнший, як сам окружний суддя, чи не найвидатнiша персона, що ii будь-коли бачили цi дiтлахи; отож iм кортiло довiдатися, з чого вiн злiплений, i, з одного боку, хотiлося б, щоб вiн загарчав, а з другого – було лячно. Суддя приiхав з Константинополя, аж за дванадцять миль звiдти, а отже, доволi помандрував по свiту, i оцi-от його очi бачили й будинок окружного суду, що, за чутками, мав цинкову покрiвлю. Про побожний трепет, який навiювали цi думки, свiдчила й урочиста мовчанка, й десятки пар захоплених очей. Ще б пак, то ж був знаменитий суддя Тетчер, брат адвоката з iхнього мiстечка. І Джеф Тетчер, адвокатський синок, одразу ж полiз уперед, щоб показати, всiм на заздрiсть, як близько вiн знайомий з великою людиною. Коли б вiн мiг почути перешiптування товаришiв, воно б прозвучало для нього солодкою музикою.
– Ти диви, Джiмi, iде туди! Поглянь, подае йому руку… вiтаеться з ним! Ах ти ж чорт!.. А скажи, ти б хотiв бути Джефом?..
Мiстер Уолтерс виставлявся по-своему: всiляко виявляв свою ретельнiсть, сипав наказами, мiркуваннями, зауваженнями, стромляв носа куди треба й куди не треба. Бiблiотекар теж виставлявся, гасаючи туди-сюди з оберемками книжок i зчиняючи непотрiбну метушню, яку дуже любить отаке комашине начальство. Молодi вчительки виставлялися, лагiдно нахиляючись над учнями, яких зовсiм недавно скубли за вуха, сварячись пальчиком на малих шибеникiв i гладячи по голiвцi слухняних дiточок. Молодi вчителi виставлялися, суворо вичитуючи учням за дрiбнi провини, з найменших приводiв показуючи свою владу й пильно стежачи за дисциплiною. І майже всiм учителям, незалежно од вiку й статi, раптом стало конче потрiбно щось у книжковiй шафi поруч з кафедрою, i вони по двiчi, а то й по тричi з удаваною досадою поверталися туди. Дiвчатка також виставлялися як могли, а хлопцi виставлялися з таким завзяттям, що довкола тiльки й чути було ляскiт кульок iз жованого паперу та глухi звуки стусанiв. А над усiм тим пiдносився у своему крiслi великий суддя Тетчер, обдаровуючи цiлу школу величною суддiвською усмiшкою i неначе грiючись у промiннi власноi величi, – вiн-бо теж «виставлявся».
Одного лише бракувало мiстеровi Уолтерсу для цiлковитого щастя: нагоди вручити заохочувальну Бiблiю i явити перед високим гостем чудо-учня. Декiлька школярiв мали жовтi квитки, але нiхто не набрав потрiбного числа – директор уже розпитав про це кращих iз кращих. Багато дав би вiн, щоб повернути до школи того нiмчика при здоровому розумi!
Аж раптом тодi, коли вiн уже втратив будь-яку надiю, наперед вийшов Том Сойер з дев’ятьма жовтими, дев’ятьма червоними та десятьма синiми квитками й зажадав, щоб йому дали Бiблiю. То був наче грiм з ясного неба. Мiстер Уолтерс i думки не припускав, що цей учень зможе заявити права на таку нагороду в найближчi десять рокiв. Але й ухилитися не випадало: до сплати було пред’явлено законнi чеки, i iх належало оплатити. Тома вивели на пiдвищення, де сидiли суддя та iншi обранцi, i про велику подiю оголосили з кафедри. То була найбiльш приголомшлива новина за останне десятилiття, i вона справила таке величезне враження, що новий герой одразу пiднiсся до рiвня суддi, i тепер уся школа iла очима два чуда замiсть одного. Хлопцiв точили заздрощi, але найдужче каралися тi, хто надто пiзно зрозумiв, що вони самi допомогли цьому неправедному злетовi, промiнявши своi квитки на тi багатства, якi Том надбав, дозволяючи iншим бiлити замiсть нього паркан. Вони люто зневажали себе за те, що попалися на гачок цьому хитрому дурисвiтовi, цьому пiдступному змiевi-спокуснику.
Вручаючи Томовi нагороду, директор виказав усю красномовнiсть, на яку мiг здобутися за таких обставин; але його словам бракувало справжнього запалу: бiдолаха нутром чув, що тут щось не те i до правди краще не докопуватись; було просто неймовiрно, щоб цей хлопчисько накопичив двi тисячi снопiв бiблiйноi мудростi, коли всiм вiдомо, що його хисту заледве вистачить на дванадцять.
Емi Лоренс i пишалася, й радiла, й старалася, щоб Том мiг побачити це на ii обличчi, але вiн не дивився на неi. Вона здивувалася, потiм трохи занепокоiлась; потiм у неi виникла невиразна пiдозра – й одразу ж зникла, та невдовзi з’явилася знову; дiвчинка стала придивлятись, i один скрадливий погляд пiдказав iй розгадку – i тодi серце ii розбилося, вiд ревнощiв та гнiву на очi навернулися сльози, i вона зненавидiла весь свiт. А найдужче – Тома (так iй здавалося).
Тома вiдрекомендували суддi, але хлопець не мiг нi ворухнути язиком, нi звести дух, а серце його дрiбно тiпалося: почасти з побожного трепету перед величчю цього чоловiка, та головне – тому що вiн був ii батьком. Якби там було темно, Том залюбки впав би перед ним на колiна.
Суддя погладив хлопця по головi, назвав розумником i спитав, як його звуть. Том затнувся, хапнув ротом повiтря й нарештi мовив:
– Том.
– Та нi, мабуть, не Том, а…
– Томас.
– Отож-бо. Я так i подумав, що твое iм’я трохи довше. Дуже добре. Але ж ти маеш iще й прiзвище, то, може, скажеш i його?
– Скажи пановi суддi свое прiзвище, Томасе, – втрутився мiстер Уолтерс. – І шануйся, не забувай казати «сер».
– Томас Сойер… сер.
– Отак! Зовсiм добре. Молодець. Гарний хлопчик. Двi тисячi вiршiв – це таки багато, дуже й дуже багато. Та ти нiколи не пошкодуеш, що доклав стiльки працi, аби вивчити iх, бо знання – це найдорожче, що е на свiтi, воно робить людину великою i доброю. Колись ти й сам, Томасе, станеш великою i доброю людиною, i тодi ти озирнешся назад i скажеш: «Усе це я завдячую тому, що в дитинствi мав щастя навчатися в недiльнiй школi, усе це я завдячую моiм любим учителям, якi вiдкрили менi дорогу до знання, моему доброму директоровi, що заохочував мене, наглядав за мною i подарував менi Бiблiю, чудову, розкiшну Бiблiю, яка лишиться зi мною на все життя! І все це завдяки тому, що мене так добре виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, i цi двi тисячi вiршiв будуть для тебе дорожчi вiд усякого багатства, Томасе, атож, дорожчi вiд усякого багатства. А тепер чи не розповiв би ти менi й оцiй дамi щось iз того, що ти вивчив? Я певен, що розповiси, бо ми пишаемося хлопчиками, якi так люблять шкiльну науку. Ти ж, звiсно, знаеш, як звали всiх дванадцятьох апостолiв? То, може, назвеш iмена перших двох?
Том стояв з дурнуватим виглядом i шарпав себе за гудзик. Тодi нараз почервонiв i похнюпив очi. Серце мiстера Уолтерса покотилося в п’яти. Вiн подумав: хлопчисько не годен вiдповiсти на найпростiше запитання, i надало ж суддi питати його! Та все ж вiн вiдчув, що повинен втрутитись, i озвався знову:
– Вiдповiдай пановi суддi, Томасе, не бiйся.
Том i далi нiмував.
– Ось менi ти скажеш, я знаю, – звернулася до нього дама. – Перших двох апостолiв звали…
– Давид i Голiаф!
Опустiмо завiсу милосердя над кiнцем цiеi сцени.
Роздiл V
Незадовго до пiв на одинадцяту задзвонив трiснутий дзвiн невеличкоi церкви, i люди почали сходитися до ранковоi проповiдi. Учнi недiльноi школи розбрелися по всiй церквi, сiдаючи на лави разом iз батьками, щоб увесь час бути в них перед очима. Прийшла тiтка Поллi, i Том, Сiд та Мерi сiли коло неi. Тома посадили бiля самого проходу – чимдалi од вiдчиненого вiкна та спокусливих видовищ надворi. А тим часом надходили все новi люди: старезний i вбогий поштмейстер, що бачив i кращi днi; мер з дружиною (серед iншого непотребу в мiстечку був i мер); мировий суддя; вдова Дуглас – гарна чепурна жiнка рокiв сорока, добра й щедра душа, багата власниця единого в мiстечку великого будинку, справжнього палацу на пагорбi, та ще й дуже гостинного палацу, де влаштовувались найбучнiшi свята, якими мiг похвалитися Сент-Пiтерсберг; поважний, зiгнутий дугою майор Уорд та його дружина; адвокат Рiверсон, також помiтна особа, – вiн нещодавно прибув сюди з iншоi округи; найперша мiсцева красуня в супроводi табунця юних чарiвниць, виряджених у батист зi стрiчками; за ними – цiлий гурт молодикiв: мiськi службовцi, прилизанi й напомадженi кавалери, що стояли пiвколом при входi, безглуздо всмiхаючись i посмоктуючи головки своiх цiпкiв, аж поки пропустили повз свiй стрiй останню з дiвчат; i нарештi, на завершення, – Зразковий Хлопчик, Вiллi Мафферсон, зi своею матусею, яку вiн так дбайливо оберiгав, наче вона була кришталева. Вiн завжди супроводив ii до церкви й був улюбленцем усiх мiсцевих дам. Зате хлопцi всi, як один, ненавидiли його: надто вже вiн був добропристойний, а до того ж iм без кiнця «кололи ним очi». Як завжди в недiлю, iз задньоi кишенi в нього визирав бiлий носовичок – мовби ненавмисне. Том нiколи не мав носовика i вважав тих хлопцiв, якi ним послуговуються, жалюгiдними жевжиками.
Коли вся паства зiбралася, церковний дзвiн продзвонив ще раз, пiдганяючи недбальцiв i роззяв, а тодi в церквi запала урочиста тиша, яку порушувало лише хихотiння й перешiптування пiвчих на хорах. Тамтешнi пiвчi завжди хихотiли й перешiптувалися впродовж усiеi вiдправи. Знав я колись один церковний хор, що поводився пристойно, але вже не пригадую де. Надто багато часу минуло вiдтодi, i все те майже зовсiм забулося, але, здаеться, був той хор десь за кордоном.
Священик назвав гiмн i натхненно прочитав його вiд початку до кiнця в тiй особливiй манерi, яку так полюбляють у тамтешнiх краях. Вiн починав рядок помiрним тоном, далi поступово брався нагору i, сягнувши певного рiвня, щосили викрикував найвище слово, а потiм немовби шугав у воду з пружноi дошки.
Чи ж я розкошуватиму в садах НЕБЕСНИХ серед квiтiв,
Коли брати моi ведуть борню КРИВАВУ на цiм свiтi?
Усi вважали його чудовим декламатором. На церковних «сходинах» його завжди просили почитати вiршi, i, коли вiн закiнчував, дами здiймали руки догори, а потiм безпорадно опускали iх на колiна, закочували очi й трусили головами, наче промовляли: «Немае слiв сказати, як це прекрасно, аж надто прекрасно для цього грiшного свiту!»
Пiсля того як проспiвали гiмн, велебний мiстер Спрег перетворився на живий бюлетень оголошень i став оповiщати паству про всiлякi громадськi збори, бесiди й таке iнше, аж поки всiм почало здаватися, що отак вiн i говоритиме аж до другого пришестя, – дивний звичай, якого й досi дотримуються в Америцi, навiть по великих мiстах, i це коли в наш час видаеться стiльки газет. На жаль, нерiдко бувае так: чим менше виправдана якась усталена традицiя, тим важче ii позбутися.
Аж ось священик розпочав молитву. Добренну, щедру молитву, в якiй не було забуто нiчого: помолились i за церкву, i за малих дiтей у парафii, i за iншi церкви в мiстечку, i за саме мiстечко, i за округу, i за штат, i за урядовцiв штату, i за Сполученi Штати Америки, i за всi церкви в Сполучених Штатах, i за весь уряд; за бiдолашних морякiв, що борознять бурхливi моря; за гнобленi народи, що стогнуть пiд ярмом европейських монархiв i схiдних деспотiв; за тих, що перед свiтлом i словом Божим мають очi, але не бачать, i мають вуха, але не чують; за поган на далеких океанських островах; а на завершення – за те, щоб священиковi слова дiйшли до кожного i, мов насiння, кинуте в родючий грунт, дали добру прорiсть, а згодом i щедрий урожай. Амiнь.
Зашелестiли спiдницi жiнок, i парафiяни, що пiдвелися на час молитви, знову посiдали. Хлопець, чий життепис викладено в цiй книжцi, анiтрохи не тiшився молитвою – лише терпiв ii, та й то на превелику силу. Вiн анi хвилини не постояв спокiйно, та хоча й не дослухався до сутi пасторових слiв, проте вiдзначав подумки, що вже сказано, – бо давно знав напам’ять, що за чим мае йти, i, коли пастор додавав часом щось нове, Томове вухо одразу вловлювало найменшу вiдмiну, i тодi все ество його повставало: вiн вважав тi доповнення нечесними й неподобними. Посеред молитви на спинку лави перед Томом сiла муха й почала краяти йому душу: вона то терла одна об одну складенi докупи лапки, то обхоплювала ними голову й так завзято шарувала ii, що мало не вiдривала вiд тулуба – аж видно було тоненьку, як ниточка, шию; то погладжувала заднiми лапками крильця й розправляла iх, наче фалди фрака; одне слово, робила весь свiй туалет так спокiйно i незворушно, нiби почувала себе в цiлковитiй безпецi. Власне, так воно й було: хоч як свербiли в Тома руки схопити ii, утнути таку штуку пiд час молитви вiн не зважувався, бо вiрив, що тим занапастить свою душу. Зате як тiльки священик дiйшов до кiнця, Томова рука сама подалася вперед, i на словi «амiнь» муха опинилась у полонi. Та тiтка Поллi застукала його на гарячому й звелiла випустити муху.
Священик прочитав цитату з Бiблii, а тодi затарабанив свою проповiдь, страшенно довгу й нудну, так що невдовзi багато хто почав куняти, хоч iшлося там про жахливi муки грiшникiв у пеклi та про спасенних обранцiв Божих, – щоправда, iх мала лишитися така мiзерна купка, що й спасати було не варт. Том пильно лiчив сторiнки: пiсля проповiдi вiн завжди знав, скiльки прочитано сторiнок, але майже нiколи – про що в нiй говорилося. А втiм цього разу його на часинку зацiкавив i самий змiст. Пастир саме змальовував величну й зворушливу картину того, як настане на землi царство Боже, i зберуться разом праведники з цiлого свiту, i ляжуть поряд лев та ягня, i мала дитина поведе iх. Але весь пафос i висока мораль цього прекрасного видовища пропали для хлопця марно: його вразила лише видатна роль, яку призначалося малiй дитинi, та ще й перед очима праведникiв цiлого свiту, i йому навiть захотiлося самому стати тiею дитиною, – звiсно, якщо лев буде ручний.
Та в наступну хвилину муки Томовi поновилися, бо далi знов пiшло нудне просторiкування. Аж раптом вiн згадав, яку чудову забавку мае в кишенi, i видобув ii на свiт. То був великий чорний жук iз страхiтливими щелепами – «кусач», як називав його Том. Вiн лежав у коробочцi вiд пiстонiв i, коли Том вiдкрив ii, одразу ж учепився йому в палець. Хлопець з несподiванки шарпнув рукою, i жук полетiв у прохiд мiж лавами й упав на спину, а вкушений палець Том застромив у рот. Жук лежав на пiдлозi й безпорадно дригав лапками, неспроможний перевернутися. Том дивився туди, i його так i поривало схопити жука знов, але той лежав надто далеко. Дехто з людей, яким нудно було слухати проповiдь, також помiтили жука i тепер з цiкавiстю стежили за ним.
Незабаром у проходi з’явився чийсь пудель, знуджений i розiмлiлий вiд лiтньоi спеки й тишi; йому набридло сидiти без дiла, i вiн жадав перемiни. Побачивши жука, пес одразу пожвавiшав i закрутив хвостом. Вiн оглянув свою здобич, обiйшов навколо, понюхав з безпечноi вiддалi, знов обiйшов навколо; потiм посмiлiшав, пiдступив ближче i обнюхав жука; вишкiрив зуби й спробував куснути, але схибив; тодi спробував ще раз i ще; ця розвага йому сподобалась, вiн лiг на живiт, поклав переднi лапи обабiч жука й провадив свою гру. Та зрештою це йому набридло, i вiн став необачний i неуважливий. Голова його хилилася, опускаючись чимраз нижче, аж поки вiн торкнувся жука мордою – i той вчепився в неi. З пронизливим скавулiнням пудель шарпнув головою, i жук, вiдлетiвши крокiв на два, знов упав на спину. Глядачi, що сидiли бiля проходу, трусилися вiд стримуваного смiху, дехто з жiнок затулив обличчя вiялами чи хусточками, а Том аж умлiвав вiд щастя.
У пса був дурнуватий вигляд, та й, певне, почував вiн себе дурнем, але душу його сповнювало обурення й жадоба помсти. Отож вiн пiдступив до жука й знову почав обережно нападати: крутився довкола й наскакував з усiх бокiв, шкрiб переднiми лапами за якийсь дюйм вiд комахи, клацав зубами i так крутив головою, що аж вуха хляпали. Але незабаром жук йому знов набрид; пес поганявся був за мухою, та це його не розважило; потiм подався за мурашем, майже соваючи носом по пiдлозi, i теж скоро вiдстав; тодi вiн позiхнув, хекнув i, зовсiм забувши про жука, всiвся просто на нього.
Дике, сповнене болю скавучання розляглося по церквi, i пудель стрiмголов помчав проходом; усе так само виючи, вiн крутнувся перед вiвтарем i шугнув у другий прохiд; умить опинився бiля дверей, а там знову крутнувся й гайнув назад до вiвтаря; чим швидше вiн гасав, тим пронизливiше скавулiв i скоро перетворився на якусь волохату комету, що кружляла по своiй орбiтi iз швидкiстю свiтлового променя. Нарештi знавiснiлий вiд болю страдник метнувся вбiк i скочив на колiна своему господаревi; той пожбурив його за вiкно, i розпачливе скавучання почало швидко вiддалятися, а невдовзi й зовсiм затихло.
На той час уже всi, хто був у церквi, сидiли з розпашiлими обличчями, задихаючись вiд стримуваного смiху, а проповiдь неначе застигла на мертвiй точцi. Аж ось вона посунулась далi, одначе тепер кульгала й спотикалася на кожному кроцi i вже не могла справити на слухачiв належного враження; навiть у вiдповiдь на слова, перейнятi глибокою скорботою, з-за високих спинок вiддалених лав раз у раз чулися приглушенi вибухи нечестивого смiху, так наче бiдолашний проповiдник сказав щось напрочуд смiшне. Отож усi вiдчули неабияку полегкiсть, коли ця мука скiнчилась i священик поблагословив паству.
Том Сойер iшов додому дуже веселий, думаючи про те, що й служба Божа iнодi може дати якусь утiху, коли ii трохи урiзноманiтнити. Лише одна думка трохи затьмарювала йому душу: гаразд, нехай би той пудель погрався з його жуком, але ж нiхто не дозволяв йому забирати жука з собою!
Роздiл VI
В понедiлок уранцi Том прокинувся дуже нещасний. Так бувало кожного понедiлка, бо з нього починався новий тиждень нескiнченних тортур у школi. І Том щоразу зiтхав: краще б уже зовсiм не було субот i недiль – тодi в’язниця i кайдани не здавалися б такими нестерпними.
Вiн лежав i думав. І раптом йому сяйнуло, що непогано було б захворiти – тодi б вiн не пiшов до школи. Зажеврiв тьмяний вогник надii. Том прислухався до свого органiзму. Нiде нiчого не болiло, i вiн став шукати далi. Цього разу йому здалося, нiби в нього з’явились ознаки кольок у животi, i, покладаючи на них чималi сподiвання, вiн намагався посилити iх. Але тi ознаки ставали дедалi слабкiшi й нарештi зовсiм зникли. Том подумки обстежував себе далi. Аж раптом знайшов щось iще. Один з його верхнiх переднiх зубiв хитався. То була щаслива нагода, i Том уже збирався застогнати – «для початку», як то кажуть, – коли йому спало на думку: якщо вiн стане перед судом з цiею заявою, тiтка вiзьме та й вирве йому зуба, а це буде боляче. Тому вiн вирiшив лишити зуб у запасi й пошукати чогось iншого. Якийсь час нiчого не наверталося на думку, а потiм вiн згадав, як лiкар розповiдав про одну таку болячку, що на два чи три тижнi вклала людину до лiжка та ще й мало не залишила ii без пальця на руцi. Хлопець зараз же вистромив ногу з-пiд простирадла й пильно оглянув свою болячку на великому пальцi. Щоправда, ознак тiеi страшноi хвороби вiн не знав, проте вирiшив, що спробувати можна, й почав надсадно стогнати.
Та Сiд спав собi, наче нiчого й не сталося.
Том застогнав ще гучнiше, i йому здалося, що палець нiби й справдi поболюе.
Сiд i вухом не вiв.
Том так старався, що аж захекався. Вiн перевiв подих, тодi набрав у груди повiтря i так застогнав кiлька разiв пiдряд, що й мертвий прокинувся б.
А Сiд хропiв собi далi.
Тома взяла злiсть. Вiн покликав: «Сiде, Сiде!» – i поторсав його. Це дало бажанi наслiдки, i Том знову застогнав. Сiд позiхнув, потягся, хропнув востанне i, спершись на лiкоть, втупив очi в Тома. Том i далi стогнав. Сiд гукнув його:
– Томе! Чуеш, Томе!..
Вiдповiдi не було.
– Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? – Сiд труснув брата за плечi, з тривогою вдивляючись у його обличчя.
Том простогнав:
– Ой, не треба, Сiде. Не шарпай мене!..
– Та що ж iз тобою таке, Томе? Я пiду покличу тiтоньку.
