скачать книгу бесплатно
Ротонда душогубцiв
Тодось Осьмачка
Історiя Украiни в романах
У творi Тодося Осьмачки «Ротонда душогубцiв» зображено глибокий трагiзм долi украiнського народу напередоднi великого голодомору 1932-33 рокiв, подано художньо-психологiчний аналiз органiзацii цього штучного голодомору правлячою тодi тоталiтарно-терористичною сталiнською клiкою.
Тодось Осьмачка
Ротонда душогубцiв
Частина перша
Вступ. Нацiональна полiтика
У Москвi вночi з бокових дверей Кремлiвськоi стiни у город вийшов вiйськовий, одягнений у шинелю, картуз i чоботи. За ним дверцята в стiнi зачинив вартовий. Була мiсячна нiч. Попiд Кремлiвською стiною лежала густа та чорна тiнь. У нiй ледве помiтно було авто, що стояло при самiсiнькiй стiнi. А над ним i над стiною височiла вартова вежа i блищала бляшаним вершком вiд мiсяця. Там було тихо. Вежа вiдкидала тiнь через всю дорогу, чи швидше вулицю, яка вiддiляе Кремль вiд мiських будинкiв. На цiй вулицi мiсячний блиск вiд вистеленого камiння хвилями вилискував у повiтрi. І всi височезнi будинки проти осередку Московськоi диктатури полоскалися у мiсячнiм свiтлi i боками, i дахами, i вiкнами. А тi мiсця, в якi мiсяць не досягав, чорнiли, неначе казковi провалля. І з жодного будинку не можна було помiтити крiзь його вiкна iз середини свiтла. Мешканцi комунiстичноi столицi так спали, неначе навмисне притаiлися перед бiдою, щоб вона проз iх пройшла i щоб не помiтила iх загорнутих у мiстерiю схову.
Вiйськовий, глянувши на мiсто, потiм у тiнь на авто, пiдiйшов до його. І шофер сквапно перед ним вiдчинив дверi, i вiйськовий сiв i сказав до шофера:
– До мiсця iзди у вас е десять хвилин.
І шофер з мiсця пустив машину на всю ii силу. И вона летiла проз будинки через перехрестя вулиць, то вскакуючи в затiнки, то знов вилiтаючи на мiсячний блиск на дорогу… Хто бачив, як пролiтае вогнелiт iз безоднi на землю крiзь торкнутi мiсяцем хмари, той зможе уявити лет блискучоi машини проз величезнi будiвлi, повнi мiсячного свiтла, i проз чорнi тiнi, похожi на провалля.
Нарештi Їздуни вже минули Москву i мчать степовою рiвниною. Проз iх проскакують на боках де-не-де хатки, гаi i великi смуги лугiв. І гудок авто ось прорiзав замiський спокiй i дав знак до зупинки. І машина стала. Чоловiк у вiйськовому вилiз iз машини i, нiчого не сказавши, пiшов налiво до березового гайка, що був над шляхом трохи поодаль. Перед вiйськовим вилася добре втоптана стежка. І враз гук вартового пролунав назустрiч вiйськовому:
– Хто йде?
– Кремль.
Була спокiйна вiдповiдь. Вартовий став убiк i вiдсалютував машиновим крiсом[1 - Машиновий крiс – пiстолет.]. А перед мандрiвником виринула iз-за берез одноповерхова, але висока будiвля з великими венецiанськими вiкнами i напiвплесковатим круглим дахом, похожим краями на з'еднанi хорди, вихопленi з кола. А на самiм його вершку на довгiм мiцнiм держаку звисав червоний прапор. Його в'яло ворушив вiтер, i вiд цього пiд прапором на даху коливалася тiнь то сюди, то туди, неначе якась чорна велика птиця, прив'язана до припону, з останньоi снаги вибивалася, аби тiльки зiрватися iз свого прив'язу.
Навколо будiвлi оббiгав низенький, пофарбований бiлою фарбою тинок. А помiж ним i будiвлею зеленiли усякi вiзерунки з дернини.
Вiйськовий швидко вiдчинив хвiртку i попростував по стежцi, викладенiй червоною цеглою аж до дверей, що були мiж двома колонами пiд широчезним дахом, який дуже здовжувався через стiни. З кожного боку колони стояло по вояку, якi, видно, упiзнавши нiчного гостя, теж виструнчилися i вiдсалютували. Із будiвлi нi одно вiкно не показувало свiтла так само, як i те мiсто, яке iздець проминув. І через те осереднiсть ii для свiжого ока була просто вражаюча. Найперше погляд ловив панiкадило, що зринало згори iз самого центру даху на кричуще червонiм ланцюгу, похожiм на тоненький струмок розтопленого металу, який у своiй течii почав застигати. І вiд кутика кождоi хорди даху витягався теж такий самий ланцюг до панiкадила, i через те враження було, що воно висить на червонiй сiтцi ланцюгiв. Воно складалося iз чотирьох ярусiв, повних електричними засвiченими лампочками.
У цiй будiвлi, здавалося, що тiльки е одна оця кiмната, що являла простору залу люду, мабуть, тисяч на пiвтори. Вся середина ii разом iз стiльцями зараз була лицем до прибулого так само, як i високi однопiльчi дверi аж ген за стiльцями, де завжди у таких залах розлягаються сцени. Дверi цi мали кольор, властивий свiжим бляхам залiза. І з лiвого боку зали, i з правого дверi були такi самi. Вся пiдлога пiд стiльцями аж до порога свiтилася червоним едвабом i зливалася блиском багряностi iз стiнами теж кольору кривавого терору. І на стiнах не було жодного патрету. У тiй стихii червонiння в електричних зливах свiтла тiльки вiкна нiмiли у щiльно натягнених запонах зеленого кольору з великими важкими китицями бiлого кольору. З правого боку вiд тих дверей, якими ввiйшов вiйськовий, стояв довгий стiл пiд бiлою скатертиною. Такий самий стiл був i з лiвого боку дверей. Коло столiв i з попереднього боку i з заднього стояли довгi ослони, оббитi жовтою шкiрою, що тепер iскрила свiтлом. Тiльки помiж ними маленький столик завдовжки з три метри мав ослони з обох бокiв з червоною шкiрою, хоч i застелений був так само бiлою скатертиною. На йому лежала велика розкладена майже на ввесь стiл мапа. А коло лiвого стола i коло правого сидiло по п'ять вiйськових у бiлих мундирах з машиновими крiсами, якi лежали проти кожного рурками до зали.
І коли увiйшов сюди наш iздець, то з обох бокiв вiйськовi встали i вiддали йому салют. А вiн iм сказав, дивлячись на мапу на столi:
– Прохаю, посiдайте.
І сам сiв, i вони вслiд за ним посiдали, але своi машиновi рушницi не забули покласти перед собою на столi так, щоб були рурками до зали. Той чоловiк, що приiхав, був Сталiн. І вiн, не скидаючи картуза, став розглядати мапу. Це тяглося, мабуть, хвилин з десять. Але нарештi вiн глянув на годинник на своiй лiвiй руцi i вiдкинувся на опiрок ослону спиною i почав дивитися перед собою через стiльцi на дверi. Аж ось вони i вiдчинилися i ввiйшов теж вiйськовий у шинелi i в будьонiвцi. Вiн швидко помiж стiльцями пройшов i пiдiйшов до столу. Сталiн заворушився i, простягаючи йому руку для вiтання, спитався:
– Миколо Лигоровичу, чи тi люди, про яких я вас прохав, напоготовленi?..
– Так i есть, Йосипе Вiсарiйоновичу! – вiдповiв з облесливою напруженiстю наш Лигорович.
– Перед вашим приходом я проглядав ось цю мапу. І моя думка знов за те, щоб вiдправити цих перших для запобiжностi у майбутньому ексцесiв тiльки у тi округи i райони, що були пiдпали найбiльшим вибухам невдоволення нашими змаганнями до комунiзму…
– А хiба ви, Йосипе Вiсарiйоновичу, гадаете у тих же гарячих мiсцях i найперше робити колективiзацiю?
Спитався Лигорович з глибокою цiкавiстю i нiби з удаваною боязкiстю, що могла прийнятися i за звичайну чемнiсть.
– Про таке не може бути жодних дискусiй. Завжди треба у тих мiсцях найперше починати i найперше кiнчати всяке дiло, у яких найбiльше супротивникiв вашим намiрам. Звичайно, коли там обставини е такi, якi ми зробили самi.
І показуючи пальцем на мапу, почав Сталiн називати:
– Чернiгiвщина, Черкащина, Уманщина, Киiвщина, Полтавська округа, Катеринославська i Херсонська… А потiм iншi. І пiсля iнших, цебто пiсля Украiни, буде виднiше. Але вже тодi доведеться про це тiльки вам турбуватися… І все ж, незважаючи на вашу виняткову виконливiсть, не можу не зробити зараз проби для заспокоення власного сумлiння… Я хочу знати, кого я тепер посилаю. І через те я i рiшив з вами тут зустрiтися: побачити людей i самому дiзнатися, чого вони вартi у тiм дiлi, на яке я iх призначив. Тiльки що, як i завжди при всяких iспитах, я всiх не матиму часу перелапати, яке яйце кожний носить для нашого господарства. Тому тiльки деякi для мене будуть об'ектом перевiрки, яка стане показником здатностi напоготовлених вами людей… Прохаю дати список iх…
Лигорович зараз же полiз руками до течки i витяг чорнi палiтурки i, розклавши iх, положив перед Сталiним на мапу, i Сталiн зараз же й звелiв:
– Покличте iх.
Молодий спiврозмовник комунiстичного диктатора зараз же натис на розi стола точку на скатертинi, що випиналася маленьким горбиком, i почувся далеко дзвiнок за тими дверима, якi були перед ними аж геть за всiею залою разом iз стiльцями. І вiдчинилися дверi, i почали входити в залу люди у цивiльному убраннi, у вiйськовiй одежi i навiть у матроськiй. Але старих людей не було, i не було обiдраних. А iх вiк, напевне, обмежувався найбiльше сорокiвкою.
Вони iшли поволi помiж стiльцями аж до переднього ряду. Бiльшiсть дивилася вниз, а iншi, хоч i дивилися поперед себе, але очi так жмурили, що, здавалося, вони нiчого й не бачили i швидко теж нурили погляд i повертали голови до стiльцiв, неначе боялися заблудити на те мiсце, на яке iх призначено. І вже коли котрийсь усiдався на стiлець, тодi вiн нашорошено, нiби крадькома, вдивлявся у червонi простори, залитi електрикою. І погляд його був понурий i недовiрливий. І таким чином геть всi ряди були зайнятi. Душ, мабуть, з тисяча сидiло. А вже коли останнiй з iх увiйшов, то за ним увiйшли i ще два такi вiйськовi, якi сидiли праворуч i лiворуч вiд Сталiна, тiльки на тих довгих ослонах. Увiйшли, зачинили дверi за собою i стали коло iх.
І Сталiн, не дивлячись на тих, що увiйшли, нi на Лигоровича, але все-таки так промовив, щоб його почув його помiчник i мовчазна зала:
– Ви кажете, що це всi е вiрнi слуги революцii?
– Так, бо я не посмiв би iх сюди запрохати… – вiдповiв Лигорович похапцем, раптово збентежившись.
– Але ж вони всi куркулi.
– Так, куркулi, але жодний пролетар не виконував учора так ретельно своеi повинностi перед нашою державою, як цi люди.
І Сталiн почав пробiгати очима список перед собою i потiм, зупинившись очима на однiй точцi, проказав:
– Казько…
І в третiм ряду устав рижий, худенький i невеличкий чоловiчок, вiдповiвши так само схвильовано, як i заговорив Лигорович:
– Я…
– Що ти робив?
– Був катом.
– Де?
– У киiвськiй Лук'янiвськiй тюрмi…
– А яким ти вчинком заробив таку високу вiру в собi, що тобi доручили нищити засуджених ворогiв пролетарiату?
– Коли я був дома, перед теперiшньою державною службою, то я був переодягнувся украiнським повстанцем i попрохав у однiеi украiнки, що мала двое дiтей: дочку десяти лiт i хлопчика дванадцяти… Попрохав пустити мене в хату переночувати, ii чоловiк саме був у бандi «Чорного ворона»… І вона пустила. А я вночi збудив iх усiх – дiтей i матiр. І зараз же дiвчину i матiр застрелив… А хлопчик, без крику притулившись у кутку до стiни, скавулiв: «Не бийте… не бийте…» І я його не вбив не через те, що шкода його стало, а через те, щоб вiв живий на другий день, шукаючи собi порятунку, ходив мiж селянами i розповiдав iм про мiй учинок, i щоб селяни, слухаючи його, жахалися, i щоб уже не зважувалися пускати у свiй двiр бандитiв…
І Сталiн озвався:
– Значить, у тебе був намiр практично пропагувати наймогутнiшу нашу зброю – терор?
– Так, тiльки це.
– Сядь.
І Сталiн озвався до свого помiчника знов:
– Ви провiрили оце, що вiн говорив, перед тим як привести його сюди?
– Провiрив i записав у оперативний щоденник.
– Добре.
І диктатор знов став перегортати список i вибирати прiзвища. І, вибравши, придавив його указовим пальцем правоi руки i став дивитися у залу на зiбраних…
Вiд червоних стiн i червоних ланцюгiв, якi тримали панiкадило, i вiд червоного осередку ротонди електричне свiтло, вiдбиваючись вiд панiкадила, творило жахливо-понурi вiдсвiти на лицях i на одежi усiх тут зiбраних. У залi тиша була без шерху i без зiтхання. Здавалося навiть, що i люди не дихали. І очi у зiбраних у залi були бiльше поширенi, нiж у людей, яких ми привикли бачити на вулицях. І через те трудно було сказати, чи вони всi дивилися на Сталiна, чи на вiйськових, якi по боках диктатора тримали залитi в червоне свiтло рушницi в залу… на з'iзд…
І нарештi тишу кривавого кольору Сталiн перервав:
– Парцюня?
І в передньому ряду встав невеличкий чорненький чоловiчок iз зачесаним чубом назад, що нагадував чуб або молодого попика, або анархiста. Вiн був у чорних штанях i в такiй же тужурцi. І, видно, йому тепер хотiлося кашлянути, але вiн силою волi здавив кашель, пiднiсши руку до горла i потiм спустивши ii пiсля того, як було здавлено кашель, i ковтнув слину… Вiн мовчав.
– Що ж ти мовчиш?.. Ти Парцюня?..
Знов запитався камiнно-глухим голосом Сталiн.
– Я… Це я самий i е… Парцюня.
– Що ти робив у той час, коли ще ти й не думав бути на цiм зiбраннi?
– Був катом.
Лагiдна i схвильована була вiдповiдь.
– Де ти був катом?
– У Харковi.
– Ти можеш менi сказати, скiльки ти бандитiв застрелив у Харкiвськiм допрi?
– Нi.
– Не пам'ятаеш?
– Нi.
– Добре… А яким ти вчинком заслужив довiр'я, що тобi поручили таку вiдповiдальну справу в допрi?
– У Богодуховi я з п'ятьма комунiстами був посланий розкуркулювати свого рiдного брата… Вiн мав колись триста десятин землi. І я чув, що в його е золото десь заховане…
– А як же ти пiшов розкуркулювати брата, коли ти й сам куркуль? – перебив йому мову Сталiн.
– А так, що мене перед тим три чекiсти вловили за моею хатою i зв'язали, i заткнули рот ганчiркою, i повезли мене вночi на вигiн до мойого млина. А там, коло верла саме, лежали старi жорна. От вони мене зв'язаного i поклали там. І викопав один чекiст двi ямки на моi ноги так, щоб коли в iх положити моi ноги п'ятами вниз, а передками вверх, то щоб вони якраз так були, щоб нi однiеi не можна було похитнути вбiк. І ось я лежу, i ноги моi лежать у ямках, що були трохи вище вiд кiсточок. І один тримав мене за голову, а другий сiв на колiна, щоб я не зiгнув нiг i не висмикнув ступнiв iз ямок. А третiй, пiдкотивши жорна аж до передкiв, що стирчали вгору, зупинив камiнь та й каже: «Станеш чекiстом, то будуть ноги цiлi, а нi, то зараз я звалю жорна на передки i костi iх зажену в землю по саме нiкуди»… І я став чекiстом.
– Годi, продовжуй перше.
– Так отож… Я чув, що у брата е десь заховане золото… І от ми прийшли. Але вже нiчого його було розкуркулювати… Стiни були поколупанi, жердка й лежанка з полом були голi… Не було навiть ганчiрки застелити голу черiнь на лежанцi. І всi п'ятеро дiтей сидiло на печi, а старший син стояв коло порога, i коло його батько й мати худi, аж зеленi, мовчки ждали, що ми будем робити. Тiльки на соломi на полу… А солома не була застелена нiчим… Так от тiльки на полу на соломi лежала моя мати… Вона ж була i матiр'ю цього куркуля. Укрита вона була старою хусткою. Я спитав брата, де його золото. А вiн взяв та й вiдвернувся вiд мене i мовчить. Я питаю жiнки, вона теж мовчить. Я дiтей – i тi так само. Тодi ми вийшли надвiр i я звелiв приiхати грузовиком до хати. І я iх всiх забрав iз хати на автомобiль: i дiтей, i дитячу матiр, i батька, i свою стару матiр i вiдвезли в один магазин, де було порожньо i де засiки були поперероблюванi на окремi тюремнi камери. І от ми всiх у однiй i заперли. І я рiшив, щоб усi вигибли з голоду, якщо не скажуть, де золото. Минуло два днi, а ми iм не даемо нi iсти, нi пити. Спочатку плакали, прохали, молили, а потiм усi й замовкли. Я бачу, що моя мати швидко умруть, бо були дуже вже старi, та й викликав свого небожа, хлопця Сачка, та й кажу:
– Сачку, ви всi вимрете, як не скажеш, де золото. А вiн i каже, що вiдколи себе пам'ятае, то в батька його не бачив. І що вiн навiть може з'iсти грудку землi у доказ того, що таки золота немае. І я подумав, коли у старшенького не можна випитати, то малi, переляканi i знесиленi, такого менi наговорять, що i не такий, як я, нiчого не розбере. А щодо старих, то я тiльки махнув рукою. Там такi затятi, що я не бажаю i вороговi своему таких зустрiти. І я надумав iх випустити. Але щоб таки вони вiдчули, що вони не кращi вiд чекiстiв теж та ще щоб у пам'ятку iм було золото до нових вiникiв, то я й кажу знов небожковi:
– Задави свою бабусю, тодi ми вас усiх повипускаемо… Але, кажу, щоб i батько, i мати, i вся малеча пiсля тебе пiдходили до задавленоi баби, i кожне щоб трошки подавило ii горлянку… І вiн, мабуть, дуже хотiв iсти, бо згодився. І справдi вночi вiн задавив бабу. Та чогось нiхто не пiдходив давити мертвоi. Я знов його викликав i кажу те саме: що, мовляв, умрете усi, коли не подавите бабу за горлянку. І замкнув його… А це вже було iм три днi без води i iжi… Аж ось вночi дивлюся я у дверi, пiдходить батько i стискае знехотя мертву за горлянку, i вiдвернувшися, хреститься. Пiдiйшла й моя невiстка i те саме зробила… Тiльки дiти давили i не хрестилися, а сховавшись за батька та за матiр, поглядали на мертву i плакали.
І я покликав фотографа, i вiн, i ще два чекiсти, i я увiйшли разом у камеру, i я поставив в'язнiв усiх пiвколом над бабою i сфотографував, i вiддав Сачковi фотографiю, i звелiв ii почепити у себе в хатi. І фотографiя ця у iх i досi висить…
– А навiщо ж то ти фотографiю таку зробив та ще й звелiв ii почепити? – знов байдужим i глухим голосом спитався Сталiн.
– А це для колективного терору я так зробив.
– Добре, сiдай!
Той сiв i, витягши хусточку, утер чоло i, подивившись на правий гурт вiйськових, що тримали на столах рушницi, справленi уже на його, вiдвернувся i втупив очi поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нiчого, хоч i сидiв непорушно i мав вигляд уважного i того, що слухае.
– Миколаю Лигоровичу, коли ви записали цю iсторiю в оперативний щоденник?..
– Пiвтора року тому… Тодi ж було i з'ясовано, чи це справдi було так.
– І що ж?
– Так, правда… Та вiн би вам розповiв ще й не таке.
– Добре… Але я невеликий охотник багато слухати ще й того самого оповiдача. Я люблю рiзноманiтнiсть… Краще менi ось iнший розповiсть щось цiкавого… Ану… у… у…
Протягши останнiй склад i потiм зупинившися, став дивитися екзаменатор у список. І час iшов, здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок пiсковоi пустелi вночi або неначе кладовище зимою морозноi та видноi ночi, коли чорнота хрестiв бовванiе плямами з кудлiв намерзлого снiгу.
– Мотузка?
– Так i есть… Я тут… Може, ближче пiдiйти?..
Аж iз самого залу обiзвався голос. І там уже стояла височенька i стрункенька постать i напружено, i допитливо, i мовчки ждала, i iй вiдповiли:
– Стiй там… яким фахом ти жив до сьогоднiшнього вечора?
– Катом.
– Де?
– У Москвi, в Бутирцi.
– Украiнець?
