скачать книгу бесплатно
– Чи тобi вже води не треба?..
– Нi, я зараз повикручую, виллю воду надвiр i знов понатираю, та й нехай лежать у ночвах до завтрього.
І сама розiгнулася, дивлячися на Маздигона. Вона була у однiй сорочцi з закоченими за лiктi вишитими рукавами. Маздигiн, глянувши на ii руки, вiдвернувся, нiби вiд несподiваного свiтла, яке вразило непривичний його погляд. Гапуся помiтила цей його рух i, напiвсмiючися своiм широченьким ротом i веселими сiрими очима, закинула свою куценьку грубу косу, заплетену червоною стрiчкою, на спину. Вiн знов глянув, але тепер на всю дiвчину, i став супроти неi та й сказав:
– І доки ти, Гапко, будеш отака?..
– Яка?..
– Отака дурна?.. Скiльки вже часу я тебе морочу, а ти неначе нiчого не тямиш i не хочеш мене слухати?..
Гапуся перестала усмiхатися та й спиталася не то з насмiшкуватим тремтiнням верхньоi губи, не то з хвилюванням, яке завжди бувае у молодих дiвчат, коли вони почувають себе безборонними i в обладi того чоловiка, вiд якого вони викручуються довго i уперто, а вiн довго i уперто домагаеться свого:
– Я вже знаю вас. Всi хлопцi такi, як i ви. Але хлопцi завжди звичайнi i слухають тих дiвчат, з якими ночують. А ви нiколи не слухаете.
– А вiдкiля ж ти такого досвiду набралася, що знаеш, i як хлопцi ночують, i як поводюся я з тими, що ночую?..
– Ви таке мене питаете, неначе це Бог його й знае, що за дивина. Всi нашi люди, i батьки, i матерi, до замiжжя ж ходили на досвiтки i пiдночовували iз своiми гуляками. Так i ми робимо, i все добре знаемо i без школи.
– Нi, ти менi скажи, вiдкiля ти знаеш, як я поводюся iз своею ночувакою?.. Бо ж ти ще зi мною не ночувала… І це вже мене дратуе. А я ж парубок, хоч i такий, про якого спiвають:
Огiрки жовтяки,
старi хлопцi, як бики.
А ти дiвчина i не хочеш слухати, хоч я добре знаю, що ти ночуваки в селi не маеш… Ну, скажи, хто тобi сказав, як я ночую?
– Нiхто не казав.
– Як не знаеш, то й не мели чортзна-чого… Чи, може, щось помiж людьми патякав Передерiй?..
І Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до сорочок i стала якось нервово довiджимувати iх i складати на стiл на простелений для цього рушничок. Вона мовчала. А Маздигiн, постоявши ще хвилини зо двi, зробив крок до неi i взяв ii енергiйною правою рукою за нiс i, притримуючи лiвою дiвчинину потилицю разом з косою, пiдвiв iй голову. І вона станом випросталася, i почервонiла, i дивилася поверх його руки йому в очi. І вiн мовчки випустив ii нiс, i взяв ii голеньку руку коло лiктя, i почав ii гладити правою своею рукою, примовляючи:
– Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи менi, що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку погань. А я ж учитель i голова парткому. І мене можуть i з школи нагнати… Скажи менi, моя дiвчино?..
Вiн був високий, з м'ясистим i в'ялим вiд солодосноi лiнi обличчям. Очi мав сiрi, великi, але завжди примруженi напiвсонною котячою флегмою, i через те вони позначалися мiж повiками невеличкими щiлинами. Тiльки тодi вiн розтуляв повiки на всю широчiнь, коли траплялася якась несподiванка або кiнець якогось дiла довершувався чи починався. Ходив вiн завжди у чоботях i в синiх штанях i по-московському у верхнiй сорочцi навипуск, i пiдперезаний кавказьким черкеським пояском. Чуб мав жовтий i вгору довгий, i завжди пiдстрижений пiд польку, але нiколи не тримався купи, а завжди розпадався на двi половини, утворюючи широкий i плисковатий продiл. І все це разом творило вигляд його головi, сповнений нехлюйства i безсоромноi затяганостi. Ще й чогось у його завжди була мокра пляма на сорочцi посеред спини, помiж плечима. І вiдти смердiло потом, який нагадував пах тiеi щетини, що жиди колись продавали iз здохлих свиней.
І зараз вiн, говорячи i гладячи Гапусину руку, був нахилений до неi, i чуб йому, спадаючи на виски, вирiзняв блискучi щiлини його ласих очей. Дiвчина аж мiнилася своiм обличчям: то блiдла раптом, то жахливо червонiла, але не вiдводила свого погляду з його обличчя, нiби зачарована. Але нарештi вона вирвала руку i вiдступила пiд стiну та й проказала:
– Не зачiпайте мене, менi легше буде казати.
І вiн ii не ловив, але у попереднiй вистатi лишаючись, наполягав:
– Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… менi, Гапусю…
І, зiтхнувши, поправив на лiвому виску чуб i обiперся правим стегном об столик. Вiн чекав. А вона, пополотнiвши, але силкуючись себе перебороти, стала белькотати:
– Це баба Якимиха розповiдала жiнкам, та й я чула… Вона казала, що Передерiй у дворi Вербокрута, п'яний вiд самогону, на порозi хатнiх сiней вигукував: «Вiн думае, що я дурний. Вiн думав, що я не розберу, чого вiн у вас одняв гармошку… Вiн, собача душа, осмалив мою жiнку ранiше вiд мене, i менi дав вашу гармошку, щоб я собi награвав та смалятини не чув. Нехай, – каже, – ще трохи порозкошуе, нехай пiдожде, то ми йому справимо не таку смалятину…»
– Це вiн так казав?
– Щоб я з цього мiсця не зiйшла, як усе те неправда, що я кажу… Хiба що баба Якимиха брехала?.. Але ж нi: вона стара i богобояща жiнка.
– Якщо вiн таке робить, то вiн протiв Совецькоi властi… – заговорив роздратовано Маздигiн.
– Вiн злигався з куркулями, i ми його вiдцiля спровадимо… Побачимо, хто кому швидше справить смалятину. Тепер ми всiх, що водяться з куркулями, поправимо на ту дорогу, з якоi додому нiхто вже не вертаеться… Добре, добре. І якби це й ти зараз у школi не робила, то ми б i твого батька, Шелестiяна, разом з Передерiем погнали б у далекий край, де справляють горбатих та язикатих… Але ти у мене робиш, то i твiй батько не тiльки не мае загрози вилетiти з рiдного села, але ще й держатиме i надалi шкiльнi конi для мого комнезамiвського хазяйства.
Але Гапуся, коли вiн тiльки згадав про ii батька, зараз же звела брови над очима у понурий вигляд i спитала, посвiтюючи стуманiлим поглядом:
– А що ж мiй батько зробив поганого Совецькiй властi… Чи вiн що з Передерiем мав спiльного, що ви i на його зводите ремство?..
– О, Гапусю! Твiй батько з Брусом товаришують, сходяться, п'ють самогон i п'янi Совецьку власть у домовину покладають… Але навiть якби вони один з другим Совецькоi властi i не зачiпали, то й то я тiльки через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч ти його i не шкодуеш.
– Чого ж я батька не шкодую?..
Уже тихше i трохи злякано, i з почуттям, не керованим нiяким напруженням зусилля, i з бровами, i чолом, вирiвняним у звичайну форму супокою, що нагадувала береги якоiсь рiчки, кудою раптом з'являеться розбурхана вода, спитала дiвчина.
Та Маздигiн, уже смiючись удавано-заспокоюючим смiхом, говорив:
– А що ж ти кажеш, що я дiвчат не слухаю, коли з ними лягаю спати, i на доказ цього мовляеш, що я «осмалив» Передерiеву жiнку ранiше вiд його?..
– То ж люди говорять i сам Передерiй, а не я, що ви дiвчат перебираете i вiддаете замiж за комсомольцiв. І через те з вами я боюся лягати.
І Маздигiн занiмiв вiд останнiх слiв дiвчини, але, нiби для того, щоб приховати це, двiчi ступив до неi i взяв ii праву руку знов у своi обидвi i почав цiлувати ii повiльно вiд п'ятiрнi аж до лiктя, приказуючи:
– Я вже буду тебе слухати… Буду слухати, i ти будеш зi мною спати, я тобi буду чоловiком, а ти менi жiнкою…
А та, знесилившись i вiд ранiше вiдчутих i незвичних переживань, якi Маздигiн збудив i своiми погрозами, i своею нахрапнiстю тепер, вже нiчого не говорила, а тiльки шептала так, неначе маленька дитина шепоче ввесь час те саме, коли утомиться якимсь одним почуванням. І були в дiвчини розтуленi рожевi уста. Здавалося, вона тяжко забажала пити:
– Я не хочу жiнкою бути… Я не хочу жiнкою бути… Я хочу з вами ночувати так, як у нас хлопцi ночують та дiвчата… Я не хочу жiнкою бути… Я не хочу жiнкою бути…
І в неi з чола десь узялося маленьке пасмо кiс i звисло через око, i через щоку, i присохло до нижньоi губи рота, i заважало iй говорити. І Маздигiн, вiдiрвавшись поцiлунками вiд руки i побачивши присмаглi дiвочi вуста з присохлими кiсьми до iх, видав iз себе якийсь звук, не то стогiн, не то задоволення вiд дiвочого оп'янiння, i обняв жадiбно лiвою рукою ii стан i влип знов. А вiдiрвавшися i подивившись iз мить на майже знепритомнiлу дiвчину, почав нападами ii цiлувати з таким присмаком, який виявляе голодний кiбець, вганяючи свiй чорний дзьоб у тепле тiло зловленоi курки. І вона, подiбна до людини, яку непомiтно отруiв чад, почала осiдати пiд стiну, сповзаючи з неi спиною. І любосник аж тепер пiдхопив ii на руки i швидко понiс iз кухнi у свою кiмнату. Тiльки тодi, коли вiн правою ногою тусонув у дверi кiмнати, то куценька i груба Гапусина коса, погойднувшись, ударилася об одвiрок, неначе хотiла вхопитися за стiну, не пустити свою маленьку господиню на стежку глуму та неслави. І пiсля цього Маздигiн уже аж за порогом кухнi задки ногою так зачинив дверi за собою, що вони аж хрьопнули, та ще голоснiшим зробили безнастанний шепiт дiвчини, що скидався на благання крiзь плач:
– Я не хочу жiнкою… Я не хочу жiнкою… Я хочу так, як дiвчата i хлопцi в селi…
А потiм стало чути тiльки скиглення ii, похоже на скавучання знесиленого голодом та холодом занесеного цуценяти десь за село, у рiв, i покинутого на дощi та на осiннiм вiтрi. І задирчало лiжко, збите з мiсця, i заскрипiло вiд ваги всiма своiми розхитами та пружинами. А потiм стало тихо i солодко, неначе в злодiя в порожнiй кишенi. Але ця холодна байдужнiсть часу не довго тяглася. Вона зникла ще швидше, як крижана бурулька на тiй гiллячцi, яку наставлять над вогнем. Це прогуло Маздигонове полегшене зiтхання, i вдоволений його вигук ударив по всiх напругах стiн у кiмнатi:
– Вот i всьо, дурочка!.. А ти боялася…
Було вже годин одинадцять лiтньоi ночi. У кухнi крижанiла байдужiсть тишi. А на столi горiла сиротливо гасiвка i вiдсвiчувалася i на тарiлцi з милом, i на сорочках, викручених i складених поруч iз лампою, i утворювала темнi пасма тiней, переплетених разом з пасмами свiтла, що позначилися на випнутих боках купи бiлизни. А в ночвах же на табуретцi ще червонiла тiльки одна сорочка, влипши у мокрi боки та в дно, затягнене замиленою водою. З калюжi вода, що виднiлася пiд ночвами скраю на табуретi, помiрно капала на пiдлогу, нiби вiдраховуючи час тому, скiльки ще лежати незакiнченiй працi у затихлiй кiмнатi. На пiдлозi води не було, тiльки була темна пляма вiд капання. І чулося, як надворi розходився вiтер, бо шумiв сад i якесь дерево черкало галузками об вiкна. Але простирадло на вiкнi своiм супокiйним висом, вiдгороджуючи нiч вiд кухонного свiтла, затамовувало можливiсть вияву всякоi людськоi тривоги, яка б наважилася перервати хатнiй супокiй принишклих людей. І хоч в цей час явно стало чути собаче дряпання знадвору у кухоннi дверi i вряди-годи прохальний гавкiт до середини. Але всi речi в кухнi пiд захистом запони на вiкнi та втихомирюючого капання води усмоктувалися в тишу ночi аж до того низу, що споконвiку тiльки чуе пiд собою у непорушнiй землi глибину, страшнiшу вiд сну i навiть вiд самоi смертi.
Аж ось крiзь шум вiтру i гомiн саду, i дряпотню, гавкання собаки на мокрiй тишi кинутоi в кухнi роботи почулися слова Маздигона:
– Гапусю… Гапусю, вставай… уже дуже пiзно…
– Ну то що, що дуже пiзно? – почувся вiдгук сонноi дiвчини.
– Як то що?.. Тобi ж треба дома ночувати…
– А я гадала тут переспати нiч i взавтра докiнчити прати сорочки, i вже геть-чисто iм вивести лад.
– Ти взавтра з дому зможеш i пiзнiше прийти та й докiнчити iх…
І чи дiвчина у цих словах почула якусь загрозу, чи взагалi зрозумiла свое становище, але вже вiдповiла своему «ночувацi» словами, повними тривоги i прихованоi розпуки:
– А як у мене буде дитина, що тодi я робитиму?..
– Дурненька, – засмiявся Маздигiн, – так швидко не бувае дiтей…
– А я кажу, що, мабуть, я буду черевата, то як я буду мiж людьми?..
Почулися Гапусинi слова, говоренi несмiливо, боязко, але настирливо домагальнi якоiсь ясноi вiдповiдi, яка б могла заспокоiти бiдолашну дiвчину i виправдати тi ночування iз оцим чолов'ягою, хоч вiн у неi цi ночування вирвав силою i нiби супроти згоди ii. Але Маздигiн знов засмiявся i вже удаваним смiхом, i промовив:
– У таких молоденьких, як ти, не бувае дiтей хоч вiд якого ночування…
– Не бувае?.. А як буде?.. Що я тодi робитиму?..
– Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годi, годi… Іди вже, Гапусю, бо менi треба спати, я взавтра дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти дверi, то впусти Нелю. Чуеш, як вона скавучить?..
І не то крiзь плач, не то крiзь тiльки зляканий переляк, який iй, мабуть, не давав з самого початку вiддаватись своему жалю, Гапуся, чути було, заворушилася в лiжку i говорила:
– Я так i знала, що так вийде… Що i менi доведеться шукати якогось Передерiя…
І тут же разом iз цими словами залунали неголоснi ляпаси по голому тiлу i гупання босих нiг на пiдлозi коло лiжка, i Гапусине не то обурення, не то докiр:
– Краще б ви самi себе поляпали там, де оце мене, анiж робити отаке.
І вийшла в кухню, зачинивши за собою дверi. Вона в руках винесла i спiдничку свою з простого полотна i зафарбовану городньою бузиною. І в кухнi, надiваючи ii поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно ii з перекривленим ротом, нiби стримуючи плач. Та гук iз кiмнати ii опам'ятав:
– Та не забудь, Гапусю, сказати татовi, щоб вiн перестав сходитися iз старим Брусом, бо що буде Брусовi, те буде i Шелестiяновi!..
І чи цi слова злякали дiвчину, чи вдарили по дуже роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язавши на пузi кiнцi вшитого пояска в одежину, погасила свiтло на столi i помацки вiдкинула гачок на сiнешнiх дверях, i вiдчинивши iх, вийшла надвiр.
І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами, що звисали з бокiв. І, як потiм виявилося, що вона мала руду шерсть i була з тих, що ходять iз охотниками i виносять iз рiчки чи iз ставка на берег забитих птахiв. І вона зараз же iз скавулiнням лапами вiдчинила дверi в кiмнату до Маздигона. І там, радiсно гавкаючи, чути було, вскочила до його в лiжко. І вiн щось до неi ласкаве говорив. Та це менi не цiкаво. Менi шкода Гапусi, i навертаеться думка, що знов такi часи настали для нашоi батькiвщини, коли бiдна людина мусить поступатися собою навiть i собацi…
Роздiл четвертий. На станцiю
Було годин п'ять ранку, як Бруси виiхали iз двору. Іван сидiв спиною до коняки поруч iз батьком. Сидiння було iз свiжовкошеного пирiю i застелене ряднинкою iз великого кропив'яного лантуха. У задку возика лежав прикритий травою чамайдан. Його весь час Іван Брус почував носками черевикiв. І сонце хоч i зiйшло уже, мабуть, бiльш як годину тому, але мало чари незаплямованоi i первiсноi краси. Перед ним ще був увесь свiт свiжим, прохолодним, зеленим; i в iскрах роси, води i тiеi дичини, що перелiтала iз озера в озеро понад купками туману, якi, тримаючися i за жита, i пшеницi, не могли ще вiдiрватися вiд вогкоi землi.
Сумно було дивитися Івановi Овсiйовичовi на батькову садибу, що поволi вiдбiгала вiд його погляду i занурювалася в зеленi гриви того жита, що ii оточувало. Навколо хати i повiточки спиналася молоденька акацiя i своiми зеленими вершками досягала рiвня нахатнього гребеня. І на йому при самiм цегловiм виводi у високiм гнiздi стояв чорногуз i годував своiх дiтей. Вiн сплескував крильми, коли якесь чорногузенятко надто настирливо випиралося iз гнiзда до його довгого носа. І воно зразу осiдало, i на його мiсце слабiше ставало, а старий птах знов сплескував крильми. І так було аж до закiнчення годування пташенят. Але цi птахи завжди здавалися Івановi Овсiйовичу такими, неначе зробленими з дерева. Вони йому завжди нагадували дерев'яного млинка, який своiми крилами ворушиться проти вiтру…
Але завжди Івановi Овсiйовичовi було приемно бачити цього птаха мешканцем украiнськоi садиби. І раз у раз вiд чорногузiв i вiд iх гнiзда у його душi будилися тi самi голоси, що i при спогляданнi журавля коло криницi. І цi двi речi завжди Івановi Овсiйовичу здавалися зробленi з одного матерiалу. І коли якоiсь iз iх недоставало у виглядi нашоi садиби, то вiн почував у душi невдоволення болючiше, нiж вiдчувае маляр, коли споглядае якусь милу i дорогу серцю картину, але не закiнчену на кiлька генiальних домазкiв. І зараз чорногузяча родина на гребенi хати без журавля внизу над криницею нiби говорила, що тут давнина рiдного побуту завмирае, якщо не завмерла. І обставини життя батькового i його настроювали душу до того смутку, який люди мають, прощаючись з чимось дорогим навiки. І згадав молодий чоловiк вiрш свого знайомого поета Павла Петровича Фiлiповича:
Шануй гнiздо старого чорногуза:
вiн стереже i хату, i стiжок…
І здригнув. І глянув убiк на батька, що правив конякою. Коняка була гарна, плекана i, видно, розумна, бо те, як батько тримав вiжки, i та приемнiсть, що була видна на батьковiм обличчi, затуляла вiд ока i ту страшну дiйснiсть, що була у його душi. Але все-таки батькова постать була зiбгана недавнiми переживаннями… Вiн сидiв трошки нижче на травi, нiж син, та й ще до коняки лицем. І це його становище обумовляло до певноi мiри i синовi враження вiд батька. Батько сидiв i упирався ногами, взутими у чоботи, об крижiвницю воза. Чоботи були припалi пилом, який перетворився в земляну кору. Картуз на батьковi мав такий колiр, як i його пiджачок, i штани. А з-за комiра пiджачка виднiвся вузенькою чорно-червоною смужечкою вишитий комiрець полотняноi сорочки.
Хто його вишивав?.. Чи мати, чи якась сестра, що не прийшла на материн похорон? Чи, може, ця сорочка була вишита ще тодi, коли його, Івана, ще й на свiтi не було?.. І, як зараз вдуматися, то чи вiн i сестри, i брати iснують на свiтi для батька? Вони ж усi зараз для його, як розкиданi цеглинки iз зруйнованоi економii до якоiсь iншоi цеглинки, що похожа на любу, яку можна зустрiти на любiм шляху. Вiн же зараз у страшнiй смузi розпачливоi духовноi безпритульностi. Що, що його можуть покликати ще селяни лiкувати скотину?.. Ну, то це батько, мабуть, добре вiдчувае, що вiн у таких випадках опиняеться у ролi того дубчика, якого пiдхоплюють, коли наскакуе розлючена собака. А вже коли вона вiдстане, то дубчик вiдкидаеться, як непотрiбна рiч, яка нiколи потiм не буде розшукуватися. І Івановi Овсiйовичу ще шкiднiше стало ось цього зiбганого чоловiчка, що зветься його батьком, який зараз оце править конякою… i який, може, удае, що йому мило керувати нею, аби тiльки не говорити з сином i не надокучати йому собою… таким покинутим i таким безпорадним…
Аж ось i руiни розгромленоi панськоi економii. Вiд стiн ще й досi лежали купи глини, зарослi щирицею та будяками. Ще й досi чорнiли ями, з яких селяни повикопували стовпи. А серед iх бовванiв iржавими боками паровик, спершися на переднi колеса, а задком угрузши глибоко в землю. Ним колись молотили хлiб у степу, а зараз iз пiднятоi колесами передньоi частини у його темнiла кругла дiрка. Ще давня сажа в ii серединi вiдставала коржами вiд залiза. А над нею два соняшники тяглися з дiрки i загинали голови ще нерозквiтлi на спину паровика. Трохи далi збоку лежав i його маховик. Молоденьке просо i старий полин переплiталися з його шпицями…
І ця ось машина, поламана, потовчена i розтягнена, тепер справдi не здатна те робити, для чого ii призначалося ще цiлою. А його ж батько ще цiлiсiнький своiми людськими здатностями, i от же його змушують бути гiрше непотрiбним, нiж оцей лам. Обставини життя завжди ласкавiшi до бездушних речей, вiдмовляючи iм тiльки можливiсть iхнього вжитку, коли вони справдi не вартi нiчого. Але люди поламаним речам додають ще якоiсь мстивоi мiстичностi бути для цiлих людей, викинутих iз суспiльства, показниками всяких катастроф особистих. І нещаснi люди поневолi знаходять собi утiху у тiм жалю, який виникае iз свiдомостi, що вони мають однаковiсть з долею поламаних речей, якi себе справдi пережили. Таким чином, кожна рiч мае двi долi: одну тодi, коли вона свiжа i цiла, а другу, коли вона поламана. А людина?..
Іван Овсiйович не припускав думки, щоб його батько, оцей чоловiк, що править конякою, чекаючи вiд сина першого слова для розмови, мiг мати щось таке у своiй головi свiдомо, як оце промайнуло у його, молодого Бруса. Але вiн певний був, що воно е у батька у вiдчуттi, i воно його разом з усiм пережитим здавлюе до найменших моральних розмiрiв…
Іван Овсiйович не мав такоi тривкоi певностi, щоб однонастроево ставитися до батька. Багато пережиткiв з дитинства i розповiдь Мадесова, як не е, а все-таки написала слiди в його душi. Це не говорило нiчого за його життевий досвiд чи мудрiсть, а тiльки пiдкреслювало його молодiсть.
І вiн згадав найстрашнiший випадок iз свого дитинства. Учився вiн у Матусiвськiй земськiй школi. І якось дiстав у одного свого товариша книжку «Індiана» Жорж Занди i, прийшовши додому i не готуючи лекцiй для другого дня, почав читати у черезсiнешнiй хатi коло столу. Вiкна були повитяганi з луток для бiльшоi вiльготностi у хатi, i замiсть iх були нап'ятi дротянi сiтки. Крiзь iх проходили подихи надвiрного повiтря i ворушили листя калачикiв у вазонах, якi стояли на пiдвiконню. А на столi лежав великий нiж. Ним перед Великоднем i Рiздвом кололи свиней. І враз Іван чуе:
– Іване, а чи багато ти вже прочитав?..
Вiн пiдвiв голову i побачив молодшу сестру Прiську. Вона дивилася крiзь сiтку i посмiхалася. Йому стало досадно: чого вона йому заважае?.. І, не сказавши iй нi слова, знов похилив голову над книжку. Але сестра вела своеi:
– А я скажу батьковi, що ти тiльки книжечки читаеш, а врокiв не вчиш…
Вiн зупинив читання i став чекати, що далi буде, хоч назовнi показував повний вигляд читацькоi уваги. А сестра не вгавала:
– І нам учитель казав, що книжки тiльки тодi помагають, коли вроки вивчиш… І тодi можна собi читати аж до червоних слiпiв…
Іван мовчав i вже ясно почував, що роздратований i читати не зможе, але ще удавав iз себе читача i стримував у собi кожний рух, що рвався щось зробити непроханому пiдглядачевi. Тим часом сестра почала вже й реготати i доводити йому його нiкчемнiсть:
– Ти думаеш, що мене батько не послухають?.. Ого, ще й як!.. Вони тобi покажуть, як iх дурити… Бо що ж то за вроки, отi казочки?.. Та ж вони простiсiнько тьфу, та й годi, якщо i без рихметики, i без молитов… Батько тебе просто батурою попровадить до школи… Поперед себе, як ледачого волика iз свiжоi городини… І нехай хоч яка гарна твоя казочка, а учителi тебе стрiнуть у школi загребущими пальцями i потягнуть тебе за отi довгелецькi «вухналi» просто навколюшки!.. Що, вже не бере?.. Не читаеш… Злякався?..
І Іван не витримав, i з якимсь скаженотруйним настроем кинув очима навколо себе, i, вглядiвши перед собою нiж, схопив його i з усiеi руки шпурнув у вiкно, у те обличчя, що смiялося з його… Нiж проскочив сiтку i тiльки зачепився колодочками, щоб не вилетiти надвiр. Але Прiсьцi вiн дiстав зачепити чоло коло правого виска… І надворi почувся несамовитий крик. Вiн отверезив хлопця, i в його грудях занiмiв одворотний холод страху.
Вiн не знав, що з собою робити, але добре знав, що йому вiд батька чи буде щось за читання, але за нiж i сестрине чоло щось добре окошиться на його шкiрi. І вiн рвонувся тiкати з хати куди завгодно, аби не ждати заробленого. І скочив, i панiчно вхопився ручки коло дверей… Та жах i безум! Дверi хтось запер. Рятунку не було.
Аж тут i вiкно потемнiло. Іван придивився. Вiдти заглядала Прiська. Голова була перев'язана рушничком, якого кiнцi звисали на праве плече, а з-пiд його по щоцi аж на шию струмочила вузеньким цюрочком кров. І нiс був у плямах кровi… Праве око теж було затулене рушничком. І на неi страшно було й глянути. А вона мовчки лiвим оком гiрко i уважно щось шукала в хатi. І нарештi вглядiвши його, прогомонiла:
– Бачиш, що ти менi зробив?.. Уже мати побiгли до батька аж на роботу… Швидко вони сюди прибiжать iз батьком, i батько на тобi шкуру обiб'ють так, як ти оббиваеш на молоденькiй вербичцi, коли робиш свисток. Тепер начувайся… То мати тебе заперли…
І пiсля цих слiв вона вiдiйшла вiд вiкна i, мабуть, побачила, що хтось iде, почала галасувати на всi своi спроможностi:
– Ой, Боже ж мiй… Ой, Боже ж мiй… Ой, вiн же ж менi ножем увесь мозок вицiдив… І, мабуть, око вилiзло… Ой, Боже ж мiй; ой, Боже ж мiй… І де вони так довго?..
І чути було, як ii якась жiнка почала вкоськувати:
– Чи ти не здурiла, що так трохи не на увесь свiт кричиш… Та якби у тебе з голови мозок вицiдився, то ти ж би лежала на землi недвиженною, як ота колода… Не кричи, нiчого тобi не станеться…
– Еге, не станеться!… Якби таке вам, як оце менi, то ви ще, може, й голоснiше кричали б…
Та й знов почала:
– Ой, Боже ж мiй! Ой, Боже ж мiй… Що ж це вiн менi наробив?..
І так спромоглася страшно кричати, аж неначе вити, що у запертого Івана вся свiдомiсть опинилася в ногах, повних тремтiння i того почуття, що визначають: «аж морозить». І нарештi вiн почув:
– І не зацiпить бiсовоi душi дiвчуковi!..
