скачать книгу бесплатно
Рев, свист, тупання нiг i плескiт у долонi… Якби табун вовкiв, табун собак-вовкодавiв i з десяток бузiвкiв телят змiшалося у один клубок звукiв i боротьби, то таким би жахом не вiйнули на людину, як це сталося вiд москалiв пiд лiтнiм вечiрнiм небом перед сiльрадою на Украiнi.
І два червоноармiйцi спустили вниз лiхтарi, а другi два повели оглушену переляком дiвчину до червоноармiйського кола. І розступилося воно, i впустило водiiв i дiвчину до себе всередину, i замкнулося. І вся солдатня без команди повернулася очима в центр. І в ту ж мить верескнув повний несказанноi розпуки крик молодоi украiнки. Але його заглушив спiв великоi кiлькостi пiтних та розгарячених горлянок: зачули про таке та ще й про те, що у сiльрадi червоноармiйцi питалися i за Івана, то рiшили, що i iм так може накотитися якесь лихо. І зiйшли з рiдного двору у сусiдськi села перебути поганий час. Та й забарилися так, що тепер не мали змоги з'явитися навiть на похорон матерi.
І два червоноармiйцi спустили вниз лiхтарi, а другi два повели оглушену переляком дiвчину до червоноармiйського кола.
І чи пiсля такого об'еднання Украiни з Москвою мiг бути якийсь клопiт у Мадеса про батька i про те, що грамотний брат живе напередоднi того, аби бути оголошеним бандитом… І що йому у рiднiй землi будуть дверi вiдчиненi тiльки для виходу на той свiт, а для входу тiльки у тюрму? А про iнших братiв i сестер нема чого говорити, бо яка мати мертва чи жива може зiбрати до себе, хоч на хвилину, тих дiтей, що москалi розженуть по свiтах та по шляхах? Вiд материного горя ще можна уявити собi далечiнь, яка кiнчаеться Богом i вимрiяною людьми правдою. А вiд московськоi волi, що веде украiнських дiтей по закривавлених шляхах дiйсностi, немае можливостi навiть подумати про якусь далечiнь, яка кiнчаеться Богом i вимрiяною людьми правдою, та ще й з тiею господарською дiйснiстю, де самотня i прив'язана скотина не тужила б ревом iз повiтки за статечною та дбайливою господинею.
Роздiл другий. Іван Овсiйович i батько
І враз надворi почулася хода людини, i Іван Овсiйович перервав думку i геть-чисто став iншим: iнший настроем i такий до тих думок, що iшли, як i той птах до своеi пiр'iни, яку згубить. І справив вiн свою увагу на те, хто йде. Такий душевний рух, як цей, мiг виробитися тiльки безугавною обережнiстю iз словом у тих обставинах, серед яких вiн жив у Киевi. Може, вiн би i спокiйнiше закiнчив свое думання, якби вiд його передбачала
3-под города iдьом,
за Дунаем турка бйом!..
І спiв плигав пiд зоряним небом ревом жорстокостi, то реготом перемоги, то свистом нахрапного шалу. І ця душогубська оргiя крику, реву, свисту тяглася, мабуть, з годину. Вона заглушала собою те, що коiлося в серединi кола. А навмисне для цього призначенi москалi, порозганявши селян вiд страшноi екзекуцii, що глушилася ревищем, ходили навколо кола i стерегли жах, що уставав цинiчним та роз'юшеним гвалтом до зоряних небес. А село мовчало ще тихше, як у надрах кам'яних гiр сон майбутнiх катастроф. Тiльки собаки у близьких городах та дворах аж пiнилися гавкотнею та виттям. Нарештi ревище звiроти затихло, знов розступилося коло, i винесли два червоноармiйцi з його нечувственну дiвчину i, пiднiсши ii до тину бiля пожежноi машини, перекинули ii у пожежний двiр. Дiвчина впала на землю, не ойкнувши i не застогнавши. І почулася команда:
– Станавiсь!.. Равняйсь!..
Небо було зоряне й тихе. Тiльки цiлу нiч собаки валували по людських городах i по дворах, але на вигiн до сiльради не наважувалися вибiгати. І сiльрада, i пожежний двiр мертво нiмiли. А там, де було «коло» московськоi солдатнi, лежала пожмакана корсетка, та хазяйки ii з-за тину не видно було. І тихо темнiли на Костянченковому березi верби i високi явори. У iх коло корiння лежав чорний туман, нiби для того, щоб хтось подумав, що мертву украiнську дiвчину якби шукати, то й там можна було б знайти. І не рипали хати нiгде тiеi ночi, i люди були, нiби невидимки тiеi ночi.
А на другий день сiльрада общеською грабаркою вiдвезла на кладовище самотню украiнку i сховала без нiяких вiдправ. Навiть родичiв не сповiщали. Дарма, що вони жили в недалекiм селi Калинiвцi.
Пiсля цього село i сусiдськi села мали що говорити, мабуть, з мiсяць. А брати i сестри Івана Овсiйовича як ся якась реальнiсть, а то його психiчнi рефлексii iшли нiби для того, щоб виправдати сум про тяжку для його душi ситуацiю. Людина, коли ховаеться iз словом, то й думки цiеi цураеться, що проситься у слово, i завжди носить у своiм зовнiшнiм виразi вiдбиток якоiсь приреченостi, а разом i манiакальностi.
Та й оглянувся вiн навколо себе нiби для остаточного заспокоення. І аж тепер вiн помiтив розташову тiеi хати, у якiй вiн був. Влiво вiд дверей була пiч i лежанка впродовж печi у куток i вiдрiзнялася вiд стiни такою смужечкою простору, аби тiльки було можна боком пройти. На лежанцi лежала постiль, упорядкована на день. А вправо вiд дверей попiд самою стiною стояв маленький ослiнчик, торкаючися своiм кiнцем лiвого боку високоi iз соснових дощок шафи. І вiд того, що вона була нефарбована, то мала вигляд кольором дуже давнiх дверей коло якогось льоху. Вона була замкнена на колодку, iз-пiд якоi виднiлася велика i кругла сургучева печатка з двома мотузяними хвостиками. Напроти неi пiд другою стiною бiлiв пiд скатертиною столик. На нiм нiчого не було, але пiд ним лежав чималий чамайдан, уже обкручений мотузкою, видно, для вiд'iзду його хазяiна. Пiч була заслонена, i перед ii припiчком бовванiв маленький стiльчик на трьох ногах. Долiвка була земляна, нерiвна i давно мазана, але чисто заметена, а вiник лежав доладу покладений при стiнцi лежанки. А в сумнiй височинi над столиком висiла дуже давня, аж чорна, невелика iкона Спасителя. На нiй виразно блищали тiльки худi щоки божества, i над ними невиразно темнiли плями очей. Та ще внизу на нiй, пiд Спасителем, жовтiла Адамова голова на двох перехрещених кiстках. Із-за iкони з одного боку стирчали двi макiвки, притримуючи край бiленького рушничка, яким завiшена була iконка… І все було тут мовчазне i нерухоме, неначе трималося в своiй нерухомостi сургучевою печаткою, що висiла коло колодки на шафi.
Аж рипнули дверi, i в хату увiйшов середнього зросту чоловiк, сухий, сiроокий i зарослий аж до очей рiдкою русявою борiдкою, яку на два боки розтягали великi довгi вуса:
– Добридень, бо я тебе ще сьогоднi не бачив… – обiзвався той, що ввiйшов.
А Іван Овсiйович, не вiдвертаючися вiд вiкна, вiдповiв:
– Не бачилися, тату…
Ця вiдповiдь, видно, вразила старого чоловiка, i вiн зараз же сiв на ослiнчик при самiй шафi i з болем в голосi спитався:
– Ти сьогоднi хочеш iхати?..
– Сьогоднi.
Була суха i коротка вiдповiдь молодоi людини, що все в отiй самiй вистатi, не повертаючись вiд вiкна, з виглядом тяжкого смутку стояла. А батько правою рукою, яка стала тремтiти вiд осереднього хвилювання, почав вiд бороди натягати вбiк довгий вус i говорити переривчасто:
– Сину… вiзьми мене з собою в Киiв… Я тут швидко умру… Там же е усякi лiкарнi для скотини… А ти знаеш, я умiю ходити i рятувати усяку твар… Я не буду тобi тягарем i не буду над душею тобi нависати, сину…
І син раптово повернувся до батька i став дивитися на його. За всi три днi вiн аж тепер був уважний до батька. Оце повернувшися, вiн помiтив у всiй його сидячiй постатi якусь несказанну змiну тiеi людини, яку вiн завжди уважав своiм батьком та ще й людиною рiшучою i нап'ятою завжди якоюсь невгасимою енергiею волi. Вiн як оце приiхав, то не дуже придивлявся до батька, бо брат Мадес наговорив, що старий п'е безнастанно горiлку i що люди з кожного села, у якому вiн лiкуе скотину, привозять його додому неначе мертвого вiд горiлки i зносять, i кладуть коло призьби перед хатою ще непорушнiшого вiд деревини. І батько там лежить до опритомнення. А потiм сам устае, уточуеться у хату i вже там долежуе свого п'яного чаду. І Іван Овсiйович, тепер бачачи у батька очi, не то повнi слiз, не то хворобливого сльозiння так, що вiн нiби не бачив навiть, з ким говорив, – став ще пильнiше вдивлятися в образ рiдноi людини.
На йому старенький чорненький пiджачок i такi самi штани, управленi у вимазанi дьогтем чоботи… Мабуть, ще перед похороном вимазанi… І двовуха шапка у лiвiй руцi на лавi, перекинута дном угору, говорили страшною i незгласимою мовою про якийсь душевний i незносимий тягар, а не про пиятику. І в Івана Овсiйовича аж тепер мигнув у головi сумнiв щодо правдивостi братових iнформацiй. Вiн знов у цiй жалюгiднiй постатi упiзнав ту людину, яка нiколи не доведе до того стану, про який йому розповiдали. Вони, видно, надiялись, що гiсть з Киева прийме батькову хоробливiсть за наслiдки пияцтва. І син сквапно дiстав триногий стiльчик коло печi i поставив на те саме мiсце, де вiн тiльки що дивився у вiкно, i сiв проти батька та й спитався усiм болем смутку i спiвчутливостi:
– Що таке, тату?
– Вiзьми мене в Киiв… Раз там е великi школи на все i на скотину, то я там знадоблюся i не буду тобi завадою… А тут я пропаду… Ти чуеш?.. Ото реве корова, заперта зранку в хлiвцi. Вона хоче води, а якби повiточка була вiдперта, а я взяв та й дав iй води, то Мадес не дав би менi просвiтку цiлий день. Вiн каже, що я хочу його худобину отруiти… І то дивися ти, i приходить людинi отаке в голову!.. Та хiба ж то вiн ii й придбав?.. Та то ж менi Макiiвськi люди дали теличкою за те, що я iм колись позичив грошей. А вони не мали зароблених, то й вiддали менi теличкою… Та й чого вартi тепер отi грошi?.. І я тому ii вiддав на хазяйство. І тепер, дивися ти, сходить просто з двору з жiнкою, а скотину запирае, щоби я варився вiд свiтання до смеркання отакою невпорядкованiстю..
– Тату, це для мене не зрозумiло, i я силкуюся все збагнути, i думки холонуть…
– Та й де ж його новiй людинi все взяти до тями?.. Вiн уже давно злигався з отим комунiстичним пiдгекувачем Маздигоном. І ще як мати наша була жива, то вiн i ii нi в що не ставив, i мене… Ну, наче тобi переробили собачi душi людську натуру!.. Але ми тодi з матiр'ю ще якось не давалися на поталу… Ще вдвох сходилися i говорили, що треба разом умерти, щоб не поневiрятися на чужих судилищах у своiм дворi… Бо ж якби не комуна, то хiба б Мадес додумався до таких штук iз своiм батьком?..
– А ви горiлки не п'ете?..
Спитався син з якимсь жорстоким притиском, нiби не кладучи свiй присуд нi на брата, нi на батька. І батько враз вирiвнявся сидячи. І впала шапка з лiвоi руки додолу. І, подивившись на iкону Спасителя так, нiби у його мигнула думка взяти Бога у свiдки, а далi, упершися своiми очима у синовi очi, крiзь гiркий усмiх, що заворушив вуса у бородi, промовив:
– П'ю… І поки мене люди не минають, я i тiеi чарки не минатиму, що вiд iх простягатиметься до мене.
– І вони вас нечувственного привозять додому?..
Та тут уже старий устав i таким голосом, що виходить iз того серця, яке тут на землi всякi суди касуе i не сподiваеться нi вiд кого якоiсь правди, вигукнув:
– Ну, розсобачоi душi душа!.. Добре вже мене обiйшли своiм висвячуванням!.. Та чи ти коли-небудь, як жив дома, бачив мене таким, щоб я не своiми ногами iшов до хати… Та ж ти добре ще пам'ятаеш, як я напивався, i нiколи було не iду якимсь возом, а завжди своею конякою та ще й верхом… Я ж тодi об'iздив цiлий район, лiкуючи скотину, i якби я не мав на плечах голови, то мене б i моя коняка б не носила на спинi своiй… То невже я зараз, по-твоему, на старiсть, перед своею погибiллю можу втратити голову?.. Я напиваюся, але люди не помагають менi триматися власними ногами за цей нещасний свiт… І сорому людського я на свою совiсть ще не покладав, i ще не зневажав своеi i людськоi слави!..
І син пiсля останнiх слiв рвучко нагнувся i дiстав батькову шапку з долу i, поклавши ii знов на лаву, промовив схвильовано i стишено:
– Тату, сядьте… Я бiльше нiколи вас не образю цим у вашiй хатi… Я вже все знаю про ваше пияцтво…
– Знаеш…
Гiрко прогомонiло на всю нашорошену хату.
– А чи ти знаеш, що оце та печатка висить ось, коло колодки на моiй шахвi, з моiми лiками?.. Бачиш?.. То як же ж ти можеш казати, що знаеш мое пияцтво?..
І син йому перебив:
– Я сказав так, щоб ви зрозумiли, що я страшно шкодую, що випустив таке слово iз вуст, бо я не вiрю жоднiй поголосцi, що йде супроти вас…
– Сину, сину… Чи ти вiриш, чи не вiриш, а я знаю, що я такий, який е у тих чутках, що про мене навмисне пускають… на те, аби без нiякого шелесту забрати усi пляшечки ось iз цiеi шахви…
І вiн ударив злегка долонею по дверцятах сховища своiх лiкiв i провадив далi:
– Оця комуна, оця «народная власть» увiйшла у стачку з пекельними силами i випустила на нашу землю iз самого споду людськоi злоби найлютiших собак у образi людей, щоб вони нас ось тут, на землi, домучили, не допустивши i до геени огненноi… Бо скажи ти менi, на милiсть Божу, як назвати оттакi пiдтравностi та лиходiйства, що вони коять… Ось учитель сiльський, Маздигiн… Що я йому заподiяв?.. Але не встигли незаможники зiп'ятися доладу на силу, як уже вiн звернувся до людей, щоб вiдiбрати у мене моi лiки, бо я, мовляв, не маю права лiкувати скотину… Бо я самоук!.. І коли я таке почув i побачив, що то воно таке говорить iз iх печiнок, то я вже знав, що вiдберуть… І не гаючися нi хвилинки, майнув у Ташлик до Сергiя Сергiйовича… Ти його знаеш… Вiн людський хвершал, а краще орудуе за когось iншого й не такого, як сам. Та й кажу до його:
– Заберiть у мене мою ветiнарську аптечку…
А вiн подивився на мене сумно та й промовив:
– А хто ж буде людей рятувати? Та й з чого ви будете жити?
І я йому зараз усе й розповiв, а вiн, недовго думаючи, приiхав до мене i вибрав лiки, якi йому найпотрiбнiшi були… А ти знаеш, що вiн умiе так само до людей, як я до скотини, тiльки що бiльше грамотний i бiльше знаеться iз людьми вченими. І що ж вiн пiсля цього робить? iде в Черкаси до ветiнарного лiкаря Фiгуровського i повiдомляе його про мою справу… І iде в Городище до ветiнарного лiкаря Бровенка i те саме робить. І аж накiнець усього iде в Шполу до якогось жида, теж ветiнарного лiкаря, i його пiдбивае. І з'iздяться вони втрьох до Сергiя Сергiйовича в господу. А в його вже були якiсь повiтовi голови сполкомiв… І всi вони гуртом на пiдставi свiдкiв з колишнiх сiл виробляють менi документи, що я маю право лiкувати без усяких заборон людську скотину скрiзь, куди тiльки не поiду. І пошестi, i нещасливi случаi, i хвороби вiд слабкостi органiзмiв. Я тобi про це писав разом iз Шелестiяном у Киiв… Там у його е донечка Гапуся, та така грамотна… Отож ii писання ми до тебе й послали, та, видно, ти його вiд нас не одержав?
І почулася глуха вiдповiдь:
– Не одержав.
– От бач, як про нас дбае народна власть… І, Боже мiй, що то у мене за Великдень був… І люди були, iй-богу, як подурiли, бо як приiхав я в Ташлик до Логвина Кагамлика… У його була кобилка здулася… То, повiриш, людей понасходилося, неначе на весiлля або на похорон. І майже кожен прийшов з барильцем пiд пахвою: той з самогоном, той з брагою, а той з медом… І, як перед Богом кажу, три днi пили та гуляли, аж хата тряслася i, мабуть, долини та яри гули… І Логвин Кагамлик зробив рями до нового мого документа та ще й захварбував iх, неначе золотом. І п'янi невiри почепили у рямах документ на стiну у його та й почали вигукувати:
– От де наш гетьман… Оце так, так, слава тобi Господи, наша взяла!.. Ге-ге, правда, хоч би була i кам'яною горою, i то якби ii вкинути у море, то вона б випливала iз дна, неначе та плiточка!
Отаке було, насилу я вiдтiль спровадився додому. Але вони, що то п'янi, винесли менi до коняки мiй документ з перев'язаними через плечi рушниками… Ге-ге… І дома я на другий день повiсив свою документацiю ось тут, на цiй стiнi, над шахвою з лiками… І вже не журюся, знов за свое. Помагаю людям, i люди до мене добиваються з усiх закуткiв повiту. Ба, приiздю я якось вечором додому. Розсiдлав коня, поставив у хлiвцi, узяв свою торбу з лiкарським причандалом i входю у свою цю хатину… Аж гульк: немае на стiнi моеi документацii. Я торбу з рук та мерщiй у хату до Мадеса. Аж вiн стоiть коло стола, а край столу сидить Маздигiн i мовчки посмiхаеться, поглядаючи то на мене, то на сина. Я до Мадеса:
– Куди це ти дiв iз стiни мiй дозвiл на лiкування?..
А вiн:
– Який дозвiл?.. Хiба то, каже, дозвiл був, то, каже, була буржуазна путьовка в села каламутити темне селянство…
І смiеться так само, як i Маздигiн. Я втратив силу стояти i сiв на лаву, i дивлюся на цi двi людськi подоби, i мовчу. І так менi важко, неначе менi всередину вiдкiлясь упало два пуди холодного олова. І повiриш, я перший раз у життi не розсердився, бо iй-богу, я просто побачив, що це сунеться страшна земляна гора засипати людей i мене вже першого дiстала своiм важкелецьким груддям… Нi говорити я не мiг, нi щось робити, щоб вийти i не дивитися на свою бiду. Аж заговорив Маздигiн i опам'ятав мене так само, як, мабуть, опам'ятовуе кат засудженого на смерть, показавши йому вiрьовку, на якiй за хвилину нещасний буде телiпатися:
– Так що, дядюшка, Овсiй Юхимович, пора вже стати з «гетьмана» тим, чим ви е… Я прийшов запечатати лiки, якими ви помилково користувалися. Вони народнi, iх забере хвершал Онопрейович, а хоч, ми вiзьмемо i вiдвеземо у район. А поквапитеся нам перешкоду чинити, то ми з вами царимонитися не будемо… А тепер вiддайте нам ключi вiд шахви з лiками. Скотину будуть лiкувати образованi люди, а не такi, що й розписатися не умiють.
Ключi були при менi, i я кажу:
– Нiяка людина не вiддае свого добра оттако, з доброго дива. Хочете ключi, товаришу Маздигоне, то берiть iх самi. Вони в мене ось тут, у цiй кишенi, бо вам тiльки так брати iх годиться, а не з людських рук…
Вiн перестав смiятися i встав вiд столу та й до мене. Я й собi встав. І вiн, мабуть, щось помiтив у менi, бо зупинився i звернувся iз словами до Мадеса:
– Мадесе Овсiйовичу, менi брати так не личить. Ви своi. Вiзьмiть ви у свого батька ключi вiд народного, а через те i вiд вашого добра.
– Що, совiсть знайшлася i в вас?.. Добре, кажу, бери, Мадесе, ти…
А вiн зараз же швиденько до мене та ще й додав:
– Не злякаете.
І тiльки що хотiв у кишеню руку пхати, i я не витерпiв, я забув, що це насунула Божа кара, супроти якоi немае рятунку… i правою ногою я його як ударю пiд колiна, а вiн навзнак так i впав, а я вихопив ключi з кишенi i аж брязнув ними об морду свого сина, i сам вийшов, i хрьопнув дверима…
І хто з iх перший узяв ключi, я не знаю, але вже iх у мене немае, i печатка, бачиш, сургучева висить коло замка…
– Становище страшне… – луною стривоженоi душi вiдгукнувся Іван Овсiйович.
– Страшне, сину… – притакнув i батько та й ще додав жалю:
– А найстрашнiше для мене це те, що за всi три днi i словом не згадав про всiх твоiх братiв i сестер… Адже ж iз iх, крiм Мадеса, нi одного не було на похоронi. І я, прийшовши оце зараз до тебе iз своiм проханням, почуваю, що ти нам усiм страшно чужий, i почуваю, що я вiд тебе матиму таку допомогу, як i вiд того ворона, що пролiтае над нашими недомученими головами… І через те у моiй головi iде непотрiбний шелест… А, може, i он як потрiбний, про те, що ти такий самий, як i цi, якi мене грабують. Тiльки що ти в Киевi i на нас лише нацiлюеш оттаку тлю, про яку тiльки що була мова. А за те, що я говорю, почуваючи таке, догани менi добрi люди не складуть, бо я ж якийсь батько… І до останньоi митi не дозволю своему серцю вимовити вголос, що дитина моя тварюка i мерза гiрша, нiж та, що до чобiт пристае…
– Я думав, тату, що вони всi десь поблизу i що були вони на похоронi.
– Нi, вони не були. Старший у Кривiм Розi, а Каленик на Донбасi, а Прiська десь повiялась аж у Бориспiль. Тiльки Наталка у Будi замужем, але тепер лежить хвора i не здужала прибути в останнiй раз побачити матiр…
Але син зараз же устав i почав ходити вiд стола до лежанки. І те, як вiн осередньо хвилювався, говорило, що йому дуже боляче бачити все, що батько бачить, i все, що батьковi не видно. І нарештi вiн витяг iз кишенi гiмнастьорки, що з лiвого боку, якийсь пакунок з папером i став перед батьком, i схвильовано промовив:
– Коли людина живе у небезпецi, то нiколи не помiчае, як час мiняе навколо неi свiт. Два з половиною роки – це ж нiщо, а як страшно у менi похазяйнували. Тiльки враження колишнi у менi ще живi, а сьогоднiшнiй i позавчорашнiй день б'еться об iх, неначе хвиля широких вод, i нiяк не здолае вiдкинути iх, щоб i самим стати враженнями для моеi думки. Ось ви сказали про братiв i сестер, i сказане вами для мене справдi чуже, чуже, бо незнане… Але ви, тату, менi виднiшi крiзь це незнане, i я бачу вас у такiм самiм станi, як i себе. Цебто, таким самим, як i я. Ви прохаете взяти вас у Киiв вiд страшноi дiйсностi, а я тiкаю з Киева вiд страшноi дiйсностi. Я ще перед смертю матерi зiбрався тiкати за кордон вiд цiеi шахрайськоi влади. І як не важко менi це зараз казати, але якраз нiби для того, щоб полегшити менi задумане, я одержав вашу телеграму приiхати на похорон. І не барився анi хвилинки. Зiбрався i виiхав, щоб так само негайно iз похорону справитися за гряницю. І моя втеча у Киевi приховалася б за вашим i моiм нещастям. А тепер не втечу… Ось бачите оцi папери?.. Цей мiй останнiй твiр, якого нiхто не зважиться друкувати у цiм бiдолашнiм краю. Хоч i я знаю, i тi люди, що творили наукою пiдстави для щастя нашоi батькiвщини, що цей твiр зараз не мае собi рiвного нi по думцi, анi по силi вислову. І вiн написаний про Украiну. І я уже не маю духу кидати батькiвщину, а себе рятувати заради твору про неi. Бо ви, тату, тепер для мене е справжня Украiна, i я зрадником для неi не стану… Я не можу покинути вас на поталу тому жаховi, що нам з пiвночi кацапи принесли… І нехай я, тату, зараз себе обманюю, але без вас немае менi шляху до втечi. Ми мусимо разом там опинитися, куди я замiрився сам.
Але тепер для спiльноi втечi треба прогаяти трохи часу. Треба менi вернути до Киева i там споготовити грунт для нас обох… І ви вже витерпiть тут ще тижнiв два, три… А тепер треба з цими паперами дати раду. Я iх назад не везтиму, бо у мене е якесь передчуття, що з ними менi щось недобре буде. Треба iх тут заховати, хоч би навiть i в землю закопати. Бо справдi, якби мене Чека з ними упiймала, то i без суду, i без усякоi огласки десь би у землицi якогось допру застрелили б… А твiр лишили б у своiх сховищах безгласним… Нi одного б рядка не з'явилося б надруковано…
Розумiете мене, хто на вас насилае тлю i хто вашу кров повертае супроти вас?..
І батько встав, глянув рiшуче в очi синовi i промовив тiльки двое слiв:
– Потривай хвилинку…
І хутко вийшов iз хати в сiни. І чути було, як заклацала якась залiзяка чи об горщик, чи, може, об цеглину. І чути було, як батько важко зiтхнув i знов затупав назад до хатнiх дверей. І увiйшов вiн у хату, тримаючи у руцi порожню бляшану коробку iз-пiд того чаю, що колись фiрма Висоцького продавала його по пiвфунта, i залiзну швайку. Іван Овсiйович не раз бачив ii ще хлопцем. Тодi батько нею лагодили собi то сiдло, то гнуздечку, то ще якийсь потрiбний дрiб'язок. І не говорячи нi слова, Обсiй Юхимович швиденько поставив коробку на стiл, а стiл вiдсунув вiд кутка, i там просто пiд iконою Спасителя, ставши на обое колiн, почав енергiйно копати швайкою ямку. І Іван Овсiйович теж мовчки, хоч i здивовано трохи, слiдкував тямущим поглядом за батьковою працею… І нарештi Овсiй Юхимович розiгнувся i попрохав:
– А дай-но менi свое писання.
Іван Овсiйович подав. А його батько, не встаючи з колiн i тримаючи папери у однiй руцi, повернувся трохи боком i дiстав бляшану коробку iз столу, i все-таки, не випускаючи паперiв з руки, розчинив узяту бляшанку i всунув туди лiтературний твiр свого сина. А потiм затушкував його накривкою i впустив у викопану яму. І почав загортати… І чогось глянув знизу на сина. Мабуть, хотiв щось сказати… І вираз його обличчя завмер… Майже прийняв кам'яну машкару, спотворену жахом. Іван Овсiйович помiтив, що перед оцiею перемiною його батько попiд столом був кинув погляд до дверей. Та й повернувся миттю вiн i сам туди. Та й побачив вiдчиненi дверi i за порогом брата Мадеса, який мовчки спостерiгав, що робиться в хатi. Заклопотанi конспiратори не чули нi шуму, нi рипу дверей i допустили непроханого свiдка.
Може, Мадес iх крадькома i не вiдчиняв, може, вони були й не причиненi?.. І от сталося тяжке i неприемне, i нiчим непоправне дiло.
Тягар мовчання вiд розумiння того, що вже все майже пропаде завдяки страшному конфлiктовi батька з Мадесом, просто здавив двох людей до несамовитого оторопiння. Але все-таки i ця задушлива мара мовчанки трiснула i нiяковiння вiд дiла з кольором злочину ввiйшло у простiшi i реальнiшi межi, коли заговорив Мадес:
– Тату, ви самi повезете Івана на станцiю?..
– А хiба що?
– Та я бачу на вiзку упряж, то й запитався.
– А чого ж ти себе не запитався, чи скотина хоче пити?.. Бо ж чуеш, як реве заперта телиця… Чи воно чужа справа виднiша пiд лiсом, нiж своя пiд власним носом?
– Ну, вже вас зачепи!.. Легше сусiдову зорану гiнку переiхати, як з вами слово сказати…
Вiдповiв Мадес i повернувся, i вийшов iз сiней надвiр. Мабуть, таки пiшов до телицi, що увесь час не переставала ревти, роблячи невеличкi мовчанки. Батько сидiв на ногах i мовчав.
А тепер Іван Овсiйович, коли залишився удвох iз ним, мовчки i зважливо пробрався за столик у куток, нагнувся, узяв швайку, яка лежала коло свiжого насипу над ямкою, i вiдкопав сховане. І з бляшанки узяв свiй твiр назад у ту кишеню, iз якоi було його i вийнято. А порожню коробку закопав i вiддав швайку батьковi. Батько встав. Чого тодi Іван Овсiйович так зробив, я гадаю, що вiн би не сказав нiчого про це до ладу, якби хтось був про це спитав. Та батько, неначе знаючи, чого так син зробив, повiдомив його про цiлком сторонню справу, хоч i грунтовну для Івана Овсiйовича:
– Пiду споряджати коня в дорогу.
І вийшов… Але зараз же i вернувся з таким жалем, який у його словах бринiв скаргою на того, хто його виявляв:
– Доведеться тобi, синку, ще у мене переночувати одну нiч, бо Вигра зринула iз конов'язi i вийшла iз повiтки, i десь пiшла у хлiб. Це вже я знаю, що доведеться шукати довгенько…
Син промовчав. Таке було враження, що вiн цього й чекав. А батько тим часом потупав проз хату у широку зелень хлiбiв, що розпросторювалась навколо хати, здавалося, так далеко, на скiльки хватало сонячного свiтла.
Роздiл третiй. Маздигiн учителюе
Товариш Маздигiн був головою Куцiвського парткому i завiдуючим семилiтньою школою. Вона була обгороджена сторчовим дощаним тином. У межi цього тину входив i великий фруктовий садок, який ще колишне земство насадило. Маздигiн у цiй мiсцевостi вже пiвтора року. Разом з ним була приiхала i жидiвочка рокiв сiмнадцяти i помагала органiзовувати у найближчих селах комсомольськi осередки, ii прiзвище було Сiямська, а звати було Маня. От вона спочатку, кажуть, правила Маздигоновi i за дружину. Але не довго цей совецький пан тiшився щастям з нею, бо приiхав якось ii брат, високий урядовець Чеки, i забрав у Киiв свою сестру. А комнезам, шануючи у Маздигона нахил до одруження, приставив йому помагати у домашнiм його хазяйствi дiвчину, украiнку, теж рокiв сiмнадцяти. Одначе швидко, щоб не наробити дiвчинi сорому, товариш завiдувач вiддав ii замiж за одного комсомольця, Передерiя, який дiстав за це двохрядну гармошку. Цей струмент спецiально для цiеi мети було вiднято у селянина Вербокрута, якого обвинуватили у агiтацii супроти совецькоi влади i посадили в «холодну». І вiн, просидiвши там чотири днi, i, щоб не сидiти довше, вiддав по вимозi парткому Маздигоновi гармошку, яка призначалася учителям вислуховувати у дiтей голоси. І Вербокрута випустили, а його гармошка стала засобом до урятування дiвочоi слави. Вона опинилася у Передерiя.
Та й пiсля цього товариш завiдувач, все ж таки не можучи стерпiти самоти, знов наглядiв у шостому класi чотирнадцятилiтню дiвчину одного незаможника, одноокого Шелестiяна, i пiдбив ii покинути школу i стати йому в допомозi при його домашнiм господарствi. Невiдомо, чи батько дуже протестував, чи нi, тiльки всiм у селi стало вiдомо, що вiн перевiв iз шкiльного хлiва пару коней до себе на хутiр у менший хлiв i почав ними господарювати.
Цi конi були вiднятi разом з бричкою у сiльського багатиря Медяника. І бричка лишилася в шкiльнiм дворi. І коли траплялася потреба завiдувачевi, товаришевi Маздигоновi, iхати на якийсь партiйний з'iзд у друге село, то Шелестiян брав у себе у дворi пару коней i в шкiльний двiр приводив до брички, i тут запрягав, i iхав туди, куди вже було товариш Маздигiн звелить.
Шелестiян радянськоi влади не любив i нi до кого не пiдлизувався, хоч i опинився нiби на службi у голови парткому.
Сьогоднi товариш Маздигiн, видно, був не заклопотаний нiякими громадськими справами, бо був дома i в кухнi ходив задумливо вiд сiнешнiх дверей до стiни. А сiнешнi дверi, мiж iншим, були на гачку. А Гапуся пiд вiкном, зап'ятим широкою занавiскою з простирадла, прала перед маленьким кухонним столиком бiлизну. Вона була спиною до стiни, до якоi доходив iз своею задумою i господар. На столику у тарiлцi лежало мило i стояла коло тарiлки засвiчена гасова лампа. І вона весь час здригалася вiд того, що Гапуся енергiйно вiджимала у ночвах бiлизну. Вся зелена табуретка, на якiй стояли ночви, була захлюпана водою з милом. Маздигiн, проходжуючися, поглядав i на лампу, i на дiвчину. Здавалося, його турбувало те, що здригалося свiтло. І нарештi вiн спитався:
