скачать книгу бесплатно
– Так i есть.
– Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довiру Миколи Лигоровича?..
– Учинок?.. Гм… Нiякий. Я у селi Вiрливцi, на Украiнi, убив тiльки колишнього царського полiцая. Вiн до революцii служив у кiннiй полiцii… І разом з ним убив його жiнку i два хлопчики… А дiвчинки не встиг… Їй було вiсiм рокiв, i вона втiкла.
– І чи ти про неi потiм що-небудь чув?
– Чув, вона по людях ходила i спiвала «Журавки».
– А це що воно таке за журавка?..
– Пiсня така… Та я ii знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?
Сталiн мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрiв його погляду, бо вiн дивився несамовито нашорошено на Мотузку, нiби зв'язував свою долю з його вiдповiдями. І вiдвернувся вiд Лигоровича Сталiн так само повiльно i з таким рухом шиi, як i повертався. І процiдив до Мотузки:
– Прокажи пiсню.
І той почав. Спочатку у пiснi говорилося про степ i про високi гори, i про самотнiх журавлят, що голоднi ждуть у гнiздi на високiм деревi батька й матiр. І про те, як прилетiв журавель i принiс пташенятам iжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнiзда i забрав iз собою. І нарештi у пiснi говорилося про те, як прилетiла журавка i, нiкого не знайшовши, затужила:
І не знялись крила iй
летiти вiд горя,
тiльки ноги понесли
журавку полями.
Довго, довго журавлят
скрiзь вона шукала,
довго захiд, довго схiд
сонцем червонiли.
Передибала вона
нашу Украiну,
та журавлят не знайшла,
а свiт iй запався.
Ой, журавко, журавко,
ти дiтей шукала,
а хто ж тепер пiде в свiт
про тебе питати?..
Пiсля пiснi Сталiн крутнув вус правою рукою та й спитався знов:
– А хто ж вiн тобi був, той полiцай?
– Кум.
– А як же це ти так свого кума?
– Мене Чека викликала в район i сказала, що як я не покажу нiякоi революцii, то вони виберуть такий час, коли я вночi спатиму, i спалять мене разом з хатою. А я собi й подумав, хоч у мене й було трошки земельки, та все ж я завжди любив читати i Бiблiю, i Кобзаря, то менi не дорого показати свою революцiю. І я й показав.
– Сiдай, кате.
Той сiв. І Сталiн затулив реестр i, не дивлячись нi на кого, тiльки бувши з повернутою головою до зали, вiдсунув лiвою рукою його набiк. І потiм, нiби щось собi пригадуючи, попрохав:
– Будь ласка, пiднiмiть своi руки вгору всi тi, хто ще не був катом?
І всi й не ворухнулися. Усi нiби ще глибше хотiли увiйти хоч би у ту можливiсть супокою, що дае людинi тиша. Анi кашлю, анi зiтхання, нiчого не виявив з'iзд вiд цього питання. Тiльки нiби рiвнiшi поставали iх спини i понурiшi пiд бровами погляди. І Сталiн, не встаючи i так супокiйно, неначе констатував, що довбня е довбня, знов ствердив питанням:
– Усi кати?
У вiдповiдь i тепер було тiльки непорушне мовчання. І диктатор устав, i заговорив злорадно i з понурою втiхою:
– Так, ви всi кати… І вам немае мiсця i неможливо, щоб ви його й мали i на цiм свiтi, i як ще хтось вiрить у той, то й на тiм. Ви кати, ви мерзота i в очах людей староi культури, i в очах тих, якi вас тепер проклинають. І вам вiдступати немае куди, хiба що пiд кулю у землищi чи пiд обух у селi… Вам найщасливiший вихiд iз своеi душi i з вашого становища тiльки в обiйми холодноi смердючоi i слизькоi смертi… А поки ви ще живi, то ще можете iнших туди посилати i за це мати можливiсть гвалтувати чужих жiнок, пити горiлку, iсти хлiб i спати в теплi… І коли ви ще маете таке «сьогоднi» i таку перспективу майбутнього, то хiба й цього мало?.. Значить, i вам е заробiток i нагорода, бо ж все, що мають тi люди, яких ви уб'ете, буде ваше… Хiба ж не так?
І в залi в цей час почулося коротке зiтхання кiлькох сотень грудей, неначе люди зрозумiли суть справи i те, що вже не буде iнших сутей, нi гiрших, нi кращих. Та й знов, неначе заворожена страшним видовищем бiжуча мить, напружилося в залi мовчання. А Сталiн вiв свое:
– Я вам даю право над людьми цiеi краiни, яких я вважаю ворогами ii. Вони зараз невиднi, але вони себе виявлять з такою доконечнiстю через рiк, як виявляють себе лiтом черв'яки пiсля дощу. І ваше завдання буде в тiм, щоб iх тепер з усiею iх смердючою тваррю вирвати зiсподу на убiйчий погляд нашоi сили i здерти з iх усе добро, яким вони обросли, i нагородити ним себе. А iх костi i шкiри по можливостi впакувати так у небуття, щоб навiть моi i вашi приятелi i прихильники не могли й догадатися, де iх кладовище. Інструкцii для цього вам дасть у подробицях Миколай Лигорович Єжов… Але прохаю вас не радiти тим, що тiльки ви кати i сволота!.. Гляньте вгору i пiд ноги собi: все червоне, i ви вiд його червонi, i я червоний… І в мене теж така перспектива, як i у вас… серед цього народу i серед тих народiв, з яких ви повиходили… Я знаю дуже добре, i ви, i кожна дитина знае дуже добре, що мене звуть червоним сатаною. Цебто катом над катами!.. Ви кати, а я мiж вами i над вами найбiльший!.. Що, вiдлягло?.. Якщо вiдлягло, то це значить, стало приемно вам, моi товаришi!.. Бачу, що приемно, хоч i мовчите, неначе в ротi тримаете останнiй вiддих ще на цiм свiтi!.. Гляньте ось на цього чоловiка, Миколу Лигоровича Єжова, який не служить нi Чецi, нi вiйську, а тiльки тiй справi, що я провадю поза вiйськом i Чекою. І на тих он людей… подивiтесь…
І тут вiн провiв рукою в напрямку лiвоi купки жовнiрiв озброених, а потiм i правоi, i показав через залу аж на тих двох, що стояли при дверях:
– Всi вони такi, як i ви, i я, кати! І всi ми робимо зусилля довести нашi краiни до того стану, в якому ми себе почуватимемо добре, i щоб це добре у майбутньому не мало грунту змiнитися для нас на найгiрше… А раз ми хочемо, так воно й буде. Про цю нашу мету товчуть i в школах, i на кожних зiбраннях, i на кожних святах, i з приводу кожноi нашоi полiтичноi подii… І тому i вам вона вiдома, i менi немае чого говорити про неi. Але конче треба зробити застережливiсть, щоб наше вимрiяне не наткнулося на непередбачене i не розбилося i не пiшло разом з нами всiма на дно суспiльного моря. Застережливiсть таку зробите ви, кати!..
Я пошлю вас у найхворобнiшi мiсця Украiни, i кожний з вас буде призначений на певне мiсце в село чи район. Робота буде громадського характеру. І ви все ж не, пiдлягатимете нi Чецi, нi вiйську, нi комнезамським органiзацiям. І геть-геть, пiсля вашоi роботи i Чека, i вiйсько, i колективи зiллються непомiтно з нами, i утворимо потрiбне нам суспiльство, в якому ми, кати, зневаженi в сьогоднiшнiм свiтi, будемо володарями свiту i будiвничими, i панами свого щастя, яке ми передамо своiм дiтям, внукам i правнукам… І вони вже не знатимуть, що ми були кати, а тiльки матимуть на увазi те добро, яким вони житимуть, коли нас зватимуть будiвничими i винахiдниками щастя для всього людства. Дiти батькiв не питають, де вони беруть засоби для iх утримання. І через те все, що ми робимо, то тiльки для себе. І всi, кого ми убиватимемо, то тiльки для добра свого, своiх дiтей i майбутнього наших дiтей, що тодi буде зватися щастям всього людства. І цього нi на хвилину не спускайте з ока… Чи питимете горiлку, чи лежатимете у рiвчаку, ховаючись вiд куль, чи спатимете iз жiнками забитих вами iх чоловiкiв, чи лежатимете пораненi в державнiй лiкарнi. Для цього нашого майбутнього я зараз вас i посилаю на Украiну… І ви там прислухайтеся до всiх тих осiб, яких шануе народ i любить… Навiть хоч би десять душ тiльки для якоiсь особи вiддавали свiй респект, то й таку треба конче тримати на замiтцi до того часу, в який ви з нею порахуетеся назавжди. І чи вони, цi люди, будуть кооператори, чи учителi, чи звичайнi селяни, чи низовi партiйцi, цебто нiби нашi близькi, то однаково мусите знайти засоби, щоб якнайшвидше iх знищити!.. Про це вже думав i багато вже для цього зробив Миколай Лигорович. Засоби пiдiбрано рiзнi. Револьвер – убити з-за рогу i скласти на iншого вину… Отрута… Непомiтно отруiти за допомогою жiнок i дiтей i поховати так, неначе задавленого самим Богом… Провокацiя. Коли не можна буде використати нi зброi, нi отрути, то пiдгекати такого супроти нас i тут же вiдкрутити голову…
Але якщо помiж селянами вам трапиться знайти i знищити якийсь талант: чи соцiальний, чи культурний, то ви про його зберiть анемнезу… Цебто всi його життевi факти: як вiн виявляв себе, вибиваючися вверх, i як вiн виявляв себе, уже оформлений, у своiй дiяльностi, i менi про це здати звiт, пiсля того, як я вас викличу. Про таких людей, вами убитих, але з великими освiтами та ще й, може, родовитих, та ще й, може, iз поколiння iнтелiгентiв менi нiчого не потрiбно доповiдати!.. Пугачови, Стеньки Разiни, Хмельницькi не родовитi люди, i iх поколiння iнтелiгентськi не формували, а з роду в рiд цiлi племена iх своiми пристрастями i вимогами розпiкали, кували i давали iм образ свiй.
Через рiк, а, може, й ранiше почнеться колективiзацiя, i суспiльство вiд згаданих людей мусить бути нами очищене… Як бачите, у нашiм труднiм дiлi вам будуть товаришами: обман, пiдтравнiсть, зрада, душогубство i витривалiсть!.. А хтось iз вас прохопиться словом про нашу зустрiч на якомусь мiсцi, то вже не зiйде з того мiсця живий… І пiсля його геть всiх вас, катiв, буде знищено до ноги. І через те ви всi уже тепер мусите знати, котрий iз вас здатний висолоплювати язик iз-за зубiв!..
Все те, що я тут сказав, практично оформить незабаром Миколай Лигорович Єжов i зараз же всiх вас розвезе по призначенню аеропланами! Та ми ще з деякими зустрiнемося, а, може, й зо всiма, якщо всiм пощастить з анемнезами… І так – до побачення, моi запорожцi!..
Єжов здригнув. Сталiн дивився на його i простягав на прощання руку. І Єжов, нiби зрозумiвши, в чiм справа, раптово i собi простяг до диктатора, i той стис мовчки ii i вiдвернувся. Єжов знiяковiло поправив на боцi лiворвер i сквапно стасував реестр у палятурцi, i взяв пiд пахву, i рушив до бокових дверей зали… i, вiдчинивши ii, показав рукою першому ряду, щоб виходив… І всi присутнi встали i почали ждати тодi, коли переднi виходили у суворому порядку, неначе ченцi з молитви або школярi до причастя. А Сталiн мовчки стояв i, пiдвiвши вгору праву руку, тримав ii по-вiйськовому на знак прощання. Коли майже половина вийшла, то Єжов i собi став у чергу найближчому проходящому i вийшов з ними разом… А вже як останнi з заднього ряду почали доходити до дверей, то гурток вiйськових у бiлих мундирах встали i один за одним собi пiшли за всiма. Це саме зробили i тi, що стояли злiва. Тiльки аж тi два, що стояли по той бiк зали, зiйшли iз своiх мiсць i вийшли надвiр своiми дверима, i зачинили за собою дверi. Сталiн лишився сам, спустив руку, i трошки постоявши, глянув на мапу на столi, чогось ii потяг до краю стола. І не затуливши, вийшов тим спрямуванням, яким i увiйшов.
Роздiл перший. Украiна. Оникiiв Яр
Колись у Оникiевiм Яру стояло повно води, яка вся попiд береговими пагорбами була обросла осокою, рогозою i очеретом. Тiльки серединою лиснiло плесо води. І воно непомiтно простягало прозорiнь пiд сонячним свiтлом до величезноi загати, насипаноi ще за панщини. І вона тут було тiльки й стримувала воду. І сюди тiльки, може, раз на рiк з'являлися мисливцi трохи пополохати дичину, та ще пастушки з раннього квiтiння аж до першого жовтня дзвiнкими вигуками оглашали тут болота, заростi на болотах та не скаламученi води, якi тiльки блисками сонячного промiння порскали навкруги, коли безпритульна дичина iх раптово ламала чорно-бiлими або червоно-чорними лапками та бiлявими носиками, ловлячи рухливу мiльку та бубирцi…
Радiсно було колись глянути з височини якогось боку Оникiевого Яру униз. Вода срiбною свiжиною вирiзнялася у небесну глибочiнь серед куп зеленого верболозу i важких своею вогкiстю верб. Мiж ними можна було конче побачити якусь корову, що втiкла iз-за бугра з набридлого стiйла i тепер стояла по черево у водi та тiльки хлюпала довгим хвостом себе по боках. І хвiст ii вiдбивався у водi так, неначе якесь казкове весло серед глибочезного неба. І радiсно було чути гуки обуреного пастушка, який, побачивши утiкачку вiд отари у водi, несамовито лаяв ii, на ввесь яр розкидаючи луни:
– А щоб ти луснула була ще маленькою!.. І щоб ти, розсобача душе, повiк була сонною i не побачила не тiльки оцей рогiз… Будь вiн тобi тричi проклятий… А щоб до Страшного суда i кiсток своiх не визбирала!..
І кажуть, що спочатку вся загата була суцiльною вiд одного краю до другого, тiльки насеред неi, якраз у половину ii височини, була прокладена наскрiзь неi велика цеглова дiрка для збiгу лишньоi води. Але коли земля навколо неi розмилася водою, то i мур цегловоi дiрки розвалився, i утворилася серед загати розрива, i вода опала так низько, як ще нiхто iз старих людей не пам'ятае. І та вода, що стояла глибочiнню, почала безнастанно дзюркотiти у ще дальшi зарослi Оникiевого Яру, неначе неодмiнно на те, щоб пастушки своiх корiв виганяли iз води, не пливучи до них наввимашки, а тiльки щоб скидали штани i несли iх над головою, по пуп у водi бредучи до своеi худоби.
Радiсно колись було супокiйнiй людинi спостерiгати кольори Божого свiту i самий Божий свiт: як сонце i речi цiлий день свiтилися, i як i сонце, i речi погасали надвечiр i зливалися iз своiми тiнями.
А тепер нi для ока спостерiгача, нi для гуку пастушка, нi для свавiльноi корови немае нiчого у Оникiевiм Яру. Та й лиски i качки сюди не навiдуються навiть для того, щоб жива душа почула свист iх крил!.. Верби давно вже повирiзували, i пеньки з iх погнили i потрухлявiли. Вода збiгла, очерет, рогiз i осока зникли, як i не було, а замiсть iх чорнiе засохлий та порепаний мул. А через простiр яру, упродовж аж до загати, ледь-ледь помiтно тягнеться блискучим чорним блиском вузенька ниточка осиротiлого струмочка. А на колишнiх берегах виднiють свiжо-упорядкованi чотири кринички. І проти кожноi з бугра нависла в яр зроблена нашвидку невелика садиба.
Але не цi хати були приключкою до спустошення води i рослинностi у Оникiевiм Яру. У 1930 роцi в селi Куцiвцi москалi звернулися до селян, щоб вони вiдбудували зруйноване господарство помiщицьке на Холодному. І кожному селяниновi пообiцяли, що як вiн виiде парою коней на вiдбудову, заплатити за день по пiвпуда пiскового цукру. Мовляв, на цю цiну погодився i Матусiвський цукровий завод. І селяни рушили, старе й мале, i кiньми, i тiльки вруч робити нову економiю. Головно iх те спонукало, що iз цукру виходить дуже мiцна i добра самогонка…
І в Оникiевiм Яру косили очерет, рогозу, осоку на снiпки. Рубали верболiз на закидку i на заплiтку стiн.
І товклися цiле лiто аж до глибокоi осенi. І вирiзали, i витовкли своею скотиною i возами, i своiми невтомними ногами увесь яр аж до глибокоi земельноi чорноти i бiлувато-жовтоi глини. І лишили яр на 1931 рiк неначе випалений: нiчого не вродило хоч трошки зазеленити колишнi береги i дати живого блиску вiльнiй проточнiй водi…
І цi чотири хатки, що спершу були, нiби чудовий додаток до краевиду в Оникiевiм Яру, зараз i самi нiби аж почорнiли вiд того, що прийшлося дивитися на низ, на пересохлий та порепаний мул… Нiби вони всю чорноту майбутнього спустошення прийняли у своi зариси, що простяглися вiд iх аж туди, у ще незриму руiну всiеi Украiни, яка мала стати за присудом московських завойовникiв колгоспною калiкою та обшарпаною через якихось кiлька мiсяцiв.
Крайня хата над Оникiевим Яром, що стояла якраз поруч того шляху, яким колгосп вивозив верби, очерет, рогозу i осоку, була Овсiя Юхимовича Бруса. Зараз вiд неi аж до кринички в яр зеленiла бараболя, а навколо хати i невеличкоi повiточки, що стояла трохи далi, на бугрику, стiною позводилися соняшники, i помiж ними поплуталося густе та листасте гарбузиння. Тодi як перед вiкнами хатини, у подвiр'i на споришi, коло стежки в яр, лежали порожнi ночви, а праворуч вiд хатнiх дверей стояв оголений росiшок, а пiд ним цинкове вiдро. Трохи ж далi, перед першими дверима повiточки, що тепер стояли навстiж, бовванiв одинокий вiзок. На йому лежав хомут, дуга i батiг, та ще двi курки дiловито греблися на вiзку коло iх у соломi. Все подвiр'я мало вигляд спустошеностi: бараболя над стежечкою, що вiд хати в яр, була потоптана, i спориш мiж хатою i повiточкою був так вибитий, що на нiм ще й досi позначалися такi слiди, як ото бувае хтось посковзнеться на молоденькiй травичцi i розтягне вздовж порванi ii листочки i видушений зелений iз iх сiк. Цю пустельну одноманiтнiсть пiдкреслювалося ще й тим, що з-за зачинених других дверей чулося дуже голосне мукання хоч телицi-ялiвки, а хоч молоденькоi корови.
Тодi в селах можна було бачити такий вигляд дворiв дуже часто, бо вже тодi Совети хазяйнували десятий рiк на Украiнi i вже привчили селян до безнадiйноi перспективи iхнього життя. Але iз цiеi садиби кiлька день тому ще й винесли на кладовище стару господиню. І все це разом не могло сприяти веселiшому вигляду двору.
Хата була зроблена на зразок традицiйних украiнських хатiв. Вона роздiлялася сiньми на двi половини. Тiльки й було рiзницi у архiтектурi те, що одна половина хати була далеко меншою вiд другоi. І зараз у меншiй коло вiкна стояв височенький чоловiк рокiв тридцяти, одягнений у тужурку i в штани навипуск захисного вiйськового кольору. Лице у чоловiка було трошки здовжене i голене i дуже приемне на вигляд. І зараз воно було отiнене думкою, що справляло найзначущiше враження у всiм його виглядi… Це був син Овсiя Юхимовича Бруса. Його викликали телеграмою iз Киева на похорон матерi. Але через те, що поiзди ходили ще по натхненню Чеки i не в тi часи, якi висiли у розкладах руху на залiзничних станцiях, то Іван Брус i опiзнився аж на три днi, хоч виiхав iз Киева вчасно. І так вiн матерi не побачив нi перед смертю, нi мертвою. І зараз оце, стоячи перед вiкном i бачачи подвiр'я в сумнiм станi i чуючи мукання телицi, яке в цю мить йому здавалося тужем за господинею, думав одну настирливо уперту свою думу, похожу своею невiдгонимiстю на одну якусь манiакальну у тiеi людини, що задумала життя скiнчити самогубством:
– У чiм були ii радощi i що складало ii втiху в життi?.. Мабуть би, i вона не сказала, якби ii спитали? Адже ж для iснування людини думка виконуе iншу межу, нiж та, в якiй вона себе тримала. Бо ж людинi страшно боляче припускати в життi достатнiсть того, щоб накидати на свiт дiтей, неначе розсипати iз жменi десь у закутку горошинок, щоб як зникли, так щоб i з'явилися. І те тiльки щоб жило, котре мае сили вхопитися ключечками iз землi i дати пагiнцi, i листочки, i стручечки… І нарештi знов спочатку i так самiсiнько. І про тих, що згинули, немае нiкому нiякогiсiнького дiла… Чи вони були чогось на свiтi, а чи зовсiм не були?..
І вона ж нiколи не дбала про те, щоб дитину якось навчити молитися Богу чи щоб навчити шануватися мiж людьми, бо й сама, здаеться, знала тiльки «Отче наш» i «Царю Небесний». І вдуматися у те явище, що звалося «мати дiтей», у неi не було часу нi вiльноi думки, яка з'являеться у вiльнiм вiдпочинку. І поведiнка ii дiтей мiж людьми нею освячувалася тiльки та, яка в собi несла першiсть брутальноi сили. Набила сусiдська дитина ii виплiдок, то вона й навчала скривджене:
– А ти, як вiн тебе пхнув, ухопи цеглину i бий нею його, де влучиш.
– А як я його вдарю по головi, i вiн буде крутитися, неначе курча?..
– Ну то вiн i здохне, як курча, тiльки й того, що краще його сховають.
І така школа у першу чергу вiдбивалася на нiй самiй, i вона нi одно свое порiддя не могла заставити, щоб воно iй помагало. Їх було шестеро, i всi одно за одним… І всi вони з рання до смеркання десь бавилися, билися, прибiгали додому замурзанi iсти i знов розбiгалися. А вона, плачучи, сама-самiсiнька, i обпирала свою сарану, i обшивала, i порала сама скотину, i дбала iй iжу, ходячи по панських берегах з клунками трави i носячи з панських загонiв iз свiжонакиданих ясел то пшiнку, то сiно, то iншу якусь пашу для тiеi однiеi корiвки, яка малася у господарствi, щоб хоч пiсноту якось заситити.
У неi не було часу навiть заговорити до своiх дiтей, а не то що ще чомусь навчати. У неi ж були i кури, i качки, i гуси, якi так само, як i дiти, потребували i уваги, i догляду. І все зводилося в доглядi до того, аби птицю змалечку привчити до хати, а дiтей до того, щоб кожне знало, хто тато i хто мама, i щоб утрапляло до хати так само, як качата, гусенята i курчата. І була жорстока у своiй науцi своiм дiтям для iхньоi поведiнки iз сусiднiми дiтьми, а сама хотiла б, щоб ii дiти слухали ii тiльки з доброго слова так, неначе вони породилися на зразок Афродiти, що враз була i мудрою, i гарною, i богинею. Вона хотiла, щоб ii людську думку розумiли тi, якi вважали кожне ii слово, як пару до води, як пiну до шумування хвиль, i як непотрiбну працю, щоб витягти з печi якесь вариво, коли матерi нема дома. Одно слово, материну розмову вони мали за щось таке непотрiбне, пiсля якого iде справжне дiло: хоч биття, хоч iжа, а хоч укладання на нiчний сон. Вони краще вiдрiзняли материне дiло вiд ii слiв, нiж чужi городи вiд своiх i чужi садки вiд тих кущiв полину, що росли у матерi пiд хатою.
І свое невдоволення дiтьми мати кiнчала тим, що розповiдала чоловiковi, батьковi своiх дiтей, про iхнi неморальнi вчинки… І вже йому дорiкала, що вiн iх розпустив i що не вмiе тримати iх у руках… І пiд цей гук пiдкидала, як у пiч дров для бiльшого полум'я, те, що вiн, батько, не думае про завтрашнiй день, не хоче собi хати будувати i розпозичае заробленi грошi таким людям, що нiколи iх не вiддають… І що пиячить, забуваючи про сiм'ю i про Бога… І що з товаришами разом налившись, плаче, спiваючи про «п'яницю гiркого». А в церкву ходить тiльки двiчi на рiк: на Великдень та на Рiздво. І таке траплялося найчастiше коло обiду або коло вечерi. І батько тодi, нiби перший раз бачачи своiх дiтей i нiби не почувши всiх дорiкань своеi дружини, придивлявся до тих iстот, що разом з ним iли, i свiтячи своiми ясними сiрими очима i ховаючи усмiшку у довгих та кудлатих вусах, говорив:
– Я вiд свiтання до смеркання iздю по селах та по економiях, справляю у пана свою службу i людей зарятовую, як лиха година ударить iх товаряку. І не знаю, що воно у тебе тут за турки ростуть… І якщо воно поводиться, як скотина, то воно, оце людське смiття, мабуть, якась скотина i е. Тут уже я нiчого не зроблю… Не слухае твого людського слова, хапай першу полiняку i перiщ по чому влучиш… По вухах, по головi, по животi, по спинi… По чому влучиш… А братиметься якесь iз тобою вручки, скажи менi, i я з ним теж вiзьмуся вручки i скрутю з Божою допомогою та з доброю полiнякою якомусь в'язи… І, може, збiльшиться у пеклi якимсь чортом. А якщо у Бога ангели похожi на моiх дiтей, то збiльшиться на небi одним ангелом.
І мати замовкала i мовчки втирала сльози, що котилися з очей великими краплинами по лицi. І мовчки, плачучи, мила посуд, а потiм iшла десь у господарство i десь за повiточкою пiд стiною чи мiж соняшниками ставала навколiшки i кiлька разiв прочитувала «Отче наш» i «Царю Небесний», а потiм починала iмпровiзувати молитву, яка, на ii погляд, краще пiдходила до дiла:
«Я в Тебе, Боже, багато не прохаю, а тiльки те, що Ти можеш менi зробити Своею ласкою i без мого нещасного прохання… Якщо трапиться лиха рука на моiх дiтей, то нехай вона не мае сили поперебивати iм костi i в ногах, i в руках… Щоб не були калiками та щоб мали силу навiть тодi, коли почнуть людськi вороги ще й орати бiдними людьми».
І знов усякий дрiб'язок для iх споготовляла i мовчки обходила всякий примус, який би спонукав ii дiтей до роботи. І навiть забувала, якi днi над ii головою проходили разом iз сонцем, бо одурiла вiд клопоту та самоти. І сусiдки це знали i приходили завжди до неi перед святами та й казали, що взавтра не можна робити, бо недiля чи там якесь iнше свято.
І дiти росли неграмотнi i незвичнi до роботи i до того, щоб слухати порад чи якогось розумного наказу. А як попiдгонилися вгору, то iх i порозгонив жах Московськоi диктатури по Украiнi у такi мiсця, яких стара мати i вимовити не вмiла. При нiй лишився тiльки Мадес, який московськi перемоги над Украiною прийняв собi як пророкування добра, а розумнiшим людям вiд його як належну кару за те, що вони розумнiшi за його. І вiн одружився i став запомишляти матiр'ю, неначе якоюсь худобиною. І ось ii вже немае. І жаль стис горло Івану Овсiйовичу:
– Навiщо вона жила? І кого виглядала, i кого вигодувала?.. І яка iй була за це дяка чи словом, чи поглядом, чи якоюсь потрiбною подарованою рiччю? Нi дяки, нi спiвчуття… Як деревина самiтня, як висохла билина, яку ворона чи сорока несе на свое дерзке гнiздо. Яке страшне i безiменне життя!.. І яка порожнеча на тiм мiсцi, де людина мае в запасi слова: Бог, Правда, Справедливiсть! І де е ближче вiд цiеi порожнечi до свiтовоi i вимрiяноi людьми Правди? Чи вiдти, де мати не мала сили i не вмiла вести своiх дiтей у своiй волi? Чи вiдти, де страшне лихо Московськоi диктатури скувало, неначе мороз води, нещасних людей в одну безрухiсть закам'янiлого настрою вiд переляку, аби вiн, сам себе переживши, став мiстичною силою, на якiй мала б триматися майбутня людськiсть у московських лапах?
Це було в 1923 роцi, в жнива. Червоноармiйськi московськi частини переходили Черкаський повiт i вбивали, арештовували i катували тих, що були у зв'язку з не виловленими ще повстанцями. А Іван Брус тодi був у Киевi перший рiк за студента i якраз там i жив. І ось одна частина тулякiв зайшла в село Куцiвку. І в сiльрадi по списку, який мали з собою, стали вимагати людей, причетних до повстання. І назвали тодi Бруса i шкiльну учительку Сiму Покальчук. І ii негайно привели iз школи i за вимогою червоноармiйцiв заперли в холодну. І шатнулися в селi, аби скликати людей дивитися, як будуть карати «бандитку». А через те, що населення було в полi на роботi, то до сiльради прийшов тiльки голова органiзацii незаможникiв. Москалi вдовольнилися i запропонували йому бути присутнiм при покараннi дiвчини. І голова незаможникiв спитався полiтрука:
– А хiба вже суд вiдбувся, що вже говорите про кару?
І той з притиском йому зазначив:
– Ще тодi вiдбувся, коли сформувалася перша частина армii, щоб iти з Росii на украiнських куркулiв. А вас ми хотiли сьогоднi скликати, щоб ви виявили з нами солiдарнiсть. А раз вас нема нiкого, то ми тут е, щоб довести свою справу до кiнця.
– А якою ж карою ви покараете арештовану дiвчину? – спитався знов голова сiльради.
– Ми ще не знаемо. Це буде залежати цiлком вiд наших червоноармiйцiв. Ми вирушимо вiд вас уночi. І по дорозi зупинимося для виконання екзекуцii коло сiльради…
І стурбований голова незаможникiв запитався востанне:
– А хiба можна бути справедливим до дiвчини, не спитавши в неi нi одного слова про справу?
І полiтрук, глянувши на його насмiшкувато, запевнив:
– Якби ми були справедливi до бандитiв, то вони б не були бандитами… Ми вас не силуемо. Можете й не бути на екзекуцii. Ідiть собi.
І полiтрук лишив сiльраду.
Справа розмови вiдбувалася перед вечором. Сонце вже було за Костяченковими вербами, i тiнi вiд iх затемнювали увесь вигiн перед сiльрадою. Тiльки ще вона сама свiтилася однiею половиною причiлка, та коло неi в дворi червона пожежна машина блищала пiднятим кiнцем водокачного коромисла. І незаможник вийшов iз сiльради i, примостившись на ганку, почав чекати, що воно буде. У сiнях сидiли на двох ослонах озброенi чотири червоноармiйцi i глядiли дiвчину, заперту в холодну. І настав вечiр, потемнiла сiльрада i в ii дворi погасло коромисло на пожежнiй машинi. І один з чотирьох червоноармiйцiв пiдiйшов до незаможника на ганку i звелiв:
– Ей ти, слиш? Правалiвай атсюда…
Незаможник не зрозумiв. Тодi червоноармiець випнув наперед рушницю, неначе споготовившись до стрiлянини, крикнув:
– Правалiвай, гаварят!…
I незаможник, зрозумiвши тепер, чого вiд його хотять, вiдiйшов вiд ганку у протилежний бiк до людськоi садиби, бо вже полiтрука не було, щоб змагатися за справедливiсть. І пiд людським двором незаможник став чорнiти, неначе стовп, обгорiлий на руiнi.
І враз почулася iз-за верб маршова музика, гавкiт собак i тупiт москалiв. І незаможник швиденько покинув свое мiсце i зник мiж хатами у темноту вулицi. А музика i душ пiвтораста солдатнi зупинилася на вигонi перед сiльрадою пiд вигук:
– Стiй…
І зараз же на ганок сiльради вийшли два червоноармiйцi, кожний з лiхтарем. І залунала нова команда до озброеноi частини:
– Вiльно!.. Всi в коло!..
По боках частини стали з'являтися селяни i ставати то коло ганку, то пiд тином, то осторонь вiд загальноi тисняви людей. І розiтнулася знов команда:
– Перше пiвколо… круг…ом!
І все коло нашорошилося обличчями до ганку. А на ганку вже стояв ззадi лiхтаревого свiтла полiтрук. Вiн почав говорити, i його лице i постать були у темрявi, тiльки блищала бляшана зiрка на будьонiвцi та пряжка пояса на животi:
– Товаришi, вам не треба нагадувати про те, яке велике зло роблять нам повстанськi банди. Вони гiршi вiд найлютiшого звiра. Бо звiрi тодi небезпечнi, коли випадково з нами зустрiчаються. А повстанцi шукають цiеi зустрiчi, але так, щоб напасти на нас ззадi. І не шкодують нi поранених, нi хворих, якi самовiддано робили нашу загальну росiйську справу i опинилися тимчасово у бездiяльностi. І ви мусите бути жалiснiшi до своiх товаришiв, i мусите бачити i свiй завтрашнiй день… Перед нашi очi зараз ведуть бандита, i ваше дiло згадати про робiтничо-селянську Росiю i вiд щирого серця зробити вирок бандитовi… Увага! Його зараз ведуть…
І справдi, саме в цю мить два червоноармiйцi вивели попiд руки з сiней сiльради дiвчину на ганок. І тi, що тримали лiхтарi, пiдняли у рiвень з ii обличчям свiтло. Голова ii була без квiток i стрiчок. Коса самотньо злягалася вiд потилицi на спину. Тiльки рукави сорочки пишно майорiли мережками iз-пiд чорноi корсетки. Обличчя було простеньке, нiби дитяче, i дивилося перед собою так, неначе впiзнавало мiж натовпом у вечiрнiй темрявi свою ласкаву долю. І здавалося, що воно б засмiялося смiхом, яким зустрiчають дiти прихильну до себе увагу. Бо ж Леся Украiнка i для неi написала слова:
Я на гору круту кам'яную
буду камiнь важкий пiдiймать,
i, несучи вагу ту страшную,
буду пiсню веселу спiвать.
Та назустрiч молоденькiй патрiотцi i нашiй Великiй Поетцi все повiтря здригнуло несамовитим i диким ревом задоволення, що виявилося московською пiснею:
В селе малий Ванька жiл,
Ванька Таньку палюбiл…
Тпру, ну, га-го!
Тпру, ну, га-го!
