скачать книгу бесплатно
І це все, що я хотiла сказати про кохання
Свiтлана Петрiвна Веренич
Про що цей роман – про кохання чи про життя? Чи можна взагалi вiдокремити одне вiд iншого? Хто вiзьме на себе таку смiливiсть?
Ця iсторiя – це мiцно переплутанi мiж собою чотири людськi долi, чотири життевi драми. Чи може щось допомогти пiднятися з безоднi вiдчаю жiнкам, якi пережили найстрашнiше – насильство, що понiвечило не тiльки iхне тiло, але й душу?.. Чи може щось втримати зраджену дiвчину вiд жахливого кроку – вiд аборту?.. Чи може хтось упросити ii не вбивати ще ненароджене дитя, зберiгти його життя?..
Героiня роману «І це все, що я хотiла сказати про кохання» Лiза занадто рано зiштовхнулася зi злом, але зустрiчi з лiтнiм вченим, загадковою письменницею та недолугою на перший погляд перукаркою, якi кожен по-своему протистоять непростим викликам, допомагають iй прийняти рiшення, що змiнить все в ii долi.
Цей роман можна порiвняти з рондо, де одна сюжетна лiнiя-мелодiя переплiтаеться з iншою, повторюючись у iншiй машкарi. І писалася вона суто для жiнок, бо звучить надто по-жiночому, iнтимно…
Свiтлана Веренич
І це все, що я хотiла сказати про кохання
© С. П. Веренич, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019
* * *
Справжне кохання схоже на привид: усi про нього говорять, але мало хто його бачив.
Франсуа де Ларошфуко. Максима № 76
1
Спочатку втрачаеш сенс життя, а потiм – коханця? Або спочатку коханця, а потiм – сенс? Утiм, послiдовнiсть не важлива. І з сенсом я зараз погарячкувала, не дуже я й турбуюся про цю мiфiчну субстанцiю. Менi здаеться, я сама мушу його покинути, хiба я кохаю його понад усе? Визнаю, менi з ним добре, за два роки я до нього звикла, ми чудово проводимо час, iнодi я без нього нудьгую. Але коли я повертаюся до себе, у свою затишну квартиру, менi теж непогано, а його деякi звички мене дратують. Я винна, що не маю на очах рожевих окулярiв, що менi не сiмнадцять рокiв, що позаду довгий шлейф iз помилок, якi неможливо виправити, а можна тiльки забути, не вибачаючи собi, i жити далi, наче у минулому все це вiдбувалося не з тобою. Та можливо, що кохання бувае i таким: вимогливим, тверезим, спокiйним, упевненим, але глибоким. Хiба я знаю напевно, якi пристрастi вирують у ньому? Виявляеться, сумнiви можуть бути навiть у таких розумниць, як я…
Пiсля випадково пiдслуханоi розмови на якусь мить, тiльки на якусь мить, вiн став менi неприемним, зникло вiдчуття надiйного тилу, тiеi кам’яноi стiни, за якою прагне перебувати будь-яка нормальна жiнка, одна або з дiтьми. Спочатку я навiть дорiкала собi, що пiдслухала ту злощасну розмову по телефону.
Дзвонив його найкращий друг Георгiй, парубок тридцяти п’яти рокiв, з легкою сивиною в коротко стриженому волоссi, який i дотепер не зумiв скласти собi адекватноi цiни та за психологiчним розвитком ледь дотягував до старшого пiдлiткового вiку. Вiн менi не сподобався з першого погляду, коли Сергiй нас познайомив: нахабний масний погляд, що одразу роздягае тебе, зневажлива усмiшечка й усi жарти нижче пояса – iнших вiн не знае, iншi йому нецiкавi. На мое здивоване питання, що може бути спiльного в мого Сергiя з таким неприемним типом, почула вiдповiдь: це – друг дитинства, мовляв, зростали в одному пiдворiттi, i вiдмовитися вiд спiлкування з ним немае нiякоi можливостi, iнакше його можуть неправильно зрозумiти та образитися, а це порушення кодексу справжньоi чоловiчоi дружби. Не уявляю собi нормального чоловiка, який «ображаеться». На додаток я прослухала повний курс лекцiй про чоловiчi взаемини, якi кардинально вiдрiзняються вiд жiночих. І це треба враховувати, i з цим треба змиритися, будуючи гармонiйний фундамент майбутнього сiмейного життя.
Але ж люди не змiнюються! І я уявила, як цей друг дитинства, старший за мого Сергiя на п’ять рокiв, дае йому потиличникiв, брудно пiдсмiюючись, навчае поганих слiв, говорить упевнено та зухвало, а маленький худенький хлопчик Сергiйко розмазуе по обличчю гiркi сльози, бачить катастрофу дитячих iдеалiв, але не в змозi покинути «друга дитинства». Та не всi iдеали загинули, тому ми з Сергiем разом.
Я ще була у ваннiй кiмнатi, натиралася новою чудодiйною олiйкою з бентежним ароматом, коли почула голос Сергiя, вiн говорив по телефону:
– То ти хочеш обламати свою Жабку? З гачка кортить зiрватися? Ну ти даеш! Ти так i скажеш iй? «Вагiтною бути не обов’язково»? Ну, ти герой! У мене б язик не повернувся. Молоток! Ти дiйсно вважаеш, що зараз аборт – единий вихiд?
Мене ледве не знудило вiд його слiв.
«Жабка» – безневинне створiння з блакитними очима-тарiлочками, якi, майже не мигаючи, заглядають Георгiю до рота, яку б вульгарнiсть вiн не базiкав, з нiжками-зубочистками, готовими йти за коханим хоч на край свiту, аби тiльки той не забув покликати. Одягнена начебто й по модi, але так безбарвно, а на додачу ще й рiденьке, неясного кольору волосся до плечей. Я розумiла, що шансiв знайти щось цiкавiше й краще за Гошу в неi не було. Вiсiмнадцять рокiв – ii останнiй козир. Тiльки такий «дитячий садок» i мiг закохатися в лисiючого егоiста, погодившись на iнтим у надii на замiжжя.
Тепер вам зрозумiло, чому вiд пiдслуханоi розмови мене ледь не знудило? Я вийшла з ванноi кiмнати злою розчарованою фурiею, в менi все клекотало, але зовнi… Розумна жiнка вмiе приховати своi почуття. Сергiй схопив мене в оберемок, як букет квiтiв. Вiн не здогадувався, що це букет троянд iз необiрваними шипами, якi можуть уколоти раптово й дуже боляче.
– Іди в душ, – проворкувала я, милуючись наостанок його накачаним оголеним торсом: обличчям мiй коханець зовсiм не примiтний, яким i мае бути справжнiй чоловiк, але тiло йому вистругав грек Фiдiй, та ще й дуже старанно, не iнакше, – все пропорцiйне, все прекрасне, навiть ноги, що в чоловiкiв не часто зустрiчаеться. Пройдiться влiтку по пляжу й переконаетеся, яка це гiрка правда для всього чоловiчого роду – iхнi ноги геть недосконалi, (тому вони так люблять обговорювати та критикувати нашi).
Кращий друг Георгiя зник у ваннiй, з передчуттям ночi кохання, а я швидко одяглася, i вхiднi дверi м’яко i тихенько зачинилися за мною, як у казцi, навiть не зажадавши змащення петель олiею. В лiфтi я вiдключила мобiльник. Будь-яка розмова викликала б тiльки новий приступ нудоти, я вже себе знаю. Треба перечекати.
На свiжому повiтрi полегшало. Я не стала брати таксi, а пiшла у бiк метро. Ще не було десятоi години вечора, з нiчного неба щедро сипалися на голови нечисленних перехожих снiжинки, безвiтряно. Як говорила колись моя покiйна бабуся – жити б i радiти. Жити-то я жила, а от радiти…
У незрозумiлому настроi я повернулася додому, заварила зеленого чаю з бергамотом, помилувалася на пляшку вина, але поклала собi не вiдкорковувати: наодинцi п’ють тiльки алкоголiки. Випити, щоправда, хотiлося. Нi, краще в лiжечко – й читати, поки сон теплою долонькою не закрие очi. Проходячи повз стацiонарний телефон, висмикнула шнур. Замiсть книги попався якийсь глянець, це навiть краще, пiд нього швидко засинаеш, а книги рiзнi трапляються, iнодi читаю пiвночi, немае сили вiдiрватися, як наркоманка. Може, гарнi книги – теж наркотики?
Але сьогоднi глянець читати не довелося. Вiдчула, як з моiх очей потекли сльози, я стала iх легенько промокати краечком простирадла, невидима помпа справно подавала цю солону рiдину з глибин моеi душi. Невже я оплакувала бiдну Жабку з ii ще не народженою, але вже нiкому не потрiбною дитиною? Чи Сергiя, що стоiть посеред кiмнати зi своiм фiдiевим торсом, обмотаними махровим рушником стегнами, та не розумiе, куди я раптово випарувалася? Чи своi два роки, витраченi даремно, не з тiею людиною, що менi потрiбна?
2
Сергiй матерiалiзувався через три днi. Саме стiльки часу йому вистачило, щоб з’явитися передi мною та не зганьбити свого чоловiчого гонору. Вiн чекав на виходi з офiсу, була обiдня перерва, i я поспiшала у найближчу кав’ярню випити чашечку кави та вкинути до рота якого-небудь салатику, першi й другi страви там готували огидно.
Мiй любий друг, а точнiше, бойфренд, виловив мене з метушливоi юрби спiвробiтниць, мiцно взяв пiд руку – i ми попрямували до його машини, що зручно була припарковано поруч. Вiн навiть не привiтався! Я теж мовчала.
Встромивши ключ у запалювання, коханець трагiчно вимовив:
– Менi треба з тобою поговорити.
– А менi пообiдати, – «безтурботно» озвалася я, озброiвшись вiрним захистом – святою наiвнiстю.
– Одне iншому не заважае, – з гiднiстю проговорив Сергiй, i ми в гробовому мовчаннi виiхали на магiстраль. Щедра людина, вiн серед бiлого дня повiз мене в ресторан, щоб показати, який скарб у його особi я можу втратити, якщо буду поводитися незрозумiло i легковажно.
Не встигла я сiсти за столик, як Сергiй, намагаючись додати своему голосу награноi легкостi та безтурботностi, сказав:
– І що я знову не так зробив? Чим викликав невдоволення Вашоi Величностi? Що ти своею втечею хотiла менi довести?
– Правду сказати чи збрехати? – випадково в риму запитала я.
З професiйною усмiшкою на обличчi до нас пiдiйшов привiтний офiцiант, i розмова перервалася.
– Що замовлятимете?
Я обернулася до Сергiя, який запитально дивився на мене: ситуацiя набувала комiчного забарвлення – пiд стукiт столових приборiв ми будемо з’ясовувати нашi вiдносини. Втiм, сам винуватий, мiг би заiхати за мною й пiсля роботи.
– Менi салату, кави i якнайшвидше. Якщо е який-небудь супчик, тiльки щоб не чекати, то можна i його.
Я дивилася на Сергiя, але раптом офiцiант з розумiнням кивнув, вiн немов щось згадав i втiк.
– Ти так поспiшаеш? – насмiшкувато запитав мiй вiрний друг i поблажливим тоном додав:
– Я тобi тисячу разiв пропонував перейти працювати до мене, але ти не хочеш. Були б разом i зараз би нiкуди не поспiшали.
– І ти був би моiм начальником, а я – молодшим помiчником старшого натирача пiдлоги та за сумiсництвом – коханкою? Чудова перспектива! Навiщо ти знову про це почав розмову? Адже ти прекрасно знаеш, що в мене iнший профiль освiти. Перебирати папiрцi я не збираюся навiть у такого коханого i турботливого шефа, як ти!
І чого це я розлютилася, навiщо ця дурнувата тирада? Негайно заспокойся! Пiд час вживання iжi треба бути в доброму гуморi, менi гастрит не потрiбний, i моему коханому – теж.
Сергiй почав пильно мене розглядати, немов дивуючись, що вiн знайшов у цiй негiдницi, тобто в менi.
Дзенькаючи тарiлками, офiцiант почав сервiрувати стiл: перше, що димиться, друге, – i тут до мене дiйшло, що Сергiй зробив замовлення заздалегiдь. Вiн турботлива i далекоглядна людина! А я?
Я з апетитом накинулася на свою улюблену солянку, тут ii готують неперевершено, навiть у мене так не виходить.
– Приемного апетиту, – разом з офiцiантом побажав менi Сергiй i теж запрацював ложкою.
Тiльки коли ми узялися до десерту, вiн запитав:
– Чому ти втекла?
– Мене почало нудити, – я пiдняла голову й уперше за обiдню перерву подивилася йому просто в очi. Вiн захотiв щось сказати, але я продовжила:
– Мене почало нудити вiд твоеi розмови з Георгiем. Я втекла вiд сварки, вiд злих слiв, через якi шкодуватиму…
Чоловiк перестав жувати й напружено завмер, може, до нього почало потихеньку доходити?
– Я не пiдслуховувала, я випадково почула кiлька слiв. Точнiше, кiлька речень, i цього менi вистачило. – Я хвильку помовчала, а то ще б розревiлася, як остання дурепа. – Ти… ти говорив не як чоловiк.
– Не як чоловiк? – жорстко запитав Сергiй.
– Невже ти не розумiеш, який брудний негiдник Георгiй?! Якщо ти його друг, то зобов’язаний говорити правду, це головний привiлей справжнiх друзiв! Чому ти йому не сказав, що кидають своiх дiтей тiльки негiдники, а змушують своiх подружок робити аборти – тiльки мерзотники?
– Я не очiкував, що у твоему лексиконi е такi слова…
– У моему лексиконi е рiзнi слова. Якщо Георгiй така мерзота, а ти його друг, то який тодi ти, Сергiйку? Як я можу довiряти тобi, любити тебе? Яка мiж вами рiзниця?
– Ти нiчого не знаеш, а вже зробила своi власнi висновки. Там зовсiм iнша ситуацiя. Георгiй ii вiдразу попередив заздалегiдь, що одруження в його плани не входить.
– Георгiй ii заздалегiдь попередив? Тодi вiн ще бiльша мерзота, нiж я вважала.
– А я вважаю, що вiн зробив правильно. Жабка сама вiшалася йому на шию. Який справжнiй мужик буде одружуватися без любовi? До того ж, пiсля двох невдалих шлюбiв у його вiцi йому цього не треба, йому i так добре.
– Я все зрозумiла. Жабка – iдiотка, що зв’язалася з такою нiкчемою. Але тодi i я – теж така сама iдiотка!
– Ти не iдiотка, – урочисто заперечив мiй турботливий друг. – Я тебе кохаю, i ти це прекрасно знаеш. Хiба я тобi дав хоч один привiд у цьому сумнiватися?
Вiн замовк, милуючись своею прекрасною душею й пишаючись своею щирою великодушнiстю.
Я подивилась на руку, годинник показував за чверть другу. Треба було зобразити поспiх, начебто мiй шеф терпiти не може запiзнень. Начебто вiн так вилае при всiх, що краще б оштрафував з люб’язною усмiшкою, як це практикуеться в iнших фiрмах. Така версiя менi дуже подобаеться й пiдходить зараз якнайкраще.
У гардеробнiй, допомагаючи менi надягти дублянку, Сергiй завмер на мить i пригорнув мене до себе так сильно, що я вiдчула, як б’еться його серце.
– Усе гаразд? – прошепотiв вiн менi на вухо.
– Це у тебе все добре, а в мене не дуже, – i це була чистiсiнька правда.
За двi хвилини до кiнця перерви ми пiдкотили до пiд’iзду, Сергiй розчахнув передi мною дверцята, що вiн робить тiльки в особливих випадках, прощаючись, пригорнув моi долонi до своiх щiк, був нiжний та уважний. І збоку нашi вiдносини виглядали так: пощастило бабi з мужиком, а вона ще й вередуе.
3
«А вона ще й вередуе»… Що я могла поробити, якщо менi вже три ночi пiдряд сниться той кошмарний сон, що снився п’ять рокiв тому, та зробив перерву заради моiх нервiв, якi геть розхиталися, а тепер знову змушуючи згадати про те, що я з величезним зусиллям викреслила з пам’ятi й переконала себе, що того жаху зi мною нiколи-нiколи не було.
Я перебуваю в якiйсь нереально стерильнiй клiнiцi, сиджу на бiлоснiжних простирадлах у чорному оксамитовому платтi з глибоким декольте. В палату входить жiнка-лiкар з лиховiсним обличчям i простягае менi бiлу весiльну сукню, тоном, що не припускае заперечень, наказуе перевдягтися. Я слухняно пiдхоплююся з лiжка та iз жахом бачу, як величезна червона пляма розтiкаеться по простирадлу, краплi густоi багряноi рiдини починають стiкати на пiдлогу.
– Вам необхiдна термiнова операцiя, – повiльно й спокiйно виголошуе кожне слово лiкарка, але ii слова набувають такого лиховiсного змiсту, як це бувае тiльки увi снi. Я вжахаюся й намагаюсь вирватися з ii рук. Вони перетворюються на залiзнi обручi, з останнiх сил я вiдштовхую ii й бачу: у неi замiсть очей – порожнi очницi! Менi треба рятуватися! Я хочу бiгти до дверей палати. Але не можу: ноги налитi свинцевою вагою, я iх ледве пересуваю, а лиховiсна жiнка неминуче наближаеться до мене, вимахуючи скальпелем.
Цiеi ночi я також прокинулася в холодному поту й пошкодувала, що одна в квартирi. Засвiтила нiчник та довго лежала без сну, поки не вiдновився пульс. Зате саме тодi я зрозумiла, що треба неодмiнно зробити, i навiть поява Сергiя не порушить моiх планiв.
До кiнця робочого дня я йому подзвонила й защебетала, чи занявкала, чи заспiвала соловейком – словом, стала видавати не зовсiм властивi менi звуки:
– У мене не вийде зустрiтися з тобою сьогоднi… Шеф завалив роботою, мушу затриматися в офiсi, та ще й додому дещо прихопити. Ти не дуже засмучений, правда?
– Трохи засмучений, – непевно вiдповiв Сергiй, – але от у чому справа: я сам збирався тобi подзвонити, ти мене випередила. Сьогоднi ввечерi я лечу у вiдрядження в Емiрати, у наших партнерiв проблеми, й нiкому iншому я не можу делегувати цю поiздку. Боюся, що кiлькома днями не обiйдеться.
– Щасливчик, – з легкою заздрiстю вирвалося в мене, – там лiто.
– Розгрiбай своi справи, бери вiдпустку на тиждень i прилiтай. Хочеш, я оплачу тобi дорогу?
– Нi, не треба, – великодушно вiдмовилася – у моi плани не входили Емiрати, я вже давно намiтила для себе iнший вiдпочинок. Але було приемно, що Сергiй намагаеться бути на висотi, моi уроки не проходять даром. – Добре, щасливоi дороги, i чекаю смс-ки про вдале приземлення, ненавиджу лiтаки!
– Усе буде добре, я подзвоню, а ти не нудьгуй, домо- вилися?
– Любий, нудьгувати для мене – недозволенна розкiш! Але я буду тебе чекати, обливаючись уночi слiзьми й дивлячись цiлодобово у вiкно.
Мiй хлопчик ображено замовк.
– О котрiй у тебе лiтак?
– О десятiй вечора.
– Чудово, я приiду провести. Не прощаюся.
Я вiдключила телефон, не давши Сергiю можливостi вiдповiсти. І вiдразу ж набрала номер Жабки, вiрнiше, перукарнi, де та працюе.
– Скажiть, Жанна зараз на змiнi? Покличте ii, будь ласка.
Чекати довелося досить довго, поки в трубцi почувся нiжний дiвочий голосок.
– Жанно, це Лiза.
– Добрий вечiр, Лiзочко. А в мене все розписано до кiнця змiни, що ж ти заздалегiдь не попередила? – обрушилась на мене Жанночка, не даючи вставити анi слова.
– Я пiдiйду до тебе наприкiнцi змiни, ти не проти?
– Ну, пiдiйди, – голос став невпевненим, – якщо тiльки заплести…
– Тiльки заплести! – менi стало смiшно: у Жабки з’явився дуже утилiтарний пiдхiд до власноi персони.
Але о пiв на восьму я вийшла з офiсу й пiшла у бiк перукарнi. Вологий крижаний вiтер пронизував до кiсток через мою тоненьку дублянку, незважаючи на плюсову температуру. Снiг танув i мокрою рiдиною вiдбивався у свiтлi лiхтарiв та машин, змiшуючись iз бризками з-пiд колiс. Мимоволi закралася легкодуха думка про Емiрати. Я йшла, машинально розглядаючи вiтрини магазинiв та обличчя перехожих. Усi нормальнi люди намагалися якнайшвидше покинути вулицю й опинитися в теплi, деякi нагадували нiме кiно iз рвучкою плiвкою. Моi ноги в чоботах поступово наповнювалися вологою, я пошкодувала, що не взула старi надiйнi черевики, знала ж, що буде вiдлига, Гiдрометцентр попередив.
Замерзла, але, сповнена ентузiазму втiлити свiй план в дiю, я ввалилася до перукарнi. Жанна пританцьовувала на своiх нiжках-сiрничках бiля останньоi клiентки. Дама бальзакiвського вiку ревниво стежила за роботою в дзеркалi, пика в неi була напружена й незадоволена. Я ii добре розумiла: коли маеш таке обличчя, навiть найкрасивiша зачiска неспроможна що-небудь полiпшити. А те, що Жабка була вiртуозом своеi справи, я знала достеменно. З будь-якого волосся вона творила чудеса, це в моiх очах компенсувало i ii жаб’ячi оченятка, i блякле личко, i дурнувату наiвнiсть.
Простягнувши Жабцi грошi, немов милостиню, а не оплату працi, дама накинула срiблисту норкову шубу майже до п’ят – i статечно випливла з перукарнi до машини з особистим шофером, що пiд’iхала до самого ганку. Ми з Жабкою тiльки глибоко зiтхнули: немае правди на свiтi!
– Сiдай! – дiвчина кивнула у бiк крiсла.
