скачать книгу бесплатно
Жанна слухала з такою увагою, що я мимоволi посмiх- нулася.
– Георгiй не такий уже безсовiсний тип. Останнi негiдники в таких випадках блискавично випаровуються, зникають, а цей навiть витратитися на лiкаря пообiцяв, Туреччиною понадив. Це доводить, що якiсь уламки порядностi в ньому залишилися. У кожнiй нормальнiй людинi закладений iнстинкт продовження роду, правильний природний закон. Звичайно, вiн зараз може тебе залишити. Але я певна: забере з пологового будинку. Поки ти будеш виношувати дитину, вiн спокiйно все зважить, трусне залишками мiзкiв i зрозумiе, що в його вiцi давно настав час мати нормальну родину, а про таку дружину, як ти, можна тiльки мрiяти.
– Ти правда так думаеш? – з надiею перебила мене дурненька, погляд ii потеплiшав.
– Я не пророчиця, може, через дев’ять мiсяцiв ти сама не захочеш мати з ним нiчого спiльного. Життя iнодi готуе такi сюрпризи! А зараз я б тобi порадила на вихiднi з’iздити до батькiв i порадувати iх, що вони скоро помiняють свiй соцiальний статус.
– Батько вб’е мене! – перебила Жанка. – Вiн не вибачить такоi ганьби!
– Це залишиться ганьбою, поки саме ти будеш так вважати. Материнство навiть у диких племенах е подарунком небес. Знала б ти, скiльки жiнок страждають, що не можуть мати дитину! Лiкуються, лежать у лiкарнях, платять грошi. А у диких племен дiвчинi з дитиною легше вийти замiж, вона вже довела свою придатнiсть до материнства. «Батько вб’е» – вигадай що-небудь оригiнальнiше. Коли я вчилася в iнститутi, була схожа ситуацiя. Гiрше: коханий зник у невiдомому напрямку, а в село дiвчина не показувалася. Теж боялася стати жертвою рiдного батька. Народила й жила в гуртожитку, ми iй допомагали, чим могли. А якась добра душа не витримала й написала докладний лист ii батькам, якi навiть не пiдозрювали, що стали дiдусем i бабусею. Вони приiхали в той же день, як отримали та прочитали лист. Дочцi навiть не дорiкнули, забрали внучку з собою, а юнiй матерi заборонили й думати про заочне вiддiлення, куди вона вже зiбралась перевестися, щоб працювати й утримувати свою незаконнонароджену дiвчинку. Ця Людка потiм зi смiхом розповiдала, як мати ранком жене на пасовище корову: в однiй руцi лозина, а iншою дитячого вiзочка перед собою штовхае. Село погомонiло, та й замовкло. А Наталка вже в перший клас ходить. А найцiкавiше, що через три роки рiдний батько матерiалiзувався й одружився. Напевно, по iдальнях та кабаках набридло харчуватися.
– Прямо казка…
– Чиста правда. Ризикни, якщо любиш Георгiя.
– Я не знаю… Якби знати напевно, що так буде… Але батько, – вiн у мене такий строгий. Я не переживу його гнiву…
– Тодi слухай ще одну iсторiю з життя моеi одно- класницi.
Я сходила на кухню, швиденько зробила апельсинового фрешу, розлила його в своi улюбленi французькi склянки, що падають i не б’ються, як мене запевняв i щиро обманював продавець, i принесла Жанночцi на маленькiй тацi, як у ресторанi.
– Спасибi, – нявкнула та i стала пити так швидко, немов знемагала вiд спраги. Напевно, вiд моiх байок ii постiйно кидало в пiт, i органiзм зневоднiв, як лiтом у спеку.
– Добре, слухай. – Я знову вмостилася у своiй улюбленiй позi поруч, поставивши тацю зi склянками на журнальний столик.
– У моеi колишньоi однокласницi Ради мати украiнка, а батько – стовiдсотковий циган, не табiрний, а сучасний, цивiлiзований. Одягнений завжди чистенько, золотий ланцюг на шиi, обличчя – iндiйське кiно, типовий iндус: яскравi чорнi очi, широкий нiс, дуже смаглява шкiра. Ми з ними кiлька рокiв на одному майданчику прожили, квартири поруч, стiнки тонкi, геть усе прекрасно чути. Знали, що у кожного в борщi кипить. Вiн був по-схiдному гостинним, iнодi добрим, але запальним i вимогливим. Радка з сестрою Анжелкою одного разу каструлю залишили на столi в кухнi й побiгли серiал додивлятися по телевiзору. Батько прийшов з роботи, помилувався на каструлю та й вилив залишки борщу iм на голови, щоб знали, як вiд роботи ухилятися. Мене тодi це вразило: мiй тато на такi дрiб’язки нiколи не звертав уваги, вiн хапався за серце, тiльки коли його едина дочка приносила за контрольну «четвiрку» замiсть обов’язковоi «п’ятiрки», саме так вiн компенсував вiдсутнiсть сина. Радина сестра Анжелка вiдчула легке нездужання, коли ii коханий благополучно вiдправився служити до армii. Попереду були одинадцятий клас i праведний гнiв люблячого батька. Анжелка довго боялася зiзнатися батькам. Справа запахла не тiльки вилитим на голову борщем… Першою помiтила, що з дочкою не все гаразд, мати. Довiдавшись, що та вагiтна, а коханий ще нi сном, нi духом про це не здогадуеться, хитра украiнка задумалася: що робити? Як вiд доньчиноi голови вiдвести лихо? І придумала. Приходить батько з роботи – мати «випадково» залишилася в цей день на другу змiну – i бачить, як його улюблена дочка Анжелочка безутiшно ридае, уткнувшись в диванну думочку, та й у молодшенькоi Радочки очi на мокрому мiсцi. Став допитуватися, в чому справа, i крiзь сльози почув, що з Анжелкою вiдбулося страшне нещастя, i вона боiться зiзнатися матусi. Тiльки вiн, улюблений батько, може ii врятувати вiд маминого гнiву. Почувши, що називають «страшним нещастям», Микола циган полегшено зiтхнув: вiн нафантазував у своему розпаленому мозку картину, набагато жахливiшу. Увiмкнув телевiзор i став чекати повернення дружини з роботи. Не встигла мати переступити порiг, як чоловiк повiв ii в кухню й посадив до столу. «У нас, виходить, от яка справа. Ти тiльки не хвилюйся, дихай спокiйно. А може, валер’яночки накапати?» Витримав паузу й вiдкрив таемницю мадридського двору: «Анжела вагiтна. Все! Буде родити, i нiяких заперечень! Я так вирiшив! Калiчити свою дочку нiкому не дозволю, тобi все зрозумiло?» Мати Анжелина розповiдала пiзнiше, що iй вiд серця вiдлягло, вiд радостi сльози на очi виступили… От, Жанночко, що таке правильна тактика! Гордий i гарячий схiдний чоловiк прийняв едино правильне рiшення. А юного ловеласа вiдпустили на два тижнi з армii, зiграли весiлля, i Анжелка в сiчнi народила чудового хлопчиська та перейшла у вечiрню школу, директриса не захотiла залишити ii з нами доучуватися, а дарма. Подумаеш, вагiтна школярка, дивина яка… Вона потiм приходила до нас у гостi з дитинкою у возику, а ми ставали в чергу, щоб потримати на руках ii богатиря, навiть хлопцi. Ти знаеш, саме тодi я вiдчула й зрозумiла, що дитина – це не жива лялька, а – радiсть. І хоча Анжелка скаржилася на хитру свекруху, що зумiла перекласти непомiтно на ii тендiтнi плечi всю домашню роботу, юна ненька однаково випромiнювала сайво. Знаеш, як ii весь клас поважав за мужнiсть i щасливе сiмейне життя? І жоден хлопець з класу не дозволив собi навiть натяку на вульгарнiсть, яку оголошувала на весь клас червона вiд обурення борчиня за високу моральнiсть – наша директорка!
Жабка сумно посмiхнулася:
– Усi твоi казки зi щасливим кiнцем. А в нас у салонi половина – матерi-одиначки. Психiчки нещаснi, вiчно всим незадоволенi, злi, засмиканi.
– Можна подумати, що матерi сiмейства не засмиканi. Так тiльки дитина мiзки проiдае, а так ще й законний чоловiк приеднуеться. Ти можеш показати хоч одного мужика й сказати – от iдеальний сiм’янин? Не людина, не коханець, а саме сiм’янин? Я – нi!
Жанка розсудливо промовчала.
– Отож-бо, егоiзм у кожного на першому мiсцi. Усi вони гарнi, поки все по-iхньому, а спробуй йому характер показати, вiдразу свою звiрину сутнiсть i виявлять. Твiй Георгiй у РАГС тобi завiтати не запропонував, правда ж? Як говориться, без коментарiв.
Я поглянула на годинник: була вже одинадцята вечора, за вiкном на дорозi зменшилася кiлькiсть машин, стало тихiше.
– Тобi додому далеко? Можеш переночувати в мене, я тобi постелю тут, на диванi. Я однаково iду завтра, можеш у мене тиждень перебути: годуватимеш кота i поливатимеш квiти.
– Правда? – Жанна зрадiла. Вона знiмала кiмнату десь у пригородi, а тут iй до роботи не бiльше пiвгодини пiшки. З тиждень поживе сама, без двох сусiдок у кiмнатi.
– Правда-правда, – я сходила в спальню й принесла постiльну бiлизну та запаснi ключi. – Тiльки невелике прохання: не приводь сюди Георгiя. Добре?
– Добре. А де кiт?
– Щодо кота я пожартувала. Хiба я схожа на стару дiву з котом на руках i з папугою в клiтцi? Менi що, нема чим зайнятися? А квiти на кухнi й у спальнi на пiдвiконнi. Тiльки не забувай воду вiдстоювати.
Я пiдiйшла до книжковоi полицi та знайшла стару порвану книгу новел, без початку й кiнця, без iменi автора. Ще студенткою я купила ii на блошиному ринку. Одну iсторiю Жабцi треба обов’язково прочитати, усього кiлька сторiнок.
– А це тобi казочка на нiч.
Дiвчина вже вмостилася на диванi. Я включила iй бра.
– Читай.
– А телевiзор можна увiмкнути?
– А ти бачиш десь телевiзор? Старий згорiв, а купувати новий – не бачу сенсу.
Хотiлося додати: нормальнi люди телевiзор не дивляться, але я вчасно стрималася.
– Почни з цiеi новели.
Жанка, приречено подивившись на мене, втупилася в книгу.
Новела невiдомого письменника «Полювання на вiдьом»
Печеня наповнювала ароматом стару халупу, тоненький струмок пари пiднiмався вгору й зникав у димарi. За вiкном стемнiло, i мiсяць з цiкавiстю заглядав у маленьке вiконце, не закрите вiконницями. Гертруда сидiла, бездiяльно поклавши руки на пiдвiконня, поруч лежав клубок з початою панчохою, але робота не йшла. Свiтла вiд вогнища досить, щоб звично вив’язувати петлю за петлею, але жiнка перетворилася на очiкування та з нетерпiнням дивилась на дорогу: чи не з’явиться Гюнтер?
Небо густо проросло зiрками, мiсяць непомiтно виповз над дахами, коли пролунали повiльнi невпевненi кроки, а потiм низька кремезна фiгура з’явилася поруч iз будинком. Чоловiк iшов повiльно, зiгнувшись, немов нiс важку, непосильну ношу.
Серце Гертруди впало: невже й цього разу мрiя про маленький чистенький будиночок з червоноi цегли, понадивши м’яко пальчиком, зникла? За що доля переслiдуе iх iз чоловiком?
Дверi скрипнули, на порозi стояв змарнiлий i втомлений Гюнтер, складки вiд носа до пiдборiддя поглибилися, пiд очима залягли чорнi кола, можна подумати, що цiлий день тяжко працював у каменоломнi.
Гертруда пiднялася й, запитально дивлячись на чоловiка, що одразу сiв до столу, почала розкладати глинянi миски, дiстала двi олов’янi ложки, нарiзала широкими скибами хлiб. Мовчання не порушив навiть аромат печенi, щедрими порцiями якоi жiнка прикрасила тарiлки. Набожно склавши руки, вона звично забурмотiла вдячну молитву, а Гюнтер з незвичною натугою ледве проговорив «амiнь», i це слово далося йому з таким трудом, що голова безсило впала на груди.
– Ти занедужав? – у голосi дружини пролунала турбота.
Чоловiк повiльно пiдняв на неi очi з червоними вiдблисками вiд вогнища й вичавив iз себе:
– Вони нi в чому не зiзналися… Кюре був у нестямi вiд лютi… У старого Карла вiд единого дотику палаючого вугiлля зупинилося серце, йому дуже пощастило… Ми спочатку думали: вiн мовчки терпить, а бiдолаха впав уперед i бiльше не ворушився.
– Бiдолаха? Не треба було насилати хворобу на нашу корову, нашу едину годувальницю! – Гертруда звично схлипнула, це стало ритуалом: кому б вона не скаржилася на смерть рогатоi улюбленицi, обов’язково додавала в голос сльози й витирала краем фартуха сухi очi, тому що була не iз плаксивих. – Їж, а то вичахне.
Гюнтер знехотя взяв важку ложку, незрячим поглядом оглянувши кiмнатку: плиту з начищеним до блиску казаном, дерев’яний стiл, вiдмитий милом i вискоблений ножем до блиску, широке дерев’яне лiжко з купою старих ковдр i подушок зi штопаною-перештопаною бiлизною – у всьому прихована чистотою вбогiсть, i нiякоi надii попереду.
Подружжя мовчки iло печеню. Гертруду розпирало вiд цiкавостi, але вона стримувалася, Гюнтер не любить питань, розсердиться й нiчого не розповiсть, уже такий у ii чоловiка характер.
Лежачи в лiжку й загасивши свiчку, вiн нарештi за- говорив:
– Стара вiдьма теж виявилася кволою, чула б ти, як вона кричала, коли iй взули «iспанський чобiток», почала нас проклинати: так, вiдьма здогадалася, що це ми iх викрили, а потiм вивергнула прокльони й на кюре, – чоловiк знову надовго змовк.
Гертруда майже задрiмала, коли знову зазвучав приглушений голос:
– Молода вiдьма стала ii вмовляти: мамо, не треба, пан кюре нi при чому, – але краще б цього не говорила: кюре так розсердився! Адже вона образила Божого слугу! – чоловiк уникав називати сусiдiв на iмена, немов зайвий раз переконуючи себе щодо iхньоi причетностi до чорноi магii. – Стара вiдьма виявилася дуже впертою, померла не покаявшись. Але довше всiх нас намучила молода вiдьма. Уявляеш, вона терпiла всi тортури, щось шепочучи собi пiд нiс. Ми прислухалися: вона посмiла читати молитви – небачене блюзнiрство! Пан кюре сказав, що не очiкував такого пiдлого лицемiрства вiд цiеi зiпсованоi особи. Спочатку вiн дуже ласкаво просив ii покаятися, але та лила брехливi сльози й зухвало вiдповiдала, що iй нема у чому каятися. Пан кюре ii вiдразу викрив:
– Так тобi нема у чому каятися? – урочисто проговорив вiн. – Тiльки Господь безгрiшний. Навiть у мене – слуги Божого – е грiхи, а тобi нема в чому каятись? Зараз ми тобi освiжимо пам’ять, – i наказав забивати вiдьмi голки пiд нiгтi. Вона верещала вiд болю, як порося пiд ножем м’ясника. Їй дали трохи вiдпочити, вона пiдняла мокре вiд поту обличчя й уп’ялася в мене.
– Сусiде, – прохрипiла вона, – за що ти обмовив нас? Ми ж завжди допомагали вам чим могли! Навiщо ти продав душу дияволовi? Через яку користь ти створив це зло? Господи, дай менi сил вибачити цих людей!
Кюре невдоволено похитав головою, i допит продовжили. Вона упиралася до самого вечора: нi вода, якою ii накачували, нi розпечене залiзо, нi вирванi нiгтi не змусили ii зiзнатися. Менi нiколи не було так страшно, як сьогоднi. А коли з неi зiрвали одяг, щоб у дiжцi з водою перевiрити – втопиться вона, чи диявол ii врятуе, ми з кюре побачили, що вона чекае дитину.
– Безгрiшна, вiд кого ж ти понесла? Уже рiк, як твiй чоловiк помер? – зацiкавлено запитав кюре, але вiдьма зухвало мовчала. Ох, i намучилися ми з нею, вона виявилася живучою, як кiшка. Наприкiнцi вiд будь-якоi дурницi зомлiвала, але так i не покаялася!
– Їi вiдпустили? – не витримала Гертруда.
– Нi, у неi почалася кровотеча. Кюре сказав, що вона померла вiд втрати кровi. Тепер нiхто нiчого не одержить. Усе залишаеться ii дiтям. Кюре запропонував нам стати iхнiми опiкунами, але я вiдмовився. Не вистачало бачити щодня ii порiддя й згадувати цю мерзеннiсть…
– Це яку таку мерзеннiсть? – зло проговорила дружина.
Зависло мовчання. І тодi Гертруда нi з того нi iз сього пригадала:
– Я, коли купую на ринку рибу, то завжди вибираю ту, що ще дихае. Обов’язково буде з iкрою. Жодного разу ще не помилилася. Так i ця вiдьма, вона тiльки тому протрималася цiлий день. Милий, ти дарма вiдмовився вiд опiкунства, переiхали б у iхнiй будинок, господарство там мiцне. Пiди завтра до кюре й скажи, що передумав. А я вже подбаю про дiтей.
І перед очима Гертруди з’явилися двi маленькi чистенькi дiвчинки у мереживних фартушках, козлових черевичках. Крихiток у родинi обожнювали й наряджали, як могли.
Мiсяць осудливо похитав головою й укрився за хма- рами…
– Гарну казочку ти менi пiдсунула на нiч, – пролунав незадоволений голос Жабки, – краще телевiзор дивитися, чим таке читати.
Я промовчала. Хотiлося сказати: думаеш, чому в Європi так мало гарних жiнок? Усiх красунь педантично спалювали ще за часiв середньовiччя, оголосивши полювання на вiдьом – усвiдомлювали страшну силу краси.
Була вже пiвнiч, але сон до нас обох не йшов. Мiж спальнею й залом у мене немае дверей. Пiд час ремонту я зробила арковий прорiз. Бiдне Жабеня вертiлося, як карась на сковорiдцi. Час вiд часу чувся ii важкий подих. Я спитала:
– Не спиш?
– Нi, – з готовнiстю вiдгукнулася вона з дивана.
– Знаеш, що вiдбуваеться пiд час аборту?
Дiвчина мовчала.
– Лiкар ще тiльки робить жiнцi анестезiю, а в маляти починае прискорюватися пульс, серденько скажено стукае. Воно вiдчувае, що над ним нависла смертельна небезпека. Вiдбудеться щось страшне. А потiм… потiм маля намагаеться глибше сховатися вiд страшних гострих щипцiв, якi починають рвати на частини його беззахисне тiльце, його голiвку, ручки, нiжки, животик. На якi смертнi муки воно приречене, адже знеболювання йому не зробили! А на ранок у свiтлiй чистiй палатi прокинеться жiнка з порожнiм лоном, зi знiвеченою назавжди душею. Ця жiнка вже нiколи не стане колишньою, тiнь смертi буде витати за нею до кiнця життя.
– А ти, виявляеться, дуже жорстока, Лiзо… Я й не знала, що ти можеш так ударити.
– Жанно, хiба це я збираюся зробити аборт? І хто з нас двох жорстокий?
У залi на пiдлогу плюхнулися двi босi стопи й шурхнули швидкi кроки. Дiвчина присiла навпочiпки бiля моеi подушки й злякано зашепотiла:
– Як ти здогадалася? Це якась мiстика, так?
– Нiякоi мiстики. Я тебе наскрiзь бачу. І дуже жалкую, що не можу нiчим допомогти. Іди спати, а то менi тiльки не вистачало проспати на поiзд.
Бiдолашна безшумно повернулася до зали, заскрипiла диваном, а в менi заскребли кiшки в якомусь неiснуючому мiстичному мiсцi.
6
Менi теж не спалося.
Господи! Ну яке менi дiло до Жанки i ii ще не народженоi дитини? Чому при однiй думцi про небезпеку, що нависла дамокловим мечем над цим малям, у мене починаються спазми внизу живота? І тодi послужлива пам’ять дiстае з далеких вiдсiкiв мозку те, що я прагну забути, прагну викреслити зi свого життя, немов цього нiколи й не було, а якщо й було, то не зi мною. І не можу…
Менi й у голову б не прийшло бути вiдвертою з Жанною. Хiба я можу зiзнатися, що була такою ж недосвiдченою наiвною дитиною, i перше свiтле почуття захопило мене в рожевий полон? В Олексiя я закохалася не по вуха, а набагато вище вух, i втратила елементарну здатнiсть розумiти й спостерiгати. Тодi я жадала тiльки одного: бачити його, бути з ним, любити його!
У запалi любовного сп’янiння я пропустила той момент, коли нашi стосунки, що стали надто близькими, почали його обтяжувати. Все, що б я не сказала, що б не зробила, як би не подивилася – його почало дратувати. Сталося неймовiрне: я йому наскучила. За iнерцiею вiн iнодi зустрiчався зi мною, але навiть у вихiднi у нього з’являлися термiновi справи, вiн перестав менi телефонувати, а моi дзвiнки iгнорував, не брав слухавку, вiдбивав дзоник… А я, божевiльна, ненормальна, причинна, дурна, забувши про гiднiсть, усе намагалася до нього додзвонитися…
Якщо ми куди-небудь зрiдка вибиралися, що траплялося все рiдше й рiдше, то вiн намагався йти окремо вiд мене, попереду.
Одного разу ми так i йшли по вулицi: вiн гордо крокував спереду, як циганський барон або ясновельможний пан, а я дрiботiла на височенних пiдборах позаду, вiдставши на кiлька метрiв. Раптово вiн зупинився й обмiнявся рукостисканням з незнайомим менi хлопцем. Я пришкандибала й зупинилася поруч, наче вiддана схiдна дружина, сховалася за його могутньою спиною, але мiй коханий не звернув на мою присутнiсть уваги, немов я – порожне мiсце. А я… тодi я вже звикла до подiбного хамства.
Незнайомець – високий свiтловолосий хлопець з прижмуреними очима, що постiйно смiялися, звернувся до нього, пильно розглядаючи мене:
– Олексо, а ти не хочеш познайомити мене зi своею подружкою? Виявляеться, у вашому мiстi е з бiса гарнi дiвчата. Я ест-е-е-ет, – жартуючи, вiн багатозначно протягнув останне слово.
– Лiзка, – знехотя пробурчав мiй коханець i схопив мене пiд руку. – Ну, нам час iти. Дзвони, коли що. Прощавай!
Цiлих два квартали вiн iшов iз мною пiд руку, поки приятель мiг нас бачити. Йому пiдлестило зауваження сторонньоi людини, але й тiльки.
Грiм серед ясного неба прогримiв, коли в належний природою строк нiчого не вiдбулося. Я з надiею чекала й з жахом перераховувала днi. Чисто. Я опинилася в безвихiдному становищi, але на всi його умовляння позбутися дитини заперечливо хитала головою. Кiлька тижнiв Олексiй не з’являвся, а я ходила, як увi снi. Цвiв бузок, з кожним днем ставало все теплiше, наближалася лiтня сесiя. Я примушувала себе ходити на лекцii й готуватися до iспитiв, зосередитися на навчаннi було майже неможливо, вимагало великого напруження. Гордiсть не дозволила зiзнатися сусiдкам у гуртожитку, в яку халепу я потрапила через власну дурiсть. Хiба тiтка не попереджала мене про небезпеки дорослого самостiйного життя? Хiба не казала, що дiвчина мае спочатку тричi подумати, перш нiж стрибати до будь-кого у лiжко?
А фiгура по-зрадницькому змiнювала форму, i цi природнi змiни все важче було маскувати одягом. На щастя, подружки були настiльки поглиненi своiми проблемами, що нiчого не помiчали. А може, дiйсно ще нiчого не вказувало на мiй стан…
Наприкiнцi травня, в суботу, на порозi моеi кiмнати раптово з’явився Олекса:
– Ну, ти як тут? – окинув поглядом ледь помiтний животик, усмiхнувся, – Не передумала?
– Не передумала, – я вiдвернулася й присiла на лiжко.
– Ну й добре, – байдуже продовжив вiн, – збирайся. Ми тут з хлопцями пiкнiчок з шашличками влаштовуемо, поiхали, вiдпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидiтися. Не дуйся, краще швиденько збирайся.
Вечорiло, денна спека змiнилася приемною прохолодою. Я так йому зрадiла, що не помiтила його внутрiшнього напруження, не дорiкнула за таку довгу вiдсутнiсть. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тiснi, вони не сходилися в талii на декiлька сантиметрiв, не пройде й мiсяця, як мое маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене вiд грудей, тiтка пошила менi його ще торiк, тодi це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з терарiуму.
Ми iхали вже з пiвгодини, промайнули чистенькi примiськi села, Олексiй звернув з шосе на якусь майже непомiтну дорогу до лiсу.
– Хiба пiкнiк не на березi Днiпра? – я вперше пiсля нашоi сварки-розриву звернулася до нього з питанням.
– Зараз усе побачиш, – вiн рiзко пригальмував бiля невеликоi галявинки. – Виходь, приiхали.
У лiсi швидко темнiло. Вiн розчахнув передi мною дверцята й простягнув руку:
– Вилазь, я ж сказав – приiхали.
Я завмерла вiд страху, побачивши його злi божевiльнi очi. Мiцно схопивши мене за праву руку, вiн висмикнув мене з кабiни, я ледь встояла на ногах. Раптово вiн розвернувся й з усiеi сили вдарив мене ногою в живiт добре натренованим спортивним ударом каратиста.
Нелюдський бiль накрив мене, на весь лiс пролунав звiрячий лемент i переповнив жахом чорнi силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорнi дерева почали падати на мене, забракло сил дихати…
