скачать книгу бесплатно
– Нi, краще швиденько збирайся, посидимо де-небудь, менi треба з тобою поговорити.
Жанна обдарувала мене таким поглядом, що я мимоволi розсмiялася.
– Посидимо? Я не можу… Георгiй скоро повинен пiд’iхати, говори тут.
– Тут не та обстановка, менi потрiбна конфiденцiйнiсть.
– А як же Георгiй?
– Вiн уже великий хлопчик, знайде тебе он у тiй кав’ярнi навпроти.
– А раптом вiн образиться?
– Якщо вiн образиться, то значить – вiн заплiшений дурень. А навiщо тобi заплiшений дурень? – насправдi менi хотiлося сказати дещо iнше, але кривдити Жабку перед важливою розмовою не можна, – зателефонуй йому, й пiшли.
У кав’ярнi Жанна сидiла, як на голках, постiйно витрiщалася у вiкно й навiдрiз вiдмовилася хоч щось замовити: раптом Георгiй образиться, що вона тут бенкетуе без нього. Вiн сьогоднi сам призначив iй побачення – сам! І Жабка очiкувала вiд нього рiшучого чоловiчого вчинку.
Я не спiзнилася, а це головне, мiй моторошний сон зiграв свою роль. Баритися було не можна, у будь-яку хвилину мiг з’явитися «кращий друг дитинства» мого Сергiя й усе зiпсувати.
– Ледве не забула, дай менi номер свого мобiльного, а то так незручно дзвонити тобi на роботу.
Жабка з готовнiстю продиктувала цифри, я, немов перевiряючи правильнiсть номера, набрала iх на своему мобiльному. Заграв марш Мендельсона, дiвчина радiсно вiдбила, музика була спiвзвучна ii надiям. А я заспокоiлася – тепер i вона зможе за необхiдностi зi мною зв’язатися.
– Жанночко, – м’яко почала я, – менi зовсiм випадково стали вiдомi деякi подробицi твоiх стосункiв з Георгiем. Повiр менi, зовсiм випадково.
Жанка пiдняла на мене стривожений погляд i почервонiла. Бiдолашна! Вона ще здатна червонiти, спiлкуючись iз паскудником i негiдником, вiрнiше, не спiлкуючись, а дiлячи з ним ложе.
– Це правда, що ти чекаеш дитину?
– Поки про це знае тiльки Георгiй, – непевно вимовила Жанна й довгим важким поглядом встромилася в мене: як я посмiла торкнутися настiльки iнтимного в ii життi!
– Як бачиш, не тiльки Георгiй. Невже ти не знала, що чоловiки ще бiльшi плiткарi, нiж ми? Я в цьому ще у школi переконалася, а в iнститутi й поготiв.
– Ти мене запросила, щоб…
Я не дала iй домовити:
– Нi, не щоб! Я хочу тебе попросити: не слухайся Георгiя! Чуеш? Йому не потрiбна дитина, але це його проблема.
– З чого ти це взяла? Ми любимо одне одного…
– Правда? Тодi я рада це чути! Давай поспоримо на шоколадку, що Георгiй запропонуе зробити аборт. Не будь дурною, не погоджуйся, не вiр йому.
– А чому я маю довiряти тобi?
– Тому що я старша й тому втрое розумнiша. А по-друге, я добре знаю Георгiя. Якщо я помиляюся, подзвони менi завтра зранку i скажи, що я iнтриганка й дурепа в квадратi. Домовилися?
– Домовилися, – луною повторила Жанка.
– І про що це ви домовилися? – пролунав веселий голос Георгiя. – Лiзочко, я не очiкував тебе сьогоднi побачити!
Граючи галантного кавалера, вiн заслинив мою руку й зухвало затримав у своiх долонях, це був такий напiвiнтимний жест.
– Ти на колесах?
– Зрозумiло! Циган без коня не циган! – Георгiй весело пiдморгнув Жанночцi. – Карета подана! Столик замовлений. Ти теж можеш до нас приеднатися, – iз широким купецьким жестом вiн повернувся до мене.
– Не можу, менi треба до аеропорту – провести Сергiйка. Пiдвезеш? – глумливо запитала я, щоб йому незручно було вiдмовити.
– Жанно, пiдвеземо Лiзочку? – грайливо звернувся той до дiвчини, зображуючи безтурботнiсть. – Поiхали!
От i добре, не треба шукати таксi, телефонувати, чекати. Дозволю «кращому друговi» виявити свою «широку натуру», у вологих чоботах не дуже цiкаво гуляти по вулицях.
Уже сидячи за кермом, Георгiй звернувся до Жабки:
– Так про що ви з Лiзочкою домовилися?
– У нас чисто дiловий договiр. Але якщо розпирае цiкавiсть, довiдайся: я хочу перефарбувати волосся. Тiльки не говори про це Сергiю, хочу зробити сюрприз.
Ми з Жанкою вмостилися на задньому сидiннi, я непомiтно взяла ii руку й потисла, скрiплюючи наш договiр. Через кiлька секунд ii рука у вiдповiдь стисла мою.
4
З аеропорту я повернулася пiсля одинадцятоi. Георгiй пiдвiз мене до аеропорту, по-хамському навiть не вийшов з машини й, помахавши ручкою, вiдразу покотив з Жабкою до свого замовленого столика.
Змерзла та втомлена, я стала пiд душ i з пiвгодини грiлася в ласкавих гарячих струменях. Я була незадоволена собою – гiрший вид невдоволення. Адже я збиралася попрощатися iз Сергiем не на час його вiдрядження, а назавжди… Виявляеться, не так-то легко покинути чоловiка, з яким зустрiчалася цiлих два роки. Слова прощання вертiлися на язицi постiйно, але щось зупиняло. Може, те, як щиро, по-дитячому зрадiв Сергiй, здаля запримiтивши мене, як кинувся назустрiч, як помiтив мiй поганий настрiй i не сказав нiчого, а тримав мою руку й мовчав. А може, це перемiг поклик тiла, ми стали вже «единою плоттю»? Невидимi, прозорi нитi вже обмотали нас разом у единий кокон, i будь-яке роз’еднання завдасть болю обом, по-iншому не бувае.
Я не очiкувала вiд себе такоi малодушностi! Чи я пожалiла не його, а себе?
Наступного дня, на роботi, я почувалась не у своiй тарiлцi. Шеф, як завжди, помiтив мiй настрiй i покликав у свiй кабiнет поговорити.
До речi, про шефа. Створений мною мiф про лютого трударя-самодура працював надiйним щитом вiд зазiхань Сергiйка на весь мiй вiльний час. Адже я все ж таки кiшка, яка iнодi любить побути на самотi або у компанii подруг. А з Костем у нас стосунки склалися ще в iнститутi, чисто дружнi – вiн прекрасний сiм’янин, i в нього росте трое чудесних хлопчикiв. Дружина, хоч i домогосподарка з породи квочок, але жiнка гарна. На свята вона створюе такi кулiнарнi шедеври, що пальчики оближеш! Кость у таких випадках, щоб ми не вмирали вiд заздростi, говорить:
– Ви вважаете, я таке iм щодня? Помиляетеся! Мене годують несмачною й корисною iжею, i моiх синiв так само!
Кость щiльнiше зачинив дверi – у його секретарки гарний, ледь не абсолютний музичний слух та довгий язик – i простягнув менi фiлiжанку кави.
– Що трапилося? Ти засмучена?
– Нi, я не засмучена, я не знаю, як краще розстатися iз Сергiем. Я в ньому розчарувалася…
– Що ж вiн, негiдний, наробив? Висiкти його мало! – Кость почав жартувати.
– Навiщо бити? Краще кинути й забути, як страшний сон. Я втомилася його постiйно лiпити, виховувати. Вiн залишаеться дрiмучим. Чи варто витрачати свiй час, свое життя на стосунки без майбутнього?
– Твiй максималiзм зiграе з тобою поганий жарт – залишишся в результатi старою буркотухою, самотньою буркотухою! Лiзо, таких чоловiкiв, що ти собi нафантазувала, у природi не iснуе. Сергiй – нормальний мужик, коригуванню пiддаеться, обстругаеш потихеньку, i все владнаеться. Мене ж жiнка обстругала, обпатрала, пам’ятаеш, яким я орлом був? – жартуе, втiшае…
– Менi iнодi здаеться, що нас нiчого не об’еднуе, майже нiчого спiльного. Ми любимо рiзнi книги, рiзнi фiльми, рiзних людей, хiба що вiдпочивати любимо однаково, ледарюючи й грiючись на пiсочку бiля моря. Костю, що менi робити?
– Вiзьми тиждень вiдпустки, я його тобi оплачу, i поiдь куди-небудь вiдпочити.
– У груднi? Костю, незабаром Рiздво, от i полiнуюся.
– Рiздво – то свято, який там вiдпочинок, а тобi треба отямитися, не ображайся – отямитися, подумати, набратися нових вражень. Я ще минулого тижня помiтив, що вигляд у тебе поганенький, але делiкатнiсть не дозволяла втручатися. А сьогоднi цi чорнi кола бiля очей змусили про етикет забути.
Я пiдiйшла до дзеркала й стала себе розглядати. Кость фарби не згущував: на мене дивилась нещасна сорокалiтня жiночка. Мимовiльнi сльози навернулися на очi.
– Я вчора промочила ноги…
– Лiзо, це не ноги, це дещо серйознiше.
Кость пiдiйшов до мене майже впритул, його спiвчутливий погляд був щирим, занепокоеним.
– У дзеркалi ти вже кiлька днiв бачиш портрет нещасноi жiнки. І не важливо – твоiй пiдсвiдомостi не важливо, навигадувала ти своi нещастя або все справдi так погано, твiй настрiй тебе гризе й спотворюе.
Вiдчувши свiй менторський тон, шеф замовк, втомлено плюхнувся в крiсло i заговорив м’яко, як iз маленькою дитиною:
– Торiк ми з дружиною побували взимку в одному милому пансiонатi, в горах. Пам’ятаеш, наприкiнцi листопада, ще й тиждень грудня прихопили? Обстановка чудова, вiд краси природи голова обертом! Поiдь! Я зараз подзвоню туди, забронюю мiсце та заразом замовлю тобi й квитки.
Так мiй любий шеф пiдтвердив, що вiн – справжнiй друг i золота людина.
– Спасибi тобi, напевно, ти правий, i менi варто поiхати. У гори – це чудово, нiколи не була в горах узимку.
– От i правильно! – зрадiв Кость. – Повчишся на лижах кататися. Ти на лижах стояти хоч умiеш?
– У дитинствi по лижнi непогано iздила, по прокладенiй та накатанiй.
– То й з гори навчишся з’iжджати, тiльки тренера слухайся й не ризикуй: ти менi жива й неполамана потрiбна. Такi працiвники, як ти, на вагу золота.
– Такi начальники, як ти, теж на вагу… тiльки не знаю, якого коштовного металу, – видавила я iз себе й поспiшила до робочого столу: пiдтягти роботу, щоб провести зненацька упалу менi на голову вiдпустку зi спокiйною совiстю.
На комп’ютерi мене чекало повiдомлення вiд Сергiя, приземлився вiн добре, спека, роботи – море. А наприкiнцi вiн дописав: «Учора менi здалося, що ти сама не своя. Щось трапилося, про що ти поки не можеш розповiсти?»
Моi уроки не проходять даром i мiй хлопчик вчиться бути делiкатним, спостережливим i чуйним. Я швиденько надрукувала вiдповiдь: «Усе гаразд. Я трохи застудилася. Вчора промочила ноги. Я була сама своя, тобi здалося».
Потiм я вiдкрила щотижневик i почала чесно розподiляти завдання мiж спiвробiтниками, робота це вiдповiдальна й дуже марудна, але необхiдна. Нiчого, не перепрацюють! Курити й по магазинах бiгати час знаходять. Задзвенiв мобiльний. От не люблю, коли мене вiд роботи вiдривають!
Я глянула на дисплей – телефонувала Жабка, довелося вiдповiсти.
– Лiзо, здраствуй, це я, Жанна.
– Я побачила, що це ти, Жанно. Щось трапилося?
– Так, – у телефонi схлипнула дiвчина, – усе ще гiрше, анiж ти говорила. Я не знаю, що менi тепер робити! – iз трубки почулися несамовитi ридання. Я дала мобiлцi можливiсть виплакатися, продовжуючи вивчати щотижневик. Нарештi вона заспокоiлася.
– Ти хочеш, щоб я порадила тобi, що робити?
– Та-а-а-к!
– Жанночко, у мене зараз на роботi завал. Поради давати немае часу. Але добре, разом подумаемо, що тобi робити. Ти можеш приiхати до мене додому? Пiсля змiни? Чудово, записуй адресу. Я тебе чекатиму.
Телефон пронявкав крiзь сльози якiсь подяки й вiдключився. Я полегшено зiтхнула та поринула в роботу.
А пiсля обiдньоi перерви до мене пiдiйшов сяючий Кость i вручив квитки. Завтра ранком поiзд помчить мене в щасливе ледаче життя, яке позбавить вiд чорних кiл навколо очей. А головне, усi моi проблеми зникнуть самi собою, як тiльки я вдихну цiлющого гiрського повiтря. Костю, яким же наiвним ти iнодi буваеш!
5
Жабка потягувала з трубочки молочний коктейль – я iй спецiально свiй улюблений приготувала з ананасом та суницею – дитинi необхiднi вiтамiни й кальцiй. Одягнена вона була в салонну унiформу, вiрнiше, як у перукарнi заведено одягатися: мiнi-спiдниця й блузка з величезним декольте, на шиi й зап’ястках по кiлька масивних, обов’язково золотих, ланцюгiв. На ii кволому тiльцi це виглядало комiчно, а на деяких майстринях, особливо кому за сорок п’ять i в кого всi ноги поритi синiми прожилками вен, такий одяг набував трагiчного вигляду. Я вже не говорю про бойове розфарбування облич у кращих традицiях жiнок африканських племен. У салонi всi стiни були завiшанi величезними дзеркалами, але перукарки бачили в них тiльки своiх вимогливих клiенток, не iнакше. А може, iх пiдводила цiлковита вiдсутнiсть почуття прекрасного, але тодi чому вони створювали такi чудовi зачiски iншим? Для мене це завжди було загадкою.
Я немов уперше побачила Жабку так близько, i вона справила на мене досить приемне враження, щоправда, може бути, це ореол материнства згладив карикатурнiсть рис i додав внутрiшнього свiтла й м’якостi.
Допивши коктейль, Жанна полiзла у свiй модний наплiчник i вийняла шоколадку:
– Учора ти мала рацiю на сто вiдсоткiв, – ii голос затремтiв, а очi наповнилися слiзьми.
– Менi дуже шкода, що так сталося, – я пiдсiла до дурненькоi й витерла серветкою ряснi сльози. – Я тебе дуже прошу: припини плакати. Дитина страждае, коли ти плачеш. Звикай думати про маленьку чудову iстоту, яку народити можеш тiльки ти – i жодна iнша жiнка у свiтi.
– Лiзочко, я ще не знаю, чи варто залишати дитину, чи нi… А ти говориш про це, як про справу вирiшену, – у голосi Жанки пролунали незадоволенi нотки.
У нiй заговорив природний егоiзм, ще б пак: дитина – не тiльки маса турбот i матерiальних витрат. Дитя безповоротно i назавжди змiнюе життя жiнки та чоловiка, якщо вони поряднi вiдповiдальнi люди. Але Георгiй не з привiлейованого стану турботливих тат, вiн iз численного ордену пропащих негiдникiв. І тiльки така дурненька, як Жанна, могла мати з ним близькi стосунки. До пологового будинку вона йтиме сама, якщо вистачить любовi: любовi до ще не народженоi дитини. У чому я поки не певна.
– Ти прийшла, щоб вiддати менi шоколадку? – Як я не намагалася, глузування все-таки пролунало, як помста за ii нерiшучiсть. – Невже ти ще вагаешся: народжувати чи нi?
– Георгiй сказав, що покине мене, якщо я не зроблю аборт. А якщо погоджуся, то оплатить i операцiю, i подаруе що-небудь коштовне. Обiцяв, що ми поiдемо до Туреччини. Пiсля всього…
– Твiй коханець залишить тебе скорiше, якщо послухаеш його та уб’еш свою дитину, мужики не вибачають жiнкам, якi вбивають зачатих вiд них дiтей, – я озброiлась гострим скальпелем i, як хiрург, твердо й рiшуче почала рiзати по живому, вiдтинаючи пiдле й боягузливе.
Я прагла вiдстояти життя ще не народженого маляти. Навiщо? Яке менi дiло до «кращого друга» Георгiя й цiеi безглуздоi дiвицi, обвiшаноi золотими ланцюгами, що не думае над якою страшною прiрвою вона зараз балансуе? Невже в мене мало своiх проблем? Чому я вiдчуваю себе спiвучасницею чужого злочину? От як небезпечно пiдслуховувати чужi телефоннi розмови!
Жанночка налила собi ще коктейлю, немов бажаючи зробити паузу в розмовi. Це я ii попередила, що всi розмови – пiсля вечерi, виразка шлунка нiкому не потрiбна, тим бiльше менi. Їжу треба споживати в гарному настроi, споглядаючи картини природи або слухаючи класичну музику. Я прекрасний теоретик здорового способу життя, а от практик з мене нiкудишнiй.
Я пройшла до кiмнати й почала збирати речi в поiздку, найнеобхiднiше. Вiдкрила шафу, глянула на ii вмiст i задумалася. Але ненадовго. У рюкзак влiзли джинси, спортивний костюм, пiжама, кiлька футболок, светр, косметичка… Мiсце ще залишалося, я випросталася й побачила в дверях Жабку, яка здивовано спостерiгала за моiми манiпуляцiями:
– Ти кудись iдеш? – розчаровано запитала вона. – Надовго?
– У вiдрядження, – вiдказала я, застiбаючи блискавку на рюкзаку, – вранцi поiзд.
Навiщо збрехала? А втiм, правильно зробила, Жанцi нi до чого знати, куди й навiщо я iду. Слушно якийсь мудрець написав, що нiколи не жалкував, коли промовчав, i тисячу разiв жалкував, коли бовкнув зайвого.
Я вказала Жаннi мiсце на диванi, пiдклала iй пiд бiк диванну подушечку, присiла поруч, пiджавши пiд себе ноги – моя улюблена поза – i запитально глянула на дiвчину.
– Лiзо, порадь, як менi краще зробити? – Жанна знову перетворилася на жабку з холодним безпристрасним поглядом.
– Ти так довiряеш менi? Добре. Що я тобi б не порадила, та ти зробиш на свiй розсуд, так? А з духу протирiччя – як шкiдливий пiдлiток, i навпаки.
Жабка з готовнiстю кивнула, немов погоджуючись зi мною. Дедалi то гiрше! Вона ще дурнiша, нiж я припускала, але саме з таких бувають найкращi господинi та турботливi дружини.
– Можна зробити правильно або як легше. Запам’ятай: як би ти не вчинила цього разу, ти коли-небудь у майбутньому про свiй вибiр пошкодуеш. Зараз, коли ти носиш його дитину, у тебе в руках всi козирнi карти. Варто тобi зробити аборт – i всi твоi переваги лопнуть, як мильна бульбашка.
