скачать книгу бесплатно
Так, я поставила це запитання, адже вважаю, що будь-якiй людинi треба виговоритися, i це лицемiрство – робити вигляд, що непристойно говорити на такi теми й не запитувати про те, що наболiло.
– Нi, вона занедужала. Несподiвано. Рак. – Вiн помовчав. Я не квапила, бачила, що йому кортить розповiсти. Де ще ми можемо бути настiльки вiдвертi, як не в дорозi з випадковими попутниками?
– Ми довго боролися. Ми з дружиною пройшли за п’ять рокiв усi сiм кiл пекла. Насправдi iх було не сiм, набагато бiльше. Сiм – це так, символiка. Ми боролися за життя, зцiпивши зуби, i Нiка виявилася справжнiм борцем. Вона так прагла жити! Адже iй було в тисячу разiв страшнiше й болючiше, нiж менi… Я мiг тiльки пiдтримувати й спiвчувати, а ще дiставати грошi. Кожна наступна операцiя обходилася вдвiчi дорожче, а результат був ефемернiшим i коротшим. Через рiк у нас розтанули всi заощадження, синовi-студентовi ми вже не змогли допомагати, хлопчисько став пiдробляти у вiльний вiд навчання час, що вiдразу позначилося, мрii про аспiрантуру довелося вiдкласти. До кращого часу. Потiм ми спродали все, що мало хоч яку-небудь цiннiсть. Пiшли за безцiнь, як лом, навiть нашi з дружиною старовиннi обручки. Коли в столицi лiкар погодився зробити ще одну операцiю – не кожний iшов на такий ризик: все-таки мозок, я взяв кредит, так ми протрималися ще один рiк. А потiм став звертатися до друзiв, родичiв, до товаришiв по службi, i побачив, як вони всi подiлилися на два протилежнi табори. Мiй друг, який нiколи не вiдрiзнявся ощадливiстю, мовчки зi своею дружиною вислухали й пiшли. У мене не було анi сил, анi морального права його засуджувати, рiзнi в людей обставини – але наступного дня ранком дзвiнок у дверi, на порозi Сашко простягае важку пачку грошей: «Це максимум, що менi змогли дати в банку. Тут зовсiм трохи не вистачае до необхiдного, але ми з дружиною що-небудь придумаемо». І надумали, обiйшли своiх близьких, назбирали, хоча й знали, що я з ними розплатитися не зможу ще дуже довго.
Дмитро говорив, а я дивилася йому в очi й вiдверто милувалася. Передi мною був справжнiй дорослий чоловiк, вiн знав, що в життi е перемоги, але е й поразки, i втрати. І поразки теж треба зустрiчати з гiднiстю. І нехай двоюрiдний брат не дав грошей – евроремонт у будинку зробив, увесь в боргах, нi докору – люди рiзнi, Бог iм суддя. Мене вразило, вiн докладно розповiдав про людську щирiсть, i майже не говорив про велику когорту родичiв i колишнiх друзiв, що не змогли тодi iх пiдтримати.
Його дружина померла в серпнi, а я iй заздрила: в щасливому шлюбi виховувала сина, у найтяжчий час ii не зрадили й не кинули напризволяще, до останньоi митi з нею була поруч любляча людина.
Вiдклавши газету, «Кульбабка» невдоволено подивився на нас довгим осудливим поглядом, а потiм лiг, демонстративно прикривши обличчя розкритим журналом, i зробив вигляд, що спить.
10
Не змовляючись, ми з Дмитром вислизнули з купе до коридора. Сiли на вiдкиднi стiльчики й стали дивитися у вiкно. Пiшов снiг, пританцьовуючи, снiжинки прилипали на кiлька митей до скла, а вiдпочивши, неслися далi. Пейзаж був чарiвний, але досить одноманiтний. Мороз пiдсилювався, i вiкно починало потроху замерзати, прикрашаючись писаною снiговою рамкою.
Ми мовчали. Я всiм серцем, усiею своею iнтуiцiею розумiла, що випадково «зустрiлися двi самотностi», пройде кiлька годин, i ми назавжди розстанемося, кожне повернеться на орбiту свого життя. Проти нас усе: мiй коханець, тiнь його улюбленоi дружини, дворiчне вiдрядження, грошове, але таке непотрiбне! І едине, що менi залишилося – бути з ним цi кiлька годин поруч.
Але ж менi пощастило: поруч людина, яка розумiе, з якою можна бути вiдвертою. Можна говорити все, як на сповiдi: вийду з вагона й, згiдно з теорiею iмовiрностi, ми бiльше нiколи не побачимося, перетворимося одне для одного на приемний спогад. Ця теорiя строга й безстороння, як уся математика.
Я вибухнула гарячим монологом:
– Ваша дружина була щасливою жiнкою. Ви не зрадили ii, не залишили саму, не пiрнули в алкоголь, риболовлю, друзiв, ще куди-небудь, куди йдуть, аби тiльки не бути поруч, не бачити страждань, яким зарадити неможливо. А от я… Я не бачу навколо себе мужнiх, дорослих чоловiкiв, поруч якась шантрапа несамостiйна. Будь-який дрiб’язок вибивае iх iз сiдла. Можливо, вони iснують, цi мiфiчнi чоловiки, що вмiють взяти на себе вiдповiдальнiсть, вмiють до останнього тримати удар, виконувати дане слово, але поруч – суцiльно дорослi пiдлiтки, болiсно самолюбнi, примхливi, що не вмiють себе тримати в руках, що розпускають i своi нерви, i своi руки. З тобою поруч чоловiк. Вiн навiть намагаеться виглядати справжнiм чоловiком, але дитячий егоiзм вириваеться з нього виверженням вулкана через будь-який дрiб’язок. Там, де треба просто не помiтити, не звернути уваги, не надати значення, вибачити чужу слабкiсть, зрештою, – розiгруеться цiла трагедiя, нервування. Замiсть того, щоб пiдтримати, пiдбадьорити, пiдняти настрiй, тобi цей настрiй утопчуть у бруд i тебе ж ще й обвинуватять. Дивишся на нього й думаеш: i де ж твоя любов? На словах? Куди все гарне зникло? Де терпiння, доброта, поблажливiсть? А потiм iз жахом зауважуеш, що без нього краще, нiж з ним! Ти лякаешся й починаеш приховувати це сакральне знання, iнодi себе заспокоюеш: у принципi, вiн же не винуватий, його так тато виховав. Вiрнiше, тато не виховував, можливо, тато й сам ще не вийшов з дитячого вiку, не було i в тата мiцноi чоловiчоi руки. Ти починаеш за ним спостерiгати, немов збираеш докази, якi виправдають будь-яке твое рiшення. Приховуеш роздратування через незвичну, неприродну роль ментора й вихователя старiючоi дитини. Вiн старший за тебе на п’ять рокiв, а тобi доводиться витирати йому соплi батистовою носовою хусточкою або ставити в кут, коли ласкавi вмовляння не допомагають. І знову закрадаеться злочинна думка: а чи потрiбна тобi ця людина, що за родина у тебе з ним буде? От такий фемiнiзм, – з натягнутою посмiшкою i сльозами, що зрадливо навернулися на очi, закiнчила я свiй виступ i зробила вигляд, що розглядаю полустанок iз трьох будинкiв, припорошених снiгом. Навiщо я так згустила фарби, описуючи Сергiя, – не знаю, може, тому, що свiт – театр?
Дмитро спiвчутливо торкнувся моеi руки трохи вище лiктя:
– Я вас розумiю. Ви дуже сильна людина, i, здаеться, максималiстка. Дозвольте собi бути слабкою, дозвольте своему чоловiковi впрягтися у ваш вiз, перекладiть на нього своi турботи, нехай усе стане загальним. Притягаються протилежностi, цей фiзичний закон дiе всюди, – м’яко додав вiн.
Повз пройшла провiдниця, оглянувши нас зарозумiлим презирливим поглядом – ще один вагонний роман.
– Лiзо, а вам часто говорять, що ви дуже гарна? У вас така чиста краса, без цiеi фарби, штукатурки. Ви тiльки ввiйшли у купе, i менi вiдразу це впало в око, зараз це рiдкiсть. Ви така справжня!
Дмитро хотiв ще щось додати, але тут з трiском вiдсунулися дверi нашого купе, й висунув голову «Кульбабка» – вiн був акуратно причесаний i переодягнений у синiй спортивний костюм з бiлими смужками:
– Ви чого тут, як сироти, сидите? Прошу в купе, – йому явно стало нуднувато без нас, нiкому розповiдати про «черi» i свою нелюдську витримку.
І ми чомусь слухняно повернулися в купе, непомiтно, як змовники, посмiхнувшись одне одному.
Провiдниця помстилася менi чисто по-жiночому, невiдомо, за яку провину.
Починалися прозорi сутiнки, коли день глибоко зiтхнув i вирiшив вiдпочити. Ми пообiдали тим, що Бог послав завдяки Дмитровiй невiстцi, i не прибрали ще зi стола, як у дверi голосно стукнули, i почувся роздратований голос провiдницi:
– Дамочко, зараз ваша станцiя, стоiмо всього одну хвилину, – i за мить ii задоволенi кроки прогупали по тамбурнiй пiдстилцi з гордим почуттям переваги. Поiзд почав гальмувати – у мене не було й хвилини.
Наспiх перевзувшись, я накинула куртку, у цей час Дмитро по-военному, без зайвих слiв дiстав з верхнього багажника мiй рюкзак, i ми, на ходу побажавши «Кульбабцi» щасливоi дороги, вийшли разом у коридор. Я йшла спереду, а Дмитро, розгублений, засмучений, нiс позаду мою поклажу.
Ледь ми ступили на перон, як поiзд безшумно рушив з мiсця. Дмитро поставив рюкзак коло моiх нiг, обхопив мене двома руками й жагуче поцiлував у губи – вiд несподiванки я завмерла. А вiн уже стрибнув на пiднiжку вагона й дивився своiм чистим вiдкритим поглядом. Провiдниця безцеремонно вiдтiснила його в глиб тамбура й завмерла з видом виконаного обов’язку, гордо тримаючи в руцi сигнальний прапорець.
Так закiнчився мiй «вагонний роман», нiякоi iншоi альтернативи в нього й не могло бути… Я дивилася на хвiст потяга, що iхав, поступово набираючи швидкiсть, а з очей текла зрадницька солона рiдина. Я плакала через вiдсутнiсть у свiтi досконалостi, i в душi було так боляче, i боляче було дихати, немов мене протримали кiлька годин на киснi, а потiм вiдключили не тiльки кисень, але й повiтря.
11
Сутiнки згущувалися, мороз лютував, i я попленталася на вокзал, щоб викликати таксi, з надiею, що в цiй глушинi така послуга для приiжджих iснуе. До пансiонату ще кiлометрiв п’ять.
Молода й привiтна касирка з готовнiстю визвалася менi допомогти, вокзал порожнiй, бажаючих купити квитки катма, i вона нудьгувала без справ. Бiдолашна iз захопленням щось в’язала. Хвилин через десять у залу чекання – маленьку кiмнатку з дерев’яними лавами – увiйшов хлопець у короткому кожушку нарозхрист та без шапки й вiдразу попрямував до мене.
– Це тебе треба вiдвезти до пансiонату?
– Не тебе, а вас, – м’яко, але твердо виправила я. Не люблю панiбратства.
– Менi без рiзницi, – хмикнув водiй, – сто гривень.
– У столицi i то дешевше, – почала я торгуватися, – до пансiонату всього п’ять кiлометрiв, може, досить i п’ятдесяти, i то лiпша цiна?
– Ваша справа, скiльки заплатите. Тiльки грошi наперед.
Менi хотiлося скорiше потрапити на мiсце, я не надала його словам великого значення, дiстала грошi, простягнула iх разом з рюкзаком. Хлопець закинув його на спину, i ми вийшли з вокзалу. Швидко темнiло, десь у хмарах намагався пробитися мiсяць, прикрашаючи небо ледь помiтним свiтлим ореолом. Роль таксi вiдiгравав бувалий «жигуль», капремонт по ньому давно вже не плакав, а ридав. У цьому я переконалася, коли хлопець почав заводити мотор: бiдолаха закричав голоснiше трактора. Я глянула на водiя, не знаю, яким був мiй погляд, але хлопець почав мене заспокоювати:
– Не турбуйтеся, доiдете, самi ж говорите, пансiонат недалеко, – i машина «затрусила» нерiвним путiвцем нагору.
Я дивилася на дорогу спереду, а в головi вихором носилися далеко не оптимiстичнi думки. Якщо й залишилися в менi якiсь почуття до Сергiя, то й тi ледь жеврiють. Я почала порiвнювати його з iншими чоловiками – небезпечний жiночий симптом – i цi порiвняння все частiше були не на його користь. І сама я, як голодний у ресторанi, кокетую з ким доведеться, знайомлюся, розмовляю й, немов нове плаття, примiряю до себе: до лиця воно менi чи нi.
«Жигуль» рiзко загальмував, фари з темряви вирвали зовсiм малюсiньку дiлянку дороги. Водiй дiстав рюкзак з багажника й розчахнув передi мною дверцята:
– Приiхали!
Нiякого пансiонату й близько не було, а нагору вела досить вузька стежинка, щоправда, добре розчищена й утоптана сотнями людей.
– Метрiв п’ятсот, i ви на мiсцi. – Глумливо глянув на мене i додав: – Щасливоi дороги!
Сiв у свою таратайку, рiзко розвернувся i зник. Я залишилася на дорозi сама.
Що ж робити? Рiшуче надягла рюкзак i пiшла по стежцi. Звiдусiль обступила непроглядна темрява, заспокоювало те, що пансiонат близько, i якби тут була яка-небудь небезпека, хiба мене залишили б на дорозi саму? Що я, Червона Шапочка, закуска для вовка?
Спочатку йти було легко, вiрнiше, я не йшла, а майже бiгла, немов якесь марновiрне почуття небезпеки штовхало вперед. Менi видавалося, що iнодi за спиною чуються чиiсь легкi кроки. Але вже хвилин через двадцять я стомилася, а рюкзак ставав усе важчим, ременi навiть через куртку урiзалися менi в плечi, занила спина. Я пригальмувала швидкiсть, стала нести рюкзак то на одному плечi, то на iншому. Куртку довелося розстебнути, мороз перестав лютувати, а небо очистилося вiд хмар, i мiсяць освiтив верхiвки дерев.
Я йшла, минав час, а пансiонат усе не з’являвся, хоча я пройшла вже не п’ятсот метрiв, а кiлометрiв зо п’ять, не менше. Я запанiкувала: може, спуститися вниз i перечекати до ранку на вокзалi? А раптом я вже на мiсцi, i за першим же поворотом з’явиться жаданий будинок? Незважаючи на душевнi вагання, ноги вiдважно несли мене вперед. Я знову прискорила кроки, намагаючись не збити подиху, а серце готове було вискочити з грудей: до такого кросу з важким багажем треба готуватися не один мiсяць.
Пiдлий хлопчисько на своiх поганих «жигулях» навмисно мене сюди завiз, адже я заплатила йому половину необхiдноi суми – мене нарештi осiнило. Вiн провiз пiвдороги, i вистачить, йому теж грошi потрiбнi, може, хоче помiняти свою мiзерiю на щось пристойнiше й надiйнiше. Але який негiдник! Знала б, що буду годинами бродити по лiсу, не стала би торгуватися! Але тепер пiзно шкодувати, треба, зцiпивши зуби, йти вперед i тягти цей важелезний рюкзак. Таке враження, що я наклала туди камiння уперемiш з цеглою.
Я вибилася з сил, зневiрилася i, нарештi, вийшла на велику галявину, на краю якоi в ста метрах вiд мене стояв великий дерев’яний будинок, освiтлений мiсячним сяйвом i вiкнами.
– Слава Богу! – прошепотiла я та сiла в знемозi просто в снiг, у мене не було сили поворухнутися.
Задзвонив мобiльний телефон, i радiсний голос Сергiя вiдрапортував, що в нього все гаразд, менi не треба хвилюватися, переговори йдуть успiшно.
– Я рада, що в тебе все добре. Зателефонуй завтра, якщо знайдеш час. Я дуже втомилася, – i натисла вiдбiй. На бiльше мене не вистачило. Ну i добре.
12
Пансiонат гостинно розчахнув дверi. Жiнка рокiв тридцяти, повна, круглолиця, з бездоганно чистою бiлою шкiрою, зустрiла мене радiсними вигуками, провела в номер, напоiла чаем, бо до вечерi була ще цiла година, – iз приемною посмiшкою сповiстила вона. А я-то думала, що вже глупа нiч!
З недовiрою я подивилась на великий старовинний годинник, який вiдчув мiй погляд i почав вiддзвонювати шосту годину. А з поiзда я вийшла на початку п’ятоi… Але ж менi здалося, що я блукала в лiсi кiлька годин! Я переглянула мобiльний: Сергiй дзвонив п’ятнадцять хвилин тому, за п’ятнадцять хвилин на шосту. Цього не може бути!
Жiнка дивилася на мене з ласкавою домашньою посмiшкою й не могла зрозумiти моеi розгубленостi. Я знову пiднялася у свiй номер, знайшла паспорт, спустилася у фойе i до вечерi оформила всi формальностi.
Нарештi оглядiлася. У будинку недавно зробили реставрацiю, усе блищить вiд чистоти, а iнтер’ери оформленi пiд старовину: на вiкнах важкi портьери, у великому холi – камiн, затишно потрiскують дрова; мiцнi, зi справжнього дерева, меблi, важкi та затишнi, як у позаминулому столiттi. У iдальнi посерединi – величезний овальний стiл i кiлька маленьких, що примостилися бiля трьох високих вiкон. А головне – жива тиша, нiкого не видно, але будинок дихае спокоем i надiйнiстю.
До вечерi в iдальню спустилися ще три постояльцi: жiнка бальзакiвського вiку в теплому в’язаному платтi та молодята з блискучими обручками на пiдмiзинних пальцях i з такими ж блискучими щасливими обличчями. Я сидiла бiля вiкна, i дама приедналася до мене. Юне подружжя сiло за дальнiм столиком, про щось шепотiлося, майже торкаючись одне одного обличчями й вибухаючи щохвилини смiхом.
– Як сьогоднi добре, спокiйно, – проговорила дама, дивлячись у вiкно. – Ранком майже всi виiхали, доведеться трохи понудьгувати, – пiдбадьорлива усмiшка в мiй бiк, – ранiше п’ятницi сюди навряд чи хтось заявиться.
– Мене звуть Лiза, – представилась я. І додала: – Вiд людей я й на роботi утомлююся, вважатимемо, що менi пощастило.
Принесли вечерю, i ми почали мовчки iсти. Я так утомилася вiд свого загадкового маршу-кидка в просторi й у часi, що мрiяла тiльки про теплий душ i м’яке лiжко. Швидко проковтнувши омлет i заварне тiстечко, я пiднялася з крiсла. Моя сусiдка без апетиту колупала виделкою в тарiлцi. Глянувши на мене, вона повiльно проговорила:
– Снiданок тут о восьмiй, а потiм вiдразу можна йти кататися. Адже ви сюди кататися приiхали?
Я кивнула головою. Правда, навiщо я сюди приiхала? Кататися… Миле дитяче слово пiдняло настрiй, я попрощалася й пiшла спати.
13
Увесь наступний день я безуспiшно намагалася вiдновити своi дитячi навички управлятися з лижами пiд професiйно спiвчутливим поглядом iнструктора. Менi не вдавалося з’iхати без падiння навiть iз самого низенького горбка, у той час як Анна, моя сусiдка за столом, насолоджувалася катанням з неприхованою радiстю. Вже перед обiдом, зглянувшись над моiми жалюгiдними потугами «покататися», вона запропонувала пробiгтися по розкатанiй лижнi:
– План по синцях ви перевиконали по-стахановському, – невитончено пожартувала Анна, i ми помчали уздовж траси.
І тут я з подивом побачила, що прямо до пансiонату, з боку, протилежного до того, звiдки прийшла я, веде прекрасна широка дорога – i ницiсть учорашнього таксиста постала в новому свiтлi, як i моя нерозумна ощадливiсть.
По лижнi iхати було прекрасно, снiг радiсно скрипiв пiд лижами, сонце, морозець – Кость мав рацiю, коли вiдправив мене сюди, де б ще я так нападалась, як говориться, вiд душi?
Пiсля обiду ми знову пiшли кататися, з невеликоi пологоi гiрки я з’iжджала вже досить акуратно й не падала. Коли почало темнiти, до пансiонату пiд’iхало таксi, але не та руiна, що викинула мене на пiвдорозi, а гарне приватне таксi, з шашечками. З нього вийшов лiтнiй чоловiк.
– Ще прибулець до нашого вогнища, – прокоментувала Анна. – Тепер буде веселiше.
Вона не помилилася. Спустившись у iдальню до вечерi, чоловiк, оглянувши оцiнливим поглядом наш нечисленний контингент, попрямував саме до нас. Пiдiйшовши до столика, запитав:
– Поруч з вами вiльно? Дозвольте приеднатися.
Ми з Анною прихильно кивнули, а потiм не витримали й розсмiялися. Незадовго до його приходу ми розiграли цю сценку i вгадали навiть його реплiки: бiльшiсть чоловiкiв передбачуванi, особливо якщо вони добре вихованi й товариськi. І не сидiти ж йому, як сичевi, в гiркiй самотностi, у той час як поруч ми з Анною?
За вiкном хмари заволокли небо, подув сильний вiтер. Рiзкими поривами вiн ударяв у вiкна, немов збирався розбити скло й увiрватися в нашу затишну iдальню та засипати все снiгом. Зайшла господарка й заклопотано попередила про циклон, що наскочив зненацька.
– Боюсь, що погана погода протримаеться кiлька днiв, – додала вона, – не дуже погуляеш пiд таким вiтром.
І немов пiдтверджуючи ii слова, порив вiтру вдарив з новою силою у вiкно. Пiсля вечерi ми дружно перебралися у фойе, до камiна. Наш новий знайомий, Володимир Іванович, пiднiс крiсла ближче до вогню, Анна зi знанням справи пiдклала полiна, й ми стали коротати вечiр у бесiдi. А бiльше нам нiчого й не залишалося: нi книг, нi комп’ютерiв нiхто з нас з собою не взяв, кожний мрiяв тут вiдiрватися вiд цивiлiзацii й гарненько вiдпочити. А особливо Володимир Іванович, який виявився деканом факультету iнформатики.
На вогонь я можу дивитися нескiнченно. У тишi потрiскували дрова, полум’я рiзнобарвними язичками охоплювало суху деревину. Не знаю, як довго ми сидiли мовчки, коли пролунала заклична мелодiя мого мобiльника.
Я вийшла до коридора. Дзвонила Жанна.
– Лiзо, я оформила вiдгул i завтра iду додому. Не знаю, чи правильно батькiв навантажувати своiми проблемами? Може, як-небудь самiй спробувати розгребти?
– Поiдь i не сумнiвайся! Повiр, що твоi проблеми – це iхнi проблеми у квадратi, а якщо ти ще й дров наламаеш, яку-небудь дурiсть вiдмочиш, збiльшиш усе в багато разiв. Покайся й поплач, а там – як буде.
– Значить, все ж таки iхати?
– Все ж таки iхати! І сказати все, як е. До побачення, i щасливоi дороги! – Я закiнчила розмову й повернулася у фойе, у тепло, до затишного вогника.
Володимир Іванович сидiв у крiслi майже бiля самих грат, Анна стояла, спираючись на коминкову поличку, викладену старовинними кахлями, я такi бачила тiльки в музеi: кожна плитка з особливим вiзерунком, орнаментом або сюжетним малюнком. Анна говорила повiльно, не одразу пiдбираючи слова. Я сiла поруч i прислухалася. Немолода жiнка згадувала про свое дитинство:
– Ми жили на околицi невеликого районного мiстечка. Першi дитячi враження пов’язанi з ним. Брат кинув мене й утiк з хлопчиськами, а я не знаю, де наш будинок: усi домики невеликi, двоповерховi, я йду та стримано плачу, вiрнiше, тихенько скиглю, менi навiть у голову не прийшло пiдiйти до якоi-небудь дорослоi людини й попросити допомоги. Ноги несуть мене вперед, я опиняюся на пустирi. З одного боку тягнеться висока глуха стiна зi староi кам’яноi кладки, а з iншого – за кiлька крокiв стежинки – неглибокий ярок, заповнений будiвельним смiттям: цеглою, уламками дощок, пилом i брудом. Зграйка хлопцiв люто кидае шматки цегли й камiння у великого смугастого кота, що намагаеться сховатися серед смiття. Поруч стоiть мужик у бруднiй майцi й парусинових штанях, у нього страшна жорстока пика, вiн командуе цiею розправою, грiзно лае тих, що схибили, нахвалюе тих, чий камiнь потрапив у цiль i вирвав з грудей кота хрипи болю. Я зовсiм маленька дiвчинка, але розумiю, що кiт приречений, бiдну тварину вбивають найжорстокiшим чином, напевно, задер чужу курку. Я нiчим не можу йому допомогти, страх перед чужою злою волею паралiзуе мене, хлопчиська радiсно гейкають i з ентузiазмом продовжують екзекуцiю, мужик трiумфуе перемогу над котом… Як я потрапила додому – не пам’ятаю. Пам’ятаю тiльки урок, отриманий так давно: жорстокiсть всесильна, а я, нещасна боягузка, навiть не спробувала врятувати бiдолашну тварину: не зупинила, не закричала, не закрила собою, не побiгла шукати когось сильнiшого й добрiшого за тих виродкiв. І за це боягузтво мене чекае розплата… Життя тендiтне й несправедливе, усе живе дуже легко знищити…
Анна замовкла. Володимир Іванович принiс пляшку вина «Букет Молдавii» з трьома келишками. Ми почали смакувати вино, – ароматне, солодке, що пахло спогадами i тугою за лiтом.
– Чудове вино, iз цим вином у мене пов’язано багато прекрасних спогадiв, – проговорила Анна й простягла порожнiй келишок до нашого галантного кавалера. Нова порцiя заiскрилася за прозорим склом медовим вiдтiнком, i в мене пiднявся настрiй, вино дiйсно прийшлося менi до смаку. Анна продовжила:
– Це мiстичне почуття провини за чужий грiх i за мое боягузтво переслiдувало мене дуже довго. Я росла в родинi з безлiччю «скелетiв у шафах», у нас про деякi елементарнi речi не прийнято було говорити. Я росла в станi внутрiшнього дискомфорту, тепер я знаю, що це був синдром «недолюбленоi дитини». Батьки обожнювали мого старшого брата i майже не помiчали мене, навiть бабуся дивилась на мене як на заваду бiльше спiлкуватися з онуком. Йому купували гарний дорогий одяг, це називалося – «Сашковi треба мати вигляд», а я була на задвiрках домашнього бюджету. Але це не заважало менi любити брата вiдданою дитячою любов’ю, а вiн завжди захищав мене вiд хлопчакiв у дворi, а коли став студентом i виiхав вчитися до столицi, привозив менi моднi речi, якi були дивиною в нашому райцентрi. Брат був навдивовижу гарний, може, це моя любов до нього додавала йому краси, але для мене вiн був досконалiшим за Аполлона Бельведерського, а Ален Делон у порiвняннi з ним був просто гарненьким сiльським хлопчиськом.
