скачать книгу бесплатно
Я лежала на землi, не мала сили ворухнутися, але свiдомiсть потихеньку почала до мене повертатися. Нелюд присiв бiля мене навпочiпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:
– Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стiльки разiв умовляв по-доброму, але ти не послухалася, – його тон став змiiним. – Думала, обкрутила мене? Не той сценарiй! Завжди буде по-моему, у будь-якому випадку, запам’ятала? Подихай тут, уперта суко!
Через хвилину почувся шум мотора, фари освiтили галявину й товстi стовбури дерев, шурхнули по травi шини – i все стихло. Нiч накрила мене.
Опам’яталася я в непрогляднiй пiтьмi. Подiл мого свiтлого плаття був важким i липким. Я спробувала пiдвестися – по ногах потекли липкi теплi струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтiли блискучi кола, довелось трохи перечекати. Нарештi я розгледiла яскравi вогнi автостради i з останнiх сил пiшла туди навпростець. Падала, повзла, знов пiднiмалася, але настирливо йшла в той бiк, де була едина надiя на порятунок мене й мого маляти.
Я непритомнiла та знову починала вiдчувати свое тiло, хапалася руками за галузки дерев i просувалася вперед, до дороги, повiльно, але неухильно. Чорне небо падало на мене й притискало до землi, але я не дозволяла собi й секунди вiдпочинку, закликаючи останнi залишки волi й сил рухатися вперед. Останне, що я запам’ятала – яскраве свiтло фар. Вищi сили змилостивилися надi мною: з нiчного чергування вертався до мiста патруль ДАІ. Двое молодих офiцерiв, включивши сирену, на гоночнiй швидкостi доправили мене до лiкарнi й пiдняли весь медичний персонал по бойовiй тривозi. Ще трохи – i я померла би вiд втрати кровi. Дивнi хлопцi! У них були грошi, i вони оплатили операцiю й наступне лiкування.
7
Я ще перебувала у реанiмацiйному вiддiленнi, коли по обiдi у кiмнату ввiйшли три кремезних хлопцi, у двох пiд бiлоснiжними накидками виглядали мундири офiцерiв ДАІ. Високi, красивi, вони затулили своiми широкими плечима вiкно, стояли на тлi сонячних променiв у ореолi свiтла, самi, як свiтлi янголи. Такими я вперше побачила своiх рятiвникiв, Андрiя i Кирила. Третiм виявився слiдчий.
– Лiкар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуешся. Пообiцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселiше. А тут сама та сама, нудно ж, – Андрiй присiв поруч, погладив по руцi. – Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобiльний. Головне – не соромся, треба – то треба. Ти нам тепер, як рiдна, не знаю, як це пояснити…
Вiд його кострубатих, але таких людяних слiв, у мене на очi навернулись сльози.
– Ми тут свого товариша привели, зi слiдчого вiддiлку, ти можеш, якщо е сили, зараз йому все розказати, – приеднався до Андрiя Кирило.
Почувши прiзвище мого кривдника, рятiвники спохмурнiли, а слiдчий навiть присвиснув. Матерiалiзувалося принизливе прислiв’я: «Батогом обуха не переб’еш». Допит слiдчого мав вигляд дружньоi бесiди, наприкiнцi вiн невесело сказав:
– Доказiв нiяких у нас немае. Усi факти – тiльки твоi слова. В iхнiй правдивостi я особисто не сумнiваюся. Але можливих свiдкiв так настрахають, що тi з переляку свiдчитимуть проти тебе… Шансiв покарати його за законом майже немае.
Я не витримала й заплакала: убивцю моеi дитини за законом не можна покарати? Нехай же вiн буде проклятий, такий закон!
Хлопцi пiшли, а думки не давали менi спати, я згадувала все: найменшi деталi, слова, що випадково виринали в розмовах, помiченi, але не осмисленi погляди, – i дiйшла несподiваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психiчно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарноi iнтуiцii не iхати з ним нi на якi пiкнiки, це я не вiдчула смертельноi небезпеки та не врятувала своеi дитини… Запiзнiле страшне прозрiння опалило вогнем: я вiддала себе людинi, яка мене нiколи не кохала, вiддала сама, вiн мене не гвалтував, нiяких обiцянок не давав, це я була слiпою, закоханою, безголовою i через це зазнала цiеi наруги.
До суду справа не дiйшла, сталося так, як i припускав слiдчий: моi приятельки-однокурсницi «нiколи разом з Олексiем мене не бачили», про нашi вiдносини вiд мене нiчого нiколи не чули.
А що могли сказати моi рятiвники? Що знайшли на дорозi скривавлену дiвчину?
Саме цi дiвчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стiною презирства, не соромлячись, при менi обговорювали ситуацiю: бач, чого захотiла, злетiти високо, та пiр’ячко обскубли! Не треба було до весiлля в постiль стрибати, мусила думати про наслiдки. Через власну брехню вони зненавидiли мене, я стала живим нагадуванням iхньоi пiдлостi.
Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути iнститут i повернутися до тiтки, у якоi я жила пiсля смертi батькiв, я теж не могла. Та почала налагоджувати свое особисте життя й тихенько радiла, що звiльнилася вiд мене, й двокiмнатна квартира знову лише в ii пiдпорядкуваннi. Їi почали дратувати моi навiть нечастi приiзди додому, вона жадала сiмейного щастя. Я ii розумiла й не засуджувала, борг стосовно покiйного брата вона виконала на всi сто вiдсоткiв…
Незважаючи на пригнiчений настрiй, сили поступово до мене верталися. Часто до гуртожитку, як i до лiкарнi, приходили Андрiй з Кирилом й приносили пакети з фруктами та iншою корисною й смачною iжею, а головне, – намагалися мене пiдбадьорити. Не знаю, якби тодi не вони… Ми i зараз пiдтримуемо дружнi стосунки, я iм буду вдячна до кiнця життя. І iхнi дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тiнi ревнощiв передавали домашнi смаколики й глянсовi часописи – розраду вiд важких думок. Побачивши, що у мене е захист, дiвчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.
Йти в академвiдпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до лiтньоi сесii…
Менi залишалося скласти останнiй iспит, найважчий предмет, коли мiсто сколихнула трагедiя: убивця моеi дитини з такими ж пропащими шибайголовами, як i сам, п’янi й вiдчайдушнi, вночi на величезнiй швидкостi виiхали на зустрiчну смугу. В обох машинах шансiв вижити нi в кого не було…Через них загинули невиннi люди, що iхали на ранкову риболовлю.
Їй-богу, я не зловтiшалася, але й не шкодувала за першим обманутим коханням. Всесвiтнiй закон справедливостi постарався встановити рiвновагу на вагах добра й зла, але для мене це не мало нiякого значення, адже це не повернуло моеi дитини. Виходить, зло все-таки торже- ствуе…
Я намагалася забути все, викреслити з пам’ятi. Все, крiм слiв лiкаря пiд час виписки:
– Матку вашу ми зберегли, але чи збережена репродуктивна дiяльнiсть – сучаснiй медицинi невiдомо. Можливiсть завагiтнiти – з розряду науковоi фантастики, травма була дуже серйозною. Так думають деякi моi колеги, але я не буду настiльки категоричний. Чудеса в медицинi iнодi вiдбуваються, але саме – чудеса.
Останнiй iспит був зданий. Ганна Микитiвна, товста до неподобства стара жiнка, не поспiшаючи виводила менi в залiковiй книжцi «вiдмiнно», хоча вiдповiдала я на слабеньку четвiрку. Наш вiдмiнник i найрозумнiший у групi хлопець наiвно обурився:
– За що «вiдмiнно»? Я б i трiйки не поставив!
Викладачка не поспiшаючи пiдняла на нього очi в немоднiй оправi з товстими лiнзами i сказала з легким нальотом жалю:
– Який ти, Федько, ще дрiмучий. Лiзi зараз потрiбнi позитивнi емоцii, як повiтря, потрiбнi. А ти, Лiзо, зайди потiм до мене на кафедру, обговоримо деякi питання.
Я кивнула й вискочила за дверi. Ганна Микитiвна була вимогливим викладачем, мало хто в неi одержував на iспитах вище «трiйки», до ii практичних готувалися загодя, трохи не цiлодобово. Вона вимагала чiткостi у формулюваннях, аналiтичного мислення й зiбраностi, працьовитостi й природного розуму – одним словом, тих якостей, яких моiм однокурсникам завжди бракувало. І раптом такий королiвський подарунок! Уперше з такою легкiстю я отримала «вiдмiнно».
Я сидiла на пiдвiконнi бiля дверей кафедри, коли почулося важке шаркання, з-за повороту випливала Ганна Микитiвна, повiльно несла свое величезне тiло. Я миттево зiскочила й витягнулася, немов по командi «струнко». Жiнка вказала менi на дверi кафедри, пошарила у безрозмiрнiй сумцi, нарештi, не поспiшаючи вiдчинила дверi й першою пройшла до кабiнету.
– Сiдай, Лiзо, i послухай уважно, дiвчинко, що я тобi скажу.
Викладачка сiла за робочий стiл, завалений теками, книгами, брошурами, писаними аркушами, i вказала менi на стiлець поруч. Я сiла дуже близько. І раптом подумала: якби не хвороблива повнота, вона була б дуже гарною жiнкою, навiть незважаючи на вiк.
– Не знаю, Лiзо, чи варто тобi залишатися в нашому iнститутi. Скандал гучний, на все мiсто, сама знаеш.
– Я нi в чому не винувата…
– Я певна, що нi в чому, iнакше й розмови цiеi не було б. Менi здаеться, тобi краще поiхати звiдси, безпечнiше буде, вiд грiха подалi.
Я не очiкувала такого повороту:
– Кинути iнститут, навчання?
– Не кинути, хiба я сказала – кинути? А перевестися до Киева, навiть на iнший, бiльш пiдходящий для тебе факультет. За лiто пiдготуешся й здаси кiлька профiльних предметiв, зате й перспективи пiсля закiнчення iнституту будуть кращими, ти зможеш працювати не тiльки в школi. Бiжи, Лiзо, не замислюючись, з нашоi провiнцii, тут тобi спокiйно жити не дадуть.
– Хто ж мене туди вiзьме, в iнший iнститут?
– Я за тобою давно спостерiгаю, ще з першого курсу. Це зараз ти трохи розслабилася. Я все розумiю: молодiсть, гормони грають, ще й ситуацiя, що склалася, не на твою користь. А в мене рiдна сестра деканом там, кiлькох ледарiв вiдрахували, так що мiсце тобi на факультетi буде, до того ж, на той самий курс вступиш, а не нижче, це також дещо значить. Спочатку в Марii Микитiвни поживеш, влаштуешся, а там гуртожиток отримаеш, якщо схочеш. Сестра моя – жiнка самотня, я з нею вже попередньо переговорила. Квартира величезна, «сталiнка». Отже, Марiя Микитiвна чекае на тебе не пiзнiше, як через мiсяць, а краще – завтра. Поздавати треба предмети серйознi, попотiти, звичайно, доведеться.
Я мовчала, а потiм зненацька для себе розплакалася.
Ганна Микитiвна по-материнському пригорнула мою голову до грудей i погладила по волоссю:
– Не ти перша, не ти остання, Лiзочко. У тебе ще все в життi налагодиться, а мiстечко наше мiщанське будеш згадувати, як поганий сон.
Так я опинилася у Киевi, з порожнiм серцем i неясними планами на майбутне, з единим бажанням – гiдно закiнчити iнститут та одержати диплом.
8
Будильник задзвонив вчасно, я звично натиснула кнопку й поринула в солодку дрiмоту. Сон почав нiжно мене обволiкати… Але повторно глянувши на годинник, я вилетiла з лiжка, як ошпарена: до потяга залишалося менше години, добре ще, що з вечора зiбрала сумку.
– Проспала! – мимохiдь повiдомила я Жабцi й пiрнула у ванну кiмнату. Почистивши зуби й наспiх умившись, полетiла на кухню. На плитi починав спiвати чайник, а моя випадкова гостя по телефону викликала таксi, жваво називаючи мою адресу. Бурмочучи слова подяки, я натягнула джинси й теплий светр, в’язану бiлу шапочку i, повагавшись, – спортивну лижну куртку. Дублянка в мене модна й тонка, а в горах – мороз, снiг, та й у дорозi буде зручнiше. Не шубу ж надягати…
Турботлива Жанна вийшла провести мене у моiй теплiй пiжамi, простягнула згорток з бутербродами. Заздрю жiнкам, що люблять готувати, прати, прасувати, прибирати, в’язати, вишивати хрестиком-нуликом, прикрашати будинок i створювати затишок, сама я позбавлена таких необхiдних для дружини талантiв.
У мобiльному телефонi Жанни заграв шлягер Ірини Бiлик.
– Таксi тебе чекае бiля пiд’iзду, – сповiстила вона. – Щасливоi дороги. Спасибi за тимчасовий притулок.
– Жанно, – шнуруючи черевики, сказала я, – дочекайся мене, нiчого не роби. Сама Георгiю не дзвони, проiгноруй хоч тиждень. І моя безкоштовна порада: з’iздь додому. Коли що – дзвони менi. Обiцяеш?
– Лiзо, я, здаеться, здогадалася… Ти колись позбулася дитини, а тепер жалкуеш?
– Дурненька ти, Жанно. Нiзащо в свiтi з доброi волi я не вбила б своеi дитини!
Я кинула оком на годинник – до поiзда залишалося менше нiж пiвгодини.
– Добре, вибачай. І знай, що ти набагато цiннiша за твого Георгiя: ти можеш народити дитину, а вiн – нi!
Я вилетiла в коридор i, не витрачаючи часу на лiфт – подумаеш, четвертий поверх, – полетiла униз сходами.
Таксист, на щастя, виявився хлопцем молодим, азартним i ризиковим. Почувши, що я спiзнююся на потяг, вiн нахабно йшов на обгiн, протискувався мiж машинами та мчав з недозволенною для мiста швидкiстю. Бiля вокзалу рiзко загальмував, я кинула на передне сидiння заздалегiдь приготовленi грошi. Водiй вискочив слiдом за мною, моментально розчинив багажник, дiстав мiй великий рюкзак, немов зважуючи, потряс ним у повiтрi, але не простягнув менi, а, заблокувавши машину, швидким кроком пiшов до вокзалу. Я ледь устигала за ним.
– На якому перонi? – обернувшись на ходу, запи-тав вiн.
– На п’ятому! – видихнула я. Добре, що встигла кинути оком на електронне табло.
– Тодi бiгцем! – скомандував вiн i потяг мене за руку, неначе валiзу. Завдяки його пiдтримцi я бiгла, як спринтер на короткiй дистанцii.
Провiдниця здаля побачила нас i не пiдняла верхньоi сходинки. Ледь я опинилася в тамбурi, а мiй рюкзак – бiля моiх нiг, поiзд тихо й непомiтно рушив з мiсця.
Таксист схопив мене в оберемок, швидко поцiлував i – поки я приходила до тями вiд небаченоi нахабностi – легко зiстрибнув з пiднiжки. Лопе де Вега слушно писав, що «любов’ю образити не можна» – настрiй мiй полетiв угору, як повiтряна кулька, наповнена воднем. А Кость говорив, що я жахливо виглядаю, от фантазер, i дзеркало в нього брехливе, додае зайвi роки й зморшки, неправильне, зiпсоване дзеркало! Повернуся й розiб’ю його вщент!
– Ваш квиток, – провiдниця дивилася на мене очiкувально. Я дiстала iз зовнiшньоi кишенi рюкзака паспорт, до якого вчора сховала квиток.
– Ваше мiсце 32, восьме купе.
Я пiшла по вузькому коридору, волочачи рюкзака. І раптом у головi пробилася непотрiбна думка: куди й навiщо я iду? Куди мене понесло? Може, треба було iхати до Емiратiв? А ще краще, ходити на роботу й не слухати дурня Костя, нехай свою дружину на лижах катае.
9
З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаноi й успiшноi жiнки, я зайшла в купе. За столиком сидiли двое: один – сучасник Хрущова, не молодший, а другий – офiцер у вiдставцi, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували анi джинси, анi теплий, домашньоi вив’язки светр. Рокiв сорок п’ять-сорок сiм – не бiльше. Обое з завидним апетитом снiдали, але перервали мляву розмову та з iнтересом почали мене розглядати, поки я привiталася й шукала за полицею гачок, куди можна повiсити куртку. Офiцер устав i допомiг покласти мiй рюкзак у верхнiй багажник, потiм гостинно, хазяйновито запросив:
– Приеднуйтеся до нас. Бачите, скiльки смакоти наготувала менi в дорогу невiстка, взвод солдатiв нагодувати можна.
– І цiлий вагон теж, – додала я з полегшенням: трапились нормальнi вихованi попутники. – А в мене тiльки бутерброди.
– А я зараз за чайком сходжу, – оживився пенсiонер, що сидiв напроти, й бадьоро вийшов з купе.
Ми залишилися вiч-на-вiч.
Незважаючи на вiк, чоловiк менi сподобався: обожнюю пiдтягнутих i акуратних. Сергiй теж колись привабив мене саме цими якостями. Я простягнула руку й весело представилася:
– Лiза.
– Дмитро, – його рука нiжно потисла мою – i серце застукало злякано, а все мое ество запанiкувало: що вiдбулося? Господи, як же була права моя мудра бабуся! Не у лiжку перевiряють, чи пiдходить тобi людина. Варто торкнутися руки – i все одразу зрозумiло. Десять рокiв тому я тiльки посмiялася, поблажливо слухаючи доiсторичнi засади сiльськоi моралi.
Я з жахом згадала, що ранком не встигла привести себе до ладу: очi не нафарбувала, до губноi помади не було часу навiть доторкнутися. А менi нестримно хотiлося сподобатися цiй людинi, до кольок у шлунку.
Ми дивились одне одному в очi. Вiн – привiтно, не розглядаючи, так дивляться на незнайомих жiнок добре вихованi люди.
– У вас рiдкiсне iм’я, – вiн почав акуратно нарiзати буженину тонкими скибочками.
– І по батьковi теж – Дмитрiвна, – навiщось сказала я.
Вiн м’яко посмiхнувся, наче хотiв сказати щось приемне, але в цей момент дверi вiдчинилися. Наш другий сусiд просунув у купе голову, схожу на кульбабку, у ореолi сивого волосся:
– Вам якого чаю? – звернувся вiн до нас. – Чорного? Зеленого? А то провiдник запитуе, а я не знаю… А може, кави?
– Менi, мабуть, зеленого чаю. Я ранком каву вже пила.
– І менi теж, будь ласка, зелений, – вiдгукнувся мiй приемний сусiд.
Голова кульбабки зникла, дверi зачинилися. Я подивилась на свого супутника уважнiше: прекрасне чисте обличчя. Вiяло зморщок навколо очей не псувало його, а, навпаки, надавало лицю мужностi, все у ньому випромiнювало мужнiсть i надiйнiсть. Моя рука все ще пам’ятала його дотик, i аура нiжностi наповнила мое серце, такого давно не траплялося. Менi подобалось i його коротке, по-военному обстрижене волосся, свiтле, хвилясте. І хоча вiн не був красенем у повному значеннi цього слова, зате очi – розумнi, з глибоким уважним поглядом – були напрочуд гарнi.
Я почала приховано флiртувати, сама не знаю, навiщо, як не знаю, помiтив вiн це чи нi, ця людина вмiла себе тримати бездоганно.
На столику ароматно запарував чай. Наш «кульбабка» вирiшив дуже оригiнально пiдтримати розмову. Смiшний дiдусь! За всiма звичками – якийсь начальничок на пенсii, а вiрнiше, шкарбун на дозвiллi, залишок соцiалiзму, з боку спостерiгати – клоуни в цирку вiдпочивають. Вiн, бачите, працював в Ефiопii, поводився бездоганно, як справжнiй радянський офiцер. А одного разу опинився без перекладача в ресторанi й замовив собi на десерт, як вiн вважав, «черi».
– Вартiсть цього дивовижного блюда дорiвнювала двом обiдам, але не втримався: дай, думаю, спробую, адже в трунi кишень немае. Доiдаю друге, i до мене пiдводять мулатку. Фiгура – пальчики оближеш! – «Кульбабка» склав пальцi в щiпку та звучно iх цмокнув, поглянув переможно, немов це стосуеться моеi, на його погляд, неiдеальноi фiгури. Увесь його вiдразливий вигляд говорив: куди тобi до тоi мулатки, до тих часiв, коли я був ще о-го-го й багато чого мiг. За сiмдесят рокiв до нього не дiйшло, що в присутностi однiеi жiнки iншу хвалити просто непристойно.
А може, вiн хотiв сказати своею дурною iсторiею, що будь-якiй жiнцi цiна – обiд у ресторанi?
Ми з Дмитром мовчки уминали смаколики турботливоi невiстки й дивилися у вiкно. Його розповiдь була нам нецiкавою. Але «Кульбабка», не звертаючи на це уваги, наче для самого себе, продовжував:
– Я починаю розумiти, чому десерт «черi» такий дорогий, але справа не в цiнi! Мое моральне обличчя радянського офiцера не дозволяе купувати проститутку! Уявляете, що було б, якби дiйшло до мого командування? Кiнець кар’ерi! Вiдправили б на Батькiвщину протягом двадцяти чотирьох годин. У Радянському Союзi мораль була дуже мiцною! – з повагою в голосi додав дiдок. І я зрозумiла, що його гарна пенсiя штабного офiцера дозволила йому залишитися навiчно в епосi застою, для нього час зупинився вже давно, а сперечатися й щось доводити таким людям – даремна витрата нервiв.
– Я вiдмовляюся, а директор ресторану вiдразу втрачае свою фальшиву усмiшку й починае погрожувати: якщо я не вiзьму «черi», мене очiкують величезнi неприемностi. А мулатка стоiть та посмiхаеться, уся така струнка, груди високi, без бюстгальтера, кофточка прозора – цукерочка, але не для мене. Я iм починаю пояснювати, що дома в мене е дружина, дiти, на що директор гарною англiйською вiдповiдае, що всi мають дома дружин i дiтей, i всiм треба заробляти. Ледве вiдбився: заплатив за цей «десерт», а пальцем не торкнувся. Вистояв. От як воно бувае!
«Кульбабка» знову накинувся на iжу, а я дiстала гаманець, щоб вiддати йому за чай, ця людина стала менi неприемною. Дмитро теж полiз у кишеню за грошима. Як на грiх, у мене не виявилося дрiбних, тодi мiй сусiд пiд розмахування пенсiонера: що ви! що ви! – розплатився за нас обох, i ми стали тихенько розмовляти одне з одним. На наше щастя, дiдок виявився глухуватим, а тут ще й стукiт колiс.
Переговорюючись, ми прибрали на столi, i Дмитро вiднiс провiднику порожнi склянки. Ображений пенсiонер зробив вигляд, що читае газету.
– Шеф вiдправив на тиждень у гори, – дивлячись у вiкно, тихенько прошепотiла до Дмитра. Пагорби за вiкном ставали все крутiшими.
– А менi перед Африкою захотiлося побувати в рiдному селi, давно там не був.
– Перед Африкою? – з iнтересом перепитала я. – Нiколи не була в жарких краiнах. Ви там працюете?
– Так, щось схоже на вiйськового радника. Тиждень погостюю в тiтки, потiм у столицю, звiдти на лiтаку до Дубая, а потiм уже кiнцевий пункт. Взагалi-то я в минулому – професiйний вiйськовий, на пенсii, а це життя змусило. Довелося завербуватися для надання краiнам, що розвиваються, технiчноi допомоги. Нас там таких цiла колонiя. Умови табiрнi, але нiчого, звик. Ще два роки – й повернуся додому.
«Життя змусило». Життя змусить, – не тiльки до Африки втечеш, а й замiсть Емiратiв опинишся у вагонi з прорадянським «Кульбабкою» й будеш вислуховувати його важкотравнi вульгарностi. Напевно, мiй погляд зобразив i спiвчуття, i пiдтримку, й iнтерес. Дмитро продовжив:
– У серпнi я поховав дружину. Пройшло вже майже пiвроку… Я тепер тiльки зрозумiв, чому православна церква радить пiсля смертi одного з подружжя дотримувати два роки жалоби. Пiвроку пройшло, а дотепер згадуеш i рiжеш, немов по живому. Усi думки, вся пам’ять, – все про неi…
Я побачила повнi болю очi, злегка торкнулася його лiктя:
– Вона загинула трагiчно?
