скачать книгу бесплатно
Том 2. Час творчостi
Василь Семенович Стус
До цього зiбрання творiв увiйшов практично весь творчий доробок унiкального украiнського письменника. Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософськоi, лiричноi а також сатиричноi поезii. Новатор та експериментатор в сучаснiй украiнськiй поезii. Численнi стилiстичнi прийоми верлiбрiв та рим увиразнюють поетику його вiршiв. Вiршi Стуса наповненi фiлософсько-експресивними образами шляху, долi, мотивами самотностi i боротьби, смертi i осмислення призначення людини. У багатьох поезiях також вiдображенi внутрiшнi переживання автора пiсля арешту та рефлексii щодо табiрного iснування. Є у нього i натурфiло-софськi роздуми щодо краси свiту, якi поеднуються з життествердними закликами до духовноi боротьби. За переконання щодо необхiдностi збереження й розвитку украiнськоi культури зазнав репресiй з боку радянськоi влади, його творчiсть була заборонена та частково знищена, а вiн сам був засуджений до тривалого перебування в мiсцях позбавлення волi, де й загинув. Герой Украiни посмертно.
Василь Стус
ТОМ 2
ЧАС ТВОРЧОСТІ / DICHTENSZEIT
Finis coronat opus – 3О.9.72 р.
* * *
Напевне, так i треба -
судилося бо так:
упали зорi з неба
i надломили мак.
Така знялася хвища -
нi неба, нi землi,
лиш чорне кладовище
по нищенiй рiллi.
Залопотiла злива,
мов залива – гай-гай!
Кохана, будь щаслива!
Коханий мiй – бувай!
30.9.72
* * *
Менi зоря сiяла нинi вранцi,
устромлена в вiкно. І благодать -
така ясна лягла менi на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря – то тiльки скалок болю,
що вiчнiстю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вiстунка твого шляху,
хреста i долi – нiби вiчна мати,
вивищена до неба (вiд землi
на вiдстань справедливостi), прощае
тобi хвилину розпачу, дае
наснагу вiри, що далекий всесвiт
почув твiй тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням спiвчуття
та iскрою високоi незгоди:
бо жити – то не е долання меж,
а навикання i самособою-
наповнення.
Лиш мати – вмiе жити,
аби свiтитися, немов зоря.
18.1.
* * *
Яке блаженство – радiсно себе
пуститися, неначе човен берега.
Не нарiкай i не шкодуй, сердего:
тобi все ближче небо голубе.
Як легко, збувшися старих вериг,
почутись вiльному, з собою в парi!
В нiчнiм вiкнi горять волосожари
снiгiв i крикiв, усмiшок i криг,
що, слава богу, видяться крiзь вiдстань.
Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.
Та довжиться твоя висока падь
i душу виголублюе пречисту.
* * *
Оце твое народження нове -
в оновi тiла i в оновi духу.
І запiзнавши погляду i слуху
нового, я вiдчув, що хтось живе
в моему тiлi. Нишком вижидае
мене iз мене. Вабить повсякчас,
щоб погляд мiй засвiчений обгас,
неначе свiчка. Врочить i навчае,
що хай би грець, що й мiсця не знайду
од погляду зухвалого, що сниться
i видиться, коли мою бiду
дотiпуе громохка громовиця.
Це вiн для тебе обживав цi мури,
iще тебе не знаючи? Це вiн
шукае шпари у твоiй натурi,
аби солодкий близити загин?
Геть одiйди, почваро, i не смiй
нi кроку ближче. Згинь, гидка почваро!
Але ж – нестерпна – безневинна кара,
хоч ти сказись, хоч ти збожеволiй.
18.1.
* * *
Ну й сон – нападати не хоче,
все никае, нiби мана!
У тата заплаканi очi,
а мама блiда i сумна.
І звiвши свiй погляд на маму,
татусь мiй благае – рятуй.
О дай прихистити руками
синочка тяжку самоту.
Не треба, моi голуб’ята!
Бiда менi ваша болить.
Уже задаремне бажати
у щастi та радостi жить.
Принишклi тремтять коридори,
заходить в душi на грозу.
Як серце зростае просторе!
Сльоза побивае сльозу.
18.1.
* * *
Така хруска, така гучна
уся моя кiмната!
Так м’яко встелена вона -
iй-бо, не мулько спати.
Шiсть з половиною – в один,
чотири кроки – в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кiнь муругий.
Так дзвiнко думаеться в нiй -
не нудно i не лячно.
Але збiгае з мене лiй,
хоч iсться дуже смачно.
Машини шастають навкруг,
неначе на парадi.
Папiр, мiй зловорожий друг,
i тут менi завадить.
Покинув я сумний пiдвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав,
про справжнi емпiреi,
а тут Господь наобiцяв
гетьманськi привiлеi.
Доскочив радостi я враз,
коли на поверх третiй
мене провели на показ
за буки i мислетi.
Така хруска, така гучна
уся моя кiмната.
Скрипить, як скрипочка, вона,
та нi з ким танцювати.
18.[1].
* * *
Як добре те, що смертi не боюсь я
i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчуттi недовiдомих верств.
Що жив-любив i не набрався скверни,
ненавистi, прокльону, каяття.
Народе мiй, до тебе я ще верну,
i в смертi обернуся до життя
своiм стражденним i незлим обличчям,
як син, тобi доземно поклонюсь
i чесно гляну в чеснi твоi вiчi,
i чесними сльозами обiллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розвiеться бiда.
Хай прийдуть в гостi Леся Украiнка,
Франко, Шевченко i Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущi,
уже не ремствуй, прозирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
i ружею заквiтне коло шиб.
20.1.
* * *
Вже цiлий тиждень обживаю хату.
Здаеться, i навикнути б пора.
Стiлець i лiжко, вiльних три квадрати,
що сповненi цiлющого добра
небес просвiтлих. Сонця сине груддя
аж ломиться у затiсне вiкно.
Оце тобi про славу i огуддя.
Оце воно, життя. Оце – воно.
20.1.
* * *
Ще й до жнив не дожив,
анi жита не жав,
не згубив, не лишив.
І не жив. І не жаль.
Тьмавих протобажань
заповiтна межа:
цi напастi зi щастям
давно на ножах.
