скачать книгу бесплатно
Безборонно любити
заказано край,
а зазнав би ти, свiте
великий, добра.
В смерть задивленi очi.
Отерпла душа
i навчае, i врочить:
тобi кунтуша
вже довiку не мати,
а чорний бушлат -
вiн як батько, i мати,
i дружина, i брат.
19.1.
* * *
Здаеться, кожен день до мене йдуть листи -
вiд рiдних, вiд коханих, вiд знайомих.
Лише в нiчному снiннi е питомий
знак, що тамдесь е син i там е ти,
моя голубко вижурена, люба,
ти за межею, за рiллею, там,
куди, аби я волю дав чуттям,
на лiктях змiг би доповзти. До дуба,
у бурю зламаного, до сосни,
що глицею у моторошнi сни
увiйде владно, нiби смерть-загуба.
Там хата спить, як курка на парканi,
там чорний стiл од туги аж лящить.
І все менi вiд поночi iржить
муругий кiнь у сонячнiм арканi.
20. 1.
* * *
Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,
i тиша, i самотнiсть, i пiтьма.
Щоправда, кажуть спати надто рано,
ото й телющиш очi, як вiдьмак
на телевежу, видну по рубiнах,
розсипаних, мов щастя навiсне.
Отут i прокидаеться умiння
накликати натхнення, що жене
од тебе всi щонайсолодшi мрii
i каже: вiщий обрiй назирай -
де анi радостi, анi надii.
То – твiй правдивий край. Ото – твiй край.
20.1.
ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамi,
або кулься вiд нагая,
чи прикрийся руками.
Хай у тебе е двi межi,
та середина – справжня,
марно, невiре, ворожить -
молода чи поважна.
Посерединi – стовбур лiт,
а обабоки – крона.
Посерединi – вiчний слiд
(тiнь ворушиться сонна).
Нi до неба, нi до землi -
не сягнути нiкуди.
Не будiте моi жалi,
лицемiрнi iуди!
Чи не мрiяв я повсякчас,
чи не праг, як покути,
щоб заквiтнути промiж вас,
як барвiнок мiж рути.
Як то сниться менi земля,
на якiй лиш ночую,
як менi небеса болять,
коли iх я не чую.
Як постав ув очах мiй край,
нiби стовп осiянний.
Каже – сину, на смерть ставай -
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамi,
i не кулься вiд нагая,
i не крийся руками.
21.1.
* * *
Наснилися менi моi коханi,
i кожна з них чужа i не моя,
i кожна, мов холодна течiя,
моеi вiри пiдмивае камiнь,
i кожна з них, убрана до весiль,
несе в руках сумний букет трояндний -
рясний, як радiсть, ярий, наче бiль,
що чим нестерпнiший, то бiльш принадний.
Гуртом рушаемо до когось в гостi,
а тому очi круглить переляк,
не сподiвався вiн стiлькох друзяк -
стоiть блiдий, сумний, простоволосий.
О нi, не надарма оцей парад,
мов поховальний хiд. І я сумую,
не знаючи, котру з своiх троянд -
червону ачи чорну подарую,
аби не сприкрити. Здаеться, сто смертей
взяло мене пiд руки i згубило
межи собою. Ще допiру днiло,
i ледь торкався сон моiх очей.
22.1.
* * *
Блажен, хто тратити умiе,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надiя
i виростала востократ,
що бiлий свiт – вiн завжди бiлий
i завжди добрий – бiлий свiт.
Хай ти у ньому – син несмiлий,
кого пройняв циганський пiт,
а все ж буття твое – у летi,
i в ньому – порятунок твiй.
Вся суть твоя – лише в поетi,
а решта – тiльки перегнiй,
що живить корiнь. Золотiе
над осiнь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити умiе,
коли заходить час утрат.
* * *
Мое перелицьоване пальто,
единий мiй товаришу незрадний,
ану ж, переповiдж менi докладно
про те, що е цей свiт i хто е хто -
iз тих, кого ти десять рокiв бачило
(чи й одинадцять?). Хто була вона,
та, перша подруга, котра одна
на цiлий вiк менi бiди настачила
i докорiв сумлiння? Хто б сказав,
що свiт я iй навiки зав’язав,
розлукою i мукою змаячений?
Мое перелицьоване пальто,
ану скажи, кого ти взимку грiло,
скажи про те, як десять рокiв збiгло,
i час угнався, нiби долото
у трухле дерево? Скажи про все.
Куди мене розкрилено несе
моя бiда, дочка моеi вiри?
Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?
Мое старе пальто, скажи про все.
23.1.
* * *
Господи, гнiву пречистого
благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибi за те, що мале
людське життя, хоч надiею
довжу його в вiки.
Вiрою тугу розвiюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
i благословила в свiти.
І добре, що не зумiла
мене од бiди вберегти.
23.1.
* * *
Уже мое життя в iнвентарi
розбите i розписане по пунктах,
як кондаки твоi i тропарi.
І тiльки дух мiй ярим громом бухне
над цей похмурий мур, над цю журу,
i над Софiiну дзвiницю зносить
угору й гору. Хай-но i помру -
хай вiн за мене вiдтонкоголосить
три тисячi пропащих вечорiв,
три тисячi свiтанкiв лебединих,
що оленями йшли мiж чагарiв
i мертвого мене не розбудили.
23.1.
* * *
Скажи iм’я свое, поете,
i я вгадаю, ачи ти
засяг у горнiм перелетi
своеi яроi мети,
що раптом може спалахнути
i без вогню, ти волi брат
