скачать книгу бесплатно
на власну голову. А змiст?
А змiсту не добрати.
Коли топилася душа
в грайливiм струмуваннi,
ти необачно полишав
всi приписи посланiй,
де стiльки ком, рисок, крапок -
сам чорт там шию зверне.
Сердечний наживеш порок
чи совiстi каверни.
Добром об’яснена душа
велить вогнем палати.
Ти лиш за хистом полишав
право – обирати
собi дорогу. Бо не вiн,
а ти – був раб. Не блазнем,
а рудокопом. Домовин
таланту вiчним в’язнем.
26.1.
* * *
Сотнi збавлених марне днiв -
ось життя рiвновага.
Отже, рушили, взявши гнiв
у руки – напереваги.
Це – як армiя, як дисцбат
за образу сержанта.
Тут навчайся стати до чат
коло свого таланту.
Отже, рушили! Почала
вже чманiти од чаду
вiра, бо не вперед пiшла
путь твоя, а позаду
пам’ятi. Наганяй лiта,
тi, що збавили вiку.
Пелена заслала густа
тобi погляд, калiко.
На iсходi ти iсходив
життьовi всi причали?
1О96 днiв -
це багато чи мало?
* * *
Цi яблука тримала у руках
моя дружина. Зо три, зо чотири,
напевне, днiв. І на ii устах
лежала зморшка болю. Надто щирi
були для нас минулих кiлька лiт.
Здаеться, шiсть? Шiсть рокiв ще й i мiсяць
на сьомий. Похилився бiлий свiт
на вижалене соснами узлiсся
там, де вiтри гудуть: «У-гу-гу-гу!» -
нi спину iм нема, нi обереги.
Прости менi, любове, цю жагу
до мучених – i сущих, i полеглих,
до бiдних, кривджених, до жебракiв,
до кожного, хто, запiзнавши горя,
вiддарував менi, здаеться, вчора
людську бiду за декiлька вiкiв.
* * *
Навкруг обрiзано жалi,
обтято голосiння
i нашепти. Десь при столi
батькiв моiх тужiння
згорьоване. Мене ж мiй мур
вiдгородив од нього.
Не чути iхнiх слiв-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена i долонi,
де матiрня рука свята
i висивiлi скронi.
Ще нашi бiди замалi.
Ще наберись терпiння.
Навкруг – обрiзано жалi,
обтято – голосiння.
* * *
Невже ти народився, чоловiче,
щоб зазирати в келiю мою?
Невже твое життя тебе не кличе?
Чи ти спiзнав життеву путь свою
на цiй безрадiснiй сумнiй роботi,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоiш в моiй тяжкiй скорботi,
твоiм нещастям серце пойнялось
мое недужне. Ти ж – за мене вдвое
нещаснiший. Я – сам. А ти – лиш тiнь.
Я е добро, а ти – труха i тлiнь,
а спiльне в нас – що в’язнi ми обое
дверей обабоки. Ти – там, я – тут.
Нас порiзнили мури, як статут.
26.1.
* * *
Пригадуеш свое метро?
Щит, вагонетки, шпали?
Коли душа цвiла добром,
хоч i добра не знала,
яке на смак воно. Коли
робилось i творилось;
там тихим голосом незлим
так гарно говорилось
про цiлий свiт. А Киiв спав
у нас над головою.
Та вже тодi ти прочував
час зустрiчi з бiдою,
що закушпелить – не збагнеш,
де гаряче, де зимно.
Тепер доходь найдальших меж,
як закурiла димно
твоя iзвомплена душа,
iз неi бiль валуе.
Але душа й без кунтуша
i в злиднях козакуе.
27.[1]
* * *
Тут сни долають товщу забуття
i виринають з темiнi, як змii.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедii
вертепних iнтермедiй. Тут живе
ховаеться у смерк i так iснуе,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирае i вартуе,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, нiби нiж, прокльон,
i провертаеться в душi розверстiй,
бо вiн – найбiльший ворог мiй – спiшить
моею кров’ю лезо окропить,
щоб став i ти такий, як треба, – черствий.
* * *
Буднi тут тобi про свято,
а про свято – буднi правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильнi погляди буравлять,
хоч твое зголiле серце
тут обмацують руками -
не зважай на те, не сердься:
те одвiчне, що над нами,
стрiли повиймае з рани
i губами обцiлуе -
адже хвиля пожадана
убиваючи рятуе.
СПОГАД
Край золотого бережка
вода струмiла,
щока, солона i гiрка,
менi щемiла.
Єдвабом теплим обдало
мiй зiр колючий,
вечiрне сонце вiдiйшло
за дальнi кручi.
І захiд дзвоном калатав,
i звiстувала
зоря мiж радiсних заграв,
що нiч настала.
* * *
На однаковi квадрати
подiлили бiлий свiт.
Тiльки нащо це? Не знати,
нащо. А вселенський гнiт
чавить ката, чавить жертву,
безневинного – нема.
Всiм судилося померти
за замками сiмома.
На квадрати людське горе
подiлили – i радiй,
укоряючись покорi,
бо Господь нагородив
божевiллям переселень,
конкуренцiею зла.
Ти мене даремне, леле,
в свiт неправди привела.
Душ намарне гвалтування
без причини, без мети.
Соти ярого страждання,
пустографки самоти.
28.1.
* * *
