скачать книгу бесплатно
чи, свого духу супостат,
загуби просиш, як покути
для хисту ницого. Кажи ж:
коли ти Бога не гнiвиш
любов’ю злою i коли ти
капариш недолугий вiрш
без честi й совiстi, тодi ти
не потикайся i облиш
автодафе благословенне
для iнших: тих, котрi горять,
а цiлий свiт боготворять
своiм конанням нескiнченним.
23.1.
* * *
О, скiльки слiв, неначе поторочi!
І всi повз мене, нiби кулi, б’ють,
i всi живу мою минають суть,
а тiльки строчать, строчать, строчать, строчать.
А я iду – крiзь цi слова облуднi,
незнанi досi. Тут – передова,
де всi твоi бiйцi – однi слова.
І сiють зраду спогади маруднi,
що передовiряються перу
i забивають дух тобi единий,
i тьмою тьмиться образ Украiни,
допiру вiн розтане – й я помру.
І в помережанi увiйду ночi,
де нi жалю, нi радощiв не ймуть,
а так живуть – i смерть свою жують.
О, скiльки слiв, неначе поторочi.
23.1.
* * *
Аж ось воно, блаженство самоти
й розкошi спокою – на всю планету.
І стiльки сили додалось поету,
i стiльки дум, i стiльки висоти!
Ану скажи – ти був ii запраг
коло ставка, де в соснах висять зорi?
Свiтлiшала душа у мертвiм морi?
Ти, навiжений, був ii запраг?
Тепер своi бажання недозрiлi
крiзь штольню ошуканства пронеси.
Та бiльше вже нiчого не проси
в богiв, що все життя тебе дурили.
23.[1].
* * *
Чи витримаеш ти найтяжчий iспит,
моя любове? Зможеш, ачи нi?
Ввижаються уста твоi сумнi
i щоки Богородицi пречистi
в нiчних сльозах. І видиться рука -
беззахисна, самотня i тонка,
що пише на стiнi розлуку довгу.
І мариться, що з рiдного порогу
ти вже добра не ждеш. І не зовеш
того, хто, запроваджений до веж,
тебе, згорьовану, лишив самою
iз велетенською, як свiт, бiдою.
23.1.
* * *
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосi двi руки,
ледь теплi губи притулила
менi до змерзлоi щоки,
сльозою темiнь пронизала,
в пропасницi чи маячнi
казала щось – не доказала.
Мов на антоновiм огнi,
не чув нiчого я й не бачив,
в останньому зусиллi змiг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
от тiльки заверну за рiг.
25.[1].
* * *
Як моторошнi сни, цi днi i ночi
пригнiчують мене i додають
безмежних сил. Хоч силомiць ув очi
засилюй сон. Привиддя постають
спогаданi, згорьованi, урочi,
з моiх артерiй кров солону точуть,
а як кривавi зозулi кують.
І перегуслi зойки, мов туман,
зависли над вiкном, беруть у бран
мене, нiмотного, i вгору зносять,
де киiвськi вiтри тонкоголосять
i крiзь вiкно нашiптують менi
якiсь слова, облеснi та чуднi.
25.[1].
* * *
Вимрiяна i жива донинi,
незнайома, але й знана теж,
заховавшись в довгiй самотинi,
вже мене не кличеш, не зовеш.
Сто дорiг, мов змii, розплатались
в тисячi незвiданих розлук.
Все життя жилось, немов прощалось,
як прощаеться з стрiлою лук.
Я тебе не вiдлюбив, не випив,
навiть ти казала – недопив.
Сумовитий вечiр десь захлипав
i фiранки чорнi опустив.
Ти едина в самотi розрада,
просвiток смеркальноi пори.
Не кажи – тебе чекала зрада,
i любов ждала – не говори.
Як, скажи, до тебе я вернуся?
Сном? Явою? Мертвим чи живцем?
І до кого словом обронюся
зболеним? Перед чиiм лицем
я тодi повiдаю про долю -
ту, що, нiби зашпори, зайшла
в душу. Але кожну – славословлю.
Ти страждала? Отже, ти жила.
25.[1].
* * *
У затишку прожити не судилось:
ударив грiм – i зразу шкереберть
усе пiшло, що нiби тiльки снилось,
як життеiснування й життесмерть.
Тож iспитуй, як золото, на пробу
коханих, рiдних, друзiв i дiтей:
ачи пiдуть крiзь сто твоiх смертей
з тобою вслiд? Ачи твою подобу
таки збагнуть – в передкiнцi життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу,
бо вже назад немае вороття,
лиш вiдчайдушно стелеться дорога
несамовитих? Скажуть – слава Богу?
Та тiльки шкода – збавлять без пуття
собi вiка – i тiльки. Бiльш – нiчого.
25.[1].
* * *
Гаряча ложка юшки – як молитва:
прозоре тiло миттю освiжить
i дух зогрiе. Нiби лезо бритви,
той вiдiгрiтий дух в менi iскрить
i ловить сонця радiсну порошу,
срiблiшае, свiтлiшае, стае
на рiвнi горя. Боже, дуже прошу -
не забери од мене, що мое,
i не додай того, чого не праг я,
що залишае в серцi чорний шрам.
Зiгрiтий дух шумуе, наче брага,
i прагне йти у вiчнiсть – напролам.
26.[1].
* * *
Крiзь сотнi сумнiвiв я йду до тебе,
добро i правдо вiку. Через сто
зневiр. Моя душа, запрагла неба,
всерозкриленна, держить путь на стовп
веселого вогню, що осiянний
одним твоiм бажанням – аж туди,
де не ступали ще людськi слiди,
з щовба на щовб, аж за смертельнi гранi
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема нi горя, нi бiди,
i врочить порив: не спиняйся, йди.
То шлях правдивий. Ти – його предтеча.
26.[1].
* * *
Вiк би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вiршi йдуть, i йдуть, i йдуть,
неначе кров iз горла,
i пахнуть рутою, котра
уже напiвзабута,
i пахнуть м’ятою. Добра
сам Бог менi прелютий
був зичив, даючи цей хист
проклятий – вiршувати
