скачать книгу бесплатно
Б’еться серце, як пташа нiме,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не дiжде – буде плакати.
Будуть сипати сухi снiги,
будуть ще й дощi перiщити,
посмутнiють вiрнi вороги,
а зрадливi друзi – тiшитись,
що одноi голови нема
i не буде вже повiки-вiк,
лиш затужить по тобi зима,
по бiдасi чоловiковi.
Скоро смерть мене в похiд вiзьме,
i життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не дiжде – буде плакати.
* * *
Оцей свiтанок – нiби рiвний спалах
нiчного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжiння до землi,
завис над свiтом – наче передумав
i вирiшив вернутися увись
(заломлена iнерцiя бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
слiпого болю) – сизий голуб – досвiток
збудив мене своiм крилом страпатим
i прохилив iлюзiю життя
(десь гавкав пес i видалося, наче
сувiй столiть помалу став згортатись
i на мезолiтичному витковi
так довго полотна не попускав).
Летiв розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраiм небом,
i безберегий лет його значився,
як апокалiпсису переддень.
І так здалося: предковiчним мiтом
не можна вже душi переконати,
що однонапрямкова, як одвiку,
надiй, погроз i часу течiя.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутне – все в минулому. Сьогоднi -
лиш вiзерунок мертвоi душi.
І ще здалося – вдосвiта, наослiп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього свiту,
що свiтиться бiноклями страждань -
моiх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволiлого од нещастя,
що я згубився – сотнями вiдбиткiв
самосебезмертвiлого в довiрах
i нахиляннях до безоднi свiту,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолiтична: вабить i страшить.
Був досвiток. І засклена ослiплим
пiдсиненим чорнилом спроневiри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролiтав -
окреслював мезолiтичнi кола,
мов дiри всесвiту.
23.2.
* * *
Загородили бiлий свiт
будинками i муром -
i обернулося на мiт
мое життя похмуре,
i утiкати почала
земля моя кохана,
лиш двi руки, як два крила,
шукають безнастанно
опорятунок – угорi,
в ослiплiй сивiй висi.
Тепер вiддайся смертнiй грi.
Тепер, зблудивши в лiсi
несусвiтенних цих обмов,
пильнуй надiю в хащi,
спiзнавши вочевидь: любов,
як i життя – пропащi.
Та вiддавайся смертнiй грi,
цiй подрузi навiки.
Мов татi, свищуть чагарi,
розверзлось чорне вiко
непам’ятi, неначе труп
скоцюрблений спускають
на мотузках, у кiлька рук.
І знову повертають
тебе землi, що почала
вiддавна утiкати.
Стреми ж до неi – в два крила,
щоб смертю смерть попрати.
29.[1].
* * *
Ця мить – як трiщина у каменi,
загусла на смолу пiтьма.
Анi минулого нема менi,
анi майбутнього – нема.
Уводноволенi течуть
як ноче-днi, так i дне-ночi,
лиш серце вiрити не хоче
i цiдить сiру каламуть
на вечори, i днi, i ранки,
i ночi – вискалки ждання.
Був вiщий сон: мов коло ганку
приспала зграя вороння
i голу хату облiпила,
i довго каркала в вiкно.
Зимова блискавка розбила
твiй дiм надвое – колуном.
І як злiпити половинки,
з’еднати як – сам Бог не зна.
І плаче син, голосить жiнка,
немов зигзиця, край вiкна.
* * *
Якими нападами рвусь до вас,
своеi спроневiри гострим краем.
Валуе з мене самота, як сказ,
i лють, немов пропасниця, стрясае
напругле тiло. Розтопився час,
його змертвiла хвиля нас гойдае.
Чи вiльного життя ми ще назнаем?
Ачи повернемо – бодай по нас,
бодай душею голою? Бодай
пречистими i бiлими кiстками?
Чи ж нами втiшиться наш рiдний край?
Заграе радiсна зоря над нами,
рабованими янголами мук?
Чи вже вгорi на нас чигае крук?
30.1.
* * *
То як тобi пенати?
Тягнись, як шарий вiл.
Десь шамотить Хрещатик
i кiшлиться Подiл.
Подзенькують трамваi,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
пиячать i жують.
І п’ють мое здоров’я
i многая лiта.
Край мого узголов’я
Мати пресвята
маною сновигае,
нi оком не змигне,
слiпа рука блукае -
вiдшукуе мене.
Шепочуть спраглi губи:
синочку, сину мiй,
за вiщо тебе губить
Господь усеблагий?
30.1.
* * *
Пiрнаю в ночi, наче в сни,
до ранку не прочахну.
А три весни, як три стiни,
пополотнiли з жаху.
Ще видиться: тонка сосна
пiрнути в небо хоче,
