скачать книгу бесплатно
– Вибач, ma bonne amie (любий друже). Я трималася. На прийомi – говорила лише росiйською. Хiба що iз Клейстом – трохи нiмецькою. Знайти Полярну зорю… Нi, серед зiрок i сузiр’iв я вирiзняю лише Велику Ведмедицю, – вона вiдповiла не вiдразу, нiби думала про щось свое i його слова лише зараз дiйшли до ii свiдомостi.
– То й чудово! – наче не помiтивши ii задуми, сказав вiн. – Через двi крайнi зорi Великоi Ведмедицi, що он над тiею тополею, проведи умовну лiнiю i вiдклади на нiй п’ять вiдстаней, як мiж тими двома зорями. Це й буде Полярна зоря. Дивись за моею рукою. Менi ця зоря дуже допомогла, коли ми з денiкiнцями вiдступали вiд армii Будьонного на Захiд. І потiм, коли я втiк з польського табору для перемiщених осiб у Берлiн.
– Ти обiцяв менi якось детально розповiсти про все, – цього разу вона озвалася вiдразу. – Все i дуже детально.
Гущенко обняв дружину i поцiлував у м’якi губи.
– Ну добре, щоб це було детально, дещо треба пригадати. Скiльки рокiв минуло…
– Чому говорять Пiонерськi, чи Патрiаршi, ставки, адже став лише один? – запитала Марiя.
Вiд води потягло холодом, i вона щiльнiше притулилася до чоловiка.
– Не знаю. Мiй стаж москвича, люба, такий самий, як i твiй. Знаю, що колись тут були суцiльнi болота, – зауважив Гущенко. – Чому Патрiаршi? Мабуть, якийсь патрiарх ранiше тут жив…
Вони мовчки, слухаючи шум величезного мiста, пройшли по Малiй Броннiй i опинилися на Тверському бульварi. Дiйшли до тролейбусноi зупинки бiля крамницi «Гас». У свiтлi одинокого лiхтаря було видно: напис «гас» облiз i з-пiд нього проступав iнший – «Нафтова лавка». Марiя тримала чоловiка пiд руку i мовчала. Микола Гущенко вiдчував якусь напругу мiж ними. Невже це наслiдок зустрiчi з Берiею, людиною з риб’ячим поглядом i вологими руками? Можливо, й нi. То не варто iй нагадувати.
– Треба купити гасу, – сказав вiн, аби порушити довгу мовчанку. – Примус ледь горить.
– А в Парижi в нас була електрична плита… – в голосi Марii звучав глибокий жаль за безповоротно втраченим.
– Не шкодуй, – бадьоро, може, занадто бадьоро, вiдповiв вiн. Дяка боговi, мова не про Берiю. – Нi за чим не шкодуй! Знаеш, е чотири правила: нiчого не бiйся, нiкому не вiр, нiчого не проси i нi за чим не шкодуй. Цього мене навчили в таборi для перемiщених.
Вони сiли в тролейбус, який, нiби чарiвний екiпаж, пiд’iхав, палаючи величезними вiкнами. Тролейбус був досить новим, навiть екзотичним для столицi видом транспорту. Вийшли неподалiк Красноi площi. Площа була переповнена людьми. Незважаючи на те, що вже два роки, як на баштах з’явилися рубiновi зiрки, кожен вечiр тут був аншлаг. З усiх куточкiв Радянського Союзу люди iхали в Москву, аби побачити цi зорi. Багато з них нагадували дореволюцiйних ходокiв iз найвiддаленiших кiнцiв Росiйськоi iмперii. З мiшками за спиною, у кирзових чоботах, замiсть одягу – якесь дрантя. Марiя взяла чоловiка пiд руку i притислася до його щоки своею теплою щокою. Вiн глянув на неi. Подумав про те, що в багатьох iхнiх знайомих i по Берлiну, i по Парижу, i по Москвi розпалися шлюби. А його шлюб, здавалось, тiльки мiцнiв вiд ударiв долi. Коли у Францii доводилося з величезним ризиком добувати i переправляти до посольства креслення вiйськовоi технiки. Збиратися за добу i тiкати з Парижа. Адже агент-нелегал, на вiдмiну вiд агента-дипломата, не мае жодного прикриття вiд мiсцевоi полiцii.
– Я й не шкодую, – нiби трохи стомлено вiдповiла вона. – Але хочеться спокiйного життя, сiмейного затишку. А ми увесь час наче на голках i…
Вона затнулася. «Ось воно», – подумав Гущенко. І не помилився. Вона нахилилася до нього i прошепотiла прямо у вухо:
– …менi не йде з думки той у пенсне, з поглядом удава. Менi розповiдали, що вiн хапае жiнок на вулицi…
– Вiд кого ти це чула? – невдоволено запитав вiн.
– Говорять люди…
– Сподiваюсь, ти сама не переповiдала це комусь? – запитав вiн, уже не приховуючи роздратування. – Як ти це собi уявляеш – нарком серед бiлого дня хапае на вулицi жiнку i везе гвалтувати? Як ти можеш вiрити у цю маячню?
Вона мовчала. Тихо, самими губами прошепотiла:
– Не знаю. Але я боюся… Коли згадую той погляд, у мене починають тремтiти ноги…
– Марi, я тобi назвав чотири правила. Головне з них – нiкого не бiйся. Я з тобою i якось упораюсь iз тим удавом. Нехай вiн буде i нарком. Але думаю, що тобi варто просто забути про нього. Можливо, наступного разу ти його побачиш рокiв через п’ять на трибунi Мавзолею.
– Добре. Хай так i буде, – Марiя зрозумiла, що своiми страхами «дiстала» чоловiка. Перевела розмову на iншу тему. – Слухай, Нiколя, оцi зiрки, вони наче завеликi й замасивнi для башт. Невже архiтектор не вiдчував цих диспропорцiй – дружина художника, вона звикла мати власну думку щодо будь-якого мистецького витвору.
– Ти теж помiтила? І менi здаеться, що завеликi. Але проект, без сумнiву, погоджено десь нагорi. Швидше за все, дуже високо. Так, що вище не бувае. І думка архiтектора навряд чи когось цiкавила. Одним словом – соцреалiзм! Утiм, май на увазi, про цей несмак говорити в СРСР так само небезпечно, як i про рiзнi чутки щодо наркома у пенсне.
Микола Гущенко не знав, що збiльшити зiрки до такоi величини наказав особисто Сталiн, проте легко здогадався про це. Вiн обiйняв дружину за плечi. Їi обличчя у вiдблисках рубiнового свiтла мало дивний рожевий вiдтiнок. Вони ще пам’ятали старi зiрки на баштах, що iх установили в 35-му замiсть двоголових орлiв. За два роки iхне коштовне камiння i золото втратило свiй блиск, i до 20-i рiчницi Жовтневоi революцii на баштах з’явилися зiрки з рубiнового скла. Гущенко добре знав архiтекторiв, якi займалися замiною зiрок, чув про серйознi проблеми, якi тi архiтектори вирiшили. Кожне неправильне рiшення могло коштувати iм голови. Мiцнiсть конструкцii нових зiрок була розрахована на пориви ураганного вiтру. Найпотужнiшого вiтру, який було зафiксовано на земнiй кулi. Потужнiсть ламп забезпечувала гарну видимiсть зiрок у нiчний i денний час. Треба було добитися того, щоб зiрки свiтилися вночi досить яскраво, а вдень зберiгали рубiново-червоний колiр. Друге завдання було особливо складним, тому що червоне скло, освiтлене ззовнi, а не на просвiт, видасться чорним. Щоб вирiшити цю проблему, зiрки було покрито молочним склом. Воно добре розсiювало свiтло ламп i водночас вiдбивало денне свiтло, що пом’якшувало чорноту рубiнового скла.
З репродуктора на стовпi линуло:
Солнечным и самым светлым краем
Стала вся Советская земля.
Сталинским обильным урожаем
Ширятся колхозные поля!
– Ти розумiеш, несвобода – своерiдна плата за суспiльство рiвних можливостей, за те, що у кожного е шматок хлiба. Але я прошу тебе, Марiе, нiяких подiбних розмов зi стороннiми, навiть близькими знайомими, нiяких вiдповiдей на провокацiйнi запитання. Запам’ятай – у краiнi все чудово! Все, що «не так», помiчають тiльки тi, хто бачив iнше життя. Або жив iншим життям. Такi пiд особливою пiдозрою. Пiд ковпаком. Ми з тобою бачили iнше життя. Ми – пiд пiдозрою. Так що мовчи.
– Чому ти менi говориш про це саме зараз? Через того в пенсне?
– Нi. Вiн тут нi до чого. Я говорив про це тобi вже багато разiв. Просто ти не сприймала це серйозно.
* * *
У художника Миколи Гущенка були всi пiдстави закликати дружину до обережностi, тому що вiн мав бiографiю, з якою, взагалi-то, жити в Радянськiй Росii не рекомендувалося. Вiн прожив майже 17 рокiв за кордоном, причому останнi 12 – у буржуазнiй Францii, яка разом з Англiею в 1940 роцi була найбiльш потенцiйним супротивником СРСР.
Гущенко частенько шокував товаришiв по мистецькому цеху i самого товариша Герасимова своiм буржуазним виглядом – гетрами, твiдовим пiджаком i традицiйною французькою книгою в бiчнiй кишенi. Позаочi його називали Французом i дивувалися, як йому вдалося повернутися до СРСР i навiть отримати кiмнату в московськiй комуналцi на вулицi Бiговiй.
У художнiх колах його вважали ледь не представником буржуазного мистецтва – зокрема, пiдозрювали у прихильностi до iмпресiонiзму i, страшно навiть подумати – фовiзму. Фовiсти [1 - Вiд фр. fauve – дикий.] бруднили полотно стихiйними емоцiями i гiпертрофованими кольорами!
Імпресiонiсти та фовiсти, непмани вiд мистецтва i вороги соцреалiзму, як вiдомо, не бажали об’ективно вiдображати реальнiсть, натомiсть прагнули вплинути на вiдчуття глядача.
А в СРСР впливати на радянського громадянина могла лише одна iдеологiчна сила – Комунiстична партiя.
Із такими бiографiчними даними i шлейфом заборонених «iзмiв» художник Гущенко вже давно повинен був писати огризком олiвця пейзажi табiрного життя на Колимi. І майже всi радянськi митцi були впевненi, що рано чи пiзно так i станеться.
Микола Гущенко з дружиною поверталися до тролейбусноi зупинки, не зронивши й слова. Сiли на лавку. Нарештi Гущенко тихо i повiльно почав говорити:
– Я говорю це через того в пенсне, через моi контакти з нiмцями, через можливу поiздку в Берлiн! Досi я був для них просто художником. А тепер знову повертаюся до того, ким я був за кордоном. Ти розумiеш?…
Про це вони практично нiколи не говорили. Принаймнi вдома. Принаймнi пiсля того, як виявилося, що завдяки технiцi навiть удома iх можуть чути за багато кiлометрiв. І навiть записувати голоси на спецiальний магнiтний дрiт.
Із 17 рокiв, проведених Гущенком поза межами СРСР, 12 вiн був шпигуном-нелегалом i працiвником ІНО НКВС – iноземного вiддiлу НКВС. Через Гущенка в СРСР потрапили креслення близько двох сотень вузлiв французькоi й англiйськоi вiйськовоi технiки. Утiм, останне не обов’язково мало врятувати його вiд арешту. Сотнi працiвникiв ІНО НКВС були вiдкликанi в 1937–1939 роках з-за кордону i розстрiлянi або назавжди зникли в колимських таборах.
Вiн знав, що мовчати на небезпечнi теми недостатньо. Та не знав, що за останнi чотири роки на нього настрочили кiлька доносiв. Найнебезпечнiший – звинувачення у зв’язку з украiнськими нацiоналiстами.
* * *
Цiлком таемно.
Начальниковi ГУГБ НКВС СРСР комiсаровi держбезпеки 2-го рангу т. Молчанову.
У Киiв приiжджав художник Гущенко, який конспiративно пов’язаний з учасниками украiнськоi нацiоналiстичноi органiзацii художникiв. Їхнi контакти вiдбулись пiд прикриттям виставки картин, яку вiн органiзував. Удалося довiдатися про те, що нацiоналiстичне пiдпiлля через Гущенка пiдтримуе зв’язок iз закордонними украiнськими контрреволюцiйними групами у Францii i Нiмеччинi, а також iз троцькiстами.
Вивчення контрреволюцiйних зв’язкiв Гущенка продовжуемо.
Капiтан держбезпеки Рахлiс.
* * *
Рахлiс не знав про те, що робив Гущенко у Нiмеччинi i Францii. Вiн випадково познайомився iз Гущенком на виставцi в Киевi i вирiшив, що, здавши цього «французика», зможе отримати швидке пiдвищення по службi. Але Гущенковi пощастило, у Конторi донос потрапив до шефа ІНО НКВС Фiтiна, який, на вiдмiну вiд Рахлiса, знав, чим займався Гущенко у Францii. Вiн доповiв Меркулову й особисто поручився за Гущенка. Пiсля недовгих з’ясувань Рахлiса було розстрiляно як провокатора.
Але караючий меч вiдвели тимчасово, Гущенко це вiдчував. Пiсля того, як кадрами ІНО почав займатися новий шеф НКВС Лаврентiй Берiя, загроза нависла над кожним iз працiвникiв.
– Миколо, я сподiваюся, хоч тут, на лавцi, в темрявi, на порожнiй вулицi ми можемо говорити вiльно? – йому раптом у голосi Марii почулися розпачливi нотки. Вiн не бачив ii обличчя, але йому здалося, що вона ковтае сльози. Цього ще не вистачало.
– Так. Можна говорити вiльно, але тихо, – вiн обiйняв ii за плечi, намагаючись таким чином погасити цей розпач.
Йому довелося досить довго чекати, поки Марiя знову почала говорити.
– Mon cher, tu ne pourrait…
– Будь ласка. Росiйською.
– Любий, адже ти мiг не ризикувати життям у Парижi, не iхати в Берлiн, а малювати i жити тихим сiмейним життям iз дружиною i сином? – запитала вона вже спокiйнiше, мабуть, опанувавши себе.
– Я не знаю. Сам про це постiйно думаю. Вiдтодi, як мене в 19-му мобiлiзували до денiкiнськоi армii – навряд. Все виходило якось саме собою. Я нiчого не мiг змiнити. Наче сама доля вибирала для мене шлях. «Чому вона заговорила про це? Невже на неi аж так гнiтюче вплинув погляд Берii?» – подумав Гущенко i продовжив: – Я ж багато разiв розповiдав тобi, як усе було…
– Але – без подробиць. Я зараз думаю, чи добре буде жити в цiй краiнi нашому синовi. І чи могли ми запобiгти цьому. Розкажи менi про все. Не так, як розповiдаеш звичайно, загальними фразами.
Початком епопеi поневiряння свiтом Миколи Гущенка можна було вважати кiнець навчання у комерцiйному училищi в Юзiвцi. Все почалося з того, що його, студента училища, мобiлiзували до денiкiнськоi армii. Мiг вiн уникнути цього? Навряд. Мобiлiзували сотнi студентiв. Вiдмова каралася розстрiлом.
Тодi, навеснi 1919-го, червонi вели важкi боi на Схiдному фронтi. Денiкiн оголосив себе головнокомандувачем Пiвдня Росii i захопив Донбас.
– Я чудово пам’ятаю, як тiкали червонi – безкiнечнi обози йшли через Юзiвку – везли якийсь мотлох – грамофони, комоди, стiльцi, матраци. То тут, то там виникали бiйки. Мiж iздовими. Хтось когось зачепив, хтось когось не пропустив уперед. Мiж червоноармiйцями, п’яними, брудними, в обмотках i вигорiлих будьонiвках – за мiсце на пiдводi. Били вiкна у крамницях, давали в зуби крамарю i тягнули на пiдводи, що кому подобалося, – почав вiн розповiдь.
– Червонi не могли протистояти Денiкiну? – запитала вона, зазирнувши йому в очi. Очi чоловiка блищали жовтим свiтлом вуличних лiхтарiв.
– Це менi невiдомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоiсь армii. Здаеться, атаман Григор’ев. І повернув зброю проти своiх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комунiстiв!», – Гущенко озирнувся – нi, iх нiхто не чув. Вони були на зупинцi самi. А рубiновi зорi сяяли над дахами, неначе свiдчення того, як помилився отаман Григор’ев, коли виступив проти бiльшовикiв. – Говорили, що в нього була величезна армiя.
– Що з ним трапилося? – не вгавала Марiя.
– Убили махновцi. Трохи згодом. Тодi вони були союзниками червоних.
– Тебе забрали до Денiкiна силою?
Гущенко промовчав. Вiн не мав однозначноi вiдповiдi. Стенув плечима.
– Ти пам’ятаеш, як це було? – продовжувала сипати запитаннями Марiя.
– Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо iз занять. Всiх пiдняли i повели до казарм. Видали форму. Мене мобiлiзували влiтку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сiрих шинелях йдемо Юзiвкою по Першiй лiнii. Перша лiнiя – це центральна вулиця, що перетинае все мiсто. Навколо купи смiття. Битого скла. Уламки меблiв. Все, що залишилося пiсля вiдступу червоних.
– Не уявляю тебе в шинелi, – зауважила Марiя.
– Я й сам не уявляв. Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тодi я вперше побачив Денiкiна. Маленький чоловiчок з розкiшними вусами i стриженою борiдкою, у величезнiй папасi, як влитий, скакав на гнiдому жеребцi. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях iз золотими погонами.
Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцы!» – «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» – горлаемо ми у вiдповiдь.
– Ти стрiляв у червоних? – в ii голосi вiдчувався страх. Вона боялася ствердноi вiдповiдi.
– Нi, жодного разу, – пiсля довгоi паузи вiдповiв вiн. – Я дуже мало був у вiйську. Перша кiнна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком – як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року – наш полк почав тiкати. Ми вiдступали на захiд.
Пiдiйшов напiвпорожнiй, мабуть, останнiй тролейбус. Вони увiйшли, вiддали кондуктору грошi й сiли на задньому сидiннi, де нiхто iх не мiг почути. Незважаючи на це, вона запитала французькою – прошепотiла у вухо:
– Et ce qui s’est passе ensuite? (І що було потiм?) – прихилилася до його плеча i шепнула у вухо: – Dites-moi! (Розкажи!)
– Нiчого цiкавого не було, rien d’intеressant, – вiн теж перейшов на французьку. – Втеча i втеча. Рештки денiкiнськоi армii пiшли на пiвдень. І тiльки невелика частина – на захiд. Ми йшли на захiд. Пам’ятаю: iдуть пiдводи. Колеса скриплять. Здаеться, цей скрип вiдлунюе вже у мозку. Годину йдеш. Потiм хтось устае з пiдводи i ти можеш трохи посидiти. Бiльшiсть пiдвiд зайнятi пораненими. Всi прислухалися: чи не чути стрiльби. Зi сходу могли щосекунди налетiти будьонiвцi й порубати всiх. У полон вони нiкого не брали. Що робити з полоненими в кiннiй армii? Тож залишали за собою лише трупи. Стрiльба ледь чутно починалася, потiм стихала. Інодi долинало «ура». Невiдомо чие. Може, будьонiвцiв, а може – денiкiнцiв.
Інодi над головами пролiтала шалена куля. Такий звук… важко передати. Рiзкий, високий – «пiу». Всi пригинаються. Нiхто не хоче загинути вiд шальноi кулi.
І досi, у вухах стоiть стогiн поранених! Як зараз пам’ятаю: на сусiднiй пiдводi поранений кричить, б’еться в передсмертнiй агонii. Три кулi в животi. Наш вiзник увесь час повторюе: «Та добийте ж його хто-небудь – нехай не мучиться». На що йому вiдповiдають: «То йди сюди i сам добий». Нiхто не хоче брати грiх на душу. До ранку сердешний помер. Усi полегшено зiтхають. Тiло швидко присипали снiгом на узбiччi. Намалювали хрест. І знову скрип колiс i вiдступ, бiльше схожий на втечу.
– Це все жахливо! – вона похитала головою, притисла до щiк долонi.
– І досi думаю, якби мене в той злополучний день не було на заняттях, мене б не мобiлiзували до Денiкiна. А коли вже так сталося, що було робити – дезертирувати? – запитував вiн нiби сам у себе.
– Чому б i нi? – запитала вона.
– Мiлiцiя червоних могла б заарештувати мене за «пособництво бiлим», а якби повернувся – «за втечу з бiлими». «Все бежавшие с мест, в которых восстанавливается советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду ревтрибунала». Нiкого не цiкавило, що ти студент, що тебе забрали силою. Розумiеш?
Вона кивнула. Пiсля кiлькох хвилин мовчання запитала:
– І що було далi?
– Ти впевнена, що хочеш знати всi цi пристрастi? У тебе i так сьогоднi аж занадто песимiстичний настрiй.
Вона хвилину вагалася. Сказала:
– Так. Я хочу знати все.
– Йшли на захiд. Кiлька тижнiв. Пораненi на пiдводах пiд шаром снiгу, накритi якимось дрантям. До них додалися застудженi й обмороженi. Щоранку ховали тих, хто помер уночi. Удень помирало менше. Далi, коли живих залишилося зовсiм мало, мертвих уже не ховали навiть пiд снiгом. Просто скидали на узбiччя. Дехто тихо помирав уночi. Трупи на ранок примерзали до возiв. Їх можна було вирубати лише сокирою. Хочеш слухати далi?
Вона похитала головою. Нi. Це вже було занадто. Знову виявилось, що вона не готова це чути. Нехай iншим разом.
Гущенко замовкае. Марiя помiчае, що його обличчя помiтно зблiдло, i бiльше не дiстае його запитаннями, вiдчувае, що вiн десь далеко у спогадах. Вона зручно вмостилась. Сперлась на нього спиною i дивиться на темнi московськi провулки, що повiльно пропливають повз вiкна. Решту вiн розповiсть iй пiзнiше, iншим разом.
А Гущенка поглинули спогади. Обоз iшов три тижнi. Нарештi – кордон. Польща. Табiр для перемiщених осiб. Вiн тримае в руках кайло i щосили б’е по величезному каменю. Каменоломнi. Робота з ранку до ночi. Потiм барак. Дерев’янi нари, прикритi дрантям. Суп iз картопляного лушпиння.
За два мiсяцi його валить з нiг тиф. Лiкiв немае. Вiн дивом вижив. І вирiшив – це Богом даний останнiй шанс. Треба тiкати. Вночi зробив пiдкоп пiд колючим дротом. Далi поiзд, Берлiн.
Вiн ночуе на лавцi у Тиргартен-парку, на березi Шпрее. Удень бродить мiстом. Інодi знаходить роботу за шматок хлiба i тарiлку супу. Вiн – людина другого сорту. Без громадянства, без документiв. Поневiряння. Кiлька рокiв. Як промiнь свiтла у темному царствi – навчання малярству. І раптом пропозицiя його нового знайомого, секретаря радянськоi дипмiсii Олександра Довженка, який теж бере уроки малярства. Громадянство в обмiн на спiвпрацю. Добре, хай так. Тодi вiн ще мiг легко вiдмовитися. Але не вiдмовився. Чому?
Не варто брехати самому собi. Треба сказати вiдверто. Вiн не хотiв гинути вiд голоду або жебрати. Ради вирiшили бiльшiсть його матерiальних проблем на найближчi пiвтора десятки рокiв. Вiн отримав паспорт. І громадянство. Для себе, для Марii.
До смертi не забуде, як у Берлiнi спав у картоннiй коробцi у напiврозваленому будинку, як тягав у магазинi важелезнi ящики за кiлька марок. Таке не забуваеться.
Потiм у Парижi Ради купили йому ателье на вулицi Волонтерiв. Чи тодi вiн ще мiг вiдмовитися? Мабуть, мiг. Що б iз ним зробили? Тодi, швидше за все, нiчого. Але вiн мав би забути про комфорт, про Марiю i перебратися жити у Вулик.
