скачать книгу бесплатно
– Синам закажiть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич. Горлом менi за це вiдповiдаете!
– Слухаюсь, ваша милосте. Пiду синам оголосити, бо цим шельмам потрiбно лопатою в голову вкладати. Така менi з них утiха. Бог покарав за давнi грiхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милiсть слово сказати?
– Нiчого не бiйтесь.
– Бачиться менi, що краще буде, якщо ми не скажемо нi жовнiрам, нi челядi, куди iдемо.
– Слушна думка.
– Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кмiциц iде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашоi милостi.
– Тобто?
– Бо шведи охороннi грамоти вiдомим людям видають, а хто не мае охоронноi грамоти, цього до коменданта ведуть.
– Я охороннi грамоти для шведських гарнiзонiв маю!
Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, вiн попросив:
– Ваша милiсть дозволить ще сказати, що я мiркую?
– Тiльки б добре радили, а не марудили, то кажiть, бо бачу, що з вас добрий спритник.
– Якщо охороннi грамоти е, то це добре, бо можна у винятковiй ситуацii iх показати, але якщо ваша милiсть iз таким завданням iде, яке в таемницi треба тримати, то краще охороннi грамоти сховати. Не знаю, чи вони виданi на iм’я пана Бабиничa, чи пана Кмiцицa, але якщо показати, то слiд залишиться i легше погонi буде.
– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кмiциц. – Охороннi грамоти краще зберегти на iнший час, якщо можна iнакше пробратися!
– Можна, ваша милосте, але в селянськiй одежi або пахолком, що буде легше, бо в мене тут е трохи всього – шапок i сiрих кожухiв, саме таких, якi дрiбна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поiхати з ними нiби по ярмарках i пробиратися щораз глибше, ген аж пiд Лович i Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокiйнi часи робив, i тi дороги знаю. Якраз пiд цю пору припадае ярмарок у Суботi, на який здалеку з’iжджаються. У Суботi дiзнаемося й про iншi мiста, де буде ярмарок – i все далi! Лише б далi!.. Шведи також менше на пахолкiв задивляються, бо мурашня ця по всiх ярмарках сновигае. А спитае нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечнiше; коли ж меншi групи перестрiнемо, то, якщо Всевишнiй i Матiнка Божа дозволять, можна iм по животах проiхатись.
– А якщо в нас конi вiдберуть? Бо реквiзицii пiд час вiйни – буденна рiч.
– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далi без коней, нiби за кiньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здiймемо лемент i зi скаргою поiдемо аж у Варшаву та Кракiв.
– Хитрий маете розум, – зазначив пан Кмiциц, – i бачу, що менi станете в пригодi. Хоч би навiть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.
– Все одно я мав до Eлка, в Пруссiю, з ними iхати, та добре складаеться, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потiм подамося на Остроленку, а звiдти пустимося аж пiд Пултуськ i Варшаву.
– А де е та Субота?
– Неподалiк вiд П’ятницi, ваша милосте.
– Кепкуете, пане Кемлич?
– Я б не посмiв, – дiдуган схрестив руки на грудях i схилив голову. – Просто там так дивно мiстечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.
– І великi ярмарки в тiй Суботi?
– Не такi великi, як у Ловичi, але е одна в цiй порi, на яку навiть iз Пруссii коней приганяють, i люду сила-силенна з’iжджаеться. Упевнений, що цього року не буде гiрше, бо там спокiйно, шведи всюди панують i по мiстах залоги тримають. Хоч би хтось хотiв щось накоiти, то не зможе.
– Я приймаю ваш спосiб!.. Поiдемо з кiньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.
– Дякую вашiй милостi за розумiння.
– Пiдготуйте лише кожухи, чепраки та простi шаблi, бо вирушаемо негайно. І накажiть синам i слугам, хто там е, як мене звати i що я з кiньми iду, а ви найнялися допомогти. Ідiть!
А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:
– І не буде мене нiхто не називати нi милiстю, нi комендантом, нi полковником, лише паном Бабиничeм!
Пан Кемлич вийшов i вже через годину сидiли всi на конях, готовi вирушати в далеку путь.
Пана Кмiцица, одягненого в сiру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку i з перев’язаним обличчям, немов пiсля якоiсь бiйки в корчмi, важко було впiзнати, вiн був подiбний на дрiбного шляхтича, котрий вештаеться з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подiбного штибу, озброенi простими шаблями та довгими батогами для пiдганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбiглися.
Жовнiри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком рiзнi про нього зауваження. Дивно iм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кмiциц, що його мають лише паном називати, а найбiльше стенав вiд цього плечима i вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грiзного полковника, бурчав Бiлоусовi:
– Менi це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вб’е, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!
– Якщо наказ, то наказ! – не погодився Бiлоус. – Але полковник змiнився неабияк.
Не знали жовнiри, що i душа в пановi Анджею змiнилася так само, як i зовнiшнiй вигляд.
– У дорогу! – гучно наказав пан Бабинич.
Заляскотiли батоги, вершники оточили табун коней, якi збилися в купу, i вирушили.
Роздiл IV
Ідучи по самому кордону мiж Троцьким воеводством i Пруссiею, подорожнi проходили обширними лiсами та бездорiжжям, лише Кемличам знайомими, аж зайшли в Пруссiю та дiсталися Ленга, або, як його старий Кемлич називав, до Eлка, де дiзналися новини про публiчнi справи шляхти, що там перебувала, й яка вiд шведiв пiд захист електора сховалася разом iз дружинами, дiтьми та майном.
Ленг був схожий на табiр, можна навiть сказати, що якийсь сеймик там проводять. Шляхта хляла без угаву прусське пиво i патякала, щоразу хтось якiсь новини привозив. Не питаючи нi про що i лише нашорошуючи пильно вуха, дiзнався пан Бабинич, що Королiвська Пруссiя i впливовi ii мiста рiшуче виступили на боцi Янa-Казимирa й уже угоду з електором уклали, щоб спiльно проти будь-якого ворога захищатися. Подейкували, однак, що попри цю угоду мiста не хотiли прийняти електорських гарнiзонiв, остерiгаючись, аби цей хитрий князь, раз засiвши в них збройною рукою, не захотiв потiм назавжди iх захопити, або щоб у вирiшальний момент iз шведами не об’еднався, до чого вроджена хитрiсть могла його схилити.
Шляхта нарiкала на цю недовiру мiщан, але пан Анджей, знаючи про зносини Радзивiлла з електором, кусав себе за язик, щоб не розповiсти всього, що йому було вiдоме. Стримувала полковника вiд цього думка, що небезпечно було в Пруссii eлeктора вголос чехвостити самого курфюрста, до того ж, сiромасi, котрий на торг iз кiньми приiхав, не випадало вдаватися в заплутанi полiтичнi сфери, над якими навiть найвидатнiшi державнi дiячi даремно мiзки собi ламали.
Продавши кiлькох коней i докупивши замiсть них нових, мандрiвники iхали далi вздовж прусського кордону, але вже трактом, що веде iз Ленга до Щучинa, що лежав у самому кутку Мазовецького воеводства, мiж Пруссiею з одного i Пiдляським воеводством з iншого боку. До самого Щучина не хотiв, однак, пан Анджей iхати, бо дiзнався, що в мiстi стоiть одна хоругва конфедератiв, полковником у якiй власне й був пан Володийовський.
Вочевидь, пан Мiхал був змушений iти бiльш-менш тiею ж самою дорогою, якою iхав тепер пан Кмiциц, i зупинився в Щучинi для короткого перепочинку пiд самим пiдляським кордоном, на тимчасових квартирах, в яких легше було подбати про провiант для людей i фураж для коней, нiж у досить уже спустошеному Пiдляшшi.
Але пан Анджей не хотiв тепер здибати вiдомого полковника, адже вважав, що, не маючи iнших доказiв, нiж своi слова, не зможе його переконати в своему наверненнi та щиростi намiрiв. Тож за двi милi вiд Щучинa наказав звернути у бiк Вонсошi, на захiд. Щодо листа, який мав для пана Володийовськогo, то вирiшив послати його за першоi ж лiпшоi нагоди.
Тим часом, не пiд’iжджаючи до Вонсошi, мандрiвники зупинилися в придорожнiй корчмi, що «Поклик» називалася, i розмiстилися на нiчлiг, який обiцявся бути зручним, бо в шинку, крiм корчмаря-пруссака, не було нiкого з гостей.
Але заледве пан Кмiциц iз трьома Кемличaми та Сорокою зiбралися до вечерi, як ззовнi почувся гуркiт колiс i тупiт коней.
Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов iз корчми поглянути, хто там приiжджае, бо був цiкавий, чи це часом не якийсь шведський роз’iзд, але замiсть шведiв побачив бричку, а за нею двi пiдводи й озброених людей бiля них.
На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона пiд’iжджае. Бричка була запряжена чотирма кiньми, добрими, прусськими, з грубими кiстками i пружними хребтами, форейтор сидiв на одному зi запряжних, тримаючи двох чудових собак на повiдках. На козлах примостився вiзник, а бiля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидiннi сам пан сидiв, пiдпертий пiд боки, в жупанi без рукавiв, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися двi фiри, досить мiсткi, а при кожнiй було по четверо озброених шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловiк ще дуже молодий, хоч i гоноровий, рокiв заледве двадцяти кiлькох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але i по всiй поставi можна було второпати, що в iжi собi не вiдмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок пiдбiг руку подати, а вельможа, помiтивши пана Кмiцицa, котрий стояв на порозi, кивнув рукавицею та покликав:
– А послухай-но, друже!
Пан Анджей замiсть того, щоб пiдiйти, вiдступив у глиб корчми, бо його враз злiсть взяла. Не звик чоловiк ще нi до сiроi свитки, нi до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сiв за стiл i взявся знову до iжi. Незнайомий пан увiйшов услiд за ним.
Вiн примружив очi, бо в кiмнатi було похмуро, тiльки догоряв невеликий вогонь у грубцi.
– А чому нiхто не виходить мене зустрiчати? – промовив незнайомий пан.
– Бо корчмар пiшов до комори, – вiдбрив пан Кмiциц, – а ми мандрiвники, як i ваша вельможнiсть.
– Дякую за чин. А що ви за однi?
– Шляхтич iз кiньми iде.
– А компанiя також шляхта?
– Дрiбна, але шляхта.
– Ну, що ж, вiтаю, панове. Куди Бог провадить?
– З ярмарку на ярмарок, лише б тiльки табун збути.
– Якщо ви тут ночуете, то завтра за дня я огляну, може, щось i собi виберу. А тим часом дозвольте, панове, присiсти до столу.
Незнайомий пан, щоправда, питав, чи йому присiсти дозволять, таким тоном, немовби був у цьому цiлком певний, i не помилився, бо молодий конюх ввiчливо запропонував:
– Просимо вашу вельможнiсть, хоч ми i не повиннi про щось просити, бо лише горохом iз ковбасою можемо пригостити.
– Я маю в скринях кращi за цi делiкатеси, – не без певноi пихи зронив молодий панок, – але в мене жовнiрський шлунок, тому горох iз ковбасою, тiльки б зi смачною пiдливою, над усе шаную.
Сказавши це, а промовляв вiн дуже повiльно, хоч i погляд його очей був розумний i меткий, сiв на лавку, коли ж пан Кмiциц посунувся вiд нього так, аби зробити зручне мiсце, додав ласкаво:
– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозi на гiднiсть не зважають, i навiть якщо мене також лiктем штурхнете, то менi корона з голови не злетить.
Пан Анджей, котрий саме пiдсував незнайомцевi миску з горохом, i, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би ii на головi бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цiй пихатостi, що забавляло полковника. Тому не лише внутрiшнiй вибух вiн угамував, а й усмiхнувся та промовив:
– Такi тепер часи, ваша вельможносте, що й iз найвищих голiв корони падають: exemplum[6 - Exemplum (лат.) – наприклад.] наш король Ян-Казимир, котрий згiдно з правом двi мав би носити, а не мае жодноi, хiба що одну тернову…
На це незнайомець кинув на пана Кмiцицa швидкий погляд, пiсля цього зiтхнув:
– Такi тепер часи, що краще про це не балакати, хiба з дуже близькими людьми.
Але за мить додав:
– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканiша, нiж ваш вигляд.
– Терся мiж людьми, чув те й iнше, aлe не служив.
– Звiдки ж ви родом, якщо не секрет?
– З провiнцii, з Троцького воеводства.
– Нiчого, що з провiнцii, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литвi?
– Все по-старому, зрадникiв достатньо.
– Зрадникiв? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таемниця?
– Тi, хто вiд короля i Речi Посполитоi вiдступилися.
– А як там маеться князь вiленський воевода?
– Хворий, кажуть: дихання йому затикае.
– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний вiн пан!
– Для шведiв чесний, бо ворота iм навстiж вiдчинив.
– А ви, пане, часом не його партизан?
Пан Анджей помiтив, що незнайомець, весь час нiби безтурботно розпитуючи, дослiджуе його.
– Що менi до цього! – вiдрубав вiн. – Хай про це iншi думають. Я боюся, щоб менi шведи коней у реквiзицiю не забрали.
– Тодi потрiбно було iх на мiсцi збути. Ось, i на Пiдляшшi стоять, мабуть, тi хоругви, якi проти гетьмана збунтувалися, й якi навряд чи мають коней скiльки треба.
– Цього я не знаю, бо мiж ними не бував, хоча котрийсь проiжджий пан дав менi лист до одного з iхнiх полковникiв, аби його принагiдно передав.
– Як же той проiжджий пан мiг дати вам лист, якщо ви на Пiдляшшя не iдете?
– Бо в Щучинi стоiть одна хоругва конфедератiв, тому той чоловiк сказав менi так: або сам вiддаси, або оказiю знайдеш, повз Щучин проiжджаючи.
– А то добре складаеться, бо я саме до Щучинa iду.
– Ваша вельможнiсть також вiд шведiв утiкае?
Незнайомець замiсть вiдповiсти, глипнув на пан Кмiцицa та нiби байдуже спитав:
– Чому ви сказали «також», а самi не лише не втiкаете, а помiж них iдете i конi iм продаватимете, якщо iх силою у вас не вiдберуть?
На це пан Анджей стенув плечима.
– Я сказав «також», бо в Ленгу бачив багато шляхтичiв, котрi вiд них ховалися, а щодо мене, хай би iм усi так служили, скiльки я маю бажання iм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго мiсця собi не нагрiли.
– І не боiтеся таке казати? – поцiкавився незнайомець.
– Не боюся, бо я неполохливий, а крiм цього, людина до Щучинa iде, а там усi вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше вiд балаканини до дiла дiйшло.
– Бачу, що ви швидкi на язик i дiю! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведiв не любите, то чому вiд тих хоругв, якi проти гетьмана збунтувалися, iдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платнi чи сваволю? Нi! Лише тому, що гетьмановi та шведам не хотiли служити. Краще було б тим жовнiрам, небожам, пiд гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтiвникiв перейняти, голод, незручностi та присуди, нiж проти короля виступити. Якщо дiйде мiж ними та шведами до вiйни, тодi безперечно, а може, уже б дiйшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дiсталися. Будьте певнi, дiстануться, втраплять сюди, тодi й побачите!
– І я мiркую, що тут найшвидше вiйна розпочнеться! – зауважив пан Кмiциц.
