скачать книгу бесплатно
Стариган вийшов iз свiтлицi, а пан Анджей узявся писати.
«Залишаю службу у Вашоi свiтлостi, бо зрадникам i запроданцям не хочу бiльше служити. А що я присягнув на розп’яттi, що Вашу свiтлiсть не покину, то менi Бог за це вiдпустить грiхи. А якщо й осудить, то жадаю за краще горiти за своi грiхи, нiж за явну та намiрену зраду вiтчизни та короля. Ваша свiтлiсть вивела мене на манiвцi, я був слiпим мечем у Вашiй руцi, до проливання братньоi кровi охочий. Тому на Божий суд Вашу свiтлiсть викликаю, щоб нас розсудили, на чиему боцi була зрада, а на чиему чистi намiри. Якщо ми зустрiнемося колись, хоч ви й могутнi i не лише окрему людину, а й всю Рiч Посполиту до смертi вкусити можете, а в мене лише шабля в руцi, я все ж свое зроблю застереження i переслiдувати Вашу свiтлiсть буду, скiльки менi сил та енергii вистачить. А Ваша свiтлiсть знае, що я з тих, хто i без надвiрних хоругв, без замкiв i гармат нашкодити можу. Поки дихатиму, буду мститися Вам, що нi дня, нi години не зможете залишитись у спокоi. І це буде справдi так, як це моя власна кров, якою пишу. Листи Вашоi свiтлостi я маю, якi не лише польського короля, але i шведiв збурити можуть, бо в них зрада Речi Посполитоi явна, як i те, що й вiд шведiв Ви також готовi вiдступитися, як тiльки вони посковзнуться. Навiть якби Ви були вдвiчi могутнiшi, Ваша погибель у моiх руках, бо пiдписам i печаткам будь-хто повiрить. Тому, Ваша свiтлосте, пропоную таке: якщо хоч волосина впаде з тих голiв, на яких менi залежить i якi в Кейданaх залишилися, тi листи i документи я пановi Сапезi вiдiшлю, а копii накажу по всiй краiнi розповсюдити. Ось Вам вiз i перевiз: або пiсля вiйни, коли спокiй у Речi Посполитiй настане, Ви вiддасте менi Бiлевичiв, а я Вашiй свiтлостi листи, або якщо лиху новину вчую, то зараз же пан Сапега покаже кореспонденцiю Понтусу. Хочеться Вашiй свiтлостi корони, та не знаю, чи тодi буде ii на що вкласти, коли голова вiд польськоi чи шведськоi сокири впаде. Краще, бачиться менi, замiну зробити, бо хоч я помсти i не занехаю, але це питання можемо й приватно вирiшити. Боговi Ваша свiтлiсть довiрилася б, якщо б не те, що бiсiвський auxilia[5 - Пiдкрiплення (лат.).] над Божим вище не поставили.
Кмiциц.
P. S. Конфедератiв Вашiй свiтлостi не вдасться отруiти, бо знайдуться такi, хто йдучи з бiсiвськоi служби на Божу, застережуть iх, щоб нi в Орлi, нi в Заблудoвi пива не пили».
Тут пiдхопився пан Анджей i став мiряти кроками кiмнату. Обличчя його пашiло, бо його власний лист, як вогонь, розпалив. Цей лист був наче манiфест оголошення вiйни з Радзивiллaми, i пан Кмiциц вiдчував у собi якусь надзвичайну силу i готовий був навiть уже сам-один виступити проти могутнього роду, який володiв цiлою краiною. Вiн, простий шляхтич, простий лицар, вигнанець, правом переслiдуваний, вiн, котрий нiзвiдки не сподiвався допомоги, наразився проти всiх так, що всюди його ворогом вважають. Вiн, не так давно переможений, вiдчував у собi тепер таку силу, що бачив уже немов пророцьким оком приниження князiв Янушa та Богуслава, i свою звитягу. Як поведе вiйну, де знайде союзникiв, в який спосiб переможе, не знав, бiльше того, навiть не думав про це. Вiрив лише глибоко, що робить те, що мусить зробити, що мае слушнiсть i справедливiсть, тому i Бог буде з ним. Це наповнювало його довiрливiстю без мiри i без меж. Зробилося йому на душi значно легше. Розкривалися перед ним наче якiсь зовсiм новi краiни. Сiсти тiльки на коня й iхати туди, i домчить вiн до пошани, слави i до Олюньки.
– Тепер навiть волосина з ii голови не впаде, – повторював парубок собi гарячково й якось радiсно, – листи ii захистять. Буде ii гетьман берегти, як зiницю ока, як я сам! У цьому я собi зарадив! Хробак я поганий, але вiд мого жала не сховаетесь.
Раптом йому спала на гадку iнша думка: «А чи й до неi не написати? Посланець, котрий повезе лист до гетьмана, може i iй вручити таемно звiсточку. Як же не сповiстити iй, що я з Радзивiллaми порвав i що iншоi йду шукати служби?»
Ця думка вцiлила в саме його серце. Вiн ще раз стиснув руку, вмочив перо i став писати: «Олюнько, я бiльше не належу Радзивiллу, бо врештi переглянув…» Але враз зупинився, помiркував хвильку, а потiм сказав сам собi:
– Нехай краще вчинки, а не слова свiдчать вiдтепер за мене. Я не писатиму!
І порвав папiр.
Натомiсть написав на третьому аркушi короткий лист до пана Володийовського такими словами:
«Пане полковнику! Я, хто нижче пiдписався, приятель Ваш, застерiгаю, щоб ви були уважнi, i Ви сам, й iншi полковники. Були гетьманськi листи до князя Богуслава та пана Гарасимовичa, щоб вас отруiти, а селянам на квартирах наказали вас помордувати. Гарасимовичa немае, бо з князем Богуславом подався до Пруссii, до Тiльзiта виiхав, але схожi накази можуть бути i до iнших економiв. Тому будьте обачнi, нiчого вiд них не приймайте i по ночах без охорони не спiть. Я також точно знаю, що пан гетьман потягнеться незабаром iз вiйськом проти вас, чекае тiльки кiнноти, яку йому з пiвтори тисячi вершникiв мае генерал Делагардi надiслати. Тому зважайте, щоб вас не застав зненацька i поодинцi не перебив. А найкраще пошлiть довiрених людей до пана воеводи вiтебського, щоб особисто якнайшвидше приiхав i командування над усiма прийняв. Щиро це раджу, вiрте цьому! Тим часом купи тримайтеся, вiд хоругви до хоругви квартири неподалiк вибираючи, щоб ви однi одному на допомогу прийти могли. Гетьман мае мало кiнноти, лише трохи драгунiв i людей пана Кмiцица, але в них не впевнений. Пана Кмiцицa самого немае, йому гетьман якусь iншу мiсiю загадав, бо, мабуть, уже йому не довiряе. Вiн не такий уже й зрадник, як кажуть, лише спокушений. У Божi руки вас вручаю.
Бабинич».
Пан Анджей не хотiв пiдписуватися особисто, бо вирiшив, що його iм’я у кожному мусить викликати огиду, й особливо недовiру. «Якщо розумiють, – мiркував вiн собi, – що краще iм буде вислизнути вiд гетьмана, нiж гуртом йому заступити дорогу, але побачивши мое прiзвище, можуть запiдозрити, що я навмисно хочу iх гуртом зiбрати, щоб гетьман одним ударом мiг iз ними покiнчити. Подумають, що це якась хитрiсть, а вiд якогось там Бабиничa швидше приймуть застереження».
Бабиничeм назвався пан Анджей вiд мiстечка Бабиничi, що лежало неподалiк вiд Oршi, яке з давнiх часiв Кмiцицам належало.
Написавши цього листа, наприкiнцi якого помiстив кiлька несмiливих слiв на власний захист, зазнав новоi в серцi втiхи вiд думки, що ось уже цим листом першу надае послугу не лише пановi Володийовському та його приятелям, а й усiм полковникам, котрi батькiвщину задля Радзивiллa не захотiли залишити. Вiдчував при цьому, що ця нитка тягнутиметься й далi. Обставини, в якi вiн потрапив, були напрочуд важкi, майже вiдчайдушнi, але мае бути цьому якась рада, якийсь вихiд, якась вузька стежина, яка могла б на дорогу випровадити.
Але тепер, коли з високою вiрогiднiстю Олюнька була забезпечена вiд помсти князя воеводи, а конфедерати – вiд несподiваного нападу, поставив собi пан Анджей запитання, що вiн сам робитиме. Порвав зi зрадниками, спалив за собою мости, хотiв тепер служити вiтчизнi, принести iй у жертву силу, здоров’я, життя. Але як це зробити? Як почати? До чого прикласти руку? І знову спало йому на гадку: «Треба йти до конфедератiв». Але якщо вони не приймуть, якщо зрадником оголосять i вб’ють, або що гiрше, ганебно виженуть?
– Краще б убили! – крикнув пан Анджей i мало не згорiв вiд сорому i вiдчуття власноi ганьби. – Мабуть, легше рятувати Олюньку, i навiть конфедератiв, нiж власну честь.
Тут саме й починалися справжнi ознаки вiдчаю. І знову юнацька душа стала закипати.
«Чи я не зможу робити так, як проти Хованського дiяв? – сказав вiн сам собi. – Ватагу зберу, буду шведiв термосити, палити, рiзати. Не в новину менi це! Нiхто iм не опирався, а я опиратимусь, аж прийде час, що як Литва питала, так i цiла Рiч Посполита спитае: хто той юнак, котрий сам-один смiе левовi в пащу влазити? Тодi шапку знiму i скажу: “Дивiться, це я, Кмiциц!”»
І така охопила його жага, пекуча до цiеi кровопролитноi роботи, що вже хотiв вихопитися з кiмнати, наказати на коней сiдати Кемличам, iхнiй челядi, своiм i вирушати.
Але не встиг дiйти до дверей, як вiдчув ураз, наче його щось вдарило в груди i вiдштовхнуло вiд порога. Зупинився посеред свiтлицi та глипнув перед себе здивовано.
– Як же це я? Цим вини не змию.
І прислухався до власноi совiстi.
«А де покута за провини? – питало сумлiння. – Тут потрiбне щось iнше!»
«Що?» – спитав тодi пан Кмiциц.
«Чим же можна спокутувати провину, якщо не службою важкою та незмiримою, чесною та чистою, як сльоза?.. Чи це така служба – зiбрати купу гультiпак i носитися з ними, як вихор, по полю та пущi? Чи не тому такого прагнеш, що тобi пахнуть розбоi, як псовi печiнка? Taка забава – це не служба, набiги – не вiйна, а розбiй – не вiтчизни захист! Вже чинив так проти Хованського i що з того вийшло? Шибеники, котрi по лiсах нишпорять, також готовi нападати на шведськi загони, а ти звiдки вiзьмеш iнших людей? Шведам допечеш, але й мирному люду допечеш, помсту на них накличеш i чого доб’ешся? Сiном, телепню, хочеш вiдвертiтися вiд роботи та покути!»
Так промовляла в пановi Кмiцицу совiсть, i пан Анджей бачив, що вона мае слушнiсть, i злiсть його брала, i жаль якийсь до власного сумлiння, що таку гiрку правду говорило.
– Що ж менi робити? – промовив вiн нарештi. – Хто менi порадить, хто мене врятуе?
Тут ноги стали пiдгинатися мимоволi пiд паном Анджеем, аж врештi став вiн на колiна бiля тапчана й узявся молитися вголос, i просити вiд усiеi душi та серця:
– Ісусе Христе, любий Боже, – промовляв парубок, – колись на хрестi над негiдником Ти змилувався, так змилуйся i надi мною. Ось я прагну омитися вiд грiхiв своiх, нове життя розпочати та батькiвщинi чесно служити, та не знаю як, бо дурний. І служив тим зрадникам, Господи, не зi злостi, а саме з дуростi. Просвiти мене, надихни, утiш у вiдчаi моему та врятуй у милосердi своему, бо загину.
Тут голос полковника затремтiв, вiн став битися в широкi груди, аж загудiло в кiмнатi, i повторювати:
– Боже, будь милостивий до мене, грiшного! Будь милостивий до мене, грiшного! Будь милостивий до мене, грiшного!
Пiсля цього склав руки, простягнув iх угору i продовжив:
– А Ти, найсвятiша Матiр Божа, еретиками у цiй вiтчизнi зневажена, заступися за мене перед Сином своiм, зглянься на мiй порятунок, не залишай мене в смутку та бiдностi моiй, щоб я мiг Тобi служити, за образи Твоi поквитатися i в годину скону мати Тебе за заступницю душi моеi!
А коли так благав пан Кмiциц, то сльози стали, як горох, литися з його очей, на завершення парубок поклав голову на тапчан i замовк, немовби чекаючи вiдповiдi на свою палку молитву. Настала тиша в кiмнатi i лише голосний шум вiд ближнiх сосен долинав ззовнi.
Аж тут зашурхотiла тирса пiд важкими кроками за вiкном i почулися два голоси:
– А що ви думаете, пане вахмiстре, куди звiдси поiдемо?
– Чи я знаю?! – засумнiвався Сорока. – Поiдемо, та й усе! Може ген туди, до короля, котрий пiд шведською рукою стогне.
– А це правда, що його всi покинули?
– Але його Господь Бог не покинув.
Пан Кмiциц рвiйно схопився з тапчану, його обличчя було свiтле та спокiйне. Вiн пiшов на вихiд i, розчахнувши дверi вiд сiней, наказав жовнiрам:
– Коней мати напоготовi, в дорогу час!
Роздiл III
Одразу ж рух зробився мiж жовнiрами, котрi радi були вже виiхати з лiсу в далекий свiт, тим бiльше, що боялися ще погонi з боку Богуслава Радзивiллa. Старий Кемлич пiшов до хати, зметикувавши, що пан Кмiциц буде в ньому мати потребу.
– Ваша милiсть хоче iхати? – спитав iдучи.
– Саме так. Ви виведете мене з лiсу. Знаете тут усi мiсцини?
– Знаю, я тутешнiй. А куди ваша милiсть хоче iхати?
– До людей короля.
Дiдуган вiдступив здивовано.
– Матiнко Божа! – зойкнув вiн. – А до котрого короля, ваша милосте?
– Та не до шведського ж.
Пан Кемлич не лише не заспокоiвся, а й почав хреститися.
– То ваша милiсть, мабуть, не знае, що люди кажуть, що король у Сiлезii сховався, бо його всi покинули. Навiть Кракiв в облозi.
– Поiдемо у Сiлезiю.
– Але як через шведiв пробратися?
– Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбацi, чи пiшки, байдуже, лише б пробратися!
– Та це купу часу забере.
– Часу маемо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.
Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що е якась особлива i таемнича причина цього намiру пана Анджея, й одразу ж тисячi припущень зароiлося в його головi. А що жовнiри пана Кмiцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нiчого не сказали нi старому, нi його синам про викрадення князя Богуслава, то найвiрогiднiшим здалося йому припущення, що, мабуть, князь вiленський воевода висилае молодого полковника з якоюсь мiсiею до короля. Переконувало його в цiй версii особливо те, що вiн визнавав пана Кмiцицa найгарячiшим однодумцем гетьмана i про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератiв рознесли про це звiстку по всьому Пiдляському воеводствi, створюючи пановi Анджею славу недолюдка та зрадника.
«Гетьман посилае довiрену особу до короля, – мiркував дiдуган, – бо з ним примиритися хоче i шведiв покинути. Мали б йому вже набриднути iхнi накази. Для чого б iншого його посилав?»
Старий Кемлич недовго мiзкував над вирiшенням цього питання, бо йшлося йому зовсiм про що iнше, а саме про те, яку б вигоду мiг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо вiн слугуватиме пану Кмiцицу, то слугуватиме водночас i гетьману, i королевi, тому не залишиться без щедроi винагороди. Милiсть таких панiв придасться також, якщо б довелося за старi грiхи вiдповiдати. До всього цього таки буде вiйна, краiна повстане, а тодi здобич сама втрапить у руки. Це все всмiхнулося старигану, котрий i без того звик слухатись свого пана, i не припиняв його боятися, як вогню, вiдчуваючи якийсь гiпнотичний вплив, який пан Анджей умiв справляти на всiх своiх пiдлеглих.
– Ваша милiсть, – зауважив вiн, – буде змушена всю Рiч Посполиту проiхати, щоб до людей короля дiстатися. Шведськi гарнiзони це нiщо, бо мiста можна оминати i лiсами iхати. Але гiрше те, що i по лiсах, як зазвичай трапляеться в неспокiйнi часи, е повно свавiльних зграй, котрi мандрiвникiв обчистять, а ваша милiсть людей мае мало.
– Поiдете зi мною, пане Кемлич, разом iз синами i тими людьми, котрих маете, тодi буде нас бiльше.
– Якщо ваша милiсть накаже, то я, звiсно, поiду, але я убогий чоловiк. Однi лиш злиднi у нас, бiльше нiчого. Як же менi без худоби та даху над головою залишитись?
– Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звiдси забрати, поки ще вони на шиях сидять.
– Заради всiх святих!.. Що ваша милiсть таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що менi, невинному, тут загрожуе? Кому ми дорогу перейшли?..
На це пан Анджей зауважив:
– Знають вас тут, гультiпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським i його позбулися, потiм утiкали вiд судiв i служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.
– Та що ж ви так! Матiнко Божа! – заквоктав старий.
– Замовкнiть i слухайте! Потiм ви повернулися до старого лiгва й узялися нишпорити в околицi, як розбiйники, конi та здобич звiдусiль хапаючи. Не вiдпирайтесь, бо я не ваш суддя, i самi найкраще знаете, що правду кажу. Ви забираете коней у Золотаренка, це добре, забираете у шведiв, це також добре. Але якщо вас упiймають, то шкури здеруть, i матимуть рацiю.
– Правду кажете, бо лише у ворогiв вiдбираемо, – спробував вiдвертiтися старий.
– Брешете, бо i на своiх нападаете, менi вже вашi сини зiзналися, а це вже просто розбiй i шляхетному iменi ганьба. Сором вам, гультяi!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!
Став раки пекти вiд цих слiв тертий калач i сказав:
– Ваша милiсть нас кривдить, бо ми, пам’ятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночi з нiчиiх стаень не виводимо. Що iншого з лугiв табун захопити або здобути. Це дозволено i немае в цьому жодноi кривди у военнi часи для шляхтича. Але кiнь у стайнi свята рiч, i хiба циган, еврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що вiйна, то вiйна!
– Хоч би i десять воен було, в битвi лише можете здобич брати, а якщо його на дорозi шукаете, то це розбiй!
– Бог е свiдком нашоi невинностi.
– Але ж ви вже тут i кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звiдси втiкати, бо ранiше, чи пiзнiше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поiдете зi мною, то вiрною службою змиете своi провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там i вигода буде краща, нiж вiд тих коней.
– Поiдемо з вашою милiстю куди завгодно, проведемо через шведiв i через гультiпак, бо правду ваша милiсть каже, що нас тут лихi люди прикро переслiдують, а за що? За що?.. За нашу бiднiсть, ось що! Лише за бiднiсть. Може, також Господь Бог змилуеться над нами i виручить нас у смутку!
Тут старий Кемлич мимоволi потер руки i блиснув очима. «Вiд цих дiй, – подумав вiн собi, – закипить у краiнi, як у казанi, грiх цим не скористатися».
Аж тут пан Кмiциц глянув на нього прискiпливо.
– Тiльки спробуйте мене зрадити! – промовив вiн лиховiсно. – Бо не втечете, i лише Божа рука зможе вас тодi врятувати!
– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – i хай мене Бог осудить, якщо менi така хоч гадка в головi промайнула.
– Вiрю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось iнше, нiж гультяйство, i жоден гультiпака такого не вчинить.
– Що ваша милiсть тепер накаже? – поцiкавився пан Кемлич.
– Насамперед е два листи, якi треба негайно вiдправити. Маете розсудливих людей?
– Куди треба iхати?
– Один хай iде до князя воеводи, але немае потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першiй же княжiй хоругвi i повертатися, не чекаючи вiдповiдi.
– Смолокур поiде, вiн метикуватий i досвiдчений чоловiк.
– Гаразд. Другий лист треба вiдвезти на Пiдляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковниковi в руки вiддати.
Стариган заморгав хитро i подумав: «То бачу, що робота йде на всi боки, коли вже навiть iз конфедератами нюхаються. Буде окрiп! Буде!». Пiсля чого вимовив уголос:
– Ваша милосте! Якщо це не такий термiновий лист, то може б, виiхавши з лiсiв, комусь по дорозi вiддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяе i кожен охоче вiдвезе, а нам на одну людину бiльше залишиться.
– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кмiциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, вiд кого вiн. А чи швидко виберемося з лiсiв?
– Як ваша милiсть захоче. Можемо iхати i два тижнi, а можемо й завтра виiхати.
– Потiм побалакаемо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!
– Я весь в увазi, ваша милосте.
– Мене оголосили, – правив свое пан Кмiциц, – в усiй Речi Посполитiй недолюдком i гетьманським запроданцем, або й навiть шведським. Якби король знав, хто я насправдi, то мiг би менi не довiряти i намiрами моiми погордувати, якi якщо нещирi, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!
– Буду обачним, ваша милосте.
– Тепер мене називайте не пан Кмiциц, а пан Бабинич, втямили? Нiхто не мае мого справжнього iменi знати. Анi пельку не розтуляйте, анi пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звiдки я, скажете, що дорогою мене пiдiбрали i мене не знаете. Натомiсть скажiть: якщо цiкаво, то його самого питайте.
– Розумiю, ваша милосте.
