скачать книгу бесплатно
– Сюди нiхто не потрапить, бо багно довкола i лише один перехiд. Дивно менi, чоловiче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.
Сорока хотiв одразу ж вiдповiсти, що i цi лiси, i цей перехiд вiн знае добре, але, помiркувавши, вирiшив за краще змовчати, натомiсть спитав:
– А великi цi бори?
Чолов’яга не второпав запитання.
– Тобто?
– Далеко йдуть?
– Ой! Та хто iх там пройшов: однi закiнчуються, iншi починаються, i лише Господь Бог знае, де iх немае. Я там не був.
– Гаразд! – приязно вiдповiв Сорока.
Сказавши це, вiн наказав хлоповi повернутися, а сам завернув до хати.
Дорогою мiркував, як йому краще вчинити, i вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись вiдсутнiстю господарiв халупи, забрати коней, як своiх, i з табуном утiкати. Здобич була цiнна, i конi дуже припали до серця старому жовнiровi, але за мить вiн таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далi робити? Багно навколо, один вихiд – як на нього натрапити? Випадок iм допомiг, але ще раз може не статися. Йти слiдами копит не було сенсу, бо цi мешканцi мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слiдами фальшивих дорiг i зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрi конi крадуть або здобич беруть.
Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:
– Але ж я дурень! – сказав вiн. – Та я вiзьму хлопа на мотузку i звелю випровадити нас на дорогу.
Враз вояк аж затрясся пiсля останньоi фрази.
– На дорогу? Але ж там князь i погоня.
«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собi подумки старий стрiляний горобець iз такою печаллю, немовби цi конi змалку ростив. – Не може бути iнакше, таки скiнчилося наше щастя. Краще сидiти в хатi, поки пан Кмiциц не одужае, сидiти з волi мешканцiв або всупереч iй, а що потiм буде, то вже полковника проблема».
Так мiркуючи, вахмiстр повернувся в оселю. Жовнiри пильнували при дверях i хоч бачили здаля лiхтар, що миготiв у темрявi, той сам, iз яким Сорока i смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш нiж пустили iх до хати. Вахмiстр дав вказiвку, щоб вартовi змiнилися пiсля опiвночi, сам же опустився на тапчан бiля пана Анджея.
У хатi зробилося тихо, лише цвiркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглiй коморi мишi шарудiли в купi непотребу. Час вiд часу хворий прокидався i марив, либонь, у гарячцi, бо до вух Сороки долiтали безладнi його слова:
– Ваша величносте, вiдпустiть. Вони зрадники. Всi iхнi таемницi викрию. Рiч Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!
Сорока пiднявся на тапчанi i дослухався, але хворий, зойкнувши раз i ще раз, засинав, а потiм знову прокидався i кликав:
– Олюнько! Олюнько, не гнiвайся!..
Лише близько пiвночi вiн повнiстю заспокоiвся i мiцно заснув. Сорока також задрiмав, але скоро його розбудив тихий стукiт у дверi оселi.
Досвiдчений жовнiр розплющив очi негайно ж i, схопившись на рiвнi ноги, вийшов iз хати.
– А що там?
– Пане вахмiстр, смолокур утiк.
– До ста чортiв! Та вiн нам сюди розбiйникiв приведе. А хто його пильнував?
– Бiлоус.
– Я пiшов iз ним напоiти наших коней, – виправдовувався Бiлоус. – Наказав йому вiдро тягнути, а сам шкапу тримав.
– І що? У криницю стрибнув?
– Нi, пане вахмiстре, лише помiж колод, що iх бiля криницi купа лежить нарубаних, i в корчi. Я впустив коней, бо хоч би й розбiглися, то тут е iншi, i побiг за ним, aлe в першому ж долi застряг. Нiч, темно, лобуряка мiсце знае, то й помчав. Трясця його матерi!
– Наведе вiн нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..
Вахмiстр змовк, але за мить продовжив:
– Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якоi митi банда надiйти може.
І подаючи приклад iншим, сам засiв на порозi халупи з мушкетом у руцi, жовнiри ж посiдали бiля нього, то балакаючи мiж собою тихцем, то пiдспiвуючи впiвголоса, то прислухаючись, чи помiж нiчних вiдголосiв бору не вчуеться тупiт i фиркання коней, що наближаються.
Нiч була погожа та мiсячна, але галаслива. У лiсових глибинах кипiло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грiзнi ревiння оленiв. Вiдголоси цi, короткi, храпливi, сповненi гнiву та запеклостi, лунали звiдусiль, в усiх частинах лiсу, в глибинах i ближче, часом близько, тут же, майже за сто крокiв за хатою.
– Якщо вони пiдiйдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, – зауважив Бiлоус.
– Гей! Цiеi ночi вже не прийдуть. Перш нiж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! – припустив iнший жовнiр.
– За дня, пане вахмiстре, варто було б цю хату перетрясти i пiд стiнами покопатися, бо якщо тут розбiйники мешкають, то й скарби мусять бути.
– Найкращi скарби – он у тiй стайнi, – заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.
– Вiзьмемо?
– Бовдур! Звiдси виходу немае, саме багно навколо.
– Але ж ми приiхали.
– Бог нас провiв. Жива душа тут не пройде i не вийде, якщо дороги не знае.
– За дня знайдемо.
– Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено i слiди фальшивi. Не треба було хлопа вiдпускати.
– Вiдомо, що гостинець звiдси за день дороги, – сказав Бiлоус, – i в тому боцi.
Вiн вказав пальцем на схiдну частину лiсу.
– Будемо iхати, поки не виiдемо – ось що!
– І ви гадаете, що вже пани, якщо опинимось на трактi? Краще вже тут куля розбiйника, нiж там зашморг.
– Не розумiю, – здивувався Бiлоус.
– Бо там нас уже точно шукають.
– Хто, батьку?
– Князь.
Тут Сорока раптом замовк, а за ним i iншi, немов переляк iх охопив.
– Ой! – зойкнув нарештi Бiлоус. – Тут зле i там не добре, як не верти!
– Загнали нас, як сiромах, у тенета. Тут розбiйники, а там князь! – зронив iнший жовнiр.
– Нехай його там блискавка спалить! Я волiю мати справу з розбiйником, нiж iз характерником, – зауважив Бiлоус, – бо що цей князь несамовитий, немае жодних сумнiвiв. Завратинський навiть iз ведмедем на рiвних боровся, а той йому шаблю видер, як дитинi. Не може iнакше бути, вiн його заворожив, а те, що я бачив, як потiм на Вiтковського кинувся, то на очах вирiс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.
– Тепер втiшайся, що на нього не кинувся.
– А що я мав робити, пане вахмiстре? Я думав так: сидить на кращому конi, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерникiв нелюдська сила. На очах тобi зникне або димом закуриться.
– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стрiляв, то його наче туманом заслонило i я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зi землi, то менi вже рокiв iз десять такого не траплялося.
– Та що тут балакати, – промовив Бiлоус, – краще полiчити: Любенець, Вiтковський, Завратинський, наш полковник – i всiх один чоловiк здолав, i то беззбройний, таких людей, iз котрих кожен iз чотирма не раз собi раду давав. Без бiсiвськоi допомоги не мiг би вiн цього досягти.
– Довiримо душi Боговi, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий i тут дорогу покаже.
– І без нього вiн довгi мае руки, це такий пан…
– Цить! – обiрвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.
Жовнiри замовкли та нашорошили вуха. Неподалiк чiтко чулися якiсь важкi кроки, пiд якими опале листя шелестiло дуже голосно.
– Коней чути, – шепнув Сорока.
Але кроки стали вiддалятися вiд хати, аж тут пролунало грiзне ревiння оленя.
– Це оленi! Оленицю закликають або один одного лякають.
– В усьому лiсi свято, наче Сатана шлюб бере.
Люди знову замовкли й уже задрiмали, лише вахмiстр пiдiймав часом голову та прислухався якусь хвильку, пiсля чого голова падала чоловiковi на груди. Так минула година i друга, аж урештi найближчi сосни з чорних зробилися сiрими, i верхiвки бiлiли щораз бiльше, наче iх хтось розтопленим срiблом намастив. Оленячi рики замовкли i цiлковита тиша запанувала в лiсовiй гущавинi. Повiльно сутiнки почали переходити у свiтанок, бiле свiтило взялося одягатися в рожевi та золотi шати, аж нарештi настав справжнiй день i освiтив потомленi обличчя жовнiрiв, котрi спали мiцним сном пiд хатою.
Раптом дверi розчахнулися, пан Кмiциц з’явився на порозi й загукав:
– Сороко! Вставай!
Вояки схопилися на рiвнi ноги.
– Заради Бога, чого ваша милiсть уже на ногах? – здивувався Сорока.
– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати i за городи повикидати, хоч би один прокинувся.
– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише бiлого дня.
Молодик оглядiвся навколо.
– Де ми?
– В лiсi, пане полковнику.
– Це я бачу. Але що це за халупа?
– Цього й самi не знаемо.
– Ходiмо за мною! – наказав пан Анджей.
І вiдступив усередину хати. Сорока подався за ним.
– Слухай, – звернувся пан Кмiциц, сiвши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?
– Саме так.
– А що з ним сталося?
– Втiк.
Помовчали.
– Кепсько, – зiтхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, нiж живого вiдпускати.
– Ми це й хотiли, але…
– Але що?
Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кмiциц слухав розповiдь на подив спокiйно, лише його очi виблискували, а наприкiнцi сказав:
– То вiн горою, але ми ще здибаемося. Чому ти з’iхав з дороги?
– Боявся погонi.
– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутностi Богуслава, до дiдька дуже мало!.. Тепер вiн у Пруссiю вирушив, там ми не зможемо його дiстати, доведеться зачекати.
Сорока зiтхнув iз полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настiльки сильно князя Богуслава, бо бiльше про погоню не згадував. Ця впевненiсть передалася вiдразу ж старому жовнiровi, котрий звик думати головою свого полковника i вiдчував його серцем.
Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився i став шукати щось на собi руками.
– А де моi листи? – спитав вiн.
– Якi листи?
– Якi я мав при собi. У поясi були захованi, де пояс? – спитав гарячково пан Кмiциц.
– Пояс я сам зняв iз вашоi милостi, щоб вашiй милостi краще було дихати. Он вiн там лежить.
