скачать книгу бесплатно
– Два oрти?.. Тодi вiн навряд чи щирий, але вдала iмiтацiя. Покажiть, будь ласка!
– Вiзьмiть, ваша вельможносте!
– А самi не можете пiдiйти?.. То я маю пiдходити?
– Я дуже стомився.
– Гей, братику! Щось менi здаеться, що ви обличчя свое хочете затаiти!
Почувши це, Юзва не сказав нi слова, лише пiдiйшов до грубки, витягнув палаючу головешку i, тримаючи ii високо над головою, пiшов прямо до пана Кмiцицa й освiтив його обличчя.
Пан Анджей звiвся в одну мить на весь зрiст i якийсь час вони дивилися один одному у вiчi. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячi iскринок по дорозi.
– Ісусе, Марiе! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кмiциц!..
– Так, це я! – пiдтвердив пан Анджей, збагнувши, що бiльше не вдасться критися.
Але Юзва гукнув жовнiрiв, котрi залишилися перед сiньми:
– Сюди! Хапай! Тримай!
Пiсля чого обернувся до пана Анджея:
– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втiлення диявола! Раз вислизнув iз моiх рук, а тепер до шведiв переодягнений прямуеш? Ось такий Юда, кат чоловiкiв i жiнок? Я вас маю!
Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молодi Кемличi, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелi, i Кoсмa спитав:
– Батьку, битися?
– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз дверi розчахнулися i жовнiри Юзви ввалилися в примiщення. Але тут же за ними, майже на iхнiх потилицях, звалилася челядь Кемличiв.
Юзва хапнув за потилицю лiвою рукою пана Анджея, а в правiй тримав уже голу рапiру, вчиняючи нею навколо себе вихор i блискавицi. Але пан Кмiциц, хоч такоi нелюдськоi сили не мав, вхопив його також немовби клiщами за горло. Очi Юзви викотилися з орбiт, вiн намагався ефесом своеi рапiри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кмiциц рукiв’ям своеi шаблi оглушив. Пальцi Юзви, що тримали потилицю супротивника, вiдразу ж ослабли, сам вiн захитався i назад завалився вiд удару. Пан Анджей його ще пiдштовхнув, щоб мати поле для маневру, i з усього розмаху в обличчя шаблею огрiв. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об пiдлогу.
– Бий! – скомандував пан Кмiциц, в якому вiдразу прокинувся давнiй забiяка.
Але не було потреби заохочувати, бо в кiмнатi вже кипiло, як у горщику. Два молодi Кемличi сiкли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людинi на землю. Тут же за ними наступав дiдуган, присiдаючи щомитi аж до землi, примружуючи очi та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синiв.
А Сорока, котрий найбiльше звик до бiйок по корчмах i в тiснотi, завдавав найбiльших втрат. Вiн так зблизька напирав на супротивникiв, що вiстрям не могли його досягти, стрiльнувши в юрбу з пiстолiв, тепер товк по головах iхнiми ж рукiв’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очi. Челядь пана Кемлича i два жовнiри пана Кмiцица поспiшили на допомогу своiм панам.
Вир бiйки перекинувся вiд столу в iнший кiнець свiтлицi. Ляуданцi захищалися запекло, але вiдколи пан Кмiциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину i зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бiк.
Слуги пана Рендзянa також приперлися у примiщення зi шаблями та штурмакaми[8 - Штурмак – вiдкритий, часом напiввiдкритий або навiть i закритий шолом часiв епохи Вiдродження, що наслiдуе певнi античнi форми.]. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливостi супротивникiв розпiзнати, бо ляуданцi не носили жодних одностроiв. Тому в метушнi дiставалося хлопцям старости i вiд одних, i вiд других.
Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпiзнати пана Кмiцицa i вказати його для пострiлу, але при слабкому освiтленнi скiпки пан Анджей постiйно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темрявi.
Опiр iз боку ляуданцiв слабнув кожноi митi, так пригнiтило iх падiння Юзви i жахливе iм’я пана Кмiцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемiстився позаду бiйцiв iз цебром води у руцi та хлюпнув у вогонь. У примiщеннi запанувала суцiльна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тiсну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання i безладний тупiт чобiт. Вiдтак через вибитi дверi вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданцi, а ще за ними – пана Кмiцица.
Розпочалася метушня в сiнях, у дворi та шопi. Пролунало кiлька пострiлiв, потiм вереск та iржання коней. Закипiла битва вже бiля пiдвод пана Рендзяна, пiд якi його челядь поховалася, ляуданцi також шукали пiд ними схрону, i тодi тi, що вже там затаiлися, прийнявши iх за нападникiв, дали по них залп.
– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вiстря своеi шаблi мiж спицi вoзу i колючи наослiп людей, котрi ховалися пiд ним.
– Стiйте! Здаемося! – заверещало кiлька голосiв.
І челядь iз Вонсошi взялася викидати з-пiд фiри шаблi та штурмаки, потiм i iх самих повитягали за голови молодi Кемличi, аж старий гукнув:
– До пiдвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возiв!
Молодi не стали третього наказу чекати, кинулися вiдстiбати попону, з-пiд якоi випиналися опуклi боки скринь. Вже почали i скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кмiцицa:
– Анi руш!
І пан Анджей, пiдсилюючи рукою наказ, почав iх бити пласким боком закривавленоi шаблi. Кoсмa i Дам’ян поспiшно вiдскочили вбiк.
– Ваша милосте! Хiба не можна? – спитав покiрно старий.
– Геть! – крикнув пан Кмiциц. – Шукайте старосту!
Кoсмa i Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, i за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрiвши пана Анджея, схилився низько i промовив:
– Даруйте, ваша милосте, кривда менi тут чиниться, бо я з нiким вiйни не шукав, а що знайомих iду навiдати, то це дозволено кожному.
Пан Кмiциц, спершись на шаблю, сапав важко i мовчав, тому пан Рендзян продовжив:
– Я нi шведам, нi князевi гетьмановi жодноi кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo iхав, бо вiн мiй старий знайомий i в Украiнi ми разом воювали. І навiщо мене гудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх i менi байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цiлу вивезти i щоб те, ще менi Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в потi чола заробив. Я не маю стосунку до всiеi цiеi справи! Хай менi ваша милiсть дозволить вiльно iхати.
Пан Кмiциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.
– Прошу покiрно вашу милiсть! – почав було знову староста. – Ваша милiсть бачила, що я цих людей не знав i приятелем iм не був. Напали на вашу милiсть, то отримали свое, але чому я маю терпiти, за що мое мае пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути iнакше, то я жовнiрам вашоi милостi викуп готовий заплатити, хоч менi, убогiй людинi, багато не залишилося. По таляру iм дам, щоб iхнiй неспокiй даремно не обiйшовся. Я дам i по два, i ваша милiсть прийме також вiд мене…
– Закрити цi пiдводи! – наказав пан Кмiциц. – А ви забирайте своiх поранених i iдьте до дiдька!
– Дякую покiрно за людей, – заторохкотiв пан орендар iз Вонсошi.
Аж тут пiдiйшов старий Кемлич, вiдкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубiв, i застогнав:
– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливостi. Це наше.
Але пан Кмiциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землi i не смiв вимовити бiльше анi слова.
Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фiри закладати, але пан Кмiциц знову звернувся до пана старости:
– Забирайте всiх цих поранених й убитих, котрi тут опинилися, вiдвезiть iх пановi Володийовському i скажiть йому вiд мене, що я йому не ворог, а може, навiть i кращий приятель, нiж вiн думае. Його хотiв оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пiзнiше прийде ще нагода, але зараз нi вiн би не повiрив, нi я не мав би його чим переконати. Можливо, пiзнiше. Будьте обачнi, пане! Скажiть йому, що цi люди на мене напали i я був змушений боронитися.
– По правдi так i було, – погодився пан Рендзян.
– Чекайте. Скажiть iще пановi Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивiлл, як тiльки кiнноти вiд Понтусa дочекаеться, то вiдразу вирушить на них. Може, вони вже навiть у дорозi. Обое з князем конюшим та електором змовилися, i близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воевода вiтебський хоче на Пiдляшшя потрапити. Нехай iдуть йому назустрiч, щоб у разi перешкоди надати допомогу.
– Все скажу, наче менi за це заплатили.
– Хоч це й пан Кмiциц сказав, хоча й пан Кмiциц застерiгае, але йому можна вiрити, нехай порадяться з iншими полковниками i збагнуть, що разом будуть сильнiшi. Повторюю, що гетьман вже в дорозi, а я пановi Володийовському – не ворог.
– Якби я це мав якийсь знак вiд вашоi милостi, то б iще краще було, – зауважив пан Рендзян.
– Навiщо вам якийсь знак?
– Бо i пан Володийовський зараз би краще в щирiсть слiв вашоi милостi повiрив i так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилае.
– То маете цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знакiв пiсля мене е достатньо на головах цих людей, котрих пановi Володийовському вiдвезете.
Сказавши це, зняв перстень iз пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем i сказав:
– Дякую вам покiрно.
Годиною пiзнiше пан Рендзян разом зi своiми пiдводами, челяддю, дещо пошарпаною, iхав спокiйно в Щучин, везучи трьох убитих i решту поранених, мiж котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям i розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, камiння якого дивовижно виблискувало при мiсяцi, i мiркував про цього дивного та страшного чоловiка, котрий, стiльки поганого вчинивши конфедератам, а стiльки доброго шведам i Радзивiллoвi, видно хотiв, однак, врятувати конфедератiв вiд згуби останнього.
– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собi пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерiгае? Хiба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Бiлевичaх дарував. Мабуть, iз поваги! Бa, але ж князевi гетьмановi на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловiк. Радзивiллoвi служить, а нашим людям допомагае. І до шведiв iде. Цього я не розумiю.
Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.
Так само важко й так само безрезультатно, як i пан Рендзян, ламав собi голову i старий Кемлич, прагнучи знайти вiдповiдь на запитання: кому ж пан Кмiциц служить? «До короля iде, i конфедератiв б’е, котрi саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довiряе, бо криеться. Що ж iз нами буде?»
Так i не спромiгшись дiйти якогось висновку, звернувся зi злiстю до синiв:
– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?
– Ми боялися! – вiдповiли Кoсмa та Дам’ян.
Тiльки Сорока був задоволений i весело слiдував за своiм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав вiн, – якщо ми тих побили. Цiкаво, кого тепер будемо бити?»
Але було йому все одно, як i те, куди iхати.
До пана Анджея нiхто не смiв приступити, нi спитати його про щось, бо молодий полковник iхав чорний, як нiч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лавi якнайшвидше стояти. Але якби навiть здався i дозволив вiдвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Мiхал, якби дiзнався, що спiймали його переодягненого, котрий пробирався до шведiв i з охоронними грамотами до шведських комендантiв.
«Старi грiхи мене наздоганяють i переслiдують, – казав сам собi пан Кмiциц. – Утечу подалi, а Ти, Господи, мене провадь».
І став молитися палко та проганяти сумлiння, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, i не шведськi».
«Боже, будь милостивий до мене грiшного! – благав пан Кмiциц. – Я iду до пана мого, там моя служба розпочнеться».
Роздiл V
Пан Рендзян не мав намiру залишатися на нiч у «Поклику», бо з Вонсошi до Щучинa було вже недалеко. Вiн прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантаженi пiдводи тягнули. Коли ж пан Кмiциц дозволив йому iхати далi, не гаяв пан Рендзян надаремно часу i годиною пiзнiше вже в’iжджав у Щучин, i доповiвши про себе вартi, розмiстився на ринку, бо будинки були жовнiрами зайнятi, але й там не всi змогли помiститися. Щучин вважався мiстом, але не був ним насправдi, бо не мав ще нi валiв, нi ратушi, нi судiв, нi колегii пiярiв[9 - Пiяри – назва походить вiд латинського слова pius, що означае «побожний», з’явилася в латинськiй назвi Scholae Piae, тобто «Побожнi школи». 1642 року пiяри з’явилися в Польщi. Цей орден зробив великий внесок у розвиток шкiльництва в Речi Посполитiй.], яка лише в часи короля Янa III постала, а було бiльше хитких хатинок i халуп, нiж будинкiв, якi тому тiльки мiстом звалися, що в квадрат були забудованi, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким мiстечко лежало.
Проспавши пiд теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радiсно та миттю провiв до квартири панiв Скшетуських i пана Заглоби.
Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому вiн стiльки рокiв вiрно служив, стiльки пригод разом iз ним пережив i врештi-решт статкiв нажив. Не соромлячись своеi давньоi служби, став у руки пана Янa цiлувати та повторювати розчулено:
– Мiй пане… Мiй пане… У якi часи довелося знову зустрiтися!
Взялися присутнi на важкi часи нарiкати, аж урештi пан Заглоба не витримав:
– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаете, як я вам пророкував, що якщо вас не повiсять, то будуть iз вас люди! Як тепер вашi справи?
– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вiшати, якщо я нi проти Бога, нi проти права нiчого не вчинив. Служив вiрно, а якщо когось i зрадив, то хiба ворогiв, що собi ще й за заслугу визнаю. А що тут i там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтiвника чи вiдьму, пам’ятаете? Це також не грiх, а хоч би й був грiх, то ваш, а не мiй, бо я саме вiд вас фортелiв навчився.
– Не може бути!.. Тiльки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за вашi грiхи пiсля смертi вив, то менi за життя мою частку вiддайте. Бо ви лиш самi користаете з усiх тих багатств, якi мiж козаками назбирали, i за що в пеклi вас на шкварки перетоплять!
– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусiдiв позбувся i родину забезпечив, яка тепер спокiйно в Рендзянaх сидить, жодноi нестачi вже не маючи, бо Яворськi з торбами пiшли, а я збоку наживаюся, як можу.
– То ви бiльше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.
– У Рендзянaх батьки здавна засiли, а я мешкаю у Вонсошi i не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що вашi милостi у Щучинi, то не змiг всидiти, бо собi подумав: мабуть, час знову в дорогу! Мае бути вiйна, ну, то хай i буде!
– Пiдозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсошi налякали.
– Шведiв ще в землi Вiзненськiй немае, хiба малi загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.
– Добру менi новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’iзд послав, аби язика в шведiв прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’iзд сюди привiв.
– Цей роз’iзд? Мене? Та то я його привiв, точнiше привiз, бо там навiть одного чоловiка немае, хто б мiг самотужки на конi всидiти!
– Нiчого не розумiю?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.
– Бо iх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.
– Хто ж iх побив?
– Пан Кмiциц.
Пани Скшетуськi та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебiй:
– Пан Кмiциц? А що ж вiн там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажiть негайно, що сталося?
Але пан Володийовський вийшов тихцем iз кiмнати, бажаючи, либонь, наочно оцiнити розмiри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далi:
– А що тут розповiдати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбiльше його справа, i шкода менi рота двiчi одне й те ж повторювати.
– Ви бачили пана Кмiцицa особисто? – спитав пан Заглоба.
– Як вас бачу.
– І балакали з ним?
– Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звiдси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а вiн на нiчлiг став. Бiльше години бесiдували, бо не було чого iншого робити. Я нарiкав на шведiв, i вiн нарiкав.
– На шведiв? Вiн також нарiкав? – перепитав пан Скшетуський.
– Як на бiсiв, хоч i до них iхав.
