скачать книгу бесплатно
Й обiцяв собi пiд присягою не давати генеральноi битви Радзивiллoвi. «Буде облога, – думав вiн, – а це завжди довго тривае. Можна також буде i трактатiв наштампувати, а за цей час пан Сапегa пiдiйде».
На випадок, якщо б не пiдiйшов, вирiшив собi пан Заглоба слухатись у всьому Янa Скшетуськогo, тому що пам’ятав, як високо князь Ярема цiнував цього офiцера та його вiйськовi здiбностi.
– Ви, пане Мiхале, – промовляв пан Заглоба до пана Володийовськогo, – саме для атаки створенi, то й iз роз’iздом, навiть значним, можна вас засилати, бо ви, як вовк на овець, на ворога вмiете налягти. Але якби вам над усiм вiйськом гетьманувати доручили, хто зна! Хто зна! Розуму в голову не запхаеш, бо його на продаж немае, а пан Ян – це регiментарська голова i, якби мене не стало, вiн один мiг би мене замiнити.
Тим часом долинали рiзнi звiстки. То доносили, що Радзивiлл вже йде через Пруссiю електора, iншого разу, що, побивши вiйсько Хованськогo, зайняв Гродно i звiдти прибуде з великою потугою. Але були i такi, хто стверджував, що це не Радзивiлл, а Сапегa розбив Хованськогo з допомогою князя Мiхала Радзивiллa. Роз’iзди, однак, не привозили жодних певних звiсток, крiм тих, що пiд Волковиськом зiбралася купа людей Золотаренка, у складi близько двох тисяч воiнiв, i мiсту загрожуе. Вся околиця палала вже вогнем.
Через день пiсля роз’iздiв стали з’являтися й утiкачi, котрi пiдтвердили цю звiстку, додаючи при цьому, що мiщани вислали делегатiв до Хованськогo та Золотаренка з проханням змилостивитися над мiстом, на що отримали вiд Хованськогo вiдповiдь, що це розбiйницька ватага, яка не мае з його вiйськом нiчого спiльного. А щодо Золотаренка, той дав мiщанам пораду, щоб вiдкупилися, але вони, як убогi люди, пiсля нещодавньоi пожежi i кiльканадцятьох грабежiв, не мали чим.
Благали тому про милосердя пана регiментаря, щоб iм на виручку поквапився, поки перемови про викуп ведуть, бо пiзнiше не буде вже часу. Пан Заглоба вибрав пiвтори тисячi добрих воякiв, мiж ними й ляудaнську хоругву, i, покликавши пана Володийовського, наказав йому:
– Ну, пане Мiхале, час показати, що ви вмiете! Пiдете пiд Волковиськ i зiтрете з лиця землi тих гультiпак, якi беззахисному мiсту погрожують. Не в новину вам така експедицiя, тому гадаю, що честю вважатимете, що вам цю мiсiю доручаю.
Тут вiн звернувся до iнших полковникiв:
– Сам я мушу в таборi залишитись, бо вся вiдповiдальнiсть лежить на менi, це по-перше! А по-друге, не гоже моiй гiдностi на розбiйникiв експедицii влаштовувати. Хай краще Радзивiлл надiйде, то вже у великiй вiйнi покажеться, хто кращий – пан гетьман чи пан регiментар.
Пан Володийовський вирушив охоче, бо нудився в таборi i сумував за бойовими дiями. Особовий склад хоругви також виходив охоче, зi спiвами, а регiментар стояв кiнно на валу, благословляв iх i хрестив на дорогу. Були навiть такi, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’iзд проводжае, але вiн пам’ятав, що i Жолкевський та iншi гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врештi-решт, вiн усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнiрiв пiдiймало.
Однак як тiльки хоругви зникли вдалинi, вiдразу ж став за них непокоiтись.
– Яне! – закликав вiн. – А може, посилити б iще пана Володийовського людьми?
– Дайте, батьку, спокiй, – замахав руками пан Скшетуський. – Пановi Володийовському в таку експедицiю вирушати – те саме, що яечню з’iсти. Бoжe милий, та вiн усе свое життя нiчого iншого й не робив.
– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.
– Та що тут про такого жовнiра балакати. Вiн усе добре пiдготуе, перш нiж ударить, а якщо там сила завелика, то вiдхопить, що вдасться, i повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокiйно.
– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив менi цей пан Мiхал щось зробити, таку маю до нього слабкiсть. Крiм небiжчика пана Пiдбийп’яти, до нiкого я так не прихилявся. Не може бути iнакше, щось менi той молодик поробив.
Так спливло три днi.
До табору безперервно звозили провiант, добровольцi також приходили, але про пана Мiхала не було нi слуху нi духу. Неспокiй пана Заглоби наростав i, незважаючи на заспокоення пана Скшетуськогo, що так рано не мiг ще пан Володийовський з-пiд Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорцiв пана Кмiцицa на розвiдку.
Але роз’iзд канув у безвiсть i знову спливло два днi без вiстей.
Аж сьомого дня лише з сiрими, туманними сутiнками пахолки, вiдправленi за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з iнформацiею, що бачили якесь вiйсько, що виходило з лiсiв за Бобровниками.
– Пан Мiхал! – зрадiв пан Заглоба.
Але пахолки заперечили. Не поiхали назустрiч iм саме тому, що бачили якiсь чужi знаки, яких у вiйська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки е пахолки, не вмiли навiть точно полiчити. Однi казали, що зо три тисячi, iншi – що п’ять, а то й бiльше.
– Я вiзьму двадцятьох коней i поiду назустрiч, – запропонував пан ротмiстр Липницький.
Поiхав. Минула година, друга, аж врештi дали знати, що наближаеться не роз’iзд, а велике вiйсько. І невiдомо чому, аж прогримiло враз по табору:
– Радзивiлл iде!
Звiстка ця, немов вогняна iскра, вибухнула i стрясла весь табiр. Жовнiри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк. Не шикувалися в належному порядку. Лише пiхота пана Оскерка зайняла вказанi мiсця. Натомiсть мiж добровольцями посiявся переполох. З вуст в уста передавали найрозмаiтiшi звiстки: «Радзивiлл повнiстю знищив пана Володийовського i роз’iзд пана Кмiцица, який вирушив йому на допомогу», – подейкували однi. «Жоден свiдок цiеi поразки не втiк», – казали iншi. «А тепер i пан Липницький наче крiзь землю провалився». «Де регiментар? Де регiментар?»
Узялися пани полковники лад наводити, а що крiм небагатьох волонтерiв зрештою лише старий жовнiр був у таборi, то скоро iм це вдалося, i чекали, що далi буде.
Пан Заглоба, коли до нього дiйшов поголос «Радзивiлл iде», сторопiв дуже, але в першу мить вiрити цьому не хотiв. Що ж сталося з паном Володийовським? Чи вiн дався б так себе здолати, щоб жодна людина не пробилася зi застереженням? А той другий роз’iзд? І пан Липницький?
«Не може цього бути! – повторював собi пан Заглоба, обтираючи чоло, яке рясно пiтнiло. – Цей змiй, цей душогубець, цей Люципер мав би вже з Кейдан встигнути? Невже остання година наближаеться?!»
Тим часом з усiх бокiв щораз численнiшi голоси репетували: «Радзивiлл! Радзивiлл!» Пан Заглоба покинув сумнiватися. Вiн схопився i побiг на квартиру до пана Скшетуськогo.
– Яне, рятуй! Час уже!
– Що сталося? – поцiкавився пан Скшетуський.
– Радзивiлл iде! На вас вiдповiдальнiсть перекладаю, бо про вас князь Ярема казав, що ви природжений вождь. Сам я наглядатиму, але ви радьте i провадьте!
– Це не може бути Радзивiлл, – заперечив пан Скшетуський. – Звiдки ж вiйсько надходить?
– З боку Волковиська. Подейкують, що схопили пана Володийовського i той другий роз’iзд, який я за ним послав.
– І пан Володийовський дав би себе скрутити? То батько його не знае. Це вiн сам повертаеться, нiхто iнший.
– Але ж кажуть, що людей забагато.
– Хвала Боговi! Це, мабуть, пан Сапегa надiйшов.
– Заради Бога! Що ви таке торочите? Та нам би дали знати. Пан Липницький же поiхав назустрiч.
– Саме це i е доказом того, що йде не Радзивiлл. Упiзнали iх, приедналися i разом повертаються. Ходiмо! Гайда!
– І я так казав! – прояснiв пан Заглоба. – Хоч тут усi збентежилися, але я подумав: не може бути! Так i подумав! Ходiмо! Хутко, Яне! Рухайся! А тi вже запанiкували. Га!
Обое вийшли квапливо та пiднялися на вали, на яких уже вiйсько розташувалося, пройшлися вздовж. Але обличчя пана Заглоби аж сiяло, вiн зупинявся щомитi i гукав, щоб його всi чули:
– Шановне панство! Гостей маемо! Немае чого пудитись! Якщо це Радзивiлл, то я йому дорогу на Кейдани покажу!
– Ми йому покажемо! – закричали воiни.
– Багаття на валах розпалити! Не будемо ховатися, хай нас бачать, що ми готовi! Запалюй!
Принесли дрова i за чверть години спалахнув увесь табiр, аж небо зачервонiлося, наче вiд зорi. Жовнiри, вiдвертаючись вiд свiтла, зиркали в темряву, у бiк Бобровникiв. Дехто переконував, що чують уже хрускiт i тупiт.
Раптом у темрявi пролунали здалеку пострiли мушкетiв. Пан Заглоба схопив за поли пана Скшетуськогo.
– Вогонь вiдкрили! – забелькотiв вiн неспокiйно.
– Це привiтання, – заспокоiв його пан Скшетуський.
Пiсля пострiлiв пролунали радiснi вигуки. Не залишилося сумнiвiв: уже через хвилину прискакали на спiнених конях кiльканадцятеро вершникiв з вигуками:
– Пан Сапегa! Пан воевода вiтебський!
Як тiльки вчули це жовнiри, то, як збурена рiка, спливали з валiв i бiгли назустрiч, верещали так, що хтось, що почув би здаля цi голоси, мiг би вважати, що iх на смерть рiжуть.
Пан Заглоба, сiвши на коня, виiхав також на чолi полковникiв на вали, супроводжуваний усiма ознаками власноi гiдностi: пiд бунчуком, з булавою i пером чаплi в шапцi.
За мить i пан воевода вiтебський в’iхав у коло свiтла на чолi своiх офiцерiв, маючи i пана Володийовського бiля себе. Був це чоловiк уже поважного вiку, середньоi статури, з негарним обличчям, але розумним i привiтним. Вуса мав уже сивi, рiвно над верхньою губою пiдстриженi, i таку ж невелику борiдку, що робило його схожим на чужоземця, хоч вiн i по-польськи одягався. Хоча багатьма военними справами жовнiр був прославлений, вiн був бiльше схожий на державного дiяча, нiж на воiна. Тi, хто його ближче знав, подейкували також, що в обличчi пана воеводи Мiнерва над Марсом перемагае. Але, крiм Мiнерви та Марса, була в цьому обличчi рiдкiсна в тi часи окраса – чеснiсть, яка вiд душi надходила, вiдбивалася в очах, як свiтло сонця у водi. Навiть на перший погляд було зрозумiло, що це був чесний i справедливий чоловiк.
– Ми так чекали на вас, як на батька! – лементували жовнiри.
– І таки прийшов наш вождь! – повторювали розчулено iншi.
– Vivat! Vivat!
Пан Заглоба пiд’iхав до нього на чолi своiх полковникiв, коня спинив i вклонився.
– Ясновельможний пане воеводо! – розпочав свою промову пан Заглоба. – Навiть якби я володiв мовою стародавнiх римлян, навiть самого Цицерона або, сягаючи давнiших часiв, славетного Демосфена Афiнського, то не зумiв би краще своiх радощiв висловити, як зворушилися серця нашi на появу вашоi ясновельможноi особи. Радiе у наших серцях уся Рiч Посполита, наймудрiшого вiтаючи сенатора та найкращого свого сина, i тим бiльшою стае наша радiсть, що несподiвана. Ми стояли на цих шанцях зi зброею не вiтати, а воювати готовi. Не радiсних слухати вигукiв, а гарматних громiв. Не сльози проливати, а кров нашу!.. Коли ж тутешня чутка поширилася, що це захисник вiтчизни, а не зрадник, надходить, воевода вiтебський, а не великий гетьман литовський, Сапегa, а не Радзивiлл…
Але пановi Сапезi було не до розлогих промов, бо вiн нетерпляче махнув рукою, iз добродушною, хоч i королiвською недбалiстю зронив:
– Радзивiлл iде. Через два днi буде тут!
Пан Заглоба розгубився, наче раптово хтось йому язика втяв, бо звiстка про наближення Радзивiлла на нього справила гнiтюче враження. Тому стояв якусь мить перед паном Сапегою, не знаючи, що далi й казати. Але все ж схаменувся i, витягнувши квапливо булаву з-за пояса, промовив урочисто, пригадуючи собi, як це було пiд Збаражем:
– Мене вiйсько вождем своiм обрало, але я в гiднiшi руки цей знак вiддаю, щоб молодшим подати приклад, як pro publico bono[22 - Pro publico bono (лат.) – для загального добра.] вiд найбiльшоi честi вiдмовлятися потрiбно.
Жовнiри почали вигукувати, але пан Сапегa усмiхнувся лише i промовив:
– Панiбрате! Щоб вас тiльки Радзивiлл не запiдозрив, що зi страху перед ним булаву вiддаете. Був би радий!
– Вже вiн мене знае, – вiдрiзав пан Заглоба, – i в страху не запiдозрить, бо я його перший у Кейданaх присоромив й iншим приклад подав.
– Якщо так, то ведiть до табору, – запропонував пан Сапегa. – Розповiдав менi дорогою пан Володийовський, що ви добрий господарник i що е у вас чим пiдживитися, бо ми дуже стомленi та голоднi.
Сказавши це, воевода спонукав коня, за ним рушили й iншi i в’iхали всi в табiр в атмосферi незмiримоi радостi. Пан Заглоба пригадав собi, що про пана Сапегу розповiдали, що вiн у бенкетах i келихах кохаеться, тому вирiшив гiдно вiдсвяткувати день його прибуття. Та й виступив iз бенкетом, таким чудовим, якого доти в таборi ще не було. Їли всi i пили. За келихом розповiдав пан Володийовський, що пiд Волковиськом сталося, як оточили його значно бiльшi сили, якi зрадник Золотаренко на допомогу прислав, як уже важко було, аж тут прибуття пана Сапеги змiнило розпачливий захист на блискучу перемогу.
– Ми залишили iм такий про себе спогад, – смiявся пан Мiхал, – що тепер навiть носа з табору не висунуть.
Пiсля цього бесiда перейшла на Радзивiллa. Пан воевода вiтебський мав дуже свiжi вiстi i знав вiд довiрених осiб про все, що в Кейданaх вiдбувалося. Вiн розповiв, що вислав гетьман литовський такого собi пана Кмiцицa з листом до шведського короля i з проханням, аби з двох бокiв разом ударити на Пiдляшшя.
– Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кмiциц, то ми б так i не зiбралися воедино i мiг нас з’iсти Радзивiлл, якби надiйшов, одного за одним, як седлецькi бублики.
– Розказував менi пан Володийовський про це все, – вiдповiв пан Сапегa, – бо менi здаеться, що вiн мае до вас особисту прихильнiсть. Шкода, що до батькiвщини ii не мае. Але такi люди, котрi нiкого, крiм себе, не бачать, нiкому добре не служать i кожного зрадити готовi, як у цьому разi пан Кмiциц Радзивiллa.
– Лише мiж нами немае зрадникiв i ми всi до смертi при ясновельможному воеводi стояти готовi! – зауважив пан Жеромський.
– Вiрю, що тут е лише чеснi жовнiри, – пiдтримав пан воевода, – i навiть не сподiвався, що тут такий лад i достаток застану, за що пановi Заглобi мушу бути вдячний.
Пан Заглоба аж раки пiк вiд задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воевода вiтебський i трактуе його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собi пан колишнiй регiментар бажав би. І вiн узявся розповiдати, як правив, що зробив, якi запаси зiбрав, до яких дiй удався, гармати спровадив, пiхоту сформував, врештi-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцiю.
Не без гордощiв згадав i про листи, надiсланi до короля у вигнаннi, i до Хованськогo, i до електора.
– Згiдно з моiм листом мав би пан електор чiтко визначитися, вiн за нас чи проти нас, – випалив дiдуган iз гордiстю.
Але воевода вiтебський був веселий чоловiк, може, вже й захмелiв трiшки, тому погладив вуса, усмiхнувся злостиво та зронив:
– Панiбрате, а до нiмецького iмператора ви часом не писали?
– Нi! – здивувався пан Заглоба.
– Шкода! – зiтхнув воевода. – Бо то була б розмова рiвного з рiвним.
Полковники вибухнули гучним реготом, а пан Заглоба вiдразу ж дотумкав, що якби б пан воевода хотiв бути косою, то в ньому потрапив на камiнь.
– Ясновельможний пане! – сказав вiн. – До електора можу писати, бо вiн шляхтич, як i я, i не так давно вiддавав голос за Яна-Казимира.
– Це ви добре сказали! – пiдтримав воевода вiтебський.
– Але з таким магнатом, як iмператор, я не листуюсь, – провадив далi пан Заглоба, – щоб не сталося, як у тому прислiв’i, яке я в Литвi чув.
– Що ж це за прислiв’я?
– «Якась голова кепська – мусить бути з Вiтебськa»! – зронив незворушно пан Заглоба.
Почувши це, полковники злякалися, але воевода вiтебський вiдкинувся назад й аж узялася в боки вiд смiху.
– Але ж мене вiдбрив!.. Хай йому грець!.. Якщо захочу бороду зголити, то язика у вас позичу!
Бенкет затягнувся допiзна, аж до ночi. Припинило його лише прибуття кiлькох шляхтичiв з-пiд Тикоцинa, котрi привезли звiстку, що бачили вже роз’iзди Радзивiлла бiля цього мiста.
Роздiл VII
Радзивiлл уже давно був би на Пiдляшшi, якби не те, що рiзноманiтнi причини затримували його в Кейданaх. Спочатку вiн чекав шведську кiнноту, з надсиланням якоi Понтус Делагардi зумисне зволiкав. Хоча шведського генерала й поеднували пута спорiдненостi зi самим королем, вiн нi стародавнiстю роду, нi впливовiстю, нi обширними кровними зв’язками не мiг рiвнятися з цим литовським магнатом, а щодо маеткiв, то хоча зараз у скарбницi Радзивiлла й не було готiвки, однак половиною княжого майна можна було б надiлити всiх шведських генералiв i iх би вважали заможними. Коли ж випало Радзивiлловi потрапити в залежнiсть вiд Понтусa, не вiдмовив собi генерал у задоволеннi, щоб втерти носа тому пановi та змусити його позбутися вiдчуття власноi переваги.
Насправдi Радзивiллу не була потрiбна пiдмога, щоб здолати конфедератiв, йому й власних сил вистачало, але шведи були йому потрiбнi з iншоi причини, про яку згадував пан Кмiциц у листi до пана Володийовськогo. Пiдляшшя заступали Радзивiллу загони Хованськогo, якi могли перекрити йому дорогу. А якщо Радзивiлл виступить зi шведським вiйськом i пiд егiдою шведського короля, тодi будь-який недружнiй крок iз боку Хованськогo вважатиметься викликом для Карла-Густавa. Радзивiлл подумки прагнув цього, тому нетерпляче очiкував прибуття хоч би однiеi шведськоi хоругви та лаючи Понтусa на чому свiт стоiть при своiх придворних:
– Кiлька рокiв тому вiн би великою честю вважав, якби вiд мене листа отримав, i нащадкам би його в спадок передав, а тепер начальника зi себе корчить!
На що один шляхтич, вiдомий на всю околицю дотепник, якось дозволив собi зауважити:
– Як то кажуть, ваша свiтлосте, як постелиш, так i виспишся.
Радзивiлл вибухнув гнiвом й у вежi його замкнути наказав, але наступного дня випустив i золотистою застiбкою надiлив, бо про шляхтича казали, що вiн проблем iз грiшми не мае, а князь хотiв у нього трохи позичити. Шляхтич застiбку прийняв, але грошей не дав.
Шведська пiдмога надiйшла врештi в кiлькостi восьмисот коней, важких рейтарiв, трьохсот пiхотинцiв i сотнi легкоi кавалерii, яких Понтус вiдкомандирував аж до Тикоцинського замку, жадаючи про всяк випадок мати в ньому власну залогу.
Вiйсько Хованськогo пропустило експедицiю, не чинячи людям жодноi шкоди, тому об’еднанi сили дiсталися щасливо Тикоцина, i це дiялося ще тодi, коли хоругви конфедератiв були розкиданi по всьому Пiдляшшi i були зосередженi на грабуваннi майна Радзивiлла.
Усi сподiвалися, що князь, дочекавшись довгожданоi пiдмоги, вирушить не гаючись, але вiн чомусь не квапився. Приводом до цього були звiстки з Пiдляшшя про безлад, що панував у цьому воеводствi, про брак едностi мiж конфедератами та непорозумiннями, що виникли мiж панами Котовським, Липницьким та Якубом Кмiцицем.
