скачать книгу бесплатно
Гетьман зламав печатку i став читати, час вiд часу вигукуючи:
– Вiн iде на Пiдляшшя!.. Питае, чи не маю я доручень у Тикоцин!.. Дорiкае менi!.. Навiть гiрше, послухай, що вiн тут пише:
«Хоче Ваша свiтлiсть громадянськоi вiйни, хоче ще один меч у лоно матерi встромити? Тодi приходьте на Пiдляшшя, я чекатиму i довiрюся Всевишньому, що пиху Вашу моiми руками покарае. Але якщо маете милосердя до вiтчизни, якщо совiсть Ваша озвалася, якщо Ваша свiтлiсть жалiе за своi давнi вчинки i виправити iх жадае, то для цього е поле для дiяльностi. Замiсть того, щоб громадянську вiйну починати, скличте посполите рушення, пiдiймiть селянство i вдарте на шведiв, поки безпечний Понтус нiчого не сподiваеться i жодноi пильностi не проявляе. Вiд Хованського перешкод у цьому мати Ваша свiтлiсть не буде, бо чутки до мене з Москви доходять, що вони й самi над експедицiею в Інфлянту мiркують, хоч i тримають це в таемницi. Врештi, якби Хованський захотiв щось затiяти, то я стримаю його за вiжки, й якщо б щиро мiг довiритись, то впевнений, що з усiх сил у порятунку батькiвщини Вашiй свiтлостi допомагати буду. Все вiд Вашоi свiтлостi залежить, бо ще е час повернути з дороги та провини змити. Тодi виявиться, що Ваша свiтлiсть не для особистоi вигоди, а для вiдвернення останньоi поразки вiддала Литву пiд шведську протекцiю. Нехай же Вашу свiтлiсть Бог так надихне, про що щоденно Його прошу, хоч мене Ваша свiтлiсть в особистiй вигодi звинувачуе несправедливо.
P. S. Я вчув, що облогу з Несвiжа зняли i що князь Мiхал iз нами хоче об’еднатися, як тiльки шкоду поправить. Дивiться, Ваша свiтлосте, як чеснi представники Вашоi родини чинять, i на iхнiй приклад задивляйтесь, i в будь-якому разi маете тепер вiз i перевiз».
– Ти таке чув? – закiнчив читати князь Ян.
– Чув. І що? – Богуслав дивився на брата.
– Треба було б вiд усього вiдмовитися, стiльки занехаяти, власну роботу своiми руками знищити.
– І з могутнiм Карлом-Густавом стятися, i вигнанця Яна-Казимирa за халяви хапати, щоб змилостивився, пробачив i на службу знову прийняв. Та й у пана Сапеги помилування просити.
Обличчя Янушa налилося кров’ю.
– Зверни увагу, що вiн пише: «Покайтесь, i я дарую Вам» – немовби сюзерен васалу!
– Інше писав би, якби йому шiсть тисяч шабель над карком висiло.
– І все ж… – замислився пригнiчено князь Януш.
– І все ж що?
– Вiтчизнi був би, може, порятунок так зробити, як Сапегa радить?
– А для тебе? Для мене? Для Радзивiллiв?..
Януш не вiдповiв, лише оперся головою на складенi п’ястуки i думав.
– Хай буде так! – сказав вiн нарештi. – Хай здiйсниться.
– Що ти вирiшив?
– Завтра вирушаю на Пiдляшшя, а через тиждень вдарю на Сапегу.
– Оце Радзивiлл! – втiшився Богуслав.
І вони подали один одному руки.
За мить Богуслав подався на вiдпочинок. Януш залишився сам. Раз за разом мiряв вiн важким кроком усю свiтлицю, i врештi ляснув у долонi. Особистий паж зайшов до покою.
– Хай астролог за годину прийде до мене з готовою фiгурою, – наказав магнат.
Паж вийшов, а князь знову взявся ходити та вiдмовляти своi кальвiнiстськi молитви. Пiсля чого заспiвав упiвголоса псалом, уриваючи часто, бо йому дихання бракувало, i споглядав час вiд часу через вiкно на зорi, що мерехтiли на небеснiй сферi.
Повiльно свiтла згасали в замку, але, крiм астролога i князя, ще одна iстота не спала у своiй кiмнатцi. Це була Олюнька Бiлевичiвнa. Стоячи навколiшки перед своiм лiжком, дiвчина обхопила голову руками та шепотiла зi заплющеними очима:
– Змилуйся над нами. Змилуйся над нами!
Вперше з часу вiд’iзду пана Кмiцицa юнка не хотiла, не могла молитися за нього.
Роздiл IX
Пан Кмiциц хоча й мав охороннi грамоти Радзивiлла до всiх капiтанiв, комендантiв i шведських губернаторiв, аби йому повсюдно вiльний проiзд забезпечували i кривди не чинили, але не наважувався ними скористатися. Вiн остерiгався, що князь Богуслав одразу ж iз Пiльвiшкiв розiслав на всi боки посильних зi застереженням до шведiв про те, що сталося, i наказом заарештувати пана Кмiцицa. Тому пан Анджей i чуже прiзвище прибрав, i навiть стан свiй змiнив. Оминаючи Ломжу й Остроленку, до яких першими звiстки дiйти могли, мчав своiми кiньми разом iз компанiею до Пшасниша, а звiдки через Пултуськ прагнув дiстатися Варшави.
Але перш, нiж вiн до Пшасниша дiйшов, зробив гак повз прусський кордон на Вонсошу, Кольно та Мишинець, адже Кемличi, добре знаючи тамтешнi пущi, могли непомiтно пройти повз псарiв, а до того ж мали ще й дружнi взаемини з курпами[28 - Курпи – польська етнографiчна група, що проживала на територiях двох мазовецьких пущ.], вiд котрих за потреби могли допомогу отримати.
Прикордонний край був уже майже повнiстю зайнятий шведами, котрi, однак, обмежуючись окупацiею значнiших мiст, не дуже важилися заходити в дрiмучi та безкраi лiси, заселенi озброеним людом, мисливцями, котрi нiколи з лiсiв не витикаються, i такими дикими, що ще рiк тому королева Марiя-Людовика наказала поставити каплицю в Мишинцi, посадила в нiй езуiтiв, котрi мали навчати вiри та пом’якшувати звичаi люду пущi.
– Чим довше не здибаемо шведiв, – промовляв старий Кемлич, – тим для нас краще.
– Але мусимо ж iх колись зустрiти, – вiдповiдав на це пан Анджей.
– Хто iх зустрiне в бiльшому мiстi, йому зазвичай бояться кривду вчинити, бо у кожному мiстi е якийсь уряд i якийсь старший комендант, до якого можна подати скаргу. Вже я про це людей розпитав i знаю, що iснують накази вiд шведського короля, якi забороняють сваволю та здирництво. Але меншi роз’iзди, якi далеко вiд очей комендантiв опиняються, на цi накази не зважають i мирних людей грабують.
Тому мандрiвники йшли лiсами, нiде дорогою шведiв не зустрiчаючи, ночували по смолокурнях i лiсових поселеннях. Мiж курпами, хоч майже нiхто з них досi не бачив шведiв, ширилися найрозмаiтiшi чутки про стан справ у краiнi.
Подейкували, що прибув люд iз-за моря, який людськоi мови не розумiе, нi в Ісуса Христа не вiрить, нi в Матiр Божу, нi у всiх святих i дивовижно хижий. Іншi казали про надзвичайну жадiбнiсть цих ворогiв до худоби, шкiри, горiхiв, меду та сушених грибiв. І якщо iм у них вiдмовляють, то пiдпалюють пущу. Дехто навiть стверджував, що це народ вовкулак, ласих на людське м’ясо, i лише м’ясом незайманок годуються.
Пiд впливом цих страхiтливих звiсток, якi в найбiльшi глибини пущанськi долетiли, стали курпи прислухатися i скликатися по лiсах. Тi, хто варив поташ i смолу, i тi, хто збором хмелю промишляв, i дроворуби, i рибалки, котрi розставляли вершi по зарослому узбережжю Росоги, i винники, i мисливцi, i бортники, i бобровники збиралися тепер по бiльших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущi з’явився, виганяти.
Пан Кмiциц, iдучи зi своiм кортежем, неодноразово зустрiчав бiльшi та меншi гурти цього люду, одягненого в коноплянi сорочки та вовчi, лисячi або ведмежi шкури. Не раз також зупиняли його на переходах i галявинах, питаючи:
– Ти хто такий? Часом не швед?
– Нi! – вiдповiдав пан Анджей.
– Хай тебе Бог захищае!
Полковник iз цiкавiстю приглядався до цих людей, котрi жили в лiсових сутiнках, й обличчя котрих нiколи не засмагали пiд вiдкритим сонцем. Захоплювався iхнiм зростом, смiливiстю поглядiв, щирiстю мови та зовсiм неселянською вiдвагою.
Кемличi, котрi iх знали, запевняли пана Анджея, що немае кращих вiд них стрiльцiв у всiй Речi Посполитiй. Також молодик зауважив, що всi мали добрi нiмецькi мушкети, якi в Пруссii за шкури вимiнювали. Просив iх також свiй хист у стрiльбi показати i дивувався вправнiстю, а в душi мiркував: «Якби менi довелося загiн збирати, тут би його знайшов».
У самому Мишинцi здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрiльцiв тримали кругову оборону мiсii, бо остерiгалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим бiльше, що остроленкiвський староста наказав прорубати дорогу в лiсах, аби священикам, котрi в мiсii жили, дати «до свiту доступ».
Хмелярi, котрi свiй товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша i тому вважалися досвiдченими людьми, розповiдали, що в Ломжi, Остроленцi та в самому Пшаснишi аж роiться вiд шведiв, котрi там уже господарюють, як у себе вдома, i податки збирають.
Пан Кмiциц узявся намовляти курпiв, аби не чекали шведiв у пущi, а самi вдарили на Остроленку та вiйну затiяли, i сам викликався iх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики вiдмовили iх вiд такого божевiльного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край пiдiйметься, i передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.
Пан Анджей вiд’iхав, але шкодував про втрачену можливiсть.
Тiльки йому й утiхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то нi Речi Посполитiй, нi королевi не забракне в цих мiсцях захисникiв. «Якщо так само е й деiнде, то можна було б починати», – гадав парубок.
І гаряча його вдача рвалася до рiшучих дiй, але розум зупиняв: «Курпи самi шведiв не здолають. Проiдеш ще шмат краiни, оглядайся, придивляйся, а потiм послухай королiвський наказ».
Тому iхав далi. Вибравшись iз глибоких пущ на лiсовi рубежi, в околицю, густiше заселену, помiтив парубок по всiх селах незвичайний рух. По всiх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екiпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих мiст i мiстечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вiрнiсть новому королю. Видавали iм за це свiдоцтва, якi мали iхнi маетки та звання боронити. У столицях земель i повiтiв проголошували «капiтуляцii», що пiдтверджували визнання вольностей i привiлеiв шляхетського стану.
Шляхта поспiшала скласти присягу не так через бажання, як iз примусу, бо впертим загрожувало покарання, що полягало в конфiскацii та грабунках. Торочили, що тут i там узялися вже шведи, так само, як у Великiй Польщi, вкручувати пiдозрюваним пальцi в курок мушкета. Повторювали також iз тривогою, що на багатших навмисно кидали пiдозри, щоб iх обдерти, як липку.
Так що небезпечно було залишатися на селi. Тому заможнiшi прагнули сховатися по мiстах, щоб, перебуваючи пiд безпосереднiм наглядом шведських комендантiв, уникнути пiдозри в пiдступах проти шведського короля.
Пан Анджей нашорошував вуха на те, що теревенила шляхта, хоча тi не дуже хотiли з ним балакати, як iз простим пахолком, однак молодик второпав, що навiть найближчi сусiди, знайомi, бiльше того – приятелi – не згадують мiж собою шведiв i нове панування щиро. Нарiкають, щоправда, голосно на «реквiзицii», та й справдi було на що, бо до кожного села, кожного мiстечка приходили листи комендантiв iз наказом постачання великих кiлькостей збiжжя, хлiба, солi, худоби, грошей, i часто тi накази переходили межу, особливо коли щойно вичерпали всi запаси, а вже вимагають нових. Якщо ж хтось не платив, йому присилали екзекуцiю, яка потрiйно забирала.
Минулися давнi часи! Кожен тягнувся, як мiг, собi вiд рота вiдривав i давав, i платив, нарiкаючи та стогнучи, а в душi мiркуючи, що давнiше було по-iншому. Та в очi втiшаються, що коли военнi часи минуться, скiнчаться й тi реквiзицii. Обiцяли це i самi шведи, кажучи, що як тiльки король усю краiну опануе, зараз же по-батькiвськи правити почне.
Шляхтi, яка вiдступилася вiд власного монарха та вiтчизни, яка ранiше, ще зовсiм недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, пiдозрюючи його, що до absolutum dominium[29 - Повноправне володiння (лат.).] прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках i сеймах, а в жаданнi новин i змiн дiйшла навiть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тiльки б мати якiсь змiни, – сором було тепер навiть нарiкати. Бо ж Карл-Густав звiльнив iх вiд тирана, бо ж вони добровiльно покинули законного монарха, а тепер мають тi змiни, яких так сильно жадали.
Тому тепер навiть найдовiрливiшi не розмовляли щиро один з одним, що про тi змiни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що i набiги, i реквiзицii, i грабежi, i конфiскацii тiльки тимчасовi i необхiднi до часу, i скоро минуться, як тiльки Карл-Густав на польський трон сяде.
– Важко, панове браття, важко, – зауважував часом один шляхтич iншому, – але маемо тiшитися новим королем. Магнат вiн i великий воiн, приборкае козакiв, туркiв вгамуе i септентронiв вiд кордонiв вiджене, а ми зi Швецiею в спiлцi розквiтнемо.
– Хоч би ми i навiть не радi були, – вiдповiдав той, – що вдiеш проти такоi могутностi? З мотикою на сонце не пiдеш.
Інколи iх кликали на свiжу присягу. Пан Кмiциц хвилювався, слухаючи такi балачки та мiркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заiздi, що мусить бути вiрний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав i сказав йому:
– Мабуть, маеш, пане, два язики, один для справжнiх, а другий для фальшивих присяг, бо ж i Яновi-Казимиру присягав!
Було при цьому багато й iншоi шляхти, бо це трапилося вже недалеко вiд Пшаснишa. Почувши такi слова пана Кмiцицa, всi заворушилися. На обличчях одних було помiтно подив вiд смiливостi пана Анджея, iншi зашарiлися, аж нарештi найповажнiший промовив:
– Нiхто тут присягу давньому королевi не ламав. Сам вiн нас звiльнив вiд неi, коли з краiни втiк, не почуваючи себе вiдповiдальним за ii захист.
– Бодай би вас побили! – вигукнув пан Кмiциц. – А король Локетек[30 - Владислав I Локетек (1260—1333) – польський король iз династii П’ястiв.] скiльки разiв мусив iз краiни втiкати, i щоразу повертався, а його народ не зрадив, тому що страх Божий ще в серцях був! Не Ян-Казимир утiк, зрадники вiд нього вiдступилися i тепер його кусають, аби власнi провини перед Богом i людьми вiдбiлювати!
– Занадто смiливо патякаеш, хлопче. Звiдки ти такий узявся, що тутешнiх людей хочеш Божого страху навчати? Дивися, щоб тебе шведи не почули!
– Якщо ви такi цiкавi, то можу сказати, що я з Княжоi Пруссii й електоровi належу. Але вiд кровi сарматськоi походжу, i пошану до батькiвщини вiдчуваю, тому соромно менi за байдужiсть цього народу.
Тут шляхта, забувши про свiй гнiв, оточила незнайомця колом i стала випитувати з цiкавiстю й нетерплячiстю:
– То ви з Княжоi Пруссii?.. То розказуйте, що знаете! Що там електор? Не думае нас рятувати з тарапатiв?
– З який тарапатiв?.. Ви присягнули новому королевi, тому не балакайте про тарапати. Як ви собi постелили, так i спiть.
– Присягнули, бо не могли iнакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажiть так, немовби ми цього не робили.
– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажiть смiливо, немае тут зрадникiв мiж нами.
– Ви всi зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведськi наймити!
Сказавши це, вiн вийшов iз примiщення ще й дверима грюкнув, а тi залишилися присоромленi та здивованi. Нiхто не вхопився за шаблю, нiхто не подався за паном Кмiцицем, аби поквитатися за образу.
А тим часом вiн подався до Пшаснишa. За кiльканадцять стай до мiста перехопив його шведський патруль i повiв до командування. Рейтарiв було в тому патрулi тiльки шестеро i сьомий унтер-офiцер, тому Сорока i три Кемличi споглядали на них ласо, як вовки на овець, i лише питали очима Кмiцицa, чи не час за них узятися.
Пан Анджей також вiдчував неабияку спокусу, тим бiльшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але вiн стримався i дозволив спокiйно вiдвести себе до коменданта.
Там доповiв, хто вiн такий, що з краiни електора прибув i щороку до Суботи з кiньми iздить. Кемличi мали вiдповiднi свiдоцтва, якими добрi знайомi у мiстi iх забезпечили. Тому комендант, i сам прусський нiмець, не став чинити iм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, i прагнув iх побачити.
А коли челядь пана Кмiцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно i зауважив:
– Я iх куплю. Іншому вiдiбрав би задарма, але ви з Пруссii, то вас не скривджу.
Пан Кмiциц дещо розгубився. Бо якщо дiйде до продажу, то вiдпаде потреба iхати далi i довелося б йому повернути до Пруссii. Тому назвав таку високу цiну, що була майже вдвiчi вища за реальну вартiсть коней. Несподiвано офiцер не проявив обурення i не став торгуватися.
– Гаразд, – погодився вiн. – Заганяйте коней у стайнi, а я вам плату зараз винесу.
Кемличi зрадiли подумки, але пан Анджей упав у шал i став лаятись.
Не було, однак, iншоi ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу пiдозра на продавцiв, що лише про людське око торгують.
Тим часом повернувся офiцер i подав пану Кмiцицу клаптик паперу з написом.
– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.
– Грошi, або те саме, що грошi, бо це квитанцiя.
– А де менi заплатять?
– У головнiй ставцi.
– А де головна ставка?
– У Варшавi, – вiдрубав офiцер, посмiхаючись злостиво.
– Ми лише за готiвку торгуемо. Як же це так? Що це таке?.. – застогнав старий Кемлич. – Сили небеснi!
Але пан Кмiциц обернувся до нього, зиркнув загрозливо i сказав:
– Для мене слово пана коменданта те саме, що й готiвка, а до Варшави охоче поiдемо, бо там у вiрменiв годящий товар одержати можна, за який у Пруссii добре заплатять.
Потiм, коли офiцер пiшов, зауважив пан Анджей на втiху пану Кемличу:
– Цить, шельмо. Цi квитанцii – найкращi охороннi грамоти, бо навiть до Кракова заiдемо з ними, зi скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з камiння сир вичавити, нiж грошi зi шведiв. Але це нам на руку. Плюгавець думае, що вивiв нас у поле, а тим часом навiть не знае, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збиткiв не зазнали.
Старий зiтхнув i вже лише за звичкою не припиняв нарiкати якийсь час:
– Обдерли, знищили, до злиднiв привели!
Але пан Анджей дуже зрадiв, побачивши вiдкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшавi йому не заплатять, i ймовiрно нiде. Тому буде мати можливiсть iхати щораз далi, нiби шукаючи вiдшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий пiд Краковом перебував, зайнятий облогою давньоi столицi.
Тим часом вирiшив пан Анджей залишитися на нiч у Пшаснишi, дати коням вiдпочити i, не змiнюючи свого прибраного прiзвища, покинути нарештi чужу личину пахолка. Зауважив бо, що убогого конюха зневажають усi i швидше хтось нападе, менше вiдповiдальностi за покривдження ницого вiдчуваючи. Важче йому також було в цiй личинi i до заможнiшоi шляхти доступитися, то й важче втямити, що хто думав.
Тому одягнув шати, вiдповiднi для свого походження, i пiшов у шинок iз усiею братiею побалакати. Але не втiшило його те, що почув. По заiздах i корчмах шляхта пила за здоров’я шведського короля i за щастя протектора цокалася келихами зi шведською старшиною, реготала з насмiшок, якi офiцери дозволяли собi щодо короля Янa-Казимирa та пана Чарнецькогo.
Так страх за власну шкуру i майно опустив людей, що вони загравали зi загарбниками, охоче пiдтримуючи iхнiй хороший настрiй. Проте i така пiдлiсть мала своi межi. Шляхта дозволяла насмiхатися зi себе, з короля, з гетьманiв, з пана Чарнецькогo, але не з релiгii, i коли якийсь шведський капiтан оголосив, що лютеранська вiра така ж добра, як i католицька, молодий пан Грабковський, сидячи збоку, не змiг знести блюзнiрства, i вперiщив промовцю в скроню обушком, вiдтак, скориставшись сум’яттям, вислизнув iз шинку та зник у натовпi.
Узялися його шукати, але прийшли звiстки, якi повернули увагу в iнший бiк. Кур’ери прибули з депешами, що Кракiв здався, пан Чарнецький у полонi й остання завада шведському пануванню впала.
