скачать книгу бесплатно
Потоп. Том I
Генрик Сенкевич
«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660).
Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв.
У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку шведського «потопу» прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич…
Генрик Сенкевич
Потоп
Том 1
Вступ
Був у Жемайтii[1 - Жемайтiя – князiвство, що виникло на землях литовськоi народностi жемайтiв (жмудiв) у XII ст. Тепер – регiон на пiвнiчному заходi Литовськоi Республiки.] один могутнiй рiд Бiлевичiв, що вiд Мендогiв походив, дуже розгалужений i в усьому Расейняi найбiльш поважаний. Високих посад Бiлевичi нiколи не займали, щонайвище очолювали повiт, але на полях Марса добряче прислужилися краiнi, за що були щедро нагородженi в рiзнi часи. Їхне родове гнiздо, що й досi iснуе, називалося Бiлевичi, але, крiм них, родина мала й iншi маетки в околицi Расейняя, i далi в Кракiновi, бiля Ляуди, Шоi, Нев’язiв – i так аж до Паневежиса. Згодом вони роздiлилися на кiлька родiв, члени яких втратили зв’язок один з одним. З’iжджалися разом тiльки тодi, коли в Расейняi, на рiвнинi, що називалася Стани, вiдбувався показ посполитого рушення[2 - Посполите рушення – загальне шляхетське ополчення спершу у Польському королiвствi, а потiм – у Речi Посполитiй, яке оголошували за наказом короля.] Жемайтii. Часом вони також зустрiчалися пiд прапорами литовського компуту[3 - Компут – перепис, чисельний стан, або поiменнi реестри козацького вiйська.] i на сеймиках. А що вони були заможними, впливовими, то зважати на них мусили навiть всесильнi в Литвi та Жемайтii Радзивiлли.
Пiд час правлiння Яна-Казимира патрiархом усiх Бiлевичiв був такий собi Іраклiй Бiлевич, полковник легкоi кавалерii, упiтський пiдкоморний. Вiн не мешкав у родинному гнiздi, яке тримав у той час Томаш, расейняйський мечник. Натомiсть Іраклiю належали Водокти, Любич i Мiтруни, що розкинулись неподалiк вiд Ляуди, наче морем, дрiбною знаттю облитоi.
Крiм Бiлевичiв, ще кiлька вiдомих родiв жили в цих краях – Сологуби, Монтвiлли, Шиллiнги, Коризни, Сiцинськi (хоча й дрiбнiшоi шляхти там не бракувало), зрештою, все узбережжя Ляуди було усiяне дуже густо так званими околицями, або, iнакше кажучи, закутками – поселеннями славетноi та вiдомоi своею дiяльнiстю в Жемайтii ляуданськоi шляхти.
В iнших частинах краiни роди отримували своi iмена вiд мiсцин або закуткiв, як це було заведено на Пiдляшшi. Однак у ляуданських маетках склалося iнакше. Там у Морезах жили Стак’яни, котрих свого часу Баторiй винагородив за вiдвагу, проявлену пiд Псковом. У Волмонтовичах на доброму грунтi оселилися Бутрими, найвищi чоловiки з цiлоi Ляуди, неговiркi, але важкi на руку, котрi пiд час сеймикiв, з’iздiв або воен мовчазним муром стояли. Землями в Дрожейканах i Мозгах володiли Домашевичi, вiдомi мисливцi. Вони ходили на лови в зелену пущу аж до Вiлкомера, вистежуючи ведмедя. Гаштовти сидiли в Пацунелях. Їхнi жiнки славилися своею вродою, тож усiх гожих панянок навколо Кракiнова, Паневежиса й Упiти врештi-решт стали називати пацунельками. Малi Сологуби були багатi кiньми та великою рогатою худобою, яку годували на численних пасовиськах. А от Гостевичi в Гощунах гнали смолу в лiсi, i тому iх часом називали Чорними або Задимленими Гостевичами.
Були ще й iншi закутки, було й бiльше родiв. Багато з цих родин i досi живуть, але здебiльшого i закутки вже не лежать так, як ранiше, i люди там мають уже iншi iмена. Вiйни, лиха, пожежi спричинилися до великих перебудов на давнiх згарищах. Словом, багато що змiнилося. Але з часу свого розквiту стара Ляуда в первiсному станi та ляуданська шляхта набрали найдужчоi сили, адже лише кiлька рокiв тому, вчинивши запеклий опiр пiд Лоевом бунтiвному козацтву, неабияк прославилися пiд проводом Яна Радзивiлла.
Всi ляуданцi служили в хоругвi старого Іраклiя Бiлевича. Заможнiшi – як товаришi на двох конях, бiднiшi – на одному, а найбiднiшi – на поштових. Загалом шляхта була вiйськова i в лицарський фах просто закохана. Натомiсть на справах, якi зазвичай вирiшувалися на сеймиках, вони розумiлися менше. Знали тiльки, що король перебувае у Варшавi, Радзивiлл i пан староста Глебович – у Жемайтii, а пан Бiлевич – у Водоктах на Ляудi. Цього iм було досить i вони голосували так, як iм радив iхнiй господар Бiлевич, у надii, що вiн хоче те, що й пан Глебович, котрий був у спiлцi з Радзивiллом, Радзивiлл – рука короля в Литвi та Жемайтii, а король – чоловiк Речi Посполитоi та батько всiх шляхтичiв.
Пан Бiлевич врештi був бiльше приятелем, нiж васалом впливових феодалiв у Бiржаi, i його дуже цiнували, бо на кожен заклик вiн виставляв тисячу голосiв i тисячу ляуданських шабель, i шаблi цi були в руках Стак’янiв, Бутримiв, Домашевичiв чи Гаштовтiв, котрих не став би недооцiнювати в тi часи нiхто на свiтi. Однак пiзнiше все змiнилося, i сталося це тодi, коли помер Іраклiй Бiлевич.
Тож не стало i батька, i благодiйника шляхти ляуданськоi 1654 року. В той час вибухнула вздовж усього схiдного кордону Речi Посполитоi страшна вiйна. Пан Бiлевич уже на неi не пiшов, тому що не дозволили йому цього вiк i глухота, але ляуданцi пiшли. Тому, коли прийшла звiстка, що Радзивiлла розбили на рiчцi Шкловцi, а ляуданську хоругву пiд час атаки на французьку найману пiхоту вирiзали майже до ноги, у старого полковника не витримало серце, i вiн вiддав Боговi душу.
Звiстку про це привiз пан Мiхал Володийовський, молодий, але вже прославлений вояк, котрий замiсть пана Іраклiя очолив ляуданцiв пiд проводом Радзивiлла. Їхнi залишки допленталися аж до рiдного краю, вимученi, пригнiченi, виголоднiлi й услiд усьому вiйську коронного гетьмана нарiкали, що впевнений у грiзностi власного iменi, в удачу переможця, той кинувся з невеличким загоном проти вдесятеро численнiшоi сили, покинувши напризволяще й усю армiю, i краiну.
Але серед суцiльних скарг не було чутно жодного голосу проти молодого полковника, пана Єжи-Мiхала Володийовського. Навпаки, тi, хто врятувався, пiдносили його до небес, розповiдаючи дива про його вiйськовий досвiд i вчинки. І це було единою розрадою для ляуданських недобиткiв, котрi згадували про вдалi дii, якi стали можливими пiд орудою пана Володийовського: як в атацi змогли пробитися, наче крiзь димову завiсу, на першi позицii до останнього жовнiра. Коли ж пiсля цього натрапили на французьких найманцiв, котрi весь полк шаблями порубали, то Володийовський власноруч стяв голову командировi того загону. А наприкiнцi, оточенi чотирма кiльцями нападникiв, скористалися замiшанням ворога, поклали трупом купу нападникiв, пробиваючись крiзь iхнi ряди.
Цих розповiдей слухали з жалем, але i з гордiстю ляуданцi, котрi в литовському компутi не служать, а зобов’язанi були в посполитому рушеннi стояти. Крiм цього, очiкувалося, що посполите рушення, останню надiю держави, незабаром будуть скликати. Було вже заздалегiдь домовлено, що в такому випадку пан Володийовський стане ляуданським ротмiстром, i хоча вiн не був мiсцевим громадянином, не було нiкого за нього славетнiшого серед мiсцевого люду. Недобитки казали ще й те, що вiн самого гетьмана з пекла витягнув. Тож уся Ляуда його мало не на руках носила, а кожна околиця намагалася видерти його для себе в iншоi. Особливо сперечалися мiж собою Бутрими, Домашевичi та Гаштовти, котрi запрошували героя на гостину. А той собi настiльки тутешню шляхту вподобав, що коли залишки вiйська Радзивiлла прибилися до Бiржая, щоб там перегрупуватися, вiн не залишив iх, а iздив вiд заплави до заплави, в Пацунелях у Гаштовтiв заклав власну садибу, по сусiдству з Пакошем Гаштовтом, зверхником усього мiсцевого люду пацунельського.
Щоправда, нiяк не мiг би пан Володийовський потрапити до Бiржая, бо вiн серйозно занедужав: спершу найшла на нього погана лихоманка, вiдтак нагадала про себе контузiя, якоi зазнав пiд Цибиховом, аж йому праву руку вiдняло. Три панни Пакошiвни, вiдомi своею вродою пацунельки, оточили його нiжною турботою та пообiцяли повернути такому знаменитому кавалеровi його здоров’я. Своею чергою, шляхта, хто живим залишився, взяла на себе похорон свого колишнього вождя, пана Іраклiя Бiлевичa.
Пiсля похорону вiдкрили заповiт покiйного, з якого з’ясувалося, що старий полковник заповiв усi своi статки, за винятком села Любича, своiй онуцi Олександрi Бiлевич, доньцi упiтського лiсничого, а опiкуватися нею, поки не вийде замiж, довiрив усiй ляуданськiй шляхтi.
«А тi, хто були прихильнi до мене, – писалося в заповiтi, – i любов’ю за любов платили, нехай i до сироти такими будуть у цi зiпсутi та нестабiльнi часи, коли вiд свавiлля i гнiву людського нiхто не забезпечений, тому щоб вона страху не зазнала, нехай сироту на мою пам’ять вiд лиха бережуть.
Також заповiдаю, щоб опiка ця стосувалася всього маетку, крiм села Любича, яке вiдходить пановi Кмiцицу, молодому оршанському хорунжому, котрому його вiддаю, дарую та вiдписую, i прошу в цьому йому жодних завад не чинити. Якщо хтось здивуеться моiй прихильностi до вже згаданого Анджея Кмiцица, або скривдить мою улюблену внучку Олександру, то вiн мае знати, що той е сином Єнджея Кмiцица, з котрим мене з молодих рокiв аж до самоi смертi поеднували побратимськi почуття. З ним я воював i вiн багато разiв рятував менi життя, й якщо гнiв i заздрiсть панiв Сiцинських спонукають iх вiдiбрати собi цей маеток, то прошу iй допомогти. Тодi я, Іраклiй Бiлевич, упiтський пiдкоморний, i водночас останнiй грiшник, котрий зараз стоiть перед суворим судом Божим, чотири роки тому (живий ще й ногами земельку мiряючи) звернувся до пана Кмiцица-батька, оршанського мечника, щоб виказати йому щиру подяку свою та дати шлюбнi обiцянки. Тодi ми й вирiшили, за спiльною згодою, дотримуючись шляхетських i християнських звичаiв, що нашi дiти, а саме його син Анджей i моя внучка Олександра, донька лiсничого, мають закласти родинне гнiздо, щоб мати потомство на славу Божу та на добро Речi Посполитоi. І чого я найбiльше прагну, i моiй внучцi Олександрi бажаю, то це скоритися шлюбнiй обiцянцi, написанiй тут зобов’язуючою силою волi, хiба би пан оршанський хорунжий (не дай боже) негiдними вчинками заплямував славу свою i про це стало б вiдомо. Якщо ж вiн втратить довiру своеi сiм’i, яка живе по той бiк Оршi, а таке може статися, то вона все одно з Божоi ласки мае взяти його собi за чоловiка, навiть якщо вiн покине Любич, i нiяк на це не зважати.
Якщо ж iз особливоi милостi Божоi моя внучка захоче пожертвувати свою чистоту Всевишньому та прийняти чернечi обiтницi, то iй дозволено так вчинити, бо слава Божа мае бути важливiшою за людську».
Таким був заповiт онучцi пана Іраклiя Бiлевича, який нiкого не здивував. Панна Олександра вже довгий час знала, що ii чекае, а шляхта давно про дружбу мiж Бiлевичем i Кмiцицами чула. Врештi думки iхнi в часи руiни були зайнятi чимось iншим, тому про заповiт бiльше й не згадували.
Тiльки й про Кмiцицiв постiйно теревенили при дворi у Водоктах, точнiше про пана Анджея, бо старий мечник на той час уже залишив цей свiт. Молодший виступив на рiчку Шкловку зi своею власною хоругвою й оршанськими добровольцями. Потiм вiн зник iз поля зору, але нiхто навiть не припускав, що вiн загинув, адже смерть настiльки значного кавалера, ймовiрно, не пройшла б непомiченою. Їхнi родичi жили в оршанському маетку Кмiцицiв, були дуже шанованi, але тi мiсця знищило полум’я вiйни. Повiти й уся земля перетворилися на глухе поле, руйнувалися маетки, гинули люди. Пiсля поразки Радзивiлла нiхто вже помiтного опору не чинив. Госевський, гетьман польний, сил не мав. Коронний же гетьман iз рештками свого вiйська бився в Украiнi i нiкому допомогти не мiг, як i Рiч Посполита, козацькими вiйнами виснажена. Хвиля заливала краiну щораз далi, лише де-не-де укрiпленi стiни оминаючи, але й мури падали один за одним, як це сталося в Смоленську. Смоленське воеводство, в якому мiстився маеток Кмiцицiв, вважалося втраченим. У загальнiй метушнi, у тотальнiй тривозi люди розпорошувалися, як листя, вiтром гнане, i нiхто не знав, що сталося з молодим оршанським хорунжим.
Позаяк староства Жемайтiйського вiйна ще не дiсталася, то й ляуданська шляхта дещо охолола пiсля поразки на рiцi Шкловцi. Околицi почали з’iжджатися, i радилися не стiльки про державнi справи, скiльки про приватнi. Бутрими, найхуткiшi до бiйки, балакали, що годилося б на з’iзд посполитого рушення до Расейняя iхати. А потiм до Госевського, щоб помститися за шкловську ганьбу. Мисливцi Домашевичi стали з’являтися в лiсах, у Пущi Роговськiй, аж до сторожi супротивника, новини звiдти привозячи. Задимленi Гостевичi вудили м’ясо для майбутнього походу. Для цього завдання вирiшили вiдправити бувалих i досвiдчених людей, котрi змогли б знайти пана Анджея Кмiцица.
У загiн увiйшли старшi ляуданцi пiд орудою Пакоша Гаштовтa i Касiяна Бутрима, двiйко мiсцевих патрiархiв, а також шляхта, яка довiри, висловленоi покiйним паном Бiлевичем, зрадити не могла i присягнула сумлiнно дотримувати заповiту i паннi Олександрi майже батькiвську опiку забезпечити. У час вiйни, навiть у тих краях, куди вiйна ще не дiсталася, вже вiдчувалися незгоди та збурення, однак на березi Ляуди все залишалося спокiйним. Жодних хвиль не пiдiймали, нiхто не порушував меж маетку молодоi спадкоемицi. Не руйнували курганiв, не рубали столiтнiх сосон у лiсi, не плюндрували пасовиськ. Навпаки, вся околиця допомагала спадкоемицi, чим тiльки могла. Стак’яни надсилали солену рибу з Волмонтовичiв, вiд мовчазних Бутримiв надходило зерно, сiно вiд Гаштовтiв, звiрина вiд мисливцiв Домашевичiв, а смола та дьоготь – вiд Задимлених Гостевичiв. Про панну Олександру нiхто в заплавах не говорив iнакше, як «наша панна», а вродливi пацунельки виглядали пана Кмiцица з Божоi ласки так само нетерпляче, як i вона.
Тим часом надiйшли укази, що скликали шляхту – так розпочався рух на Ляудi. Хто з пiдлiтка вже став чоловiком, кого ще не зiгнули роки, мав сiдати на коня. Ян-Казимир прибув у Гродно i там призначив мiсце збору. Туди всi й стiкалися. Мовчки вирушили першими Бутрими, за ними й iншi, а Гаштовти наостанок, як завжди робили, бо iм вiд пацунельок важко було вiдiрватися. Прибувала шляхта й з iнших частин краiни, правда в невеликiй кiлькостi. І краiна залишилася без захисту, але побожна Ляуда залишалася цiлою.
Пан Володийовський нiкуди не пiшов, вiн навiть не мiг ворухнути правою рукою, тому й з пацунельками залишився. Спорожнiли околицi, й лише старi пеньки доброчинно сидiли вечорами бiля багать. Тихо було в Паневежисi й Упiтi – всюди чекали новин.
Панна Олександра також замкнулась у Водоктах, нi з ким, крiм слуг та ii ляуданських опiкунiв, не спiлкуючись.
Роздiл I
Настав новий 1655 рiк. Сiчень був холодний, але сухий. Зима щiльно накрила землю Жемайтii товстим на лiкоть бiлим кожухом. Лiси гнулися та ламалися пiд рясним килимом, снiг слiпив очi вдень вiдблисками сонця, а вночi при мiсяцi наче iскри мерехтiли, зникаючи на скутiй морозом поверхнi. Звiрина наближалася до людських осель, а бiднi сiрi птахи дзьобами стукали у вiконця садиб, снiговими квiтами розмальованих.
Одного вечора панна Олександра сидiла в челяднiй, разом iз дворовими дiвчатами. Це був давнiй звичай Бiлевичiв – коли гостi не навiдувалися, гаяти вечори зi слугами, спiваючи побожних пiсень i показуючи приклад для наслiдування. Так само робила й панна Олександра, тим бiльше, що ii дворовi дiвчата всi були шляхтянками, хоча й дуже бiдними сиротами. Вони виконували розмаiту роботу, навiть найважчу, вiдбували обов’язки при панночцi, за це з ними обходилися краще, нiж iз простолюдинками. Однак були мiж ними i селянки, котрi вирiзнялися хiба що мовою, адже багато з них польськоi не знали.
Панна Олександра зi своею родичкою панною Кульвецiвною сидiла посерединi, а дiвчата на лавках обiч. Усi пряли. У велетенському камiнi з навiшеним дашком палали сосновi колоди та пнi, то пригасаючи, то знову вибухаючи яскравим, великим полум’ям або iскрами, в мiру того, як решiтка камiна поповнювалася дрiбним березняком i дровами. Коли полум’я спалахувало яскравiше, можна було побачити темнi дерев’янi стiни великоi кiмнати i дуже низьку стелю з дерев’яними балками. На кроквах висiли рiзнокольоровi мережива зiрок, виготовлених iз вафель, що оберталися вiд тепла. А з-за балок визирали мотки чесаного льону, що висiли по обидва боки, схожi на турецькi бунчуки. Майже вся стеля була ними обкладена. По темних стiнах виблискували, як зiрки, олов’янi кораблики, бiльшi та меншi, якi стояли або спиралися на довгi дубовi полицi.
У глибинi, бiля дверей, косматий жемайтiець раптом загурчав жорнами, бурмочучи собi пiд нiс монотонну пiсеньку, панна Олександра мовчки перебирала вервицю, прядильницi пряли, нiчого одна однiй не кажучи.
Свiтло полум’я вiдсвiчувало на iхнi молодi, рум’янi обличчя, i вони з пiднятими до куделi руками, лiвою пощипуючи м’який льон, а правою обертаючи веретено, старанно плели, нiби змагаючись, пiдбурюванi суворими поглядами панни Кульвецiвни. Інодi вони зиркали одна на одну швидкими очима, а часом i на панну Олександру, нiби в очiкуваннi, чи скоро вже жемайтiець скiнчить свою працю i можна буде спiвати пiсень. Проте робота не припинялася i вони пряли далi. Нитки вилися, веретена бурчали, мигтiли спицi в руках панни Кульвецiвни, а кудлач торохтiв жорнами.
Часом, однак, вiн зупиняв свою роботу, вочевидь, щось у жорнах псувалося, бо тодi лунав його сердитий голос:
– От тобi й на!
Панна Олександра пiдiймала голову, немов ii будила тиша, що западала пiсля зойкiв жемайтiйця. У цей час полум’я освiтлювало ii бiле обличчя i серйознi, блакитнi очi, що позирали з-пiд чорних брiв.
Це була вродлива панночка з волоссям кольору льону, бiлоснiжною шкiрою та тонкими рисами обличчя. У неi була врода бiлоi квiтки. Жалобна сукня додавала iй серйозностi. Сидячи тут, бiля грубки, вона занурилася у своi думки, як у сон. Либонь, вона задумалася над своею власною долею, яка залишалася дуже невизначеною.
Заповiт призначив iй стати дружиною чоловiка, котрого вона не бачила з десяти рокiв. А тепер iй виповнювалося двадцять, тому панночцi залишився лише нечiткий спогад про якогось дитячого переростка, котрий пiд час свого перебування з батьком у Водоктах бiльше волочився з рушницею по болотах, нiж на неi споглядав.
«Де вiн, який вiн тепер?» – ось якi запитання снувалися в головi серйозноi юнки.
Вона знала його ще з оповiдок покiйного пiдкоморного, котрий за чотири роки до своеi смертi подався в довгу та важку мандрiвку до Оршi. Тож, згiдно з цими оповiдками, вiн мав би бути кавалером iз неабиякою фантазiею, хоча й лихоманкою зборений. За цiею угодою щодо шлюбу дiтей, укладе-ною мiж старим Бiлевичeм i Кмiцицом-батьком, цей парубок мав якнайшвидше приiхати до Водоктiв, вiдрекомендуватися нареченiй. А тут вибухнула велика вiйна, i наречений замiсть бiля панни опинився на полях Берестечка. Там пiдстрелений, лiкувався в домашнiх умовах. А потiм свого батька хворого i при смертi пильнував. Потiм знову була вiйна – i так усi цi останнi чотири лiта. Тепер вiд смертi старого полковника збiгло море часу, а про пана Кмiцица навiть чуток не було.
Мала про що помiркувати панна Олександра, а може, вона тужила за невiдомим. У серцi чистому, саме тому, що воно не зазнало любовi, носила велику готовнiсть кохати. Бракувало тiльки iскри, щоб на цьому вогнищi розпалити полум’я спокiйне, але яскраве, рiвне, сильне i, як свiчка литовська, невгасиме.
Тож тривога охопила ii, iнодi приемна, а iнодi прикра, й душа ii постiйно ставила собi запитання, на яке не було жодноi вiдповiдi, бо могла вона прийти лише з далеких полiв. Отже, перше запитання було: чи вiн одружуеться з нею з доброi волi i готовий вiдповiсти коханням на ii почуття? У той час батькiвськi домовленостi про шлюб дiтей були звичною рiччю, i дiти, навiть пiсля смертi своiх батькiв, пов’язанi були благословенням дотримуватися цих угод. В укладаннi такоi угоди панночка не бачила нiчого надзвичайного, але ж добра воля не завжди йде поряд з обов’язком, тому i цей клопiт займав думки панночки. «Чи покохае вiн мене?» Пiсля цього цiлий табун думок нападав на дiвчину, як зграя птахiв обсiдала самотне дерево, що стояло вiддалiк. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому свiтi? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Вiдкрите серце панночки, як вiдчиненi дверi, щоб привiтати хорошого гостя, мимоволi волало до далеких сторiн, до лiсiв i заснiжених полiв, нiччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немае у свiтi нiчого гiршого за очiкування!»
Раптом, нiби у вiдповiдь на заклик, десь знадвору, саме з цих заснiжених далечiней ночi, долинув звук дзвоника.
Панночка здригнулась, але, опам’ятавшись, пригадала, що з Пацунелiв присилали мало не щовечора до аптечки по лiки для молодого полковника. Цей здогад пiдтвердила панна Кульвецiвна:
– Це вiд Гаштовтiв по скабiозу[4 - Скабiоза – рiд рослин iз родини черсакуватих, що мае лiкувальнi властивостi.].
Нерiвномiрний звук дзвоника, що хилитався на дишлi, зазвучав чiткiше. Раптом вiн ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.
– Поглянь, хто приiхав, – наказала панна Кульвецiвна жемайтiйцевi, що обертав жорна.
Той вийшов iз челядноi, однак уже за мить повернувся i, взявшись за ручку жорна, флегматично повiдомив:
– Панас Кмiтас[5 - У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.].
– І слово сталося тiлом[6 - Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.], – вигукнула панна Кульвецiвна.
Прядильницi схопилися на рiвнi ноги, а куделя та веретена посипалися на пiдлогу.
Панна Олександра i собi встала. Їi серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але вiдразу зблiдло. Дiвчина навмисно вiдвернулася вiд камiна, щоб не показати, наскiльки вона схвильована.
Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубi та хутрянiй шапцi. Молодий чоловiк вийшов на середину кiмнати, i побачивши, що опинився в челяднiй, спитав дзвiнким голосом, не знiмаючи головного убору:
– Агов, а де ж та ваша панна?
– Я тут, – вiдповiла досить впевненим голосом Бiлевичiвнa.
Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув ii на пiдлогу i вклонився:
– А я – Анджей Кмiциц.
Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потiм знову втупився в землю. Та навiть цього часу вистачило, щоб панночка помiтила високо пiдголену чуприну кольору жита, сiрi очi, що пильно на неi дивилися, темнi вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе i юнацьке.
Прибулець уперся в бiк лiвою рукою, а правою пiдкрутив вус, вiдтак сказав:
– Я ще навiть у Любичi не був, так сюди птахою поспiшав до нiг панни лiсничiвни вклонитися. Прямо з табору вiтер мене сюди привiяв, дай Боже, щасливий.
– То ви, пане, знали про смерть дiдуся пiдкоморного? – спитала панночка.
– Я не знав, але оплакував його гiркими сльозами, мого благодiйника, коли про його смерть вiд тих сарак дiзнався, котрi з цих мiсцин до мене прибилися. Вiн був щирим приятелем, майже братом моему померлому батьковi. Мабуть, вам добре вiдомо, що чотири роки тому пiд Оршу вiн прибув до нас. Тодi й менi вашу милiсть пообiцяв i пiдтверджуючий документ показав, через який я по ночах не мiг спати. Я би приiхав сюди ранiше, але вiйна не матiр: лише зi смертю людей сватае.
Дiвчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змiнити тему, вона запитала:
– То ви ще навiть свого Любича не бачили?
– Для цього ще буде час. Спочатку служба i коштовний спадок, який я хотiв би успадкувати насамперед. Але ви так вiдвертаетесь вiд грубки, що я досi не можу вас розгледiти. О, так! Обернiться нарештi, а я з iншого боку пiдiйду! О, так!
Сказавши це, смiливий вояк схопив за руку дiвчину, що не сподiвалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзигою.
Панночка розгубилася ще бiльше i, прикривши очi довгими вiями, стояла яскравим свiтлом i власною вродою засоромлена. Пан Кмiциц нарештi вiдпустив дiвчину i вдарив себе об поли.
– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодiйника, що менi вас заповiв. Коли ж весiлля?
– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.
– Але будете, навiть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я мiркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо мiряв, але схибив. Хай йому грець i хiба печi малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагрiли, щоб мене куля вцiлила!
– Покiйний дiдусь розповiдав менi, якi ви гарячi.
– А в нас усi такi у Смоленську, не те, що вашi жемайти. Раз-два – i мае бути так, як ми хочемо, а як нi, то смерть!
Олюнька всмiхнулась, i ii голос став твердiшим, коли звела на залицяльника очi:
– Гей! То, може, й татарин живе у вас?
– Байдуже! А ви моя з волi батька та серця.
– Стосовно серця я ще не впевнена.
– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем свое серце!
– Смiшно ви якось промовляете… Але ми все ще в людськiй… Будь ласка, заходьте в покоi. Пiсля довгоi дороги i вечеря зайвою не буде. Прошу!
Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецiвни:
– Тiтонькa пiде з нами?
Молодий хорунжий рiзко пiдняв голову:
– Тiтонькa? – поцiкавився вiн. – Яка ще тiтонькa?
– Моя, панна Кульвецiвна.
– То вона й моя, – сказав вiн i взяв руку для поцiлунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругвi, iм’я котрого Кульвець-Гiпокентавр. То часом не ваш родич?
– Авжеж, вiн iз наших! – пiдтвердила стара панна.
– Хороший чоловiк, але вiтрогон, як i я! – додав пан Кмiциц.
Тим часом з’явився парубок зi свiтлом, вiдтак перейшли у сiни, де пан Анджей самотужки скинув iз себе шубу, пiсля чого подалися в iнший бiк, до покоiв для гостей.
Як тiльки вони пiшли, прядильницi збилися щiльнiше до гурту i взялися плiткувати мiж собою, кожна зi своiми зауваженнями. Стрункий юнак iм дуже сподобався, тож не шкодували слiв для його оцiнки, розсипаючись похвалами одна перед одною.
– Вiд нього наче свiтло ллеться, – казала одна. – Коли увiйшов, я подумала, що це королевич.
– А очi його, як у рисi, мало не кусае ними, – торочила iнша. – Такому опиратися не вдасться!
– Та й не треба опиратися! – пiдтримала третя.
– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б iще мала сподобатися?
– Але й вiн не гiрший, не бiйтеся! Якби про тебе йшлося, то пiшла б навiть до Оршi, хоча, кажуть, що це на краю свiту.
– Щаслива панночка!
– Заможним завжди ведеться краще у свiтi. Ах, вiн золото, а не лицар!
– Казали пацунельки, що i той ротмiстр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.
