скачать книгу бесплатно
– Чудуешся? Та не чудуйся, я тобi все розповiм. Не завжди я гадиною повзала. Колись була чистою душею. Мiй батько правив державою, та оцi розбiйники напали на нас, моiх родичiв повбивали, а палац спалили. Мене служниця закляла: аби доти совалася по землi, доки комусь тричi життя не збережу. Я тебе вже тричi воскресила. Ти тепер сильнiший вiд розбiйникiв i маеш перемогти iх. А як нi – обое помремо, бо я тебе не лишу.
Зрадiв Мирко. Завiв дiвчину до палацу. Наiлися, напилися i радяться, що мають робити.
Хлопець надумав боротися не лише силою, а й хитрiстю. Замкнув залiзну браму, мiцно стис у руцi шаблю i чекае.
Розбiйники здалеку побачили, що Мирко не сам, а з дiвчиною.
– Погляньте, – сказав старший, – хто легiня воскресив! Тота панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали ii батька й матiр i знищили iх державу. Але тепер уже не врятуеться!
І кинув булавою iз такою силою, що глибоко зарилася в землю.
– Ходiть ближче, ходiть! – гукнув хлопець.
Вхопив булаву, жбурнув межи велетнiв-розбiйникiв й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.
Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву i так нею гримнув у залiзну браму, що пробив дiру: один чоловiк спокiйно мiг пролiзти.
Мирко прискочив до ворiт i, коли крiзь дiрку лiз розбiйник, шаблею вiдтяв йому голову. Так по черзi усiх порубав. Старший крiзь дiрку не полiз, а перескочив через браму. Але й Мирко не ловив гав – вiдтяв голову й старшому.
Так Мирко знищив усiх дев’ятьох. Дiвчина радiсно прибiгла до нього, обняла й каже:
– Тепер ми до смертi лишимося вкупi!
– Так i буде…
Зайшли у палац, а там – що лиш iм душа забагла! Всього доста.
Веселилися, гуляли. І час минав швидко, як вода тече.
Але настав край i веселому життю. Це сталося так. Проходжувалися якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне мiсце.
– Що з тобою? Чому зажурився? – питае дiвчина зi страхом. – Може, ти вже мене розлюбив?
– Люблю тебе й задоволений усiм, лише журюся, бо мушу тебе залишити.
– Ой, чому мусиш мене залишати? – перелякалася вона.
– Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?
– Виджу, виджу…
– А на його верхiвцi чи видиш три хусточки?
– Виджу… Двi з них червоноi барви, а одна бiленька.
– То знай: отi кривавi означають, що моi брати в бiдi, а бiла хусточка моя. І iх були бiлi, а тепер червонi… Межи нами е така угода: якщо хто потрапить у бiду, треба поспiшати йому на допомогу. Кривавi бiлявчата кличуть мене на помiч братам!
Дiвчина трохи заспокоiлась:
– Якщо межи вами е така угода, я тебе не спиняю.
Тодi Мирко приготував на дорогу iжу. Взяв iз собою й пса – адже кожний iз братiв мав коло себе цього вiрного слугу, з котрим не розлучався.
Коли розлучалися, дiвчина дала Мирковi пляшечку iз живлющою водою:
– Бережи сю пляшечку. Вона буде тобi у пригодi.
Сховав Мирко дарунок, вирушив у путь i доти не став, доки не дiйшов до високого дуба. Дивиться – справдi, його хустка бiла, а з iнших кров капае.
І зразу рушив дорогою, котрою пiшов середущий брат. Йде, йде i понад вечiр дiйшов до того мiсця, де двi дороги з’едналися й далi знову лиш одна вела.
– Ага, – думае собi, – тут путi зiйшлися, тут i моi брати, напевно, зустрiлися i звiдси разом пiшли далi. Пiду i я туди.
Почало смеркатися. Мирко розклав собi вогонь, повечеряв i переночував, а рано скоро в дальшу путь. Іде, йде… А лiсовi кiнця-краю нема. Дорога вже така вузька, що ледве ii видко – не возова, а пiшник (стежка).
Коло полудня натрапив на маленьку хижку. Заглянув у вiконце, а хижка порожня, немае нiкого, а коло хижi прив’язанi пси обох братiв.
– Но, – думае собi, – раз тут iхнi пси, то й вони десь близько. Може, полюють. Буду iх чекати.
Мирко розклав вогонь, вiдрiзав солонини, настромив на рожен i пече.
Поiв, напився води, а братiв нема й нема. Де ж це забарилися? Нараз чуе – на дубi хтось стогне:
– Йу-у-у-й, як я змерзла! Йу-у-у-й, як менi студено!
Глянув Мирко вгору, а на самому вершку сидить старе бабище й дрижить.
– Гей, бабо, як вам студено, то ходiть погрiтися.
– Йу-у-у-й… боюся, що твоi пси мене покусають. Але знаеш що? Я кину тобi волос, поклади його в огонь, а тодi я спокiйно зiйду.
– Но, дай сюди той волос, – смiеться Мирко.
Баба кинула волос, i вiн поклав його на вогонь.
Волос згорiв, i баба тоi ж хвилини так, як кiшка, спустилася з дуба, а пси навiть хвостом на неi не махнули, нiби закам’янiли.
Тодi стара побiгла до хижi й скоро вернулася з рожном. На рожен настромила якесь паскудне жабище й хоче його пекти.
Мирко пече солонину, а баба – жабу-кропаню. Пече, пече. А раптом схопилася i ляпнула Мирка по очах жабою, коли вже та розпечена була, аж з неi текло.
– Гей, стара вiдьмо, – розсердився Мирко, – зараз тобi кiнець!
І вихопив шаблю. А шабля нараз перемiнилася на дерев’яну. Баба скочила на ноги й каже:
– Кiнець, настав кiнець! Айбо не менi, а тобi! Ти згубив моiх дев’ятьох синiв, а я двох твоiх братiв. Тепер твоя черга!
Мирко кличе псiв, а пси наче камiннi, не рухаються.
– Бiда, – думае хлопець, – ця вiдьма справдi хоче мене стратити. Коби не ганьба, втiк би.
Але почувае, що й ноги вже нiби приросли до землi – не може рушитися з мiсця.
А баба знову побiгла до хижi, взяла ножище такий, як коса, й iде до нього, говорячи:
– Молися, Мирку, бо настала твоя остання хвилина. За своiх дев’ятьох синiв хоч вас трьох уколошкаю, га-га!..
І все ближче, ближче iз ножищем… Вже на десять ступнiв була вiд Мирка, як вiн згадав за живлющу воду.
– Ану, спробую…
Нараз витяг iз кишенi пляшечку i тоi ж митi, коли баба пiдняла ножище, бризнув на псiв водою. А пси всi три разом скочили на вiдьму, звалили на землю. Крапля живлющоi води упала на шаблю, i та нараз сталася такою, як була.
– Но, тепер молися ти, стара, – прийшла твоя остання година! Говори, де подiла моiх братiв?!
– Йой, Мирку. Я тобi скажу, айбо уже пiзно: вчора я твоiх братiв порiзала. Держала iх три днi заворожених, щоб намучилися добре. А коли ти вирушив iм на допомогу, я iх знищила.
– І де ж ти iх погребла?
– Покажу, але накажи псам, щоб не чiпали мене.
Мирко вiдкликав псiв i баба встала на ноги.
– Ходи за мною…
І повела до п’ятого дерева, де закопала Миркових братiв. А пси весь час пильнують ii.
– Греби землю! – наказав Мирко.
І мусила руками вигребти убитих. Мирко побризкав на братiв живлющою водою, й вони нараз воскресли.
– Ой, як довго ми спали! – сказали брати.
– Ой, довго… Спали б ви до Страшного суду, коли б я сюди не потрапив.
