скачать книгу бесплатно
Царевич не знав злодiiв, але вони його впiзнали, бо не раз пiдбиралися до царськоi каси.
– Спалимо його живим!
– Настромимо на рожен!
– Повiсимо на деревi!
Скiльки iх було, кожний iнакшу смерть вигадував. Почали сваритися. Тодi встав iхнiй ватажок i каже:
– Не спалимо його, не настромимо на рожен, не повiсимо на деревi. Всi ми його знаемо як доброго стрiльця i скористаемося з нього… – А злодii аж роти пороззявляли, так слухали отамана. – Чи знаете, чому не можемо викрасти скарбницю од сусiднього царя? Бо на його палацi сидить когут i пiе, коли наближаеться якась небезпека, i вiйсько поспiшае царевi на помiч. Царевич пiде з нами й застрелить когута. А далi буде видно, що чинити. Чи пристаеш на се?
– Най буде по-вашому, – мусив погодитися хлопець.
Приготував собi стрiлу. Розбiйники привели його до царського палацу. Спинилися й кажуть:
– Іди вперед один, бо якщо i ми пiдемо далi, когут закукурiкае.
Хлопець наблизився до муру, а коли був уже коло вежi, де стояв когут, натяг лука i стрiлив.
Тодi прибiгли злодii. Пiдсадили хлопця на високий мур i кинули йому кiнець мотуза, аби i iх тягнув.
Хлопець витяг одного розбiйника, а як спускав на другий бiк, вiдтяв йому голову й кинув у царський двiр.
Так учинив i з iншими. Всiх зарубав i покидав пiд мур. Тодi спустився й зайшов до палацу. Вiдчинив дверi у свiтлицю – там сторожi сплять.
Анi душi: нiякоi варти. Заглянув до спальнi – цар, цариця на постелях – мабуть, гарматою iх не добудитися. Пройшов до дальшоi кiмнати – сплять три царськi дочки. У кожноi з них край голови запалена свiчка.
Що тут робити? Хлопцевi багатство не потрiбне. Аби дати про себе чимось знати, подумав переставити свiчки дiвчатам до нiг. Двi перенiс, а коли торкнувся до свiчечки найменшоi царiвни, дiвчина прокинулась.
– Хто ти за один? Як ти сюди потрапив?
Вiн – палець на уста, аби сестер не пробудила. Тодi царiвна встала, взяла його за руку й повела до iншоi кiмнати. Хлопець розповiв iй про свою пригоду, сказав, що вбив пiд муром двадцять чотири розбiйники.
– Йой! – скрикнула дiвчина. – Та се тотi злодii, що вже давно хотiли обiкрасти й порiзати нас. За се тобi нянько дасть багато!
– Не треба менi нiяких дарункiв, лиш будь менi за жiнку…
– Я буду твоею, – й дала йому перстень з власноi руки.
Хлопець тодi каже:
– Тепер я пiду по братiв, а ти доти мовчи…
Перед тим, як перелiзти мур, у кожного злодiя вiдрiзав кiнчик носа, зав’язав у хусточку, сховав у кишеню й аж тодi побiг у лiс. По дорозi прихопив головню iз ватри розбiйникiв.
Коли добiг до Зорi та Пiвночi, вiдв’язав iх i пустив на волю:
– Но, тепер iдiть своею дорогою!
А тi, нiби iм хто очi виколов, почали тiкати навмання. Хлопець ледве устигав за ними.
Як пройшли повз шатро, вiдразу зазорiло. Молодший царевич швидко розклав вогонь i, коли брати попрокидалися, вже горiла ватра.
– Йой, яка нiч була довжелезна!
– Довга, довга, – засмiявся хлопець, – склалися тут в’едно аж три ночi.
І розповiв iм про своi пригоди – як вбив страшного змiя, як поспiшив шукати вогню, як прив’язав до дерев Пiвнiч i Зорю, як знищив двадцять чотири розбiйники – розказав усе чисто!
Але вернiмося лише до царськоi палати! Що там сталося? Коли розвиднялося, командир сторожi знайшов пiд стiною двадцять чотири розбiйники. Одразу пiзнав iх i шаблею вiдтяв кожному носа.
Вдень командир доповiв царевi, що вiн убив злодiiв. Цар дуже зрадiв:
– Проси, що лиш хочеш, все дам у нагороду!
– Хочу вашу наймолодшу доньку взяти собi за жiнку.
І цар пообiцяв. Де би не вiддав доньку за такого витязя!?
Покликав цар молодшу дочку:.
– Но, доню моя дорога, лагодься на свое весiлля.
– Та за кого, няню, мене вiддаете?
– За чоловiка, котрий нам урятував життя i зберiг скарбницю. Вiн повбивав двадцять чотири розбiйники.
– Добре, я за такого пiду дуже радо.
У царському палацi готуеться велика гостина. Молода весела. Але коли побачила свого нареченого, начальника сторожi, впала на землю й заплакала.
– За сього я не хочу!..
Потiм схопилася i втiкла, лишила нареченого. Цар – за нею:
– Доню, та що сталося? Ти ж була весела, чому тепер плачеш?
Дiвчина розповiла.
Тодi цар негайно послав гiнцiв у лiс.
– Як побачите трьох хлопцiв, кличте iх на весiлля!
Гостi й не розходяться. А командировi сторожi така слава, що на дванадцяти подушках його посадили й довкола нього гостяться, спiвають…
Гiнцi швидко знайшли трьох братiв i кличуть на весiлля.
– За кого ж вiддаеться молодша царiвна?
– За того, хто вбив уночi двадцять чотири розбiйники.
Хлопцi посiдали на коней i не стали доти, доки не прискакали до палацу.
Коли вони ступили на першу його сходинку, з-пiд командира висунулася вже одна подушка. Стали на другу сходинку – вибилася друга… А коли ступили на дванадцяту, з-пiд нареченого упала остання подушка i вiн перевернувся разом зi стiльцем…
Царiвна, як побачила молодшого з братiв, то радiсно скрикнула:
– Се мiй молодий!
Командир сторожi сердито сказав:
– Неправда, що вiн повбивав розбiйникiв!
– Доведи, що неправда!
Той нараз показуе вiдрiзанi носи.
Тодi й хлопець вийняв своi докази. Люди перевiрили й одразу пiдтвердили, що вiн мае правду, бо у нього – кiнчики розбiйничих носiв.
– Але й сього ще мало! – вигукуе царiвна. – Най командир сторожi покаже мiй перстень.
А персня в того не було. Перстень мав царевич.
Цар наказав обманщика повiсити, а весiлля справив усiм трьом: молодша вийшла за молодшого з братiв, середуща – за середущого, а старша – за старшого.
І казцi кiнець.
Королевич Мирко
Раз у дуже далекому краi жив собi король. У нього були три сини, краснi хлопцi, як дуби. Лиш дивитися на них!
Тiшився король iз своiх синiв, але й журився, бо все думав, котрому iз них передасть корону.
Спершу хотiв проголосити наслiдником старшого, бо за законом так i мало бути. Далi подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо вiн наймудрiший. А потiм йому забаглося передати державу середущому.
Та дарма було королевi сушити собi голову, бо на його державу напав цар-песиголовець iз величезним вiйськом. Дикi песиголовцi перебили воiнiв, спустошили краiну, а бiлу челядь i дiтей забрали у полон.
У цiй страшнiй вiйнi й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собi вихiд крiзь вороже вiйсько й поховалися у лiсi. Правда, конi пiд ними попадали пострiлянi, але хлопцi живi, здоровi зосталися.
Заходили все глибше i глибше у лiс, а як уже не могли йти, бо iх застала нiч, посiдали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самi – нi няня, нi мами, нi домiвства, нi держави.
Дорадилися, що йдуть далi лiсом. Пiшли i натрапили на стару дорогу. А лiсовi кiнця-краю не видко. Все дикiший, густiший, страшнiший.
Аж ось дiйшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посiдали собi, вiдпочили, i старший брат сказав:
– Тут треба розлучитися, бо iнакше не вийдемо з лiсу.
Вирiшили, що старший пiде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лiвою. Тут, на розпуттi, стояв старий дуб, набагато вищий вiд усiх дерев у лiсi. Старший брат глянув на дуба:
– Давайте вашi бiлявчата (хустинки)!
Узяв вiд них хусточки, вилiз на самий верх i там прив’язав.
– Браття, будемо блудити по бiлому свiту, та хто iз нас зостанеться живий, най усе подивиться на дуба. Чия хусточка буде бiла, той живий i здоровий. А чия буде у кров’янiй барвi – той потрапив у бiду, i тому треба спiшити на помiч.
Розлучилися брати i рушили кожний своею дорогою. Як блудили старшi, не будемо тепер говорити. Розкажемо, що сталося з найменшим.
Мирко довго йшов через лiс i вийшов на галявину. А серед галявини стояв замок, де не було живоi душi. Але хтось недавно був, бо все стоiть в порядку, на своему мiсцi. Блудячи по палацу, трапив Мирко i до iдальнi, де на широкому столi лежала всяка добра iжа й напоi. Полiчив Мирко тарiлки – обiд на дев’ятьох, але якiсь завеликi порцii.
Чуеться, що страви парують, а нiде нiкого. Почекав, обдивився й сiв собi до столу. Наiвся, напився. Побачив постелi – i iх було дев’ять – та й лiг собi трохи вiдпочити.
Та не встиг полежати, бо надворi щось так згримiло, аж мури затряслися. Схопився Мирко, побiг до вiкна, дивиться – коло брами стоять дев’ять розбiйникiв. Старший з них ударив ногою у ворота, i залiзна брама вiдразу розчинилася.
Розбiйники вступили у двiр, рушили до палацу. Тепер Мирко зрозумiв, у чий замок потрапив. Але вже нiколи тiкати. А куди сховатися? Шмигнув пiд постiль, притаiвся.
Старший завiтрив тут чужу людину i закричав:
– Браття, хтось е в нашому палацi!
– Правда… Хтось тут мусить бути, вже й до iжi брався, – закричали й iншi.
Глянули пiд постiль i побачили Мирка:
– Ану, вилазь! – заревiли. – Як ти смiв сюди зайти?!
Витягли хлопця й одразу впiзнали, бо й вони допомагали песиголовцям у вiйнi й запам’ятали, як Мирко рубав ворогiв шаблею.
– Настав твiй кiнець! – сказав старший розбiйник, витяг шаблю й нараз вiдрубав йому голову.
Посiкли Мирка на кавалки i через вiкно викинули на двiр.
Сiли розбiйники до столу, iли-пили, бенкетували до пiзньоi ночi, а тодi полягали. Спали, доки сонце не загрiло на пупець. Тодi пробудилися, поснiдали й знову – на розбiй.
Коли настала тиша, з корчiв вилiзла гадина з дiвочою головою, притяглася до мiсця, де лежав порубаний Мирко, склала тiло докупи й помастила живлющою водою. Хлопець одразу ожив i зробився в десять разiв сильнiшим i гарнiшим. У ту ж мить на дiвцi гадиняча шкiра облупилася до попiдплеч. З’явилися у неi i руки. Та доки хлопець роздивлявся, нiкому було й подякувати – дiвка втекла у корчi, щоб ii нiхто не побачив.
Зайшов Мирко до палацу, наiвся, напився й чекае розбiйникiв, щоб з ними поборотися. А вони вернулися уже понадвечiр. Побачили хлопця i – здивовано:
– Воскрес той, котрого порубали ми! Ану до нього!
Почалася бiйка. Розбiйникiв дев’ять, а Мирко один. Обступили його зi всiх бокiв i кiнець кiнцем забили. Посiченого на шматочки викинули через вiкно на двiр.
Їли, пили, гуляли й полягали спати. Вранцi знову зiбралися з дому. Коли настала тиша, гадина-дiвка витяглася з корча, поскладала порубане тiло, помастила живлющою водою, й Мирко ожив у десять разiв сильнiший i кращий.
Дiвка сховалася в траву, а гадиняча шкiра з неi облупилася уже до колiн.
Гей, а Мирко ледве дочекався вечора, аби зiткнутись з ворогами. Увечерi вернулися розбiйники, i знову почалася страшна бiйка. Мирко смiливо нападав, чотирьох поранив, але й цього разу перемогли його. Порубали i через вiкно викинули на двiр. А самi, як звичайно, iли, пили, гуляли й полягали спати.
Коли рано розбiйники пiшли собi геть, дiвка-гадина знову зiбрала Миркове посiчене тiло, красно його склала, помастила живлющою водою, i хлопець ожив. І тоi ж хвилини гадиняча шкiра з дiвки зовсiм спала, й вона стала такою красунею, якоi Мирко нiколи не бачив. Тепер уже не ховалася вiд нього, пiдiйшла i каже:
