скачать книгу бесплатно
– Ну, коли так, то я не перечу, – погодився цар. І ще того дня наказав готувати весiлля. Справили весiлля, i молодi щасливо провели три мiсяцi в царському палацi. А потiм зять каже:
– Няньку, менi треба збиратися в дорогу. Я залишив державу на чужу людину. Мене там давно чекають.
Бiлий цар дав зробити для них окремий вагон, i привели туди принцесу так, щоб на сиру землю не ступила i щоб на неi сонце не свiтило. У краiну принца виiхали вночi, коли сонця не було. А вiд станцii до його палацу постелили килими, щоб царiвна не стала на землю.
І молодi щасливо жили далi. Через пiвтора року знайшовся в них хлопчик. А той хлопчик мав на головi три золотi волоски. Минуло ще три мiсяцi, i сталося велике нещастя: молодий цар виманив свою жiнку в сад погуляти. Вона не хотiла, казала йому:
– Чоловiче, хiба ти не знаеш, що Поганин поклявся мене викрасти, якщо ступлю на сиру землю або якщо на мене блисне сонце.
– А може, то неправда? Може, нянько лиш так говорив, бо не хотiв тебе вiд себе вiддавати… Я вiзьму тебе за руку, то хто тебе вирве з моiх рук?
– Ой, я дуже боюся!
– Не бiйся нiчого!
Винесли в сад i малу дитинку, приколисали та й гуляють помiж зеленими деревами, кущами. Небо чисте, нiде нi хмаринки. Раз лиш над ними знявся вихор, надлетiв змiй-Поганин i схопив принцесу. Принц дивиться, а жiнки немае. Почав бiгати – в косицях, у кущах шукати. Нiякого слiду! Тодi зрозумiв, що ii понiс Поганин. Принц гiрко заплакав. Пiшов шукати для хлопчика якусь годувальницю…
Хлопчик рiс, як з води. У три роки вже тягся до книжки. Записали його в таку школу, де вчилися лише панськi дiти, що мали вже по десять, по дванадцять рокiв.
Вчитель тикав iншим школярам пiд нiс:
– Видите, я вчу вас стiльки рокiв, а цей хлопчик тут лиш один рiк i навчився вже бiльше за вас!
Дiтлахи розсердилися на здiбного хлопчика i почали його обзивати:
– Тебе знайшли в капустi! Тебе знайшли в капустi!
Чули, що його мати пропала десь безвiсти. Хлопчик повернувся додому зажурений i питае:
– Няньку, а де моя мама?
– Ой, була в тебе мама, але щось ii вкрало, i не знаю за неi нiчого.
А з хлопчиком ходив до школи й син удовицi. Вiн мав уже дванадцять рокiв, i хлопчик запитав:
– Приятелю, ти старший за мене – може, пам’ятаеш мою маму?
– Твоеi мами я не бачив, але чув, що люди говорили… Ходи до нас. Моя бабка вже дуже стара, мае сто дев’ять рокiв. До неi на гадання йдуть зi всього свiту. Вона щось порадить.
І просто зi школи хлопцi прийшли до тоi гадалки.
– Велике дiло, хлопчику, тебе бачити, – каже стара. – Ти нiколи до нас не заходив. Що привело тебе сюди?
– Бабко, я хотiв би знати за свою маму. Яка вона була, чому пропала i де вона тепер?
– Твоя мама, синку, – донька Бiлого царя. Вона така прекрасна, що на свiтi iншоi такоi немае… Сватав ii Поганин, та не дали за нього. Вiн страшно розсердився i сказав: «Не смiе на сиру землю стати, а сонце не смiе на неi свiтити, бо iнакше прилечу й понесу ii». А твiй нянько взяв ii за жiнку i не повiрив тим словам. Повiв твою маму в сад трохи пройтися, i тут ii вхопив змiй-Поганин.
– Чи живе моя мамка?
– Живе.
– Порадьте менi, бабко, як ii побачити?
– Якщо будеш розумний – побачиш, а якщо дурний – загинеш. У вашому саду е лiщина. А на тiй лiщинi три прутики-однолiтки. Ти виломи собi середнiй прутик i йди з ним уздовж муру, доки не побачиш замурований у ньому залiзний рожен. На тому рожнi настромлена кiнська голова. Прутиком удар три рази по головi – i з’явиться кiнь. Вiн порадить, що далi робити.
Хлопчик так i зробив. Зрiзав iз лiщини середнього прутика, знайшов рожен з кiнською головою, вдарив по головi три рази тим прутиком, i голова пiдскочила аж пiд самi хмари. З’явився перед хлопцем прекрасний жеребець – золота шерсть на ньому.
– Для чого ти мене розбудив? Що тобi треба? – спитав кiнь.
Хлопець розповiв:
– Так i так, шукаю мамку…
– А хто тобi порадив звернутися до мене?
– Така й така баба, ворожка.
– І що би ти хотiв?
– Увидiти мамку.
– Ну, коли так хочеш видiти свою мамку, то йди пiд ту лiщину, з якоi цей прутик, i там глибоко в землi знайдеш iржавий ключ. З ключем пiди в крамницю, що поросла бур’яном, бо мае триста рокiв. Вiдкрий дверi до тоi крамницi й там побачиш поламанi сiдла, пiдкови, кусочки шаблi та рушницю. Положи все те у мiх i принеси сюди. Крамницю замкни, а ключа знову закопай пiд лiщиною.
Хлопчик знайшов iржавий ключ, вiдiмкнув дверi до крамницi i знайшов там поламанi сiдла, пiдкови, кусочки шаблi та рушницю. Склав усе то в мiх i принiс до коня…
Кiнь на те подув, i тут же постали дiамантове сiдло, золотi пiдкови, срiбнi шабля й рушниця.
– Ну, прибий менi пiдкови, – сказав кiнь.
І хлопець прибив.
– Осiдлай мене.
Хлопець осiдлав. Рушницю й шаблю взяв на себе.
– Приготуй нам на цiлий мiсяць iжу.
Хлопець усе приготував, тодi кiнь питае:
– Як хочеш iхати: як вихор чи як гадка?
– Так, щоб було добре i менi, й тобi.
Пiднявся кiнь пiд хмари i летять, летять, летять.
Мiсяць летiли без зупинки, доки не побачили величезну гору. А на тiй горi було таке широке поле, що не мало краю.
– Злiзай, – сказав кiнь, як спустився вниз.
Хлопець став на землю, i вiн наказав:
– Викопай для мене таку глибоку яму, аби мене з неi не видно було.
Хлопець викопав. Кiнь скочив у яму й наказуе далi:
– А тепер мене загреби так, аби не було слiдно нiякого горба. А прутика з лiщини встроми менi над головою. Сам пiдеш цим полем. Там зустрiнеш одного за одним двох величезних чоловiкiв. Та не налякайся, вони тобi нiчого злого не зроблять. Вони тобi порадять, як дiйти до мамки. Будеш розумний – не загинеш, будеш дурний – пропадеш… А коли повернешся знову на це мiсце, то дивися добре: якщо прутик всохне – не викопуй мене, бо я буду мертвий, якщо прутик лишиться зелений – викопай мене, я буду ще живий.
Хлопець загрiб коня i йде полем. Здалеку помiтив великий вогонь – якби хто хату запалив. А коло вогню сидiв чоловiчисько, який ногами обняв ватру. На вогнi кипiв грубезний котел, повний баранячого м’яса. Чоловiк великий, як полонина. Хлопець трохи налякався, але поклонився:
– Добрий вечiр, старче.
– Добрий вечiр, – зрадiв чоловiчисько. – Сякоi душi я ще тут не бачив, вiдколи народився. Як ти сюди потрапив? Куди йдеш?
– Я йду шукати свою матiр. Може, ви щось знаете за неi?
– Та чия твоя мати?
– Донька Бiлого царя. З-за Червоного моря.
– Знаю… Твою матiр вкрав мiй найменший брат – Поганин. Та ти ii не визволиш. Краще повернися. Тут, на полонинах, страшнi звiрi i птахи живуть – можуть тебе з’iсти… Видиш, який я чоловiчище, а мiй молодший брат ще бiльший – i то Поганин нас обох поборов i вигнав. Що ти йому вчиниш? Вiн мае, щоб ти знав, двадцять чотири голови!
– Нi, я не вертаюся, – вiдказуе хлопець. – Я хочу побачити свою рiдну мамку, хоча б тоi хвилини загинув! Аби лише побачив ii.
– Ну, коли так хочеш видiти ii, то увидиш, але не визволиш з полону.
Чоловiк махнув ногою й визув чобота:
– Сiдай на цей чобiт – вiн понесе тебе до мого молодшого брата. Понесе тебе на таку гору, на яку нiхто не може вийти.
Хлопець сiв на чобота i прилетiв на iнше поле, ще бiльше. Бачить вiн такий вогонь, якби зразу двi хати палали. А коло вогню ще бiльший чоловiк ногами обняв ватру i в грубезному котлi варить собi м’ясо. Хлопець поклонився:
– Добрий вечiр…
– Добрий вечiр, – зрадiв чоловiчисько. – Сякоi душi я ще тут не бачив, вiдколи народився. Як ти сюди потрапив?
– Вiд вашого старшого брата.
– А куди йдеш?
– Шукаю свою мамку.
– Та чия твоя мамка?
– Донька Бiлого царя.
– Знаю, знаю… Твою матiр викрав наш наймолодший брат. Вiн нас обох iз братом поборов i прогнав вiд себе геть… Що ти йому вчиниш? Вiн, неборе, мае двадцять чотири голови! Вернися додому, бо знищить тебе.
– Не вертаюся. Я хочу увидiти свою дорогу мамку, аж би й нараз загинув. Аби лише я побачив ii…
– Ну, коли так хочеш ii увидiти, це можемо зробити. – Здоровань махнув ногою i визув чоботисько. – Сiдай на цього чобота i вiн понесе тебе, куди загадаеш.
Хлопець сiв на чобiт i подумав, щоб нiс його до матерi. Чобiт миттю, якби клiпнув оком, прилетiв з ним на Скляну гору, де жив Поганин. А жив той шаркань у прекрасному будинку iз самого золота, на двадцять чотири поверхи. Скiльки голiв у Поганина, стiльки було поверхiв у його палацi.
Коли хлопець зайшов до кiмнати, мати його побачила i зомлiла. Хлопець покропив ii студеною водою:
– Не бiйся, бiлоглава (ще не називав ii своею матiр’ю), я чиста душа.
Мати прийшла до тями i каже:
– Я не тому злякалася, що ти якась нечиста душа, а з несподiванки – як ти сюди потрапив?
– А ти?
– Я йшла не сягаючи нi неба, нi землi.
– Ну, i я так само…
– Але ж Поганин, який мене сюди принiс, хвалився, що нема того на свiтi, хто би на цю гору дiстався.
– Багато би казати, а нiчого слухати, – вiдповiв iй хлопець. – Розповiдай, що ти за одна i що з тобою сталося.
– Я донька Бiлого царя, з-за Червоного моря. Мене сватав Поганин, але нянько не вiддав мене за таку потвору. Поганин розсердився i пригрозив, що бiльше не смiе на мене сонце засвiтити, а я не смiю на сиру землю ступити, бо iнакше вiн мене вкраде. І викрав мене вiд чоловiка, того i того принца.
– Скiльки ви жили разом? – розпитуе хлопець.
– Пiвтора року.
– А чи була у вас дитина?
– Був хлопчик.
– Скiльки йому було мiсяцiв, коли змiй вас викрав?
– Три мiсяцi.
Далi ii запитав, як зовуть того принца, що був ii чоловiком. Вона вiдповiла, i тодi хлопець вигукнув:
– Ти – моя мама, а я – твiй син!
– Неправда.
– Чому?
– Бо моему хлопчиковi було би тiльки дев’ять рокiв, а ти вже хлопчисько…
– Мамко, я рiс, як iз води… Я твiй син!
Тодi вона каже:
