скачать книгу бесплатно
– Кидай ти, бо ти затiяв бiйку.
І Зелений витязь кинув принцом до колiна в землю. Але той вiдхопився i кинув ним до пояса. Витязь натужився i кинув принцом до плечей. Принц вирвався i кинув ним до шиi, а тодi махнув шаблею i вiдтяв йому голову… Старшi сестри заплакали, а молодша каже:
– Чого плачете? Зелений витязь винен сам. Розсердився, чому ми наперед завели в кiмнату принца, а не його, i не хотiв слухати – чому…
А хлопець сказав:
– Зелений витязь був у вас ранiше за мене, то чому вас не звiльнив? Не я, а вiн затiяв битку. Я мусив вiдрубати йому голову, бо iнакше вiн менi би вiдрубав.
– Та ми плачемо, що два найсильнiшi витязi не могли жити в мирi.
Поховали витязя, i хлопець питае:
– Сестри, хочете iхати зi мною чи залишаетеся тут?
– З тобою, з тобою! Ти нас звiльнив, i будемо з тобою!
Принц дiстав золотий прутик, вдарив ним iз трьох бокiв по палацовi i загадав, щоб той палац став яблуком. Золоте яблуко поклав собi в кишеню, i приготувалися в далеку дорогу: на одного коня сiв принц iз нареченою, на другого – ii старшi сестри. Конi пiднялися пiд хмари й полетiли. Летiли день, тиждень, два тижнi й прилетiли до його краiни.
Принц старшу сестру видав замiж за бабиного внука, що з ним учився в школi, i подарував йому свою державу. Середущу сестру вiддав за сусiднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, i лишив собi краiну Зеленого витязя i дiвоцьку.
Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.
А казка – небилиця, та най нашим ворогам лисiе потилиця.
Я сiв на потак – порахуйте, чи не так.
На Чорну Полонину
Жив раз преславний цар. Вiн славився багатством i сильною державою, але найбiльше – своiми синами. Виховав таких трьох хлопцiв, що рiвних iм нiде не було. Хлопцi росли у дисциплiнi: кожне слово нянька було для них законом. Цар i його сини дуже любили полювати. Все iх життя минало на вловах. Знали всi лiси, всяку звiрину. Хоч i велика була iх держава, та в кожнiй закутинi вони вже полювали.
Айбо в одному краi стояла висока-висока гора, вкрита по боках лiсом. Верх ii називався Чорною Полониною.
Тут ще нога людини не ступала. І сам цар сюди не пiднiмався.
– Няньку, пiдемо раз на Чорну Полонину! – просили сини.
– Доки я живу й пiсля моеi смертi не смiете туди йти!
– Чому?
– Не питайте. Я не дозволяю!
Минув якийсь час, i хлопцi знову почали просити. Цар ще грiзнiше заказав iти на полонину.
Царевичiв дуже зацiкавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмiлювалися йти, аби подивитися.
Минав рiк за роком. Помер старий цар. Поховали хлопцi свого батька. Та як вернулися додому, не сiли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.
Першi днi не бачили нiчого особливого. Бродили день i нiч лiсами, але нiде нiякоi звiрки. Нiби все тут вимерло.
Змучились, дурно ходячи, i посiдали вiдпочити. Старший каже:
– Браття, розiйдемося у три боки, так бiльше побачимо. Але далеко не ходiм, аби було чути, як хто з нас гукатиме.
Почали розлучатися.
– На всiляку дурницю не пускайте стрiли, – наказав братам старший. – Як хто вистрiлить пусто, дiстане три ляпаси.
На тому й розiйшлися.
Старший пiшов прямо, середущий – лiворуч, а менший – праворуч. Ідуть, iдуть… Нiчого не бачать: нi звiрки, нi птаха.
Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на деревi бiлку.
– Се не дурниця, – думае собi, – застрiлю ii.
Натяг лука й – раз! Але не потрапив, стрiла лиш вiдiрвала шматок кори на деревi.
Почули брати, збiглися.
– Що ти пiдстрелив? – запитуе старший.
– Нич. Хотiв потрапити у бiлку, та втекла.
– Як так, то – на! – i такi три ляпаси дав меншому братовi, аж лице у того загорiлося.
А середущий такi самi ляпаси втяв з другого боку.
Продовжують полювати далi.
Прикро наймолодшому. Зняв iз стрiли шматок кори й заховав у торбу. Не вiдiйшов i на вiдстань пострiлу, дивиться – на каменi орел!
Ой та сього вже треба вбити…
Наладив стрiлу, пустив, та знову не влучив. Стрiла лиш вiдлупила шматок кременю.
Прибiгли брати.
– Що ти пiдстрелив? – запитуе старший.
– Нич.
Знову вiдлiчили меншому по три ляпаси й вернулися кожний на свое мiсце. Наймолодший повитирав сльози, а вiдломок кременю поклав у торбину.
Дуже йому жаль, але йде далi. Бачить – летить ворон й у дзьобi щось свiтиться.
– Ба, що то?
Натяг лука i встрелив у ворона. Птах упав йому пiд ноги. Дивиться хлопець – а у дзьобi криця.
Прибiгли брати i втрете надавали ляпасiв. Тодi старший каже:
– Будемо йти в’едно (вкупi), бо сей дурень усi своi стрiли на дурницi випустить.
Рушили далi, а молодший сховав крицю в торбу.
Йдуть лiсом усi трое й вийшли на галявину, а впоперек неi тiкае серна. Пустили стрiли i вбили серну.
– Браття, – говорить старший, – будемо вечеряти. Дивiться: колодязь. Там сядемо й приготуемо на вечерю м’ясо.
Потягли серну, а той колодязь незвичайний – з мiдi й шатро при ньому мiдяне.
Оббiлували забиту серну, зробили рожни i хочуть пекти. Але тiльки зiбралися розвести вогонь – нема чим пiдпалити! Мусять голоднi лягати спати… Айбо молодший каже:
– Браття, ось ви добре дали менi по писку. Я розкладу-таки вогонь, але якщо ви згоднi дiстати тi ляпаси подвiйно!
– Згоднi…
Молодшому братовi сього було доста, бо вiн був добрий хлопець.
– Нi, не пiднiму на вас руку. Я вам i так розкладу вогонь.
Взяв зi своеi торби кору, уламок кременю i крицю. Закресав i через якусь хвилину вже горiло вогнище.
Спекли м’ясо, наiлися, напилися з колодязя води й лягли в мiдне шатро. Перед сном старший каже:
– Браття, спiть спокiйно, я буду сторожити, щоб не погас вогонь.
Брати заснули, а старший не cпить.
До пiвночi в лiсi була тиша. А опiвночi одразу задув вихорище, аж лiсом колише. Знялася страшна буря. Бiля колодязя спустився семиголовий змiй i просто – на царевича. Пороззявляв пащi, полум’ям все спереду себе палить.
Старший схопив шаблю i – на змiя! Почалася боротьба. Хлопець геть охляв, але зрубав усi голови дракона. Коли вiдтяв сьому – так ослаб, аж сiв. Тодi лиш отямився, як вогонь почав гаснути, бо кров змiя заливала ватру. Ледве устиг вихопити одну головешку. Як брати повставали й знову пекли м’ясо, розповiв iм, що уночi сталося.
Поснiдали i рушили далi. Надвечiр знову зустрiлися коло мiдного колодязя. Наносили дров, роздмухали вогонь i повечеряли.
– Тепер моя черга сторожити, – говорить середущий.;
Проходжуеться довкола вогню, приглядаеться, слухае. Раз лиш коло пiвночi задув вихорище, зчинилася буря й чотирнадцятиголовий Змiй спустився до колодязя. Побачив багаття i просто – на хлопця! Палить його полум’ям. Царевич шаблею рубае сперед себе… Насилу перемiг. Доки вiдтяв чотирнадцяту голову, кров майже що залляла вогонь – ледве встиг вхопити головешку й роздмухати ватру.
Рано брати повставали, й середущий розповiв усе, як уночi боровся iз змiем.
Знову йдуть на полювання. Ходили-блукали, щось там i пiдстрелили, а на вечiр сiли коло мiдного колодязя.
– Но, ще одну нiч переночуемо, а потiм рушаемо далi.
Повечеряли.
– Тепер моя черга сторожити, – говорить молодший.
– Мiркуй! – наказують йому. – Аж прилетить шаркань, а то напевно прилетить! Не соромся i пробуди нас. Ти ще молодий, приклич нас на помiч.
З тим полягали i поснули. А десь коло пiвночi вихопився ще сильнiший вихор – аж дерева на пнi вивертае. У вихорi з хмар спустився змiй з двадцять одною головою. З усiх сапае полум’я i – просто до хлопця!
– Но, тут пропадати! – думае собi хлопець, але братiв не пробудив, сам б’еться зi змiем. Першим махом стяв йому двi голови, другим – уже три. Кров ллеться, як з потока. Коли чотирнадцяту втяв, залляло вогонь. Боротьба йшла далi у потемку. І доки царевич вiдрубав останню, двадцять першу голову, кров досягла лiжок, де спали брати. А з вогню уже не було й слiду.
Хлопець смертельно змучився. Сiв собi та й думае: брати смiятимуться з мене, як рано пробудяться, що не вберiг вогонь. За будь-яку цiну треба його розкласти. Знайшов у торбi крицю, кремiнь. Та кора геть просякла кров’ю. Ватру нiяк не можна розкурити. Зажурився хлопець. Тодi полiз на високе дерево: «А може, десь увиджу вогонь?»
Вилiз, дивиться, дивиться… Нараз дуже далеко втямив слабеньке свiтло.
«Там е вогонь, – думае, – але се так далеко, що треба йти цiлий день. Але як не пiду, то не дiстану вогню».
Злiз iз дерева й пiшов на те свiтло, взяв iз собою стрiлу й шаблю. Йде, йде довгий час. Раз глянув – проти нього стоiть чоловiк, якийсь чорний-чорний! Нiчого не видко – лиш чорне, як тiнь. І не озиваеться, хоче пройти мимо.
– Стiй! – гукнув хлопець. – Що ти за один?
– Я Пiвнiч. Де пройду, там минае половина ночi.
– А ти б не почекав, доки я вернуся? Поспiшаю до тамтого свiтла.
– Йо-йой, чого би ти хотiв! Доки доберешся, я цiлий свiт обiйду i другий раз тут буду.
– Хто не хоче слухати доброго прохання, того треба примусити!
Хлопець схопив Пiвнiч i потяг до дерева, там скоро здер лика, зробив ремiнь i прив’язав чорного до стовбура.
– Но, тепер ти мене дочекаешся!
Йде далi. Раз дивиться – стоiть чоловiк у сiрiй петечинi (вовняний кожушок), а поза ним нiчка розступаеться й сiрiе на ранок. Чоловiк хотiв пробiгти мимо хлопця, але той спинив його:
– Хто ти за один?
– Я Зоря. Куди пройду – починае розвиднятися.
– Ти би тут не почекав, доки я вернуся?
– Нiкого я не слухаю, у мене своя путь…
Хлопець вхопив його за комiр i прив’язав до дерева. Той мече собою, але звiльнитися не годен.
– Тепер уже легше, – думае собi хлопець, – бо доки вернуся, то нiч не мине.
Довго ще йшов, аж дiйшов до свiтла. Коли втямив свiтло, то воно було маленьке, а тут дивиться – вогнище, цiлi дуби горять! А довкола ватри двадцять чотири розбiйники. Печуть м’ясо й розмовляють.
– Де ж тут вогню дiстати! Як покажуся, розiрвуть мене! – бiдкаеться хлопець.
Айбо бiда служить найлiпшим порадником. Царевич наскуб iз кожушка вовни, шматок кори настромив на стрiлу i обмотав вовною. Далi витяг лука й стрiлив крiзь вогонь. Вовна, пролiтаючи через полум’я, затлiлася. Хлопець хотiв обiйти багаття, взяти запалену стрiлу, але його побачили. Посхоплювалися й одразу схопили. Привели до вогню i суд над ним чинять.
