скачать книгу бесплатно
Сповiдь
Жан-Жак Руссо
Жан-Жак Руссо (1712–1778) – видатний французький фiлософ епохи Просвiтництва. Його «Сповiдь» – найвiдомiший автобiографiчний роман у свiтовiй лiтературi, який уже понад двiстi рокiв привертае увагу широкого читацького загалу. Свiй останнiй твiр Руссо вважав дослiдженням людськоi душi. Вiдтворюючи подii свого життя та власнi переживання, фiлософ оголюе «всю правду своеi натури», включаючи найiнтимнiшi й найбруднiшi ii лабiринти. Починаючи «Сповiдь» iз самого народження, Руссо розповiдае про свое дитинство i юнiсть, про те, як йому довелося пробиватися у чужому ворожому оточеннi, вражаючи читача не лише викладенням автобiографiчного матерiалу, а й смiливим, тонким самоаналiзом.
Жан-Жак Руссо
Сповiдь
Частина перша
Книга перша
1712–1728
Intus, et in cute.[1 - Всерединi i пiд шкiрою (лат.) – рядок iз вiрша давньоримського поета Персiя: «А тебе i без шкiри, i в шкiрi я знаю».]
Я починаю нечувану рiч, яка не матиме послiдовникiв. Я хочу показати собi подiбним людину в усiй справдешностi природи, i такою людиною буду я сам.
Лише я знаю власне серце i знайомий з людською природою. Я не схожий на тих, кого зустрiчав, i смiю думати, що вiдрiзняюся вiд усiх людей, котрi живуть нинi. Якщо я i не кращий за iнших, то принаймнi iнакший. І на погане чи на добре вчинила природа, розбивши форму, в якiй був я вилитий, можна буде мiркувати, лише прочитавши цi рядки.
Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цiею книгою в руцi. І голосно скажу: «Ось усе, що я зробив, про що думав i чим був. Я однаково щиро розповiв i про добрi своi справи, i про лихi. Я не приховав нiчого поганого, не додав нiчого хорошого, а як десь i пiдбавив словам меду, то лише заповнюючи прогалину, викликану забудькуватiстю. Я мав за iстину те, що менi такою й здавалося, а не очевидну брехню. Я показав себе таким, яким був – нiкчемним i негiдним, коли учиняв негiдно, добрим, великодушним i високим, коли учиняв добре, я вiдкрив свою душу такою, якою ii бачив Ти Сам. Тож збери навколо мене незлiченний натовп подiбних менi, о Всевiчний, i хай вони вислухають мою сповiдь, хай плачуть про мою негiднiсть i червонiють за моi слабкостi. Хай кожен з них так само щиро вiдкрие свое серце бiля узнiжжя Твого трону, i хай бодай один наважиться сказати Тобi: «Я кращий, нiж той чоловiк».[2 - Цю думку Руссо повторюе також в листах до Мальзерба вiд 4 сiчня 1762 р. та Дюкло вiд 13 сiчня 1765 р.]
Я народився в Женевi, 1712 року вiд громадянина Ісаака Руссо i громадянки Сюзанни Бернар. Батько успадкував незначну частину маетку, подiленого мiж п’ятнадцятьма дiтьми, i жив лише зi свого годинникового ремесла, в якому був справдi великим майстром. Моя мати, дочка пастора Бернара, була багатшою: вона мала розум i красу. Не без труднощiв домiгся батько ii руки. Їхне взаемне кохання почалося майже одночасно з iхнiм життям, змалечку вони гуляли разом вечорами пiд каштанами Женеви i в десять рокiв стали нерозлучнi. Обое вони, з природи нiжнi й чутливi, чекали лише на пробудження взаемного почуття, чи, радше, це почуття чекало на них, i тодi кожен вiддав свое серце тому, що вiдкрилося йому назустрiч. Доля, здавалося, стояла на завадi iх коханню, та насправдi лише заохочувала його. Не зумiвши домогтися руки милоi, юний закоханий умирав з горя, i вона порадила йому поiхати геть, аби забути ii. Вiн повернувся зi своiх мандрiв ще дужче закоханим, нiж ранiше. Кохана залишилася вiрна йому й зустрiла його з нiжнiстю. Пiсля такого випробування iм зоставалося лише кохати одне одного все життя, у чому вони й присяглися, а Небо благословило iхне присягання.
Габрiель Бернар, материн брат, покохав одну з батькових сестер, але вона погодилася вийти за нього лише за умови, що ii брат одружиться з його сестрою. Любов улаштувала все, i за один день зiграли два весiлля. Отже, мiй дядько був чоловiком моеi тiтки, а iхнi дiти стали менi двiчi двоюрiдними. При кiнцi року в кожноi пари народилося по дитинi; потiм знов довелося розлучитися.
Дядько Бернар був iнженером i подався служити до Імперii та Угорщини, де правив принц Євгенiй. Вiн вiдзначився при облозi Белграда. Батько мiй, пiсля народження мого единого брата, був запрошений до Константинополя, де став годинникарем у сералi. За його вiдсутностi краса, розум i таланти моеi матерi привертали до неi багатьох залицяльникiв. Одним з найревнивiших був пан де Ля Клозюр, француз. Мабуть, почуття його були глибокi, бо й тридцять рокiв по тому, говорячи зi мною про неi, вiн починав хвилюватися. Мою матiр оберiгала вiд нього не лише доброчеснiсть, а й нiжна любов до чоловiка. Вона поквапила батька з поверненням: вiн кинув усе й повернувся. Сумним плодом цього повернення i став я. Хворобливий i слабкий, я з’явився на свiт через десять мiсяцiв. Я коштував життя своiй матерi, i мое власне народження стало першим з моiх нещасть.
Не знаю, як батько пережив цю втрату, але знаю, що вiн так нiколи й не знайшов розради. Йому здавалося, що вiн бачить ii в менi, але вiн не мiг забути, що я ж i вiдiбрав ii в нього; коли вiн цiлував мене, з його зiтхань i судорожних обiймiв я вiдчував, що до цих пестощiв домiшуеться й гiркий жаль, роблячи iх ще нiжнiшими. Коли вiн хотiв поговорити зi мною про матiр, я вiдповiдав йому: «Але ж ми плакатимемо, тату», – i самi цi слова вже викликали його сльози. «Ох, – говорив вiн зi стогоном, – поверни ii менi, утiш мене, заповни порожнечу в моiй душi. Хiба я любив би тебе так сильно, якби ти був лише моiм сином?» Вiн помер через сорок рокiв пiсля ii кончини на руках своеi другоi дружини, але з iм’ям першоi на устах i з ii образом в серцi.
Ось якi люди дали менi життя. З усiх небесних дарiв, що дiсталися iм, вони передали менi лише чутливе серце, але цей дар, що був iхнiм щастям, став для мене нещастям усього життя.
Народився я вмираючим, мене майже i не сподiвалися зберегти. Я принiс у собi зародок хвороби, що посилилася з роками, яка й дотепер дае менi передихнути лише для того, аби я страждав ще жорстокiше iнакше. Одна з батькових сестер урятувала мене своiм турботливим доглядом. Тiеi митi, коли я пишу цi рядки, вона ще жива; у вiсiмдесят рокiв вона доглядае чоловiка, який молодший за неi, але виснажений пиятикою. Люба тiтонько, я прощаю вам, що ви змусили мене жити, i дуже засмучений, що не можу на схилi ваших днiв вiддячити нiжними турботами за тi пiклування, якими ви оповили початок мого життя. Моя няня Жаклiна теж iще жива, дужа i здорова. Руки, якi вiдкрили менi очi при народженнi, закриють менi iх пiсля смертi.
Я навчився почувати ранiше, нiж думати, – це спiльна людська доля. Я пiзнав ii на собi, як нiхто iнший. Не пам’ятаю, що я робив до п’яти-шести рокiв. Не знаю, як навчився читати, пам’ятаю лише про свое враження вiд першого читання: саме тодi я почав усвiдомлювати себе. Матiр моя залишила таку-сяку бiблiотеку, i якось пiсля вечерi ми з батьком почали читати. Спочатку батько хотiв лише запропонувати менi цiкавi книжки для вправляння в читаннi, але незабаром нам стало так цiкаво, що ми читали по черзi не вiдриваючись i проводили за цим заняттям цiлi ночi. Ми зупинялися, аж коли дочитували книжку до кiнця. Інодi батько, почувши пiд ранок щебетання ластiвок, говорив збентежено: «Ходiмо спати; я ще бiльша дитина, нiж ти».
Завдяки такiй небезпечнiй методi я не лише швидко навчився вiльно читати, а й набув рiдкiсного для свого вiку знання про пристрастi. Я не знав про те, що породжувало вже знайомi менi почуття. Я нiчого не дiзнався, але все пережив. Цi невиразнi переживання не зiпсували мого розуму, але сформували його на свiй кшталт, вселивши менi химернi й романтичнi уявлення про життя, вiд яких мене не вилiкували анi досвiд, анi роздуми.
Всi романи були прочитанi до лiта 1719 року. На наступну зиму ми знайшли собi iнше заняття. Вичерпавши материну бiблiотеку, ми звернулися до частини бiблiотеки ii батька, що дiсталася нам. На щастя, вона мала гарнi книги, та iнакше й бути не могло, позаяк, хоча збирав ii пастор i навiть учений, що було тодi в модi, але людина зi смаком i розумом. У кабiнет мого батька переселилися такi книги, як «Історiя Церкви та Імперii» Ле Сюера,[3 - Ле Сюер Жан (1602–1681) – французький протестантський священик та iсторик церкви.] «Бесiди про всесвiтню iсторiю» Боссюе,[4 - Боссюе Жак-Бенiнь (1627–1704) – французький проповiдник, письменник, iдеолог абсолютизму. «Бесiди про всесвiтню iсторiю» написав для спадкоемця французького престолу, намагався довести «божественнi права» короля.] «Славетнi люди» Плутарха,[5 - Плутарх – грецький iсторик I ст. до н. е.] «Історiя Венецii» Нанi,[6 - Нанi Джованнi (1616–1678) – iсторик та полiтичний дiяч Венецiанськоi республiки; праця, яку згадуе Руссо, мае назву «Історiя Венецii з 1613 по 1671 р.».] «Метаморфози» Овiдiя,[7 - Овiдiй – останнiй з поетiв «золотоi доби» римськоi лiтератури. «Метаморфози» («Перевтiлення») – найбiльша поема римськоi лiтератури.] Ля Брюер,[8 - Ля Брюер Жан де (1645–1696) – французький письменник, автор «Характерiв, або Моральних портретiв» (1688).] «Свiти» Фонтенеля[9 - Фонтенель Бернар Ле Бов’е де (1657–1757) – французький письменник, автор науково-популярного твору «Бесiди про множиннiсть свiтiв» та «Дiалогiв мертвих», в яких представленi дiалоги великих людей давнини на рiзноманiтнi фiлософськi та моральнi теми.] та його ж «Дiалоги мертвих», декiлька томiв Мольера. Я читав iх щодня, поки батько працював, i приохотився до такого читання, що було рiдкiсним i, мабуть, унiкальним явищем у моему вiцi.
Найбiльше менi подобався Плутарх. Задоволення, з яким я без кiнця перечитував його, трохи вилiкувало мене вiд романiв; незабаром я почав вiддавати перевагу Агезiлаю, Бруту i Аристиду перед Орондатом, Артамене i Юве.[10 - Реальними iсторичними постатями Стародавнього свiту, що згадуються в «Життеписах» Плутарха як патрiоти та борцi за щастя родини, е Агезiлай, Брут та Аристид; натомiсть Орондат, Артамен i Юве – героi романiв французьких письменникiв XVII ст. мадам де Скюдерi та Кальпренеду.] Це цiкаве читання i розмови про прочитане з батьком розвинули в менi той вiльний республiканський дух, ту неприборкану, горду, нетерпиму до ярма i рабства вдачу, яка мучила мене все життя в обставинах, що найменше пiдходили для ii вияву. Я мрiяв про Рим та Афiни i жив, так би мовити, серед великих. Народившись громадянином Республiки i сином полум’яного патрiота, я запалювався його прикладом, уявляв себе греком або римлянином i втiлював у собi того героя, життепис якого читав; коли мене вражало оповiдання про подвиги твердостi й мужностi, очi моi блищали i голос звучав гучно. Одного разу я перелякав рiдних, коли розповiдав за столом про подвиги Сцеволи[11 - Гай Муцiй Сцевола – легендарний римський герой, який спалив пiд час допиту на вогнi свою лiву руку.] i, бажаючи дiлом пiдтвердити свою розповiдь, простягнув руку до жаровнi.
Мiй брат був старший за мене на сiм рокiв. Вiн учився батькiвського ремесла. Мене надто любили, тим самим обдiляючи брата, i його виховання зазнало шкоди вiд такого нехтування. Вiн став гультяем, ще не досягши вiку, коли можлива справжня розпуста. Його влаштували до iншого майстра, звiдки вiн тiкав так само, як з рiдноi домiвки. Я майже не бачив його; можна сказати, що я майже не був з ним знайомий, а проте я не переставав нiжно любити його, а вiн любив мене так, як здатний любити гультiпака. Пам’ятаю, якось батько суворо i гнiвно карав брата, а я рвучко кинувся до нього й мiцно обiйняв, затуливши собою. Я прикривав його своiм тiлом вiд ударiв i так уперто робив це, що батько, чи то обеззброений моiми криками i сльозами, чи то не бажаючи покарати мене дужче за брата, зглянувся на нього. Врештi-решт брат мiй геть збився з пуття, утiк i зник остаточно. Через деякий час ми дiзналися, що вiн у Нiмеччинi. Вiн не написав нам жодного разу, й вiдтодi ми не отримували про нього звiсток. Так я залишився единим сином.
Якщо цього нещасного хлопчика виховували абияк, то з його братом поводилися iнакше. Навiть про царських дiтей не пiклувалися так старанно, як ходили коло мене в першi роки мого життя. Рiднi обожнювали мене i, що ще бiльша рiдкiсть, любили, але не панькали. Жодного разу, аж поки я покинув рiдний дiм, менi не давали гасати вулицею з iншими дiтьми, нiкому не доводилося стримувати в менi вередування чи потурати забаганкам, якi приписуються природi, але породжуються лише поганим вихованням. Я мав вади свого вiку, був пащекуватий, любив солодощi i часом брехав. Мiг красти фрукти, цукерки, iжу, але менi не давало втiхи завдавати iншим болю, псувати речi, звалювати провину на iнших, мучити тварин. Пам’ятаю, одначе, що якось я напудив у казанок сусiдки, панi Кло, поки вона була в церквi. Зiзнаюся навiть, що цей спогад усе ще звеселяе мене, бо панi Кло, по сутi добра жiнка, була все ж таки надзвичайно буркотливою старушенцiею. Така коротка i правдива iсторiя моiх дитячих злочинiв.
Як мiг би я зробитися злим, коли перед моiми очима були тiльки приклади лагiдностi, i мене оточували найдобрiшi люди на свiтi? Батько, тiтка, няня, нашi родичi, друзi, сусiди й усi навколо мене не пiдкорялись менi, але любили мене; я також любив iх. Моя воля була так мало збуджена i зустрiчала так мало спротиву, що менi майже не спадало на думку чогось бажати. Можу присягнутися, що до мого вступу до майстра я й не знав, що таке забаганка. Весь час, окрiм тих годин, коли я читав або писав коло батька i коли няня водила мене гуляти, я проводив зi своею тiткою. Я дивився, як вона вишивала, i слухав, як вона спiвала, сидячи чи стоячи бiля неi; i був задоволений. Їi веселiсть, лагiднiсть i приемне обличчя справляли на мене таке сильне враження, що я досi виразно бачу ii риси, ii погляд, ii манери: я пам’ятаю ii ласкавi слова, я мiг би описати ii одяг i зачiску, не забувши двох чорних кучерiв на скронях за модою того часу.
Я переконаний, що iй я завдячую любов’ю чи, точнiше, пристрастю до музики, пристрастю, що розвинулася в менi тiльки набагато пiзнiше. Вона знала напрочуд багато арiй та пiсень, якi спiвала несильним, але приемним голосом. Яснiсть душi цiеi прекрасноi дiвчини проганяла задумливiсть i смуток вiд неi самоi i вiд усiх, хто оточував ii. Спiв ii так зачаровував мене, що багато з ii пiсень надовго залишалися в моiй пам’ятi; але навiть i тепер, коли я зовсiм забув iх, у мiру того, як я старiю, вони воскресають у пам’ятi з невимовною чарiвнiстю. Чи можна повiрити, що я, старий базiка, змучений клопотами i стражданнями, iнодi ловлю себе на тому, що плачу, як дитя, наспiвуючи цi пiсеньки розбитим i тремтячим голосом? Особливо ясно згадався менi мотив однiеi з пiсень, але, попри всi зусилля згадати ii слова, друга половина iх вислизае з моеi пам’ятi, хоча менi невиразно пам’ятаються якiсь рими. Ось ii початок i те, що я пам’ятаю з подальшого:
Tircis, je n’ose
Еcouter ton chalumeau
Sous l’ormeau;
Car on en cause
Dеj? dans notre hameau.
…
… un berger
… s’engager
… sans danger
Et toujours l’еpine est sous la rose.[12 - Тiрсiсе, я не могла слухати твою сопiлку пiд в’язом: про це вже говорять у нашому селi. Серцю небезпечно аж так прихилятися до пастуха. І в троянди завжди е колючки (фр.).]
Я намагаюся збагнути, в чому полягае зворушлива чарiвнiсть, яку мае для мого серця ця пiсенька: це примха, якоi я не розумiю; але я геть не в змозi доспiвати ii до кiнця без того, щоб сльози не зупинили мене. Я сто разiв збирався написати до Парижа, аби менi знайшли решту слiв, якщо хтось iще пам’ятае iх. Але я майже певен, що втiха, яку менi дае спогад про цю пiсеньку, зменшиться, коли я отримаю доказ того, що не лише моя бiдолашна тiтонька Сюзон, а й iншi спiвали ii.
Такi були першi вподобання початку мого життя: так почало формуватися чи виявлятися в менi мое серце, горде i нiжне водночас, i моя вдача, жiночна, але непогамовна, – вдача, що вiчно коливаеться мiж слабкiстю й мужнiстю, мiж знемогою й доблестю, аж до кiнця змушувала мене заходити у протирiччя iз самим собою i спричинилася до того, що i стриманiсть, i насолода, i задоволення, i розсудливiсть однаково вислизали вiд мене.
Процес мого виховання був перерваний нещастям, наслiдки якого вплинули на все мое життя. Мiй батько посварився з паном Готье, французьким капiтаном, який мав родичiв у Радi. У цього Готье, людини нахабноi i пiдлоi, кров заюшила з носа, i, щоб помститися батьковi, вiн звинуватив його в тому, що той оголив шпагу в мiстi. Батьковi загрожувала в’язниця, i вiн вимагав, щоб туди ж, згiдно iз законом, спровадили i його обвинувача. Вiн не зумiв цього добитися i визнав за краще покинути Женеву й назавжди розлучитися з батькiвщиною, нiж поступитися в тому, що зачiпало його честь i свободу.
Я залишився на пiклуваннi дядька Бернара, що служив у той час на женевських укрiпленнях. Його старша дочка померла, але в нього залишався син мого вiку. Нас обох вiддали у Боссе,[13 - Боссе – селище на кордонi Францii та Швейцарii, година дороги вiд Женеви.] у пансiон до пастора Ламберсье, щоб навчити латини та iнших дурничок, що звуться освiтою.
Два роки сiльського життя трохи пом’якшили мою римську твердiсть i повернули мене в дитинство. У Женевi, де мене не силували, я був посидючий i любив читання, що було майже единою моею розвагою. Навчання в Боссе змусило мене полюбити iгри, що стали вiдпочинком вiд занять. Я не втомлювався тiшитися новим для мене сiльським життям i так полюбив його, що ця любов нiколи в менi не згасала. Спогад про щасливi днi, що я провiв у селi, змусив мене в будь-якому вiцi жалкувати за сiльським життям, аж поки, врештi, я знову повернувся туди. Пастор Ламберсье, людина вельми розумна, не нехтував нашою освiтою, але й не надто нас перевантажував. Доказом того, що вiн добре вiв справу, е та обставина, що, незважаючи на свою вiдразу до будь-якого примусу, я нiколи не згадував з огидою годин навчань, i хоча навчився небагато чого, але без зусиль, i згодом нiчого не забув.
Простота такого сiльського життя стала для мене неоцiненним благом, вiдкривши мое серце дружбi. Досi я знав хоча й пiднесенi, але лише уявнi почуття. Звичка до спiльного мирного життя сприяла нашому нiжному зближенню з кузеном Бернаром. Дуже скоро я полюбив його бiльше, нiж власного брата, i ця прихильнiсть нiколи не зникала. Це був високий, худий i тендiтний хлопець, покiрливий духом i слабкий тiлом, що не надто зловживав перевагою, яка надавалася йому в домi як синовi мого опiкуна. У нас були однаковi заняття, розваги i смаки: ми були самi, однакового вiку, i кожен з нас потребував товариша; для нас розлучитися було те ж саме, що знищити себе. Хоча нам i не доводилося часто доводити одне одному нашу взаемну прихильнiсть, вона була надзвичайною, i ми не лише не могли й митi прожити порiзно, але й не уявляли, що таке може трапитися. У нас обох була вдача, що легко поступалася ласцi; ми обидва були люб’язнi, коли нас не змушували до цього, i доходили порозумiння в усьому. Якщо, з вини наших вихователiв, на iх очах вiн первував надi мною, то наодинцi з ним верховодив я, i це вiдновлювало рiвновагу. Пiд час занять я пiдказував йому, якщо вiн затинався. Коли мiй урок був готовий, я допомагав йому справитися з його завданням, а в наших забавах моя активнiша вдача завжди керувала ним. Одне слово, нашi характери так добре сходилися, що ми мiцно дружили i понад п’ять рокiв були майже нерозлучнi, як у Боссе, так i в Женевi. Сказати правду, ми частенько билися, але розбороняти нас не доводилося, бо нашi сварки тривали не бiльше чвертi години, i ми нiколи не жалiлися один на одного. Можливо, цi подробицi здадуться не вартими уваги, але вони змальовують приклад стосункiв, може, единий з того часу, як iснують дiти.
Життя в Боссе так пiдходило менi, що все це мало лише протривати довше, щоб цiлком змiцнити мою вдачу. Основу його становили нiжнi, любовнi, мирнi почуття. Гадаю, жодна людська iстота не була з природи так мало марнославна, як я. Я пiддавався високим душевним пориванням, але незабаром повертався до солодкоi млостi. Найбiльше я жадав загальноi любовi. Я був покiрливий, мiй кузен був покiрливий, покiрливi були й самi нашi вихователi. Протягом аж двох рокiв менi не довелося стати анi свiдком, анi жертвою злих почуттiв. Над усе менi подобалося бачити всiх задоволеними мною. Нiколи не забуду, як у церквi, вiдповiдаючи катехiзис, я найбiльше засмучувався вiд того, що моi запинки викликали тiнь тривоги i досади на обличчi мадемуазель Ламберсье. Це завдавало менi бiльше горя, нiж страх зганьбити себе при всiх, що страшенно лякало мене, бо, будучи малочутливим до похвал, я завжди був чутливий до сорому; i можу сказати, що очiкування догани вiд мадемуазель Ламберсье хвилювало мене менше, нiж страх прикро вразити ii.
Тим часом i вона, i пастор бували iнодi суворi. Та оскiльки iхня суворiсть, майже завжди заслужена, нiколи не супроводжувалася гнiвом, я засмучувався, але не обурювався. Я бiльше боявся не догодити, нiж бути покараним, i знаки невдоволеностi переживав тяжче, нiж тiлесне покарання. Важко висловитися яснiше, але необхiдно. Якби люди краще бачили далекi наслiдки бездумно й без розбору вживаних ними методiв виховання, як швидко вони змiнили б iх! Наведу лише один приклад, такий поширений, який i згубний, бо вiн вельми повчальний.
Люблячи нас, як мати, мадемуазель Ламберсье вживала i материнську владу, в разi потреби караючи нас рiзками. Досить довго вона лише погрожувала нам, i погроза такого зовсiм нового для мене покарання неабияк лякала мене. Але пiсля екзекуцii я побачив, що очiкування виявилося страшнiшим за кару, i, що найдивнiше, покарання лише посилило мою любов до тiеi, котра мене покарала. Тiльки сила цiеi любовi i моя природна смиреннiсть заважали менi навмисно добиватися повторного покарання, бо воно залишило в менi бiльше бажання зазнати його знову вiд тiеi самоi руки, нiж страху, позаяк до болю й сорому домiшалася й чуттева насолода. Зауважу, що дiстати рiзок вiд пастора менi зовсiм не хотiлося, – у справу, безперечно, втрутився рано розбуджений статевий iнстинкт. Але з братовою вдачею побоюватися такоi пiдмiни не варто було, i якщо я не добивався нового покарання, то лише з остраху розсердити мадемуазель Ламберсье, бо така була влада любовi, хай i породженоi чуттевiстю, над моiм серцем.
Можу з чистою душею сказати, що повторне шмагання, з яким я зволiкав, але якого не боявся, сталося не з моеi вини, тобто не з моеi волi. Але другий раз став i останнiм, бо мадемуазель Ламберсье помiтила за якимись ознаками, що покарання не досягае мети, i заявила, що вiдмовляеться вiд нього, позаяк воно ii надто стомлюе. Ранiше ми спали в ii кiмнатi, а взимку iнодi i в ii лiжку. Два днi по тому нас поклали спати в iншiй кiмнатi, i з того часу вона поводилася зi мною як з дорослим хлопцем – честь, без якоi я охоче б обiйшовся.
Хто повiрив би, що рiзки, отриманi у вiцi восьми рокiв вiд тридцятирiчноi дiвчини, мали вирiшальний вплив на моi схильностi, бажання, пристрастi та й мене самого до кiнця життя, i до того ж у напрямi, протилежному тому, що мав стати його природним наслiдком? Спалахнувши, чуттевiсть так змiнила моi прагнення, що я не шукав уже нiчого iншого, крiм того, що одного разу вiдчув. Незважаючи на те, що кров моя бурхала мало не з самого народження, я зберiг свою чистоту до того вiку, коли розвиваються найхолоднiшi й запiзнiлi темпераменти. Мене довго мучили якiсь незрозумiлi бажання, я жадiбно, з полум’ям в очах, дивився на гарних жiнок; вони постiйно малювались моiй уявi, i я подумки змушував iх дiяти так, як це робила мадемуазель Ламберсье.
Навiть коли закiнчилося дитинство, ця дивна пристрасть зберегла менi чеснi звичаi, яких, здавалося б, мусила позбавити. Якщо й бувае цнотливе виховання, то саме таке я й дiстав. Три моi тiтки являли собою не лише зразкову мудрiсть, а й скромнiсть, давно вже забуту жiнками. Мiй батько, що полюбляв розваги, але був люб’язний по-старомодному, нiколи не вимовляв при коханих жiнках слiв, од яких могла б зашарiтися невинна дiвчина, i нiде до дiтей не ставилися з такою повагою, з якою ставилися до мене в моiй родинi. У Ламберсье на це зверталася не менша увага, i однiй дуже добрiй служницi вiдмовили в мiсцi за те, що вона сказала при нас якесь вульгарне слiвце. Я не лише аж до отроцтва не мав нiякого уявлення про злягання, але навiть неясна думка про нього являлася менi у виглядi вiдразливих потворних образiв. Повii вселяли менi жах, на розпусникiв я дивився з презирством i навiть зi страхом; саме до цього доходила моя огида до пороку з того часу, як одного разу, гуляючи стежкою в Малому Сакконi, я розгледiв обабiч вiд неi заглиблення у грунтi, де, як менi сказали, цi люди вiддавалися розпустi. Думаючи про це, я уявляв собi лише те, що бачив у собак, i на саму цю думку менi ставало млосно.
Забобони виховання, самi по собi здатнi стримати першi вибухи палкого темпераменту, доповнилися вiдволiкаючим впливом, який справили на мене першi дотики чуттевостi. Уявляючи тiльки те, що змiг вiдчути, незважаючи на надто бурхливе хвилювання кровi, я жадав лише вже знайомоi менi втiхи, навiть не пiдозрюючи, як близько до неi iнша, яку зробили в моiх очах огидною. У своiй безглуздiй еротичнiй несамовитостi й дивних вихватках, до яких вона мене iнодi доводила, я подумки вдавався до послуг жiнок, але нiколи й не думав, що вiд них доведеться чекати зовсiм не того, чого я так пристрасно бажав.
Ось так, маючи дуже гарячий, дуже пристрасний i рано розвинутий темперамент, я прожив свое отроцтво, не бажаючи i не знаючи iнших чуттевих утiх, окрiм тих, про якi менi мимоволi дала уявлення мадемуазель Ламберсье. І коли я став чоловiком, мене знов оберегло те, що мало б занапастити. Моi дитячi фантазii не зникли, а злилися з iншими, що iх запалювала в менi чуттевiсть. Я нiколи не мiг роздiлити iх, i мiй шал, укупi з природною боязкiстю, зробив мене несмiлим iз жiнками. Я не мiг сам собi дати насолоду, якоi чекав вiд iнших, а та, що могла ii дати, не могла без слiв угадати, чого я хотiв. Так я i провiв свое життя, мовчки пристрасно жадаючи тих, кого найдужче кохав. Але, не наважуючись вiдкрити своi бажання, я тiшився стосунками, що наводили на думку про них. Стояти навколiшки перед владною коханою, пiдкорятись ii наказам, благати прощення було для мене найсолодшою втiхою; i що сильнiше уява розпалювала менi кров, то бiльше я ставав схожий на боязкого зiтхальника. Ясно, що такий вид любовноi пристрастi розвиваеться не надто швидко i не особливо небезпечний для доброчесностi ii об’ектiв. Отже, я мало мав фiзичних утiх, але не припиняв тiшитися по-своему, тобто в уявi. Ось як моя чуттевiсть укупi з боязкiстю i романтичним розумом зберегли менi чесну вдачу i чистоту почуттiв. Коли б я був смiливiший, моi схильностi укинули б мене у вир найгрубiших утiх.
Я зробив перший i найважчий крок у темному й брудному лабiринтi своiх зiзнань. Найважче зiзнаватися не в злочинах, а в тому, що смiшне й ганебне. Але тепер, пiсля того, про що я тiльки-но зважився розповiсти, я певен себе, i мене вже нiщо не зупинить. Про те, чого коштувало менi це зiзнання, можна судити з того, що нiколи, навiть у хвилини найтiснiшоi близькостi з тими, кого я кохав, у митi несамовитоi пристрастi, що робила мене слiпим i глухим i змушувала забути про себе, я не наважувався признатися в своему божевiллi й просити про едину милiсть, якоi менi бракувало. Лише раз, у дитинствi, розповiв я про свое бажання дiвчинцi мого вiку, i вона сама зголосилася зробити менi цю послугу.
Отже, повертаючись до перших проявiв своеi чуттевостi, я бачу, що поеднання одних елементiв, попри iх гадану несумiснiсть, енергiйно справило единий i простий ефект, тодi як iншi, але подiбнi з вигляду елементи, через певнi обставини впливали на мене цiлком по-iншому. Хто повiрив би, наприклад, що одне з найсильнiших поривань моеi душi живилося з того самого джерела, звiдки влилися в мою кров слабкiсть i ласолюбство? Але пiдтвердження тому можна побачити, не вiддаляючись вiд сюжету, про який я щойно говорив.
Якось я вчив урок у кiмнатi поряд з кухнею. Служниця поклала сушити на плиту гребiнцi мадемуазель Ламберсье. Коли вона повернулася по них, виявилося, що в одному з них виламанi всi зубцi. На кого скласти провину? Нiхто, крiм мене, не входив до кiмнати. Мене допитали, i я сказав, що не чiпав гребiнця.
Пан Ламберсье iз сестрою вмовляли мене зiзнатися, переконували, погрожували; я затято стояв на своему; але iх упередженiсть пересилила моi заперечення, хоча iм i здавалося, що я вперше так нахабно брехав. До провини поставилися серйозно, вона була того варта. Злiсть, брехня i упертiсть заслуговували на кару, але вчинила ii цього разу не мадемуазель Ламберсье. Написали дядьковi Бернару, i вiн приiхав. Мого сердешного кузена звинувачували в iншiй, не менш серйознiй провинi, i на нас обох була накладена однакова кара. Вона була жахлива. Якби, шукаючи лiкiв у самiй хворобi, так намагалися назавжди притупити мою порочну чуттевiсть, кращого засобу i не знайшлося б. Пiсля цього вона надовго дала менi спокiй.
Зiзнання вiд мене так i не добилися. Багато разiв покараний i доведений до жахливого стану, я залишився непохитний. Я пiшов би й на смерть, я був до цього готовий. Силi довелося вiдступити перед диявольською затятiстю дитини, бо саме так називали мою твердiсть. Тож я вийшов iз жорстокого випробування роздертим на шматки, але сповнений безмежноi радостi.
Пiсля тiеi пригоди минуло майже п’ятдесят рокiв, i я не боюся нового покарання за той самий злочин, а тому перед лицем Неба заявляю, що був у ньому неповинний, не ламав i не чiпав гребеня, не пiдходив до плити i навiть не думав про це. Не питайте мене, як трапилася поломка, я цього не знаю i зрозумiти не можу, але знаю точно, що моеi провини в тому немае.
Уявiть собi вдачу, боязку i слухняну в звичайному життi, але полум’яну, горду й нестримну у пристрастях розважливоi дитини, що знала завжди лише м’яке, справедливе, поблажливе поводження, навiть не мала уявлення про несправедливiсть i вперше зазнала жахливоi несправедливостi саме вiд тих людей, яких вона найбiльше любила i поважала, – який переворот у думках! Який хаос почуттiв! Яке потрясiння в серцi, розумi i в усiй ii маленькiй духовнiй i етичнiй iстотi! Уявiть усе це, якщо можете, бо сам я не в змозi дати раду тому, що вiдбувалося тодi в менi.
Я не мав ще достатньо розуму, щоб оцiнити, наскiльки зовнiшнi обставини говорили проти мене, i поставити себе на мiсце iнших. Я був на своему мiсцi й вiдчував лише суворiсть жахливого покарання за злочин, якого не коiв. Фiзичний бiль, хоча i гострий, терзав мене менше, нiж обурення, лють i вiдчай. Мiй кузен, який опинився майже в подiбному становищi, позаяк за ненавмисну провину його покарали як за навмисну, обурювався i кипiв гнiвом разом зi мною. Задихаючись од слiз, ми судорожно обiймали одне одного, лежачи в одному лiжку, а коли нашi юнi серця дiстали деяку полегкiсть i ми змогли видобути свiй гнiв, ми сiли й почали щосили гукати: Carnifex! Carnifex! Carnifex![14 - Кат (лат.).]
Навiть тепер, коли я пишу цi рядки, мiй пульс прискорюеться; тих хвилин я нiколи не забуду, проживи я хоч сто тисяч рокiв. Це перше вiдчуття несправедливого насильства так глибоко закарбувалося в мою душу, що думки про нього повертають мене в стан колишнього хвилювання; а саме почуття, що стосувалося спочатку мене одного, змiцнiло i так вiдiрвалося вiд особистого iнтересу, що, побачивши будь-яку несправедливiсть, хоч би хто був ii об’ектом i хоч би де вона вiдбувалася, мое серце спалахуе так, нiби вона спрямована проти мене. Коли я читаю про жорстокiсть лютого тирана, про хитрi лиходiйства негiдника-священика, я готовий негайно зарiзати мерзотникiв, навiть якщо менi судилося загинути за це. Не раз я кидався за пiвнем, коровою чи собакою i жбурляв у них камiнням, коли бачив, як вони мучать iншу тварину лише тому, що вiдчувають себе сильнiшими. Думаю, що цей душевний порух властивий менi з природи, але багато в чому його погiршила й довготривала пам’ять про першу несправедливiсть, якоi я зазнав.
Так скiнчилась мое безтурботне дитинство. З тiеi хвилини я перестав тiшитися чистим щастям, i навiть сьогоднi вiдчуваю, що спогади про красу дитинства закiнчуються саме тут. Ми залишалися в Боссе ще кiлька мiсяцiв. Ми почували те саме, що, з переказiв, почувала перша людина в земному раю, коли вже втратила здатнiсть ним утiшатися: зовнi все виглядало, як i ранiше, а насправдi життя цiлковито змiнилося. Любов, повага, близькiсть i довiра не пов’язували бiльше учнiв з iх наставниками, вони вже не здавалися нам божествами, що читали в наших серцях. Ми менше соромилися погано чинити та бiльше боялися бути викритими, ми почали ховатися, ремствувати i брехати. Всi вади нашого вiку затьмарили нашу невиннiсть i спотворили нашi iгри. Сама сiльська мiсцевiсть утратила в наших очах чарiвнiсть м’якостi i простоти, що зворушуе душу: вона стала здаватися нам пустинною i похмурою, нiби вкрилася запоною, що сховала вiд нас ii красу. Ми закинули свiй садок, своi трави i квiти.
Ми бiльше не длубалися в землi i не скрикували з радощiв, побачивши посаджену нами i пророслу насiнину. Нам осоружним стало таке життя, ми осоружними стали iншим; мiй дядько забрав нас, i ми розлучилися з паном Ламберсье та його сестрою, переситившись одне одним i мало шкодуючи про розлуку.
Пiсля мого вiд’iзду з Боссе минуло близько тридцяти рокiв, i за весь цей час мое сiльське життя жодного разу не поставало в моiй пам’ятi у приемних i скiльки-небудь зв’язних картинах. Але вiдтодi, як я перейшов межу зрiлостi й хилюся до старостi, я вiдчуваю, як цi спогади вiдроджуються, витiсняючи iншi, i постають у моiй пам’ятi iз зростаючими з кожним днем чарiвнiстю i силою, нiби я, передчуваючи захiд життя, намагаюся знов ухопитися за його початок. Будь-якi дрiбнi подii тiеi пори менi подобаються вже тим, що належать йому. Я пригадую всi подробицi мiсця дii, часу доби, людей. Бачу служницю, що прибирае в кiмнатi, ластiвку, що влiтае у вiкно, муху, що сiдае менi на руку, коли я вiдповiдаю свiй урок, бачу всю обстанову нашоi кiмнати: праворуч книжкова шафа пана Ламберсье, гравюра iз зображенням усiх пап, барометр, великий календар, кущi малини, що росли в нашому високо розташованому саду, в який нiби заглиблювався заднiй фасад будинку, i затемняли вiкно, iнодi вриваючись у кiмнату. Знаю, що читачам не дуже вже й треба все це знати, але це потрiбно менi самому. То чому б менi не переказати вам п’ять-шiсть незначних пригод тiеi щасливоi пори, згадуючи якi, я все ще тремчу вiд утiхи? Гаразд, я звiльню вас вiд п’яти i розповiм про одну, але ж дозвольте менi розповiдати якомога довше, щоб продовжити втiху.
Якби я дбав лише про вашу втiху, я вибрав би пригоду з мадемуазель Ламберсье, яка, гуляючи луками, впала так незграбно, що вся ii сукня задерлася, i вона лежала ось так, у той час як мимо проiздив сардинський король. Але iсторiя з горiшиною на терасi набагато цiкавiша для мене, оскiльки я був у нiй дiйовою особою, тодi як у першому випадку менi випало бути лише глядачем. Сказати правду, я не бачив нiчого смiшного в цьому випадку, який, будучи комiчний сам по собi, прикро вразив мене, бо трапився з тiею, яку я любив як матiр i, можливо, навiть бiльше.
О цiкавi до всього читачi, спраглi почути велику iсторiю горiшини, вислухайте-но розповiдь про цю жахливу трагедiю i спробуйте утриматися вiд тремтiння, якщо можете!
Лiворуч вiд ворiт було влаштовано терасу, на якiй ми любили сидiти в пiсляполудневi години, але там не було затiнку. Щоб дiстати тiнь, пан Ламберсье велiв посадити горiшину. Дерево посадили з усiею урочистiстю: ми стали його хрещеними i, поки засипали яму, притримували деревце руками, виспiвуючи урочистих пiсень. Для поливання навколо стовбура зробили щось подiбне до басейну. Щодня спостерiгаючи за поливанням, ми з кузеном утверджувалися в цiлком природнiй думцi, що посадити дерево куди прекраснiше, нiж пiдняти прапор над проломом. Ми поклали добути собi таку славу, не дiлячи ii хоч би там з ким.
Для цього ми зрiзали паросток молодоi верби i посадили його на терасi, неподалiк вiд величного горiха. Ми не забули зробити ямку i навколо нашого дерева, але труднiсть полягала в тому, щоб ii заповнювати, бо воду носили здалеку, i нам по неi бiгати не дозволялося. Але нашiй вербi хоч би що потрiбна була вода. Протягом кiлькох днiв ми вдавалися до всiляких хитрощiв, щоб роздобувати воду, i це пiшло деревцю на користь. Воно випустило бруньки i розкрило новi листочки, якi ми щогодини вимiрювали, переконанi в тому, що вже дуже скоро верба почне давати тiнь, незважаючи на те, що зросту в нiй було поки не бiльше пiвметра.
А що наше деревце цiлком поглинуло нашi думки i зробило нас нездатними до всякоi старанностi i навчання, шукаючи тому причину, за нами почали наглядати пильнiше. Ми розумiли, що близький фатальний момент, коли деревце залишиться без води, i упадали в розпач вiд того, що воно загине вiд засухи. Нарештi потреба, мати винахiдливостi, пiдказала нам думку, як зберегти вербу, а заразом i самих себе вiд неминучоi загибелi. Ми задумали прокопати пiд землею канавку, яка потай вiдводила б до верби частину води вiд горiхового дерева. Але втiлена iз запалом затiя спочатку провалилася. Ми погано зробили нахил, вода не стiкала, земля обсипалася i закупорювала канавку, вхiд до неi наповнювався гряззю, нiчого не виходило. Але нас нiщо не зупиняло: Labor omnia vincit improbus.[15 - Терпiнням i працею всього добудеш (лат.).] Ми поглибили i канавку, i басейн, щоб вода стiкала вiльнiше. Розрiзавши денця ящикiв на тонкi дощечки, ми частину iх поклали плиском на дно, а iншi пiд кутом поставили з бокiв i зробили, таким чином, трикутний канал для нашого водогону. На входi до нього ми встановили у виглядi граток тонкi палички, щоб вони, пропускаючи воду, затримували землю та камiнцi. Свiй витвiр ми ретельно присипали землею i прим’яли ii. У день, коли все було готово, ми чекали на годину поливання, завмираючи вiд надii i страху. Пiсля вiчностi очiкування ця година, нарештi, настала. Пан Ламберсье своiм звичаем також прийшов спостерiгати за цiею операцiею, пiд час якоi ми обидва трималися позаду нього, затуляючи свое деревце, до якого вiн вельми вдало повернувся спиною.
Ледве встигли вилити перше вiдро води, як ми побачили, що вода почала наповнювати i наш басейн. Вiд цього видовища обережнiсть покинула нас, i ми радiсно закричали, аж пан Ламберсье обернувся. А шкода, бо вiн так радiв тому, яка гарна земля пiд горiшиною i як жадiбно вона п’е воду… Здивований тим, що вода розтiкаеться в два басейни, вiн у свою чергу скрикнув, придивився й помiтив наше шахрайство. Зажадавши мотику, вiн одним ударом пiдкинув угору двi-три дощечки i, без упину на весь голос вигукуючи: «Акведук! Акведук!» – продовжував завдавати безжальних ударiв, кожен з яких вiддавався в глибинi наших сердець. За одну мить усе було зруйновано й перекопано. Пiд час цього жахливого дiйства не пролунало нi слова, окрiм того вигуку, що вiн без кiнця повторював. «Акведук! – кричав вiн, трощачи i ламаючи. – Акведук! Акведук!»
Можна припустити, що для маленьких будiвельникiв пригода вилiзла боком, але це не так: на тому все й скiнчилося. Ламберсье не сказав нам нi слова на докiр, навiть не поглянув на нас строго i бiльше не говорив з нами про це. Пiзнiше ми навiть чули, як вiн реготав, розповiдаючи про те, що сталося, своiй сестрi, – смiх Ламберсье завжди розлягався далеко. Що ще дивнiше: оговтавшись пiсля першого потрясiння, ми й самi не дуже засмутилися. Ми посадили в iншому мiсцi нове деревце i частенько згадували катастрофу, що спостигла перше, з пафосом вигукуючи: «Акведук! Акведук!» До того часу зi мною iнодi траплялися напади гордостi, коли я ставав Арiстiдом або Брутом,[16 - Перший був афiнським полководцем, спiворганiзатором Першого Афiнського морського союзу, за що отримав прiзвисько Справедливий; другий – увiйшов в iсторiю як зрадник Цезаря.] але тепер я вперше вiдчув яскраво виражене марнославство. Менi здавалося найбiльшим подвигом, що ми зумiли власними руками побудувати акведук i зробили жалюгiдну гiлочку суперницею великого дерева. У десять рокiв я змiркував про це краще, нiж Цезар у тридцять.
Думка про горiшину i маленька iсторiя, пов’язана з нею, так ясно жила чи воскресла в моiй пам’ятi, що одним з моiх найприемнiших проектiв пiд час подорожi до Женеви 1784 року був задум вiдвiдати Боссе, побачити знову свiдкiв моiх дитячих iгор i особливо дорогу горiшину, якiй було на той час близько третини вiку. Але я був тодi весь час такий заклопотаний, так мало розпоряджався собою, що не знайшов вiльноi хвилини, щоб задовольнити це бажання. У мене дуже мало можливостi, що така нагода випаде менi ще коли-небудь. Але я ще не цiлком втратив це бажання й надiю i майже певен, що якщо коли-небудь, повернувшись у цi дорогi мiсця, застану живою мою милу горiшину, то орошу ii сльозами.
Повернувшись у Женеву, я рокiв два чи три провiв у дядька, чекаючи на вирiшення своеi долi. Вiн хотiв зробити свого сина iнженером, учив його малювання i викладав йому «Елементи» Евклiда.[17 - «Елементи» Евклiда – основний твiр Евклiда, давньогрецького математика та основоположника математики.] Я за компанiю вчився всього цього i приохотився до навчання, а надто до малювання. Тим часом вирiшували – зробити мене годинникарем, прокурором чи пастором. Менi бiльше хотiлося бути пастором, бо я вважав проповiдь чудовим дiлом. Але малого доходу з маетку моеi матерi, який я дiлив з братом, для продовження навчання було недостатньо. Позаяк мiй вiк ще дозволяв не поспiшати з вибором, я жив i далi у дядька, марнуючи час i не припиняючи платити досить велику суму за свое утримання.
Дядько жив, як i мiй батько, для власноi насолоди, але не вмiв, як той, пiдкорятися своiм обов’язкам i мало пiклувався про нас. Тiтонька, жiнка святоблива i трохи пiетистка,[18 - Пiетистка – прихильниця пiетизму, однiеi з найбiльш святенницьких сект у протестантизмi, що виникла наприкiнцi XVII ст. в Нiмеччинi.] бiльше любила спiвати псалми, а не наглядати за нашим вихованням. Нам давали майже цiлковиту свободу, якою ми нiколи не зловживали. Як i ранiше нерозлучнi, ми були щасливi один одним i, не спiлкуючись iз пустунами-ровесниками, не набралися й поганих звичок, до яких могло б нас пiдштовхнути неробство. Але даремно я кажу про неробство, бо нiколи в життi ми ще не були такi зайнятi! Характерно, що всi нашi забави утримували нас удома, тож у нас i спокуси не виникало тiкати на вулицю. Ми робили клiтки, сопiлки, волани, барабани, будиночки, водянi гармати, арбалети. Ми псували iнструменти мого любого дiда, аби, наслiдуючи його, майструвати годинник. Найбiльше нам подобалося базграти папiр, малювати аквареллю, розфарбовувати, переводити фарби. Якось до Женеви приiхав iталiйський шарлатан Гамба-Корта.[19 - Італiйський шарлатан Гамба-Корта – iм’я з iталiйськоi перекладаеться як «Коротка нога». Італiйська приказка – «у брехнi короткi ноги».] Ми сходили раз подивитися на нього i бiльше не захотiли. Але у нього були марiонетки, i ми почали майструвати ляльок. Його марiонетки розiгрували щось подiбне до комедiй, i ми вигадали комедii для своiх. Не маючи машинки, ми самi змiнювали голос, щоб говорити за Полiшинеля, i грали цi чудовi комедii для своiх бiдолашних рiдних, у яких вистачало терпiння дивитися нас i слухати. Але одного разу дядько Бернар прочитав у сiм’i прекрасну проповiдь, яку вiн сам i написав. Ми негайно закинули комедii i заходилися складати проповiдi. Я знаю, що всi цi подробицi не дуже цiкавi, але вони показують, яке гарне початкове виховання ми здобули, бо, майже цiлком розпоряджаючись часом i самими собою в такому нiжному вiцi, ми зовсiм не вiдчували потреби зловживати своею свободою. Ми так мало потребували товаришiв, що нехтували нагодою завести знайомство. Коли ми ходили гуляти, ми дивилися на iхнi iгри без будь-якоi заздростi, навiть не думаючи взяти в них участь. Дружба так наповнювала нашi серця, що нам досить було бути разом, щоб найпростiшi речi давали нам втiху.
Бачачи нашу нерозлучнiсть, на нас звернули увагу, тим паче, що мiй кузен був дуже високий, а я малий на зрiст, i ми були досить забавною парочкою. Його довга тонка фiгура, маленьке личко, схоже на печене яблучко, недбала хода i очевидна слабкiсть викликали насмiшки iнших дiтей. Йому дали прiзвисько Барна Бреданна[20 - Нав’ючений осел (савойський дiалект).] мiсцевою говiркою, i щойно ми з’являлися, як з усiх бокiв лунало: «Барна Бреданна!» Вiн зносив це спокiйнiше за мене. Я сердився, лiз у бiйку, а саме цього й добивалися маленькi розбишаки. Я бився, мене лупцювали. Мiй нещасний кузен пiдтримував мене, як мiг, але вiн був слабкий, його звалювали з нiг одним ударом кулака. Тодi я розлючувався, i менi добряче перепадало. Дражнили не мене, а «Барна Бреданна», але я так розпалив iхню злiсть своею норовливiстю, що ми наважувалися виходити лише тодi, коли вони були в класi, боячись, що школярi переслiдуватимуть нас криками i стусанами.
Отак я вже й виявився захисником справедливостi. Щоб стати паладином за всiею формою, менi бракувало лише дами серця; у мене ж iх було двi. Час вiд часу я вiдвiдував свого батька в Нiонi, мiстечку в кантонi Во, де вiн влаштувався. Мого батька дуже любили, i прихильнiсть до нього поширювалась на його сина. Поки я недовго гостював у нього, мене пестили всi наввипередки. Особливо ласкава була зi мною якась панi Вюльсон, а ii дочка, до всього ще, вибрала мене своiм кавалером. Уявiть-но собi одинадцятирiчного кавалера при двадцятидворiчнiй дiвчинi! Але всi цi пустунки так люблять висувати вперед маленьких ляльок, щоб затулити ними великих, або щоб привертати iх грою з дiтьми, якiй вони вмiють надати стiльки чарiвностi! Що до мене, то я зовсiм не вiдчував рiзницi наших рокiв, приймав усе серйозно й вiддавався iй усiм серцем, чи, точнiше, головою, бо був закоханий лише розумово, хоча i втрачав розум. Вiд усiх моiх захоплень, хвилювань i шаленства можна було померти зо смiху.
Я знаю два види кохання, дуже рiзних i справжнiх, що не мають мiж собою майже нiчого спiльного, хоча обидва надто гарячi й вiдрiзняються вiд нiжноi дружби. Все мое життя подiлилося мiж цими двома видами кохання, i менi доводилося навiть переживати iх одночасно. Наприклад, на той час, про який я веду мову, коли я публiчно i тиранiчно заявляв права на мадемуазель Вюльсон i не мiг пережити, щоб який-небудь чоловiк наблизився до неi, я недовго зустрiчався i з крихiткою Готон. Пiд час наших бурхливих побачень вона погоджувалася розiгрувати для мене шкiльну вчительку, ото й тiльки, але це «тiльки» здавалося менi вершиною блаженства. Оскiльки я зазнав цiну таемницi, хоча й користувався нею по-дитячому, я дозволяв i мадемуазель Вюльсон, яка й гадки не мала про це, використовувати мене для прикриття iншого кохання. Та, на превеликий жаль, мою таемницю було розкрито. Можливо, моя маленька вчителька берегла ii не так ревно, як я. Нас не забарилися розлучити, i через деякий час, повернувшись до Женеви i проiжджаючи через Кутанс, я чув, як якiсь дiвчатка гукали менi услiд: «Готон-шльоп-шльоп-Руссо!»
Правду кажучи, ця маленька Готон була дивною iстотою. Вона не була миловидною, але ii обличчя було важко забути, i я все ще пам’ятаю його, часом навiть аж надто виразно для старого безумця. Їi очi, фiгура i манери не вiдповiдали ii вiку. Вона трималася строго i гордо, що дуже пасувало до тiеi ролi, яку вона грала зi мною i думка про яку в мене вiдразу зародилася. У нiй була дивна, майже неймовiрна сумiш зухвалостi i скромностi. Вона дозволяла собi зi мною найбiльшi вiльностi, не дозволяючи нiчого менi самому, i поводилася зi мною як з дитиною. Це змушуе думати, що сама вона або вже перестала бути такою, або, навпаки, була дитиною настiльки, що не бачила нiчого, окрiм гри, у тiй небезпецi, на яку себе виставляла.
Я був цiлковито захоплений цими двома створiннями, причому менi нiколи не доводилося думати про iншу в товариствi однiеi з них. А втiм, не було нiчого схожого i в тому, що вони змушували мене переживати. Я прожив би життя з мадемуазель Вюльсон, i не думаючи з нею розлучитися, але поруч з нею моя радiсть була тиха i не доходила до хвилювання. Я особливо любив ii у великому товариствi, мене затягували i захоплювали жарти, пiддражнювання, ревнощi. Я гордо трiумфував, бачачи, що вона вiддае перевагу менi над дорослими суперниками, яких вона, здавалося, нехтувала. Я мучився, але й любив цi муки. Мене пiдiгрiвали i надихали аплодисменти, пiдбадьорювання, смiх. У товариствi я палав коханням, був поривчастий i дотепний, а наодинцi з нею вiдчув би вимушенiсть, холод i, мабуть, нудьгу. Але я нiжно пiклувався про неi, я страждав, коли вона бувала хвора, i вiддав би власне здоров’я, щоб вилiкувати ii; i зауважте, що я добре знав з власного досвiду, що таке хвороба i що таке здоров’я. Коли ii не було, я думав про неi, менi ii бракувало. При зустрiчi ii ласки були приемнi моему серцю, але не почуттям. Я безкарно дозволяв собi вiльностi щодо неi, моя уява не вимагала бiльше того, що вона погоджувалася менi дати, але менi нестерпно було б бачити, що i з iншими вона поводиться так, як зi мною. Я кохав ii як брат, а ревнував як коханець.
Але маленьку Готон я ревнував би як скажений турок, як тигр, якби тiльки мiг уявити, що вона поводиться з кимось iншим, як зi мною, бо то була милiсть, про яку я благав, уклякнувши перед нею. Близькiсть мадемуазель Вюльсон щиро мене тiшила, але не хвилювала; при мадемуазель Готон я втрачав здатнiсть бачити що-небудь ще, i в усiх моiх почуттях наставало сум’яття. Я був близький до першоi без будь-якоi фамiльярностi; але перед другою я тремтiв i хвилювався, пiд час найфамiльярнiшого поводження. Думаю, коли б я залишався з нею довше, то не витримав би, мене задушило б серцебиття. Я однаково боявся не сподобатися обом, але з однiею я був люб’язнiший, а з iншою слухнянiший. Нiзащо в свiтi я не захотiв би розсердити мадемуазель Вюльсон, але якби мадемуазель Готон наказала менi кинутися у вогонь, думаю, що негайно пiдкорився б.
Наше кохання, чи, точнiше, нашi побачення з Готон незабаром закiнчилися, на щастя для неi i для мене. Моi стосунки з мадемуазель Вюльсон не були такi небезпечнi, але й вони закiнчилися катастрофою, хоча тривали дещо довше. Кiнець подiбних iсторiй завжди повинен здаватися дещо романтичним i давати привiд для здивованих вигукiв. Хоча моi стосунки з мадемуазель Вюльсон i не мали такого гострого характеру, вони були, мабуть, привабливiшими для мене. Я нiколи не мiг розлучитися з нею без слiз: просто дивно, яку гнiтючу порожнечу я вiдчував у розлуцi з нею. Я мiг говорити i думати тiльки про неi: я щиро i гiрко шкодував про неi, але я думаю, що по сутi цей героiчний жаль стосувався не ii одноi; сам того не помiчаючи, я шкодував почасти i за тими розвагами, центром яких була вона. Щоб пом’якшити гiркоту розлуки, ми писали одне одному патетичнi листи, якi могли б зворушити i камiнь. Нарештi, менi була виявлена найвища честь: вона не витримала i приiхала до мене в Женеву. Цього разу моя голова запаморочилась остаточно. Я сп’янiв i збожеволiв на тi два днi, якi вона провела в Женевi. Коли вона поiхала, я хотiв кинутися за нею в воду, i ще довго повiтря сповнювали моi крики. Через тиждень вона надiслала менi цукерки i рукавички; це здалося б менi дуже люб’язним, якби я не дiзнався в той самий час, що вона вийшла замiж i що подорож, якою вона вшанувала мене, була здiйснена заради купiвлi вiнчальноi сукнi. Я не описуватиму своеi лютi, ii легко собi уявити. У своему шляхетному гнiвi я присягнувся нiколи бiльше не зустрiчатися з вiроломною, думаючи, що це буде для неi найжахливiшим покаранням. Але вона не померла вiд цього. Двадцять рокiв по тому я поiхав до батька i, катаючись з ним по озеру, запитав його, хто були тi жiнки в човнi, що виднiвся недалеко вiд нас. «Як! – сказав менi батько, усмiхаючись. – Серце нiчого не говорить тобi? Це твоя давня любов: панi Крiстен, колишня мадемуазель Вюльсон». Я здригнувся, почувши це майже забуте iм’я, але наказав човняру повернути в iнший бiк; хоча менi було б тепер легко вiдомстити iй, але я визнав, що не варто знов починати iз сорокарiчною жiнкою сварку, почату двадцять рокiв тому.
Так витрачався на дурницi найдорогоцiннiший час мого дитинства, поки було вирiшено, куди мене прилаштувати. Пiсля довгих розмов про необхiднiсть дати хiд моiм природним схильностям, вибiр було зроблено на користь того, що найменше iм вiдповiдало, i мене помiстили до пана Масрона, мiського секретаря суду, щоб я вивчився у нього, за словами дядька Бернара, корисного ремесла крючкотвора. Це слiвце менi страшенно не подобалося; надiя заробляти грошi не в надто гiдний спосiб дуже слабо тiшила мiй гордий дух. Саме заняття здавалося менi нестерпно нудним. Необхiднiсть сидiти на мiсцi й пiдкорятися довершили мою огиду до нього, i я входив до контори iз жахом, що зростав з кожним днем. Масрон, зi свого боку, був незадоволений мною, ставився до мене з презирством, без кiнця дорiкав менi у млявостi, дуростi i повторював, що дядько запевняв його, нiби я «вмiю все», а насправдi я не вмiю нiчого, що йому обiцяли гарного хлопця, а прислали вiслюка. Нарештi мене з ганьбою вигнали з контори за тупiсть, i клерки Масрона заявили, що я придатний лише для роботи напилком.
Так i визначилося мое покликання. Мене вiддали в учнi, але не до годинникаря, а до гравера. Зневага секретаря мене вкрай принизила, i я пiдкорився без нарiкань. Мiй новий хазяiн, пан Дюкомен, був молодий, грубий i жорстокий; цiй людинi вдалося дуже швидко остаточно затьмарити яскравiсть мого дитинства, огрубити мiй привiтний i жвавий характер i звести мене, морально i матерiально, до мого справжнього стану пiдмайстра. Латина, античнiсть, iсторiя були надовго забутi, я вже i не згадував про iснування римлян. Коли я вiдвiдував батька, вiн не впiзнавав у менi свого кумира, я вже не був галантним Жан-Жаком з дамами i добре розумiв, що пастор Ламберсье та його сестра тепер не впiзнали б у менi свого учня. Менi соромно було стати перед ними, i з тих пiр я iх бiльше не бачив. Найпорочнiшi схильностi i низькi пустощi змiнили моi колишнi забави. Незважаючи на порядне виховання, в менi, мабуть, були сильнi й поганi схильностi, бо мое падiння вiдбулося швидко i без зусиль. Нiколи ще скоростиглий Цезар не ставав так стрiмко Ларiдоном.[21 - Цезар i Ларiдон – iмена двох собак з байки Лафонтена «Виховання».]
Само по собi ремесло мене не вiдштовхувало: я любив малювання, i робота рiзцем менi теж подобалась. У годинниковому ремеслi вiд гравера не вимагаеться великих талантiв, i я сподiвався швидко добитися досконалостi. Можливо, я його i досягнув би, якби грубiсть хазяiна й надмiрне примушення не вiдвертали мене вiд працi. Я вiдбирав у неi час, використовуючи його на такi самi заняття, але якi мали для мене привабливiсть свободи. Я гравiював медальки для iгор з товаришами i рицарськi ордени. Хазяiн застав мене за цiею пiдпiльною роботою i побив, звинувативши в тому, що я намагався пiдробляти монети, позаяк нашi медалi прикрашалися гербом республiки. Можу присягнутися, що я й не думав про фальшивi грошi i ще менше – про справжнi. Я куди краще знав, як робити римськi аси,[22 - Ас – давньоримська мiдна монета.] нiж монети у три су.
Тиранiя хазяiна зробила для мене нестерпною працю, яку я мiг полюбити, i обдарувала мене такими ненависними менi пороками, як брехливiсть, неробство i злодiйство. Нiщо так добре не вказуе менi на вiдмiннiсть мiж синiвською залежнiстю i рабською пiдлеглiстю, як спогад про те, як дуже змiнився я у той час. З природи боязкий i соромливий, я завжди був особливо далекий вiд такого пороку, як безсоромнiсть; але досi я мав чесну свободу, яка лише поступово обмежувалася i врештi-решт зникла зовсiм. Я був смiливий у батькiвському домi, вiльний у Ламберсье, скромний у дядька; у свого хазяiна я став боязливий i перетворився на зiпсуту дитину. Звикши до рiвностi зi старшими у побутi, до доступностi будь-яких задоволень, до можливостi пригощатися будь-якою стравою за столом i висловлювати будь-якi бажання – одне слово, виявляти вiдкрито будь-якi порухи свого серця, мiркуйте самi, чим я став у домi, де не смiв i рота вiдкрити, де треба було виходити з-за столу пiсля першоi страви й покидати кiмнату, як тiльки в нiй менi не було чого робити, де образ свободи хазяiна та його компаньйонiв лише посилював тяжкiсть моеi пiдлеглостi, де в розмовах на добре вiдомi менi теми я не наважувався промовити й слова i де, нарештi, все, що я бачив, ставало предметом бажань для мого серця лише тому, що я був усього позбавлений. Прощавайте, достаток, веселiсть i влучнi слiвця, що позбавляли мене колись покарань.
Не можу без смiху згадувати, як одного вечора батько вiдiслав мене спати без вечерi за якусь витiвку. Проходячи через кухню зi своею скорботною хлiбною шкориночкою, я побачив i почув нюхом смаженину на рожнi. Рiднi сидiли навколо вогнища, менi треба було попрощатися з усiма. Обiйшовши всiх, я кинув крадькома погляд i на смаженину, що так привiтно i так чудово пахла, не стримався i, уклонившись i iй, жалiбно сказав: «Прощавай, смаженино!» Моя наiвна витiвка здалася такою милою, що менi дозволили залишитися. Можливо, i в хазяiна вона мала б не менший успiх, але вона просто не прийшла менi до голови, чи я не посмiв би промовити такi слова.
Ось як я навчився мовчки заздрити, таiтися, прикидатися, брехати i, нарештi, красти, чого ранiше менi й на думку не спадало i вiд чого з того часу я не можу остаточно вилiкуватися. Заздрiсть i безсилля завжди до злодiйства й ведуть. Ось чому всi лакеi – шахраi, а пiдмайстри змушенi ставати такими; але, досягнувши спокiйного становища i дiставши змогу вiльно користуватися всiм, що вони бачать, останнi з роками втрачають цю ганебну схильнiсть. Менi не припало на долю цього щастя, тому я не мiг скористатися його перевагою.
Майже завжди зробити перший крок назустрiч злу змушують дiтей збоченi добрi почуття. Незважаючи на нестатки й постiйнi спокуси, я бiльше року залишався у свого хазяiна, не наважуючись красти навiть iстiвного. Свою першу крадiжку я скоiв з послужливостi, але вона вiдчинила дверi iншим, що не мали вже таких похвальних мотивiв. Ось як це трапилося.
У мого хазяiна був компаньйон, такий собi Верра, чий будинок, по сусiдству вiд майстернi, був оточений великим садом, у якому вирощувалася чудова спаржа. Верра потребував коштiв i, щоб роздобути грошей на обiди, йому спало на думку красти у своеi матерi молоду спаржу на продаж. А що вiн не бажав ризикувати сам i був не надто спритний, то вибрав для цiеi справи мене. Пiсля попереднiх улещувань з його боку, якi привернули мене тим швидше, що я не розумiв iх мети, вiн виклав менi свою затiю так, нiби вона щойно прийшла йому до голови. Я сперечався, вiн наполягав. Я нiколи не вмiв протистояти ласкавому поводженню i здався. Щоранку я тягав цю прекрасну спаржу i вiдносив ii на ринкову площу, де яка-небудь добра жiнка, здогадавшись, що спаржа крадена, i назвавши мене злодюжкою, змушувала поступитися цiною. Злякавшися, я брав те, що вона менi пропонувала, i вiдносив пановi Верра. Грошi стрiмко перетворювалися на обiд, який я й постачав, а поiдали Верра з товаришем, а я вдовольнявся iх недоiдками, i нiколи менi не перепадало навiть вина.
Цi маневри тривали багато днiв, i менi навiть на думку не спадало обiкрасти злодiя i стягнути на свою користь частину доходу вiд спаржi. Я шахраював з цiлковитою вiдданiстю, лише роблячи послугу тому, хто мене про неi просив. Та якби мене спiймали, скiльки стусанiв, лайливих слiв i яке жорстоке поводження спiткали б мене! Негiдник звалив би провину на мене одного, i йому повiрили б, а мене покарали б подвiйно за те, що я насмiлився його звинувачувати. Вiн був компаньйоном, а я – всього лише пiдмайстром! Так сильний i винуватий завжди рятуеться за рахунок слабкого й невинного.
Отже, я дiзнався, що красти не так уже й страшно, як я думав, i незабаром почав добувати урок зi своеi науки так ревно, що нiщо з того, чого я бажав, не залишалося в безпецi. У хазяiна мене не так вже погано годували, i помiрнiсть менi була нестерпна лише з огляду на його власну нестриманiсть. Звичай випроваджувати з-за столу хлопцiв саме тодi, коли подавалися найспокусливiшi страви, здаеться менi нiби навмисне придуманим, щоб виховати з них ненажер i шахраiв. Я незабаром став i тим i тим i вiдчував себе при цьому чудово. Погано менi було, лише коли я попадався.
Один спогад усе ще сповнюе мене тремтiння i водночас смiшить. Це iсторiя мого полювання на яблука, яке менi дорого обiйшлося. Яблука лежали в комiрцi, що ii освiтлювало денне свiтло з кухнi через високу вiдтулину, прикриту гратами. Якось, залишившись удома сам, я залiз на дiжку, щоб помилуватися на плоди цього Гесперидового саду,[23 - Гесперидовий сад – за давньогрецьким мiфом, у Гесперид, доньок титана Атланта, був на «блаженних островах» сад iз золотими яблуками, який охороняв дракон.] до якого я не мiг пiдiбратися. Щоб дотягнутися до яблук, я озброiвся рожном, але вiн виявився закороткий. Я надставив його iншим рожном, коротшим, для дрiбноi дичини, бо мiй хазяiн любив полювання. Багато разiв безуспiшно штрикав я рожном i нарештi iз захватом вiдчув, що пiдчепив яблуко. Я обережно пiдвiв його до грат i вже був готовий схопити його… Хто висловить мiй бiль? Яблуко виявилося надто великим i не пролiзало в дiрку. До яких тiльки хитрощiв я не вдавався, щоб його витягти! Довелося знайти опертя для рожна, довгий нiж, аби розрiзати яблуко, дощечку для його пiдтримування. Уживши найрiзноманiтнiшоi спритностi i витративши багато часу, я зумiв розрiзати його, сподiваючись потiм витягнути порiзно обидвi половинки, але щойно вони роздiлилися, як упали на пiдлогу комiрки. Милосердний читачу, роздiли мое горе.
Я не занепав духом, але згаяв надто багато часу. Боячись бути заскоченим, я вiдклав нову спробу на завтра i, мов нiчого й не було, повернувся до роботи. Я й не думав, що в комiрцi ховалися два нескромнi свiдки, якi на мене й наскаржилися.
Другого дня, дочекавшись зручноi хвилини, я зробив нову спробу. Я пiднявся на своi пiдмостки, подовжив рожен, прицiлився… Але дракон не спав: раптом дверi комiрки вiдчинилися, в них з’явився хазяiн i, схрестивши руки на грудях, пiдбадьорив мене: «Смiливiше!»
Перо випадае у мене з рук.
Швидко звикнувши до побоiв, я став до них менш чутливий i нарештi почав iх вважати свого роду компенсацiею за крадiжку, що давала менi право красти i далi. Не зважаючи на покарання, я намагався вiдомстити. Я думав, що, дiстаючи за крадiжку побоi, дiстаю i дозвiл на неi. Я уважав, що крадiжка й побоi невiддiльнi i становлять певне цiле. Виконуючи свою половину дiла, я здавав клопiт про другу половину хазяiну. З такою думкою я вiддавався крадiжкам ще упертiше, нiж ранiше, i говорив собi: «Що ж трапиться? Мене поб’ють. Нехай: для того я i створений».
Я люблю попоiсти, але не жадiбний; я чуттева людина, але не гурман. Надто багато що вiдволiкае мене вiд цього. Я заклопотаний шлунком, лише коли серце мое дозвiльне, а це траплялося в моему життi так рiдко, що в мене й не було часу мрiяти про ласi шматочки. Ось чому я не довго обмежував свое шахрайство iстiвним i незабаром спрямував його на все, що мене спокушало. Якщо я не став справжнiсiньким злодiем, то лише тому, що грошi нiколи мене не спокушали. У спiльнiй майстернi у мого хазяiна був власний закуток, який вiн замикав на ключ. Я знайшов спосiб вiдчиняти i зачиняти його дверi так, що це залишалося непомiченим, i став користуватися його прекрасними iнструментами, його кращими малюнками, його вiдбитками – всiм, що викликало мою заздрiсть i чого вiн намагався не давати менi. По сутi, то були досить невиннi крадiжки, бо я користався краденим для його ж користi, але мене охоплював захват вiд володiння цими дрiбничками, i менi здавалося, що разом з творами я краду i його талант. У його коробках зберiгалися обрiзки золота i срiбла, дрiбнi прикраси, рiдкiснi монети, грошi. Якщо у мене й бувало в кишенi чотири-п’ять су, то я вважав це чималою сумою, а проте, не торкався його грошей i не пам’ятаю, щоб хоч зазiхнув на них; iхнiй вигляд викликав у мене бiльше страху, нiж задоволення. Думаю, що жах перед крадiжкою грошей i тим, що з цього може вийти, походив багато в чому вiд мого виховання. Сюди домiшувалися таемнi думки про ганьбу, в’язницю, кару та шибеницю, якi злякали б мене, якби я й пiддався спокусi. Моi ж витiвки здавалися менi не бiльше, нiж пустощами, та нiчим iншим по сутi й не були. Вони заслуговували лише на добряче биття вiд хазяiна, i я наперед з цим мирився.
Але повторю, що менi й не доводилося боротися з собою, щоб стриматися вiд крадiжки грошей. Аркуш доброго паперу для малювання спокушав мене бiльше, нiж грошi, за якi можна було купити його цiлий стос. Це дивацтво мае стосунок до однiеi особливостi моеi вдачi; вона так вплинула на мою поведiнку, що необхiдно ii пояснити.
Я маю палкi пристрастi, i, поки вони мене хвилюють, нiщо не зрiвняеться з моiм нестримним натиском, я забуваю про обережнiсть, повагу, страх i пристойнiсть, я цинiчний, безсоромний, неприборканий i невтомний, мене не зупиняе сором i не лякае небезпека, у всьому всесвiтi для мене вже не iснуе нiчого, окрiм единого предмета, що цiкавить мене. Але це тривае мить, а наступноi митi я знову поринаю в свою апатiю. У спокiйнi хвилини я безпристрасний i навiть соромливий, усе мене лякае, все бентежить; муха, що летить, мене лякае, необхiднiсть сказати слово чи зробити рух жахае моi лiнощi; страх i сором пригнiчують мене до такоi мiри, що хочеться зникнути з очей людських. Якщо треба дiяти, я не знаю, що робити; якщо потрiбно говорити, не знаю, що сказати; якщо на мене дивляться, я збентежений. Коли я захоплююся, я можу iнодi знайти те, що менi потрiбно сказати, але в звичайних розмовах я не знаходжу нiчого, абсолютно нiчого; вони нестерпнi менi через одне те, що я зобов’язаний говорити.
Додайте до цього, що найбiльше мене зачаровують речi, яких не можна купити. Менi потрiбнi лише чистi задоволення, а грошi iх отруюють. Я люблю, наприклад, гарний стiл, але можу натiшитися ним лише в товариствi друга, позаяк не зношу анi свiтських церемонiй, анi шинкового гультяйства, а наодинцi мою уяву зацiкавить щось сторонне, i iжа мене не радуватиме. Якщо моя розбурхана кров вимагае жiнки, то мое схвильоване серце ще сильнiше вимагае кохання. Продажна ласка втрачае для мене всю свою чарiвнiсть; сумнiваюся навiть, що буду в змозi нею скористатися. І так з усiма приступними менi втiхами: я вважаю iх прiсними, якщо вони дiстаються менi задарма. Я люблю лише те, що не може належати кожному, хто захоче цим скористатися.
Нiколи грошi не здавалися менi такою цiннiстю, якою iх вважають. Бiльше того, вони нiколи не здавалися менi i надто зручними, адже самi по собi вони нi на що не годяться i, щоб ними натiшитися, iх треба у щось перетворити, треба купувати, торгуватися, часто бути обдуреним, переплачувати i мало отримувати. Я хотiв би мати рiч гарноi якостi: якщо я заплачу за неi грошi, то я певен, що отримаю погану. Я дорого плачу за свiже яйце – воно зiпсуте; за гарний плiд – вiн незрiлий; за дiвчину – вона розбещена. Я люблю гарне вино, але де його взяти? У виноторговця? Вiн може мене отруiти. Якщо я конче хочу отримати щось хороше, скiльки клопотiв, труднощiв! Потрiбнi друзi, кореспонденти; потрiбно давати доручення, писати, iздити, чекати; i врештi-решт, часто все-таки буваеш обдурений. Скiльки клопотiв з грошима! Я бiльше боюся цих клопотiв, нiж люблю гарне вино.
Тисячу разiв, поки я був учнем, та й пiзнiше, я виходив з намiром купити якiсь ласощi. Я пiдходжу до крамнички пирiжника i бачу жiнок за конторкою; менi вiдразу здаеться, що вони смiються з маленького ласуна. Я проходжу мимо фруктовоi крамнички i скоса поглядаю на прекраснi грушi, що спокушають мене своiм ароматом. Але бiля крамницi стоiть чоловiк, який знае мене; а ген там я бачу якусь дiвчину; можливо, це служниця з нашого дому? Моi короткозорi очi постiйно вводять мене в оману. Я приймаю всiх, хто проходить, за своiх знайомих; скрiзь мене лякае i стримуе якась перешкода; бажання росте в менi разом зi страхом, i врештi-решт, я повертаюся додому, як дурень: бажання мучить мене, у моiй кишенi лежать грошi, на якi я мiг би його вдовольнити, але я не наважуюся нiчого купити.
Я зайшов би в найнуднiшi подробицi, коли почав би розповiдати про нiяковiсть, сором, огиду та рiзнi збентеження, якi завжди переживав, маючи справу з грошима. У мiру знайомства з моiм життям читач дiзнаеться про мою вдачу й вiдчуе все це i без обтяжливих пояснень.
Зрозумiвши це, неважко зрозумiти й одне з моiх так званих протирiч, а саме, яким чином наймерзеннiша скнарiсть уживаеться в менi з найбiльшою зневагою до грошей. Для мене вони являють настiльки незручне рухоме майно, що я i не прагну придбавати iх, коли iх у мене немае; а коли вони е, я довго зберiгаю iх, не витрачаючи, бо не можу придумати, на що використати. Але як тiльки випадае слушна i приемна нагода, я користуюся ними так добре, що мiй гаманець спустошуеться швидше, нiж я це помiчаю. І не шукайте в менi манii скнар витрачати грошi напоказ. Навпаки, я витрачаю потай i задля втiхи, не хвалюся своiми витратами, а ховаю iх. Я так добре вiдчуваю, що не вмiю розпоряджатися грошима, що менi майже соромно мати iх i ще соромнiше ними користуватись. Якби коли-небудь у мене завелися доходи, достатнi для безбiдного життя, я певен, що не намагався б ощаджувати i витрачав би весь дохiд, не прагнучи збiльшити його; але обмеженiсть у коштах постiйно тримае мене в страху. Я обожнюю свободу i ненавиджу обмеженiсть, потребу i поневолення. Поки у мене е грошi, вони забезпечують мою незалежнiсть, вони позбавляють мене необхiдностi намагатися придбати iх знову, а ця необхiднiсть завжди наганяе на мене жах; боячись залишитися без грошей, я бережу iх. Грошi, якими ми володiемо, дають свободу, а грошi, на якi ми полюемо, обертають у рабство. Ось чому я дбайливо зберiгаю iх, але не ганяюся за ними.
Отже, моя безкорисливiсть е не що iнше, як лiнощi: задоволення мати грошi не варте зусиль iх добувати; мое марнотратство – також лiнощi: коли випадае нагода приемно витратити iх, то нею не можна не скористатися. Мене менше спокушають грошi, нiж речi, тому що мiж грошима i бажаними предметами завжди е промiжний ступiнь, якого немае мiж самою рiччю i втiхою, яку вона дае. Я бачу рiч, вона вабить мене; якщо ж я бачу тiльки засiб придбати ii, то вона не приваблюе мене. Я крав i навiть iнодi й тепер краду рiзнi дрiбнички, якi подобаються менi i якi я бiльше люблю брати, нiж просити: але нi в дитинствi, анi потiм, жодного разу в життi я нi в кого не вкрав жодноi дрiбноi монети. Тiльки раз, п’ятнадцять рокiв тому, я украв сiм лiврiв i десять су. Цю iсторiю варто розповiсти, оскiльки в нiй виявилася така дивна сумiш безсоромностi й дуростi, що менi самому було б важко повiрити в усе це, якби мова не йшла про мене самого.
Це було в Парижi. Я гуляв з паном Франкеем у Пале-Роялi; було близько п’ятоi години. Вiн виймае годинника, дивиться на нього i каже: «Ходiмо в оперу». Я погоджуюся, i ми йдемо. Вiн бере два квитки в амфiтеатр, дае менi один з них, а з iншим iде попереду мене; вiн входить, я йду за ним; у дверях мене зупиняе штовханина. Я дивлюся вперед i бачу, що всi стоять. Я вирiшую, що легко мiг би загубитися в натовпi чи принаймнi змусити пана Франкея думати, що я загубився. Я виходжу, беру свою контрамарку, потiм грошi, i йду, не подумавши про те, що ледве я дiйшов до дверей, як усi сiли, i пан Франкей ясно побачив, що мене там немае.
Позаяк нiщо не було таке чуже моiй вдачi, як цей вчинок, то я вiдзначаю його, щоб показати, що бувають моменти якогось особливого божевiлля; i в такi моменти не слiд робити висновок про людину з ii вчинкiв. Я, власне, вкрав не цi грошi – я, радше, вкрав iх вживання; це була не так крадiжка, як пiдлiсть.
