Сповідь

скачать книгу бесплатно


Його характер не суперечив його зовнiшностi: вiн завжди був сповнений люб’язностi i терпiння, здавалося, вiн не вчить мене, а вчиться разом зi мною. Цього цiлком вистачило, щоб я вiдразу його полюбив: його попередник добре пiдготував для цього грунт. Але, незважаючи на те, що вiн присвячував менi багато часу, незважаючи на нашу взаемну добру волю i на його вмiле викладання, я посувався вперед дуже повiльно, хоча працював старанно. Дивно, що, попри мою тямущiсть, я нiколи нiчого не мiг навчитися вiд учителiв, за винятком свого батька i пана Ламберсье. Тiеi дещицi, яку я засвоiв понад це, я навчився сам, як ми побачимо пiзнiше. Мiй розум, що не терпить нiякого примусу, не може пiдкорятися вимогам даноi хвилини, самий страх, що менi не вдасться засвоiти урок, заважае менi бути уважним. Боячись, що моему вчителю урветься терпець, я вдавав, що розумiю, i вiн переходив до наступного предмета, а я вже нiчого не розумiв. Мiй розум працюе за своiм розкладом i не хоче пiдкорятися чужому.

Настав час посвячення в духовний сан. Абат Гатье повернувся дияконом у свою провiнцiю. Вiн забрав iз собою мiй жаль, мою прихильнiсть i вдячнiсть. Моi побажання йому збулися так само мало, як i моi побажання самому собi. Через кiлька рокiв я дiзнався, що, будучи вiкарiем в однiй парафii, вiн прижив дитину з дiвчиною – единою, яку коли-небудь у своему життi кохав цей чоловiк з нiжним серцем. Це викликало страшенний скандал у епархii, що була пiд дуже суворим наглядом. Священики можуть, як правило, бути батьками дiтей лише замiжнiх жiнок. За те, що вiн знехтував цим законом пристойностi, його запроторили у в’язницю, знеславили i позбавили сану. Не знаю, чи вдалося йому згодом полiпшити свое становище, але спогади про його нещастя, що глибоко запало в мое серце, повернулося до мене, коли я писав «Емiля», i я, поеднавши риси Гатье й абата Гема, написав з цих двох поважаних пастирiв свого савойського вiкарiя. Тiшу себе надiею, що копiя не принесла безчестя оригiналам.

Поки я перебував у семiнарii, пан д’Обон був змушений покинути Ансi: пановi iнтенданту не сподобалися залицяння до його дружини. Вiн учинив, як собака на сiнi, бо дуже погано жив з люб’язною панi Корвецi. Його ультрамонтанськi смаки[47 - Тут: гомосексуалiзм.] робили ii для нього зайвою, i вiн поводився з нею так грубо, що йшлося до розлучення. Чорний, як крiт, злодiйкуватий, як сова, пан Корвецi був людиною паскудною, вiн завдав стiльки прикрощiв, що зрештою його прогнали. Кажуть, провансальцi мстять своiм ворогам, складаючи про них пiсеньки, – пан д’Обон вiдомстив за себе комедiею. Вiн надiслав свою п’еску панi де Варенс, яка показала ii менi. П’еса менi сподобалась i викликала у мене бажання написати свою власну, щоб перевiрити, чи справдi я такий дурний, як вважав ii автор. Але здiйснив я свiй намiр лише згодом, у Шамберi,[48 - Шамберi – мiсто на сходi Францii.] написавши «Закоханого в самого себе».[49 - «Закоханий в самого себе» – повна назва комедii Руссо «Нарцис, або Закоханий в самого себе»; написана 1733 р., поставлена у Парижi в 1752 р. Самозакоханим юнаком у творi Руссо постае Валер.] Таким чином, зазначивши в передмовi, що написав п’есу у вiсiмнадцятирiчному вiцi, я на кiлька рокiв збрехав.

Десь на цей самий час припадае подiя, незначна сама по собi, але яка мала наслiдки для мене i наробила багато галасу в суспiльствi тодi, коли я про неi вже забув. Раз на тиждень менi дозволялося залишати семiнарiю. Нема потреби пояснювати, де я проводив цей день. Якось у недiлю, коли я був у матусi, загорiлася одна з будiвель францисканцiв, що прилягала до ii будинку. У тiй будiвлi була груба, i там лежало повнiсiнько хмизу. Вогонь миттю охопив усю будiвлю, вiтер вiдносив язики полум’я до будинку панi де Варенс, наражаючи його на велику небезпеку. Всi кинулися виносити меблi в сад, куди виходили моi колишнi вiкна, на той бiк струмка, про який я вже говорив. Я так розгубився, що почав викидати у вiкна все, що потрапляло менi пiд руку, аж до важкоi кам’яноi ступки, яку за iнших обставин i пiдняти б не змiг, i був готовий викинути навiть велике люстро, якби хтось не стримав мене.

Добрий епископ, який гостював того вечора у матусi, не сидiв склавши руки. Вiн одвiв ii в сад, де став разом з нею та iншими на молитву, тож коли я трохи згодом прийшов туди, то побачив усiх укляклими i приеднався до них. Поки святий чоловiк молився, вiтер змiнився, та так раптово i так до речi, що язики полум’я, що вже лизали будинок i вривались у вiкна, перекинулися в iнший бiк двору, i дiм не постраждав. Через два роки, коли пан де Берне помер, його колишнi побратими з монастиря Святого Антонiя почали збирати свiдчення для його канонiзацii. На прохання пана Буде я приеднав свiй голос до цих свiдчень, розповiвши про вищезгадану подiю; i це було добре, але погано те, що я видав цю подiю за диво. Я бачив епископа на молитвi i бачив, як пiд час його молитви вiтер змiнився, – ось що я мiг сказати, але я не повинен був стверджувати, що одне з цих явищ було наслiдком iншого, бо я не мiг цього знати. Проте, наскiльки я пам’ятаю своi думки, я був у той час щирим католиком i не кривив душею. Любов до чудесного, така властива людському серцю, моя повага до цього доброчесного прелата, прихована гордiсть, що, можливо, i я сприяв чуду, спокусили мене, i, якщо це чудо справдi було наслiдком палких молитов, я з повним правом можу приписати його почасти й собi.

Тридцять рокiв по тому, коли я опублiкував своi «Листи з гори»,[50 - «Листи з Гори» (1764) – полiтичний памфлет Руссо, спрямований проти аристократичноi партii Женеви.] пан Фремон[51 - Пан Фремон – Руссо мав на увазi Жана Фрерона – французького критика, що видавав журнал «Лiтературний рiк», супротивник енциклопедистiв, у першу чергу – Вольтера; в першi роки свого перебування у Парижi Руссо був з ним у дружнiх стосунках, але потiм вони розiйшлися. Змiна прiзвища реальноi людини з бiографii Руссо в текстi «Сповiдi» е ще одним аргументом на користь того, що твiр не е документом з життя Жан-Жака Руссо, а художнiм текстом, для якого характерна автофiкцiональнiсть.] невiдомо як вiдкопав це свiдчення i використав його в своiх творах. Треба визнати, що знахiдка вийшла вдалою i неабияк мене потiшила.

Зазнавати невдач в усiх заняттях – така була моя доля. Хоча пан Гатье i дав про моi успiхи по можливостi прихильний вiдгук, усiм було ясно, що вони не вiдповiдали моiй старанностi, i ця обставина не могла заохотити мене продовжувати навчання. Тому епископ i ректор семiнарii втратили до мене цiкавiсть i вiдiслали мене до панi де Варенс як непридатного навiть на те, щоб стати сiльським священиком, хоча загалом, за iх словами, я був добрим i незiпсованим хлопцем; ось чому вона й не залишила мене, незважаючи на таку несхвальну думку про мене.

Я урочисто повернув iй ноти, якими зумiв так добре скористатись. Арiя з «Алфея i Аретузи» – ось чи не едине, чого я навчився в семiнарii. Моя очевидна схильнiсть до цього мистецтва навела матусю на думку зробити з мене музиканта. Обставини сприяли цьому: у неi, принаймнi раз на тиждень, музикували, а соборний регент, що досить часто вiдвiдував ii, диригував цим маленьким концертом. Це був парижанин, пан Ле Метр, гарний композитор, дуже жвавий i веселий, ще молодий, непоганий iз себе, не надто розумний, але дуже добрий. Матуся познайомила мене з ним; я прихилився до нього i сподобався йому, про все домовились i призначили йому платню. Коротше кажучи, я став у нього навчатися i провiв зиму тим приемнiше, що спiвоча школа була дуже близько вiд матусиного будинку. За кiлька хвилин ми були вже там i частенько вечеряли всi разом.

Неважко зрозумiти, що життя в цiй школi, повне спiву й веселощiв, серед музикантiв i дiтей з хору, сподобалось менi бiльше, нiж життя в семiнарii в оточеннi отцiв святого Лазаря. Водночас це життя було хоч i вiльнiше, але вiд цього не менш одноманiтне i правильне. З природи я любив незалежнiсть i нiколи не зловживав нею. Протягом шести мiсяцiв я виходив зi школи лише для того, щоб пiти до матусi чи в церкву. Це один з тих перiодiв, якi я прожив у найглибшому спокоi, i я згадую про нього з величезною втiхою.

Серед рiзних обставин, у якi я тодi потрапляв, деякi були переповненi таким почуттям щастя, що, згадуючи про них, я знову лину в минуле. Я пам’ятаю не тiльки час, мiсце, людей, але й усе, що мене оточувало: температуру повiтря, запах, колiр, – коротше, тi враження, якi можна вiдчути лише в певному мiсцi i спогади про якi знову переносять мене туди. Я пам’ятаю все, що ми репетирували в школi i спiвали в хорi, ошатне вбрання канонiкiв, ризи священикiв, митри пiвчих, обличчя музикантiв, старого кульгавого тесляра, що грав на контрабасi, маленького бiлявого абата, що грав на скрипцi, рвану сутану, яку Ле Метр, знявши шпагу, надягав поверх свiтського одягу, i красивий стихар, яким вiн прикривав свое лахмiття, йдучи на хори, гордiсть, з якою я йшов до свого мiсця в оркестрi на трибунi, тримаючи в руках маленьку флейту, щоб виконати уривок, спецiально написаний для мене Ле Метром, смачний обiд, що чекав на нас потiм, i свiй здоровий апетит. Усе це, сотнi разiв оживаючи в пам’ятi, чарувало мене не менше i навiть бiльше, нiж насправдi. Я назавжди зберiг нiжну любов до одного псалма iз «Conditor alme siderum»,[52 - «О живодайний Творець зiрок» (лат.).] написаного ямбами, тому що однiеi з недiль рiздвяного посту, ще лежачи в лiжку, я почув, як спiвали цей гiмн ще до свiтанку на папертi, за звичаем цiеi церкви. Мадемуазель Мерсере, матусина покоiвка, трохи знала музику; я нiколи не забуду мотет[53 - Мотет – вокальний багатоголосий твiр полiфонiчного складу.]«Afferte», який пан Ле Метр змусив мене заспiвати разом з нею i який ii господиня слухала з таким задоволенням. Одне слово, всi, навiть служниця Перрiна, добра дiвчина, якiй так дошкуляли маленькi пiвчi, – всi у спогадах про тi щасливi й невиннi часи чарують мене i викликають у мене смуток.

Я прожив у Ансi майже рiк, не заслуживши найменшого докору: всi були задоволенi мною. З часу мого вiд’iзду з Турина я не накоiв жодних дурниць i не робив iх зовсiм, поки був на очах у матусi. Вона керувала мною, i керувала дуже добре, моя прихильнiсть до неi стала моею единою пристрастю, а доказом того, що пристрасть ця не була божевiллям, е те, що серце мое формувало мiй розум. Правда, це едине почуття, що поглинало, так би мовити, всi моi здiбностi, позбавляло мене можливостi чогось навчитися, навiть музики, хоч я й докладав до цього всiх зусиль. Але в тому не було моеi вини, я вчився охоче i старанно. Я робив усе, що вiд мене залежало, щоб добитися успiхiв, i бракувало лише нагоди, яка надихнула б мене на новi божевiльнi вчинки. Така нагода трапилася, i, як ми побачимо далi, моя навiжена голова з цiеi нагоди скористалась.

Одного лютневого холодного вечора, коли ми всi сидiли бiля вогнища, почувся стукiт у вхiднi дверi. Перрiна взяла лiхтар, спустилася вниз, вiдчинила, незабаром повернулася, i з нею до кiмнати увiйшов юнак, вiн невимушено вiдрекомендувався i звернувся до Ле Метра з короткою i доладною мовою, назвався французьким музикантом, змушеним через грошову скруту задовольнятися випадковими заробiтками. Пiсля слiв «французький музикант» серце доброго Ле Метра затремтiло: вiн пристрасно любив свою батькiвщину i свое мистецтво. Вiн радо запросив до себе молодого подорожнього i запропонував йому притулок, якого той, вочевидь, дуже потребував i який прийняв без церемонiй. Я спостерiгав за ним, поки вiн грiвся бiля вогнища i теревенив, чекаючи на вечерю.

Вiн був невисокий на зрiст, але широкоплечий, у його будовi була якась вада без очевидноi потворностi; це був, так би мовити, горбань без горба, здаеться, вiн трохи накульгував. Його чорний сюртук, швидше зношений, нiж старий, звисав лахмiттям, на ньому красувалася дуже тонка i дуже брудна сорочка з гарними торочкуватими манжетами, гетри такi великi, що в кожнiй помiстилися б обидвi його ноги, маленький дорожнiй капелюх, що захищав його голову вiд снiгу. Одначе крiзь це смiшне вбрання проступало щось шляхетне, а манера триматися не руйнувала цього враження. Риси його обличчя були дуже привабливi, вiн говорив легко i до ладу, але дуже нескромно. Усе виказувало в ньому молодого гуляку, що здобув певну освiту. Вiн жив у злиднях не як справжнiй голодранець, а як непутящий гульвiса. Вiн сказав нам, що його звуть Вентюр де Вiльнев, що вiн мандруе з Парижа, що дорогою вiн заблукав, i, трохи забувши свою роль музиканта, додав, що прямуе до Гренобля побачитися з родичем, членом парламенту.

За вечерею заговорили про музику, i вiн показав себе обiзнаною людиною. Вiн знав усiх великих вiртуозiв, усi знаменитi твори, усiх акторiв, усiх актрис, усiх гарненьких жiнок, усiх знатних вельмож. Здавалося, вiн був у курсi всього, про що тiльки йшла мова; та, ледве торкнувшись тiеi чи iншоi теми, вiн уривав мову якоюсь витiвкою, яка всiх смiшила i змушувала забути про щойно мовлене. Було це в суботу; наступного дня в соборi давали концерт. Пан Ле Метр запропонував йому виступити зi спiвом. Вентюр охоче погодився, його запитали, який у нього голос, той вiдповiв, що контральто, i завiв мову про iнше. Перш нiж iти до церкви, йому запропонували переглянути його партiю, та вiн навiть не глянув на неi. Така хвалькуватiсть здивувала пана Ле Метра. «Ось побачите, – шепнув вiн менi на вухо, – вiн не знае жодноi ноти!» – «Боюся, що так», – вiдповiв я i пiшов за ним, сповнений великоi тривоги. Коли почався концерт, у мене страшенно закалатало серце, бо я почував до Вентюра велику симпатiю.

Та скоро я заспокоiвся. Обидва своi соло вiн проспiвав з вражаючою правильнiстю i смаком i до того ж дуже красивим голосом. Ще нiколи я не був так приемно вражений. Пiсля меси канонiки i музиканти засипали пана Вентюра комплiментами, на якi вiн вiдповiдав жартiвливо, але, як i ранiше, дуже витончено. Пан Ле Метр вiд душi розцiлував його, я зробив те саме; вiн помiтив, що я дуже задоволений, i це, мабуть, було йому приемно.

Певен, що читач зрозумiе, як пiсля мого захоплення Баклем, який, по сутi, був простим неуком, я легко мiг захопитися вихованим, талановитим, розумним i свiтським Вентюром, який схожий був на милого гуляку. Саме так зi мною i трапилось: i трапилося б, я думаю, з будь-яким iншим молодим хлопцем на моему мiсцi – тим легше, чим краще був би розвинений його смак i чим дужче вiн вiдчув би переваги Вентюра; а Вентюр, безперечно, мав переваги, i особливо одну, дуже рiдкiсну в його вiцi: вiн не поспiшав виказувати свою освiченiсть. Правда, вiн хвалився багатьма речами, про якi не мав нiякого уявлення, але про тi, якi знав, – а iх було немало, – не говорив. Вiн чекав нагоди показати своi знання на дiлi, i вiн користувався з такоi нагоди цiлком спокiйно, i це справляло найбiльше враження. Висловившись, вiн не продовжував початоi теми, i нiхто не знав, чи висловив вiн усе, що знав. Жартiвливий, веселий, невичерпний i чарiвливий у розмовi, завжди усмiхаючись i нiколи не смiючись, вiн найвишуканiшим тоном говорив найцинiчнiшi речi, i його слухали. Навiть найскромнiшi жiнки дивувалися тому, якi легковажнi речi вони дозволяли йому говорити в iх присутностi. Вони чудово розумiли, що треба розсердитися, але вони були не в змозi обурюватися на нього. Йому личило б товариство жiнок легкоi поведiнки, i я думаю, що доля не призначила йому мати успiх у коханнi; але вiн створений був для того, щоб нескiнченно тiшити тих, хто мав цей успiх. Важко було припустити, щоб ця людина, надiлена такими приемними талантами i мешкаючи в краiнi, де iх цiнують i розумiють, могла би аж так довго залишатися у вузькому колi музикантiв.

Мое захоплення Вентюром, розумнiше в своiй основi, нiж дружба з Баклем, не викликало i таких неприемних наслiдкiв, хоча було яскравiшим i тривалiшим. Менi подобалося дивитися на нього, слухати його, всi його вчинки здавалися менi чарiвними, а всi слова – пророчими, але моя прихильнiсть не доходила до того, щоб я не був у змозi розлучитися з ним. У мене був пiд рукою чудовий запобiжний засiб проти такоi крайностi. До того ж, визнаючи його правила дуже добрими для нього, я вiдчував, що вони не годяться для мене. У мене була потреба iншоi втiхи, про яку вiн i гадки не мав, а я не наважувався говорити йому про це, певний, що вiн вiзьме мене на глум. Тим часом я хотiв з’еднати двi моi головнi прихильностi. Я iз захопленням розповiдав про нього матусi. Пан Ле Метр хвалив його. Вона дозволила привести його до неi. Але iхне знайомство виявилося не надто вдалим: вiн визнав ii манiрною, вона його – розбещеним; i, занепокоена тим, що я знайомий з такою поганою людиною, вона не лише заборонила менi знову приводити його до неi, але так яскраво описала менi всю небезпеку, на яку я наражаюся в товариствi цього молодого хлопця, що я став обачнiшим у своему захопленнi. На щастя для моеi моральностi i мого розуму, ми незабаром з ним розлучилися.

У пана Ле Метра були смаки, властивi артистам: вiн полюбляв вино. За столом вiн був стриманий, але, працюючи у себе в кабiнетi, неодмiнно цiлувався з чаркою. Його служниця так добре знала це, що як тiльки вiн готував папiр, щоб записувати, i брав вiолончель, зараз же приходила з карафкою i склянкою, i карафка час вiд часу наповнювалася знову. Нiколи не буваючи геть п’яний, вiн завжди був напiдпитку, i це було справдi гiдне жалю, тому що, по сутi, вiн був добра людина i така весела, що матуся звала його не iнакше, як котусик. На лихо, вiн любив свiй талант, а тому багато працював i стiльки ж пив. Це позначилося на його здоров’i i настроi. Інодi вiн ставав похмурим i уразливим. Не здатний на грубiсть чи неввiчливiсть, вiн жодного разу не сказав поганого слова навiть своiм пiвчим, але не треба було кривдити i його. Не маючи великого розуму, вiн не вiдрiзняв вiдтiнкiв голосу i властивостей характерiв, а вiдтак часто сприймав муху за слона.

Старовинний женевський капiтул, належнiсть до якого колись вважали за честь для себе принци та епископи, у вигнаннi втратив минулу пишноту, але зберiг гордiсть. Щоб дiстати до нього доступ, як i ранiше, треба було бути дворянином чи доктором Сорбонни; i я думаю, що коли й вибачливо гордитися чимось, окрiм особистих заслуг, то лише своiм походженням. До того ж усi священики, якi тримають у себе на службi мирян, зазвичай поводяться з ними досить зарозумiло. Саме так частенько й поводилися канонiки з бiдним Ле Метром, особливо один кантор, абат де Вiдон, – людина, втiм, дуже люб’язна, але надто горда своiм благородним походженням; вiн не завжди ставився до Ле Метра так, як заслуговували його таланти, а той у свою чергу неохоче мирився з цiею зневагою. Того року, за обiдом на святому тижнi, який епископ давав канонiкам i на який Ле Метра завжди запрошували, вони посварилися дужче, нiж звичайно. Кантор повiвся з ним несправедливо i сказав йому якусь грубiсть, якоi той не змiг стерпiти. Вiн негайно ухвалив рiшення тiкати наступноi ж ночi, i нiщо не могло змусити його змiнити це рiшення, хоча панi де Варенс, до якоi вiн прийшов попрощатися, не пошкодувала слiв, аби заспокоiти його. Вiн не мiг вiдмовити собi в задоволеннi вiдомстити своiм тиранам, поставивши iх у скрутне становище на Великдень, коли вони його особливо потребували. Але вiн i сам був у великiй скрутi, бо хотiв узяти з собою своi ноти, що було справою нелегкою, оскiльки важку скриню з ними не можна було просто засунути пiд пахву.

Матуся вчинила так, як вчинив би i я на ii мiсцi. Пiсля багатьох марних зусиль утримати його, бачачи, що вiн вирiшив поiхати хоч би що там було, вона поклала собi допомогти йому в тому, що залежало вiд неi. Смiю зауважити, що це був ii обов’язок: Ле Метр, можна сказати, присвятив себе служiнню iй. У всьому, що стосувалося його мистецтва, вiн цiлком був у ii розпорядженнi, i щирiсть, з якою вiн виконував ii прохання, надавала його люб’язностi особливоi цiни. Таким чином, вона лише зараз повертала друговi у вирiшальну для нього мить те, що вiн робив для неi протягом чотирьох рокiв. Вона покликала мене i наказала менi супроводити пана Ле Метра принаймнi до Лiона i не залишати його доти, поки я буду йому потрiбний. Згодом вона призналася менi, що цьому рiшенню сприяло i ii бажання вiддалити мене вiд Вентюра. Вона порадилася з Клодом Ане, своiм вiрним слугою, про перевезення скринi. Вiн був тiеi думки, що, замiсть наймати в Ансi в’ючного коня, що неминуче викликало б пiдозри, треба вiднести скриню вночi на деяку вiдстань од мiста i потiм найняти осла в якомусь селi, щоб iти до Сейселя, де ми вже нiчим не ризикуватимемо, опинившись на територiй Францii. Ми пристали на його пораду, i того ж вечора, о сьомiй годинi, вирушили, а матуся пiд приводом компенсацii моiх дорожнiх витрат наповнила гаманець бiдного «котусика» деякою сумою, яка була йому дуже доречна. Клод Ане, садiвник i я сяк-так дотягли скриню до найближчого села, де нас змiнив осел. Тiеi ж ночi ми прийшли до Сейселя.

Я, здаеться, вже згадував про те, що iнодi буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна сприйняти за iншу людину з цiлком протилежним характером. Зараз доведеться розповiсти якраз про такий випадок. Пан Рейделе, сейсельський кюре, був канонiком Сен-П’ера, знав Ле Метра i належав до людей, вiд кого тому варто було ховатися особливо ретельно. Та я, навпаки, порадив пiти до нього пiд яким-небудь приводом i попросити в нього притулку на нiч, буцiмто ми прийшли в Сейсель з дозволу капiтулу. Ле Метру сподобалась ця iдея, що надала його помстi глузливого i кумедного характеру. І ось ми нахабно прийшли до пана Рейделе, який прийняв нас дуже добре. Ле Метр заявив, що на прохання епископа прямуе у Белле, щоб диригувати там хором на Великдень, i сподiваеться повернутися через кiлька днiв, а я, щоб пiдтримати цю байку, вигадав цiлу сотню нових, таких правдоподiбних, що пан Рейделе визнав мене милим хлопчиком, поставився до мене прихильно i приголубив мене. Нас добре нагодували i поклали спати. Пан Рейделе не знав, чим тiльки нам догодити, i ми розсталися найкращими в свiтi друзями, пообiцявши погостювати у нього подовше на зворотному шляху. Ми ледве дочекалися, коли залишимося самi, щоб вибухнути смiхом. Признаюся, на згадку про це мене й досi розбирае смiх, оскiльки неможливо уявити собi витiвки вдалiшоi i так добре розiграноi. Ця думка так i розважала б нас усю дорогу, якби з Ле Метром, що не переставав пити i плести нiсенiтницi, не трапилося два чи три напади хвороби, до якоi у нього останнiм часом була схильнiсть i яка дуже нагадувала епiлепсiю. У таких випадках я не знав, що робити, дуже лякався i лише сподiвався якомога швидше позбутися хворого.

Ми, як i сказали пановi Рейделе, на Великдень прийшли в Белле. Хоча нас там i не чекали, але регент i всi пiвчi зустрiли нас iз великою радiстю. Пана Ле Метра цiлком заслужено поважали за його талант. Регент визнав за честь для себе виконати його кращi твори i постарався заслужити його схвалення, бо, крiм того, що Ле Метр був знавцем своеi справи, вiн вiдзначався справедливiстю, нiкому не заздрив i не лестив. Вiн так вивищувався над усiма провiнцiйними регентами, що вони, самi добре розумiючи це, бачили в ньому швидше свого начальника, нiж побратима.

Провiвши дуже приемно п’ять днiв у Белле, ми знову вирушили в дорогу i йшли без жодних пригод, якщо не брати до уваги тi напади, про якi я вже згадував. Прийшовши до Лiона, ми оселилися в Нотр-Дам де Пiтье. Чекаючи на прибуття скринi, яка за допомогою нашоi новоi брехнi i завдяки нашому доброму хазяiну Рейделе йшла по Ронi на суднi, Ле Метр пiшов вiдвiдати своiх знайомих, зокрема отця Катона, францисканця, про якого йтиме мова пiзнiше, а також абата Дортана, графа Лiонського. Обидва прийняли його добре; але зрадили його, як це стане незабаром видно.

Через два днi пiсля нашого прибуття до Лiона, коли ми проходили маленькою вуличкою, неподалiк вiд нашого готелю, з Ле Метром стався напад, i цього разу такий сильний, що мене охопив жах. Я почав кричати, кликати на допомогу, назвав готель i благав, щоб його перенесли туди; i ось, коли чужi люди стовпилися й клопоталися бiля людини, що впала непритомна i з пiною на губах, його покинув единий друг, на якого вiн мав право розраховувати. Я скористався хвилиною, коли нiхто про мене не думав, повернув за рiг i зник. Слава Богу, я зробив трете тяжке для мене зiзнання. Якби менi залишалося ще багато подiбних зiзнань, я кинув би почату працю.

Деякi слiди того, про що я розповiдав досi, ще збереглися в мiсцях, де я жив, але те, про що я говоритиму в наступнiй книзi, майже цiлком невiдоме. Мова пiде про безглуздi вчинки в моему життi, i щастя, що вони ще не так погано закiнчились. Начебто моя голова, настроена на лад чужого iнструмента, вийшла тодi зi свого дiапазону. Вона повернулася до нього сама собою, i тодi я припинив своi безумства чи принаймнi почав робити iншi, що бiльше вiдповiдали моiй природi. Про цей перiод моеi молодостi я пам’ятаю найгiрше.

З моiм серцем не траплялося тодi майже нiчого цiкавого, що залишило б у ньому слiд для яскравого спогаду. У той час я багато подорожував i тепер можу припуститися якихось помилок у часi та мiсцi. Я пишу виключно з пам’ятi, не спираючись на якi-небудь документи чи матерiали, здатнi ii освiжити. У моему життi траплялись подii, якi завжди зi мною, нiби вони щойно сталися, але е в ньому деякi прогалини й порожнечi, якi я можу заповнити лише за допомогою таких самих уривчастих розповiдей, як i тi спогади, що залишилися в мене про той час. Можливо, я встиг наплутати щось у дрiбницях i, мабуть, наплутаю ще не раз, поки доберуся до часу, про який зберiгаю точнiшi спогади, але певен, що у справдi важливих речах я був точний i правдивий, яким постараюся бути й надалi.

Покидаючи Ле Метра, я вже знав, що робитиму далi, й вiдразу ж пiшов назад в Ансi. Причина i таемничiсть нашого вiд’iзду змушували мене надавати великого значення безпецi нашого притулку; турботи про це поглинули мене цiлком i протягом кiлькох днiв вiдволiкали вiд думки про повернення. Та як тiльки турботи про безпеку вiдiйшли на другий план, мое головне почуття знов посiло свое мiсце. Нiщо вже мене не цiкавило, нiщо не спокушало, я прагнув лише одного – знову повернутися до матусi. Нiжнiсть i щирiсть моеi прихильностi до неi викорiнили з мого серця всi фантастичнi плани, всi честолюбнi безумства. Я не мiг уявити собi iншого щастя, окрiм щастя жити поруч з нею, i тому кожен крок наповнював мене почуттям, що я вiддаляюся вiд свого щастя. Отож я поспiшив повернутися до неi, як тiльки це стало можливим. Мое повернення було таким стрiмким, а розум таким неуважним, що про цю подорож у мене не збереглося найменшого спогаду. Я нiчого не пам’ятаю, окрiм свого вiд’iзду з Лiона i прибуття в Ансi. Подумайте самi, чи мiг цей останнiй момент стертися з моеi пам’ятi! Повернувшись, я не застав там панi де Варенс: вона поiхала до Парижа.

Для мене назавжди залишилася таемницею причина цiеi поiздки. Вона вiдкрила б менi ii – я твердо переконаний у цьому, – якби я наполягав, але немае людини, що виявляла б меншу цiкавiсть до таемниць своiх друзiв, нiж я. З тих небагатьох подробиць, що вона повiдомила менi, я зрозумiв, що пiсля перевороту в Туринi, викликаного зреченням сардинського короля,[54 - Сардинський король Вiктор-Амадей II в 1730 р. зрiкся престолу на користь свого сина Карла-Еммануiла ІІІ, потiм намагався повернути собi владу, але був заарештований та ув’язнений. Руссо мае на увазi викликану цими подiями змiну правлiння та хвилювання серед населення Турина, столицi Сардинського королiвства.] вона боялася бути забутою, тож вирiшила добитися пенсii вiд французького двору, що було для неi краще, оскiльки вона вважала, що французький уряд, маючи й без того безлiч важливих справ, не став би тримати ii пiд таким неприемним наглядом. Якщо це так, то дуже дивно, що пiсля ii повернення у неi не сталося прикрощiв, i вона й далi отримувала свою пенсiю без жодноi перерви. Багато хто думав, що вона iздила до Парижа з таемним дорученням вiд епископа, який мав тодi справи при французькому дворi i який сам змусив ii до поiздки, або ж вiд когось ще могутнiшого, хто й забезпечив iй щасливе повернення. Коли все це правда, то посланницю вибрали правильно. Вона була ще молода, вродлива i мала всi необхiднi здiбностi, щоб успiшно виконати свою мiсiю.

Книга четверта

1730–1731

Я повернувся, а ii бiльше немае. Уявiть мое здивування i горе! Ось коли я пошкодував про те, що так пiдло покинув Ле Метра. Але мiй жаль став ще гострiшим, коли я дiзнався про лихо, що спiткало його. Скриня з нотами, в якiй було все його багатство, ця дорогоцiнна скриня, врятована цiною таких зусиль, пiсля прибуття до Лiона був заарештована стараннями графа Дортана, якому надiйшло повiдомлення вiд женевського капiтулу про таемне викрадення. Марно Ле Метр вимагав, щоб йому повернули його майно, його засоби для прожиття, працю всього його життя. Право власностi на цю скриню могло б стати бодай предметом судового розгляду; та ба! Справу було вирiшено миттево за правом сильного, i таким чином бiдолашний Ле Метр позбувся плодiв свого таланту, працi всiеi своеi молодостi i забезпечення на старiсть.

Такий удар мав би мене вбити. Але я був у тому вiцi, коли навiть великi неприемностi не пригнiчують, i незабаром я вигадав для себе втiху. Я розраховував у недалекому майбутньому отримати яку-небудь звiстку вiд панi де Варенс, хоча й не знав ii адреси, а вона не знала про мое повернення. Що ж до мого дезертирства, то, розмiркувавши, я перестав уважати себе аж таким винним. Я був корисний пановi Ле Метру пiд час його втечi, i це едина послуга, яку я мiг йому зробити. Якби я залишився з ним у Францii, я не вилiкував би його вiд хвороби, не врятував би його скриню, а лише подвоiв би його витрати, не маючи змоги бути йому корисним. Ось як дивився я тодi на цю справу; тепер дивлюся iнакше. Поганий вчинок мучить нас не вiдразу пiсля того, як його скоено, а перегодом, коли пригадуеш його, адже пам’ять про нього не згасае.

Менi залишалося чекати звiсток вiд матусi, бо я не знав, де шукати ii в Парижi i на якi кошти я мiг би туди поiхати. Щоб рано чи пiзно довiдатися, де вона, найпевнiше було залишатися в Ансi. І я залишився там. Але поводився нерозумно. Я не пiшов до епископа, який пiдтримував мене i мiг захистити й тепер. Зi мною не було моеi заступницi, i я боявся почути вiд нього дорiкання за нашу втечу. Не пiшов я i до семiнарii, бо там бiльше не було пана Гро. Я не побачився нi з ким зi своiх знайомих, i хоча менi дуже хотiлося вiдвiдати дружину iнтенданта, я не наважився пiти до неi. Я зробив найгiрше: розшукав Вентюра, про котрого, незважаючи на все свое захоплення, з часу свого вiд’iзду з Ансi жодного разу навiть не згадав.

Виявляеться, вiн став блискучим мазунчиком в усьому Ансi, серед жiнок вiн був нарозхват. Такий успiх остаточно запаморочив менi голову, я вже не бачив нiчого, крiм Вентюра, i вiн змусив мене майже забути про панi де Варенс. Щоб користуватися його уроками з бiльшою зручнiстю, я попросився до нього жити, вiн погодився. Мешкав вiн у шевця, забавноi людини, великого жартiвника, який називав свою дружину не iнакше, як задрипанкою – прiзвисько цiлком заслужене. У нього траплялися з нею сутички, якi Вентюр намагався продовжити, вдаючи, нiби добиваеться зворотного. Вiн говорив холодним тоном, з провансальським акцентом, слова, що справляли надзвичайне враження. Вiд усiх цих сцен можна було померти зо смiху. Так непомiтно минав ранок, о другiй або третiй годинi пополуднi ми пiдобiдували, Вентюр йшов до своiх знайомих, де й вечеряв, а я прогулювався на самотi, розмiрковуючи про його рiдкiснi таланти i проклинаючи свою нещасливу зiрку, що нiяк не хотiла вивести мене до такого самого щасливого життя. О, як погано я розумiв його! Мое життя було б у сто разiв прекраснiшим, якби я був не такий дурний i вмiв краще ним тiшитися.

Панi де Варенс узяла iз собою лише Ане i залишила вдома Мерсере, свою покоiвку, про яку я вже згадував. Вона, як i ранiше, жила у своеi господинi. Мадемуазель Мерсере була трохи старша за мене, не гарна, але досить приемна з виду, нехитра, добродушна дiвчина, яка мала лише один недолiк: вона iнодi вередувала, як ii панi. Я досить часто заходив до неi; це була давня знайома, що нагадувала менi про iншу, дорожчу моему серцю. У неi було кiлька подруг, з-помiж них якась мадемуазель Жиро, уродженка Женеви, якiй я, як на грiх, сподобався. Вона постiйно прохала Мерсере привести мене iз собою. Я почав у неi бувати, бо добре ставився до Мерсере i тому, що там бували й iншi молодi дiвчата, з котрими менi було приемно зустрiчатися. Мадемуазель Жиро i сяк i так загравала до мене, але я почував до неi цiлковиту вiдразу. Коли вона наближала до мого обличчя свою чорну суху фiзiономiю, з крихтами iспанського тютюну, я ледве стримувався, щоб не плюнути в неi. Але я терпiв: менi дуже подобалося бути серед усiх цих дiвчат, якi, чи то бажаючи догодити Жиро, чи то ради мене самого, мало не носили мене на руках. Я бачив у цьому лише дружню прихильнiсть. Згодом я зрозумiв, що вiд мене самого залежало отримати щось бiльше, але тодi я про це не думав.

До того ж кравчинi, покоiвки i вуличнi торговки аж нiяк не приваблювали мене, я мрiяв про панночок. У кожного своя фантазiя, моя завжди була така; i я не подiляю думку Горацiя щодо цього питання.[55 - Поет «золотого вiку» римськоi лiтератури Горацiй вважав, що стриманий в коханнi чоловiк набувае незалежностi вiд примхливих забаганок своеi подруги (афоризмом стали його слова: «Володiй своiми пристрастями, iнакше вони пiдкорять тебе»). У 12-му вiршi збiрки «Еподи» читаемо:Тепер – живу Лiкiском, що й дiвчат йомуНiжностi вчити не грiх, як сам вiн похвалявся;З тих пут вже не звiльнюсь я, бо нi друзi тутВже не зарадять нiчим, анi лихi наклепники.Хiба що iнший хлопець, в кого кучерiВ’ються до нiжних рамен, чи бiлолиця дiвчина.(Переклад А. Содомори. Цитуеться за: Горацiй. Твори. – К.: Днiпро, 1982.)Горацiй сповiдував кохання-гру, а не кохання-пристрасть.] Але мене вабить не марнославство, а чуттевiсть – свiжа барва обличчя, гарненькi ручки, елегантне вбрання, загальне враження витонченостi i чистоти в усiй зовнiшностi, смак в одязi i в манерi висловлюватися, вишуканi сукнi, маленьке взуття, стрiчки, мережива, акуратна зачiска. Я завжди вiддам перевагу тiй, у кого цих достоiнств бiльше, хай вона i негарна собою. Такий вибiр менi й самому здаеться смiшним, але серце диктуе менi його всупереч моiй волi.

То й що? Лише вiд мене залежало скористатися з нагоди. Як я люблю час вiд часу згадувати щасливi хвилини моеi молодостi! Вони були такi солодкi, такi короткi, такi рiдкiснi i так легко дiставалися! Ах, самий спогад про них знову наповнюе мое серце чистою радiстю, яка додае мужностi i допомагае менi зносити нудьгу на схилi моiх днiв.

Якось уранцi зоря здалася менi такою прекрасною, що, похапцем одягнувшись, я поспiшив за мiсто, щоб помилуватися сходом сонця. Я натiшився цим видовищем у всiй його чарiвностi. Це було за тиждень пiсля Іванового дня. Земля в усiй пишнотi свого вбрання виблискувала свiжою травою i квiтами, солов’i, перш нiж зовсiм припинити свiй спiв, неначе навмисне витьохкували особливо голосно, i всi птахи, хором прощаючись iз весною, прославляли народження нового прекрасного лiтнього дня – одного з тих днiв, що iх уже не помiчають у моему вiцi i яких нiколи не бачили в тiй сумнiй мiсцевостi, де я тепер живу.

Я не помiтив, як зайшов далеченько вiд мiста. Спека посилювалась, я прогулювався в затiнку дерев у невеликiй долинi, де протiкав струмок. Раптом я почув позаду себе кiнський тупiт i дiвочi голоси. Дiвчата, здавалося, були чимось збентеженi, а проте смiялися вiд душi. Я обернувся, мене назвали на iм’я; пiдiйшов i побачив двох знайомих менi молодих персон: мадемуазель де Граффенрiд i мадемуазель Галлей. Не надто вправнi наiзницi, вони не знали, як змусити своiх коней перейти через струмок. Мадемуазель де Граффенрiд була уродженка Берна, молода, дуже мила дiвчина. Внаслiдок якогось легковажного вчинку, властивого ii вiку, вона опинилася далеко вiд своеi батькiвщини i наслiдувала приклад панi де Варенс, у якоi я iнодi зустрiчав ii. Не маючи, проте, пенсii, вона дуже зрадiла допомозi Галлей. Та вiдразу вiдчула до неi дружню прихильнiсть i вмовила свою матiр запросити ii як компаньйонку, поки iй не вдасться кудись влаштуватися. Мадемуазель Галлей була на рiк молодша i ще вродливiша, у нiй було щось нiжнiше, витонченiше: вона мала мiнiатюрну i цiлком сформовану фiгурку, що для дiвчини велика цiннiсть. Подруги нiжно любили одна одну, i добра вдача обох схиляла до думки, що iх союз не скоро розпадеться, якщо тiльки його не порушить який-небудь залицяльник. Вони сказали менi, що iдуть у Тун, до старовинного замку, що належить панi Галлей, i попросили мене допомогти iм змусити iхнiх коней перейти через струмок, оскiльки не могли впоратися з цим самотужки. Я хотiв був пiдхльоснути коней, але панночки злякалися, що конi хвицьнуть i вдарять мене, а iх скинуть iз сiдла. Тодi я вдався до iншого способу: взявши коня мадемуазель Галлей за вуздечку, я потягнув його за собою i перевiв через струмок, вода в якому дiставала менi до колiн; другий кiнь сам пiшов слiдом. Пiсля цього я хотiв, як дурень, розкланятися й пiти своею дорогою, але вони пошепотiлися, i мадемуазель де Граффенрiд сказала менi: «Нi-нi! Ви так просто вiд нас не втечете. Через нас ви промокли, i ми, по совiстi, маемо потурбуватися про те, щоб ви могли як слiд обсушитися. Тож вам доведеться пiти з нами. Ви наш бранець». Серце мое калатало, я дивився на мадемуазель Галлей. «Так-так, – додала вона, смiючись з мого переляканого вигляду, – ми беремо вас у полон. Сiдайте на коня позаду моеi подруги, ми хочемо розрахуватися з вами». – «Але, панночко, я не маю честi знати вашу матiнку, панi Галлей; що вона скаже, побачивши мене?» – «Їi матерi немае в Тунi, – пiдхопила мадемуазель де Граффенрiд. – Ми самi. У мiсто ми повернемося сьогоднi ввечерi, i ви разом з нами».

Цi слова подiяли на мене, як електричний струм. Затремтiвши з радощiв, я кинувся до коня мадемуазель де Граффенрiд, а коли довелося обхопити наiзницю руками, щоб утриматися в сiдлi, серце мое забилося так сильно, що вона це помiтила i сказала, що вiд страху впасти ii серце колотиться так само. Я був у такiй позi, що ii слова були майже запрошенням упевнитися в справедливостi сказаного, але я не наважився цього зробити. Протягом усього шляху моi руки правили iй за пояс, щоправда, надто тiсний, але який нi на мить не змiнив свого положення. Не одна жiнка, прочитавши це, охоче дала б менi ляпасiв i мала б рацiю.

Весела подорож i балаканина дiвчат так розв’язали менi язика, що аж до вечора i весь час, поки були разом, ми не замовкали нi на хвильку. Вони змусили мене вiдчути себе з ними так невимушено, що мiй язик говорив не менше, нiж мiй погляд, хоча говорили вони i не одне й те саме. Лише зрiдка, коли я залишався наодинцi з однiею з них, наша розмова починала спотикатися, але друга швидко поверталася, не даючи нам часу зрозумiти причину нашого збентеження.

Коли ми приiхали в Тун i я обсох, ми поснiдали. Потiм довелося перейти до важливоi справи приготування обiду. Обидвi дiвчини, не вiдриваючись вiд куховарства, час вiд часу цiлували дiтей орендарки, а бiдолашний кухарчук дивився на це заздрими очима. З мiста пiдвезли провiзiю, тож було з чого приготувати чудовий обiд, а надто багато виявилося ласощiв, та, на жаль, забули про вино. Така забудькуватiсть зовсiм не дивина для дiвчат, якi його не пили, але менi було прикро, оскiльки я з його допомогою розраховував стати смiливiшим. Їм це теж було неприемно, i можливо, з тiеi ж причини, але я в цьому не певний. Їхня жвава i чарiвна веселiсть були втiленням невинностi, та й те сказати, що б вони робили зi мною удвох? Вони послали пошукати вина деiнде, але його нiде не знайшлося – такi тверезi й бiднi були селяни того кантону. Коли панночки висловили менi свiй жаль iз цього приводу, я попросив iх не засмучуватися, заявивши, що iм непотрiбне вино, аби сп’янити мене. Це була едина люб’язнiсть, яку я наважився сказати iм за весь день, але, гадаю, пустунки розумiли, що я грiшив проти правди.

Ми пообiдали на кухнi в орендарки, подруги всiлися на ослони пообiч довгого столу, а iхнiй гiсть – мiж ними на триногому стiльчику. Що то був за обiд! Який чарiвний спогад! Як мiг я бажати iнших утiх, коли майже задарма так чисто i щиро тiшився дещицею? Жодна вечеря в паризьких ресторанах не могла зрiвнятися з цiею трапезою, я кажу не лише про веселiсть i радiсть, а й про чуттеву втiху.

Вiд обiду ми дещо заощадили: замiсть випити каву, що залишилася у нас вiд снiданку, ми приберегли ii на полудень, разом iз вершками й тiстечками, якi дiвчата привезли iз собою. А щоб наш апетит мав собi роботу, ми пiшли в сад, де й довершили десерт вишнями. Я залiз на дерево i кидав iм жменями стиглi ягоди, а в мене крiзь плетиво гiлок летiв знизу вгору цiлий рiй кiсточок. Раз мадемуазель Галлей, пiдставивши свого фартуха й вiдкинувши назад голову, стала так зручно для мене, а я так влучно прицiлився, що гроно вишень упало iй прямiсiнько за корсаж. Ото було смiху! Я сам собi говорив: «Чому моi губи не вишнi? З якою радiстю я кинув би iх туди ж!»

День минув у рiзних пустощах. Ми були цiлком невимушенi, але тримали себе в межах пристойностi. Жодного двозначного слова, жодного фривольного жарту. Ми не примушували себе до доброзвичайностi, вона було природна, ми дослухалися до своiх сердець. Одне слово, моя скромнiсть (хтось може сказати – моя дурiсть) була така, що найбiльшу вiльнiсть я собi дозволив, поцiлувавши один-единий раз ручку мадемуазель Галлей. Правда, обставини надали особливоi цiнностi цiй незначнiй ласцi з ii боку. Ми були самi, я ледве дихав од хвилювання, вона сидiла, опустивши очi: моi губи, не в змозi пiдшукати потрiбних слiв, притислися до ii руки, яку вона тихенько прибрала пiсля мого поцiлунку, кинувши на мене зовсiм не гнiвливий погляд. Не знаю, що я мiг би сказати iй, але увiйшла ii подруга i цiеi митi здалася менi бридкою.

Нарештi вони згадали, що не слiд чекати ночi, аби повернутися в мiсто. У нас залишалося ще трохи часу, щоб повернутися завидна, i ми поквапилися рушити назад, розмiстившись так, як i приiхали. Коли б я мiг, то змiнив би цей порядок, оскiльки погляд мадемуазель де Галлей глибоко хвилював мое серце, але я не наважився нiчого сказати, а вона, звiсно, не могла сама запропонувати це. У дорозi ми шкодували про те, що день скiнчився, але нiтрохи не скаржилися на його нетривалiсть, бо вiдкрили таемницю, як продовжити його за допомогою розваг.

Я залишив iх майже на тому самому мiсцi, де вони зустрiли мене. З яким жалем ми розлучалися! З яким задоволенням збиралися зустрiтися знову! Дванадцять годин, проведених разом, дорiвнювали для нас цiлим сторiччям близького знайомства. Солодкий спогад про цей день нiчого не коштував для цих милих дiвчат, нiжний союз мiж нами трьома був кращий за найжагучiшi втiхи, якi зруйнували б його. Ми кохали одне одного без таемниць i сорому i хотiли кохати так одне одного завжди. У безневинних стосунках е своя особлива втiха, яка не поступаеться iншiй, оскiльки не знае перерв i тривае довго. Спогад про цей дивовижний день зворушуе, чаруе i хвилюе мене бiльше, нiж пам’ять про будь-якi iншi радощi, яких я зазнав у життi. Я й сам гаразд не знав, чого сподiвався вiд цих двох чарiвних дiвчат, але вони обидвi дуже менi подобались. Хоча, коли б я мiг вибирати, мое серце не роздiлилося б мiж ними порiвну, воно вiддавало перевагу однiй з них. Я мав би за щастя бачити своею коханкою мадемуазель де Граффенрiд, але все-таки волiв би вiддати ii роль повiрницi. Хоч би як там було, коли я розлучався з ними, менi здавалося, що я не можу жити без них обох. Хто мiг би подумати, що я бiльше нiколи в життi не побачу iх i що наше ефемерне кохання на цьому закiнчиться!

Читачi посмiються, звичайно, над моiми любовними пригодами, побачивши, що й найсмiливiшi з них закiнчувались, пiсля довгих приготувань, лише поцiлунком руки. О моi читачi, не думайте хибно! Можливо, я в своему коханнi, що завершувалося поцiлунком руки, мав бiльше радощiв, нiж ви коли-небудь у своiх любовних походеньках.

Вентюр, який напередоднi лiг спати дуже пiзно, повернувся незабаром пiсля мене. Цього разу я зустрiв його з меншим задоволенням, нiж звичайно, i не став розповiдати йому, як провiв день. Панночки говорили про нього не надто шанобливо, i iм, здавалося, неприемно було б довiдатися, що я потрапив до таких поганих рук. Це дуже зашкодило йому в моiх очах, до того ж менi було неприемне все, що вiдволiкало мене вiд думок про них. Але незабаром вiн покликав мене до себе, щоб поговорити про мое становище. Воно було критичним. Хоча я витрачав дуже мало, моi скромнi заощадження закiнчувалися, i я залишався без шеляга в кишенi. Вiд матусi не було нiяких звiсток, я не знав, що менi робити, i серце мое боляче стискалося вiд думки про те, що друг мадемуазель Галлей невдовзi змушений буде просити милостиню.

Вентюр сказав менi, що поговорив про мене з помiчником сенешаля i завтра вiдведе мене до нього на обiд, що ця людина може допомогти менi через своiх друзiв, та й узагалi це добре знайомство – людина вiн освiчена, дуже приемна у спiлкуваннi, талановита i любить мистецтво. Потiм, за звичкою, перемiшуючи найсерйознiшi речi з дурницями, вiн показав менi забавний куплет, надiсланий iз Парижа, на арiю з опери Муре, що йшла у той час. Цей куплет так сподобався пановi Сiмоновi (так звали помiчника сенешаля), що вiн у свою чергу захотiв скласти куплет у вiдповiдь на цю саму арiю; вiн i Вентюру запропонував написати куплет, а йому прийшла в голову божевiльна думка запропонувати i менi скласти третiй куплет.

Вночi, страждаючи вiд безсоння, я написав, як мiг, свiй куплет. Для першоi проби пера цi вiршi були цiлком пристойнi. Вони були кращi чи принаймнi написанi з бiльшим смаком, нiж це могло б бути напередоднi, оскiльки сюжетом iх були дуже нiжнi почуття, до яких мое серце тепер дуже схилялося. Вранцi я показав свiй куплет Вентюру, вiн схвалив його i поклав у кишеню, не сказавши менi навiть, чи написав вiн свiй куплет. Ми пiшли на обiд до пана Сiмона, який прийняв нас чудово. Зав’язалася приемна розмова, та iнакше не могло й бути, адже розмовляли розумнi, начитанi люди. Я виконував свою звичну роль: слухав i мовчав. Нi той, нi той не заводили мову про куплети, я теж не згадав про нього, i, наскiльки я знаю, про мiй твiр нiколи так i не згадали.

Пановi Сiмону, мабуть, сподобалася моя манера триматися, нi про що iнше пiд час тiеi зустрiчi вiн мати думку й не мiг. Вiн уже бачив мене кiлька разiв у панi де Варенс, але не звернув на мене особливоi уваги. Тож я можу вважати цей обiд початком нашого знайомства, яке, хоч i не стало для мене сходинкою в досягненнi тiеi мети, задля якоi я прийшов, згодом виявилося менi корисним в iншому, i тепер я згадую про нього iз задоволенням.

Було б несправедливо нiчого не сказати про його зовнiшнiсть, бо ii важко собi уявити, зважаючи на його суддiвське звання i репутацiю розумноi людини, i я не змовчу про це. Зрiст помiчника сенешаля Сiмона ледве сягав пiвтора метра. Його прямi, тонкi i навiть цибатi ноги робили б його вищим, якби не розкарячувались, подiбно до широко розкритого циркуля. Його коротенький i тонкий тулуб був неймовiрно малий. Голий, вiн, напевно, був дуже схожий на цвiркуна. Його голова, звичайного розмiру, з правильними i шляхетними рисами обличчя i доволi гарними очима, здавалася штучно настромленою на якийсь обрубок. Вiн мiг би не витрачатися на вбрання, оскiльки його велика перука одягала його з голови до нiг.

Вiн говорив двома цiлком рiзними голосами, якi весь час перемiшувалися в його мовi, i цей контраст, що спочатку здавався дуже забавним, незабаром ставав дуже неприемним. Один голос, глибокий i гучний, був, якщо можна так висловитися, голосом його розуму. Другий, високий, рiзкий i пронизливий, був голосом його тiла. Коли вiн прислухався до себе, говорив спокiйно i керував своiм диханням, вiн мiг говорити весь час низьким голосом; та як тiльки вiн пожвавлювався i починав говорити запально, у нього починали прориватися верескливi, iз свистом нотки, i йому коштувало величезних зусиль знову заговорити басом.

Попри таку зовнiшнiсть, яку я змалював, нiтрохи не перебiльшуючи, пан Сiмон любив упадати коло жiнок, говорити iм милi речi й завжди був ошатно, майже кокетливо вбраний. А що вiн намагався користуватись усiма своiми перевагами, то охоче давав уранiшнi аудiенцii, лежачи в лiжку, оскiльки нiхто, бачачи на подушцi красиву голову, не подумав би, що, крiм голови, бiльше нiчого немае. Це давало iнодi привiд для сцен, про якi, я певен, пам’ятае ще весь Ансi.

Одного разу, коли вiн чекав прохачiв у лiжку чи то пак на лiжку, в розкiшному нiчному ковпаку, дуже тонкому i дуже бiлому, прикрашеному двома великими буфами з рожевих стрiчок, прийшов селянин i постукав у дверi. Служницi в кiмнатi не було. Знову почувши стукiт, помiчник сенешаля гукнув: «Увiйдiть», – i це слово, мовлене пiдвищеним голосом, пролунало дуже верескливо. Селянин входить i дивиться, звiдки це почувся жiночий голос, i, побачивши в лiжку чепець i банти, хоче пiти, розсипаючи перед панi слова вибачення. Пан Сiмон сердиться i починае кричати ще верескливiше. А селянин, ще бiльш переконаний у правильностi свого припущення i вважаючи себе ображеним, починае лаятись, каже, що вона, мабуть, просто шльондра i що пан помiчник сенешаля подае дуже поганi приклади. Розлючений помiчник сенешаля, не маючи пiд рукою нiчого, крiм нiчного горщика, вже ладний був шпурнути його в голову бiдолашного селянина, як раптом увiйшла доморядниця.

Повiвшись з його зовнiшнiстю так жорстоко, природа винагородила цього карлика великим розумом, який вiн постарався розвинути. Хоча, як кажуть, вiн був добрим юрисконсультом, вiн не любив своеi справи, а захопився лiтературою i досяг тут деякого успiху. Вiн засвоiв собi з неi головним чином блискучу форму, красу слова, що надае приемностi будь-якiй розмовi, навiть з жiнками. Вiн знав напам’ять усi збiрки анекдотiв i вмiв цiкаво i таемниче розповiдати iх, подаючи як новину те, що трапилося рокiв шiстдесят тому. Вiн знав музику i непогано спiвав низьким чоловiчим голосом, – одне слово, мав рiзноманiтнi таланти, незвичайнi для юриста. Умiючи догоджати жiнкам Ансi, вiн увiйшов серед них у велику моду, i це стало для них великою забавкою. Одна дама, панi д’Епаньi, говорила, що вищою милiстю для нього вiд жiнки може бути лише дозвiл поцiлувати iй колiно.

Оскiльки вiн читав багато гарних книжок i охоче говорив про них, розмова з ним була не тiльки цiкава, а й повчальна. Згодом, коли я приохотився до навчання, я часто бачився з ним, i це дало менi велику користь. Я кiлька разiв навiдував його в Шамберi, де жив у той час. Вiн хвалив i заохочував мое завзяття i давав менi гарнi поради щодо читання, якi нерiдко ставали менi в пригодi. На жаль, у цьому немiчному тiлi жила дуже чутлива душа. Кiлька рокiв по тому з ним трапилася якась неприемна iсторiя, яка так засмутила його, що вiн помер. Менi його шкода, вiн був, безперечно, добра людина, яка при першому знайомствi викликала смiх, а згодом ви починали любити ii. Хоча його життя було мало пов’язане з моiм, я дiстав од нього чимало корисних урокiв i тому з почуття вдячностi вважаю за можливе присвятити йому цей короткий спогад.

Як тiльки я звiльнився, я побiг на ту вулицю, де жила мадемуазель Галлей, тiшачи себе надiею, що побачу, як хтось увiйде чи вийде з ii будинку. Та ба! Усе даремно, перед моiми очима не пробiгла навiть кiшка; i за весь час, що я стояв там, будинок здавався замкнутим, неначе в ньому нiхто не жив. Вуличка була невелика й безлюдна, мене легко було помiтити. Час вiд часу хтось входив або виходив iз сусiднiх будинкiв. Я був дуже збентежений, менi здавалося, що з мого виду легко здогадатися, чому я тут стою. Ця думка дуже мене мучила, оскiльки я завжди вiддавав перевагу над своiми втiхами честi i спокою тих, хто менi дорогий.

Нарештi, втомившись вдавати закоханого iспанця i не маючи гiтари, я вирiшив пiти додому й написати мадемуазель де Граффенрiд листа. Я волiв би написати ii подрузi, але не наважився: пристойнiсть вимагала, аби я звернувся спочатку до тоi, кому я був зобов’язаний знайомством з мадемуазель Галлей i з ким був ближче знайомий. Написавши листа, я вiднiс його до мадемуазель Жиро, як ми i домовилися з дiвчатами, коли прощалися. Вони самi запропонували ii як посередницю. Мадемуазель Жиро була вишивальниця i, оскiльки працювала iнодi у панi Галлей, мала вiльний доступ до неi в дiм. Вибiр посланницi здавався менi не надто вдалим, але я боявся, що iншоi менi не запропонують, та й не посмiв сказати, що вона сама накинула на мене оком. Я почувався ображеним через те, що вона може вважати себе в моiх очах iстотою однiеi статi, що й цi панночки. Та краще вже мати такого листоношу, нiж не мати нiякого, i я вирiшив ризикнути.

Жиро з першого слова вгадала, у чому рiч: це було неважко. Якби навiть лист, призначений для молодих дiвчат, не говорив сам за себе, мiй дурний i збентежений вигляд вiдразу виказав би мене. Зрозумiло, що це доручення не надто ii потiшило, але вона погодилася i виконала його сумлiнно. Наступного ранку я побiг до неi i отримав вiдповiдь. Нема чого й говорити, що я поквапився чимшвидше пiти вiд неi, щоб читати i цiлувати лист уволю! Але варто згадати про ту роль, яку взяла на себе мадемуазель Жиро: вона виявила бiльше делiкатностi i скромностi, нiж я мiг би вiд неi сподiватися. Цiлком тверезо оцiнивши, що зi своiми тридцятьма сiмома роками, заячими очима, замурзаним носом, кислим голосом i темною шкiрою вона не може змагатися з двома чарiвними молоденькими дiвчатами в усьому блиску краси, вона не захотiла нi зраджувати iх, нi служити iм i визнала за краще втратити мене, анiж зберегти для них.

Уже протягом довгого часу Мерсере, не отримуючи нiяких звiсток вiд своеi господинi, подумувала про те, щоб повернутися у Фрiбур; i Жиро нарештi переконала ii зробити це. Навiть бiльше, вона дала iй зрозумiти, що добре було б, аби хтось супроводив ii до батька, i запропонувала мене в проводирi. Маленька Мерсере, якiй я теж не був осоружний, визнала цю iдею зовсiм непоганою. Того ж дня вони розповiли менi про свiй план як про справу вже вирiшену. Не знайшовши нiчого неприемного в такому способi розпоряджатися мною, я погодився, гадаючи, що подорож забере не бiльше тижня. Жиро була iншоi думки. Менi довелося признатися у поганому станi своiх фiнансiв. Але все було передбачено. Мерсере погодилася платити за мене в дорозi, а щоб вiдшкодувати витрати, вона, на мое прохання, вiдправила вперед свiй невеликий багаж. Ми вирiшили йти пiшки, невеликими переходами. Так i вчинили.

Менi нiяково говорити про те, що стiльки дiвчат були в мене закоханi. Але оскiльки я не можу похвалитися, що вмiв користуватися цiею закоханiстю, то, гадаю, маю право розповiдати всю правду не соромлячись. Мерсере була молодша за Жиро, менш досвiдчена, вона нiколи не загравала зi мною так же вiдверто, як та, але вона наслiдувала мiй голос, повторювала за мною слова, виявляла менi знаки уваги, якi я мав би виявляти iй, i завжди домагалася, посилаючись на своi страхи, щоб ми з нею спали в однiй кiмнатi, що рiдко обмежуеться самим лише сном, коли йдеться про двадцятирiчного хлопця i дiвчину двадцяти чотирьох лiт.

Проте цього разу справа цим i обмежилась. Мерсере не була позбавлена привабливостi, але я був такий простодушний, що не лише не спробував завести з нею любовну iнтрижку, а навiть жодного разу не подумав про це. Та коли б така думка i прийшла менi до голови, я через власну дурiсть не зумiв би нею скористатися. Я не уявляв собi, як це хлопець i дiвчина можуть спати разом, i вважав, що для приготування такоi жахливоi подii потрiбнi вiки. Якщо бiдолашна Мерсере, оплачуючи моi витрати, розраховувала отримати вiд мене щось у вiдповiдь, вона жорстоко прогадала. Ми приiхали у Фрiбур точнiсiнько в тому становищi, в якому покинули Ансi.

Проiжджаючи через Женеву, я не став нiкого навiдувати, але менi трохи не зробилося млосно на мосту. Щоразу, коли я бачив стiни цього мiста, коли входив у нього, у мене завмирало серце вiд надлишку розчулення. Тодi як шляхетний образ свободи пiдносив мою душу, iдеали рiвностi, еднання i покiрливостi звичаiв хвилювали мене до слiз i пробуджували у менi гострий жаль про цi втраченi блага. Як я помилявся, але якою природною була моя омана! Я бачив у своiй батькiвщинi те, що носив у своему серцi.

Далi наш шлях пролягав через Нiон. Невже отак i пройти, не побачившись iз батьком? Якби в мене i вистачило мужностi вчинити так, я помер би потiм вiд жалю. Я залишив Мерсере в готелi i зважився пiти до батька. Але марно я його боявся! Побачивши мене, його душа вiдкрилася батькiвським почуттям, якими вона була повна. Скiльки слiз пролили ми в обiймах одне одного! Спочатку вiн подумав, що я повернувся до нього. Я розповiв йому про свое життя i повiдомив про свое рiшення. Вiн кволо заперечував. Указавши менi на небезпеки, на якi я себе наражаю, вiн сказав, що безумства тим кращi, чим вони коротшi. Утiм, вiн навiть не спробував утримати мене силою i, думаю, вчинив правильно, але вiн, безперечно, не зробив усього, що мiг би, щоб повернути мене до себе, – чи то вiн вважав, що пiсля зробленого мною кроку менi не слiд змiнювати свого рiшення, чи то не знав, куди мене прилаштувати в моему вiцi. Згодом менi стало вiдомо, що про мою супутницю вiн склав цiлком несправедливу i дуже далеку вiд iстини, але, по сутi, цiлком природну думку. Моя мачуха, жiнка добродушна, трохи солодкувата, зробила вигляд, що хоче залишити мене вечеряти. Я вiдмовився, але пообiцяв погостювати довше, повертаючись назад, i залишив у них маленький згорток своiх речей, який прибув на човнi i тепер заважав менi. На ранок я покинув Нiон, дуже задоволений тим, що виконав свiй обов’язок i побачився з батьком.

Ми без пригод дiсталися до Фрiбура. Пiд кiнець подорожi дбайливiсть, якою оточувала мене мадемуазель Мерсере, дещо згасла. Пiсля прибуття вона почала виявляти менi холоднiсть, та й батько ii, що не потопав у розкошах, теж не дуже привiтно прийняв мене. Довелося зупинитися у харчевнi. Наступного дня я знову пiшов до них; вони запросили мене пообiдати, я не вiдмовився. Ми розлучилися без слiз. Увечерi я повернувся у свою харчевню i другого дня пiшов з Фрiбура, не знаючи напевне, куди попрямувати.

Такий другий випадок у моему життi, коли Провидiння ясно вказувало менi шлях до щасливого життя. Мерсере була дуже добра дiвчина, не блискуча i не надто гарна, але й не потворна. Малорухлива, але дуже розсудлива, якщо не брати до уваги випадкових спалахiв, що звичайно кiнчалися сльозами i нiколи не переходили в бурю. Я iй дуже подобався, тож легко мiг би з нею одружитися i продовжувати ремесло ii батька. Моя любов до музики змусила б мене полюбити i це ремесло. Я залишився б жити у Фрiбурi, непривабливому маленькому мiстечку, населеному, проте, добрими людьми. Зрозумiло, я позбувся б великих втiх, але прожив би спокiйно до своеi останньоi години, i я повинен знати краще за всiх, що менi не варто в цьому випадку вагатися.

Я повернувся – але не в Нiон, а в Лозанну. Менi хотiлося помилуватися живописним озером, а звiдти видно бiльшу його частину. У всьому iншому моi таемнi спонукання були не набагато серйознiшi. Моi дii рiдко скеровувалися далекосяжними планами. Невпевненiсть у майбутньому завжди змушувала мене дивитися на довготривалi у здiйсненнi задуми як на фальшиву приманку. Як i кожен iнший, я сподiваюся, поки це менi нiчого не коштуе, плекати надiю, але якщо для цього потрiбнi довгi зусилля – це вже не для мене. Будь-яка найменша втiха, якщо вона сама даеться менi в руки, спокушае мене бiльше, нiж усi радощi раю. Проте я виключаю звiдси тi втiхи, якi спричиняють за собою страждання. Такi радощi мене не приваблюють, бо я люблю лише чисту втiху, а вона такою не бувае, якщо знаеш, що на тебе чекае каяття.

Менi необхiдно було дiстатися куди-небудь, i що швидше, то краще, оскiльки, заблукавши в дорозi, я опинився ввечерi в Мудонi, де витратив майже всi грошi, крiм десяти крейцерiв, та й тi витратив наступного дня на обiд. Прийшовши увечерi в маленьке село бiля Лозанни, я зайшов до якогось трактиру, не маючи нi шеляга в кишенi, щоб заплатити за нiчлiг, i не знаючи, що далi робити. Я був дуже голодний i, не втрачаючи витримки, велiв подати собi вечерю, неначе мiг щедро заплатити за неi. Потiм пiшов спати i заснув безтурботним сном. Поснiдавши вранцi i довiдавшись вiд хазяiна, що я йому винен сiм батцiв, запропонував йому замiсть розплати в заставу свою куртку. Цей добрий чоловiк вiдмовився; сказавши, що нiкого ще, слава Богу, не оббирав i не мае намiру робити це через якiсь сiм батцiв. Вiн велiв менi залишити собi свою куртку i розплатитися з ним потiм, коли в мене будуть грошi. Я був зворушений його добротою, але менше, нiж можна було сподiватися, i менше, нiж тепер, коли згадую про це. Незабаром я передав йому грошi з надiйною людиною. Навiть важливiшi, але показнi послуги не здаються менi такими гiдними вдячностi, як проста i скромна гуманнiсть цiеi чесноi людини.

Пiдходячи до Лозанни, я роздумував про свое скрутне становище i про те, як виплутатися з нього, не показавши мачусi своеi бiдностi, i порiвнював себе зi своiм другом Вентюром, коли той iшов у Ансi. Я так захопився цiею думкою, що здумав розiграти iз себе в Лозаннi маленького Вентюра, геть забувши про те, що не маю нi його привабливостi, анi його талантiв. Я вирiшив давати уроки музики, якоi не знав, i сказати, що прибув з Парижа, де я нiколи не був. Беручись до здiйснення свого чудового плану, я для початку розпитав про недорогий i пристойний готель, оскiльки в Лозаннi не було спiвочоi школи, де я мiг би посiсти мiсце молодшого викладача, i до того ж я остерiгався знайомитися з артистами. Менi порекомендували якогось Перроте, який брав постояльцiв на пансiон. Цей Перроте виявився чудовою людиною i прийняв мене дуже привiтно. Я виклав йому своi заздалегiдь вигаданi байки. Перроте обiцяв замовити за мене слiвце i пiдшукати менi учнiв i додав, що зажадае з мене грошi лише пiсля того, як я iх зароблю. Його пансiон коштував п’ять екю, що само по собi небагато, але було багато для мене. Вiн порадив менi обмежитися спочатку напiвпансiоном, який складався лише з тарiлки супу на обiд, зате потiм я мiг iсти цiлу вечерю. Я погодився. Бiдолаха Перроте робив менi всi цi послуги вiд щирого серця й нiчого не шкодував, щоб бути менi корисним.

Чому замолоду менi довелося зустрiти так багато добрих людей, а в зрiлi роки я зустрiчав iх так мало? Невже iх порода вичерпалася? Нi, але тепер я змушений шукати iх не в тому середовищi, де знаходив тодi. У простого люду сильнi пристрастi спалахують лише коли-не-коли, вiн чутливiший до природних почуттiв. А у вищих колах такi почуття геть пригнiченi, i пiд iх личиною приховуються розрахунок або марнославство.

З Лозанни я написав батьковi. Вiн прислав менi моi речi i листа, сповненого чудових порад, якими я мiг би скористатися й краще. Я вже згадував про хвилини нез’ясовного безумства, коли я бував сам на себе не схожий. Ось iще один приклад такого настрою, причому один з найяскравiших. Щоб зрозумiти, до якоi мiри у мене тодi голова пiшла обертом, до якоi мiри я, так би мовити, овентюрився, треба лише подивитися, скiльки дурниць примудрився я накоiти за короткий час. Я став учителем спiву, не вмiючи читати ноти, оскiльки, навiть якби шiсть мiсяцiв, проведених з Ле Метром, i пiшли менi на користь, цього, звичайно, було б дуже мало. Крiм того, я вчився у композитора, i цього було досить, щоб я вчився погано. Парижанин iз Женеви, католик у протестантськiй краiнi, я вирiшив змiнити iм’я, як змiнив уже батькiвщину i вiру. Я щосили прагнув бути якомога бiльше схожим на людину, яка була для мене взiрцем. Вiн назвався Вентюром де Вiльневом, а я назвався Воссором де Вiльневом, склавши з лiтер свого прiзвища iм’я Воссор. Вентюр знав композицiю, хоча i приховував це; я ж, не маючи про неi уявлення, хвастався перед усiма, нiби знаю, i, не в змозi пiдiбрати музику навiть до простенького водевiлю, видавав себе за композитора. І це ще не все: представлений пановi де Трейторану, професоровi права, який любив музику i нерiдко влаштовував у себе концерти, я захотiв показати йому зразок своеi творчостi i взявся написати п’есу для його концерту з таким апломбом, неначе знав, як це робиться. У мене вистачило посидючостi попрацювати над цим прекрасним твором два тижнi, переписати його начисто, розписати окремi партii i розподiлити iх з такою самовпевненiстю, немов це був справжнiй шедевр музичного мистецтва. Нарештi, я зробив те, у що важко повiрити, хоча я кажу щиру правду. Щоб гiдно завершити свiй незрiвнянний твiр, я помiстив у кiнцi його гарненький менует, який виспiвували на всiх перехрестях i який, можливо, ще й тепер багато хто пам’ятае, на такi добре всiм вiдомi у той час слова:

Quel caprice!
Quelle injustice!
Quoi! ta Clarisse
Trahirait tes feux! etc.

(Яка вигадка! Яка тяжка кривда! Як! Твоя Кларисса зраджуе обiтницю кохати? І т. д.)

Вентюр навчив мене спiвати цю арiю з акомпанементом до неi, але з iншими, непристойними словами, завдяки яким я ii i запам’ятав. Отож у кiнцi свого твору я помiстив цей менует з акомпанементом, тiльки викинувши слова, i видав його за свiй так упевнено, неначе мав справу з мешканцями Мiсяця.

Ми зiбралися для виконання моеi п’еси. Я пояснив кожному музикантовi темп, спосiб виконання, роздав партитури, метушився з усiеi сили. П’ять хвилин, поки настроювали iнструменти, видалися менi п’ятьма столiттями. Нарештi, коли все було готово, я постукав по своему диригентському пульту згорненим у рурку аркушем паперу. «Приготуйтеся!» Запала тиша. Я з поважним виглядом починаю вiдбивати такт. Ми почали…

Нi, з того часу, як iснують французькi опери, нiхто й нiколи не чув подiбноi какофонii! Хай би що там думали про мiй гаданий талант, результат виявився гiршим, нiж можна було сподiватися. Музикантiв душив смiх, слухачi витрiщали очi i, мабуть, радi були б заткнути собi вуха, але й це iм не допомогло б. Моi кати-оркестранти, бажаючи потiшитися, гупали з усiеi сили так, що не витримали б i глухi. Я терпляче робив свою справу далi; пiт заливав менi очi, але мене стримував сором, i я не наважився утекти i все покинути. Щоб остаточно втiшити мене, слухачi шепотiли одне одному, але так, що це долiтало i до моiх вух: «Просто нестерпно!», «Що за божевiльна музика!», «Та це ж диявольський шабаш!». Бiдолашний Жан-Жак! Тiеi жорстокоi митi ти, звичайно, i не мрiяв, що настане день, коли твоя музика викличе шепiт здивованого захоплення i аплодисменти перед французьким королем i його придворними, i в усiх ложах найчарiвнiшi жiнки впiвголоса вигукуватимуть одна однiй: «Якi чудеснi звуки! Яка чарiвна музика! Вона лине в самiсiньке серце!».

Але особливо розвеселив усiх менует. Не встигли зiграти кiлька тактiв, як зусiбiч пролунали вибухи смiху. Мене вiтали, хвалили за мiй тонкий смак i запевняли, що менует змусить говорити про мене i що я заслуговую на те, щоб моi твори виконувалися скрiзь. Чи варто описувати моi муки i признаватися, що я iх цiлком заслужив. Наступного дня один з моiх музикантiв, Лютольд, зайшов до мене i був такий добрий, що не привiтав мене з успiхом. Глибоке усвiдомлення власноi дуростi, сором, каяття, надзвичайно важке становище, нездатнiсть змовчати у хвилину великого горя змусили мене вiдкритися йому. Я дав волю сльозам i, не вдовольнившись признанням лише свого невiгластва, розповiв йому все, попросивши зберегти мою таемницю, що вiн обiцяв, але не дотримав даного слова. Того ж вечора вся Лозанна знала про мене все, i – дивовижна рiч – нiхто навiть не подав знаку, навiть добрий Перроте, який, незважаючи нi на що, не вiдмовився, як i ранiше, годувати мене i давати притулок.

Я жив дуже сутужно. Наслiдки такого дебюту не могли зробити мое перебування в Лозаннi надто приемним. Учнi не сунули до мене хмарою, у мене не було жодноi ученицi, а мiстяни зовсiм не звертались до мене. Я навчав двох-трьох нiмцiв, чия тупiсть дорiвнювала моему невiгластву, вони наганяли на мене страшенну нудьгу i не стали великими музикантами в моiх руках. Мене запросили лише до одного дому, де дiвчинка – справжне гадюченя – бавилася тим, що показувала менi рiзнi музичнi твори, в яких я не мiг розiбрати жодноi ноти, пiсля чого лукаво спiвала iх у присутностi пана вчителя, щоб показати йому, як це виконуеться. Я так погано вмiв читати ноти з аркуша, що пiд час вищезгаданого блискучого концерту не мав змоги слiдкувати за виконанням музикантiв i не мiг переконатися, чи справдi вони грають те, що стоiть у мене перед очима i що я сам написав.

Серед стiлькох принижень я втiшався новинами, якi отримував час вiд часу вiд двох чарiвних подруг. Я завжди знаходив у жiнках велику розраду. Нiщо так не пом’якшувало мого вiдчаю у знегодах i невдачах, як думка про те, що менi спiвчувае яка-небудь мила жiнка. Проте наше листування незабаром урвалося i бiльше вже не поновлювалось, а винен у цьому був я сам. Переiхавши на нове мiсце, я не повiдомив iм своеi адреси i, змушений обставинами постiйно думати про себе, невдовзi остаточно забув про них.

Уже давно не говорив я нiчого про мою бiдолашну матусю, але читач помилиться, якщо подумае, що я ii теж забув. Я не припиняв думати про неi, мрiяв знову зустрiти ii, i не лише через нужду, а й за потребою серця. Моя палка й нiжна прихильнiсть до неi зовсiм не заважала менi закохуватися в iнших, але iнакше. Жiноча краса завжди пробуджувала у менi нiжнi почуття, але в iнших жiнках цi почуття дорожили лише красою i не змогли б ii пережити, тодi як матуся могла постарiти, стати потворною, а моя нiжнiсть до неi нiтрохи не зменшилася б. Мое серце цiлком перенесло на ii особу те почуття, яке спочатку пробудилося в менi ii зовнiшнiстю, i яка б змiна в нiй не вiдбулася, аби лиш вона залишалася сама собою, моi почуття до неi не могли б змiнитися. Я добре знаю, що зобов’язаний iй вдячнiстю, але, правду кажучи, я про це й не думаю. Хоч би що там робила вона для мене, менi це було байдуже. Я кохав ii не з вiдчуття обов’язку, не з користi, не для годиться, а лише тому, що був народжений для кохання до неi. Коли я закохувався в яку-небудь iншу жiнку, це, признаюся, до певноi мiри захоплювало мене, i я рiдше згадував матусю, але думав я про неi все з тим самим задоволенням, i закоханий чи нi, згадуючи про неi, я завжди вiдчував, що в розлуцi з нею для мене не може бути справжнього щастя.

Не маючи вiд неi так довго нiяких звiсток, я все-таки не вiрив, що втратив ii назавжди, або що вона могла мене забути. Я говорив собi: рано чи пiзно вона дiзнаеться про моi поневiряння i сповiстить про себе; я певен, що знову знайду ii. А поки що для мене вже було радiстю жити в ii краiнi, ходити вулицями, якими ходила вона, повз будинки, де вона жила. Я керувався лише здогадками, оскiльки одним з моiх безглуздих дивацтв було те, що я не наважувався без крайньоi потреби нi запитати про неi, анi вимовити ii iм’я. Менi здавалося, що називаючи ii, я вiдкриваю своi почуття до неi, що моi вуста видають таемницю мого серця, що я до певноi мiри компрометую ii. Я навiть думаю, що до цього домiшувався страх, як би менi не сказали про неi чогось поганого. Про ii вчинок говорили багато, але небагато – про ii поведiнку. Боячись почути те, що менi не сподобаеться, я волiв не говорити про неi зовсiм.

Оскiльки учнi вiдбирали у мене багато часу, а ii рiдне мiсто було всього за чотири лье вiд Лозанни, я вирушив туди на триденну прогулянку, протягом якоi мене не покидало вiдчуття найсолодшого хвилювання. Вигляд Женевського озера та його чудових берегiв завжди мав для мене особливу привабливу силу, якоi не беруся пояснити i яка залежить не лише вiд краси пейзажу, але ще вiд чогось бiльш хвилюючого i зворушливого. Щоразу, наближаючись до кантону Во, я знову переживаю якесь складне почуття, що породжуеться спогадами про панi де Варенс, яка там народилася, про мого батька, який там жив, про мадемуазель де Вюльсон, якiй я вiддав першi пориви свого серця, про багато розважальних прогулянок мого дитинства i, як менi здаеться, щось iще, сокровеннiше i сильнiше, нiж усе це. Коли палке прагнення до щасливого й безтурботного життя, для якого я створений i яке нiяк не даеться менi, розпалюе мою уяву, воно завжди лине до кантону Во, до чарiвних сiл на березi озера. Менi потрiбний сад на березi саме цього, а не якогось iншого озера, а ще вiрний друг, мила серцю жiнка, корова i маленький човен. Я зможу натiшитися цiлковитим земним щастям, аж коли володiтиму всiм цим. Менi самому смiшна наiвнiсть, з якою я кiлька разiв прямував туди для того лише, щоб знайти там це уявне щастя. Я завжди дивувався, коли виявляв у тамтешнiх жителiв, особливо у жiнок, характер, зовсiм не схожий на те, до чого я прагнув. Якою невiдповiднiстю здавалося це менi! Краiна i ii мешканцi завжди здавались менi не створеними одне для одного.

Пiд час цiеi поiздки у Веве, блукаючи чудовим узбережжям, я вдавався до найсолодшоi меланхолii, серце мое палко поривалося до незлiченних невинних радощiв, я розчулювався, зiтхав i плакав, як дитина. Скiльки разiв я зупинявся, щоб наплакатись уволю, i, сiвши на великий камiнь, дивився, як моi сльози падають у воду!

У Веве я зупинився в готелi «Ключ» i за два днi, якi прожив там, нiкого не бачачи, перейнявся до цього мiста такою любов’ю, яка супроводжувала мене в усiх моiх мандрах i змусила мене врештi-решт оселити там героiв свого роману. Я охоче сказав би людям зi смаком i чуттевим серцем: «Їдьте у Веве, вiдвiдайте його околицi, помилуйтеся краевидами, покатайтеся озером i щиро скажiть – хiба не сама природа створила цю мальовничу мiсцевiсть для таких людей, як Юлiя, Клара i Сен-Пре?[56 - Юлiя, Клара i Сен-Пре – персонажi роману Руссо «Нова Елоiза».] Але не шукайте iх там».

Повертаюся до своеi розповiдi.

Оскiльки я був католиком i видавав себе за такого, я вiдкрито i не соромлячись дотримувався того культу, який сповiдував. У недiлю, якщо була година, я ходив на месу в Ассан, за два лье вiд Лозанни. Зазвичай я проходив цей шлях разом з iншими католиками, найчастiше з одним паризьким вишивальником, iм’я котрого вже не пам’ятаю. Це був не такий «парижанин», як я, а справжнiй парижанин з Парижа, архiпарижанин, людина надзвичайно добродушна. Вiн так любив свою батькiвщину, що нi хвилини не сумнiвався в тому, що я саме звiдти, нiби побоюючись проминути добру нагоду поговорити про неi.

До речi, у пана де Круза, повiтового суддi, був садiвник, теж iз Парижа, не менш люб’язний, i вiн вважав славу своеi батькiвщини скомпрометованою тим, що хтось видае себе за ii сина, коли вiн зовсiм не мае честi ним бути. Вiн розпитував мене з виглядом людини, впевненоi, що спiймае мене на якiйсь помилцi, i потiм лукаво посмiхався. Якось вiн запитав мене, що е чудового в Новому Ринку. Можна собi уявити, як мусив я брехати. Проживши в Парижi двадцять рокiв, я повинен був би знати мiсто; проте, якби менi й тепер поставили те саме питання, я заледве змiг би на нього вiдповiсти, вiдтак легко можна було б зробити висновок, що я нiколи не бував у Парижi. Ось так, навiть чуючи правду, люди обманюються, грунтуючись на фальшивих засновках!

Не можу сказати точно, скiльки часу я прожив у Лозаннi. Я не зберiг про це мiсто нiяких особливо яскравих спогадiв. Знаю лише, що, не знайшовши там заробiтку, я вирушив до Невшателя i перебув там зиму. У цьому мiстi менi бiльше пощастило: у мене знайшлись ученицi, i я заробив достатньо для того, щоб розплатитися з моiм добрим другом Перроте, який чесно переслав менi моi скромнi пожитки, хоча я йому заборгував чималеньку суму.

Я поступово вчився музики, викладаючи ii. Жив я тихим життям; розсудлива людина могла б ним удовольнитися, але мое неспокiйне серце вимагало iншого. Щонедiлi й у вiльнi години в iншi днi я прогулювався навколишнiми полями i лiсами, блукаючи без певноi мети, мрiючи i зiтхаючи й повертаючись у мiсто аж надвечiр. Одного разу в Будрi я зайшов пообiдати до якогось шинку. Там я побачив довгобородого чоловiка в лiловiй сутанi грецького крою, в хутрянiй шапцi, зi шляхетним обличчям i доброю манерою триматися. Його заледве розумiли, оскiльки вiн говорив якимсь майже незрозумiлим нарiччям, дещо схожим на iталiйську мову. Лише я розумiв майже все, що вiн говорив, iз шинкарем i мiсцевими жителями йому доводилось спiлкуватися за допомогою знакiв. Я сказав йому кiлька слiв по-iталiйськи, якi вiн чудово зрозумiв. Вiн устав i палко обiйняв мене. Ми познайомились, i з того часу я став його перекладачем. Його обiд був повноцiнний, мiй – злиденний, вiн запросив мене роздiлити з ним його трапезу, i я не став церемонитись. Ми пили, розмовляли i швидко подружилися. Вiдтодi ми стали нерозлучнi.

Мiй новий знайомий виявися грецьким прелатом i ерусалимським архiмандритом, йому було доручено зiбрати в Європi пожертви на вiдновлення Святого Гробу Господнього. Вiн показав менi красивi патенти вiд царицi та iмператора, а також вiд багатьох iнших коронованих осiб. Вiн був задоволений тим, що йому вже вдалося зiбрати, але в Нiмеччинi вiн зiткнувся з неймовiрними труднощами. Не розумiючи нi слова по-нiмецьки, по-французьки i по-латинi i знаючи лише грецьку, турецьку i французьку мови, вiн не зiбрав багато грошей у цiй краiнi. Вiн запропонував менi супроводжувати його, ставши його секретарем i перекладачем. Незважаючи на те, що мiй недавно куплений лiловий сюртук непогано пiдходив до моеi новоi посади, я все ж таки не скидався на забезпечену людину. Вiн вирiшив, що вмовити мене буде неважко, i не помилився. Ми швидко дiйшли згоди. Я нiчого не вимагав, а вiн багато обiцяв. Без будь-якоi поруки чи гарантii, зовсiм не знаючи його, я довiрився йому, i вже наступного дня ми вирушили в дорогу до Єрусалиму.

Ми почали нашу подорож з кантону Фрiбур, де вiн не зiбрав великих пожертв. Сан епископа не дозволяв йому просити милостиню чи звертатися до приватних осiб. Звiдти ми попрямували до Берна i зупинилися в гарному на тi часи готелi «Сокiл», де знайшли й гарне товариство. За столом сидiло багато людей, i годували там добре. Я давно вже сяк-так харчувався, тож скористався з нагоди пiдкрiпитися. Архiмандрит був людина свiтська i весела i сам любив посидiти за столом. Для тих, хто його розумiв, вiн добре говорив, адже був освiчений i вмiв козирнути своею грецькою начитанiстю. Якось за десертом вiн колов горiхи i дуже глибоко порiзав собi палець, полилася кров. Показавши присутнiм свого пальця, вiн сказав смiючись: «Mirate signori; questo е sangue pelasgo».[57 - Подивiться, панове, ось кров пеласгiв (iт.). Пеласгами в XVIII ст. називали давнiх грекiв.]

У Бернi моi послуги стали йому в пригодi, а я впорався зi своiми обов’язками краще, нiж сподiвався. Я був набагато смiливiший i красномовнiший, нiж у тому випадку, якби просив для себе. Але справа виявилася не такою простою, як у Фрiбурi: довелося вести частi й довгi перемови з представниками влади, i розгляд паперiв прелата тривав не один день. Нарештi все закiнчилося, його запросили на слухання в сенатi. Я прийшов разом з ним як перекладач, i менi звелiли говорити. Це стало для мене цiлковитою несподiванкою: менi й на думку не спадало, що пiсля довгих нарад з окремими членами сенату я змушений буду знову виступати перед усiм сенатом. Помiркуйте самi, в якому скрутному становищi я опинився! Необхiднiсть виступити не просто на людях, а перед самим бернським сенатом, та ще й без найменшоi пiдготовки, – цього було досить, щоб знепритомнiти такiй соромливiй людинi, як я. Але я не злякався, стисло i ясно виклав суть доручення, покладеного на архiмандрита. Я похвалив благочестя можновладцiв, що зробили свiй внесок у збiр коштiв. Бажаючи пробудити почуття змагальностi в серцях iх превосходительств, я сказав, що й вiд iхньоi звичайноi щедростi очiкую не меншого, а потiм, прагнучи довести, що ця богоугодна справа священна для християн незалежно вiд iх вiросповiдання, я закiнчив свою промову обiцянками небесного благословення всiм тим, хто захоче взяти в нiй участь.

Не скажу, що ця промова справила велике враження, але вона, безперечно, сподобалася, i, коли слухання закiнчились, архiмандрит отримав пристойну суму, а також купу комплiментiв розуму його секретаря. Перекласти цi комплiменти було моiм приемним обов’язком, але переказати iх дослiвно я не наважився. Це був единий раз у життi, коли я говорив публiчно i перед верховними особами, до того ж говорив смiливо i добре. Яким рiзним може бути настрiй однiеi i тiеi ж людини! Три роки тому, провiдуючи в Івердонi[58 - Івердон – мiсто в кантонi Во на березi Невшательського озера.] свого давнього друга пана Рогена, я прийняв депутацiю, що прийшла подякувати менi за книги, подарованi мною до мiськоi бiблiотеки. Швейцарцi – дуже охочi до промов, i цi панове звернулися до мене з промовою. Я почувався зобов’язаним вiдповiсти, але так збентежився, що геть заплутався, i замовк, виставивши себе на посмiховисько. Хоча з природи я соромливий, але замолоду бував iнодi й смiливий, проте в зрiлому вiцi – нiколи. Що бiльше я пiзнавав вищий свiт, то менше мiг пристосуватися до його тону.

Покинувши Берн, ми вирушили в Солотурн,[59 - Солотурн – мiсто за 45 кiлометрiв од Берна iз будiвлями в стилi бароко.] оскiльки архiмандрит мав намiр повернутися до Нiмеччини i дорогою назад пройти через Угорщину i Польщу. На нас чекала тривала подорож, але, оскiльки в дорозi гаманець його наповнювався швидше, нiж порожнiв, вiн не боявся звертати вбiк. Що ж до мене, то я почував себе однаково добре, подорожуючи верхи чи пiшки, i не проти був подорожувати так все життя, але менi не судилося поiхати так далеко.

Приiхавши в Солотурн, ми насамперед пiшли з вiзитом до французького посланника. На лихо для мого епископа, цей посланник, пан де Бонак, був ранiше посланником у Туреччинi, тож мав уявлення про все, що стосувалося Гробу Господнього. Архiмандритовi була надана п’ятнадцятихвилинна аудiенцiя, куди мене не допустили, тому що пан посланник розумiв франкську мову i говорив iталiйською принаймнi не гiрше за мене. Коли грек вийшов, я хотiв був пiти за ним, але мене затримали, тепер настала моя черга. Видаючи себе за парижанина, я як такий перебував пiд юрисдикцiею його превосходительства. Мене запитали, хто я такий, наказали говорити правду, i я обiцяв, але попросив аудiенцii вiч-на-вiч. Посланник вiдвiв мене до свого кабiнету, зачинив за собою дверi, i там, упавши до його нiг, я дотримав свого слова. Я щиросердо розповiв би всю правду, якби й не обiцяли нiчого, бо вiдчував настiйну потребу вилити душу, а що я вже до крихти все розповiв музикантовi Лютольду, не було потреби таiтися i перед маркiзом де Бонаком. Вiн залишився такий задоволений моею розповiддю i щирiстю, з якою я все виклав, що, взявши мене за руку, вiдвiв до своеi дружини, вiдрекомендував мене i коротко переповiв iй мою iсторiю. Панi де Бонак прийняла мене привiтно i сказала, що не слiд вiдпускати мене з грецьким ченцем. Було вирiшено, що я залишуся в будинку посланника, поки для мене не знайдуть вiдповiдного заняття. Я хотiв був пiти попрощатися зi своiм бiдолашним архiмандритом, до якого встиг прихилитися, але менi не дозволили. Його повiдомили про мiй арешт, а годину по тому менi принесли моi скромнi пожитки. Мене до певноi мiри вiддали на пiклування пановi де Ля Мартиньеру, посольському секретарю. Провiвши мене у призначену для мене кiмнату, вiн сказав: «За графа дю Люка у цiй кiмнатi жила вiдома людина, яку звали так само, як i вас. Тепер лише вiд вас залежить, чи зможете ви замiнити ii в усьому i чи говоритимуть коли-небудь: Руссо-перший,[60 - Руссо-перший – маеться на увазi поет Жан Батист Руссо (1671–1741).] Руссо-другий». Тодi я зовсiм не прагнув бути схожим на письменника, i ця схожiсть сподобалася б менi ще менше, якби я мiг передбачити, якою цiною досягну ii в майбутньому.

Слова пана де Ля Мартиньера зацiкавили мене. Я прочитав працi людини, в чиiй кiмнатi оселився, мене похвалили, i я, забравши собi в голову, що маю покликання до поезii, спробував написати кантату на честь панi де Бонак. Але моя цiкавiсть до поезii протрималася недовго. Час вiд часу я складав посереднi вiршi, це корисна вправа для тих, хто хоче виробити вишуканий стиль i навчитися краще писати прозою, але французька поезiя нiколи не здавалася менi такою привабливою, щоб я мiг цiлком присвятити себе iй.