скачать книгу бесплатно
Пан де Ля Мартиньер захотiв познайомитися з моею манерою письма i попросив мене викласти йому у письмовiй формi тi подробицi, якi я повiдомив посланниковi усно. Я написав йому довгого листа, якого, як я дiзнався згодом, зберiг пан де Мар’ян – вiн давно був на службi у маркiза де Бонака i змiнив на цiй посадi де Ля Мартиньера, коли посланником став пан де Куртей. Я просив де Мальзерба, щоб вiн роздобув для мене копiю листа. Якщо вiн чи хтось iнший надасть менi ii, читач знайде текст листа у зiбраннi, яке стане додатком до цiеi «Сповiдi».
Досвiд, якого я набував, поступово вгамував моi романтичнi плани: наприклад, я не лише не закохався в панi де Бонак, а й вiдчув, що не зможу зробити кар’еру в домi ii чоловiка. Посада пана де Ля Мартиньера мала перейти, так би мовити, у спадок до пана де Мар’яна, дозволяючи менi сподiватися, щонайбiльше, на мiсце помiчника секретаря, що зовсiм мене не приваблювало. Тому, коли мене запитали, якi моi намiри, я висловив велике бажання вирушити до Парижа. Посланниковi ця думка сподобалась, адже давала йому змогу спекатися мене. Пан де Мервейе, посольський перекладач, повiдомив мене, що його добрий знайомий пан Годар, швейцарський полковник на французькiй службi, шукае кого-небудь, щоб помiстити до свого юного племiнника, який вступае на службу. Мервейе вважав, що я мiг би пiдiйти для такого призначення. Його слова вирiшили мiй вiд’iзд, i я вiд щирого серця радiв, передчуваючи майбутню подорож, у кiнцi якоi на мене чекав Париж. Менi дали кiлька рекомендацiйних листiв, безлiч добрих порад, видали сто франкiв на дорожнi витрати, i я вирушив у дорогу.
Подорож забрала у мене два тижнi, якi я можу вважати одними з найщасливiших днiв у своему життi. Я був молодий, здоровий, сповнений великих надiй, мав досить грошей, подорожував пiшки i йшов сам. Читачi здивувалися б тому, що я вважаю це перевагою, якби вже не знали про мiй характер. Моi солодкi химери складали менi компанiю, i нiколи ще моя палка уява не породжувала прекраснiших фантазiй. Коли хтось пропонував менi вiльне мiсце в екiпажi чи пiдходив до мене в дорозi, я хмурився, бачачи, як руйнуеться дiм мого щастя, який я споруджував дорогою у Париж.
Цього разу мрii вабили мене до вiйськовоi кар’ери. Я мав намiр вступити до вiйська i сам стати вiйськовим, оскiльки було вирiшено, що для початку я стану кадетом. Я вже бачив себе в офiцерському мундирi з прекрасним бiлим плюмажем. У мене аж дух захоплювало вiд такоi шляхетноi думки. Я мав деякi знання з геометрii i фортифiкацii, мiй дядько служив iнженером, тож я нiби продовжував сiмейну традицiю. Моя короткозорiсть могла б стати деякою перешкодою, але це не бентежило мене, i я розраховував силою холоднокровностi й вiдваги компенсувати цей недолiк. Я десь читав, що у маршала Шомберга був дуже поганий зiр, то чом би не бути короткозорим i маршаловi Руссо? Цi божевiльнi мрii так захопили мене, що я лише й уявляв собi вiйська, укрiплення, тури, батареi i себе самого, що у вогнi й диму спокiйно вiддае накази з лорнетом у руцi. Проте, коли я проходив через мальовничi села, бачив гаi та струмки, iх зворушливий вигляд змушував мене зiтхати вiд жалю. У всьому блиску своеi слави я вiдчував, що душа моя не створена для такого бурхливого життя, i невдовзi, сам не знаючи як, знову линув на своi улюбленi ферми, назавжди вiдмовляючись вiд служiння Марсу.
Як же першi враження вiд Парижа розчарували мене! Зовнiшне оздоблення Турина, краса вулиць, симетрiя i правильнiсть його забудови змушували мене шукати в Парижi чогось ще кращого. Я уявляв собi мiсто не лише велике, а й прекрасне, найзначнiшого вигляду, де на всiх вулицях стоять мармуровi й золотi палаци. Увiйшовши до Парижа через передмiстя Сен-Марсо, я опинився на брудних смердючих вуличках, серед потворних непоказних будиночкiв, бачив скрiзь нечистоту й бiднiсть, жебракiв, биндюжникiв, штопальниць, продавчинь настоянок i старих капелюхiв. Це вiдразу так вразило мене, що вся справжня пишнiсть, яку я згодом бачив у Парижi, не могла згладити цього першого враження, i я назавжди зберiг таемну вiдразу до життя в цiй столицi. Можу сказати, що весь час, поки я жив у Парижi, я тiльки й шукав можливостi оселитися вiд нього подалi. Отакi плоди дуже палкоi уяви: вона перебiльшуе ще бiльше, нiж перебiльшують люди, i бачить завжди бiльше вiд того, що вони розповiдають. Менi так розхвалили Париж, що я уявив його схожим на стародавнiй Вавилон, який, можливо, так само розчарував би мене, якби я його побачив. Те саме сталося зi мною в Оперi, куди я поспiшив пiти наступного дня; те саме сталося з Версалем, а ще пiзнiше – коли я побачив море; те саме вiдбуватиметься зi мною завжди, коли бачитиму те, про що чув дуже багато захоплених вiдгукiв, оскiльки нi людям, нi самiй природi неможливо перевершити багатство моеi уяви.
Судячи з того, як мене прийняли всi тi, кому я передав рекомендацiйнi листи, я вирiшив, що кар’ера моя забезпечена. Найбiльше мене рекомендували пановi де Сюрбеку, який залишив службу i фiлософськи жив на самотi у Банье, але вiн зустрiв мене найменш люб’язно. Я вiдвiдав його кiлька разiв, i вiн жодного разу не запропонував менi навiть склянки води. Люб’язнiше прийняли мене у панi де Мервейе, своячки перекладача, i в його племiнника, гвардiйського офiцера. Мати iз сином не лише привiтно зустрiли мене, а й запросили приходити обiдати в них. Я часто цим користувався пiд час свого перебування в Парижi. Я подумав, що панi де Мервейе була колись гарна; ii чорне красиве волосся лежало кучерями на скронях. Вона зберегла те, що не зникае разом iз красою, – дуже привабливий розум. Вона зробила все, що могла, щоб допомогти менi, але нiхто ii не пiдтримав, i незабаром я розчарувався у спiвчуттi, яке, як менi спочатку здавалося, всi тут до мене виявляли.
Однак треба вiддати справедливiсть французам: вони не так розсипаються в марних обiцянках, як про них кажуть, а коли щось обiцяють, то майже завжди щиро, але iхня манера вдавати, нiби вони спiвчувають вам, обманюе гiрше, нiж слова. Грубi комплiменти швейцарцiв можуть увести в оману хiба що дурнiв. Поводження французiв простiше i тим привабливiше: можна подумати, що на словах вони обiцяють менше, нiж мають намiр зробити для вас, бажаючи згодом приемно вас здивувати. Скажу бiльше: у своiх почуттях вони зовсiм не фальшивi; з природи вони послужливi, людянi, доброзичливi i навiть, хоч би що про них говорили, правдивiшi, нiж люди iнших нацiональностей, але легковажнi i непостiйнi. Вони справдi мають до вас почуття, про якi вам говорять, але цi почуття зникають так само раптово, як i виникають. Розмовляючи з вами, вони думають лише про вас, але як тiльки розлучаються з вами, вiдразу забувають про ваше iснування. Нiщо не довговiчне в iхньому серцi, всi iхнi почуття швидкоплиннi.
Отож менi наговорили багато приемного i зробили мало послуг. Полковник Годар, до племiнника якого мене вiдрядили, виявився огидним старим скнарою, який, потопаючи в розкошi i бачачи мое скрутне становище, захотiв, щоб я служив задарма. Вiн хотiв, аби я став безплатним лакеем, а не справжнiм гувернером для його племiнника, щоб я постiйно був при ньому, за що був би звiльнений вiд вiйськовоi служби, i щоб я жив на кадетську стипендiю, тобто платню простого солдата. Вiн ледве погодився видати менi форму, оскiльки хотiв, щоб я задовольнявся казенним одягом. Панi де Мервейе, обурена його пропозицiями, порадила менi вiдмовитися вiд них, син пiдтримав ii. Менi почали шукати iнше мiсце, але не знайшли нiчого. Тим часом треба було поспiшати: ста франкiв, даних менi на дорогу, не могло вистачити надовго. На щастя, я отримав вiд посланника ще невелику суму, яка виявилася менi дуже до речi, i я думаю, що вiн взагалi не залишив би мене, коли б я мав бiльше терпiння; але нудитись, чекати, просити – для мене рiч неможлива. Терпець менi урвався, я перестав з’являтися, i все було скiнчено.
Я не забув свою бiдолашну матусю, але як ii знайти? Де шукати? Панi де Мервейе, що знала мою iсторiю, допомагала менi в моiх пошуках, але довго – без жодного успiху. Нарештi вона повiдомила мене, що панi де Варенс виiхала з Парижа мiсяцiв два тому, але невiдомо, до Савойi чи до Турина; дехто подейкував, що вона повернулася до Швейцарii. Цього було досить, щоб я наважився вирушити за нею. Я був певен, що в провiнцii, хоч би де вона була, я швидше знайду ii, нiж у Парижi.
Перед вiд’iздом я випробував свiй поетичний талант, написавши послання полковниковi Годару, у якому висмiяв його, як мiг. Я показав свою базгранину панi де Мервейе. Замiсть того щоб покартати мене, як належало б, вона вiд душi посмiялася з моiх уiдливих насмiшок разом зi своiм сином, який, гадаю, не любив Годара; i треба визнати, що полковника важко було полюбити. Менi захотiлося надiслати йому своi вiршi, моi друзi пiдтримали мене. Я вклав вiршi в конверт i надписав його адресу. Оскiльки в Парижi тодi не було мiськоi пошти, я сунув пакет у кишеню i вiдправив його дорогою з Осера. Я й тепер iнодi смiюся, уявляючи собi його гримаси, коли вiн читае цей панегiрик, у якому вiн був зображений як живий. Починався вiн так:
Tu croyais, vieux penard, qu’une folle manie
D’еlever ton neveu m’inspirerait l’envie.
(Ти думав, старий спiдничнику, що дурощi сповнять мене бажанням виховувати твого племiнника.)
Цей маленький вiрш, погано написаний, але не позбавлений дотепностi, що свiдчив про мiй сатиричний талант, – единий подiбний твiр, що вийшов з-пiд мого пера. У мене дуже незлобиве серце, для того щоб я мiг користуватися цим талантом, але я думаю, що з деяких полемiчним творiв, написаних для самозахисту, можна судити, що якби у мене була войовнича вдача, то моiм критикам було б не до смiху.
Думаючи про забутi подробицi мого життя, я найбiльше шкодую, що не вiв щоденника у подорожах. Нiколи я так багато не думав, не жив так напружено, не ставав, так би мовити, до такоi мiри самим собою, як пiд час своiх пiших подорожей. У ходi е щось таке, що надихае i пожвавлюе моi думки; зате, залишаючись на одному мiсцi, я майже не можу думати: мое тiло мусить рухатися, щоб надати руху i розуму. Вигляд сiльськоi мiсцевостi, змiна чарiвних пейзажiв, свiже повiтря, здоровий апетит i бадьорiсть, що з’являються у мене пiд час ходи, вiдчуття невимушеностi в харчевнях, вiддаленiсть вiд усього, що змушуе мене вiдчувати свою залежнiсть, – усе це звiльняе мою душу, дае велику смiливiсть думцi, оточуе мене незчисленним сонмом живих iстот. Я стаю володарем усiеi природи, мое серце, переходячи вiд одного предмета до iншого, з’еднуеться i рiдниться з усiм, що йому подобаеться, оточуе себе привабливими образами, чаруеться чудовими вiдчуттями. Якщо я подумки малюю iх – яка сила пензля, яка свiжiсть барв! Яку виразнiсть мови вкладаю я в них! Кажуть, що все це можна знайти в моiх творах, хоча й написаних на схилi вiку. О, якби я мiг показати твори моеi ранньоi молодостi, створенi в днi поневiрянь, – твори, якi я складав, але нiколи не записував!.. Чому ж я iх не записав?
А навiщо менi було iх писати? – вiдповiм я, навiщо менi було позбавляти себе справжньоi втiхи лише заради того, щоб розповiсти iншим, чим я тiшився? Що менi було до читачiв, до публiки, до всього свiту, коли я ширяв понад хмарами? Крiм того, хiба я носив iз собою папiр i перо? Якби менi довелося турбуватися про все це, жодна думка не прийшла б менi до голови. Я не передбачаю своiх думок, вони приходять, коли iм заманеться, а не тодi, коли хочу я. Вони не приходять зовсiм або ж iх приходить безлiч, приголомшуючи мене своею кiлькiстю i силою. У той час я писав би по десять томiв щодня. Але де знайти час, щоб записати iх? Зупиняючись, я думав лише про ситний обiд, вирушаючи в дорогу – лише про те, щоб iти. Я вiдчував, що за дверима мене чекае новий рай, i думав лише про те, як його вiдшукати.
Нiколи ще я не вiдчував цього так ясно, як пiд час повернення, про яке тепер розповiдаю. Йдучи до Парижа, я думав лише про те, що там робитиму. Я линув думками до своеi майбутньоi кар’ери i здобував ii на теренах слави; але кар’ера ця суперечила поклику мого серця, а живi iстоти шкодили iстотам уявним. Полковник Годар зi своiм племiнником не вживалися з таким героем, як я. Слава Богу, тепер я був позбавлений усiх цих перешкод i мiг скiльки завгодно блукати в краiнi химер, бо нiчого, крiм них, у мене не лишалося. І я так блукав у нiй, що справдi кiлька разiв збився з шляху. А втiм, я й не хотiв iти прямiшим шляхом, оскiльки я вiдчував, що в Лiонi менi доведеться зiйти з неба на землю, i менi хотiлося нiколи не приходити в це мiсто.
Одного разу, навмисно зiйшовши з прямоi дороги, щоб поглянути ближче на мiсцину, що здалася менi особливо мальовничою, я так нею замилувався i так далеко зайшов, що врештi-решт заблукав. Пiсля кiлькох годин марних блукань, втомлений, знесилений з голоду i спраги, я зайшов до якогось селянина. Житло його було непоказним, але iншого поблизу не опинилося. Я думав, що тут, як в Женевi чи взагалi в Швейцарii, всi селяни у змозi надати гостиннiсть. Я попросив селянина нагодувати мене за грошi. Вiн запропонував менi збираного молока i грубого ячмiнного хлiба, кажучи, що у нього немае нiчого iншого. Я з насолодою випив молоко i з’iв хлiб, але це не могло задовольнити людину, змучену голодом i втомлену. Цей селянин, не довiряючи менi, мiг судити про правдивiсть моеi розповiдi з мого апетиту. Сказавши менi, що, як видно, я порядний молодий хлопець i не викажу його, вiн, боязко озираючись, вiдкрив невеликий люк бiля кухнi, спустився в пiдвал i за кiлька хвилин повернувся з чудовим хлiбом з чистого пшеничного борошна, дуже заманливим, хоча й надрiзаним, окостом i пляшкою вина, вигляд якоi порадував мене бiльше, нiж усе решта. До цього було додано чималу смаженю, i я пообiдав так добре, як може пообiдати лише пiшохiд.
Коли я зiбрався заплатити, селянина знову охопив страх i неспокiй. Вiн не хотiв брати з мене грошей, вiн вiдмовлявся вiд них з надзвичайним збентеженням. Найдивнiше було те, що я нiяк не мiг зрозумiти, чого саме вiн боявся. Нарештi вiн з тремтiнням у голосi вимовив страшнi слова про чиновника i доглядача погребiв. Вiн пояснив менi, що ховае вино через акцизи, а хлiб – через податки, i що вiн пропаде, якщо засумнiваються в тому, що вiн помирае з голоду. Те, що вiн у зв’язку з цим розповiв менi i про що я уявлення не мав, справило на мене незабутне враження. Вiн заронив у мою душу сiм’я тiеi непримиренноi ненавистi, яка згодом виросла в моему серцi проти утискiв, що iх зазнае нещасний народ, i проти його гнобителiв. Цей селянин, хоча i небiдний, не смiв iсти заробленого в потi чола хлiба i мiг врятуватися вiд розорення, лише прикидаючись таким самим бiдняком, як i його сусiди. Я вийшов з його будинку настiльки ж обурений, наскiльки й зворушений, сумуючи про долю цiеi чудовоi краiни, якiй природа дала щедрi дари тiльки для того, щоб зробити ii здобиччю суспiльних хижакiв.
Ось единий цiлком виразний спогад, що зберiгся у мене про цю подорож. Я пам’ятаю лише, що, пiдходячи до Лiона, менi хотiлося подовжити свiй шлях, щоб поглянути на береги Лiньйона, оскiльки серед романiв, прочитаних мною разом з батьком, «Астрею»[61 - «Астрея» – знаменитий на той час пасторальний роман Оноре д’Юрфе, дiя якого вiдбуваеться на берегах Лiньйона й рiвнинi Форе.] не було забуто, i вона згадувалася менi найчастiше. Я попросив показати менi шлях у Форез. Із розмови з шинкаркою я дiзнався, що це привабливе мiсце для робiтникiв, бо там багато залiзоробних заводiв i виробляеться чимало залiзного товару. Ця похвала вiдразу охолодила мою романтичну цiкавiсть, i я не визнав за потрiбне розшукувати Дiан i Сiльвандрiв серед ковалiв. Добра жiнка, що так гаряче пiдбадьорювала мене, напевно прийняла мене за слюсаря-пiдмайстра.
Я попрямував до Лiона не зовсiм безцiльно. Пiсля прибуття туди я пiшов у Шазот, до мадемуазель дю Шатле, подруги панi де Варенс, до якоi вона давала менi листа, ще коли я йшов проводжати Ле Метра, тож я був з нею вже знайомий. Мадемуазель дю Шатле повiдомила мене, що ii подруга справдi проiздила через Лiон, але iй невiдомо, поiхала вона до П’емонта чи в Савойю. Вона сказала, що, коли я захочу, вона напише iй, прохаючи дати про себе звiстку, i що менi найкраще дочекатися ii вiдповiдi в Лiонi. Я погодився на цю пропозицiю, але не зважився сказати мадемуазель дю Шатле, що мiй спорожнiлий гаманець не дозволить менi чекати надто довго. Мене утримав вiд такого зiзнання не поганий прийом, навпаки, вона прийняла мене дуже ласкаво й поводилася як з рiвнею, але це якраз i позбавило мене мужностi вiдкрити iй свое справжне становище i спуститися вiд ролi свiтськоi людини до ролi жалюгiдного жебрака.
Менi здаеться, що я досить ясно бачу послiдовнiсть всього, що описую в цiй книзi. Але пам’ятаю, що тодi ж таки я зробив ще одну подорож до Лiона, перебуваючи в такiй самiй скрутi. Одна iсторiя, яку не так-то просто розповiсти, нiколи не дозволить менi забути це мiсто. Якось увечерi я сидiв у Белькурi, пiсля досить бiдноi вечерi, i розмiрковував про те, як менi виплутатися зi скрути. До мене пiдсiв якийсь чоловiк у шапцi. Чоловiк цей скидався на робiтника шовкоткацькоi фабрики, яких у Лiонi називають виготовлювачами тафти. Вiн заговорив зi мною, я вiдповiв, зав’язалась розмова. Ми не проговорили й чвертi години, коли вiн, так само спокiйно i не змiнюючи тону, запропонував менi розважитися разом з ним. Я чекав, що вiн пояснить менi, про яку розвагу йдеться, але вiн, не додавши нi слова, уважив за свiй обов’язок просто подати менi наочний приклад. Ми сидiли зовсiм близько один вiд одного, i ще не досить посутенiло, щоб я не бачив, до якоi вправи вiн готувався. Вiн нiчого вiд мене не вимагав; принаймнi нiщо не вказувало на його намiри щодо мене, та й мiсце було не зовсiм доречне. Вiн саме хотiв, щоб кожен з нас розважився сам по собi, i це здавалося йому такою простою справою, що вiн навiть не припускав, що я можу думати iнакше. А я був такий наляканий його безсоромнiстю, що рвучко скочив на ноги i, не вiдповiвши йому, кинувся щодуху бiгти, думаючи, що негiдник поженеться за мною. Я був такий приголомшений, що, замiсть того щоб повернутися у свое житло на вулицi Сен-Домiнiк, помчав до набережноi i зупинився аж на другому боцi дерев’яного мосту, тремтячи так, наче щойно скоiв злочин. Я був схильний до того самого пороку: цей спогад надовго вилiкував мне вiд нього.
Пiд час нинiшньоi подорожi зi мною трапилася майже подiбна пригода, але наразився я на бiльшу небезпеку. Вiдчуваючи, що моi кошти закiнчуються, я скупо витрачав iх рештки. Я рiдше обiдав у своему готелi, а незабаром i взагалi припинив, виявивши, що за п’ять-шiсть су можу так само ситно наiстися в тавернi, як наiдався в готелi за двадцять п’ять. Припинивши там харчуватися, я соромився залишатися там i на нiч, не тому, що багато заборгував, а тому, що соромився винаймати кiмнату, не даючи хазяйцi нiчого на собi заробити. Пора року була тепла. Одного вечора стояла велика спека, i я вирiшив заночувати в мiстi. Я вже влаштовувався на лавцi, коли абат, проходячи мимо i побачивши моi приготування до сну, пiдiйшов до мене i запитав, чи не залишився я без даху над головою. Я признався у своему важкому становищi, вiн виявив спiвчуття. Вiн сiв поруч зi мною, i ми поговорили. Говорив вiн дуже приемно, i все сказане ним дозволило менi скласти про нього щонайкращу думку. Побачивши мою прихильнiсть, вiн сказав, що живе не дуже просторо, що в нього лише одна кiмната, але вiн не може залишити мене спати ось так, на площi, що вже пiзно шукати менi притулку i що вiн пропонуе менi на цю нiч половину свого лiжка. Я прийняв його пропозицiю, вже сподiваючись завести в його особi корисного друга. Ми прийшли. Вiн запалив вогонь. Його кiмнатка здалася менi маленькою, але чистою, вiн дуже чемно прийняв мене, дiстав iз стiнноi шафи скляний слоiк, у якому виявилися вишнi в горiлцi, ми з’iли по двi вишнi i лягли в лiжко.
Ця людина мала тi самi схильностi, що й мiй еврей з притулку, але виявляв вiн iх не з такою грубiстю. Чи то вiн боявся дiстати вiд мене одкоша i не хотiв, аби нас почули, чи то був не цiлком упевнений у своiх планах, але вiн не наважився звернутися до мене з вiдвертою пропозицiею i намагався розворушити мене, не потривоживши. Бiльш освiчений, нiж першого разу, я незабаром зрозумiв його намiри i здригнувся. Я не знав, до чиiх рук потрапив i в якому домi опинився, тож боявся здiймати галас, щоб не накласти за це життям. Я вдав, нiби не розумiю, чого вiн од мене хоче, але рiшуче показав, що менi дуже набридають його пестощi, i я не бажаю терпiти iх далi. Я був такий переконливий, що йому довелося стримати себе. Тодi, з усiею смиреннiстю i твердiстю, на якi я лише здатен, i прикидаючись далi, що нi в чому його не пiдозрюю, я вибачився перед ним за цю стурбованiсть, яку йому виявив через свою давню пригоду, яку й спробував переповiсти йому у словах таких огидних i жахливих, що, думаю, його й самого занудило вiд моеi розповiдi, i вiн цiлком вiдмовився вiд своiх брудних намiрiв. Решту ночi ми провели спокiйно, вiн навiть сказав менi багато чудових речей. Безперечно, то була людина не без достоiнств, хоча й великий негiдник.
Вранцi пан абат, не бажаючи виказувати невдоволення, заговорив про снiданок i попросив одну з дочок хазяйки, дуже гарну дiвчину, принести його нам. Вона вiдповiла, що iй нiколи. Вiн звернувся до ii сестри, та не завдала собi труду вiдповiсти. Ми чекали, снiданок не приходив. Нарештi ми заглянули в кiмнату дiвчат. Вони зустрiли пана абата без особливих церемонiй. Я мiг похвалитися iх прийомом ще менше. Старша, проходячи мимо, вiдтоптала менi ногу своiм гострим каблуком, а друга несподiвано вiдсунула позаду мене стiлець, на який я збирався сiсти. Їхня мати, виливаючи з вiкна помиi, хлюпнула менi ними в лице. Хоч куди б я став, мене вiдразу зганяли з мiсця, вдаючи, нiби щось шукають, – у життi мене ще так не зустрiчали! У iх зневажливих i насмiшкуватих поглядах я бачив затаений жах, причину якого мав дурiсть не розумiти. Сторопiлий, приголомшений i вже готовий визнати iх усiх навiженими, я почав лякатися й сам, але абат не став прикидатися нетямущим i, розмiркувавши, що на снiданок нам сподiватися не варто, вирiшив пiти в мiсто, а я поквапився пiти за ним, дуже задоволений, що розлучаюся з цими трьома фурiями. Дорогою вiн запропонував менi зайти поснiдати до кафе. Хоч я був голодний як вовк, я не прийняв його пропозицii, а вiн не надто наполягав. Пройшовши ще кiлька кварталiв, ми розлучилися, я – не тямлячи себе вiд щастя, а вiн – дуже задоволений тим, як я думаю, що вiдвiв мене досить далеко вiд свого будинку, аби я мiг легко знову його вiдшукати. Оскiльки нi в Парижi, нi в якому iншому мiстi нiколи зi мною не траплялося нiчого подiбного до цих двох пригод, у мене лишилося дуже погане враження про мешканцiв Лiона, i я завжди вважав його найбiльш розбещеним з европейських мiст.
Спогад про те, як я бiдував у Лiонi, не додае чарiвностi його образовi у моiх спогадах. Якби я, як iншi люди, мiг позичати i боргувати у харчевнях, я легко виплутався б зi скрути, але я не вмiв цього, i подiбнi речi були менi огиднi. Аби зрозумiти, до якоi мiри доходило мое невмiння брати в борг i вiдраза до боргiв, досить сказати, що, проживши майже все життя у скрутних обставинах i часто не маючи навiть шматка хлiба, я нi на мить не затримував платежiв кредиторам, коли тi вимагали у мене грошей, i завжди мав за краще страждати, нiж брати в позику.
Людина, змушена ночувати на вулицi, напевно бiдуе, а саме це не раз траплялося зi мною в Лiонi. Я вважав, що краще витратити останнi грошi на хлiб, а не на нiчлiг, оскiльки смерть з голоду загрожувала менi бiльше, нiж вiд недосипання. Але найдивовижнiше те, що i в такому тяжкому становищi я не вiдчував анi тривоги, анi смутку. Майбутне анiскiльки мене не турбувало, i я чекав на вiдповiдь, яку мала отримати мадемуазель дю Шатле, ночував просто неба i спав прямо на землi чи на лавцi так само спокiйно, як на ложi, устеленому трояндами.
Пам’ятаю, одного разу я провiв чарiвну нiч за мiстом, на дорозi, що звивалася понад берегом Рони чи Сони, – не пригадую точно, якоi з двох рiчок. Потойбiч до дороги терасами спускалися сади. Того дивовижного вечора стояла сильна спека, роса зволожувала пониклу траву, вiтру не було, в повiтрi вiдчувалася приемна прохолода, призахiдне сонце пiдсвiчувало червоною барвою хмари, вiддзеркалення яких надавало водi рожевого вiдтiнку, у садах перегукувалися солов’i. Я йшов у якомусь екстазi, всiм серцем i душею тiшачись чарiвнiстю ночi i лише зiтхаючи про те, що тiшуся всiм цим наодинцi. Поглинутий своiми солодкими мрiями, я загулявся до пiзньоi ночi, не помiчаючи втоми. Нарештi вiдчув, що втомився. Я з насолодою лiг на якусь кам’яну плиту в своерiднiй нiшi чи склепiнчастому заглибленнi стiни на однiй з терас; верхiвки дерев утворили покров над моiм ложем, якраз надi мною спiвав соловей, i я заснув пiд його спiв. Мiй сон був солодкий, а пробудження ще солодше. Вже зовсiм розвиднилося; розплющивши очi, я побачив воду, зелень i мальовничий пейзаж. Я встав, потягнувся, вiдчув голод i весело попрямував до мiста, вирiшивши ситно поснiдати на своi останнi дванадцять су. Я був у такому гарному настроi, що йшов i спiвав усю дорогу; пам’ятаю навiть, що спiвав кантату Батiстена[62 - Батiстен (справжне iм’я Жан Батiст Штук; 1680–1755) – придворний композитор i скрипаль-вiртуоз, автор кiлькох збiрникiв кантат, а також опер i концертiв.] «Купання Томерi», яку знав напам’ять.
Хай благословить Бог доброго Батiстена з його кантатою, бо вона забезпечила менi кращий снiданок, нiж той, на який я розраховував, i ще кращий обiд, на який я не розраховував зовсiм! Я йшов i спiвав i раптом почув позаду себе чиiсь кроки. Оглянувшись, я побачив ченця-антонiанця, який слухав мене з очевидним задоволенням. Вiн пiдiйшов, привiтав мене i спитав, чи знаю я ноти. Я вiдповiв, що трохи знаю, усiм своiм виглядом даючи зрозумiти, що знаю iх дуже добре. Вiн продовжував розпитувати мене, i я розповiв йому частину своеi iсторii. Вiн запитав, чи не доводилося менi переписувати ноти. Я вiдповiв: «Частенько». То була правда. Кращим способом навчитися музики було для мене переписування нот. «Чудово, – сказав вiн, – ходiмо зi мною, я можу дати вам заняття на кiлька днiв, протягом яких ви не матимете потреби нi в чому, якщо тiльки погодитеся не виходити з кiмнати». Я охоче прийняв пропозицiю i пiшов за ним.
Антонiанця звали Ролiшон, вiн любив музику, добре знав ii i спiвав маленькi концерти, якi влаштовував зi своiми друзями. То було цiлком невинне i чесне захоплення, але, очевидно, пристрасть його до музики доходила до божевiлля, яке вiн мусив до певноi мiри приховувати. Вiн провiв мене в маленьку кiмнатку, де я побачив багато переписаних нот. Вiн дав менi для переписування iншi ноти, зокрема й тiеi кантати, яку я спiвав i яку вiн сам через кiлька днiв мав спiвати. Я провiв там три-чотири днi, присвячуючи переписуванню весь час, коли не iв, бо нiколи в життi я не почував себе таким голодним i нiде мене так смачно не годували, як у Ролiшона. Вiн сам приносив менi з кухнi iжу. Нiколи ще не iв я з таким задоволенням, i треба признатися, що дармовi харчi були дуже до речi, оскiльки я на той час висох, як скiпка. Я працював майже так само охоче, як iв, але мое серце, правду кажучи, не позбавило мене вiд багатьох помилок.
Через кiлька днiв Ролiшон, зустрiвши мене на вулицi, сказав менi, що переписанi мною ноти зовсiм непридатнi для виконання, так багато в них пропускiв, повторiв i плутанини. Треба визнати, що до цiеi справи я був дуже мало здiбний не тому, що я писав негарно чи переписував неточно, а тому, що нудьга вiд тривалоi працi робить мене таким неуважним, що я бiльше стираю i виправляю, нiж пишу, i якщо не звiряю переписане якнайуважнiше, то воно для виконання не годиться. Тож, бажаючи зробити все добре, я все зiпсував i, намагаючись виконати роботу швидко, робив ii абияк. Незважаючи на це, Ролiшон так само добре ставився до мене i на прощання ще дав менi грошей, якi я зовсiм не заслужив. Цi грошi допомогли менi остаточно стати на ноги, а через кiлька днiв я отримав звiстку вiд матусi iз Шамберi, а разом з нею i деяку суму на подорож до неi. Я радо здiйснив ii бажання. Вiдтодi моi кошти нерiдко були обмеженi, але менi нiколи не доводилось голодувати. Про той час я згадую з вдячнiстю Провидiнню. Тодi я пережив злиднi i голод востанне.
Я залишався в Лiонi ще майже тиждень, чекаючи, поки мадемуазель дю Шатле виконае матусине доручення. Тепер я частiше заходив до неi, маючи втiху розмовляти з нею про ii подругу, до того ж менi вже не доводилося приховувати вiд неi свого становища. Мадемуазель дю Шатле не можна було назвати нi молодою, анi вродливою, але вона не була позбавлена грацii; вона була доброзичлива i проста, а розум ii надавав цiй простотi особливоi краси. У неi була схильнiсть до спостережливостi звичаiв, що допомагае вивчати людей. І саме вiд неi цього навчився i я. Вона полюбляла романи Лесажа, особливо iй подобався «Жиль-Блаз», вона часто говорила менi про нього i дала менi почитати цю книжку. Я прочитав ii iз задоволенням, але тодi я ще не дозрiв для такого читання; менi потрiбнi були романи з палкими почуттями. Отож, весь свiй час я проводив у вiдокремленiй приймальнi мадемуазель дю Шатле, поеднуючи приемне з корисним. Поза сумнiвом, що цiкавi й розумнi розмови з гiдною жiнкою сприяють розвитку молодоi людини бiльше, нiж книжкова фiлософiя. У Шазотi я познайомився ще й з iншими пансiонерками та iхнiми подругами, у тому числi i з однiею юною особою рокiв чотирнадцяти на iм’я мадемуазель Серр, на котру я не звернув тодi особливоi уваги, але через вiсiм чи дев’ять рокiв палко в неi закохався, i не без пiдстав, бо вона була чарiвна дiвчина.
Чекаючи незабаром побачити милу матусю, я дав перепочинок своiм химерам. Реальне щастя, що очiкувало на мене в недалекому майбутньому, позбавляло мене потреби шукати його у мрiях. Я не тiльки знову зустрiвся з нею, а й дiстав поряд з нею i завдяки ii зусиллям добре становище. Вона написала, що знайшла для мене вiдповiдне заняття, яке дозволить менi залишатися з нею. Я намагався вгадати, яке це могло бути заняття, але здогадатися виявилося неможливо. Матуся прислала менi досить грошей, щоб я мiг подорожувати, не вiдмовляючи собi нi в чому. Мадемуазель дю Шатле умовляла мене взяти коня, та я не погодився, i правильно учинив: я позбавив би себе втiхи востанне в життi помандрувати пiшки. Своi прогулянки на околицях Мотье я не можу назвати подорожами.
Дивна рiч, але моi мрii стають найприемнiшими тiльки тодi, коли менi живеться найгiрше, i, навпаки, вони найсумнiшi, коли життя менi усмiхаеться. Моя вперта голова не хоче пiдкорятися обставинам, не хоче лише прикрашати iх, вона хоче творити. Реальнi речi уявляються менi такими, якi вони е, i тому моя уява може надати краси тiльки вигадцi. Якщо я хочу намалювати образ весни, треба, щоб стояла зима, якщо я хочу описати красиву мiсцевiсть, я повинен сидiти в чотирьох стiнах, i я сто разiв говорив, що, якби мене кинули до Бастилii, я створив би там образ свободи. Йдучи з Лiона, я бачив перед собою лише приемне майбутне, радiв i мав на те всi пiдстави. Йдучи з Парижа, я не бачив попереду нiчого доброго, i радiти менi особливо не було чому. Але тепер мене не вiдвiдували такi чарiвнi мрiяння, як на шляху з Парижа. У моiй душi панував спокiй, от i все. Я з розчуленням чекав зустрiчi зi своею прекрасною подругою. Я наперед тiшився, але без сп’янiння, тим, як житиму поряд з нею; але я завжди цього чекав, зi мною неначе не трапилося нiчого нового. Я все бiльше хвилювався через те, що менi доведеться робити, нiби це було так важливо. Я насолоджувався спокiйними i ясними думками, але не переживав небесних захоплень. Усе навколо чарувало мiй погляд, я милувався краевидами, звертав увагу на дерева, будинки, струмки, запитував шлях на перехрестях, боявся заблукати, але не збивався з дороги. Одне слово, я не заносився у хмари, я був там, де був, поки ходив, i нiде бiльше.
Моi розповiдi про подорожi схожi на самi подорожi: я нiяк не можу дiйти до кiнця. Я наближався до матусi, i мое серце радiсно билося, але я не прискорював крок. Менi подобалося ходити не поспiшаючи i зупинятися, де здумаеться. Бурлацьке життя чудово пiдходило менi. Йти пiшки, коли гожа днина, гарною мiсцевiстю, не поспiшати i в кiнцi подорожi побачити щось дуже приемне – ось яке життя менi найбiльше до смаку. Читач уже знае, яку мiсцевiсть я вважаю гарною. Рiвнини, хоч якi б гарнi вони були, нiколи не здаються менi прекрасними. Менi потрiбнi гiрськi потоки, скелi, ялини, темнi хащi, гори, крутi дороги, якими треба видиратися нагору i спускатися, з прiрвами обабiч, що так лякали мене. Дорогою до Шамберi я цiлком намилувався усiм цим.
Неподалiк вiд однiеi гори iз зрiзаною вершиною, яку називають Па де л’Ешель, якраз пiд широкою дорогою, висiченою в скелi, у мiсцинi пiд назвою Шай, бiжить i клекоче в глибокiй ущелинi маленька рiчка, яка, здаеться, витратила тисячолiття для того, щоб пробити собi шлях. Щоб уникнути нещасних випадкiв, дорогу обгородили парапетом, завдяки чому я мiг вдивлятися в безодню i вiдчувати запаморочення скiльки менi завгодно, – у моiй пристрастi до круч найзабавнiше те, що у мене вiд них паморочиться голова, i менi дуже подобаеться це запаморочення, аби я сам був у безпецi. Мiцно спираючись на парапет, я нахилявся вперед i стояв так годинами, поглядаючи час вiд часу на пiну i блакитну воду, ревiння якоi я чув крiзь крики ворон i яструбiв, що перелiтали зi скелi на скелю, з однiеi гущавини дерев в iншу, за сотню туазiв[63 - Туаз – старовинна французька мiра довжини, у перекладi з фр. – «сажень», використовувалася до введення метричноi системи.] надi мною. Там, де схил був рiвний, а заростi кущiв негустими, щоб крiзь них могли пролiтати каменi, я назбирував найбiльшi, якi ледве мiг пiдняти, i складав iх на парапетi; потiм, кидаючи iх один за одним униз, я тiшився, дивлячись, як вони котяться, пiдскакують i розбиваються на тисячi уламкiв, перш нiж долетять до дна ущелини.
Ближче до Шамберi я спостерiгав подiбне ж видовище, але в зворотному напрямку. Дорога там проходить бiля пiднiжжя такого гарного водоспаду, яких я бiльше нiколи не бачив. Гора така крута, що вода вiдриваеться вiд неi i вигнутим струменем падае досить далеко, так що мiж водоспадом i скелею можна пройти, iнодi навiть не замочивши одягу. Але якщо забути про обережнiсть, вимокнути дуже легко, що й трапилося зi мною. Рiч у тiм, що, спадаючи з величезноi висоти, вода розбиваеться i перетворюеться на пил, i якщо пiдiйти дуже близько до цiеi водяноi хмари, то спочатку не помiтиш, що потрапив пiд бризки, але скоро промокнеш до нитки.
