Сповідь

скачать книгу бесплатно

Отак закiнчилася моя перша пригода. Я намагався ходити тiею вулицею двiчi чи тричi, аби хоч здалеку побачити ту, за якою нескiнченно жалкувало мое серце. Але замiсть неi я бачив лише ii чоловiка та пильного прикажчика, який, угледiвши мене, виразно погрожував менi крамничним аршином. Зрозумiвши, що мене пiдстерiгають, я занепав духом i бiльше вже там не з’являвся. Тодi я вирiшив бодай вiдвiдати покровителя, якого панi Базиль для мене знайшла. Як на лихо, я не знав його ймення. Сподiваючись на випадкову зустрiч з ним, я довго блукав навколо монастиря. Нарештi, iншi подii позбавили мене приемних спогадiв про панi Базиль, i незабаром я зовсiм забув про неi – так, що у мене, такого ж простого й недосвiдченого юнака, як i ранiше, не залишилось навiть потягу до гарних жiнок.

Тим часом ii щедрiсть дещо поповнила мiй убогий гардероб, правда, досить скромно, бо, як розважлива жiнка, вона бiльше турбувалася про чистоту, нiж про ошатнiсть, i про те, щоб позбавити мене зайвих страждань, а не про мiй блиск. Одяг, у якому я прибув iз Женеви, ще не зносився, i вона додала до нього лише капелюх i трохи бiлизни. У мене не було манжетiв, але вона менi iх не дала, хоча менi й дуже того хотiлося. Вона вдовольнилася тим, що дала менi змогу бути охайним, i, поки я був у ii товариствi, менi не доводилося нагадувати про це.

Незабаром пiсля моеi катастрофи господиня, що пустила мене до себе жити, сказала, що, можливо, знайшла для мене мiсце i що мене хоче бачити одна знатна панi. Я вiдразу ж уявив, що починаеться моя пригода у вищому свiтi, бо я завжди повертався до цих мрiй. Але пригода виявилася не такою блискучою, як я сподiвався. Мене вiдвiв до цiеi панi слуга, який iй про мене i розповiв. Вона розпитала мене i гарненько розглянула. Мабуть, я справив на неi непогане враження, i мене вiдразу взяли до неi на службу, але зовсiм не як фаворита, а як лакея. На мене вдягли таку ж лiврею, що й у решти прислуги, едина вiдмiннiсть полягала в тому, що вони носили аксельбанти, а менi iх не дали. На лiвреi не було галунiв, i вона могла зiйти за звичайне мiське вбрання. Ось чим закiнчилися моi великi надii.

Графиня де Верселлi, до якоi я став на службу, була бездiтною вдовою. Чоловiк ii був родом з П’емонта, а ii саму я завжди вважав савояркою, позаяк не мiг навiть уявити, щоб п’емонтка так добре i чисто говорила по-французьки. Вона була середнього вiку, з дуже шляхетним обличчям, досить освiчена, любила i добре знала французьку лiтературу. Вона багато писала i притому завжди по-французьки.

Їi листи вiдзначалися тiею ж лiтературною витонченiстю, що й листи панi де Севiнье, тож вiдносно деяких можна було навiть помилитися. Мое основне заняття, яке зовсiм не викликало в мене вiдрази, полягало в тому, що я писав пiд ii диктування, оскiльки рак грудей, що завдавав iй багато страждань, уже не давав змоги iй писати самiй.

Панi де Верселлi була не лише дуже розумна, а й мала душу пiднесену й сильну. Я був при ii останнiй днинi, я бачив, як вона страждала i як помирала, нi на хвилину не виявляючи слабкостi, без найменших зусиль над собою, нiколи не виходячи зi своеi жiночоi ролi i не пiдозрюючи, що робить фiлософськи: це слово тодi ще не увiйшло в моду, i вона навiть не знала того його сенсу, який надаеться йому тепер. Сила ii характеру доходила iнодi до сухостi. Вона завжди здавалася менi так само малочутливою до iнших, як до себе самоi, i якщо вона робила добро нещасним, то лише ради самого добра, а не iз щирого спiвчуття. Я в деякiй мiрi вiдчував цю байдужiсть на собi протягом трьох мiсяцiв, що провiв бiля неi. Було б природно, якби вона покохала молодого хлопця, що подае надii i постiйно був у неi на очах, i якби вона подумала, вiдчуваючи наближення смертi, що пiсля ii кончини йому знадобиться допомога й надiйне плече. Проте, чи то вона визнала мене не вартим особливоi уваги, чи то докучливi люди з ii оточення заважали iй думати про когось, окрiм них, але вона нiчого для мене не зробила.

Але я добре пам’ятаю, що вона виявила деяку цiкавiсть, бажаючи пiзнати мене ближче. Інодi вона розпитувала мене, любила, щоб я iй показував своi листи до панi де Варенс i розповiдав iй про своi почуття. Але вона обрала поганий пiдхiд до того, щоб пiзнати моi почуття, бо сама нiколи не показувала менi своiх власних. Мое серце любило виливатися, але вiдчуваючи при цьому, що виливаеться в iнше. А сухi й холоднi розпитування, без жодного знаку схвалення чи осуду моiх вiдповiдей, зовсiм не схиляли мене до довiр’я. Не розумiючи, подобаеться iй чи нi моя балаканина, я бiльше боявся сказати те, що може менi нашкодити, нiж прагнув виказати своi думки. Вiдтодi я помiтив, що подiбна суха манера розпитувати людей, щоб трохи краще пiзнати iх, властива багатьом жiнкам з претензiями на розум. Вони думають, нiби, ховаючи своi почуття, зможуть краще проникнути у вашi, але не помiчають, що тим самим позбавляють вас бажання своi почуття виказувати. Людина насторожуеться вже вiд того, що до неi чiпляються з розпитуваннями, i якщо iй здаеться, що ii викликають на вiдвертiсть, не вiдчуваючи при цьому до неi справжнього iнтересу, вона брехатиме, вiдмовчуватиметься, стежитиме за кожним своiм словом з подвоеною увагою i визнае за краще зiйти за дурня, нiж бути обдуреною марною цiкавiстю. Ховаючи свое серце, ми обираемо поганий спосiб прочитати що-небудь у серцi iншоi людини.

Панi де Верселлi не сказала менi нi слова, в якому пролунали б прихильнiсть, жаль або приязнь. Вона холодно розпитувала мене, я стримано вiдповiдав. Моi вiдповiдi були такi сором’язливi, що вона, мабуть, визнала iх боязкими, i вони iй набридли. Останнiм часом вона вже не задавала менi питань i говорила зi мною тiльки про справу. Вона судила про мене бiльше з того, що зробила для мене сама, нiж з того, який я був, i, бачачи в менi лише лакея, завадила менi бути кимось iншим.

Здаеться, вже тодi я вiдчув на собi лиху гру таемних iнтересiв, якi переслiдували мене все життя i вiдвернули мене вiд того, що звичайно викликало ii. Панi де Верселлi не мала дiтей, i ii спадкоемцем був племiнник, граф де ля Рок, який старанно за нею доглядав. Крiм того, ii головнi слуги, бачачи наближення ii кончини, не забували i про себе; навколо неi метушилося стiльки народу, що навряд чи у неi знайшовся час подумати про мене. Управителем будинку був такий собi пан Лоренцi, спритний чоловiк, чия дружина, ще бiльша спритниця, так утерлася в довiр’я до господинi, що була радше на становищi подруги, нiж жiнки на платнi. Вона приставила до неi покоiвкою свою племiнницю, мадемуазель Понталь, хитру бестiю, яка вдавала iз себе служницю-хазяйку i так умiло допомагала тiтцi вертiти господинею, що та вже на все дивилася iхнiми очима i дiяла iх руками. Я не мав щастя сподобатися цим трьом особам, я слухався, але не служив iм, я не уявляв, що, крiм служби нашiй спiльнiй господинi, повинен ще бути лакеем ii лакеiв. До того ж моя особа викликала у них тривогу. Вони чудово розумiли, що я не на своему мiсцi, побоювалися, як би iхня панi також не зрозумiла це i не захотiла виправити мое становище, що могло б зменшити iхню частину спадку. Люди такого гатунку, надто жадiбнi, щоб бути справедливими, дивляться на заповiдане iншим як на вiдняте вiд власного статку. Отже, вони об’едналися, щоб вiддалити мене вiд господинi.

Вона любила писати листи, в ii становищi це розважало, але вони, удавшись до допомоги лiкаря, переконали ii в тому, що це заняття ii стомлюе. Пiд тим приводом, що я не справляюся iз службою, до неi запросили замiсть мене двох здоровенних хлопцiв-носiiв. Нарештi, вони так пiдстроiли, щоб мене тиждень не допускали в кiмнату господинi, поки вона не склала заповiту. Правда, пiсля цього я входив до неi, як ранiше, i навiть частiше, нiж iншi, бо страждання цiеi бiдолашноi жiнки надривали менi серце, а твердiсть, з якою вона зносила iх, викликала глибоку повагу до неi i любов. Я пролив багато щирих слiз у ii кiмнатi, яких не помiтили анi вона, анi хтось iнший.

Нарештi вона нас покинула. Я бачив, як вона вмирала. Вона жила як жiнка розумна i розсудлива, а померла як мудрець. Можу сказати, що католицька релiгiя стала для мене привабливiшою завдяки тому, з якою душевною яснiстю, без афектацii i з увагою вона виконала ii останнi обряди. З природи вона була серйозна, а пiд кiнець хвороби прибрала якоiсь веселостi, надто рiвноi, щоб бути нещирою, що була противагою ii сумному становищу. Вона лежала в лiжку лише останнi два днi i не припиняла тихо-мирно розмовляти з усiма. Нарештi, уже замовкнувши i борючись з агонiею, вона раптом голосно пукнула. «Що ж, – сказала вона, – жiнка, здатна пукати, ще не вмерла». Це були ii останнi слова.

Своiм молодшим слугам вона заповiдала рiчну платню. Я не входив до штату ii прислуги i не отримав нiчого. Проте граф де ля Рок велiв видати менi тридцять лiврiв i залишив менi новий одяг, який був на менi i який пан Лоренцi хотiв забрати. Вiн навiть пообiцяв пiдшукати менi мiсце i дозволив навiдати його. Я заходив до нього два-три рази, але так i не змiг з ним поговорити. Я легко засмучувався i бiльше туди не ходив. Незабаром ми побачимо, який я був неправий.

І чому тiльки я не завершую розповiдь про свою службу у панi де Верселлi на цьому мiсцi? Хоча зовнi мое становище не змiнилося, я покинув ii будинок не таким, яким був ранiше. Я забрав звiдти довгу пам’ять про злочин i нестерпнi докори сумлiння, гiркота яких i через сорок рокiв не слабшае, а лише посилюеться в мiру того, як я старiю. Хто б мiг повiрити, що дитячий грiх матиме такi жорстокi наслiдки? Саме через цi бiльш нiж iмовiрнi наслiдки мое серце й не може заспокоiтися: я, можливо, спричинився до загибелi в ганьбi й убогостi милоi, чесноi й гiдноi поваги дiвчини, яка, безперечно, була набагато краща за мене.

Не бувае так, щоб загальний розлад господарства не призвiв до безладу в домi i не губилося багато речей, проте слуги були такi чеснi, а подружжя Лоренцi таке пильне, що в iнвентарi не виявлялося недостач. Одна лише мадемуазель Понталь не долiчилася вже староi, рожевоi iз срiблом стрiчки.[30 - Із срiблом стрiчка – епiзод, що став чи не найбiльш дослiджуваним у лiтературознавствi, зокрема його детально аналiзуе Поль де Ман.] Я мав доступ до багатьох iнших, куди кращих речей, але лише ця стрiчка спокушала мене, i я ii вкрав. А що я i не думав ii ховати, у мене ii незабаром знайшли. Мене запитали, де я ii взяв. Я знiтився i, плутаючись i червонiючи, заявив, що менi дала ii Марiон. Юну Марiон, родом з долини Мор’ен у Савойi, панi де Верселлi взяла до себе кухаркою в той час, коли перестала iсти i, маючи потребу бiльше в кращих бульйонах, нiж у тонких рагу, вiдпустила свою колишню кухарку. Марiон мала не лише красу, а й свiжий колiр обличчя, який бувае тiльки у горцiв, та особливо вирiзняв ii скромний i лагiдний вигляд. Неможливо було, побачивши ii, не покохати, до того ж вона була добра, розсудлива i надзвичайно вiддана.

Тому мое звинувачення всiх здивувало. Їй довiряли не менше, нiж менi, i вирiшили перевiрити, хто з нас двох злодiй. Покликали ii. Зiбралося багато народу, прийшов i граф де ля Рок. Вона прийшла, iй показали стрiчку. Я нахабно звинуватив ii. Вона мовчки кинула на мене ошелешений погляд, який обеззброiв би i демонiв, але перед яким устояло мое варварське серце. Вона твердо, але без запальностi заперечувала свою провину, закликала мене схаменутися i не ганьбити невинну дiвчину, яка не завдала менi нiякого лиха, а я з пекельною безсоромнiстю стверджував i далi, дивлячись iй в очi, що стрiчку менi дала саме вона. Бiдолашна дiвчина залилася сльозами i лише прошепотiла: «Ах, Руссо, я думала, що ви добрi. Ви робите мене дуже нещасною, але не хотiла б я бути на вашому мiсцi». Оце й усе. Вона захищалася й далi з колишньою простотою i твердiстю, але не дозволила собi i найменшого випаду проти мене. Ця стриманiсть, у порiвняннi з моею рiшучiстю, була витлумачена не на ii користь. Здавалося неможливим припускати, з одного боку, таку диявольську зухвалiсть, а з другого – таку ангельську смиреннiсть.

Справу, здавалося, вирiшили не остаточно, але схилялися бiльше повiрити менi. Зважаючи на сум’яття, що панувало в домi, заглиблюватися в суть уже не стали, i граф де ля Рок, одiславши нас обох, сказав лише, що совiсть винного вiдомстить йому за невинного. Його пророкування справдилося i не припиняе здiйснюватися щодня.

Не знаю, що сталося з цiею жертвою мого наклепу, але навряд чи вона змогла пiсля цього легко пiдшукати собi гарне мiсце, бо ii честь було жорстоко зганьблено. Крадiжка, хай i дрiб’язкова, але з метою спокусити хлопця, брехня i впертiсть не давали можливостi ставитися з довiрою до тiеi, в кому зiбрано стiльки порокiв. Але я навiть не вважаю вбогiсть i остракiзм найбiльшими небезпеками, на якi я наразив ii. Хто знае, куди мiг завести в ii вiцi вiдчай приниженоi правоти! І якщо моi муки в тому, що я зробив ii нещасною, нестерпнi, то яка ж iхня сила вiд думки про те, що я зробив ii гiршою за себе!

Цей жорстокий спогад часом турбуе i хвилюе мене так, що моiми безсонними ночами ця бiдолашна дiвчина з’являеться дорiкнути менi в моему злочинi, нiби його скоено вчора. Поки я жив спокiйно, вiн мучив мене менше, але серед життевих гроз вiн позбавляе мене солодкоi втiхи безвинно гнаних i змушуе мене до краю вiдчути те, про що я написав i в одному зi своiх творiв, а саме: гризоти дрiмають у щасливу пору нашого життя, але прокидаються у знегодах. Проте я нiколи не наважувався дати полегкiсть своему серцю, признавшись друговi. Найближчi стосунки не змусили мене признатися навiть панi де Варенс. Я признавався лише в тому, що сумлiння мое обтяжуе жахливий вчинок, але нiколи не пояснював, у чому вiн полягав. Таким чином, тягар цей обтяжував мое сумлiння до цього дня, i можу сказати, що бажання позбутися його якоюсь мiрою вплинуло на мое рiшення написати цю сповiдь.

Я був цiлком вiдвертий у зiзнаннi, яке щойно зробив, i нiхто не визнае, що я применшив чорноту свого злочину. Але я не справдив би призначення цiеi книги, якби не виклав разом з тим i своiх душевних настроiв та побоявся вибачити собi в тому, що вiдповiдае iстинi. У ту жорстоку мить я був як нiколи далекий вiд злостi i, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дiвчину саме тому, що був сповнений до неi дружнiх почуттiв. Я думав про неi i переклав свою провину на першу людину, думка про яку прийшла менi до голови. Я звинуватив ii в тому, що хотiв зробити сам, – звинуватив у тому, що вона дала менi стрiчку, тодi як мав намiр подарувати стрiчку iй сам. Коли ii привели, серце мое стислося, але присутнiсть натовпу людей пересилила мое каяття. Я мало страшився покарання, але страшився сорому, i страшився його бiльше, нiж смертi, бiльше, нiж злочину, найбiльше на свiтi. Вiд сорому менi хотiлося провалитися на мiсцi, задихнутися в центрi землi, непереможний сором пересилював усе iнше. Сам лише сором зробив мене зухвалим, i що злочиннiшим я ставав, то непохитнiшим робив мене страх признання. Я бачив лише жах того, що мене публiчно оголосять злодiем, брехуном i наклепником. Цiлковите потрясiння всього мого ества позбавляло мене здатностi вiдчувати що-небудь ще. Якби менi дали час схаменутися, я напевно зiзнався б у всьому. Якби пан де ля Рок одвiв мене вбiк i сказав: «Не занапащайте бiдолашну дiвчину, якщо ви завинили, признайтеся в цьому менi», – я тiеi ж хвилини кинувся б до його нiг, цiлком певний цього. Але мене залякували й далi, тодi як треба було пiдбадьорити.

Слiд було взяти до уваги i мiй вiк, адже я ледве перестав бути дитиною, а швидше, як i ранiше, нею залишався. Воiстину за молодих лiт чорнi справи набагато злочиннiшi, нiж у зрiлому вiцi, але набагато вибачнiше те, що е лише слабкiстю, а мiй грiх по сутi й не був нiчим iншим.

Тому сам по собi спогад про нього засмучуе мене менше, нiж думка про його наслiдки. Вiн навiть спасеннiше вплинув на мене, до вiку вiдвернувши вiд учинкiв, схожих на злочин, через жахливе враження, що залишилося в менi вiд того единого, що я скоiв. Я вiдчуваю, що й моя огида до брехнi походить багато в чому вiд жалю з приводу цiеi одного разу сказаноi i такоi чорноi брехнi. Якщо можливо спокутувати злочин, як я насмiлююся думати, то я, мабуть, спокутував його численними нещастями, що впали на мене в кiнцi життя, сорокалiтньою прямотою i чеснiстю, якi я виявляв у найскрутнiших становищах. У сердешноi Марiон стiльки месникiв у цьому свiтi, що я майже не боюся забрати свою провину iз собою в могилу, хоч як би тяжко я завинив перед нею. Ось що я хотiв сказати. Хай же менi буде дозволено вже до цього не повертатися.

Книга третя

1728–1730

Покинувши панi де Верселлi майже таким, яким до неi прийшов, я повернувся до своеi колишньоi квартирноi хазяйки i прожив у неi п’ять чи шiсть тижнiв. У той час здоров’я, молодiсть i неробство часто робили нестерпним мiй темперамент. Я був неспокiйний, неуважний i мрiйливий, плакав, зiтхав i жадав якогось невiдомого менi щастя, позбавленим якого себе почував. Цей стан неможливо описати, та й мало хто з чоловiкiв може його собi уявити, тому що бiльшiсть заздалегiдь витрачае цю повноту життевих сил, болiсну i солодку, яка, п’янячи бажанням, дае передчуття насолоди. Моя нуртуюча кров невпинно наповнювала мiй мозок жiночими образами, але, не розумiючи iх справжнього призначення, я лише змушував iх грати ту дивну роль, яку вони й ранiше грали в моiх фантазiях. Такi думки тримали моi почуття в постiйному i нестерпному збудженнi, але мене, на щастя, не навчили, як його позбавлятися. Я вiддав би життя, щоб побути чверть години з якою-небудь мадемуазель Готон. Але я був уже не в тому вiцi, коли дитячi iгри були звичайною рiччю. З лiтами прийшов сором, супутник грiха, i посилив мою природну сором’язливiсть, зробивши ii майже нездоланною. Нiколи, нi тодi, нi згодом, я не вмiв упадати за жiнками, якщо вони не схиляли мене до цього самi, роблячи зi свого боку першi кроки, навiть коли розумiв, що передi мною жiнка не надто строгих правил.

Мое збудження досягло таких меж, що, не будучи в змозi задовольнити своi бажання, я розпалював його найбезглуздiшими витiвками. Я ховався в темних алеях i затишних мiсцях, звiдки мiг здалека показуватися жiнкам у тому виглядi, в якому хотiв би бути поруч з ними. Те, що я вiдкривав iхнiм очам, було дещо радше смiшне, нiж непристойне. Безглузду насолоду, якоi я зазнавав, неможливо описати. Ще крок, i я не сумнiвався, що врештi-решт яка-небудь рiшуча особа вчинить зi мною саме так, як я бажав, от тiльки у мене бракувало смiливостi дочекатись. Одна з моiх витiвок закiнчилася майже комiчним, хоч i не таким приемним для мене чином.

Якось я влаштувався в глибинi якогось двору, де був колодязь, до якого дiвчата з близького будинку часто приходили по воду. Там був невеликий спуск, декiлька проходiв вели вiд нього до льохiв. Я дослiдив у темрявi цi довгi i темнi пiдземнi коридори й вирiшив, що вони нескiнченнi i в разi потреби я знайду в них надiйний притулок. Переконавшись у цьому, я почав показувати очам дiвчат, що прямували до колодязя, видовище радше смiшне, нiж спокусливе. Розумнiшi вдавали, що нiчого не бачать, другi смiялися, а третi визнали себе ображеними i зчинили галас. Я кинувся до свого притулку, за мною погналися. Позаду себе я чув чоловiчий голос, на що аж нiяк не розраховував, i це мене дуже налякало. Я побiг у глиб пiдземелля, ризикуючи заблукати в ньому. Галас, вигуки i чоловiчий голос невiдступно йшли за мною. Я покладався на темряву i раптом побачив свiтло. Я затремтiв i кинувся вперед. Шлях менi перегородила стiна. Тiкати далi було неможливо, залишалося лише чекати на мiсцi на вирiшення своеi долi. За мить мене наздогнав i схопив високий чоловiк з пишними вусами, у крислатому капелюсi i з великою шаблею. Його супроводжували чотири чи п’ять старих жiнок, що озброiлися держаками вiд мiтел, серед яких я помiтив i маленьку пустунку, що виказала мене, – iй, напевно, хотiлося розгледiти мое обличчя.

Чоловiк iз шаблею, схопивши мене за руку, грубо запитав, що я тут роблю. Зрозумiло, що готовоi вiдповiдi у мене не було. Але тiеi критичноi митi менi вдалося, зiбравши всю силу свого розуму, вигадати якусь романтичну iсторiю. Я благав його зглянутися над моiм вiком i становищем, сказав, що я молодий iноземець знатного походження, який утратив розум, що я втiк з рiдноi домiвки, бо мене хотiли посадовити пiд замок, i я загину, якщо про мене стане вiдомо, але, якщо вiн вiдпустить мене, я напевне зможу коли-небудь вiддячити йому за його доброту.

Усупереч сподiванню, моi слова i мiй вигляд подiяли: страшний чоловiк розчулився i, прочитавши менi коротку нотацiю, вiдпустив мене, нi про що бiльше не розпитуючи. З того, з яким виглядом проводжали мене очима дiвчина i старi жiнки, я зрозумiв, що цей чоловiк, який так мене налякав, зробив менi послугу, i, коли б я попався в iхнi руки, так легко не вiдбувся б. Я чув, як вони щось невдоволено бурмотiли, але мене це не турбувало: побачивши, що чоловiк не збираеться вдаватися до шаблi, я цiлком упевнився, що сила i спритнiсть урятують мене вiд iх зброi.

Через кiлька днiв, проходячи по вулицi з молодим абатом, моiм сусiдом, я здибався з чоловiком iз шаблею. Вiн упiзнав мене i глузливо промовив, передражнюючи мене: «”Я принц, я принц, але боягуз!” Одначе його свiтлостi не варто братися за колишне». Вiн нiчого не додав до цього, i я, похнюпивши голову, швидко пройшов повз нього, дякуючи йому в душi за скромнiсть. Очевидно, клятi баби присоромили його за легковiр’я. Хай там як, вiн хоч i п’емонтець, а був добра людина, i я завжди згадую про нього з вдячнiстю: адже випадок був такий забавний, що будь-хто iнший на його мiсцi знеславив би мене, аби лише посмiшити присутнiх. Ця пригода, хоча й не мала наслiдкiв, надовго повернула менi розсудливiсть.

Мое перебування у панi де Верселлi подарувало менi кiлька знайомств, якi я пiдтримував, маючи надiю, що вони виявляться корисними. Час вiд часу я вiдвiдував савойського абата на iм’я Гем, наставника дiтей графа де Меллареда. Цього молодого i маловiдомого юнака, що вiдзначався здоровим глуздом i освiченiстю, я можу назвати найчеснiшою людиною, яких менi доводилося знати. Знайомство з ним не обiцяло менi нiякоi користi в тiй справi, яка мене цiкавила, оскiльки вiн не був таким впливовим, щоб комусь мене порекомендувати, але я знайшов у нього щось цiннiше, що стало менi у пригодi на все життя: уроки здоровоi моралi i правила прямодушностi.

Моi смаки i моi думки завжди то линули поза хмари, то падали дуже низько, – я був то Ахiллом, то Терсiтом, то героем, то негiдником.[31 - У Гомера в ІІ пiснi «Ілiади» Терсiт постае потворним, зухвалим боягузом, крикуном з табору ахейцiв, якого Одiссей покарав за образу Агамемнона. Разом з тим напади Терсiта е продовженням нападiв на Агамемнона Ахiлла, проте мiж ними не проводиться паралель, оскiльки Терсiт чи не единий в «Ілiадi» негативний герой.] Пан Гем постарався поставити мене на мiсце i показати менi мене самого, не надто турбуючись про мое самолюбство, але й не позбавляючи мужностi. Вiн з великою повагою розповiв менi про мiй характер i моi здiбностi, але додав, що в менi самому йому бачаться риси, якi завадять скористатися моiми талантами у тому розумiннi, що вони не стiльки стануть менi у пригодi, щоб досягти багатства, скiльки допоможуть обiйтися без нього. Вiн намалював менi правдиву картину людського життя, про яке я мав досить хибне уявлення; вiд нього я дiзнався, що навiть серед несприятливих обставин розумна людина завжди мае можливiсть прагнути до щастя i досягти його, що не бува справжнього щастя без мудростi i що мудрiсть приступна людям будь-якого звання. Вiн набагато зменшив мое схиляння перед величчю, довiвши менi, що тi, хто править iншими, не мудрiшi i не щасливiшi за них.

Вiн сказав менi дещо, про що я часто потiм згадував, а саме: якби люди могли читати в чужих серцях, було б бiльше охочих спуститися, нiж тих, хто захотiв би пiднестися над iншими. Ця думка, вражаюче правдива i нiтрохи не перебiльшена, чимало допомагала менi в моему життi, змушуючи спокiйно залишатися на своему мiсцi. Абат Гем дав менi першi справжнi поняття про честь, яку ранiше мiй пихатий розум осягав лише в ii крайнощах. Вiн дав менi зрозумiти, що суспiльство не цiнуе високоi доблестi, що, пiднiмаючись надто високо, часто ризикуеш упасти, що стараннiсть i добросовiсне виконання дрiбних обов’язкiв вимагае не менших зусиль волi, нiж героiчнi подвиги, i може дати бiльше користi для чесного i щасливого життя, i що незрiвнянно краще мати постiйну повагу людей, нiж зрiдка викликати iхне захоплення.

Щоб визначити обов’язки людини, нам мимоволi довелося простежити iх походження. До того ж зроблений мною крок, наслiдком якого i стало мое теперiшне становище, спонукав нас до розмови про релiгiю. Читачi вже зрозумiли, що чесний пан Гем, принаймнi значною мiрою, став прообразом для мого савойського вiкарiя, i лише обережнiсть змушувала його говорити з осторогою, про деякi речi висловлюючись менш вiдверто, нiж мiй вiкарiй. Я дослiвно переповiв публiцi всi його настанови, почуття та зiзнання, аж до його поради менi повернутися на батькiвщину. Тож не розводитимуся бiльше про нашi розмови, змiст яких може стати вiдомий кожному, скажу лише: його мудрi уроки, що спершу не надто на мене подiяли, заронили в мое серце сiм’я доброчесностi i релiгiйностi, яке нiколи не в’януло i лише чекало на доторк чиеiсь бiльш дорогоi менi руки, щоб почати давати плоди.

Хоча у той час мое навернення до новоi вiри було не надто глибоким, я не залишався байдужим до його слiв. Розмови з ним менi не надокучали, а, навпаки, привертали мене своею яснiстю, простотою i головним чином щиросердим спiвчуттям, яким вони були переповненi. Моя чутлива душа завжди змушувала мене привертатися до людей не стiльки за добро, яке вони менi зробили, скiльки за саму доброзичливiсть до мене; i в цьому мое чуття нiколи не обманювало мене. Тож я щиро прикипiв серцем до абата Гема i став, так би мовити, його другим учнем, i це вiдразу дало менi користь i стало неоцiнимим благом, вiдвернувши вiд схильностi до пороку, до якого вабило мене неробство.

Та одного разу, коли я найменше думав про це, по мене прислали вiд графа де ля Рока. Я ходив до нього не раз, так i не змiгши поговорити з ним, менi це набридло, i я припинив вiзити, вирiшивши, що вiн забув про мене або що я справив на нього погане враження. Я помилився. Вiн неодноразово був свiдком того, з яким задоволенням я виконував своi обов’язки бiля його тiтки, навiть говорив з нею на цю тему i нагадав менi про це, коли сам я вже й думати про це забув. Вiн добре прийняв мене i сказав, що, не бажаючи тiшити мене непевними обiцянками, шукав для мене мiсце, що це вдалося йому, i тепер вiн дае менi змогу спробувати кимось стати у цьому життi, а решта залежить вiд мене самого. Вiн повiдомив менi, що вiдправляе мене у впливовий i поважаний дiм, де я матиму найкращих покровителiв, щоб пiдвищитися на службi, i, хоча перший час зi мною будуть поводитися, як iз звичайним слугою, яким я i був ще недавно, я можу бути певен, що недовго залишуся лакеем, якщо своiми почуттями i поведiнкою заслужу кращоi оцiнки i вищого становища. Кiнець цiеi промови жорстоко зруйнував блискучi надii, зароненi ii початком. «Он як! Знову лакей!» – подумав я з гiркою досадою, яку, втiм, незабаром згладила моя впевненiсть у собi. Я вiдчував, що я не створений для такого звання, i не побоювався, що мене в ньому надовго залишать.

Граф де ля Рок вiдвiв мене до графа де Гувона, головного стайничого королеви i голови знаменитого дому де Солярiв. Шляхетна зовнiшнiсть i привiтний прийом цього поважного старого дуже мене зворушили. Вiн розпитував мене з цiкавiстю, i я вiдповiдав йому з цiлковитою щирiстю. Вiн сказав графу де ля Року, що у мене приемне i розумне обличчя, i що я, мабуть, справдi розумний, але цього ще недостатньо i треба побачити решту моiх якостей. Потiм, обернувшись до мене, вiн сказав: «Дитино моя, починати завжди найважче, але ваш початок не буде надто важким. Будьте розсудливi i постарайтеся сподобатися тут усiм – ось поки ваш единий обов’язок. Головне – не занепадайте духом, i ми про вас потурбуемося». Вiн негайно пiшов до маркiзи де Брей, своеi невiстки, i вiдрекомендував мене iй, а потiм абатовi де Гувону, своему синовi. Такий початок здався менi доброю ознакою. Я був уже досить досвiдчений, щоб зрозумiти, що, коли беруть на службу простого лакея, з ним не поводяться так добре.

І справдi, до мене ставилися не як до слуги. Хоча обiдав я в людськiй, менi не дали лiвреi, а коли молодий гульвiса граф де Фаврiа забажав, щоб я стояв на зап’ятках його карети, його дiд узагалi заборонив менi будь-кого супроводжувати таким чином i виконувати свою посаду поза домом. У той самий час я прислуговував за столом i виконував майже всi обов’язки слуги, але виконував iх до деякоi мiри вiльно i не був приставлений спецiально до кого-небудь. Якщо не брати до уваги обов’язку писати листи, якi менi iнодi диктували, i вирiзати картинок для графа де Фаврiа, я мав у своему розпорядженнi майже весь свiй час. Таке випробування, якого я не помiчав, було, безперечно, дуже небезпечним i навiть не дуже гуманним, оскiльки велике неробство могло розвинути в менi пороки, яких у мене без нього не було б.

Але, на щастя, цього не трапилося. Повчання пана Гема запали менi в серцi i так менi сподобалися, що я кiлька разiв ходив до нього, щоб знову послухати iх. Думаю, що тi, хто бачив, як я iнодi потихеньку виходив з дому, зовсiм не здогадувалися, куди я йшов. Не було нiчого розумнiшого за тi поради, якi вiн давав менi щодо моеi поведiнки. Початок моеi служби був чудовим, я був такий старанний, уважний i запопадливий, що всiх зачарував. Одначе абат Гем мудро застерiг мене, щоб я стримав свiй початковий запал, аби згодом вiн не ослабiв i на це не звернули б уваги. «Початок вашоi служби, – сказав вiн, – стане мiрилом тих вимог, якi висуватимуть до вас i в майбутньому. Тож витрачайте своi сили ощадливiше, щоб згодом зробити бiльше, але остерiгайтеся робити менше».

Оскiльки нiхто не проаналiзував моiх маленьких талантiв i в менi припускали лише те, що дано вiд природи, менi здавалося, попри обiцянки графа Гувона, що нiхто й не думав шукати менi кращого застосування. За невдалими сiмейними справами про мене майже забули. Маркiз де Брей, син графа де Гувона, був тодi послом у Вiднi. При дворi вiдбулися змiни, що зачепили й родину графа, i декiлька тижнiв усi були в такому хвилюваннi, що iм було не до мене. Тим часом завзяття мое досi майже не слабшало. Одна обставина справила на мене i хороший i поганий вплив, змусивши не шукати розваг поза домом i разом з тим змусивши ставитися дещо недбалiше до виконання своiх обов’язкiв.

Мадемуазель де Брей була приблизно мого вiку, гарноi статури, досить красива, з дуже бiлою шкiрою i дуже чорним волоссям. Незважаючи на те, що вона була брюнетка, на ii обличчi лежав вираз лагiдностi, властивий лише блондинкам, перед яким мое серце нiколи не могло встояти. Придворний туалет, який так личить молодим жiнкам, пiдкреслював ii красиву талiю, вiдкривав груди i плечi, а оскiльки двiр був тодi в жалобi, чорне плаття робило ще слiпучiшим колiр ii шкiри. Менi скажуть, що не справа слуги помiчати такi речi. Звичайно, це було неправильно; а проте я помiчав усе це, та й не лише я. Метрдотель та iншi слуги говорили iнодi про це за столом з грубiстю, що змушувала мене жорстоко страждати. Утiм, я не настiльки утратив розум, щоб закохатися серйозно. Я не забувався, знав свое мiсце i не давав волi своiм бажанням. Я любив дивитися на мадемуазель де Брей, слухати ii слова, позначенi розумом, почуттям, чеснiстю. Мое честолюбство обмежувалося задоволенням робити послугу iй i не виходило за межi моiх прав. За столом я старанно шукав нагоди ними скористатися. Якщо ii лакей на хвильку вiдходив вiд ii стiльця, я миттю займав його мiсце. В iнший час я стояв проти неi, намагаючись прочитати в ii очах, чого вона хоче, ловив мить, щоб змiнити iй тарiлку.

Чого б я тiльки не зробив, щоб вона зволила наказати менi що-небудь, поглянути на мене, сказати менi хоч слово! Але марно. Мене принижувала думка, що я нiщо в ii очах, що вона навiть не помiчае моеi присутностi. Але одного разу, коли ii брат, що iнодi звертався до мене за столом, сказав менi щось не надто приемне, я вiдповiв йому так тонко i так вишукано, що вона звернула на це увагу i нарештi подивилася в мiй бiк. Цей швидкоплинний погляд кинув мене у захват. Наступного дня менi випала нагода заслужити ii погляд удруге, i я цим скористався. Давали обiд, де я вперше з великим здивуванням побачив, що метрдотель прислуговуе в капелюсi i зi шпагою при боцi. Мимохiдь розмова торкнулася девiзу дому Солярiв, що красувався на гобеленах разом з гербом: «Tel fiert qui ne tue pas». Оскiльки п’емонтцi зазвичай не великi знавцi французькоi мови, хтось вирiшив, що знайшов у цьому девiзi граматичну помилку, i сказав, що в словi «fiert» зовсiм не треба писати «t».

Старий граф де Гувон збирався вiдповiсти, але, кинувши погляд на мене, помiтив, що я усмiхаюся, не смiючи нiчого сказати. Вiн наказав менi говорити. Тодi я сказав, що не вважаю «t» зайвим, що «fiert» – стародавне французьке слово, яке походить не вiд «ferus», що означае «гордовитий, загрозливий», а вiд дiеслова «ferit», що означае «ранить, розбивае», i тому девiз, як менi здаеться, говорить не «Той загрожуе…», а «Той ранить, хто не вбивае».

Усi мовчки дивились на мене i переглядались. Я в життi не бачив подiбного подиву. Але мене особливо потiшив вираз задоволення на обличчi мадемуазель де Брей. Ця горда особа удостоiла мене ще одного погляду, який вартий був першого, а потiм, спрямувавши очi на свого дiдуся, вона, здавалося, з деяким нетерпiнням чекала, щоб вiн похвалив мене. І вiн справдi похвалив мене, так щиро i з таким задоволеним виглядом, що всi присутнi хором долучилися до нього. То була коротка, але в усьому солодка мить, один з тих рiдкiсних моментiв, коли обставини знову розташовуються в iх природному порядку i мстять за гiднiсть людини, принижену мiнливостями долi. Через кiлька хвилин мадемуазель де Брей знову пiдвела на мене очi й попросила мене тоном соромливим i ласкавим принести iй пити. Неважко зрозумiти, що я не змусив ii чекати, але, коли я пiдходив до неi, мене охопило таке тремтiння, що, наливши склянку по самi вiнця, я розхлюпав воду на ii тарiлку i на неi саму. Їi брат легковажно запитав мене, чому я так тремчу. Це запитання нiтрохи мене не пiдбадьорило, а мадемуазель де Брей почервонiла по самiсiнькi вуха.

Тим i закiнчився мiй роман. Читачi помiтять, що i тепер, i в iсторii з панi Базиль, i протягом усього мого життя любовнi захоплення для мене нiколи не закiнчувалися щасливо. Марно моiм улюбленим мiсцем став передпокiй панi де Брей: я не здобувся на жоден знак уваги вiд ii дочки. Вона входила i виходила, не дивлячись на мене, а я ледве наважувався здiйняти на неi очi. Я був навiть такий дурний i незграбний, що одного разу, коли вона, проходячи повз мене, упустила рукавичку, я, замiсть того щоб кинутися до цiеi рукавички, яку менi хотiлося укрити поцiлунками, не наважився зрушити з мiсця i дозволив пiдняти ii товстому грубому лакеевi, якого охоче знищив би. Я остаточно занепав духом, коли помiтив, що не мав щастя сподобатися панi де Брей. Вона не лише не давала менi нiяких розпоряджень, а й завжди вiдмовлялася вiд моiх послуг i, двiчi помiтивши мене у своему передпокоi, дуже сухо запитала, невже у мене немае нiякоi справи. Довелося вiдмовитися вiд цього дорогого менi передпокою. Спочатку менi було шкода, але потiм iншi розваги допомогли менi забути про нього.

Втiхою у погордливостi панi де Брей стала доброта ii свекра, який нарештi звернув на мене увагу. Увечерi пiсля того обiду, про який я розповiв, вiн мав зi мною пiвгодинну розмову i, мабуть, залишився нею задоволений, а я був просто в захватi. Цей добрий старий, хоча й не мав такого розуму, як панi де Верселлi, зате був набагато сердечнiший, i в нього я досяг бiльшого успiху. Вiн велiв менi пiти до його сина, абата Гувона, сказавши, що я йому дуже сподобався, i його прихильнiсть, якщо я зумiю нею скористатися, стане менi у пригодi i допоможе здобути те, чого менi бракуе для становища, яке менi пророчать.

На завтра вранцi я полетiв до пана абата. Вiн прийняв мене не як слугу: посадовив бiля камiна i дуже ласкаво став розпитувати i незабаром переконався, що я нiчого не навчився до кiнця, хоча й учився багато чого. Звернувши особливу увагу на те, що я погано знаю латину, вiн вирiшив давати менi уроки. Ми домовилися, що я приходитиму до нього кожного ранку, починаючи вже з наступного дня. Так, за дивною грою випадку, що часто траплялися в моему життi, я опинився одночасно i вище i нижче свого справжнього звання – учнем i лакеем в одному домi, i, будучи слугою, мав, проте, наставника, який за своiм високим походженням мiг навчати лише королiвських дiтей.

Пан абат Гувон був молодшим сином у родинi, i тому йому була призначена кар’ера епископа i вiн здобув грунтовнiшу освiту, нiж зазвичай набувають сини знатних людей. Його вiдрядили до Сьенського унiверситету, де вiн провчився кiлька рокiв i дiстав досить сильну дозу крускантизму[32 - Крускантизм – лiтературний рух, спрямований на очищення iталiйськоi мови вiд запозичених вульгарних i взагалi «нелiтературних» слiв та зворотiв. Назва походить вiд флорентiйськоi академii Делла Круска.] i став у Туринi майже тим самим, чим був колись у Парижi абат Данжо.[33 - Данжо Луi (1643–1723) – абат, член Французькоi академii, автор праць з граматики.] Огида до теологii спонукала його зайнятися лiтературноi працею, що досить поширено в Італii серед тих, хто обирае кар’еру прелата. Вiн знав багатьох поетiв i сам писав зовсiм непоганi iталiйськi та латинськi вiршi. Одним словом, вiн мав достатнiй смак, щоб формувати i мiй смак i дати деякий лад тiй мiшанинi, якою була напхана моя голова. Але чи то моя балаканина змусила його переоцiнити моi знання, чи то основи латини наганяли на нього нудьгу, але вiн почав з дуже важких речей i, ледве змусивши мене перекласти кiлька байок Федра,[34 - Федр (І ст. до н. е.) – давньоримський байкар.] дав менi Вергiлiя, у якого я майже нiчого не мiг зрозумiти. Так, мабуть, доля хотiла, щоб я багато разiв повертався до вивчення латини i так нiколи ii й не вивчив. Але я працював досить старанно, а пан абат допомагав менi з такою добротою, що спогади про це досi розчулюють мене. Я проводив з ним частину вранiшнiх годин, як для своеi освiти, так i роблячи йому деякi послуги. Але не як лакей – вiн терпiти не мiг, щоб я йому допомагав, а лише писав пiд його диктовку i переписував листи. Цi секретарськi заняття дали менi бiльше користi, нiж уроки. Я не лише вивчив таким чином чисту iталiйську мову, а й полюбив лiтературу i навчився розбиратися в гарних книгах, що не вдавалося менi у Ля Трiбю i що стало менi в пригодi тодi, коли я почав працювати самостiйно.

У ту пору мого життя я почав плекати розумну надiю вийти в люди, не тiшачи себе романтичними перспективами. Пан абат був дуже задоволений мною i всiм говорив про це, а його батько так полюбив мене, що, за словами графа де Фаврiа, розповiв про мене королю. Сама панi де Брей вже не виявляла до мене презирства. Нарештi я став чимось на кшталт домашнього фаворита, на велику заздрiсть решти слуг, якi бачили, що я сподобився честi вчитися у сина господаря, i чудово розумiли, що я не залишуся довго на одному становищi з ними.

Наскiльки я мiг судити про види на мене за кiлькома кинутими мимохiдь словами, про якi задумався лише згодом, менi здавалося, що дiм Солярiв, що прагнув до дипломатичноi кар’ери, а можливо, шукав таким чином пiдходiв i до кар’ери мiнiстерськоi, хотiв заздалегiдь пiдготувати для себе людину талановиту i гiдну, яка, будучи вiд нього в цiлковитiй залежностi, могла б згодом стати ii довiреною особою i з користю служити йому. Цей план графа Гувона був великодушний, розумний, благородний i справдi гiдний знатного сеньйора, доброчесного i передбачливого. Але я не зовсiм розумiв його розмаху, та й дуже розсудливим вiн був для моеi голови i вимагав з мого боку дуже тривалого пiдпорядкування. Мое божевiльне честолюбство шукало щастя тiльки в любовних пригодах. Та оскiльки тут не була замiшана жодна жiнка, цей шлях до успiху здавався менi дуже повiльним, нудним i сумним, тодi як я мав би бачити його тим бiльш гiдним i надiйним саме тому, що справа обходилася без жiнки, бо тi заслуги, яким звичайно протегують жiнки, не вартi, звичайно ж, тих якостей, якi передбачалися в менi.

Усе йшло якнайкраще. Я добився, майже силою, загальноi поваги, злигоднi закiнчилися, на мене стали дивитися як на молоду людину, що подае великi надii, але займае не свое мiсце, i незабаром повинна буде посiсти належне становище. Але моiм мiсцем було не те, яке передрiкали менi, i досягти його менi судилося зовсiм iншими шляхами. Я торкаюся однiеi з характерних рис, властивих менi, i хочу подати ii читачевi, не вдаючись у пояснення.

Хоча в Туринi було багато новонавернених, подiбних до мене, але я не любив бувати в iх товариствi i в мене жодного разу не виникло бажання побачитися з кимось iз них. Але я зустрiчав кiлькох женевцiв, якi не належали до iхнього кола, i з-помiж них якогось Мюссара, на прiзвисько Кривомордий, художника-мiнiатюриста i мого далекого родича. Мюссар довiдався, що я живу у графа де Гувона, i прийшов провiдати мене з iншим женевцем, на iм’я Бакль, з котрим я товаришував у роки свого учнiвства у гравера. Цей Бакль був дуже забавний хлопчина, дуже веселий i великий мастак на витiвки, досить милi в юному вiцi. І ось я раптом зачарувався цим Баклем, та так, що не мiг розлучитися з ним i на мить! Вiн збирався незабаром повернутися до Женеви. Яку втрату належало менi пережити! Я вiдчував, яка вона величезна. Щоб скористатися принаймнi часом, що залишався, я бiльше не розлучався з ним, чи, точнiше, вiн сам не покидав мене, бо спершу я не настiльки утратив розум, аби йти з дому без дозволу. Та незабаром, помiтивши, що вiн цiлком запанував надi мною, перед ним зачинили дверi, i я так обурився, що, забувши про все, окрiм мого друга Бакля, не ходив уже нi до абата, нi до графа, i вдома мене бiльше не бачили. Менi вичитали, але я не послухався. Менi погрозили вiдмовити вiд дому. Ця погроза мене й занапастила: вона навела мене на думку пiти разом з Баклем.

З цiеi хвилини для мене не iснувало нiякоi iншоi радостi, iншоi долi, iншого щастя, окрiм можливостi зробити подiбну подорож, у кiнцi якоi до того ж, хоча i в безмежнiй далечiнi, звабливим вогником свiтився образ панi де Варенс; бо повертатися до Женеви я й гадки не мав. Гори, луки, гаi, струмки, села нескiнченною вервечкою линули перед моiм затуманеним зором, i менi здавалося, що ця чудесна мандрiвка поглине все мое життя. Я iз захопленням згадував, яким чарiвним був шлях у Турин. Як же воно буде, коли до всiеi краси свободи додасться приемне товариство хлопця мого вiку, моiх схильностей i веселоi вдачi, нiхто не турбуватиме i не змушуватиме нас, i ми зможемо прямувати куди завгодно i зупинятися, де нам заманеться! Треба було бути божевiльним, щоб знехтувати подiбним щастям ради честолюбних задумiв, до здiйснення яких вiв повiльний, важкий i ненадiйний шлях. Вони, незважаючи на весь свiй блиск, не вартi i чвертi години справжньоi втiхи i свободи у молодих лiтах!

Сповнений цих мудрих фантазiй, я став поводитися так, що мене зрештою вигнали, але добився я цього не без зусиль. Якось увечерi, коли я повернувся, метрдотель повiдомив мене вiд iменi графа, що мене вiдпускають на всi чотири вiтри. Саме цього менi й потрiбно було, оскiльки, мимоволi вiдчуваючи всю безглуздiсть своеi поведiнки, я тепер мiг звинувачувати iнших у несправедливостi й невдячностi, розраховуючи таким чином скласти на них власну провину i виправдати у своiх очах рiшення, ухвалене нiбито з потреби. Вiд iменi графа де Фаврiа мене попросили, щоб наступного ранку, перш нiж iхати, я зайшов переговорити з ним. Бачачи, що я геть здурiв i можу не виконати й цього, метрдотель вручив менi деяку суму грошей, якоi я, безперечно, не заслужив, бо менi не призначили певноi платнi, не маючи намiру надовго залишати мене в лакеях.

Граф де Фаврiа, дарма що був молодий i легковажний, мав зi мною iз цього приводу дуже серйозну i, вiзьму на себе смiливiсть сказати, дуже ласкаву розмову. Описавши у зворушливих i втiшних для мене висловах турботи свого дядька й намiри свого дiда, вiн живо змалював менi все, що я втрачаю, поспiшаючи назустрiч своiй загибелi, i запропонував менi примирення, вимагаючи вiд мене единого – покласти край дружбi з цим маленьким негiдником.

Було очевидно, що вiн говорить усе це не вiд свого iменi, i я, незважаючи на свое безглузде заслiплення, вiдчув усю доброту мого старого благодiйника i був украй зворушений. Але ця дорога моему серцю подорож остаточно посiла мою уяву, i вже нiщо не могло здолати ii привабливоi сили. Я був у нестямi. Набравшись упертостi, черствостi й гордостi, я зарозумiло вiдповiв, що мене вигнано, я це прийняв, тепер уже не час змiнювати рiшення i, хоч би що трапилося зi мною в життi, я твердо вирiшив, що нiколи не дозволю виганяти себе двiчi з одного будинку. Тодi цей молодий чоловiк у справедливому обуреннi назвав мене так, як я цього заслужив, за плечi виштовхав мене зi своеi кiмнати i гримнув за мною дверима. Але я пiшов трiумфуючи, нiби здобув найбiльшу перемогу, i з остраху, що менi доведеться витримати другу битву, утiк як негiдник, не подякувавши пановi абату за його доброту.

Аби зрозумiти всю силу мого божевiлля в ту хвилину, треба знати, до якоi мiри мое серце здатне спалахувати через дрiбницi i з якою силою заволодiвае моею уявою предмет, що захоплюе ii, хоч яким би нiкчемним вiн був. Найбезглуздiшi, найлегковажнiшi, найхимернiшi плани пiдтримують у такi хвилини мою улюблену iдею i переконують у ii здiйснимостi. Хто повiрить, що в дев’ятнадцять рокiв можна будувати все свое майбутне на якiйсь порожнiй склянцi? Тож послухайте!

Абат де Гувон за кiлька тижнiв до цього подарував менi Геронiв водограй,[35 - Герон Александрiйський (друга половина I ст. до н. е.) – давньогрецький математик i механiк, якого вважають найбiльшим винахiдником. Геронiв водограй – механiзм, де вода ллеться пiд дiею тиску на воду i на повiтря.] дуже гарний, вiд якого я був у захватi. Постiйно приводячи його в дiю i не припиняючи говорити про нашу подорож, ми з мудрим Баклем вирiшили, що цей водограй може допомогти нашiй подорожi i сприяти ii тривалостi.

Чи е на свiтi щось цiкавiше за Геронiв водограй? Ми звели будiвлю нашого майбутнього благополуччя на цiй основi. У кожному селi ми почнемо збирати селян навколо нашого водограю, i тодi обiди й усякi смачнi страви посиплються на нас тим щедрiше, що, на наше переконання, iжа нiчого не коштуе тим, хто ii збирае, i якщо цi люди не бiжать наввипередки годувати всiх перехожих, то з iхнього боку це звичайна скнарiсть. Ми уявляли, що повсюди стрiчатимемо лише бенкети та весiлля, i розраховували, що, не витрачаючи нiчого, окрiм повiтря зi своiх легень i води з водограю, зможемо за допомогою його дiйти з П’емонта у Савойю, у Францiю i куди завгодно. Ми без кiнця планували нашi подорожi, i якщо збиралися прямувати спершу на пiвнiч, то радше задля втiхи зробити перехiд через Альпи, нiж передбачаючи необхiднiсть де-небудь зупинитися.

Такий був план, з яким я виступив у похiд, без жалю покинувши свого покровителя, наставника, заняття, надii i майже забезпечене майбутне, для того щоб почати життя справжнього мандрiвця. Прощавай, столице, прощай, придворний блиск, честолюбство, кохання, красунi i незвичайнi пригоди, сподiвання яких торiк привело мене сюди! Я вирушаю в дорогу зi своiм водограем i з другом Баклем, з напiвпорожнiм гаманцем, але iз серцем, сповненим радостi, i думаючи лише про те, щоб тiшитися щастям мандрiвного життя, мрiя про яке поклала край моiм блискучим задумам.

Я зробив цю дивну подорож майже так само приемно, як i сподiвався, але не зовсiм так, як нам гадалося. Хоча наш водограй i розважав якусь часинку хазяйок i служниць у шинках, вони все-таки брали з нас плату. Але це нас анiтрохи не бентежило, i ми розраховували скористатися водограем аж тодi, коли зовсiм забракне грошей. Прикрий випадок позбавив нас клопоту: бiля Брамана водограй розбився, i саме вчасно, бо ми обидва вiдчували, не наважуючись у цьому признатися, що вiн почав нам набридати. Ця пригода додала нам ще бiльше веселощiв, i ми вiд душi реготали зi своеi легковажностi, згадуючи, як ми геть забули про те, що наш одяг i черевики зносяться, i думали, що за допомогою нашого водограю зможемо поповнити свiй гардероб. Ми продовжували свою подорож так само весело, як i почали, але стали дещо прямiше рухатися до мети, до якоi пiдштовхував нас помiтно схудлий гаманець.

У Шамберi я почав замислюватися, але не про свiй безглуздий вчинок, бо, як нiхто, умiв швидко знаходити примирення з власним минулим, а про той прийом, що чекав на мене у панi де Варенс, оскiльки своею домiвкою я вважав саме ii дiм. Я писав iй про те, що вступив на службу до графа Гувона, вона знала, як там зi мною поводились, i, радiючи за мене, дала менi кiлька слушних порад щодо того, як я повинен вiдповiдати на добре ставлення до себе. Вона вважала мое щастя забезпеченим, якщо тiльки я сам з власноi вини не зруйную його. Що ж вона скаже, побачивши мене у себе? Менi й на думку не спадало, що вона може не пустити мене на порiг, але я побоювався, що завдав iй прикрощiв, боявся ii докорiв, гiрших для мене, нiж злиднi. Я вирiшив стерпiти все мовчки i зробити все можливе, щоб розрадити ii. У цiлому свiтi бачив я тепер тiльки ii: життя без ii ласки здавалося менi неможливим.

Та найбiльше мене турбував мiй супутник: я не хотiв обтяжувати панi де Варенс пiклуванням ще й про нього, але боявся, що менi нелегко буде спекатися його. Я пiдготував нашу розлуку, виявивши до нього холоднiсть в останнiй день. Цей дивак чудово зрозумiв мене; вiн був божевiльним, але не дурнем. Я думав, що вiн засмутиться моею непостiйнiстю, але помилився – мого товариша Бакля нiщо не могло засмутити. Тiльки-но ми увiйшли в Ансi, як вiн сказав менi: «Ось ти i вдома», поцiлував мене на прощання, крутнувся на однiй нозi i зник. Я бiльше нiколи нiчого не чув про нього. Наше знайомство i дружба тривали близько шести тижнiв, але наслiдки iх триватимуть усе мое життя.

Як калатало мое серце, коли я пiдходив до будинку панi де Варенс! Ноги менi пiдломлювались, в очах потемнiло, я нiчого не бачив, нiчого не чув i нiкого б не впiзнав. Я мусив кiлька разiв зупинитися, щоб перевести дух i трохи оговтатись. Невже страх не дiстати допомоги, якоi я потребував, змушував мене так хвилюватись? Але хiба може в моему вiцi страх перед голодною смертю викликати таку тривогу? Нi, нi, з усiею чеснiстю i гордiстю мушу сказати, що нiколи в життi серцем моiм не керувала користь, так само як i бiднiсть нездатна була змусити його стискатися вiд страху. Протягом усього свого життя, мiнливого i багатого на незгоди, часто залишаючись без притулку i шматка хлiба, я завжди був однаково байдужий i до багатства, i до злиднiв. У разi потреби я мiг би стати злодiем чи жебраком, але нiколи б не засмучувався через те, що дiйшов до крайньоi межi. Мало хто зазнав стiльки страждань, як я, мало хто пролив у своему життi стiльки слiз, але жодного разу бiднiсть чи страх перед нею не вирвали у мене анi зiтхання, анi сльозинки. Попри мiнливостi долi, душа моя знала справжнi радiсть i горе, якi не залежать вiд добробуту; i я вiдчував себе найнещаснiшим iз смертних саме в той час, коли нiчого необхiдного не потребував.

Ледве я став перед очима панi де Варенс, як вигляд ii мене заспокоiв. Я затремтiв, почувши перший звук ii голосу, кинувся до ii нiг i в поривi щироi радостi припав устами до ii руки. Не знаю, чи встигла вона отримати звiстку про мене, але я помiтив на ii обличчi мало здивування i не побачив нiякого горя. «Бiдний хлопчику! – нiжно сказала вона менi. – Ось ти й повернувся. Я добре знала, що ти надто молодий для такоi подорожi, i дуже рада, що вона принаймнi не так погано скiнчилася, як я боялася». Потiм вона змусила мене розповiсти мою недовгу iсторiю, i я переповiв ii, нiчого не приховуючи, змовчавши лише про деякi подробицi, але щодо решти не щадив себе i не намагався виправдатись.

Постало питання, куди мене помiстити. Вона порадилася зi своею покоiвкою. Пiд час цього обговорення я затамував подих; але, почувши, що житиму в ii будинку, я насилу мiг стримати радiсть. Бачачи, як вузлик з моiми речами переносять до призначеноi менi кiмнати, я вiдчув майже те саме, що вiдчував Сен-Пре,[36 - Сен-Пре та Юлiя кохають одне одного протягом багатьох рокiв. Тут маеться на увазi епiзод, коли пiсля довготривалоi кругосвiтньоi мандрiвки Сен-Пре отримав запрошення вiд Юлii та ii чоловiка Вольмара пожити в iхньому маетку.] коли його екiпаж ставили у повiтку панi де Вольмар.[37 - Дiйовi особи з роману Руссо «Нова Елоiза».] До всього я мав приемнiсть дiзнатися, що ця ласка не буде тимчасовою, бо в ту хвилину, коли мене вважали зайнятим чимось iншим, я почув, як вона сказала: «Хай говорять, що хочуть, але якщо Провидiння знову привело його до мене, я його вже не залишу».

І ось нарештi я оселився у неi. Проте ще не тiеi митi почалися найщасливiшi днi мого життя; хоча мое оселення у панi де Варенс i пiдготувало iх. Хоча серцева чутливiсть, що дае нам змогу знаходити насолоду в нас самих, – дар природи, а може, й продукт органiзацii, вона потребуе певних умов, щоб розвиватися. Без таких сприятливих умов людина, чутлива вiд народження, нiчого не вiдчуе i помре, так i не пiзнавши свого ества. Майже таким був я доти i таким, мабуть, залишився б назавжди, якби нiколи не знав панi де Варенс чи якби, навiть пiзнавши ii, не прожив поряд з нею так довго, що набув солодкоi звички до нiжних почуттiв, якi вона у мене збудила. Наважуся стверджувати, що той, хто визнае лише чуттеве кохання, не пережив ще найсолодшого, що е в життi. Я знаю iнше почуття, можливо, не таке бурхливе, але в тисячу разiв прекраснiше. Воно iнодi поеднуеться з коханням, але часто живе й окремо вiд нього. Це почуття не тiльки дружба – воно пристраснiше, нiжнiше, i я не уявляю, щоб його можна було вiдчути до iстоти тiеi самоi статi; принаймнi я був таким другом, яким рiдко бувае людина, але нiколи не зазнавав такого почуття до своiх друзiв. Усе це неясно, але з’ясуеться згодом, бо по-справжньому описати почуття можна лише в його виявах.

Панi де Варенс жила в старому, але досить великому будинку, де була простора запасна кiмната, що правила iй за вiтальню. У нiй мене й оселили. Вiкнами вона виходила у провулок, у якому, як я згадував, ми вперше зустрiлися i де, за струмком i садами, виднiли поля. Цей краевид не мiг залишити байдужим юного мешканця кiмнати. Вперше пiсля Боссе у мене була зелень перед вiкнами. Завжди замурований у стiнах, я бачив перед собою тiльки дахи та сiрi вулицi. Якою ж солодкою здалася менi ця нова для мене картина! Вона ще дужче посилила мою схильнiсть до нiжностi. У цьому чарiвному пейзажi я бачив ще одне з благодiянь моеi милоi господинi: менi здавалося, що вона зробила це навмисно для мене. У мрiях я спокiйно линув за мiсто разом з нею, бачив ii всюди серед маева квiтiв i зеленi, ii чарiвнiсть зливалася в моiх очах з чарiвнiстю весни. Мое серце, до цього часу обмежене, вiдчуло себе привiльно на цих просторах, менi легше дихалося серед дерев.

У панi де Варенс не було тiеi пишноти, яку я бачив у Туринi, але у неi панувала охайнiсть, благопристойнiсть i той патрiархальний достаток, який нiколи не переходить у розкiш. У неi було мало срiбного посуду, зовсiм не було фарфору, на кухнi не готувалася дичина, а в льосi не зберiгалися закордоннi вина, але i в тому i в тому примiщеннi було досить припасiв, щоб нагодувати кого завгодно, i у фаянсових чашках подавалася чудова кава. Хоч би хто заходив навiдати ii, його завжди запрошували пообiдати разом з нею або у неi в будинку, i жоден робiтник, посильний чи подорожнiй не пiшов од неi, не попоiвши чи не попивши. Їi прислуга складалася з покоiвки, досить миловидноi дiвчини на iм’я Мерсере, уродженки Фрiбура;[38 - Фрiбур – мiсто на заходi Швейцарii.] лакея з ii рiдних краiв, котрого звали Клод Ане – про нього буде мова попереду; куховарки та двох носiiв, якi приходили лише тодi, коли вона йшла в гостi, що, втiм, бувало нечасто. Ось на що витрачалися двi тисячi лiврiв ренти, але й цi невеликi доходи, за вмiлого використання, покрили б усi витрати в краiнi, де земля родюча, а грошi – рiдкiсть. На жаль, ощадливiсть нiколи не належала до ii чеснот: вона залiзала в борги, розплачувалася, грошi як приходили до неi, так i йшли вiд неi.

Їi домашне життя було саме таким, яке запровадив би я сам: можна уявити, з яким задоволенням я його дотримував. Менi не подобалося лише подовгу просиджувати за столом. Вона погано переносила перший запах супу та iнших страв, вiн доводив ii майже до непритомностi, i напад огиди минав не скоро. Потроху вона давала собi раду, починала розмовляти, але нiчого не iла. І лише через пiвгодини куштувала перший шматочок. За такий час я тричi устиг би пообiдати, моя трапеза закiнчувалася задовго до того, як вона лише починала свою. За компанiю я знову починав iсти, тож iв за двох, i це менi не вадило. Я тим дужче вiддавався солодкому почуттю достатку, яке переживав поруч з нею, що до цього достатку не домiшувалося найменшоi тривоги про засоби для його пiдтримання. Ще не будучи цiлком посвячений у ii справи, я думав, що вона завжди зможе жити так, як живе тепер. Згодом я мав у ii будинку тi самi радостi життя, але, краще знаючи реальний стан справ i бачачи, що витрати перевищують доходи, вже не мiг тiшитися ними з колишнiм спокоем. Передбачливiсть завжди отруювала менi втiху. Даремно я заглядав у майбутне, я нiколи не мiг уникнути його.

З першого ж дня мiж нами запанувала найнiжнiша невимушенiсть, i такою вона залишалася до кiнця ii життя. Вона називала мене «маленький», я звав ii «матуся», i ми назавжди залишилися одне для одного «маленьким» i «матусею», навiть коли час майже стер рiзницю в нашому вiцi. Я вважаю, що цi два iменi чудово передають стиль i простоту нашого ставлення одне до одного i особливо наших сердечних стосункiв. Вона була для мене найнiжнiшою матiр’ю, що нiколи не шукала втiхи для себе, а завжди дбала про мое благо. До моеi ж власноi прихильностi хоча й домiшувалася чуттевiсть, але не змiнювала ii природи, а лише робила ii ще вишуканiшою, оп’яняючи мене усвiдомленням молодостi i краси моеi матусi, яку менi приемно було пестити. Я кажу «пестити» в буквальному розумiннi, бо вона не шкодувала для мене поцiлункiв i найнiжнiших материнських пестощiв, i менi нiколи не спадало на думку зловживати ними. Читач зауважить, що врештi-решт ми перейшли до стосункiв дещо iнших, – згоден, але треба почекати, я не можу розповiсти все одразу.

Мить нашоi першоi зустрiчi залишилася единою воiстину пристрасною хвилиною, та й викликане було мое хвилювання здивуванням. Моi нескромнi погляди нiколи не проникали пiд ii шийну хусточку, хоча ледь прихована округлiсть у цьому мiсцi могла б привернути мою увагу. Не вiдчуваючи поруч з нею нi поривiв, анi бажань, я перебував у чудовому спокоi i тiшився сам не знаючи чим. Я прожив би так усе свое життя i навiть вiчнiсть, не нудьгуючи жодноi митi. З нею однiею я нiколи не почував тiеi сухостi в розмовi, яка перетворюе для мене на тортури обов’язок пiдтримувати ii. Нашi розмови на самотi були не розмовами, а радше невичерпною балаканиною, припинити яку могло лише чиесь втручання. Тепер уже не треба було змушувати мене говорити, – радше, треба було просити мене помовчати. Обмiрковуючи своi плани, вона часто впадала у мрiйливiсть. Що ж! Я дозволяв iй мрiяти, замовкав i, споглядаючи ii, був найщасливiшим зi смертних. У мене була ще одна дуже дивна звичка. Не домагаючись вiд неi особливих пестощiв наодинцi, я, проте, невпинно шукав iх i тiшився ними з пристрастю, що переходила в лють, коли надокучливi люди порушували iх. Тiльки-но хтось заходив, чоловiк чи жiнка – байдуже, я невдоволено йшов геть, не бажаючи залишатися з нею при стороннiх. Я йшов до ii передпокою лiчити хвилини, тисячу разiв проклинаючи цих щоденних вiдвiдувачiв i не розумiючи, про що вони можуть так довго говорити з нею, коли у мене самого залишалося стiльки недомовленого.

Всю силу своеi прихильностi я вiдчував лише тодi, коли ii не бачив. Бачачи ii, я просто радiв, але коли ii не було, мiй неспокiй доходив до страждання. Потреба жити поруч з нею викликала у мене пориви розчулення, що часто доходили до слiз. Я завжди пам’ятатиму, як одного разу на велике свято, поки вона була на всенощнiй, я пiшов погуляти за мiсто. Серце мое було сповнене ii образом i палким бажанням провести всi днi бiля неi. У мене вистачило здорового глузду, щоб зрозумiти, що зараз це неможливо i що щастя, яким я тiшуся, буде нетривале. Це надавало моiй мрiйливостi сумного вiдтiнку, у якому, втiм, не було нiчого похмурого i який пом’якшувався надiею. Передзвiн, що завжди дивно хвилював мене, щебет птахiв, погiдна днина, чарiвний краевид, розкиданi скрiзь сiльськi будиночки, якi я подумки уявляв нашим спiльним житлом, – усе це так переповнило мене живими i нiжними, сумними i зворушливими переживаннями, що я вiдчував себе, як в екстазi, перенесеним у той щасливий час i те щасливе мiсце, де згодом серце мое натiшилося нею в цiлковитому блаженствi i в невимовних захопленнях, без думки про задоволення плотi. Нiколи, наскiльки я пам’ятаю, не проникав я в майбутне з такою силою i яснiстю, як тодi. І вiд згадування про цю мрiю, коли вона здiйснилася, найбiльше мене вражало те, що я знайшов усе точнiсiнько таким, яким i уявляв собi. Якщо коли-небудь сон наяву нагадував пророче видiння, це було, звичайно, цього разу. Я помилився лише щодо його тривалостi, оскiльки в моiй уявi в непорушному спокоi спливали днi, роки, цiле життя, тодi як насправдi все це тривало якусь мить. На жаль! Мое найтривалiше щастя було у мрiях.

Я нiколи не закiнчив би, якби почав удаватися в подробицi всiх божевiль, на якi штовхала мене думка про мою любу матусю, коли ii не було поруч зi мною. Скiльки разiв цiлував я свое лiжко, уявляючи, нiби вона спала на ньому, штори i всi меблi в моiй кiмнатi, адже вони належали iй i iх торкалася ii прекрасна рука. Я простягався на пiдлозi з думкою про те, що по нiй ступали ii ноги. Інодi i в ii присутностi я робив якiсь дурницi, якi могло викликати, здаеться, лише найпалкiше кохання. Одного разу за столом, у ту мить, коли вона клала шматок у рот, я скрикнув, побачивши на ньому волосину. Вона злякано кинула шматок на тарiлку, я жадiбно схопив його i проковтнув. Одне слово, мiж мною i найпалкiшим коханцем була одна, але суттева вiдмiннiсть, але ця вiдмiннiсть i робила мое тодiшне становище майже незбагненним для розуму.

Я повернувся з Італii не зовсiм таким, яким вирушав туди, але яким у моему вiцi нiхто звiдти, можливо, не повертався. Я зберiг не душевну, а лише тiлесну невиннiсть. Я вiдчув вiковi змiни, мiй неспокiйний темперамент нарештi прокинувся. Його перший i цiлком мимовiльний вибух змусив мене злякатися за свое здоров’я, i це краще, нiж будь-що iнше, iлюструе невiдання, в якому я перебував доти. Незабаром, заспокоiвшись, я пiзнав небезпечну замiну, яка обманюе природу i рятуе молодих людей моеi вдачi вiд справжньоi розпусти за рахунок iх здоров’я, сили, а iнодi й самого життя. Цей порок дуже зручний, бо щадить сором’язливiсть i несмiливiсть юнакiв, i мае особливу привабливiсть для людей з жвавою уявою, даючи iм, так би мовити, можливiсть розпоряджатися всiма жiнками i пiдкорювати своiм бажанням будь-яких красунь, не потребуючи iхньоi згоди. Захоплений цiею згубною перевагою, я почав руйнувати мiцний органiзм, що його дарувала менi природа i який на той час цiлком розвинувся. Додайте до цiеi схильностi обстановку, в якiй я тодi був, живучи у гарноi жiнки, лелiючи образ ii у глибинi свого серця, постiйно зустрiчаючись iз нею вдень, оточений вечорами предметами, що нагадували менi про неi, засинаючи в лiжку, в якому вона спала ранiше. Скiльки приводiв для збудження!

Читач, уявивши все це собi, вже дивитиметься на мене, як на ледь живого. Однак саме те, що мало мене занапастити, мене й урятувало, принаймнi на якийсь час. Сп’янiлий щастям жити поруч з нею, палким бажанням провести з нею всi моi днi, я завжди бачив у нiй лише нiжну матусю, милу сестру, чарiвну подругу i нiчого бiльше. Я завжди бачив ii однаковою i незмiнною i не бачив нiкого, окрiм неi. Образ ii, що постiйно перебував у моему серцi, не залишав у ньому мiсця нi для якоi iншоi жiнки. Вона була для мене единою жiнкою на свiтi, i надзвичайна нiжнiсть почуттiв, якi вона в менi збуджувала, не залишаючи часу прокинутися моiй чуттевостi, оберiгала мене як вiд неi самоi, так i вiд усiх iнших жiнок. Одне слово, я був розсудливий, бо кохав ii. Хай той, хто зможе, скаже, на пiдставi мого нечiткого опису своiх вiдчуттiв, якою була моя прихильнiсть до неi. Я ж можу сказати про це лише одне: якщо мое почуття здаеться досить дивним читачевi, то згодом видасться йому ще дивнiшим.

Отак я жив – якнайприемнiше на свiтi, хоча був зайнятий справами, якi подобалися менi найменше. Треба було складати проекти, вести рахунки, переписувати рецепти, а також сортувати трави, розтирати мiнеральнi порошки, дивитися за ретортами. Усi цi заняття раз у раз переривалися появою численних вiдвiдувачiв, жебракiв, перехожих. Доводилося одночасно розмовляти з солдатом, аптекарем, канонiком, знатною панi, послушником. Я лаявся, бурчав, проклинав, посилав до дiдька весь цей клятий набрiд. Але панi Варенс на все дивилася весело, а моя лютiсть змушувала ii смiятися до слiз. Особливо ii смiшило те, що я тим бiльше лютився, що й сам не мiг стриматися вiд смiху. Цi маленькi перерви, коли я мiг собi на втiху побурчати, були чарiвнi, i якщо пiд час такоi пересварки приходив новий докучливий вiдвiдувач, вона вмiла зробити i його засобом для розваги, пiдступно затягуючи вiзит i кидаючи на мене погляди, за якi я охоче вiдлупцював би ii. Вона ледве стримувалася вiд смiху, бачачи, як я, змушуваний правилами благопристойностi стримувати себе, дивився на неi очима одержимого, тодi як глибоко в душi i навiть наперекiр самому собi я не мiг не усвiдомлювати, що все це надзвичайно комiчно.

Все це хоча само по собi менi й не подобалося, проте розважало мене, оскiльки було частиною того способу життя, який здавався менi чарiвним. Нiщо з того, що вiдбувалося навколо мене, нiщо з того, що мене змушували робити, не було менi до смаку, але все це було менi до серця. Думаю, врештi-решт, я полюбив би i медицину, якби моя огида до неi не викликала кумедних сцен, що невпинно розважали нас; це мистецтво, можливо, вперше мало подiбний вплив. Я стверджував, що можу визначити медичну книгу за запахом, i, що найсмiшнiше, рiдко помилявся. Вона змушувала мене знiмати пробу з найогиднiших лiкiв. Марно я намагався тiкати чи захищатися! Незважаючи на мiй спротив i жахливi гримаси, хотiв я того чи нi, але коли я бачив, як ii гарненькi пальчики, забрудненi лiками, наближаються до моiх губ, я здавався, i менi не залишалося нiчого iншого, як вiдкрити рота i облизати iх. Коли б хтось побачив, як ми, з вигуками i смiхом, бiгаемо по кiмнатi, вiн мiг би подумати, що тут розiгрують фарс, а не займаються приготуванням опiату чи елiксиру.

Але не весь мiй час проходив у подiбних дитячих пустощах. У свiй кiмнатi я знайшов кiлька книжок: «Глядач», твори Пуфендорфа,[39 - Пуфендорф Самуель фон (1632–1694) – нiмецький iсторик та юрист, один з основоположникiв теорii природного права. Його твори, у тому числi «Про закон природи i народiв», були перекладенi кiлькома европейськими мовами.] Сент-Евремона[40 - Сент-Евремон Шарль Марготель де Сен-Денi (1613–1703) – французький письменник i фiлософ-моралiст, який iстотно вплинув на розвиток французькоi лiтератури i публiцистики.] i «Генрiаду».[41 - «Генрiада» – епiчна поема Вольтера (1723) про подii часiв правлiння Генрiха IV.]

Хоча моя колишня пристрасть до читання охолола, знiчев’я я читав усе потроху. Особливо менi сподобався «Глядач» i дав менi багато користi. Абат де Гувон навчив мене читати не так жадiбно, але вдумливiше: таке читання давало бiльше поживи моему розуму. Я привчив себе мiркувати про стиль, про витонченi звороти мови, навчився вiдрiзняти чисту французьку мову вiд мiсцевих говiрок. Так, наприклад, я позбувся однiеi орфографiчноi помилки, властивоi всiм уродженцям Женеви, завдяки оцим двом вiршам з «Генрiади»:

Soit qu’un ancien respect pour le sang de leurs ma?tres
Parl?t encore pour lui dans le coeur de ces tra?tres1.[42 - Можливо, давня повага до кровi iхнiх володарiв заговорила на його користь у серцях цих зрадникiв (фр.).]

Слово «parl?t», що здивувало мене своiм правописом, показало менi, що в третiй особi умовного способу треба писати лiтеру t, тодi як досi я писав i вимовляв «parla», як минулий доконаний.

Інодi я розмовляв з матусею з приводу прочитаного, iнодi читав iй уголос: це дуже тiшило мене, а разом з тим читання гарних книг дало менi користь. Я вже говорив, що панi де Варенс мала освiчений розум. Тодi вiн був ще в своему розквiтi. Багато письменникiв намагалися iй сподобатися i навчили ii розумiтися на лiтературних творах. Смак у неi був, якщо можна так висловитися, трохи протестантський; вона одно говорила про Бейля i вельми шанувала Сент-Евремона, який давно помер для Францii. Та це не завадило iй знати гарну лiтературу i добре говорити про неi. Вона здобула виховання у добiрному товариствi i, приiхавши до Савойi ще юною, у приемному спiлкуваннi з мiсцевою знаттю позбулася того манiрного тону мешканцiв кантону Во, де жiнки вважають дотепнiсть ознакою свiтськостi й умiють говорити лише епiграмами.

Хоча вона бачила придворне життя мимохiдь i встигла лише окинути його швидким поглядом, iй цього цiлком вистачило, щоб зрозумiти його. Вона назавжди зберегла там друзiв i, незважаючи на приховану заздрiсть i балачки, викликанi ii поведiнкою та боргами, так i не втратила своеi пенсii. Вона знала вище товариство й умiла робити висновки з того, що бачила. Цi висновки були улюбленою темою ii розмов, i, зважаючи на моi химернi iдеi, якраз подiбнi настанови були менi потрiбнi над усе. Ми разом читали Ля Брюера, вiн подобався iй бiльше, нiж Ларошфуко – автор книги сумноi i невтiшноi, а надто за молодих лiт, коли ми не любимо бачити людину такою, якою вона е. Моралiзуючи, вона iнодi розгублювалася в довгих мiркуваннях, але я цiлував ii вуста або руки, набирався терпiння, i ii довгi тиради не наганяли на мене нудьгу.

Таке життя було надто солодким, аби тривати довго. Я це вiдчував, i лише страх, що воно закiнчиться, затьмарював мое щастя. За жартами матуся вивчала мене, спостерiгала за мною, розпитувала й укладала безлiч планiв мого майбутнього, без яких я чудово мiг би обiйтися. На щастя, не досить було вивчити моi схильностi, моi смаки, моi маленькi таланти: треба було або знайти, або створити можливiсть дiстати з них користь, а для цього потрiбен був час. Перебiльшена думка цiеi бiдноi жiнки про моi переваги вiдсовувала мить iх реального застосування, роблячи ii розбiрливiшою у виборi засобiв. Одне слово, усе йшло згiдно з моiми бажаннями завдяки ii гарнiй думцi про мене.

Але iй довелося змiнити свою думку, а менi – забути про спокiй. Один з ii родичiв, пан д’Обон, приiхав навiдати ii. Це була людина дуже розумна, великий iнтриган i такий самий генiй щодо проектiв, як i вона. Проте його проекти не доводили його до банкрутства, вiн був свого роду авантюрист. Вiн запропонував кардиналовi де Флерi план дуже складноi лотереi, що не дiстав схвалення. Тодi вiн запропонував його при туринському дворi, де цей план охоче прийняли i здiйснили. Вiн зупинився на деякий час в Ансi i закохався тут у дружину iнтенданта, дуже приемну жiнку, цiлком до мого смаку i едину, кого я з радiстю зустрiчав у матусi. Пан д’Обон побачив мене, його родичка розповiла йому про мене, i вiн узявся проекзаменувати мене, щоб зрозумiти, на що я здатний, i пiдшукати менi мiсце, якщо в мене вiдшукаються непоганi здiбностi.

Двiчi чи тричi вранцi панi де Варенс посилала мене до нього пiд приводом якихось доручень, не попередивши мене нi про що. Вiн спритно розговорив мене, пiдбадьорив, дав вiдчути, нiби йому подобаеться розмовляти зi мною без стороннiх, i почав базiкати зi мною про всякi дурницi, не подаючи знаку, що спостерiгае за мною. Я був зачарований, а вiн у результатi своiх спостережень дiйшов висновку, що, незважаючи на мою багатообiцяючу зовнiшнiсть i мое жваве обличчя, я коли i не зовсiм позбавлений здiбностей, то в усякому разi, не надто розумний, не вмiю мислити, майже нiчого не знаю, – одне слово, з усякого погляду надзвичайно обмежений. На його думку, найбiльшим щастям, на яке я можу розраховувати, стало би мiсце сiльського кюре. Такий був його звiт панi де Варенс. Подiбна думка про мене висловлювалася вже вдруге чи втрете; але не востанне: вирок пана Масрона неодноразово повторювався i згодом.

Причина таких оцiнок дуже тiсно пов’язана з моiм характером i тому потребуе пояснення, адже кожному зрозумiло, що я не можу щиро пiдписатися пiд ними, i, попри iх неупередженiсть, – хай там що б говорили добродii Масрон, д’Обон та iншi, – вiдмовляюся вiрити iм на слово.

Незбагненним для мене самого чином двi властивостi, майже несумiснi, зiйшлися в менi: надто палкий темперамент, яскравi й нестримнi пристрастi – i повiльний процес зародження думок, якi приходять менi до голови завжди iз запiзненням. Можна подумати, що мое серце i мiй розум належать рiзним людям. Почуття швидше за блискавку переповнюе мою душу, але замiсть осяяти мене, воно спалюе i заслiплюе мене. Я все вiдчуваю – i нiчого не бачу. Я запальний i дурний; щоб мислити, менi потрiбна врiвноваженiсть. Дивно, що при цьому я маю досить тонке чуття, проникливiсть, навiть тонкiсть розуму, – але менi потрiбен час. На дозвiллi я складаю чудовi експромти, але жодного разу не зробив i не сказав нiчого путнього вчасно. Я можу дуже добре вести розмову листовно – кажуть, що iспанцi так грають у шахи. Прочитавши десь про савойського герцога, який повернувся назад, щоб гукнути: «Геть з дороги, паризький торговцю!» – я впiзнав у ньому себе.

Ця повiльнiсть думки у поеднаннi iз жвавiстю почуттiв бувае у мене не лише в розмовi, а й тодi, коли я сам чи працюю. Моi думки надзвичайно важко шикуються у мене в головi; вони глухо перевертаються там, шумують, як на дрiжджах, хвилюючи мене, розпалюючи, змушуючи битися мое серце; i серед усього цього сум’яття я нiчого не бачу ясно, не можу написати жодного слова, менi потрiбен час. Поступово ця буря вщухае, хаос розвiюеться, кожен предмет стае на свое мiсце, але вiдбуваеться це повiльно i лише пiсля довгого й неясного збудження. Ви коли-небудь бували в оперi в Італii? Коли йде змiна декорацiй, у цих великих театрах на сценi пануе неприемний безлад, який тривае досить довго; всi декорацii перемiшанi, iх тягнуть туди-сюди, аж прикро на це дивитись; здаеться – усе от-от упаде; та поступово все улагоджуеться, стае на своi мiсця, i ви здивовано бачите, що ця довга метушня раптом поступилася мiсцем чудовiй виставi. Це дуже нагадуе те, що вiдбуваеться в моiй головi, коли я збираюся писати. Коли б я умiв спочатку зачекати, а потiм уже передати в усiй красi те, що постало таким чином у моему розумi, небагато б авторiв змогли мене перевершити.

Ось чому я пишу так важко. Моi покресленi, переправленi, плутанi й нерозбiрливi рукописи свiдчать про те, яких зусиль вони менi коштували. Немае жодного з-помiж них, який менi не довелося б переписувати чотири або п’ять разiв, перш нiж вiддати у друк. Я нiколи не мiг нiчого створити, сидячи з пером у руцi за письмовим столом перед аркушем паперу. Я подумки пишу на прогулянках, серед лiсiв i скель, уночi в лiжку, пiд час безсоння. Можна уявити собi, з якою повiльнiстю йде ця робота, особливо у людини, позбавленоi пам’ятi на слова, яка не зумiла за свое життя вивчити i шести вiршiв напам’ять. Деякi своi фрази я подумки переробляв протягом п’яти чи шести ночей, перш нiж мiг записати iх на папiр. Цим пояснюеться i те, що менi краще вдаються твори, що вимагають посидючостi, анiж тi, якi претендують на певну легкiсть стилю, як, наприклад, листи – я нiколи не мiг знайти потрiбного тону для цього жанру, i листування завжди було для мене мукою. Я не можу написати листа на звичайнiсiньку тему, не витративши на це кiлька втомливих годин, а якщо хочу викласти в листi своi безпосереднi думки, то не знаю, як почати i чим закiнчити, тому моi листи – довгий i плутаний набiр слiв; читаючи iх, мене заледве розумiють.

Менi важко не лише висловлювати думки, але й сприймати чужi. Я вивчив людей i вважаю себе досить спостережливим; проте я нiчого не бачу з того, що бачу. Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’ятi, i розумний лише у своiх спогадах. У тому, що мовиться, робиться, вiдбуваеться у моiй присутностi, я зовсiм нiчого не розумiю. Зовнiшня ознака – ось що вражае мене. Але потiм усе повертаеться, i я згадую мiсце, час, iнтонацiю, погляд, жест, обставини – нiщо не вислизае вiд мене. І ось тодi зi слiв i вчинкiв я здогадуюся про iхнi мотиви – i рiдко помиляюся.

Якщо навiть наодинцi iз собою я так погано паную над своiм розумом, неважко зрозумiти, який я в розмовi з iншими, коли треба думати вiдразу про тисячу речей, аби сказати до ладу. Самоi лише думки про тисячу умовностей, з яких я щось напевно забуду, достатньо, щоб залякати мене. Я навiть не розумiю, як можна наважитися заговорити в товариствi, адже на кожному словi треба мати на увазi всiх присутнiх, знати iхнi характери, iхнi бiографii, щоб не сказати чогось такого, що може когось образити. Щодо цього свiтськi люди мають велику перевагу: краще знаючи, про що треба змовчати, вони вiдчувають себе впевненiше в тому, що говорять; та навiть i в них часто трапляються помилки. То як воно в товариствi новачку? Вiн i хвилини не в змозi проговорити безкарно. У розмовi вiч-на-вiч ще гiрша незручнiсть, а саме: необхiднiсть говорити весь час. Якщо до вас звертаються – треба вiдповiдати, якщо замовкають – треба пiдтримувати розмову. Сама ця нестерпна нiяковiсть могла б викликати у менi огиду до товариства. Не уявляю нiчого жахливiшого, нiж обов’язок говорити постiйно i без пiдготовки. Не знаю, чи залежить це вiд моеi смертельноi вiдрази до будь-якого гнiту, але для того, щоб я неминуче сказав якусь дурницю, мене досить змусити безперервно говорити.

Найгiрше те, що я не вмiю мовчати, коли менi нiчого сказати. Саме тодi, нiби бажаючи пошвидше розплатитися зi своiм боргом, я стаю нестримно балакучим. Я поквапливо бурмочу якiсь безглуздi слова i щасливий, коли виявляеться, що вони нiчого не значать. Попри бажання перемогти чи приховати свою дурiсть, я рiдко уникаю того, щоб не виставити ii напоказ. З тисячi можливих прикладiв я наведу лише один, що припадае не на мою молодiсть, а на той час, коли я, проживши в свiтi кiлька рокiв, уже повинен був би засвоiти його манери i тон, якби це взагалi було для мене можливим.

Якось увечерi сидiв я в товариствi двох великосвiтських жiнок i пана, чие iм’я можна назвати. Це був герцог де Гонто. У кiмнатi, крiм нас, бiльше нiкого не було, i я намагався вставляти своi зауваження в розмову, а тим часом спiврозмовники зовсiм не потребували моеi допомоги. Господиня будинку велiла принести собi опiату, який приймала двiчi на день для шлунка. Інша панi, бачачи ii гримасу, спитала ii смiючись: «Це опiат пана Троншена?[43 - Цими лiками лiкували венеричнi хвороби.]» – «Не думаю», – вiдповiла перша тим самим тоном. «А я думаю, що вiн нiтрохи не кращий», – галантно додав дотепний Руссо. Всi були спантеличенi, нiхто не сказав нi слова i не посмiхнувся, i за мить розмова перейшла на iншу тему. Сказана комусь iншому, моя дурниця лише потiшила б, але я звертався до жiнки, про яку говорили багато чого, i моя дурниця здавалась жахливою, хоча я зовсiм не хотiв ii образити. Менi здаеться, що двое iнших спiврозмовникiв, якi стали свiдками сцени, ледве стримували смiх. Ось якi дотепнi реплiки вириваються у мене вiд бажання щось сказати, коли сказати нема чого. Менi важко забути цей випадок не тiльки тому, що вiн дуже пам’ятний сам по собi, а й тому, що, здаеться менi, вiн мав наслiдки, що дуже часто нагадують менi про нього.

Гадаю, сказаного цiлком досить, щоб зрозумiти, чому я, не будучи дурнем, часто здавався таким навiть проникливим людям. А найгiрше те, що моя фiзiономiя й очi обiцяють бiльше, а обдуренi сподiвання роблять мою дурiсть ще разючiшою для iнших. Цi подробицi варто знати, щоб зрозумiти подальшу розповiдь. У них сховано ключ до багатьох дивних вчинкiв, якi зазвичай приписують моiй нетовариськiй вдачi, що менi зовсiм не властива. Я любив би товариство, як i кожен iнший, якби не був певен, що виставляю себе в ньому не тiльки в невигiдному свiтлi, а й зовсiм на себе несхожим. Я вибрав саме те, що менi найбiльше пiдходить, – ховатися вiд свiту й писати. Інакше нiхто нiколи не дiзнався б, чого я вартий, нiхто навiть не пiдозрював би цього. Саме так i трапилося з панi Дюпен, хоча вона була жiнка розумна i хоча у неi я прожив кiлька рокiв; згодом вона сама не раз говорила менi про це. Втiм, бували i деякi винятки, про якi я говоритиму далi.

Визначивши таким чином моi таланти i вiдповiдне для мене становище, залишалося лише дати менi змогу здiйснити свое покликання. Труднiсть полягала в тому, що я не закiнчив навчання i навiть не достатньо знав латину, щоб стати священиком. Панi де Варенс надумала вiдправити мене на якийсь час до семiнарii. Вона переговорила про це з ректором. Це був лазарист[44 - Лазаристи – католицьке чернече братство, яке заснував св. Венсан де Поль у XVII ст. Свою назву братство дiстало через те, що орден розташовувався в будинку, який належав ордену св. Лазаря] на iм’я Гро, людина добра, слiпа на одне око, худа, сива, найдотепнiша i найменш педантична з усiх лазаристiв, яких я лише знав, – що, кажучи по правдi, ще не було великою чеснотою. Вiн приходив iнодi до матусi. Вона приймала його нiжно i навiть часом трохи кокетувала з ним, змушуючи iнодi шнурувати iй корсаж, що вiн i робив досить охоче. Тим часом, як вiн виконував ii прохання, вона метушилася по кiмнатi, хапаючись то за те, то за те, а пан ректор, не випускаючи з рук шнуркiв, бiгав за нею, буркочучи i щохвилини повторюючи: «Та постривайте ж, панi!». Картина була доволi кумедна.

Пан Гро вiдразу ж пристав на пропозицiю матусi. Вiн задовольнився досить скромною винагородою i взявся навчати мене. Залишалося отримати згоду епископа, який не лише охоче ii дав, а й захотiв оплатити мое навчання. Вiн дозволив менi носити свiтський одяг доти, поки я вiдбуду iспити, за наслiдками яких можна буде судити про моi успiхи.

Яка змiна! Менi довелось пiдкорятися. Я пiшов до семiнарii, як на страту. Що за сумна будiвля – семiнарiя, надто для того, хто приходить туди з будинку чарiвноi жiнки! Я взяв iз собою лише одну книгу, якою скористався з ласки моеi матусi i яка стала для мене великою втiхою. Ви не вгадаете, що це була за книга: то були ноти. Матуся розвивала багато своiх талантiв, i музика була не на останньому мiсцi. У неi був голос, вона непогано спiвала i трохи грала на клавесинi. Вона була така добра, що дала менi кiлька урокiв спiву; довелося почати здалеку, оскiльки я ледве знав i музику наших псалмiв. З десяток жiночих урокiв, до того ж доволi безладних, не лише не навчили мене читати по нотах, але не дали менi уявлення i про четверту частину музичних знакiв. Проте у мене була така пристрасть до цього мистецтва, що я вирiшив спробувати вправлятися самотужки. Ноти, якi я захопив iз собою, були не з найлегших: то були кантати Клерамбо.[45 - Клерамбо – маловiдомий французький композитор XVIII ст.] Можна уявити собi, до якоi мiри я був старанний i наполегливий, якщо я скажу, що, не знаючи нi транспонування, нi рахунку, зумiв розiбрати i безпомилково проспiвати речитатив i першу арiю з кантати «Алфей i Аретуза»;[46 - «Алфей i Аретуза» – бог рiки Алфей закохався у нiмфу Аретузу зi свити Дiани. Рятуючи свою нiмфу вiд Алфея, що гнався за нею, Дiана перетворила ii на джерело, води якого протекли царством Плутона, де побачили зниклу Прозерпiну, i повернулися на землю сицилiйських долин, де ii наздогнав буремний потiк рiки Алфей. Пiсля зiзнання в почуттях бога рiки iхнi води поеднались.] правда, цю арiю так точно скандовано, що досить лише промовляти вiршi згiдно з iх розмiром, щоб потрапити у такт мелодii.

У семiнарii був один клятий лазарист, який вирiшив узятися за мене i змусив мене зненавидiти латину, якоi хотiв навчити. У нього було гладеньке i жирне чорне волосся, темне обличчя, голос буйвола, погляд сови, кабаняча щетина замiсть бороди, сардонiчна посмiшка i неприроднi рухи манекена. Я забув його ненависне iм’я, але його страшне i солодкувате обличчя залишилось у мене в пам’ятi, i я не можу згадувати про нього без огиди. Так i бачу, як вiн зустрiчае мене в коридорi, нахиляе свого засмальцьованого чотирикутного капелюха, запрошуючи мене до себе в кiмнату, яка здавалася менi жахливiшою, нiж в’язниця. Легко уявити, як вiдрiзнявся мiй учитель вiд придворного абата!

Якби я залишався два мiсяцi в руках цього чудовиська, певний, що моя голова не витримала б. Але добрий пан Гро, зауваживши, що я сумний, нiчого не iм i худну, здогадався про причину мого смутку, – та це було й неважко. Вiн вирвав мене з кiгтiв цього звiра, i я несподiвано потрапив до рук найсердечнiшоi людини на свiтi. Це був молодий абат фосиньеранець, на iм’я Гатье, котрий сам проходив семiнарський курс i, з ласки до пана Гро, а може, з людинолюбства, погодився уривати час вiд своiх занять, щоб керувати моiми. Я нiколи не бачив привабливiшого обличчя, нiж у пана Гатье. Вiн був блондин з рудуватою борiдкою, манерою триматися вiн був схожий на своiх землякiв, якi пiд поважною зовнiшнiстю приховують великий розум; але найчудовiшою в ньому була його душа – чутлива, любляча, прихилиста. У його великих блакитних очах свiтилася якась м’якiсть, нiжнiсть i смуток; i, побачивши його, не можна було не вiдчути до нього симпатiю. Дивлячись в очi i вслухаючись у голос цього бiдного молодого хлопця, можна було сказати, нiби вiн здогадуеться про свою долю i вiдчувае себе народженим для того, щоб бути нещасним.