Сповідь

скачать книгу бесплатно

Я нiколи не покiнчив би з подробицями, якби дослiджував усi шляхи, якими за час свого учнiвства спустився вiд пiднесеного героiзму до низькостi останнього негiдника. У той самий час, набувши всiх порокiв, властивих моему становищу, я не мiг вiдразу перейнятися i смаками своiх товаришiв. Їхнi розваги здавалися менi нудними, i коли надмiрнi утиски остаточно вiдвернули мене i вiд працi, менi стало нестерпним все навколо. Це повернуло менi давно втрачений смак до читання. Читання замiсть роботи стало новим злочином, воно накликало на мене й новi покарання. Збуджувана перешкодами, ця схильнiсть перетворилася на пристрасть, а незабаром i на одержимiсть.

Книжками мене забезпечувала вiдома книготорговка Ля Трiбю. Менi годилися будь-якi книжки, я без розбору i з однаковою жадiбнiстю читав i гарнi книги, i поганi. Я читав у майстернi, читав, iдучи з дорученнями, читав у нужнику i забувався там на цiлi години, голова у мене йшла обертом вiд читання – я тiльки те й робив, що читав. Хазяiн шпигував за мною, ловив мене за читанням, лупцював i забирав книжки. Скiльки томiв було пошматовано, спалено i викинуто у вiконце! Скiльки творiв у Ля Трiбю залишилося в розрiзненому виглядi! Коли менi бувало нiчим iй платити, я залишав iй у заставу своi сорочки, краватки, будь-яке лахмiття i регулярно вiдносив iй три су своiх недiльних чайових.

Ось i знадобилися грошенята, скажуть менi. Це правда, але так вийшло, бо читання позбавило мене всiх iнших занять. Цiлком вiддавшись новiй пристрастi, я тiльки й робив, що читав, i припинив красти. Це ще одна моя характерна риса. Незважаючи нi на яку звичку до вiдомого способу життя, будь-яка дрiбниця вiдволiкае мене, змiнюе моi смаки, привертае мене i, нарештi, викликае в менi пристрасть; i тодi все забуваеться, я думаю лише про новий предмет, що зацiкавив мене. Серце мое калатало вiд нетерпiння перегорнути нову книжку, що лежала в кишенi. Щойно залишившись один, я дiставав ii i вже не думав про те, щоб нишпорити в хазяйськiй шафi. Не думаю, що став би красти i заради дорожчих своiх забаганок. Маючи мiзернi кошти, я не розраховував у такий спосiб роздобути iх на майбутне. Ля Трiбю надавала менi кредит, я платив потроху, а коли клав книжку до кишенi, то забував про все. Природно отримуванi мною грошi так само природно спливали до цiеi жiнки, а коли вона наполегливо вимагала плати, у мене пiд рукою щонайперше виявлялися власнi речi. Крадiжка на майбутне була б надто великою передбачливiстю, а крадiжка ради негайноi сплати навiть не спокушала мене.

Вiд нагiнок, побоiв, таемного i погано пiдiбраного читання моя вдача ставала мовчазною i похмурою, розум починав псуватися, i я жив справжнiм iзгоем. Тим часом, якщо моi смаки не оберегли мене вiд примiтивних i вульгарних книг, доля уберегла мене вiд книг брудних i непристойних. Не те щоб Ля Трiбю, жiнка з усякого погляду згiдлива, совiстилася менi давати iх, але, набиваючи на них цiну, вона показувала iх менi з такою таемничiстю, що змушувала мене вiд них вiдмовлятися як з огиди, так i з сорому. Так випадок допомiг соромливостi, i менi було вже за тридцять, коли я вперше заглянув у цi небезпечнi книги, якi одна прекрасна панi вважала незручними, бо iх можна читати лише потай.

Менш нiж за рiк я вичерпав запаси небагатоi крамницi Ля Трiбю i опинився нi з чим у години свого дозвiлля. Пристрасть до читання i самi книги, хай iнодi й поганi, i без розбору читанi, вiдвернули мене вiд дитячих пустощiв i настроiли мое серце на почуття шляхетнiшi, нiж тi, що давало менi мое становище. Вiдвернувшись вiд усього, що було менi приступне, i вiдчуваючи себе безнадiйно позбавленим усього, що мене приваблювало, я не бачив навколо нiчого, що могло б утiшити серце. Моя здавна збентежена чуттевiсть вимагала втiх, джерела яких я навiть не мiг собi уявити. Я був так само далекий вiд справжнього джерела, як нiби був безстатевою iстотою, i, ставши вже юнаком, згадував iнодi про своi дитячi пустощi, не в змозi уявити собi нiчого iншого. У цьому дивному становищi моя неспокiйна уява взяла напрям, який урятував мене вiд самого себе i заспокоiв зароджувану чуттевiсть. Вона живилася сценами, що зацiкавили мене пiд час читання: я згадував iх, змiнював, уживався в них, стаючи одним з уявних персонажiв, i бачив себе постiйно в найприемнiших для себе обставинах. Так, уявне становище, в яке я себе помiщав, врештi-решт змушувало мене забути про сучасне, яким я був такий незадоволений. Любов до уявного свiту i легкiсть, з якою я в нього переносився, остаточно вiдвернули мене вiд мого оточення i зумовили мою схильнiсть до самотностi, якiй з того часу я i залишаюся вiрний. Надалi ми не раз побачимо дивнi наслiдки такоi схильностi, такоi мiзантропiчноi i похмуроi на зовнiшнiй погляд, але що насправдi походить вiд надто прихилистого, надто люблячого, надто нiжного серця, яке, через неможливiсть знайти собi подiбних серед тих, що живуть, змушене живитися химерами. Зараз менi досить лише вiдзначити витоки i першопричину цiеi схильностi, яка змiнила i зменшила моi пристрастi за допомогою них самих i зробила мене лiнивим до дii через надмiрну палкiсть бажань.

Так, у постiйнiй тривозi i незадоволеностi всiм i самим собою, я дiйшов свого шiстнадцятирiччя, не люблячи своiх занять, не радiючи своему вiку, не вiдаючи нiчого про предмет бажань, що мучили мене, плачучи невiдомо про що, зiтхаючи невiдомо про кого, нiжно лелiючи своi химери i не бачачи навколо себе нiчого, гiдного iх замiнити. Щонедiлi пiсля церкви товаришi кликали мене розважитися разом з ними. Я охоче ухилявся б, якби мiг, але, почавши грати з ними, захоплювався i заходив далi за iнших, стаючи непохитним i нестримним. Такий я був завжди. Пiд час наших замiських прогулянок я йшов уперед, не думаючи про повернення, аж поки менi нагадували про це iншi. Двiчi менi доводилося опинятися таким чином перед зачиненою мiською брамою. Зрозумiло, як менi дiставалося наступного дня, а вдруге менi обiцяли такий прийом у разi повторення, що я вирiшив бiльше не ризикувати.

Але цей такий жахливий третiй раз усе ж таки стався. Мою пильнiсть обдурив клятий капiтан Мiнутолi, який зачиняв свою браму на пiвгодини ранiше за iнших. Я повертався з двома товаришами. Не дiйшовши пiвлье до мiста, я почув звуки вечiрньоi зорi, прискорив крок, почув бiй барабанiв i побiг щодуху. Я здалеку побачив солдатiв на посту i, задихаючись, мчався до них так, що серце виплигувало з грудей. Я намагався кричати iм, але груди менi здавило. Було надто пiзно. Менi залишалося двадцять крокiв, коли я побачив, як пiднiмають перший мiст. Я здригнувся, побачивши в повiтрi його жахливi роги, похмурi й фатальнi провiсники неминучоi долi, що чекала на мене з цiеi митi.

У першому пориваннi вiдчаю я кинувся на схил, кусаючи землю. Моi товаришi лише посмiювалися, змирившись зi своiм нещастям. Змирився зi своею долею i я, але iнакше. На цьому самому мiсцi я присягнувся нiколи не повертатися до хазяiна, i наступного ранку, коли пiсля вiдкриття брами вони повернулися в мiсто, я розпрощався з ними назавжди, попросивши iх тiльки сповiстити таемно мого кузена Бернара про ухвалене мною рiшення та повiдомити його про мiсце, де ми могли б побачитися з ним востанне.

Вiдтодi як я став працювати у гравера, ми бачилися рiдше, хоча якийсь час i зустрiчалися недiлями, але поступово обросли новими звичками i стали бачитися менше. Переконаний, що цим змiнам багато в чому сприяла його мати. Вiн був хлопцем з «верхнього» мiста, а я, жалюгiдний пiдмайстер, став просто хлопчиськом iз Сен-Жерве.[24 - Сен-Жерве – щiльно населений квартал Женеви в нижнiй частинi мiста, де жили переважно годинникарi. Мiсцева знать жила у верхнiй частинi мiста.] Незважаючи на те, що ми були родичами, ми втратили рiвнiсть, i знатися зi мною було принизливо. Одначе нашi стосунки не зовсiм припинились, i оскiльки вiн був з природи добрий, то слухався часом свого серця, всупереч материнським урокам. Дiзнавшись про мое рiшення, вiн примчався, але не для того, щоб вiдраяти мене чи податися зi мною, а щоб за допомогою невеликих подарункiв надати моiй втечi хоч якоiсь приемностi, бо моi власнi кошти не могли менi дозволити утекти далеко. Мiж iншим, вiн подарував менi маленьку шпагу, яка менi дуже сподобалася i яку я донiс аж до Турина, де розлучився з нею через крайню скруту. Що бiльше я з того часу думав про його поведiнку в той критичний момент, то бiльше переконувався, що вiн дiяв за напученнями своеi матерi i, може, свого батька, бо неможливо, щоб сам вiн не спробував умовити мене залишитися або не захотiв пiти за мною; але цього не сталося. Вiн радше пiдбадьорив мене в моему намiрi, нiж спробував вiд нього вiдмовити, i, побачивши мою рiшучiсть, розлучився зi мною без зайвого жалю. Бiльше ми нiколи не писали одне одному i не бачилися. Шкода: вiн був по сутi добрий, i ми були створенi, щоб любити одне одного.

Перш нiж вiддатися своiй неминучiй долi, дозвольте менi на мить звернути свiй погляд на те, що природно чекало б на мене, якби я потрапив до кращого хазяiна. Нiщо так добре не узгоджувалося з моею вдачею i не могло зробити мене щасливiшим, нiж тихе й невiдоме становище гарного ремiсника, а надто ремiсника такого класу, як женевськi гравери, наприклад. Це ремесло, достатньо прибуткове, щоб забезпечити заможне iснування, i недостатньо прибуткове, щоб розбагатiти, до кiнця днiв обмежило б мое честолюбство i, залишаючи менi чесне дозвiлля для розвитку скромних здiбностей, утримало б мене у своiй сферi, не давши нiякого способу вийти за ii межi. Маючи досить багату уяву, здатну прикрасити своiми химерами будь-яке становище, уяву достатньо могутню, щоб переносити мене на мое бажання до яких завгодно сфер, я мало турбувався б про те, у якiй сферi перебуваю насправдi. Хоч би де я був, менi нiчого не варто було перенестися до будь-якого надхмарного палацу. Саме вже це показувало, що найпростiше становище, яке породжуе найменше суети i клопоту, найкраще менi й пiдходило. Я прожив би тихе i мирне життя в лонi своеi релiгii, своеi батькiвщини, своеi сiм’i i друзiв. Таке життя якнайкраще вiдповiдало б моiй вдачi, i я провiв би своi днi в одноманiтнiй працi, що вiдповiдала моiм схильностям, у постiйному колi близьких менi людей. Я був би добрим християнином i гарним громадянином, добрим батьком родини, добрим другом i гарним працiвником – людиною, гiдною з усякого погляду. Я любив би свое ремесло i, можливо, склав би честь своему стану; проживши просте й невiдоме, але рiвне й спокiйне життя, я мирно вiдiйшов би у вiчнiсть серед своiх близьких. Безперечно, мене скоро забули б, але принаймнi про мене шкодували б, поки пам’ятали.

А натомiсть… Яку картину я намалюю? Але не будемо передчасно заглядати в нещастя мого життя, я i без того надто довго розважатиму читачiв цiею сумною темою.

Книга друга

1728

Якою сумною була мить, коли жах вселив менi план утечi, такою чудовою стала мить його здiйснення. Ще дитиною я збирався покинути свою краiну, рiдних, опертя i засоби для життя, полишити навчання ремесла, не опанувавши його цiлком, щоб жити ним, зiткнутися з убогiстю, не маючи способу з неi вибитися, зазнати в слабкому й невинному вiцi всiх спокус пороку й вiдчаю, пiти назустрiч знегодам, блуканням, пасткам, рабству i смертi й потрапити пiд ярмо куди тяжче, нiж те, що було менi пiд силу. Ось що хотiв я зробити i ось яке майбутне повинен був бачити перед собою. Але я малював його собi зовсiм iнакше. Я думав, що здобув незалежнiсть, i це почуття переповнювало мене. Ставши вiльним i паном самому собi, я думав, що все зможу i всього досягну, менi залишалося лише узяти розгiн, щоб злинути у висоту i полетiти. Я упевнено вступав у широку свiтову царину, якiй належало заповнитися моiми заслугами, де на кожному кроцi на мене чекали бенкети, скарби, пригоди, послужливi друзi й ласкавi коханки. Досить менi з’явитися, як цiлий всесвiт обернеться до мене! Але я готовий був позбавити цiеi долi всесвiт i цiлком задовольнився б невеликим милим товариством, не обтяжуючи себе рештою. Моя помiрнiсть обмежувала мене вузькою, але сповненою краси сферою, де я пануватиму. Мое честолюбство не йшло далi якого-небудь замку, де я стану улюбленцем господаря i господинi, коханим iхньоi дочки, другом ii брата i захисником сусiдiв, буду всiм задоволений i не захочу бiльшого.

У сподiваннi цього скромного майбутнього я кiлька днiв тинявся навколо мiста, зупиняючись у знайомих селян, якi приймали мене куди добрiше, нiж приймали б городяни. Вони зустрiчали i годували мене з такою добротою, нiби не бачили в нiй нiякоi заслуги. І вони не робили менi ласку, бо не виявляли передi мною нiякоi переваги.

Так, мандруючи по свiту, дiйшов я до Конфiньйона у Савойi, розташованого за два лье вiд Женеви. Тамтешнього кюре звали паном Понвером. Це iм’я, вiдоме в iсторii Республiки, мене дуже вразило. Менi цiкаво було поглянути на нащадка дворян Кюерiв.[25 - Дворяни Кюери (cuiller, ложка, фр.) – прибiчники герцога Савойського, який боровся iз женевськими протестантами; запевняли, що здолати своiх ворогiв iм так само легко, як з’iсти кисiль ложками (звiдси символiчна ложка на шиi).] Я вiдвiдав Понвера. Вiн прийняв мене добре, розповiв про женевську ересь, про могутнiсть святоi матерi Церкви i нагодував обiдом. Я не знайшов, що вiдповiсти на вивершенi таким чином докази i визнав, що кюре, який нагодував мене таким добрим обiдом, щонайменше вартий наших пасторiв. Звичайно, я мав бiльшу вченiсть, нiж Понвер, попри його дворянство, але я був дуже гарним гостем, щоб виявитися таким самим гарним богословом, а його чудове вино так переможно говорило на його користь, що я згорiв би з сорому, якби почав сперечатися з таким гостинним господарем. Тож я поступився чи принаймнi не заперечував йому вiдкрито.

Бачачи мою обережнiсть, мене матимуть за лицемiра. Це не так, я просто намагався бути ввiчливим. Лестощi, чи, краще сказати, поблажливiсть – не завжди вада, частiше вона чеснота, особливо замолоду. Доброта привертае нас до того, хто ii виявляе, i ми поступаемося не заради обману, а щоб не засмучувати його i не вiддавати злом за добро. Що змусило Понвера привiтно зустрiти мене, поставитися до мене ласкаво i намагатися мене переконати? Не що iнше, як спiвчуття до мене! Мое юне серце сказало менi це. Вдячнiсть i повага до доброго священика переповнювали мене. Я вiдчував свою перевагу, але не хотiв виявляти ii, вiдплачуючи за гостиннiсть. Мною керувало не лицемiрство, i я не думав змiнювати релiгiю, не мав намiру навiть звикати до такоi думки, що викликала у мене жах. Просто я не хотiв сердити того, хто, бажаючи мене переконати в iншому, ласкаво поставився до мене. Я хотiв пiдтримати його прихильнiсть до мене i дати йому надiю на успiх, показавши себе беззахиснiшим, нiж був насправдi. Моя провина схожа була на кокетування порядних жiнок, якi, бажаючи добитися своеi мети, умiють, нiчого не дозволяючи i не обiцяючи, вселяти надiю на те, чого не збираються виконувати.

Розум, жаль, любов до порядку вимагали не потурати моему божевiллю, забрати мене вiд загибелi, до якоi я бiг, i вiдiслати назад у родину. Так i вчинила б чи спробувала б учинити будь-яка доброчесна людина. Але зовсiм не факт, що Понвер, попри всю його доброту, був доброчесний. Навпаки, вiн не знав iншоi чесноти, крiм поклонiння образам святих i читання розарiю, i вважав, що для блага його вiри найкраще писати пасквiлi проти женевських пасторiв. Навiть i не думаючи вiдсилати мене назад, вiн використав мою втечу з дому, щоб зробити мое повернення неможливим, навiть якщо я захочу повернутися. Можна побитися об заклад, що вiн прирiкав мене на бродяжництво i загибель у злиднях. Але вiн цього не бачив. Вiн бачив у менi душу, яку слiд було вiдняти у ересi й повернути в лоно Церкви. Байдуже, буду я порядною людиною чи волоцюгою, аби я ходив до меси! Втiм, не слiд вважати, що так думають самi католики, подiбнi думки властивi будь-якiй догматичнiй релiгii, де вiра стае важливiшою за справи.

«Бог кличе вас, – сказав менi Понвер, – iдiть у Ансi, там ви знайдете добру милосердну жiнку, яка милiстю короля виявилася в змозi виводити iншi душi з облуди, з якоi вийшла сама». Мова йшла про панi де Варенс, новонавернену, яку священики справдi змушували дiлити призначену iй сардинським королем пенсiю у двi тисячi франкiв з негiдниками, що торгують своею вiрою. Я вiдчував себе приниженим вiд думки, що потребував милосердя доброi жiнки. Менi подобалося, коли менi давали все необхiдне, але не подобалося отримувати милостиню, i якась святоша не надто мене приваблювала. Але пiд тиском Понвера i голоду, що загрожував менi, i ще тому, що менi подобалося вирушати в мандри з певною метою, я пiшов у Ансi, хоча й не без почуття гiркоти. Я мiг легко дiстатися туди за день, але не поспiшав i провiв у дорозi три днi. Побачивши обiч шляху який-небудь замок, я негайно до нього завертав, певний, що на мене чекае там пригода. Я не наважувався входити до замкiв чи стукати у дверi, я просто починав спiвати пiд найпривабливiшим, на мiй смак, вiкном i дуже дивувався, коли пiсля всiх моiх старань не виходили анi панi, анi панночки, зачарованi красою мого голосу i змiстом моiх пiсеньок. А я ж знав силу-силенну чарiвних пiсеньок, яких навчили мене товаришi, i чудово спiвав!

Нарештi, я побачив панi де Варенс. Ця мить визначила всю мою вдачу, i я не можу торкнутися його лише мимохiдь. Менi йшов шiстнадцятий рiк. Будучи не красенем i невисокого зросту, я вiдзначався гарною статурою, у мене були красивi ступнi, стрункi ноги, вiдкрите жваве обличчя, маленький рот, чорнi брови i волосся, а очi, хоча й маленькi i глибоко посадженi, виблискували вогнем, що кипiв у моiй кровi. На жаль, нiчого цього я не знав. Якщо менi й доводилося в життi згадувати про свою зовнiшнiсть, то лише тодi, коли вже пiзно було нею скористатися. Моя юнацька боязкiсть посилювалася соромливiстю люблячоi натури, що завжди боялася комусь не сподобатись. До того ж, маючи цiлком розвинений розум, я не бував у товариствi i не знав гарних манер, а всi моi знання не лише не замiнювали iх, але ще бiльше бентежили мене, даючи вiдчути, як багато менi бракуе.

Отже, боячись не справити гарного враження, я вирiшив показати себе iнакше i написав красномовного листа в ораторському стилi, перемiшавши книжковi фрази з висловами пiдмайстрiв i намагаючись здобути прихильнiсть панi де Варенс. У конверт зi своiм листом я вклав лист Понвера i пiшов на цю жахливу зустрiч. Але я не застав панi де Варенс, менi сказали, що вона тiльки що пiшла до церкви. Це була Вербна недiля 1728 року. Я побiг за нею слiдом, побачив, наздогнав, заговорив…

Нiколи не забуду цього мiсця, з того часу я часто поливав його сльозами i вкривав поцiлунками. І чому я не можу обнести золотою огорожею цю щасливу мiсцину i привернути до неi шанувальникiв з усiеi землi? Той, хто шануе пам’ятники спасiння людей, мусить наближатися до неi не iнакше, як навколiшках!

То був прохiд за ii будинком, мiж потiчком i стiною двору. Вiн вiв через потайнi дверi до церкви францисканцiв. Готова зникнути за цими дверима, панi де Варенс обернулася на мiй голос.

Що сталося зi мною, коли я побачив ii! Я гадав зустрiти похмуру святенницю, менi здавалося, що «добра жiнка» пана де Понвера i не могла бути iншою. А побачив я сповнене грацii обличчя, прекраснi лагiднi блакитнi очi, слiпуче бiлу шкiру, абрис чарiвних грудей. Нiщо не сховалося вiд очей юного прозелiта, бо я тiеi ж митi став ii прихильником, упевнений, що, хоч яку б релiгiю проповiдував такий мiсiонер, вона могла вести тiльки до раю. Вона з усмiшкою взяла з моеi тремтячоi руки конверт, пробiгла очима лист Понвера, прочитала мiй i перечитала б його ще раз, якби лакей не нагадав iй, що час iти до церкви. «Дитино моя, – сказала вона менi тоном, вiд якого я весь затремтiв, – ви подалися в мандри в такому юному вiцi, це й справдi гiдне спiвчуття». І, не чекаючи вiдповiдi, додала: «Йдiть до мене в дiм, скажiть нагодувати вас обiдом, а пiсля меси ми поговоримо».

Луiза-Елеонора де Варенс, у дiвоцтвi де ля Тур де Пiль, походила iз старовинного i шляхетного роду Веве, мiстечка в кантонi Во. Вона рано вийшла замiж за пана де Варенса з дому Луа, старшого сина пана де Вiллардена з Лозанни. Цей бездiтний шлюб виявився не надто щасливим, i панi де Варенс, пiд впливом якогось домашнього горя, скористалася перебуванням короля Вiктора-Амадея[26 - Король Вiктор-Амадей – король Сардинського королiвства.] в Евiанi й, перебравшись через озеро, впала до нiг монарха, покинувши таким чином чоловiка, сiм’ю i батькiвщину з легковажнiстю, подiбною до моеi, яку вона, подiбно до мене, оплакувала згодом. Король, який любив здаватися ревним католиком, узяв ii пiд свое заступництво, призначив iй пенсiю в п’ятнадцять тисяч п’емонтських лiврiв, що зовсiм немало для короля, який не вiдзначався щедрiстю. Аби такий прийом не дав приводу вважати, що вiн закохався в утiкачку, вiн вiдiслав ii пiд ескортом своiх гвардiйцiв у Ансi, де пiд керiвництвом Мiшеля-Габрiеля де Берне, номiнального епископа Женевського, вона й виголосила зречення вiд своеi релiгii в монастирi Вiзитацii.

На час моеi появи в Ансi вона жила там уже шiсть рокiв. Їй було двадцять вiсiм рокiв, вона народилася разом iз столiттям. Вона сяяла красою, яка добре зберiгаеться, бо полягае не в правильностi рис, а в iх виразi. Їi обличчя дихало ласкою i нiжнiстю, у неi був дуже лагiдний погляд, ангельська усмiшка, маленький рот, попелясте волосся незрiвнянноi краси, яке вона причiсувала недбало, що надавало iй особливоi пiкантностi. Вона була невелика на зрiст, навiть мала i дещо повнява; але неможливо було знайти гарнiшого обличчя, гарнiших грудей i гарнiших рук.

Панi де Варенс отримала досить безсистемне виховання; як i я, вона втратила матiр при народженнi, i, з байдужiстю приймаючи знання, що дiставалися iй, дечого навчилася вiд гувернантки, дечого вiд батька, дечого вiд учителiв, i дуже багато чого вiд своiх коханцiв, головним чином, вiд пана де Тавеля. Вiн мав смак i освiченiсть i передав iх тiй, яку кохав. Але безладнiсть здобутоi освiти завадила розвитку ii природного розуму. І хоча iй були вiдомi основи фiлософii та фiзики, вона успадкувала вiд батька любов до знахарства та алхiмii, готувала елiксири, настоянки, бальзами, порошки i запевняла, що iй вiдкритi певнi таемницi. Користуючись ii слабкiстю, шарлатани заволодiли нею i довели до зубожiння. Їi розум, таланти й чарiвнiсть, якими вона могла б тiшити краще товариство, загинули серед печей i порошкiв.

Але якщо пiдлi шахраi зловжили ii погано зорiентованою освiтою, щоб потьмарити свiтло ii розуму, ii чудесне серце витримало випробування i назавжди залишилося тим самим. Їi люблячий i лагiдний характер, милосердя до нещасних, невичерпна доброта, весела й вiдкрита вдача не змiнилися. Навiть з наближенням старостi, серед злиднiв, хвороб i обмов, яснiсть ii прекрасноi душi до кiнця життя зберегла в нiй усю веселiсть ii кращих днiв.

Їi облуднiсть походила вiд невичерпноi енергii, що вимагала собi застосування. Вона не цiкавилася жiночими iнтригами, iй потрiбно було вигадувати всяку дiяльнiсть i керувати нею. Вона була народжена для великих справ. На ii мiсцi панi де Лонгвiль виявилася б просто дрiбною iнтриганкою, вона ж на мiсцi панi де Лонгвiль керувала б державою. Їi таланти зажили б iй слави за вищого становища, але в тому середовищi, де вона жила, лише занапастили ii. У посильнiй iй дiяльностi вона завжди надто розширювала свiй план у головi i завжди уявляла свою мету у великих розмiрах. Завдяки цьому, вживаючи засобiв, що бiльше вiдповiдали ii цiлям, нiж силам, вона зазнавала краху з вини iнших; коли ii проект не вдавався, вона банкрутувала там, де iншi нiчого не втратили б. Цей потяг до дiяльностi, що завдавав iй стiльки горя, все-таки дав iй велику користь i в ii монастирському притулку, завадивши iй до кiнця життя замкнутися тут, як вона мала намiр зробити. Одноманiтне життя черниць, iхнi тихi розмови в передпокоi не могли б задовольнити ii вiчно дiяльний розум, що вигадував щодня новi системи i мав потребу в цiлковитiй свободi. Добрий епископ де Берне, не такий розумний, як Франциск Сальський, багато в чому був схожий на нього, а панi де Варенс, яку вiн називав своею дочкою i яка бiльше за iнших була схожа на панi де Шанталь, могла б бути схожою на ту i в ii самотностi, якби смаки не вiдвертали ii вiд монастирського неробства. Не через вiдсутнiсть релiгiйноi ревностi ця мила жiнка не вiддавалася дрiбницям релiгii, якi, здавалося, личили б новонаверненiй, що живе пiд наглядом прелата. Хоч з якоi б причини панi де Варенс змiнила релiгiю, вона щиро сповiдувала ту, яку прийняла. Вона жила й померла як добра католичка, i смiю стверджувати, що лише через огиду до святенництва вона не виявляла своеi святобливостi на людях. Вона вiрила занадто твердо, щоб виставляти свою вiру напоказ. Одначе зараз не час розводитися про ii принципи, у мене ще буде нагода про них розповiсти.

Хай тi, хто заперечуе симпатii душ, пояснять, якщо зможуть, чому з першоi зустрiчi, з першого слова, з першого погляду панi де Варенс викликала у мене не лише найжвавiшу прихильнiсть до себе, а й цiлковиту довiру, яку нiколи не було обдурено. Припустимо, що я i справдi вiдчув до неi кохання, що видасться дуже сумнiвним тому, хто прослiдкуе iсторiю наших стосункiв, але чому ця пристрасть вiд самоi хвилини свого зародження супроводжувалася почуттями, що найменше нею викликаються: сердечним миром, спокоем, безтурботнiстю i впевненiстю? Чому, ледве наблизившись до чарiвноi слiпучоi жiнки, що посiдала вище становище, нiж я сам, до жiнки, вiд прихильностi якоi залежала моя доля, я вiдразу вiдчув себе так само вiльно i спокiйно, нiби вже цiлком упевнився в тому, що iй подобаюся. Чому я нi на мить не вiдчув нiяковостi, збентеження i сором’язливостi? Чому, попри всю свою природну соромливiсть i несмiливiсть, нiколи не бачачи свiтла, я з першого ж дня i першоi митi вiдчував себе з нею так легко й невимушено i говорив так нiжно i фамiльярно, як i через десять рокiв, коли наша найбiльша близькiсть зробила такий тон цiлком природним? Хiба бувае кохання якщо не без бажань, бо я iх мав, але без тривоги i ревнощiв? Хiба ми не мучимося прагненням дiзнатися, чи кохають нас самих? Але менi за все життя не спадало на думку запитати ii про це, та й вона виявляла щодо мене не бiльше цiкавостi. Безперечно, у моiх вiдчуттях до цiеi чарiвноi жiнки було щось особливе, i далi читач побачить ще багато дивного i несподiваного.

Щоб нiхто не заважав iй поговорити зi мною про мое майбутне, вона залишила мене у себе обiдати. Перший раз у життi я iв без апетиту, i покоiвка, що прислуговувала нам, сказала, що вперше бачить мандрiвця моiх рокiв i мого кола з таким малим апетитом. Це зауваження, що нiтрохи не зашкодило менi в очах господинi, вразило прямо в серце сiльського товстуна, що обiдав з нами i сам-один iв за шiстьох. А я був у захопленнi, яке не давало менi iсти. Мое серце живилося якимсь зовсiм новим почуттям, що переповнювало всю мою iстоту, через нього мiй розум не мiг робити нiчого iншого.

Панi де Варенс захотiла дiзнатися подробицi моеi iсторii. У своiй розповiдi я знову здобувся на той запал, що його був утратив у хазяiна. Що бiльше я схиляв до себе цю чудову душу, то сильнiше вона шкодувала про долю, яку я собi готував. Їi нiжне спiвчуття проглядало в ii обличчi, поглядi, рухах. Вона не наважувалася умовляти мене повернутися до Женеви, в ii становищi це було б злочином проти католицтва, i iй було вiдомо, що за нею стежать i зважують кожне ii слово. Але вона так зворушливо говорила менi про горе мого батька, що ясно вгадувалося ii схвалення в тому разi, якби я повернувся втiшити його. Вона навiть не розумiла, що мимоволi свiдчить проти самоi себе. Але я вже ухвалив рiшення. До того ж, чим бiльше розчулювали мене ii слова, тим менше я був здатний розлучитися з нею. Я вiдчував, що повернення до Женеви звело б мiж нами майже нездоланну перешкоду, для подолання якоi менi довелося б знову тiкати. Краще вже було триматися обраного шляху. І я тримався. Панi де Варенс, бачачи марнiсть своiх зусиль, не стала наполягати i лише сказала, дивлячись на мене iз спiвчуттям: «Йди туди, куди кличе тебе Бог, моя бiдолашна дитино. Але ставши дорослим, згадай про мене». Вона й не думала, що ii слова справдяться так жорстоко.

Моi труднощi аж нiяк не закiнчилися. Як вижити в такому юному вiцi далеко вiд батькiвщини? Не пройшовши й половини термiну учнiвства, я не володiв ремеслом. А якби й володiв, то не змiг би жити з нього в Савойi, краiнi надто бiднiй для процвiтання ремесел. Товстун, що обiдав за всiх нас i змушений нарештi дати спочинок своiм щелепам, висловив пораду, послану йому, за його словами, Небом, але, судячи з наслiдкiв, прийшла вона радше з протилежного боку. Вiн запропонував менi йти у Турин, де в притулку для освiчення новонавернених я мiг знайти поживу для душi i тiла аж до моменту свого уцерковлення, пiсля чого милосерднi душi пiдшукали б менi пiдходяще мiсце. «Що стосуеться дорожнiх витрат, то його превелебнiсть монсеньйор епископ не вiдмовиться милостиво забезпечити вас необхiдними коштами, якщо панi де Варенс запропонуе йому таку святу справу, та й сама панi баронеса, яка надзвичайно добра, – сказав вiн, уклонившись своiй тарiлцi, – неодмiнно вам допоможе».

Всi цi милостi здавалися менi досить обтяжливими. Серце мое стискалося, я мовчав. Панi де Варенс, вiдгукнувшись на цей план зовсiм не з тим запалом, з яким його було викладено, вiдповiла, що вона поговорить про це з його превелебнiстю, i кожен допоможе вiдповiдно до своiх можливостей. Але цей клятий товстун побоювався, що вона говоритиме недостатньо переконливо. Маючи свою користь у цiй справi, вiн сам умовив священикiв i так спритно все обкрутив, що коли панi де Варенс, яка боялася вiдпускати мене в подорож, звернулася до епископа, виявилося, що справу вже вирiшено, i iй тут-таки видали грошi менi на дорогу. Вона не зважилася вмовляти мене залишитись. Я наближався до того вiку, коли жiнка ii рокiв не може, не порушуючи пристойностi, тримати бiля себе молодого хлопця.

Так моя подорож була вирiшена тими, хто пiклувався про мене. Менi залишалося пiдкоритися, що я i зробив без особливоi огиди. Хоча Турин був далi вiд Ансi, нiж Женева, менi здавалося, що, будучи столицею, вiн зв’язаний з Ансi тiснiше, нiж мiсто чужоi держави i чужоi релiгii. До того ж, iдучи з послуху панi де Варенс, я вiдчував, що продовжую жити пiд ii керiвництвом, а це означало бiльше, нiж жити просто по сусiдству. І нарештi, думка здiйснити велику подорож давала втiху моiй манii до мандрiв, яка вже починала себе виявляти. Менi здавалося чудовим у моему вiцi перебратися через гори й пiднестися над своiми товаришами на всю висоту Альп. Женевець не здатний устояти перед спокусою побачити iншу краiну, i я погодився. Товстун та його дружина збиралися вирушити в дорогу за два днi. Турботу про мене поклали на них. Їм передали i мiй гаманець, поповнений панi де Варенс, яка нишком сунула невеличку суму грошей i менi, додавши до неi купу напучень. І ось у Страсну середу ми вирушили в дорогу.

Другого дня пiсля мого вiд’iзду з Ансi туди прибув батько, що йшов моiми слiдами разом зi своiм другом Рiвалем, теж годинникарем. Рiваль був розумний, навiть дотепний чоловiк, що писав вiршi краще за Ла Мотта i говорив не гiрше за нього, притому цiлком чесний, але його безцiльнi заняття лiтературою привели лише до того, що один з його синiв зробився актором.

Замiсть того щоб наздогнати мене, що iм легко вдалося б, адже я йшов пiшки, а вони iхали на конях, цi добродii, побачивши панi де Варенс, удовольнилися тим, що поплакали разом з нею про мою долю. Те саме трапилося i з дядьком Бернаром. Вiн приiхав за мною в Конфiньйон, але дiзнавшись, що я в Ансi, повернувся звiдти до Женеви. Моi близькi нiби змовилися з моею зiркою лишити мене на ласку моеi долi. Через подiбне ж нехтування пропав мiй брат, до того ж так серйозно, що ми так нiколи й не дiзналися, що з ним трапилося.

Мiй батько мав не лише гiдну подиву чеснiсть i душевну силу, але був i чудовим батьком, особливо для мене. Вiн нiжно любив мене, але любив i своi втiхи, а новi уподобання дещо охолодили його батькiвську любов з того часу, як я жив далеко вiд нього. У Нiонi вiн знов одружився, i хоча його немолода дружина не могла вже дати менi братiв, але у неi були родичi: склалася iнша сiм’я, з’явилися iншi цiлi, нове господарство, i це заважало батьковi часто згадувати про мене. Батько старiв i не мав статку, який пiдтримав би його в старостi. Нам з братом залишився вiд матерi деякий спадок, i за нашоi вiдсутностi невеликi доходи з нього надходили батьковi. Ця думка не приходила йому прямо i не заважала йому виконувати свiй обов’язок, але непомiтно впливала на нього помалу i дещо стримувала його завзяття, яке без цього вiн довiв би далi. Думаю, саме тому вiн i не поiхав за мною в Шамберi, де мiг легко застати мене. Саме тому, коли я згодом вiдвiдував його, вiн був завжди по-батькiвськи ласкавий зi мною, але не надто прагнув мене утримати.

Така поведiнка батька, нiжна любов i доброчеснiсть якого були менi добре вiдомi, навела мене на роздуми, що немало сприяли збереженню мною душевного здоров’я. Я винiс iз них велике етичне правило, едино придатне для застосування в життi: уникати становищ, у яких нашi обов’язки суперечать нашим вигодам i особисте щастя ставиться в залежнiсть вiд нещастя iнших. Певен, що в таких становищах i найсильнiша любов до доброчесностi рано чи пiзно слабiе, i ми стаемо несправедливi та злi у справах, не припиняючи бути справедливими й добрими в душi.

Це правило, що глибоко закарбувалося в серцi i, хоча трохи пiзно, втiлене в усiй моiй поведiнцi, надавало менi дивного i дурного вигляду серед публiки й особливо серед моiх знайомих. Мене звинувачували в бажаннi оригiнальничати i чинити iнакше, нiж iншi. Кажучи по правдi, я не думав чинити нi як iншi, нi iнакше. Я щиро бажав робити те, що було хорошим. Всiма силами я прагнув позбутися становища, що викликало у мене iнтерес, протилежний iнтересу iншоi людини, i, отже, таемне, хоча й мимовiльне бажання лиха цiй людинi.

Два роки тому мiлорд маршал хотiв записати мене до свого заповiту. Я з усiеi сили постав проти цього. Я пояснив йому, що нiзащо в свiтi не хотiв би значитися в чиемусь заповiтi, а надто в його. Вiн погодився. Тепер вiн хоче призначити менi довiчну пенсiю, i я погоджуюся. Скажуть, що вбачаю вигiдним для себе таку змiну, i це можливо. Але, мiй добродiйнику i панотче! Якщо я, на жаль, переживу вас, то знаю, що, втрачаючи вас, я повинен утратити все й нiчого не зможу отримати.

Ось, на мою думку, гарна фiлософiя, що едина цiлком пiдходить до людського серця. З кожним днем я все бiльше переймаюся ii глибокою мiцнiстю й на рiзнi лади перевертаю ii в усiх своiх останнiх творах; але легковажна публiка не зумiла помiтити ii. Якщо пiсля закiнчення цiеi працi я проживу ще, щоб узятися до iншоi, то я думаю навести в кiнцi «Емiля» такий чарiвний i вражаючий приклад цього самого правила, що читачевi мимоволi доведеться звернути на нього увагу. Але досить мудрувань для мандрiвника, час знову рушати в дорогу.

Вона виявилася приемнiшою, нiж я сподiвався, а мiй супутник – не таким грубим, яким здався менi спочатку. Це був чоловiк середнього вiку, iз сивiючим чорним волоссям, зiбраним у косичку, богатирського вигляду, з гучним голосом, досить веселий, чудовий ходок i ще кращий iдок. Вiн легко брався за будь-яке ремесло, не знаючи при цьому жодного. Здаеться, вiн збирався вiдкрити в Ансi якусь фабрику. Панi де Варенс захопилася його проектом, i тепер вiн iшов у Турин, щоб добитися згоди мiнiстра. Постiйно обертаючись серед священикiв i пропонуючи себе в iх розпорядження, мiй супутник перейняв у них талант до iнтриг i особливий церковний жаргон, яким без кiнця й користувався, вдаючи iз себе великого проповiдника. Вiн знав навiть один уривок латиною з Бiблii i повторював його тисячу разiв на день, тож здавалося, нiби вiн знае iх тисячу. До того ж вiн рiдко залишався без грошей, коли знав про грошi в чужих гаманцях, був радше спритником, нiж шахраем, i, розмовляючи вульгарним тоном жалюгiдного проповiдника, був схожий на Петра Пустельника, що з мечем на поясi проповiдуе хрестовий похiд.

Його дружина, панi Сабран, була досить доброю жiнкою, яка набагато тихiше поводилася вдень, нiж уночi. А що я завжди спав у однiй кiмнатi з ними, ii галасливе безсоння часто турбувало мене, i турбувало б ще частiше, якби я розумiв його причину. Але я нi про що й гадки не мав, являючи щодо цього зразкову дурiсть, що дозволяла клопотатися про мою освiту самiй природi.

Отже, я весело йшов у товариствi свого святобливого провiдника та його жвавоi жiночки. Нiщо не бентежило моеi подорожi: тiло i душа були в найщасливiшому настроi за все мое життя. Молодий, сильний, здоровий, безтурботний, певний у собi та iнших, я переживав ту коротку, але дорогоцiнну мить життя, коли його експансивна повнота так розширюе наше ество всiма вiдчуттями i прикрашае в наших очах всю природу чарiвнiстю нашого iснування. У моеi приемноi тривоги була мета, що робила ii менш блукаючою i зупиняла мою уяву. Я дивився на себе як на продукт, на учня, друга, майже коханця панi де Варенс. Їi приемнi розмови, всi ii дрiбнi ласки, нiжний iнтерес, який вона, здавалося, виявляла до мене, ii чарiвнi погляди, що здавалися менi сповненими кохання, бо самi вселяли менi його, – все це живило на ходу моi думки i спонукало мене до чудових мрiй. Анi боязнь, анi сумнiв у моiй долi не бентежили цих мрiянь. Послати мене у Турин означало, на мою думку, зобов’язатися дiстати менi кошти для життя, пристойно помiстити мене. Я не пiклувався про самого себе, iншi взяли на себе цей клопiт. Таким чином я легко йшов уперед, позбавлений цiеi ношi; молодi бажання, чарiвниця-надiя, блискучi плани наповнювали мою душу. Все, що я зустрiчав, здавалось менi запорукою близького щастя. У будинках я уявляв сiльськi святкування, на луках – надзвичайно веселi iгри, уздовж рiчок – купання, прогулянки на човнi, вудiння риби, на деревах – чудовi плоди, а пiд iх тiнню – солодкi побачення, на горах – чашки молока i вершкiв, чарiвне безклопiття, мир, простоту, приемнiсть iти, куди очi дивляться. Нiщо не проходило повз мою увагу, не викликаючи в серцi якоiсь веселоi картини. Велич, рiзноманiтнiсть, справжня краса видовища робили цю картину гiдною розуму. Навiть марнославство домiшувало сюди свое вiстря. Таким молодим прошкувати Італiею, побачити вже стiльки краiн, iти горами за Ганнiбалом здавалося менi славою, неприступною для мого вiку. До всього цього додайте частi, приемнi зупинки, добрячий апетит i можливiсть задовольняти його; справдi, менi не слiд було соромитися, i в порiвняннi з обiдом Сабрана мiй здавався мiзернiстю.

За все свое життя я не згадаю промiжку часу, такого вiльного вiд турбот i прикрощiв, як тi сiм-вiсiм днiв наших мандрiв. Нам доводилося розмiряти свiй крок до кроку панi Сабран, i подорож обернулася не чим iншим, як довгою прогулянкою. Цей спогад залишив у менi щиру прихильнiсть до всього, що до нього стосувалося, особливо до гiр i до пiших переходiв. Я подорожував пiшки лише в своi кращi лiта, i завжди з великою втiхою. Згодом обов’язки, справи, необхiднiсть возити багаж змусили мене зробитися паном i наймати екiпажi; разом зi мною увiйшли туди важкi клопоти, прикрощi, труднощi, i тепер я вiдчуваю лише потребу приiхати, тодi як ранiше у своiх подорожах я почував задоволення вiд самоi ходьби. Довго я шукав у Парижi двох товаришiв з такими самими смаками, якi пожертвували б кожен п’ятдесятьма луiдорами зi свого гаманця i роком свого часу, щоб разом обiйти пiшки всю Італiю, у супроводi одного слуги, який нiс би мiшок для нiчлiгу. Багато хто, очевидячки, був у захватi вiд цього проекту, але глибоко в душi всi вважали його надхмарним палацом, про який часто базiкають, не бажаючи дiстатися до нього. Пам’ятаю, що я палко говорив про цей проект iз Дiдро i Грiммом,[27 - Барон Мельхiор фон Грiмм – його образ набувае протилежного представлення в двох частинах «Сповiдi».] i менi вдалося розпалити iхню фантазiю. Якось раз я подумав, що справу зроблено; але все звелося до бажання здiйснити подорож на паперi, у якiй Грiмм не вигадав нiчого забавнiшого, як змусити Дiдро скоiти купу непривабливих вчинкiв, а мене замiсть нього вiддати до рук iнквiзицii.

Я шкодував, що ми прийдемо у Турин вже незабаром, але радiв, що побачу велике мiсто, i сподiвався швидко знайти в ньому гiдне мiсце для себе. Честолюбство вдаряло менi в голову, i я вже бачив, як я нескiнченно пiднiсся над колишнiм становищем пiдмайстра, навiть i не думаючи, що невдовзi опинюся набагато нижче, анiж був.

Перш нiж iти далi, я мушу вибачитися перед читачем чи виправдати себе за безлiч нецiкавих для нього подробиць, якi я допустив i допускатиму далi. Я вирiшив показати публiцi всього себе, i тому нiщо з мого життя не повинно залишатися темним або прихованим вiд неi; я постiйно мушу бути перед очима публiки, яка стежитиме за мною в усiх блуканнях мого серця, в усiх потаемних куточках мого життя. Хай вона нi на одну мить не втрачае мене з очей, аби, знайшовши в моiй розповiдi найменшу прогалину, найменшу порожнечу i запитавши: «Що вiн робить у цю хвилину?» – не звинуватити мене в небажаннi все сказати. Своiми розповiдями я дав чимало приводiв для лихослiв’я людей i не хочу посилювати його своiм мовчанням.

Моi невеликi заощадження зникли: я прохопився, i моя балакучiсть не залишила у збитку моiх провiдникiв. Панi Сабран знайшла спосiб вiдiбрати у мене все, аж до лощеноi срiбноi стрiчки, яку панi де Варенс подарувала менi для шпаги i про яку я шкодував найбiльше. Та й сама шпага перейшла б до iхнiх рук, аби я не вiдстояв ii. Вони справно утримували мене в дорозi, але при цьому обдерли мене як липку. Я прибув у Турин без верхнього одягу, без грошей, без бiлизни, дозволивши опiкуватися моею майбутньою блискучою кар’ерою лише своiм внутрiшнiм чеснотам.

Я рознiс за призначенням своi рекомендацiйнi листи, i мене вiдразу прийняли до притулку для новонавернених, щоб настановити в релiгii, за навернення в яку менi й призначалося утримання. Я пройшов через великi дверi iз залiзними гратами, якi замкнули за моею спиною, повернувши двiчi ключем. Такий початок здався менi радше значливим, нiж приемним, i змусив замислитися. Мене провели у досить простору кiмнату, в якiй з меблiв були лише дерев’яний аналой з великим розп’яттям та п’ятiрко дерев’яних стiльцiв, що здалися менi лакованими, але насправдi просто лиснiли вiд частого використання. У цiй залi для зiбрань я зустрiв кiлькох своiх товаришiв по навчанню, на вигляд справжнiх бандитiв, бiльше схожих на прислужникiв диявола, нiж на майбутнiх дiтей Божих. Двое з цих негiдникiв були славонцями, що видавали себе за еврея i мавра. Вони призналися менi, що проводили життя, мандруючи по Іспанii та Італii, переходячи в християнство i хрестячись усюди, де тiльки це обiцяло хоч найменшу вигоду.

Вiдчинили iншi залiзнi дверi, що дiлили навпiл великий балкон, який виходив у двiр. Через цi дверi увiйшли нашi новонаверненi сестри, якi, як i я, готувалися народитися наново через урочисте зречення, а не через хрещення. Це були найбiльшi розпусницi й наймерзеннiшi шльондри, якi коли-небудь оскверняли надра Церкви. Лише одна з них здалася менi доволi гарненькою. Вона була майже мого вiку, можливо, на рiк чи два старша. Кiлька разiв я ловив на собi погляд ii лукавих оченят. Це викликало у мене деяке бажання познайомитися з нею, але за два мiсяцi, що вона ще залишалася в цьому домi, вже до цього провiвши в ньому три мiсяцi, менi жодного разу не вдалося до неi пiдiйти, так пильно опiкали ii наша стара тюремниця i святий отець, який ревно трудився над ii напученням, але, очевидячки, досяг невеликих успiхiв у цiй справi. Мабуть, вона була дуже тупа, хоча такою i не здавалася, бо нiколи ще навчання не тривало так довго. Святий чоловiк усе нiяк не визнавав ii готовою до виголошення зречення. Вона занудьгувала в ув’язненнi i захотiла покинути притулок, байдуже, ставши християнкою чи нi. Довелося зловити ii на словi, поки вона ще погоджувалася, зi страху, щоб вона не обурилася й не вiдмовилася вiд свого намiру.

Маленька громада зiбралася на честь новоприбулого. Нам прочитали коротке напучення. Менi пропонувалося гiдно вiдповiсти на виявлену Богом ласку, а iнших запрошували сприяти менi молитвою та настановляти мене прикладом. Пiсля чого нашi непорочнi дiви повернулися до своеi загороди, а я мав час уволю надивуватися з тiеi, в якiй опинився сам.

Наступного ранку нас зiбрали для нового настановлення, i ось тодi я вперше задумався про крок, який менi належить зробити, i про своi вчинки, якi мене до нього привели.

Я вже говорив, повторюю тепер i повторю, мабуть, ще не раз те, в чому незмiнно переконаний: якщо яка дитина i здобувала коли-небудь здорове й розумне виховання, то такою дитиною був я. Народжений у сiм’i, яка видiлялася своiми звичаями iз загального рiвня народу, я отримував тiльки уроки мудростi та приклади честi вiд усiх своiх рiдних. Мiй батько, хоча й любитель утiх, вiдзначався не лише безумовною чеснiстю, а й релiгiйнiстю. Увiчливий у товариствi i християнин у сiм’i, вiн рано збудив у менi гарнi почуття, притаманнi йому. Всi три моi тiтки були розважливi i доброчеснi, двi з них вiдзначалися святобливiстю, а третя, сповнена водночас грацii, розуму й почуттiв, була, мабуть, благочестивiша за двох перших, хоча й менше виставляла це напоказ. Із лона такоi шановноi сiм’i я перейшов до пастора Ламберсье, який, хоча i церковник i проповiдник, вiрив у душi i чинив майже так само добре, як говорив. Лагiдними й розумними повчаннями вiн i його сестра викохували в менi тi зачатки благочестя, якi побачили в моему серцi. Цi шанованi люди вживали таких правильних, м’яких i мудрих засобiв, що я нiколи не нудьгував пiд час проповiдi, завжди йшов з неi внутрiшньо розчуленим i ухвалював рiшення жити добре, якi рiдко порушував, якщо про них пам’ятав. Святобливiсть тiтки Бернар набридала менi дужче, бо вона перетворила ii на ремесло. У хазяiна я й поготiв не думав про релiгiю, хоча не змiнював своiх думок. Я не зустрiв молодих людей, якi могли б розбестити мiй розум. Я став гульвiсою, але не вiльнодумцем.

Отже, я був настiльки релiгiйний, наскiльки могла бути релiгiйною дитина мого вiку. Я був навiть бiльш релiгiйний, бо навiщо приховувати те, що я думаю? Мое дитинство не було дитинством дитини, бо я почував i думав, як дорослий. Лише з вiком я повернувся до категорii звичайних людей, при народженнi ж я вийшов з неi. Читач посмiеться, бачачи, з якою скромнiстю я величаю себе чудо-дитиною. Смiх смiхом, але знайдiть менi iншу дитину, яка в шiсть рокiв захоплюеться i зачитуеться романами, заливаючись над ними гарячими сльозами. Знайдiть менi таку дитину, i я визнаю смiхотворнiсть свого марнославства i свою неправоту.

Тому, сказавши, що дiтям не треба навiть говорити про релiгiю, якщо хочуть, щоб вони зробилися потiм релiгiйними, i що вони нездатнi пiзнати Бога навiть по-нашому, – я здобув свое почуття зi своiх спостережень, а не з власного досвiду (адже я знав, що останнiй нiкого не переконае). Знайдiть шестирiчних Жан-Жакiв Руссо i говорiть з ними про Бога в сiм рокiв; повторюю, ви нiчим не ризикуете.

Я думаю, читач розумiе, що i для дитини, i для дорослоi людини бути релiгiйним означае дотримуватися того вiросповiдання, в якому вона народилася. Інодi вiд догматiв релiгii щось вiднiмаеться, рiдше – щось до них додаеться. Догматична вiра е плiд виховання. Незалежно вiд цього принципу, який пов’язував мене з вiрою батькiв, я засвоiв особливу огиду до католицизму, властиву нашому мiсту. Нам подавали його як найжахливiше iдолопоклонство, а католицьке духiвництво малювали в найчорнiших фарбах. Це почуття заходило в менi так далеко, що довгий час, побачивши внутрiшне оздоблення церкви, зустрiвши священика в стихарi чи зачувши дзвiночок пiд час церковноi ходи, я здригався вiд жаху i страху. Згодом це почуття залишило мене в мiстах, але часто поверталося в сiльських парафiях, бiльше схожих на тi, де я переживав це почуття ранiше. Але по правдi кажучи, це враження дивно суперечило спогаду про ласкаве поводження священикiв з околиць Женеви з мiськими дiтьми. Дзвiн дзвiночка перед причастям лякав мене, а благовiст до обiднi та вечернi нагадував про смачний обiд, полуденок, про свiже масло, фрукти i чудовi молочнi продукти. Прекрасний обiд у пана де Понвера також справив на мене велике враження. Тому мене легко приголомшувало все це.

Дивлячись на папiзм як на щось, пов’язане лише з розвагами i ласощами, я легко звик до думки про життя в католицизмi. Проте думка про урочисте прийняття цiеi релiгii являлася менi лише невиразно, а зречення бачилося подiею якогось далекого майбутнього. Але тепер стало вже неможливим обманювати себе й далi. Я з жахом зрозумiв, що прийняв на себе цiлком певнi зобов’язання, побачив i iх неминучi наслiдки. Майбутнi неофiти, що оточували мене, жодним чином не могли додати менi мужностi своiм прикладом. Я не мiг приховати вiд себе, що ставав на один щабель з продажними бандитами, готуючись до майбутньоi святоi справи. Попри молодiсть, я все ж таки розумiв, що хоч яка б релiгiя була iстинною, я збирався за грошi вiдректися вiд своеi власноi, i навiть якщо зроблю правильний вибiр, то глибоко в серцi збрешу Святому Духу i заслужу людську зневагу. Що бiльше я про це думав, то дужче гнiвався на себе i нарiкав на долю, яка мене до цього довела, нiби не своiми власними руками я приготував собi таку долю. Часом цi думки так захоплювали мене, що я утiк би, якби знайшов лазiвку на волю. Але втеча здавалася неможливою, i моя рiшучiсть протрималася недовго.

З нею боролося надто багато таемних бажань. Проти втечi мене настроювали вперте небажання повертатися до Женеви, сором, сама труднiсть переходу через гори, страх опинитися далеко вiд батькiвщини без друзiв i без коштiв для iснування, – все це змушувало мене дивитися на докори сумлiння як на запiзнiле каяття. Дорiкаючи собi у скоеному, я тим самим намагався пробачити собi за те, що ще тiльки збирався зробити. Перебiльшуючи минулi грiхи, я дивився на майбутнi як на iх неминучий наслiдок. Я не говорив собi: «Ще нiчого не зроблено, i, якщо захочеш, ти можеш залишитися невинним». Я говорив: «Плач за злочином, який зробив тебе винним i тепер вимагае свого завершення».

Знадобилася б рiдкiсна для мого вiку душевна сила, щоб вiдректися вiд усього, що я досi обiцяв чи на що дозволяв сподiватися, i порвати ланцюги, якими я сам себе обплутав, твердо i без страху за можливi наслiдки заявивши, що хочу зберегти релiгiю батькiв. Але тодi я не мав такоi вiдваги, та й малоймовiрно, що менi це вдалося б. Справа зайшла аж надто далеко, щоб вiдступати. Що дужче я чинив би опiр, то наполегливiше постаралися б зламати мою впертiсть.

Софiзм, що занапастив мене, властивий природi бiльшостi людей, якi скаржаться на брак сили, коли вже надто пiзно ii застосовувати. Доброчеснiсть обходиться нам дорого лише з нашоi власноi провини. Коли б ми були розумнiшi, ми навряд чи часто мали б потребу в доброчесностi. Але ми не опираючись здаемося легко подоланим пориванням i, не думаючи про небезпеку, поступаемося слабким спокусам. Самi того не помiчаючи, ми опиняемося в згубному становищi, якого легко могли б уникнути, але з якого вже не можемо вибратися без жахливих для нас героiчних зусиль. Нарештi, ми летимо в безодню i говоримо Боговi: «Навiщо Ти зробив мене таким слабким?» Але Вiн вiдповiдае нашiй совiстi: «Я дав тобi мало сили, щоб вибратися з безоднi, але Я дав тобi досить сили, щоб ти туди не впав».

Я не цiлком зважився стати католиком, але, через вiддаленiсть часу, намагався звикнути до цiеi думки, разом з тим сподiваючись на яку-небудь несподiвану i рятiвну подiю. Щоб виграти час, я вирiшив захищатися всiма приступними менi засобами. Незабаром марнославство позбавило мене необхiдностi розмiрковувати про свое рiшення. Ледве побачивши, що менi вдаеться iнодi заганяти на слизьке своiх наставникiв, я вiдразу уявив, що легко зможу спростувати всi iхнi докази. Я навiть узявся за цю справу iз смiшним завзяттям, вирiшивши, що поки вони працюють у потi чола надi мною, я потруджуся над ними. Я справдi думав, що досить менi iх переконати, як вони зробляться протестантами.

Таким чином, вони не знайшли в менi анi очiкуваноi легкостi сприйняття iхнiх повчань, анi сподiваноi готовностi до навернення. Звичайно протестанти освiченi краще, нiж католики. Це й зрозумiло: учення перших вимагае обмiрковування, учення других – послуху. Католик повинен засвоювати пропоноване йому готове рiшення, а протестант повинен вчитися вирiшувати сам. Моi наставники розумiли це, але як досвiдченi люди не чекали зустрiтися з особливими труднощами, зважаючи на мiй вiк i мое становище. Вiдомо було i те, що я ще не приймав першого причастя i не отримував вiдповiдних настанов. Але зате нiхто не знав, що я був чудово навчений пастором Ламберсье i, крiм цього, мав у своему розпорядженнi дуже незручний для цих добродiiв запас вiдомостей з «Історii Церкви та Імперii», яку вивчив майже напам’ять, живучи з батьком. З того часу я дещо забув ii, але вона почала потроху оживати в моiй пам’ятi в мiру того, як розпалювалися нашi спори.

Старий, маленький, але досить поважного вигляду священик провiв з нами загальну бесiду. Для моiх товаришiв ця бесiда була радше уроком катехiзису, нiж приводом для диспуту, i йому доводилося лише настановляти iх, а не спростовувати iхнi заперечення. Зi мною виявилось iнакше. Коли пiдiйшла моя черга, я раз у раз перебивав його i не позбавив нi одного утруднення, в якi тiльки мiг його поставити. У результатi бесiда затяглася i набридла присутнiм. Старий священик багато говорив, розпалювався, молов нiсенiтницi i викручувався, посилаючись на те, що погано розумiе по-французьки.

Другого дня, щоб я не бентежив своiх товаришiв нескромними запереченнями, мене вiдвели до окремоi кiмнати. Мною зайнявся iнший священик, молодший i дуже пишномовний, тобто вiн умiв говорити довгими фразами, i самовдоволений, як нiякий iнший доктор богослов’я. Одначе я не дозволив збити себе з пантелику його солiдним виглядом i, вiдчуваючи, що всього лише роблю свою справу, почав упевнено вiдповiдати йому i збивати його тут i там у мiру своiх можливостей. Вiн намагався здолати мене за допомогою святого Августина, святого Григорiя та iнших Отцiв, i з неймовiрним подивом побачив, що я знаюся на всiх цих Отцях майже так само легко, як вiн сам. Я не читав iх, як не читав, можливо, i вiн, але менi запам’яталося багато уривкiв з iхнiх творiв, наведених у мого Ле Сюера. Щойно вiн наводив менi цитату з одного з них, як я, не заходячи з ним у суперечку, протиставляв iй iншу, з того ж Отця, i частенько садовив його на лiд. Але врештi-решт вiн брав гору, i з двох причин: по-перше, вiн був сильнiший за мене, а я вiдчував себе, так би мовити, в його руках i добре розумiв, попри свою молодiсть, що не слiд доводити його до крайнощiв, бо помiтив, що старий священик без жодноi дружелюбностi поставився i до моеi ерудицii, i до мене самого. По-друге, вiн був досвiдчений, а я нi. Тому в своiх доводах вiн iшов за певною методою, за якою я йти не мiг, а якщо я заганяв його у безвихiдь яким-небудь несподiваним запереченням, вiн вiдкладав його обговорення на завтра, кажучи, що я ухиляюся вiд обговорюваного предмета. Інодi вiн просто вiдкидав усi моi цитати, стверджуючи, що вони фальшивi, i пропонував менi сходити за потрiбною книгою, не надто вiрячи, що я iх там вiдшукаю. Вiн вiдчував, що не дуже ризикуе, i що з усiею своею позиченою ерудицiею я малодосвiдчений у поводженнi з книгами, дуже погано знаю латину i не знайду потрiбного уривка в незнайомому грубому томi, навiть якщо певен, що вiн там е. Я навiть пiдозрював його в неточностi, в якiй вiн сам звинувачував протестантських пасторiв, i в тому, що iнодi вiн просто вигадував потрiбнi уривки, щоб спростувати важке для його розумiння заперечення.

Поки тривали всi цi безглуздi балачки i днi проходили в спорах, у бурмотiннi молитов i в неробствi, зi мною трапилася одна невелика, але досить прикра пригода, яка заледве не закiнчилася для мене досить сумно.

Немае на свiтi такоi ницоi душi i такого варварського серця, якi були б зовсiм не пiдвладнi нiжним почуттям. Один з двох бандитiв, що називали себе маврами, прихилився до мене. Вiн охоче заводив зi мною мову, теревенячи своею калiченою французькою мовою, робив менi рiзнi дрiбнi послуги, iнодi дiлився своею вечерею i раз у раз поривався обiймати i цiлувати мене з якоюсь дивною палкiстю, що страшенно мене бентежила. Хоча я i лякався, певна рiч, його чорного обличчя, прикрашеного довгим шрамом, i його палаючих очей, погляд яких здавався радше лютим, анiж нiжним, але я терпiв усi цi поцiлунки, кажучи собi: «Недобре вiдштовхувати нещасного, який так дуже прикипiв до мене серцем». Поступово вiн переходив до бiльш нескромного поводження зi мною i часом звертався до мене з такими своерiдними словами, що я ладний був повiрити в те, що у бiдолахи глузд за розум завертае. Якось увечерi вiн намагався лягти спати в мое лiжко разом зi мною. Я заперечував, сказавши, що мое лiжко надто вузьке для двох. Тодi вiн став упрошувати мене лягти спати в його лiжко. Я знову вiдмовився, бо цей нещасний був такий неохайний i так дуже смердiв жованим тютюном, що мене починало нудити.

Другого дня, досить рано вранцi, ми опинилися наодинцi в залi зiбрань. Вiн знову почав своi ласки, причому з такою палкiстю, що страшенно налякав мене. Нарештi, вiн перейшов до найобурливiших вiльностей i намагався змусити мене, заволодiвши моею рукою, робити те ж саме з ним. Я скрикнув, вирвався i вiдскочив од нього. Не виявляючи нi обурення, нi гнiву, бо я не мав найменшого уявлення про те, що вiдбувалося, я висловив при цьому свое здивування та огиду так енергiйно, що вiн вiдчепився вiд мене. Але в останнi хвилини його бiснувань я побачив, як щось бiле i клейке, вiд вигляду чого менi стало погано, полетiло до камiна i впало на пiдлогу. Приголомшений, схвильований i наляканий бiльше, нiж коли-небудь у життi, я кинувся на балкон, готовий знепритомнiти.

Я не розумiв, що коiлося з цим бiдолашним, i думав, що його уразив епiлептичний чи який-небудь ще жахливiший напад. Я i справдi не уявляю нiчого потворнiшого для стороннього спостерiгача, нiж усi цi непристойнi й бруднi рухи та жахливий вираз обличчя, пойнятого найгрубiшою хiттю. Нiколи менi не доводилося бачити iншого чоловiка в подiбному станi, але якщо всi ми саме так i виглядаемо у хвилини пристрастi, то жiнки, мабуть, дивляться на нас надто закоханими очима, якщо при цьому не жахаються нас.

Я помчав щодуху розповiсти всiм про те, що зi мною трапилося. Наша стара управителька велiла менi мовчати, але я бачив, що моя iсторiя ii дуже розсердила, i чув, як вона бурчить крiзь зуби: Can maledet! Brutta bestia![28 - Клятий собака! Брутальна тварюка! (Іт.)] Не розумiючи, чому я маю мовчати, я розпатякував i далi, незважаючи на заборону, i напатякав стiльки, що наступного дня один з наших керiвникiв прийшов спозаранку задати менi добрячу нагiнку, звинувативши мене в тому, що я ганьблю честь святого дому i роблю багато галасу даремно.

Висловлюючи свiй осуд, вiн пояснював менi багато що, чого я не знав, але при цьому вiн зовсiм не думав, що освiчуе мене, позаяк був переконаний, що я опирався, чудово розумiючи, чого вiд мене хочуть, але не бажаючи погоджуватися. Вiн без вагань заявив менi, що це така сама заборонена справа, як розпуста, але що не варто було аж так нервувати лише через те, що мене вважають привабливим. Вiн щиро розповiв, що й сам, коли був юний, сподобився подiбноi ж честi i, втративши вiд здивування здатнiсть чинити опiр, зрештою не знайшов у тому, що сталося, нiчого жахливого. Вiн дiйшов у своiй безсоромностi до того, що назвав речi своiми iменами, i, подумавши, нiби причиною моеi незгоди був страх болю, запевнив мене, що боявся я даремно, i що не слiд було хвилюватися через дурницi.

Я слухав цього нечестивця з тим бiльшим подивом, що старався вiн не ради себе, а нiби настановляючи мене для мого ж добра. Справа здавалася йому такою простою, що вiн навiть не намагався усамiтнитися зi мною. При нашiй розмовi був iнший церковник, якого все це бентежило так само мало, як i його самого. Такий природний тон так мене вразив, що я повiрив, нiби йдеться про якийсь загальноприйнятий звичай, про який я не мав ранiше нагоди дiзнатися. Тому я слухав його без гнiву, хоча i не без огиди. Картина того, що з ним вiдбулося, а точнiше, того, що я бачив сам, так дуже вкарбувалася в мою пам’ять, що на саму лише згадку про неi менi знову ставало погано. Хоча нiчого бiльше про це я не знав, але моя огида до того, що сталося, поширилася i на захисника подii. Я не зумiв приховати ii так, щоб вiн не помiтив поганих наслiдкiв своiх повчань. Кинувши на мене дуже непривiтний погляд, вiн з того часу не пропускав нагоди зробити мое перебування в притулку якомога неприемнiшим. Йому це так успiшно вдавалося, що, бачачи лише один шлях звiдти вийти, я поквапився ступити на нього з такою ж ревнiстю, з якою доти намагався з нього збочити.

Цей випадок убезпечив мене надалi вiд посягань мужолозцiв, а оскiльки люди, якi були вiдомi як такi, нагадували менi своiм виглядом i звичками жахливого мавра, то й викликали у мене неприхований жах. Навпаки, жiнки багато виграли в моему уявленнi вiд порiвняння з чоловiками. Менi здавалося, що за одне лише те, що iм доводиться терпiти чоловiкiв, я дуже вдячний iм за нiжнi почуття до своеi персони, i навiть найпотворнiша дiвиця, на саму лише згадку про псевдо-африканця, ставала в моiх очах предметом, гiдним поваги.

Не знаю, чи удостоiвся напучення сам мавр, але менi не здалося, щоб хтось почав ставитися до нього гiрше, нiж ранiше. Але вiн уже не пiдходив до мене i не намагався заговорювати. Через тиждень вiн з усiею урочистiстю прийняв хрещення, з голови до нiг убравшись у бiлi шати, щоб явити чистоту своеi вiдродженоi душi. Наступного дня вiн покинув притулок, i я бiльше нiколи його не бачив.

Моя черга настала за мiсяць, бо саме стiльки часу знадобилося моiм наставникам, щоб сподобитися честi навернути впертого протестанта. Мене змусили розглянути всi догмати, щоб навтiшатися моею новою покiрнiстю.

Нарештi, достатньо навченого i пiдготовленого, на думку моiх вчителiв, мене було врочисто вiдведено до архiепископськоi церкви Сен-Жан, де я мав виголосити зречення й отримати атрибути хрещення. Насправдi мене не хрестили, але церемонiя була подiбна до хрещення i мала на метi переконати народ у тому, що протестанти зовсiм не християни. На мене надягли якийсь сiрий балахон з бiлими петлицями, спецiально призначений для таких випадкiв. Двое людей несли, передi мною i позаду мене, мiднi чашi, в якi били ключем i куди кожен складав свою милостиню вiдповiдно до мiри власноi святобливостi чи особистого iнтересу до новонаверненого. Одне слово, аби зробити церемонiю якомога повчальнiшою для публiки i якомога принизливiшою для мене, було дотримано всiеi можливоi католицькоi помпезностi. Бракувало лише бiлого вбрання, яке менi якраз стало б у пригодi, але якого менi не дали, бо, на вiдмiну вiд мавра, я не мав честi бути евреем.

Та це було ще не все. Потiм менi треба було пiти до Інквiзицii, щоб дiстати розгрiшення вiд ересi й повернутися в лоно Церкви, пройшовши через той самий обряд, який пройшов ранiше, нiж я, Генрiх IV.[29 - Генрiх IV (1553–1610) – король Францii, був протестантом, але заради французького престолу перейшов у католицизм.] Вигляд i манери всечесного отця iнквiзитора не сприяли тому, щоб розвiяти таемний жах, який пойняв мене, коли я входив до цього будинку. Пiсля кiлькох запитань про мою вiру, мое становище i мою родину вiн раптом запитав мене, чи проклято мою матiр. Жах змусив мене стримати перший порив обурення, i я задовольнився вiдповiддю, що хотiв би сподiватися, що ii не проклято, i Бог зумiв просвiтити ii смертну годину. Чернець примовк, але скорчена ним гримаса зовсiм не здалася менi знаком схвалення.

Коли все закiнчилося, i я думав, що менi, нарештi, дадуть мiсце вiдповiдно до моiх надiй, мене просто виставили за дверi, давши трохи бiльше, нiж двадцять франкiв дрiбняками, що iх назбирали милостинею. Менi велiли жити добрим християнином, берегти благодать, побажали менi успiху i зачинили за мною дверi. Все зникло.

Так в одну мить померкли всi моi великi надii, i вiд корисливого кроку, який я зробив, менi залишився лише спогад про мое вiдступництво i про те, як мене обдурено. Неважко уявити, як рiзко повиннi були змiнитися моi думки, коли я побачив себе падаючим зi своiх блискучих планiв про багатство в цiлковиту вбогiсть, а пiсля ранкових мiркувань про те, в якому б менi палацi оселитися, увечерi мусив спати на вулицi. Читач напевно подумае, що я впав у найжахливiший вiдчай, пiдiгрiваючи жалощi про своi помилки думкою про те, що я власними руками пiдготував свое нещастя. Нiчого подiбного. Перший раз у життi я зазнав бiльш нiж двомiсячного ув’язнення. І перше почуття, яким я тепер тiшився, було почуття новоздобутоi свободи. Пiсля довгого рабства я знову став паном самому собi i своiм вчинкам. Я опинився серед великого мiста i думав, що менi неважко буде вiдшукати в ньому засоби для життя, що тут живуть багато знатних людей, якi, дiзнавшись про моi таланти i чесноти, не забаряться привiтно прийняти мене. Крiм того, я мiг i почекати, бо двадцять франкiв, що лежали в кишенi, здавалися менi невичерпним скарбом. Я мiг розпоряджатися ними на свiй розсуд, не даючи нiкому звiту. Вперше я виявився таким багачем. Отже, я був далекий вiд того, щоб засмучуватись i лити сльози, я лише змiнив надii, а мое самолюбство нiтрохи не постраждало. Нiколи ще я не почувався таким упевненим i спокiйним. Я вважав, що вже майже досяг своеi мети i повинен дякувати за це лише собi самому.

Щонайперше я постарався задовольнити свою цiкавiсть i обiйти все мiсто, хоч би лише задля того, аби скористатися своею свободою. Я ходив дивитися, як розставляють варту, i менi дуже сподобалися вiйськовi гармати. Я ходив за процесiями, бо мене приваблював церковний спiв. Я пiшов подивитися на королiвський палац i пiдходив до нього зi страхом, але, побачивши, як туди входять iншi, увiйшов i я, мене не зупинили. Можливо, цiею ласкою я мав завдячувати маленькому сувою, який нiс пiд пахвою. Так чи iнакше, опинившись у палацi, я дуже багато забрав собi в голову i вже дивився на себе майже як на його обивателя. Нарештi, я втомився, виголоднiв, було спекотно. Я зайшов до молочницi, менi дали кислого молока i двi хрумкi скибки чудового п’емонтського хлiба, який я люблю, як нiякий iнший, це й стало моiм обiдом за п’ять-шiсть сольдо, який виявився одним з найсмачнiших у моему життi.

Менi довелося пошукати собi прихистку. Знайти його виявилося неважко, адже я вже досить добре говорив по-п’емонтськи, i мене розумiли. Я передбачливо вибрав собi примiщення, яке бiльш вiдповiдало вмiсту мого гаманця, нiж моiм смакам. Мене послали на вулицю По до солдатки, що брала по одному сольдо за нiч iз слуг, якi залишилися без мiсця. У неi знайшлося порожне лiжко, i я влаштувався в неi. Вона була молода i недавно вийшла замiж, хоча у неi вже було п’ятеро чи шестеро дiтей. Мати, дiти i постояльцi спали в однiй кiмнатi, i так тривало весь час, поки я в неi залишався. То була добра жiнка, що лаялася, як вiзник, завжди обшарпана й нечесана, але м’якосерда й люб’язна. Вона заприязнилася зi мною i навiть стала менi у пригодi.

Я провiв багато днiв, насолоджуючись свободою i задовольняючи свою цiкавiсть – а бiльше нiчого. Я тинявся мiстом та його околицями, оглядаючи i вiдвiдуючи все, що здавалося менi новим i цiкавим; а для молодого хлопця, який щойно вийшов з ув’язнення i нiколи не був у столицях, таким було геть усе. З особливою акуратнiстю я вiдвiдував двiр i регулярно бував щоранку на королiвськiй месi. Я тiшився, бачачи себе в однiй каплицi з монархом та його почтом; але потяг до музики, що почав у мене виявлятися, вiдiгравав бiльшу роль у моiй старанностi, нiж урочистiсть двору, яка недовго вражае, якщо ii побачити раз i потiм знову все тiею ж. На той час у сардинського короля була найкраща в Європi капела: у нiй по черзi з блиском грали Сумi, Дежарден, Безуццi. Але такоi пишноти й не треба було, щоб зацiкавити молодого хлопця, якого захоплювала гра на будь-якому iнструментi, аби вона була правильна. Крiм того, я витрiщався на навколишню розкiш без заздростi i лише безглуздо нею захоплювався. Найбiльше менi хотiлося видивитися в блискучому придворному натовпi яку-небудь молоденьку принцесу, гiдну моеi уваги, з якою я мiг би закрутити роман.

Я трохи не почав роман у менш блискучому товариствi, i цей роман, якби я довiв його до кiнця, дав би менi в тисячу разiв розкiшнiшу втiху.

Хоча я ощадливо витрачав своi кошти, мiй гаманець вiдчутно порожнiв. А втiм, моя ощадливiсть походила не вiд передбачливостi, а бiльшою мiрою вiд простоти смаку, яку й сьогоднi не зiпсувала в менi звичка до щедроi iжi. Я не знав, не знаю i дотепер кращого столу, нiж сiльський. Мене завжди можна чудово пригостити молоком, яйцями, зеленню, сиром, чорним хлiбом i пристойним вином; мiй прекрасний апетит довершить решту, якщо тiльки метрдотель i лакеi навколо не наб’ють менi оскому своiм неприемним виглядом. Ранiше на шiсть або сiм су я обiдав набагато краще, нiж потiм на шiсть або сiм франкiв. Отже, я був вельми помiрний завдяки вiдсутностi спокус не бути таким. Я не можу навiть назвати це помiрнiстю, тому що я вносив у це всю свою чуттевiсть. Моi грушi, кисле молоко, сир, п’емонтський хлiб та кiлька склянок простого вина з Монферра, що його я попивав ковтками, робили мене найщасливiшим з ненажер.

Але й за такоi скромностi моi двадцять франкiв танули з кожним днем, i, незважаючи на всю легковажнiсть мого тодiшнього вiку, неспокiй незабаром перерiс у переляк. Вiд усiх моiх надхмарних палацiв менi залишився лише один: пiдшукати собi заняття, яке дозволить заробляти на прожиття, але й це було не так-то просто здiйснити. Я подумав був про свое колишне ремесло, але я не так добре знав його, щоб найнятися до якого-небудь майстра, та й майстрiв у Туринi було небагато. Чекаючи на кращi часи, я почав ходити по крамницях i, сподiваючись спокусити людей дешевизною, пропонував своi послуги на той випадок, якщо комусь знадобиться вигравiювати вензель або герб на посудi. Ця затiя виявилася не надто вдалою. Мене майже звiдусiль випроваджували, а якщо i знаходилася робота, то така нiкчемна, що я ледве мiг заробити собi на кiлька обiдiв.

Та одного разу, проходячи рано-вранцi по Контра-Нова, я побачив у вiкнi молоду крамарку з таким привiтним i привабливим обличчям, що, незважаючи на свою несмiливiсть з жiнками, я без вагань увiйшов i запропонував свiй скромний талант до ii послуг. Вона мене не прогнала, а посадовила i вислухала мою невигадливу iсторiю, пожалiла, порадила не журитися i сказала, що добрi християни не залишать мене. Потiм, пославши до сусiднього чеканника по iнструменти, якi, за моiми словами, менi були потрiбнi, вона пiшла на кухню i сама принесла менi снiданок. Такий початок видався менi доброю ознакою, i продовження це пiдтвердило. Вона, мабуть, залишилася задоволена моею роботою i ще бiльше – моiм просторiкуванням, коли я розговорився, вiдчувши себе трохи впевненiше. Вона була така блискуча й гарно вбрана, що спершу я дуже нiяковiв, незважаючи на ii привiтний вигляд. Але ii гостинний прийом, доброта, спiвчутливий тон, м’якi i ласкавi манери змусили мене незабаром почуватися невимушено. Я помiтив свiй успiх, i це допомогло менi досягти ще бiльшого успiху. Але хоч вона й була iталiйкою, до того ж гарною i трохи кокетливою, вона притому була така скромна, а я такий несмiливий, що важко було сподiватися на швидку вдалу розв’язку. До того ж нам i не лишили часу довести до кiнця нашу пригоду. Але це надае тим бiльшоi краси спогадам про короткi митi, якi я провiв бiля неi, i смiю стверджувати, що пережив при зустрiчах з нею найсолодшi i найчистiшi втiхи кохання.

Це була надзвичайно пiкантна брюнетка, а природна доброта надавала зворушливого виразу ii гарненькому жвавому личку. Звали ii панi Базиль. Їi чоловiк, набагато старший за неi i досить ревнивий, на час своiх вiд’iздiв залишав ii пiд охороною прикажчика, надто похмурого, щоб здаватися привабливим. Цей прикажчик мав i власнi намiри щодо неi, але виявляв iх, лише коли був не в доброму настроi. Мене вiн дуже не злюбив, хоча менi подобалося слухати його гру на флейтi, на якiй вiн грав досить добре. Цей новий Егiст бурчав щоразу, коли бачив, що я входжу до його панi. Вiн ставився до мене спогорда, а панi Базиль вiддячувала йому тим самим. Здавалося навiть, що iй подобалося мучити його, пестячи мене в його присутностi, i цей вид помсти, хоча й дуже менi подобався, сподобався б менi ще бiльше, коли б вiдбувався наодинцi. Але до цього вона свою помсту не доводила чи принаймнi видозмiнювала ii. Чи то я здавався iй надто юним, чи то вона не вмiла зробити перший крок, чи то серйозно хотiла бути розважливою, але вiч-на-вiч зi мною вона поводилася стримано.

Це мене не вiдштовхувало, але бентежило, а чому – я не знав. Хоча я не вiдчував щодо неi тiеi справжньоi i нiжноi поваги, яку почував до панi де Варенс, я бiльше нiяковiв i не мiг поводитися з нею так само вiльно. Я розгублювався, тремтiв, не наважувався поглянути на неi, не наважувався дихати поряд з нею, i при цьому бiльше, нiж смертi, боявся розлучитися з нею. Я жадiбно пожирав очима все, що вдавалося розгледiти непомiтно: квiти на платтi, кiнчик гарненькоi нiжки, пружну бiлу руку вiд рукавички до краю рукавчика, шкiру, що виднiлася iнодi мiж викотом плаття i шийною хусточкою. Одне враження посилювало iнше. Милуючись тим, що дозволялося бачити, i навiть дечим бiльшим, я вiдчував, як у мене темнiло в очах, стискало груди, дихання утруднювалось, я вже заледве давав раду з ним i лише намагався зiтхати безшумно, що було непростою справою в тiй цiлковитiй тишi, в якiй ми нерiдко перебували. На щастя, панi Базиль, зайнята своею роботою, не помiчала, як менi здавалося, моiх зiтхань. Та часом я помiчав, що ii хусточка, мабуть, iз симпатii, починала поривчасто тремтiти на грудях. Це небезпечне видовище остаточно губило мене, i коли я вже бував готовий поступитися своему пориву, вона раптом зверталася до мене з якими-небудь спокiйними словами, що миттево змушувало мене схаменутися.

Кiлька разiв менi довелося побачити ii так одну, але жодне слово, жоден жест, навiть жоден надто виразний погляд не виявив мiж нами анi найменшого розумiння. Таке становище, дуже болiсне для мене, проте, давало менi чудовi хвилини, i в простотi свого серця я ледве мiг збагнути, чому ж я так мучився. Мабуть, цi короткi побачення вiч-на-вiч подобалися i iй; принаймнi вона часто давала до них привiд, цiлком безпричинно з ii боку, судячи з того, як вона тримала себе на них i змушувала мене тримати себе.

Одного разу, коли вона, втомившись вiд дурних мудрувань прикажчика, пiднялася до своеi кiмнати, я був у заднiй частинi крамницi, все чув, поквапився закiнчити свою роботу й пiшов за нею. Дверi до ii кiмнати залишалися прочиненими, i я увiйшов непомiченим. Вона вишивала бiля вiкна, сидячи спиною до дверей, i не могла нi бачити, як я увiйшов, анi чути мене через шум возiв, що долинав з вулицi. Одягалася вона завжди красиво, але того дня ii вбрання було майже кокетливим. Вона сидiла в грацiйнiй позi, ii трохи схилена голiвка давала змогу бачити бiлу шию, квiти прикрашали вишукано пiдiбране волосся. Вся ii фiгура дихала чарiвнiстю, я мав час розгледiти ii, i розум мiй потьмарився. Я кинувся навколiшки бiля входу до ii кiмнати i пристрасно простягнув до неi руки, цiлком певний, що вона не могла мене чути i бачити, але мене видало люстро, що стояло на камiнi. Не знаю, як подiяв на неi мiй порив. Вона не поглянула на мене, не заговорила зi мною, лише порухом пальця, злегка повернувши голову, вказала менi на циновку бiля своiх нiг. Я здригнувся, скрикнув i в одну мить кинувся на вказане менi мiсце. Читач ледве повiрить, що в такому станi я не наважився нiчого бiльше зробити: не сказав iй нi слова, не пiдвiв на неi очей, не доторкнувся навiть до ii колiн. Я був нiмий i нерухомий, але, звичайно ж, не залишався спокiйний. Мене переповнювали хвилювання, радiсть, вдячнiсть i неяснi палкi бажання, стримуванi через страх розсердити ii – страх, вiд якого ще не цiлком одужало мое юне серце.

Вона здавалася такою ж переляканою i знiченою, як я сам. Схвильована моею близькiстю, збентежена тим, що сама привабила мене до своiх нiг, вона починала вiдчувати наслiдки свого необдуманого руху. Вона не пригортала мене до себе, але й не вiдштовхувала, не вiдривала очей вiд своеi роботи i намагалася нiби не помiчати мене бiля своiх нiг. Але й уся моя дурiсть не заважала менi бачити, що вона подiляла мое хвилювання i, можливо, моi бажання, що ii утримував сором, подiбний до мого. Одначе це не додало менi сил подолати його. Вона була старша за мене рокiв на п’ять-шiсть, i менi здавалося, що iй i належить виявити бiльше смiливостi. Я говорив собi, що коли вона нiяк не заохочуе мене, значить, i не бажае, щоб я був рiшучiший. Навiть тепер я вважаю, що думав правильно, а вона, звичайно, була надто розумна, щоб не тямити, що такий новачок, як я, потребував не лише заохочення, а й втаемничення.

Не знаю, як закiнчилася б ця нiма, але дуже життева сцена i скiльки ще часу я залишався б нерухомим у такому смiшному й чудовому положеннi, якби нас не перервали. У самий розпал своiх хвилювань я почув, як вiдчинилися дверi на кухню, розташовану поряд з кiмнатою, в якiй ми були, i стривожена панi Базиль жестом велiла менi встати, додавши: «Встаньте, йде Розiна». Я поспiшно пiдвiвся, вхопившись за простягнуту менi руку, i двiчi палко поцiлував ii, причому при другому поцiлунку я вiдчув, що ця чарiвна ручка злегка притискаеться до моiх губ. Нiколи в життi не переживав я такоi солодкоi митi. Нагода, яку я прогавив, уже не повернулася, i наше юне кохання на тому й закiнчилося.

Можливо, саме тому образ цiеi чарiвноi жiнки i закарбувався в глибинi мого серця такими чудовими рисами. Вiн навiть став ще гарнiшим згодом, коли я краще пiзнав свiт i жiнок. Якби в неi було бiльше досвiду, вона взялася б до справи iнакше i зумiла б пiдбадьорити недосвiдченого хлопця. Але серце ii якщо й було слабке, мимоволi поступившись потягу, що охопив його, у той самий час вiдзначалося чеснiстю. Очевидно, то була ii перша невiрнiсть, i менi, можливо, довелося б переборювати ii соромливiсть не меншою мiрою, нiж свою власну. Я пережив з нею поряд невимовно солодкi митi. Нiщо з того, що я вiдчув у жiночих обiймах, не варте тих двох хвилин, проведених бiля ii нiг, коли я навiть не смiв доторкнутися до ii плаття. Нi, нiщо не зрiвняеться з утiхою, яку може дати нам чесна жiнка, котру ми кохаемо, кожен ii рух – блаженство. Ледве помiтний порух пальцем, трохи притиснута до моiх губ рука – ось тi единi милостi, яких я сподобився отримати вiд панi Базиль, але спогад про цi незначнi милостi досi чаруе мене.

Протягом двох наступних днiв я марно чатував на нове побачення, менi не вдалося улучити хвилину, i з ii боку я не помiчав нiякого прагнення до цього. Вона навiть трималася не те що холоднiше, але стриманiше, нiж звичайно, i я думаю, вона уникала моiх поглядiв, побоюючись, що не зможе дати раду своiм. Їi клятий прикажчик був неприемнiший, нiж коли-небудь; вiн зробився глузливим, зубоскалив, сказав, що я проб’ю собi дорогу за допомогою жiнок. Я тремтiв вiд думки, що вчинив яку-небудь нескромнiсть, i, вважаючи себе нiби у згодi з нею, намагався оточити таемницею свiй потяг, що досi не потребував цього. Це робило мене обережнiшим в шуканнi нагоди задовольнити свое бажання, але, бажаючи цiлковитоi безпеки, я не знаходив ii.

Ось iще одне романтичне божевiлля, вiд якого менi нiколи не вдалося вилiкуватись i яке разом з моею природною несмiливiстю багато в чому обмануло пророкування прикажчика. Я кохав надто щиросердо, наважуся сказати, надто цiлковито, щоб бути спроможним легко досягати щастя. Нiчия пристрасть не була живiша й чистiша за мою; нiчие кохання не було нiжнiшим, щирiшим, безкорисливiшим. Тисячу разiв я пожертвував би своiм щастям заради щастя коханоi жiнки; ii репутацiя була для мене дорожчою за власне життя, i нiколи за всi втiхи я не погодився б хоч на мить схвилювати ii спокiй. Завдяки цьому я вносив у своi залицяння стiльки турбот, стiльки таемниць, стiльки обережностi, що жодне не могло увiнчатися успiхом. Причиною мого мiзерно малого успiху в жiнок завжди було те, що я занадто iх кохав.

Повертаюся до флейтиста Егiста, у якого була дивна риса: що нетерпимiшим ставав цей зрадник, то краще вiн поводився зi мною. З першого ж дня, коли його панi вiдчула потяг до мене, вона задумала зробити мене корисним у крамницi. Я непогано знав арифметику, i вона запропонувала прикажчиковi навчити мене книговедення. Але мiй ревнивець дуже кепсько сприйняв цю пропозицiю, боячись, мабуть, щоб його не замiнили мною. Тому пiсля гравiювання вся моя праця зводилася до переписування кiлькох рахункiв та замiток, до приведення до чистого вигляду кiлькох книг i перекладу торговоi кореспонденцii з iталiйськоi мови на французьку. Аж раптом прикажчиковi здумалося повернутися до зробленоi i вiдхиленоi пропозицii, вiн сказав, що навчить мене подвiйноi бухгалтерii, що хоче зробити можливим для мене запропонувати моi послуги пановi Базилю, коли той повернеться. У його тонi, у всьому його виглядi було щось фальшиве, лихе, iронiчне, що не викликало довiр’я. Панi Базиль, не чекаючи моеi вiдповiдi, сухо сказала йому, що я вдячний йому за його пропозицiю; але вона сподiваеться, що доля, нарештi, винагородить мене по заслузi i що було б шкода з моiм розумом зробити з мене прикажчика.

Вона не раз говорила менi, що хоче познайомити мене з кимось, хто може бути менi корисний. Вона досить мудро розумiла, що час мене вiдiслати вiд неi. Наша розмова без слiв вiдбулася в четвер. У недiлю вона давала обiд, за яким i вiдрекомендувала мене якомусь якобiту з приемним обличчям. Чернець поставився до мене дуже приязно, привiтав мене з наверненням i висловив декiлька зауважень про мою пригоду, з чого я зрозумiв, що панi Базиль детально йому ii розповiла. Потiм, легенько поплескавши мене по щоцi, вiн порадив менi зберiгати розважливiсть, не занепадати духом i заглянути до нього, щоб поговорити у вiльний час. З того, яка йому виявлялася повага, я зрозумiв, що вiн був досить поважною особою, а з його батькiвського тону з панi Базиль я здогадався, що вiн ii сповiдальник. Добре пам’ятаю i те, що до його пристойноi фамiльярностi з духовною дочкою домiшувалися i знаки поваги до неi, яка у той час справила на мене менше враження, нiж справляе тепер. Коли б я був тодi розумнiшим, мене зворушила б думка про те, що я зумiв збудити почуття молодоi жiнки, такоi поважаноi своiм духiвником!

Стiл виявився недостатньо великий для всiх нас, i довелося накрити ще маленький столик, за яким я i мав приемнiсть обiдати разом з паном прикажчиком. Вiд цього я нiчого не втратив, нi в розумiннi уваги до себе, нi в розумiннi насолоди iжею, бо на наш столик присилали багато страв, що призначалися, звичайно ж, не йому. Все йшло чудово: жiнки були дуже веселi, чоловiки галантнi, а панi Базиль – чарiвно люб’язна з гостями. Посеред обiду ми почули, як бiля дверей зупинився екiпаж, i увiйшов пан Базиль.

Так i бачу, як вiн входить у своему червоному сюртуку iз золотими гудзиками – колiр, який я з того дня зненавидiв. Пан Базиль був високим i красивим чоловiком, дуже показний iз себе. Вiн увiйшов iз шумом, маючи вигляд людини, яка заскочила всiх зненацька, хоча за столом сидiли самi його друзi. Дружина кинулася йому на шию, взяла його за руки, всiляко пригорталася до нього, але вiн не вiдповiдав на ii пестощi. Вiн привiтався до присутнiх, йому подали прибор, вiн почав iсти. Щойно зайшла мова про його подорож, як вiн, метнувши погляд на маленький столик, суворо запитав, що це за хлопчисько там сидить. Панi Базиль з усiею наiвнiстю пояснила йому. Вiн запитав, чи живу я в його будинку. Йому вiдповiли, що нi. «Чому ж? – провадив вiн грубо. – Якщо вже вiн стовбичить тут удень, то мiг би залишатися й на нiч». Чернець заговорив i, справедливо вiддавши хвалу панi Базиль, кiлькома словами похвалив i мою поведiнку, додавши, що пан Базиль мав би не засуджувати благочестиве милосердя своеi дружини, а поспiшив узяти в ньому участь, оскiльки нiщо в цiй справi не переходить межi пристойностi. Чоловiк заперечив, ледве стримуючи гнiв з поваги до ченця, але з його гнiву менi стало ясно, що вiн був обiзнаний щодо мене i що прикажчик потурбувався про мене на свiй копил.

Щойно ми вийшли з-за столу, як цей останнiй з торжеством повiдомив менi, вiд iменi свого пана, що менi наказано негайно покинути його будинок i нiколи в життi в ньому бiльше не з’являтися. Виконуючи свое доручення, вiн постарався зробити це якомога образливiшим i жорстокiшим для мене чином. Я пiшов без жодного слова, але серце мое розривалося, не так вiд того, що я покидав милу жiнку, як вiд думки, що залишав ii в жертву грубостi ii чоловiка. Безперечно, вiн мав слушнiсть у тому, що не бажав ii невiрностi. Але, хоча вона була розважлива i з природи добра, вона все ж таки була iталiйкою, тобто мала характер чутливий i мстивий. І менi здаеться, вiн не мав рацii, застосовуючи до неi такi методи, якi здатнi були якраз i накликати на нього те саме нещастя, якого вiн побоювався.