скачать книгу бесплатно
«First of all we’ll try the book», observed the doctor.
The squire and I were both peering over his shoulder as he opened it, for Dr. Livesey had kindly motioned me to come round from the side-table, where I had been eating, to enjoy the sport of the search. On the first page there were only some scraps of writing, such as a man with a pen in his hand might make for idleness or practice. One was the same as the tattoo mark, «Billy Bones his fancy»; then there was «Mr. W. Bones, mate», «No more rum», «Off Palm Key he got itt», and some other snatches, mostly single words and unintelligible. I could not help wondering who it was that had «got itt», and what «itt» was that he got. A knife in his back as like as not.
«Not much instruction there», said Dr. Livesey as he passed on.
The next ten or twelve pages were filled with a curious series of entries. There was a date at one end of the line and at the other a sum of money, as in common account-books, but instead of explanatory writing, only a varying number of crosses between the two.
On the 12th of June, 1745, for instance, a sum of seventy pounds had plainly become due to someone, and there was nothing but six crosses to explain the cause. In a few cases, to be sure, the name of a place would be added, as «Offe Caraccas», or a mere entry of latitude and longitude, as «62?17'20'; 19?2'40'».
The record lasted over nearly twenty years, the amount of the separate entries growing larger as time went on, and at the end a grand total had been made out after five or six wrong additions, and these words appended, «Bones, his pile».
«I can’t make head or tail of this», said Dr. Livesey.
«The thing is as clear as noonday», cried the squire. «This is the black-hearted hound’s account-book. These crosses stand for the names of ships or towns that they sank or plundered. The sums are the scoundrel’s share, and where he feared an ambiguity, you see he added something clearer. „Offe Caraccas“, now; you see, here was some unhappy vessel boarded off that coast. God help the poor souls that manned her – coral long ago».
«Right!» said the doctor. «See what it is to be a traveller. Right! And the amounts increase, you see, as he rose in rank».
There was little else in the volume but a few bearings of places noted in the blank leaves towards the end and a table for reducing French, English, and Spanish moneys to a common value.
«Thrifty man!» cried the doctor. «He wasn’t the one to be cheated».
«And now», said the squire, «for the other».
The paper had been sealed in several places with a thimble by way of seal; the very thimble, perhaps, that I had found in the captain’s pocket. The doctor opened the seals with great care, and there fell out the map of an island, with latitude and longitude, soundings, names of hills and bays and inlets, and every particular that would be needed to bring a ship to a safe anchorage upon its shores. It was about nine miles long and five across, shaped, you might say, like a fat dragon standing up, and had two fine land-locked harbours, and a hill in the centre part marked «The Spy-glass». There were several additions of a later date, but above all, three crosses of red ink – two on the north part of the island, one in the southwest – and beside this last, in the same red ink, and in a small, neat hand, very different from the captain’s tottery characters, these words:
«Bulk of treasure here».
Over on the back the same hand had written this further information:
Tall tree, Spy-glass shoulder, bearing a point to the N. of N.N.E.
Skeleton Island E.S.E. and by E.
Ten feet.
The bar silver is in the north cache; you can find it by the trend of the east hummock, ten fathoms south of the black crag with the face on it.
The arms are easy found, in the sand-hill, N. point of north inlet cape, bearing E. and a quarter N.
J.F.
That was all; but brief as it was, and to me incomprehensible, it filled the squire and Dr. Livesey with delight.
«Livesey», said the squire, «you will give up this wretched practice at once. Tomorrow I start for Bristol. In three weeks’ time – three weeks! – two weeks – ten days – we’ll have the best ship, sir, and the choicest crew in England. Hawkins shall come as cabin-boy. You’ll make a famous cabin-boy, Hawkins. You, Livesey, are ship’s doctor; I am admiral. We’ll take Redruth, Joyce, and Hunter. We’ll have favourable winds, a quick passage, and not the least difficulty in finding the spot, and money to eat, to roll in, to play duck and drake with ever after».
«Trelawney», said the doctor, «I’ll go with you; and I’ll go bail for it, so will Jim, and be a credit to the undertaking. There’s only one man I’m afraid of».
«And who’s that?» cried the squire. «Name the dog, sir!»
«You», replied the doctor; «for you cannot hold your tongue. We are not the only men who know of this paper. These fellows who attacked the inn tonight – bold, desperate blades, for sure – and the rest who stayed aboard that lugger, and more, I dare say, not far off, are, one and all, through thick and thin, bound that they’ll get that money. We must none of us go alone till we get to sea. Jim and I shall stick together in the meanwhile; you’ll take Joyce and Hunter when you ride to Bristol, and from first to last, not one of us must breathe a word of what we’ve found».
«Livesey», returned the squire, «you are always in the right of it. I’ll be as silent as the grave».
6
Капiтановi папери
Ми мчали щодуху всю дорогу i зрештою зупинилися перед дверима будинку доктора Лiвсi. У вiкнах по всьому фасаду було темно.
Мiстер Денс наказав менi зiйти з коня i постукати, Доггер пiдставив стремено, щоб менi легше було стрибати. Майже одразу служниця вiдчинила дверi.
– Доктор Лiвсi вдома? – спитав я.
– Нi, нема, – вiдповiла служниця. – Вiн приходив додому вдень, а тепер пiшов пообiдати й перебути вечiр у сквайра.
– Їдьмо туди, хлопцi, – сказав мiстер Денс.
До садиби сквайра було недалеко. Я навiть не сiв у сiдло, а побiг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.
Промайнули ворота парку. Довга, безлистяна, залита мiсячним промiнням алея вела до помiщицького будинку, що бiлiв у глибинi парку. Тут мiстер Денс зiскочив з коня i, взявши мене за руку, пiшов до будинку. Нас негайно пустили туди.
Служник провiв нас по вкритому килимами коридору до бiблiотеки, де стояло безлiч книжкових шаф з погруддями на них. Бiля камiна сидiли, посмоктуючи люльки, доктор Лiвсi i сквайр.
Я нiколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зрiст чоловiк, понад шiсть футiв заввишки, плечистий, з круглим почервонiлим обличчям, що огрубiло i вкрилося зморшками вiд довгих мандрiв. Дуже рухливi чорнi брови вказували на його хоч i не злу, але трохи гордовиту i запальну вдачу.
– Заходьте, мiстере Денс, – сказав вiн повагом, але милостиво.
– Добрий вечiр, Денсе, – сказав лiкар, кивнувши головою. – Добрий вечiр i тобi, друже. Якими вiтрами занесло вас сюди?
Начальник охорони виструнчився по-вiйськовому й переказав усi нашi пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацiкавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед i поглядали один на одного, забувши навiть про своi люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночi повернулася до корчми, доктор Лiвсi захоплено ляснув себе по колiну, а сквайр гукнув «браво» i розбив свою довгу люльку об решiтку камiна. Вже в серединi оповiдання мiстер Трiлонi (так, як ви пригадуете, звали сквайра) схопився зi свого мiсця i почав збуджено ходити по кiмнатi. А лiкар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.
Нарештi мiстер Денс закiнчив свою розповiдь.
– Мiстере Денс, – сказав сквайр, – ви шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього брудного негiдника, то я вважаю це за доброчесний вчинок, сер. Таких треба душити, як тарганiв!.. А Гокiнс, я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокiнсе, подзвони у той дзвоник. Мiстер Денс мае випити елю.
– Отже, Джiме, – сказав лiкар, – те, що вони шукали, зараз у тебе?
– Ось воно, сер, – вiдповiв я i подав йому пакет.
Лiкар оглянув пакет з усiх бокiв так, немов у нього руки свербiли негайно розкрити його. Та вiн цього не зробив, а спокiйно поклав пакет у кишеню свого сюртука.
– Сквайре, – сказав вiн, – коли Денс вип’е пива, йому треба буде повернутися до своiх службових обов’язкiв. А Джiма Гокiнса я думаю залишити тут. Вiн заночуе в моему домi, i, з вашого дозволу, прошу дати йому паштету, хай повечеряе.
– Звичайно, Лiвсi, про що мова! – вiдповiв сквайр. – Гокiнс заслужив сьогоднi бiльшого, нiж паштет.
Менi принесли великий шмат паштету з голубiв. Сiвши за маленький столик, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом мiстер Денс вислухав ще кiлька комплiментiв i пiшов.
– А тепер, сквайре… – сказав лiкар.
– А тепер, Лiвсi… – сказав тiеi ж митi сквайр.
– В один голос! – розсмiявся доктор Лiвсi. – Сподiваюсь, ви чули про цього Флiнта.
– Чи чув я про Флiнта?! – вигукнув сквайр. – Ви питаете, чи чув я про Флiнта? Та це ж був найкровожернiший з усiх пiратiв, якi будь-коли плавали по морях. Чорна Борода у порiвняннi з Флiнтом просто дитина. Іспанцi так боялися його, що, мiж нами кажучи, сер, я iнодi навiть пишався з тим, що вiн англiець. Я бачив його вiтрила на власнi очi бiля Тринiдаду, але лякливий наш капiтан, помiтивши iх, негайно повернув назад. Повернув назад, сер, в Порт-оф-Спен.
– Так, я й сам чув про нього тут, в Англii, – сказав лiкар. – Але мова ось про що: чи були в нього грошi?
– Грошi! – скрикнув сквайр. – Та ви ж чули, що розповiдав Денс? Чого ж iще шукали тi волоцюги, як не грошей? Хiба ж iм треба ще щось, крiм грошей? Заради чого б вони ризикували своею пiдлою шкурою?
– Про це ми скоро довiдаемося, – вiдповiв лiкар. – Але ви так розпалилися, що я не можу й слова вимовити. Я хотiв би з’ясувати одне: скажiмо, тут, у моiй кишенi, лежить ключ, який може нам вказати мiсце, де Флiнт сховав своi скарби. Та чи цi скарби вартi розшукiв?
– Чи вартi розшукiв, сер?! – вигукнув сквайр. – Та безперечно ж, вартi! Якщо ми справдi маемо в руках той ключ, що про нього ви кажете, то я негайно зафрахтую судно, вiзьму вас i Гокiнса з собою i здобуду цi скарби, навiть якщо шукатиму iх рiк!
– Прекрасно, – сказав лiкар. – У такому разi, якщо Джiм не заперечуе, давайте розкриемо пакет.
І вiн поклав згорток на стiл.
Пакет був мiцно зашитий нитками. Лiкар розкрив свiй ящик з iнструментами i розрiзав шви хiрургiчними ножицями. У згортку було двi речi: зошит i запечатаний конверт.
– Насамперед подивимося зошит, – запропонував лiкар.
Сквайр i я зацiкавлено дивилися лiкаревi через плече, як вiн перегортав сторiнки зошита, бо, перш нiж розкрити його, вiн ласкаво покликав мене до себе вiд столика, за яким я вечеряв, i запропонував взяти участь у дослiдженнi загадкового згортка.
На першiй сторiнцi зошита ми побачили лише кiлька уривчастих слiв, нiби хтось знiчев’я чи для проби пера писав усе, що спаде на думку. Мiж iншим, тут був i той напис, що його капiтан витатуював у себе на руцi: «Хай здiйсняться мрii Бiллi Бонса», й iншi, йому подiбнi, як наприклад: «Мiстер Б. Бонс, штурман», «Досить рому», «На Палм-Кi вiн дiстав усе». Були й iншi написи, що складалися здебiльшого з одного слова, чи й зовсiм незрозумiлi. Мене дуже зацiкавило, хто саме був той, що «дiстав усе», i що таке оте «все». Можливо, удар ножем у спину?
– Ну, тут мало цiкавого, – сказав доктор Лiвсi, гортаючи зошит далi.
Наступнi десять чи дванадцять сторiнок були заповненi якоюсь дивовижною бухгалтерiею. На одному кiнцi рядка стояла дата, а на другому – сума, як i заведено в бухгалтерських рахунках. Але замiсть пояснювальних записiв мiж датою i сумою стояло тiльки рiзне число хрестикiв.
Наприклад, 12 червня 1745 року було записано, очевидно, прибуток сiмдесят фунтiв стерлiнгiв, але замiсть пояснення, звiдки вони взялися, стояло тiльки шiсть хрестикiв. А втiм, зрiдка додавалася назва мiсцевостi, наприклад: «Проти Каракаса», або ж позначено було довготу i широту, наприклад: «62?17'20'; 19?2'40'».
Записи велися майже двадцять рокiв. Зафiксованi суми весь час зростали. А в самому кiнцi, пiсля п’яти чи шести помилкових закреслених пiдрахункiв, було пiдбито загальний пiдсумок i зроблено напис: «Бонсова пайка».
– Нiчогiсiнько не розумiю! – сказав доктор Лiвсi.
– Та тут же все ясно, як день! – вигукнув сквайр. – Перед нами прибуткова книга цього пiдлого пса. Хрестиками замiнено назви кораблiв та мiст, що вони iх потопили або пограбували. Цифри означають частку цього розбiйника у загальнiй здобичi. Там, де остерiгався неточностi, вiн додавав деякi пояснення, як-от «навпроти Каракаса». Це значить, що там вони пограбували якийсь нещасний корабель. Допоможи, Боже, бiдолашним душам, що були на цьому кораблi.
– Справдi! – погодився лiкар. – От що значить бути мандрiвником! Таки так! Бачте, i прибутки його зростали в мiру того, як вiн пiдвищувався рангом.
Бiльше нiяких записiв там не було, крiм назв кiлькох мiсцевостей, що були написанi на окремiй сторiнцi в кiнцi зошита, i таблицi для обчислювання французьких, англiйських та iспанських грошей на монету, яка була в обiгу.
– Бережливий злодюга! – вигукнув лiкар. – Цього нелегко було обдурити.
– А тепер, – сказав сквайр, – подивимось, що тут.
Конверт був запечатаний у кiлькох мiсцях, причому за печатку правив наперсток, очевидно той, що я його знайшов у кишенi капiтана. Лiкар обережно розкрив конверт, i з нього на стiл випала карта якогось острова з позначенням довготи, широти, глибини моря бiля берегiв, з назвами бухт, мисiв i заток. Взагалi, тут було вказано все, що треба знати для того, аби безпечно пiдвести корабель до берега й кинути якiр.
Острiв тягнувся на дев’ять миль уздовж i на п’ять вшир. Формою своею вiн нагадував товстого дракона, що звiвся на заднi лапи. На картi було позначено двi добре захищенi гаванi й гора в центрi острова, що мала назву «Пiдзорна Труба».
Крiм того, на картi були рiзнi додатковi позначки, зробленi пiзнiше. Найбiльше впадали в око три хрестики, написанi червоним чорнилом: два в пiвнiчнiй частинi острова i один – у пiвденно-захiднiй. Бiля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрiбним чiтким почерком, що дуже вiдрiзнявся вiд карлючок капiтана, було написано:
«Бiльша частина скарбу тут».
На зворотному боцi карти тим самим почерком були написанi такi пояснення:
«Високе дерево на схилi Пiдзорноi Труби, напрямок на пiвнiч вiд пiвнiч-пiвнiч-сходу.
Острiв Скелета схiд-пiвдень-схiд i на схiд.
Десять футiв.
Злитки срiбла в пiвнiчнiй ямi. Знайдеш ii, йдучи узлiссям зi схiдного боку, за десять сажнiв на пiвдень вiд Чорноi скелi, просто проти неi.
Зброю знайти легко, вона в пiщаному горбi на пiвнiчному кiнцi Пiвнiчного мису, тримаючись на схiд i на чверть румба до пiвночi.
Д. Ф.»
І все. Та хоч як це було коротко й незрозумiло для мене, але сквайра i доктора Лiвсi записи цi захопили.
– Лiвсi, – заявив сквайр, – вам треба негайно покинути вашу кляту лiкарську практику. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижнi – та якi там три тижнi… за два тижнi… за десять днiв ми матимемо найкраще судно, сер, i найдобiрнiший екiпаж в Англii. Гокiнс буде в нас юнгою. З тебе вийде неабиякий юнга, Гокiнсе. Ви, Лiвсi, – корабельний лiкар. Я – адмiрал. Ми вiзьмемо з собою Редрета, Джойса i Хантера. Погожий вiтер швидко домчить нас до мiсця. Вiдшукати там скарб буде зовсiм не важко. І в нас стане стiльки грошей, що хоч iж iх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…
– Трiлонi, – вiдповiв лiкар, – я iду з вами. І ручуся за себе й за Джiма, що ми обидва виправдаемо ваше довiр’я. Є тiльки одна людина, якоi я побоююсь.
– Хто це? – вигукнув сквайр. – Назвiть менi цього негiдника, сер!
– Це ви, – вiдповiв лiкар. – Бо ви не можете тримати язика за зубами. Не тiльки ми знаемо про цi папери. Розбiйники, якi вчинили напад на корчму цiеi ночi, хоробрi, вiдчайдушнi шибайголови, а решта, що лишалася на борту того вiтрильника, – ще бiльшi, насмiлюся сказати. За всяку цiну вони намагатимуться здобути цi грошi. Жоден iз нас не повинен ходити поодинцi, поки ми не вийдемо в море. Я i Джiм лишимося тут до вiд’iзду. Ви берiть з собою Джойса i Хантера i iдьте до Бристоля. І жоден iз нас не повинен нiкому казати нi слова про нашу знахiдку.
– Лiвсi, – вiдповiв сквайр, – ви завжди маете рацiю. Я мовчатиму, як могила.
Part two
The Sea-cook
Частина друга
Корабельний кок
7
I Go to Bristol
It was longer than the squire imagined ere we were ready for the sea, and none of our first plans – not even Dr. Livesey’s, of keeping me beside him – could be carried out as we intended. The doctor had to go to London for a physician to take charge of his practice; the squire was hard at work at Bristol; and I lived on at the hall under the charge of old Redruth, the gamekeeper, almost a prisoner, but full of sea-dreams and the most charming anticipations of strange islands and adventures. I brooded by the hour together over the map, all the details of which I well remembered. Sitting by the fire in the housekeeper’s room, I approached that island in my fancy from every possible direction. I explored every acre of its surface; I climbed a thousand times to that tall hill they call the Spy-glass, and from the top enjoyed the most wonderful and changing prospects. Sometimes the isle was thick with savages, with whom we fought, sometimes full of dangerous animals that hunted us, but in all my fancies nothing occurred to me so strange and tragic as our actual adventures.
So the weeks passed on, till one fine day there came a letter addressed to Dr. Livesey, with this addition, «To be opened, in the case of his absence, by Tom Redruth or young Hawkins». Obeying this order, we found, or rather I found – for the gamekeeper was a poor hand at reading anything but print – the following important news:
«Old Anchor Inn, Bristol, March 1, 17
Dear Livesey – As I do not know whether you are at the hall or still in London, I send this in double to both places.
