скачать книгу бесплатно
So saying, the stranger backed along with me into the parlour and put me behind him in the corner so that we were both hidden by the open door. I was very uneasy and alarmed, as you may fancy, and it rather added to my fears to observe that the stranger was certainly frightened himself. He cleared the hilt of his cutlass and loosened the blade in the sheath; and all the time we were waiting there he kept swallowing as if he felt what we used to call a lump in the throat.
At last in strode the captain, slammed the door behind him, without looking to the right or left, and marched straight across the room to where his breakfast awaited him.
«Bill», said the stranger in a voice that I thought he had tried to make bold and big.
The captain spun round on his heel and fronted us; all the brown had gone out of his face, and even his nose was blue; he had the look of a man who sees a ghost, or the evil one, or something worse, if anything can be; and upon my word, I felt sorry to see him all in a moment turn so old and sick.
«Come, Bill, you know me; you know an old shipmate, Bill, surely», said the stranger.
The captain made a sort of gasp.
«Black Dog!» said he.
«And who else?» returned the other, getting more at his ease. «Black Dog as ever was, come for to see his old shipmate Billy, at the „Admiral Benbow“ inn. Ah, Bill, Bill, we have seen a sight of times, us two, since I lost them two talons», holding up his mutilated hand.
«Now, look here», said the captain; «you’ve run me down; here I am; well, then, speak up; what is it?»
«That’s you, Bill», returned Black Dog, «you’re in the right of it, Billy. I’ll have a glass of rum from this dear child here, as I’ve took such a liking to; and we’ll sit down, if you please, and talk square, like old shipmates».
When I returned with the rum, they were already seated on either side of the captain’s breakfast-table – Black Dog next to the door and sitting sideways so as to have one eye on his old shipmate and one, as I thought, on his retreat.
He bade me go and leave the door wide open. «None of your keyholes for me, sonny», he said; and I left them together and retired into the bar.
For a long time, though I certainly did my best to listen, I could hear nothing but a low gattling; but at last the voices began to grow higher, and I could pick up a word or two, mostly oaths, from the captain.
«No, no, no, no; and an end of it!» he cried once. And again, «If it comes to swinging, swing all, say I».
Then all of a sudden there was a tremendous explosion of oaths and other noises – the chair and table went over in a lump, a clash of steel followed, and then a cry of pain. Аnd the next instant I saw Black Dog in full flight, and the captain hotly pursuing, both with drawn cutlasses, and the former streaming blood from the left shoulder. Just at the door the captain aimed at the fugitive one last tremendous cut, which would certainly have split him to the chine had it not been intercepted by our big signboard of «Admiral Benbow». You may see the notch on the lower side of the frame to this day.
That blow was the last of the battle. Once out upon the road, Black Dog, in spite of his wound, showed a wonderful clean pair of heels and disappeared over the edge of the hill in half a minute. The captain, for his part, stood staring at the signboard like a bewildered man. Then he passed his hand over his eyes several times and at last turned back into the house.
«Jim», says he, «rum»; and as he spoke, he reeled a little, and caught himself with one hand against the wall.
«Are you hurt?» cried I.
«Rum», he repeated. «I must get away from here. Rum! Rum!»
I ran to fetch it, but I was quite unsteadied by all that had fallen out, and I broke one glass and fouled the tap. And while I was still getting in my own way, I heard a loud fall in the parlour, and running in, beheld the captain lying full length upon the floor. At the same instant my mother, alarmed by the cries and fighting, came running downstairs to help me. Between us we raised his head. He was breathing very loud and hard, but his eyes were closed and his face a horrible colour.
«Dear, deary me», cried my mother, «what a disgrace upon the house! And your poor father sick!»
In the meantime, we had no idea what to do to help the captain, nor any other thought but that he had got his death-hurt in the scuffle with the stranger. I got the rum, to be sure, and tried to put it down his throat, but his teeth were tightly shut and his jaws as strong as iron. It was a happy relief for us when the door opened and Doctor Livesey came in, on his visit to my father.
«Oh, doctor», we cried, «what shall we do? Where is he wounded?»
«Wounded? A fiddle-stick’s end!» said the doctor. «No more wounded than you or I. The man has had a stroke, as I warned him. Now, Mrs. Hawkins, just you run upstairs to your husband and tell him, if possible, nothing about it. For my part, I must do my best to save this fellow’s trebly worthless life. Jim, you get me a basin».
When I got back with the basin, the doctor had already ripped up the captain’s sleeve and exposed his great sinewy arm. It was tattooed in several places. «Here’s luck», «A fair wind», and «Billy Bones his fancy», were very neatly and clearly executed on the forearm; and up near the shoulder there was a sketch of a gallows and a man hanging from it – done, as I thought, with great spirit.
«Prophetic», said the doctor, touching this picture with his finger. «And now, Master Billy Bones, if that be your name, we’ll have a look at the colour of your blood. Jim», he said, «are you afraid of blood?»
«No, sir», said I.
«Well, then», said he, «you hold the basin»; and with that he took his lancet and opened a vein.
A great deal of blood was taken before the captain opened his eyes and looked mistily about him. First he recognized the doctor with an unmistakable frown; then his glance fell upon me, and he looked relieved. But suddenly his colour changed, and he tried to raise himself, crying, «Where’s Black Dog?»
«There is no Black Dog here», said the doctor, «except what you have on your own back. You have been drinking rum; you have had a stroke, precisely as I told you; and I have just, very much against my own will, dragged you headforemost out of the grave. Now, Mr. Bones…»
«That’s not my name», he interrupted.
«Much I care», returned the doctor. «It’s the name of a buccaneer of my acquaintance; and I call you by it for the sake of shortness, and what I have to say to you is this. Оne glass of rum won’t kill you, but if you take one you’ll take another and another. Аnd I stake my wig if you don’t break off short, you’ll die – do you understand that? – die, and go to your own place, like the man in the Bible. Come, now, make an effort. I’ll help you to your bed for once».
Between us, with much trouble, we managed to hoist him upstairs, and laid him on his bed, where his head fell back on the pillow as if he were almost fainting.
«Now, mind you», said the doctor, «I clear my conscience – the name of rum for you is death».
And with that he went off to see my father, taking me with him by the arm.
«This is nothing», he said as soon as he had closed the door. «I have drawn blood enough to keep him quiet awhile. He should lie for a week where he is – that is the best thing for him and you; but another stroke would settle him».
2
Чорний Пес з’являеться i зникае
Незабаром пiсля цього почалися тi таемничi подii, що, нарештi, звiльнили нас вiд капiтана, але не звiльнили, як побачите самi, вiд його клопiтних справ. Була сувора холодна зима з тривалими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мiй бiдолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гiрше й гiрше. Клопотатися про корчму доводилось моiй матерi й менi. Ми були дуже зайнятi i звертали мало уваги на нашого неприемного пожильця.
Був раннiй сiчневий ранок, морозний i холодний. Бухта посивiла вiд iнею. Хвилi м’яко хлюпали об камiння. Сонце ще не встигло пiднятись i тiльки торкнулося своiм промiнням верхiвок горбiв та блiдо осяяло морську далечiнь. Капiтан прокинувся ранiше, нiж звичайно, i вийшов на берег з кортиком пiд полою староi синьоi куртки, з мiдною пiдзорною трубою пiд пахвою, у капелюсi, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з рота у нього вилiтала пара i клубочилася в повiтрi, мов дим. Я чув, як злiсно вiн фиркнув, зникаючи за великою скелею, – так, нiби ще й досi не мiг забути своеi сутички з доктором Лiвсi.
Мати забарилася нагорi, бiля батька. Я готував на столi снiданок до приходу капiтана. Раптом дверi розчинилися, й до кiмнати ввiйшов чоловiк, якого я нiколи ранiше не бачив. Вiн був блiдий, i обличчя в нього лиснiло, наче змазане салом. На лiвiй руцi в нього бракувало двох пальцiв. Хоч чоловiк цей i носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками – i одноногими, й двоногими – i пригадую, як ця особа спантеличила мене. Вiн мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому вiдчув.
Я спитав його, чим можу допомогти. Вiн попросив собi рому. Я вже збирався вийти з кiмнати, щоб виконати його прохання, але вiн сiв за стiл i кивнув менi, щоб я пiдiйшов ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руцi.
– Пiдiйди, синку, – сказав вiн. – Пiдiйди ближче.
Я ступив крок уперед.
– Оцей стiл накритий для мого товариша, штурмана Бiллi? – запитав вiн, посмiхаючись.
Я вiдповiв, що не знаю нiякого штурмана Бiллi i що стiл накритий для нашого постояльця, якого ми називаемо капiтаном.
– Ну що ж, – сказав вiн, – мого товариша, штурмана Бiллi, теж можна так називати. Це справи не мiняе. У нього рубець на щоцi i дуже приемна поведiнка, особливо коли вiн напiдпитку. От вiн який, мiй штурман Бiллi! Ну, а у вашого капiтана теж е рубець на щоцi… І саме на правiй щоцi. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мiй штурман Бiллi?
Я вiдповiв, що вiн пiшов прогулятись.
– А якою дорогою, синку? Якою дорогою вiн пiшов?
Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою i коли мае повернутися капiтан, вiдповiв ще на кiлька запитань.
– Ах, – сказав незнайомий, – мiй приятель Бiллi зрадiе менi, мов добрiй чарцi.
Вираз його обличчя, коли вiн промовив цi слова, був аж нiяк не приемний, i я мав усi пiдстави гадати, що незнайомий помилявся, навiть коли вiн справдi думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирiшити, що робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима корчми, притулившись бiля входу, мов кiт, що стереже мишу.
Коли я спробував вийти надвiр, вiн наказав менi негайно повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тiеi ж митi жахлива гримаса перекосила його обличчя, i вiн так гримнув на мене, що я аж пiдстрибнув з переляку. Проте, коли я повернувся, вiн знову почав розмовляти зi мною, як i ранiше, – напiвулесливо, напiвжартiвливо, поплескав мене по плечу i сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.
– У мене е синок, – сказав вiн, – i ви схожi, мов двi цеглини. Вiн – гордiсть мого батькiвського серця. Але для хлопцiв головне – дисциплiна, так, синку, дисциплiна. Коли б ти поплавав з Бiллi, тебе не треба було б гукати двiчi – е, нi! Бiллi не повторював двiчi своiх наказiв. У нього були зовсiм iншi порядки… А ось i вiн, мiй штурман Бiллi, з пiдзорною трубою пiд пахвою, благослови його Боже! Давай повернемося до вiтальнi, синку, i сховаемося за дверима, щоб зробити Бiллi маленький сюрприз, благослови його Боже!
З цими словами незнайомець потяг мене до вiтальнi й поставив позад себе в кутку, щоб ми обидвое були схованими за вiдчиненими дверима. Я дуже збентежився i злякався, як ви можете собi уявити. Та ще бiльше я злякався, побачивши, що незнайомий i сам боiться. Вiн хапався за рукiв’я свого кортика i совав лезом в пiхвах. Увесь час вiн ковтав слину, нiби щось застрягло йому в горлянцi.
Нарештi до кiмнати ввалився капiтан, грюкнув дверима i, не оглядаючись, попрямував до столу, де на нього чекав снiданок.
– Бiллi! – гукнув незнайомець, намагаючись надати своему голосу якнайбiльше смiливостi й твердостi.
Капiтан швидко обернувся i став лицем до нас. Уся засмага одразу зiйшла з його обличчя, навiть нiс його став синiм. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось iще гiрше, коли тiльки може бути щось гiрше. І, слово честi, менi навiть гiрко було дивитися на нього, так вiн одразу постарiв i змарнiв.
– Впiзнаеш мене, Бiллi? Ну як же ти можеш не впiзнати свого давнього корабельного товариша, Бiллi! – сказав незнайомець.
Капiтан тяжко зiтхнув.
– Чорний Пес! – промовив вiн нарештi.
– А хто ж iще? – вiдгукнувся незнайомець, пiдбадьорюючись. – Чорний Пес власною персоною прийшов до корчми «Адмiрал Бенбоу» побачитися зi своiм давнiм корабельним товаришем Бiллi! Ах, Бiллi, Бiллi, скiльки часу минуло вiдтодi, як я втратив своi два пазури, – вигукнув вiн, витягуючи вперед свою понiвечену руку.
– Ну гаразд, – сказав капiтан. – Ти таки вистежив мене, i ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?
– Пiзнаю тебе, Бiллi, – вiдповiв Чорний Пес. – Ти маеш слушнiсть, Бiллi. Це миле хлоп’я, яке я так полюбив, принесе зараз скляночку рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, i поговоримо вiдверто, як давнi товаришi.
Коли я повернувся з ромом, вони вже сидiли один навпроти одного за столом, накритим для капiтана. Чорний Пес сидiв ближче до дверей, трохи боком, щоб зручнiше було стежити за своiм давнiм товаришем i, як менi здалося, щоб бути напоготовi вчасно вiдступити. Вiн наказав менi йти геть i залишити дверi розчиненими навстiж.
– Щоб ти, синку, не пiдглядав у замкову дiрочку, – пояснив вiн.
Я залишив iх удвох i повернувся до буфету.
Довгий час, хоч як намагався, я не мiг почути нiчого, крiм невиразного бурмотiння. Але потiм вони почали розмовляти голоснiше, i я мiг уже розiбрати окремi слова, здебiльшого лайку капiтана.
Нарештi капiтан закричав:
– Нi, нi, нi, нi! І кiнець на цьому! Чуеш?
І потiм знову:
– Коли вже дiйде до шибеницi, то нехай на нiй гойдаються всi! Це мое останне слово.
Потiм раптом пролунала жахлива лайка й почувся гуркiт. Стiл i стiльцi полетiли на пiдлогу, дзенькнула сталь клинкiв, хтось скрикнув вiд болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, який щодуху бiг до дверей. Капiтан гнався за ним. В обох у руках були оголенi кортики. У Чорного Пса з лiвого плеча сочилася кров. Бiля самих дверей капiтан замахнувся на втiкача кортиком i, мабуть, розсiк би його голову страшним ударом навпiл, коли б цьому не завадила велика вивiска «Адмiрала Бенбоу». На вивiсцi внизу, на самiй рамi, i досi можна бачити велику подряпину.
Цей удар поклав край сутичцi.
Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побiг з такою дивовижною швидкiстю, що вже за пiвхвилини зник за горбом. А капiтан, немов збожеволiвши, стояв i дивився на вивiску. Потiм провiв кiлька разiв рукою по очах i повернувся в будинок.
– Джiме, – звелiв вiн, – рому!
Кажучи це, вiн трохи похитнувся i сперся однiею рукою об стiл.
– Ви пораненi! – скрикнув я.
– Рому! – повторив вiн. – Менi треба забиратися звiдси. Рому! Рому!
Я побiг по ром, але вiд хвилювання розбив склянку i забруднив кран дiжки. Поки я прибирав та наповнював iншу склянку, в загальнiй кiмнатi щось важко впало на пiдлогу. Я кинувся туди i побачив капiтана, який розтягся на пiдлозi на весь свiй величезний зрiст. У ту ж мить згори прибiгла на пiдмогу мати, налякана галасом i бiйкою. Ми пiдвели капiтановi голову. Вiн важко дихав. Очi його були заплющенi, а обличчя налилося кров’ю.
– Ой лишенько, – скрикнула мати. – Що це за прокляття висить над нашим домом! І твiй бiдолашний батько як на грiх лежить хворий!
Ми не могли дати ради капiтановi, i були певнi, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, принiс рому i намагався влити йому в рот. Але зуби його були мiцно зцiпленi й сильнi щелепи стиснутi, мов залiзнi.
На наше щастя, дверi розчинилися й увiйшов доктор Лiвсi, який приiхав надвiдати мого батька.
– О лiкарю! – вигукнули ми. – Що нам робити? Куди вiн поранений?
– Поранений? Одгуляв вiн свое! – сказав лiкар. – Вiн не бiльше поранений, нiж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, мiсiс Гокiнс, iдiть собi нагору до свого чоловiка i, якщо можете, не кажiть йому про це. Нiчого не вдiеш, я мушу зробити все, щоб врятувати його нiкчемне життя. Джiме, принеси менi таз.
Коли я повернувся з тазом, лiкар закасав у капiтана один рукав i оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох мiсцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вiтру», «Нехай здiйсняться мрii Бiллi Бонса» та iншi були дуже старанно й виразно зображенi на верхнiй частинi руки. Бiля самого плеча було намальовано шибеницю, на якiй гойдалося тiло людини. Цей малюнок, здалося менi, було зроблено iз справжнiм знанням справи.
– Пророча картинка, – зауважив лiкар, торкаючись зображення шибеницi пальцем. – А тепер, мiстере Бiллi Бонс, якщо вас справдi так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джiме, – звернувся вiн до мене, – ти не боiшся кровi?
– Нi, сер, – вiдповiв я.
– Гаразд, – сказав лiкар. – Тодi потримай таз.
Вiн узяв ланцет i вiдкрив вену.
Багато витекло у капiтана кровi, перш нiж вiн розплющив очi й каламутним поглядом обвiв кiмнату. Спочатку вiн пiзнав лiкаря i насупив брови. Потiм побачив мене i нiби трохи заспокоiвся. Але раптом вiн знову почервонiв i, сiлкуючись пiдвестися, закричав:
– Де Чорний Пес?
– Нема тут нiякого пса, крiм вас самого, – сказав лiкар. – Ви забагато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, i, хоч менi й не хотiлося цього робити, довелося рятувати вас. А тепер, мiстере Бонс…
– Я не Бонс, – перебив капiтан.
– Менi байдуже, – вiдповiв лiкар. – У мене е один знайомий пiрат, якого звуть Бонсом, i я дав вам це iм’я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб’е вас, але ж коли ви вип’ете одну, то за нею пiде друга i третя. Закладаюся на свою перуку, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумiете? Полинете на небо, як сказано в Бiблii… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашоi постелi.
З великими труднощами витягли ми капiтана нагору i поклали в лiжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби вiн знепритомнiв.
– Отже, майте на увазi, – промовив лiкар, – я кажу вам по совiстi: слова «ром» i «смерть» для вас означають одне й те саме.
Сказавши це, вiн узяв мене за руку й пiшов оглянути мого батька.
– Дрiбницi, – сказав вiн, як тiльки зачинилися дверi. – Я випустив йому досить кровi, i вiн надовго заспокоiться. Тиждень проваляеться в лiжку, а це краще й для нього, i для вас. Але другого удару йому не перенести.
3
