скачать книгу бесплатно
The rider tried to save him, but in vain. Down went Pew with a cry that rang high into the night; and the four hoofs trampled and spurned him and passed by. He fell on his side, then gently collapsed upon his face and moved no more.
I leaped to my feet and hailed the riders. They were pulling up, at any rate, horrified at the accident; and I soon saw what they were. One, tailing out behind the rest, was a lad that had gone from the hamlet to Dr. Livesey’s; the rest were revenue officers, whom he had met by the way, and with whom he had had the intelligence to return at once. Some news of the lugger in Kitt’s Hole had found its way to Supervisor Dance and set him forth that night in our direction, and to that circumstance my mother and I owed our preservation from death.
Pew was dead, stone dead. As for my mother, when we had carried her up to the hamlet, a little cold water and salts and that soon brought her back again, and she was none the worse for her terror, though she still continued to deplore the balance of the money. In the meantime the supervisor rode on, as fast as he could, to Kitt’s Hole; but his men had to dismount and grope down the dingle, leading, and sometimes supporting, their horses, and in continual fear of ambushes; so it was no great matter for surprise that when they got down to the Hole the lugger was already under way, though still close in. He hailed her. A voice replied, telling him to keep out of the moonlight or he would get some lead in him, and at the same time a bullet whistled close by his arm. Soon after, the lugger doubled the point and disappeared. Mr. Dance stood there, as he said, «like a fish out of water». Аnd all he could do was to dispatch a man to B. – to warn the cutter.
«And that», said he, «is just about as good as nothing. They’ve got off clean, and there’s an end». «Only», he added, «I’m glad I trod on Master Pew’s corns», for by this time he had heard my story.
I went back with him to the «Admiral Benbow», and you cannot imagine a house in such a state of smash; the very clock had been thrown down by these fellows in their furious hunt after my mother and myself; and though nothing had actually been taken away except the captain’s money-bag and a little silver from the till, I could see at once that we were ruined. Mr. Dance could make nothing of the scene.
«They got the money, you say? Well, then, Hawkins, what in fortune were they after? More money, I suppose?»
«No, sir; not money, I think», replied I. «In fact, sir, I believe I have the thing in my breast pocket; and to tell you the truth, I should like to get it put in safety».
«To be sure, boy; quite right», said he. «I’ll take it, if you like».
«I thought perhaps Dr. Livesey» – I began.
«Perfectly right», he interrupted very cheerily, «perfectly right – a gentleman and a magistrate. And, now I come to think of it, I might as well ride round there myself and report to him or squire. Master Pew’s dead, when all’s done; not that I regret it, but he’s dead, you see, and people will make it out against an officer of his Majesty’s revenue, if make it out they can. Now, I’ll tell you, Hawkins, if you like, I’ll take you along».
I thanked him heartily for the offer, and we walked back to the hamlet where the horses were. By the time I had told mother of my purpose they were all in the saddle.
«Dogger», said Mr. Dance, «you have a good horse; take up this lad behind you».
As soon as I was mounted, holding on to Dogger’s belt, the supervisor gave the word, and the party struck out at a bouncing trot on the road to Dr. Livesey’s house.
5
Кiнець слiпого
Проте, як виявилось, моя цiкавiсть була сильнiшою за переляк. Я не мiг всидiти на мiсцi й виповз обережно з-пiд мiстка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицiю над дорогою перед нашим будинком.
Щойно я встиг зайняти свiй спостережний пункт, як з’явилися вороги, iх було чоловiк сiм чи вiсiм. Вони швидко наближалися. Кроки iхнi гучно лунали на дорозi. Чоловiк з лiхтарем бiг попереду всiх. За ним поспiшали трое, тримаючись за руки. Навiть крiзь туман я спромiгся пiзнати, що чоловiк усерединi цiеi трiйцi – слiпий жебрак. За хвилину я почув його голос i впевнився, що не помилився.
– Розбивайте дверi! – гукнув вiн.
– Єсть, сер! – вiдповiли двое чи трое.
Вони пiдбiгли до «Адмiрала Бенбоу». Чоловiк з лiхтарем поспiшав за ними. Я побачив, як вони зупинились i про щось пошепки радилися. Певно, iх здивувало, що дверi були вiдчиненi. Та ця зупинка тривала недовго, бо слiпий знову почав командувати. Голос його залунав гучнiше й вище, вiн аж палав вiд нетерпiння.
– Заходь, заходь! – кричав вiн, лаючи своiх товаришiв за недостатню швидкiсть.
Четверо чи п’ятеро вбiгло до будинку, а двое лишилося на дорозi з клятим слiпцем. Кiлька хвилин тривала мовчанка, потiм пролунав вигук здивування, i хтось загорланив зсередини:
– Бiллi мертвий!
Але слiпий знову вилаяв iх за затримку.
– Обшукайте його, мерзотнi лiнтюхи! Решта бiжiть нагору, по скриню! – скомандував вiн.
Я чув, як вони загупали чобiтьми по наших старих сходах, аж весь будинок затремтiв од iхньоi ходи. Незабаром залунали вигуки здивування. Вiконце в кiмнатi капiтана розчинилося, задзеленчало розбите скло, i в смугу мiсячного свiтла висунувся чоловiк, гукаючи слiпому, що стояв на дорозi:
– П’ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!
– А те, що нам треба, там? – проревiв П’ю.
– Грошi тут.
– До бiса грошi! – закричав слiпий. – Я кажу про папери Флiнта!
– Їх щось нiде не видно.
– Гей ви, там, унизу, подивiться, може, вони у Бiллi в кишенях! – знову прокричав слiпий.
Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тiло капiтана, вийшов до дверей корчми.
– Його вже встигли обшукати до нас, – сказав вiн. – Нам нiчого не залишили.
– Нас пограбували хазяi корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очi!.. – крикнув слiпий П’ю. – Вони щойно були тут. Дверi були замкненi на засув, коли я хотiв увiйти. Шукайте ж iх, хлопцi! Шукайте по всiх кутках!..
– Так, вони були тут. Ось навiть свiчку запалену залишили, – сказав розбiйник, що висунувся з вiкна.
– Шукайте, шукайте iх! Перевернiть увесь будинок, – знову й знову вигукував П’ю, колотячи палицею по землi.
У корчмi зчинилася така метушня, такий гуркiт, що аж луна котилася серед скель: гримiли кроки, ляскали дверi, падали меблi. Нарештi розбiйники почали один по одному виходити з будинку, доповiдаючи, що нiде нас не знайшли.
В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матiр, коли ми лiчили капiтановi грошi. Але цього разу вiн пролунав двiчi. Ранiше я гадав, що цим свистом слiпий скликае своiх товаришiв на штурм, але тепер помiтив, що то був сигнал з горбiв з боку села, що ним розбiйники попереджали про наближення небезпеки.
– Це знову Дерк, – сказав один. – Двiчi! Треба забиратися швидше, братки.
– Ну й забирайтеся, боягузи! – закричав П’ю. – Дерк завжди був дурень i боягуз. Нiчого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повиннi iх знайти. Шукайте ж iх, собаки! О, прокляття на мою голову! – ревiв вiн. – Коли б менi очi!..
Цей заклик начебто трохи вплинув на розбiйникiв. Двое з них почали нишпорити серед рiзного мотлоху. Але робили вони це, як здалося менi, не дуже охоче i весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала iм самим. Решта бандитiв нерiшуче тупцялася посеред дороги.
– У вас пiд руками тисячi, а ви мнетеся, мов дурнi! Ви можете стати багатими, як королi, коли знайдете папери, i ви знаете, що вони тут, а все викручуетеся, не хочете навiть поворухнутись. Нiхто з вас не наважився зустрiтися вiч-на-вiч з Бiллi, i це зробив я, слiпець! І через вас я мушу втратити свое щастя! То що ж, менi й надалi залишатись бiдним, жалюгiдним старцем, канючити на чарку рому, коли я мiг би роз’iжджати в каретах?!
– Та хай iм грець, П’ю! Адже грошi вже в нас, – пробурмотiв один.
– А тi клятi папери вони, мабуть, сховали, – додав iнший. – Бери грошi, П’ю, i годi тобi казитися.
П’ю справдi був мов скажений. Останнi заперечення остаточно розлютили його. Вiн почав бити палицею праворуч i лiворуч. Хоч П’ю був i слiпий, але багатьом його товаришам таки перепало. Вони в свою чергу засипали слiпого волоцюгу найдобiрнiшою лайкою, супроводжуючи ii страшними погрозами. Вони даремно намагалися спiймати та вихопити в нього з рук палицю.
Ця сварка була для нас порятунком. У самий ii розпал з горбiв, що пiдносилися над селом, почувся цокiт пiдкiв. Майже тiеi ж митi десь за парканом пролунав пiстолетний пострiл i блиснув вогник. Очевидно, це був останнiй сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пiрати кинулися врозтiч – хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, схилом горба. За пiвхвилини з усiеi зграi на дорозi лишився тiльки П’ю. Вони кинули його напризволяще – чи тому, що забули про нього в панiцi, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Залишившись на самотi, вiн розлютовано стукотiв палицею по дорозi, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своiх товаришiв. Зрештою вiн збився з дороги i замiсть того, щоб iти до моря, помчав до села.
Вiн пробiг за кiлька крокiв од мене, волаючи щосили:
– Джоннi, Чорний Песе, Дерку!.. – вiн називав i iншi iмена. – Ви ж не кинете старого П’ю, не залишите старого П’ю, братки!
Кiнський тупiт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрiзнити чотирьох чи п’ятьох вершникiв, якi галопом спускалися вниз.
Тодi П’ю зрозумiв свою помилку. Вiн дико закричав i, повернувшись, побiг до придорожнього рiвчака. Вiн впав у нього, але миттю пiдвiвся i, остаточно розгубившись, кинувся бiгти знову, просто пiд копита коней.
Переднiй вершник спробував був обминути його, але не змiг. П’ю потрапив пiд коня i впав, пронизливо закричавши. Крик цей немов розiрвав нiчний морок. Чотири кiнських копита зiм’яли його, притисли до землi й промчали далi. П’ю впав набiк, потiм повiльно перевернувся лицем униз i завмер.
Я вискочив зi схованки i гукнув вершникiв. Вони збилися навколо слiпого, наляканi нещасним випадком. Я вiдразу впiзнав iх. Позаду всiх iхав той самий хлопець, який погодився помчати з села викликати доктора Лiвсi. Іншi були вершники береговоi охорони, яких вiн зустрiв по дорозi i покликав нам на допомогу. Чутки про якийсь двощогловик у Кiттовому Лiгвi дiйшли до начальника митницi Денса, i вiн вирушив туди з вартовими. Лише завдяки цьому ми з матiр’ю i врятувалися вiд неминучоi смертi.
П’ю було вбито. Що ж до моеi матерi, то коли ii вiднесли в село, оббризкали холодною водою й дали понюхати солi, невдовзi прийшла до пам’ятi. Незважаючи на пережитий страх, вона все ще бiдкалася, що не встигла вiдрахувати своiх грошей.
Тим часом начальник митницi зi своiм загоном поскакав до Кiттового Лiгва. Та оскiльки стражники боялися засiдки, вони спустилися до берега, злiзли з коней i повели iх за поводи. Отже, не дивно, що, коли вони нарештi дiсталися до бухти, вiтрильник уже встиг знятися з якоря, хоч i виднiвся ще досить близько вiд берега. Начальник митницi гукнув людям на борту. У вiдповiдь хтось порадив йому вiдiйти в тiнь, щоб не дiстати доброi порцii свинцю. Тiеi ж митi куля просвистiла бiля самiсiнького його плеча.
Вiтрильник пройшов повз мис i незабаром зник.
Мiстер Денс, за його словами, лишився на березi, «мов риба, викинута з води». Все, що вiн мiг зробити, це надiслати людину в Б., щоб вислати в море сторожевий катер.
– Та це все одно даремно, – сказав вiн. – Вони втекли, i наздогнати iх неможливо. Я радий, – додав вiн, вислухавши моi розповiдi, – що наступив мiстеровi П’ю на мозолю.
Я вже встиг розповiсти йому про слiпого. Разом ми повернулися до корчми. Ви навiть уявити не можете, який ми там побачили розгардiяш. Шукаючи мене й матiр, розбiйники скинули на пiдлогу навiть стiнний годинник. І хоча вони нiчого не взяли, крiм мiшка з капiтановими грошима та кiлькох срiбних монет з нашоi каси, менi вiдразу стало ясно, що ми розоренi.
Мiстер Денс довго нiчого не мiг зрозумiти.
– То, кажеш, вони забрали грошi? Ну, гаразд, Гокiнсе, а що ж вони тодi шукали? Може, ще якiсь грошi?
– Нi, сер, я гадаю, iм потрiбнi були зовсiм не грошi, – вiдповiв я. – Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишенi. Правду кажучи, я хотiв би сховати цю штуку в безпечне мiсце.
– Вiрно, хлопче, цiлком вiрно, – вiдказав вiн. – Давай ii менi, якщо хочеш.
– Я хотiв вiддати ii докторовi Лiвсi… – почав я.
– Цiлком слушно, – гаряче перебив мене мiстер Денс. – Цiлком. Доктор Лiвсi – джентльмен i суддя. Мабуть, менi теж краще поiхати туди й доповiсти про все йому та сквайровi. Як би там не було, а мiстер П’ю помер. Я нiскiлечки не шкодую, але, бачиш, його забито, i можуть знайтися люди, якi радi будуть обвинуватити офiцера береговоi охорони в цiй смертi. Чуеш, Гокiнсе? Якщо хочеш, я вiзьму й тебе з собою.
Я радiсно подякував йому за запрошення, i ми повернулися до села, де стояли конi. Поки я розповiдав матерi про свiй намiр, всi вже посiдали верхи.
– Доггере, – сказав мiстер Денс, – у вас добрий кiнь. Посадiть цього молодця до себе за спину.
Щойно я встиг злiзти на коня, тримаючись за пояс Доггера, як начальник охорони вiддав команду, i загiн клусом поскакав по дорозi до будинку доктора Лiвсi.
6
The Captain’s Papers
Wе rode hard all the way till we drew up before Dr. Livesey’s door. The house was all dark to the front.
Mr. Dance told me to jump down and knock, and Dogger gave me a stirrup to descend by. The door was opened almost at once by the maid.
«Is Dr. Livesey in?» I asked.
«No», she said, «he had come home in the afternoon but had gone up to the hall to dine and pass the evening with the squire».
«So there we go, boys», said Mr. Dance.
This time, as the distance was short, I did not mount, but ran with Dogger’s stirrup-leather to the lodge gates and up the long, leafless, moonlit avenue to where the white line of the hall buildings looked on either hand on great old gardens. Here Mr. Dance dismounted, and taking me along with him, was admitted at a word into the house.
The servant led us down a matted passage and showed us at the end into a great library, all lined with bookcases and busts upon the top of them, where the squire and Dr. Livesey sat, pipe in hand, on either side of a bright fire.
I had never seen the squire so near at hand. He was a tall man, over six feet high, and broad in proportion, and he had a bluff, rough-and-ready face, all roughened and reddened and lined in his long travels. His eyebrows were very black, and moved readily, and this gave him a look of some temper, not bad, you would say, but quick and high.
«Come in, Mr. Dance», says he, very stately and condescending.
«Good evening, Dance», says the doctor with a nod. «And good evening to you, friend Jim. What good wind brings you here?»
The supervisor stood up straight and stiff and told his story like a lesson; and you should have seen how the two gentlemen leaned forward and looked at each other, and forgot to smoke in their surprise and interest. When they heard how my mother went back to the inn, Dr. Livesey fairly slapped his thigh, and the squire cried «Bravo!» and broke his long pipe against the grate. Long before it was done, Mr. Trelawney (that, you will remember, was the squire’s name) had got up from his seat and was striding about the room, and the doctor, as if to hear the better, had taken off his powdered wig and sat there looking very strange indeed with his own close-cropped black poll.
At last Mr. Dance finished the story.
«Mr. Dance», said the squire, «you are a very noble fellow. And as for riding down that black, atrocious miscreant, I regard it as an act of virtue, sir, like stamping on a cockroach. This lad Hawkins is a trump, I perceive. Hawkins, will you ring that bell? Mr. Dance must have some ale».
«And so, Jim», said the doctor, «you have the thing that they were after, have you?»
«Here it is, sir», said I, and gave him the oilskin packet.
The doctor looked it all over, as if his fingers were itching to open it; but instead of doing that, he put it quietly in the pocket of his coat.
«Squire», said he, «when Dance has had his ale he must, of course, be off on his Majesty’s service; but I mean to keep Jim Hawkins here to sleep at my house, and with your permission, I propose we should have up the cold pie and let him sup».
«As you will, Livesey», said the squire; «Hawkins has earned better than cold pie».
So a big pigeon pie was brought in and put on a sidetable, and I made a hearty supper, for I was as hungry as a hawk, while Mr. Dance was further complimented and at last dismissed.
«And now, squire», said the doctor.
«And now, Livesey», said the squire in the same breath.
«One at a time, one at a time», laughed Dr. Livesey.
«You have heard of this Flint, I suppose?»
«Heard of him!» cried the squire. «Heard of him, you say! He was the bloodthirstiest buccaneer that sailed. Blackbeard was a child to Flint. The Spaniards were so prodigiously afraid of him that, I tell you, sir, I was sometimes proud he was an Englishman. I’ve seen his top-sails with these eyes, off Trinidad, and the cowardly son of a rum-puncheon that I sailed with put back – put back, sir, into Port of Spain».
«Well, I’ve heard of him myself, in England», said the doctor. «But the point is, had he money?»
«Money!» cried the squire. «Have you heard the story? What were these villains after but money? What do they care for but money? For what would they risk their rascal carcasses but money?»
«That we shall soon know», replied the doctor. «But you are so confoundedly hot-headed and exclamatory that I cannot get a word in. What I want to know is this: supposing that I have here in my pocket some clue to where Flint buried his treasure. Will that treasure amount to much?»
«Amount, sir!» cried the squire. «It will amount to this: if we have the clue you talk about, I fit out a ship in Bristol dock, and take you and Hawkins here along, and I’ll have that treasure if I search a year».
«Very well», said the doctor. «Now, then, if Jim is agreeable, we’ll open the packet»; and he laid it before him on the table.
The bundle was sewn together, and the doctor had to get out his instrument case and cut the stitches with his medical scissors. It contained two things – a book and a sealed paper.
