скачать книгу бесплатно
«Do you call that a head on your shoulders, or a blessed dead-eye?» cried Long John. «Don’t rightly know, don’t you! Perhaps you don’t happen to rightly know who you was speaking to, perhaps? Come, now, what was he jawing – v’yages, cap’ns, ships? Pipe up! What was it?»
«We was a-talkin’ of keel-hauling», answered Morgan.
«Keel-hauling, was you? And a mighty suitable thing, too, and you may lay to that. Get back to your place for a lubber, Tom».
And then, as Morgan rolled back to his seat, Silver added to me in a confidential whisper that was very flattering, as I thought, «He’s quite an honest man, Tom Morgan, on’y stupid. And now», he ran on again, aloud, «let’s see – Black Dog? No, I don’t know the name, not I. Yet I kind of think I’ve – yes, I’ve seen the swab. He used to come here with a blind beggar, he used».
«That he did, you may be sure», said I. «I knew that blind man too. His name was Pew».
«It was!» cried Silver, now quite excited. «Pew! That were his name for certain. Ah, he looked a shark, he did! If we run down this Black Dog, now, there’ll be news for Cap’n Trelawney! Ben’s a good runner; few seamen run better than Ben. He should run him down, hand over hand, by the powers! He talked o’ keel-hauling, did he? I’ll keel-haul him!»
All the time he was jerking out these phrases he was stumping up and down the tavern on his crutch, slapping tables with his hand, and giving such a show of excitement as would have convinced an Old Bailey judge or a Bow Street runner. My suspicions had been thoroughly reawakened on finding Black Dog at the «Spy-glass», and I watched the cook narrowly. But he was too deep, and too ready, and too clever for me, and by the time the two men had come back out of breath and confessed that they had lost the track in a crowd, and been scolded like thieves, I would have gone bail for the innocence of Long John Silver.
«See here, now, Hawkins», said he, «here’s a blessed hard thing on a man like me, now, ain’t it? There’s Cap’n Trelawney – what’s he to think? Here I have this confounded son of a Dutchman sitting in my own house drinking of my own rum! Here you comes and tells me of it plain; and here I let him give us all the slip before my blessed deadlights! Now, Hawkins, you do me justice with the cap’n. You’re a lad, you are, but you’re as smart as paint. I see that when you first come in. Now, here it is: what could I do, with this old timber I hobble on? When I was an master mariner I’d have come up alongside of him, hand over hand, and broached him to in a brace of old shakes, I would; but now…»
And then, all of a sudden, he stopped, and his jaw dropped as though he had remembered something.
«The score!» he burst out. «Three goes o’ rum! Why, shiver my timbers, if I hadn’t forgotten my score!»
And falling on a bench, he laughed until the tears ran down his cheeks. I could not help joining, and we laughed together, peal after peal, until the tavern rang again.
«Why, what a precious old sea-calf I am!» he said at last, wiping his cheeks. «You and me should get on well, Hawkins, for I’ll take my davy I should be rated ship’s boy. But come now, stand by to go about. This won’t do. Dooty is dooty, messmates. I’ll put on my old cockerel hat, and step along of you to Cap’n Trelawney, and report this here affair. For mind you, it’s serious, young Hawkins; and neither you nor me’s come out of it with what I should make so bold as to call credit. Nor you neither, says you; not smart – none of the pair of us smart. But dash my buttons! That was a good un about my score!»
And he began to laugh again, and that so heartily, that though I did not see the joke as he did, I was again obliged to join him in his mirth.
On our little walk along the quays, he made himself the most interesting companion, telling me about the different ships that we passed by, their rig, tonnage, and nationality, explaining the work that was going forward – how one was discharging, another taking in cargo, and a third making ready for sea – and every now and then telling me some little anecdote of ships or seamen or repeating a nautical phrase till I had learned it perfectly. I began to see that here was one of the best of possible shipmates.
When we got to the inn, the squire and Dr. Livesey were seated together, finishing a quart of ale with a toast in it, before they should go aboard the schooner on a visit of inspection.
Long John told the story from first to last, with a great deal of spirit and the most perfect truth. «That was how it were, now, weren’t it, Hawkins?» he would say, now and again, and I could always bear him entirely out.
The two gentlemen regretted that Black Dog had got away, but we all agreed there was nothing to be done, and after he had been complimented, Long John took up his crutch and departed.
«All hands aboard by four this afternoon», shouted the squire after him.
«Aye, aye, sir», cried the cook, in the passage.
«Well, squire», said Dr. Livesey, «I don’t put much faith in your discoveries, as a general thing; but I will say this, John Silver suits me».
«The man’s a perfect trump», declared the squire.
«And now», added the doctor, «Jim may come on board with us, may he not?»
«To be sure he may», says squire. «Take your hat, Hawkins, and we’ll see the ship».
8
Пiд вивiскою «Пiдзорна труба»
Коли я поснiдав, сквайр дав менi записку, адресовану Джоновi Сiльверу в «Пiдзорну Трубу», i сказав менi, що я легко знайду це мiсце, якщо йтиму вздовж докiв i шукатиму маленьку таверну з великою мiдною пiдзорною трубою над вивiскою. Я вирушив негайно, радiючи нагодi побачити ще раз кораблi й матросiв. Я протискався крiзь велику юрбу людей, якi штовхалися мiж фургонiв i пакiв з крамом, бо в доках у цей час був саме розпал роботи. Нарештi я розшукав потрiбну менi таверну.
Вона була маленька, але досить затишна: вивiска недавно пофарбована, на вiкнах акуратнi червонi фiранки, пiдлога старанно посипана пiском. Таверна була на розi. Обое дверей були розчиненi навстiж, i тому у просторiй кiмнатi з низькою стелею було досить свiтла, незважаючи на хмари тютюнового диму.
За столиками сидiли здебiльшого моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер у дверях, не наважуючись увiйти.
Поки я стояв, з боковоi кiмнати вийшов чоловiк, i з першого ж погляду я зрозумiв, що то Довгий Джон. Лiва нога була в нього вiдтята по саме стегно. Пiд лiвою пахвою вiн тримав милицю i орудував нею з дивовижною спритнiстю, пiдстрибуючи, мов птах, на кожному кроцi. Був вiн дуже високий i мiцний, з широким, наче окiст, пласким i блiдим, але розумним i веселим обличчям. Йому, здавалося, було дуже весело. Насвистуючи, скакав вiн помiж столиками, жартував i злегка ляскав по плечах найулюбленiших своiх гостей.
Правду вам сказати, пiсля перших же слiв про Довгого Джона в листi сквайра Трiлонi я потайки боявся, що це той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Але одного погляду на цього чоловiка було досить, щоб розвiялися всi моi пiдозри. Я бачив капiтана, бачив Чорного Пса, бачив слiпого П’ю i гадав, що вже знаю, як виглядае пiрат. Нi, морський розбiйник не такий, як цей охайний i привiтний господар.
Нарештi я зiбрався з духом, переступив через порiг i пiшов до Сiльвера, що стояв, спираючись на милицю, i розмовляв з якимсь вiдвiдувачем.
– Мiстер Сiльвер, сер? – спитав я, подаючи йому записку.
– Так, хлопчику мiй, – вiдгукнувся вiн. – Мене звуть Сiльвером. А ти хто такий?
Побачивши лист вiд сквайра, вiн страшенно заметушився.
– Ого-го! – на весь голос проказав вiн, подаючи менi руку. – Розумiю, розумiю! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.
І вiн затиснув мою руку в своiй широкiй, мiцнiй долонi.
Раптом якийсь вiдвiдувач у вiддаленому кутку швидко пiдвiвся з мiсця i кинувся до дверей. Дверi були бiля нього, й вiн миттю опинився на вулицi. Але я звернув увагу на його поквапливiсть i з першого ж погляду впiзнав його. Це був той самий чоловiк з лискучим обличчям, без двох пальцiв на руцi, що перший приходив до капiтана в корчму «Адмiрал Бенбоу».
– Гей, – закричав я, – тримайте його! Це Чорний Пес!
– Плював я, хто вiн такий, – вiдгукнувся Сiльвер. – Але вiн не заплатив менi за випивку. Гаррi, бiжи i схопи його!
Один з тих, що сидiли бiля дверей, негайно схопився з мiсця i побiг наздоганяти втiкача.
– Коли б вiн був навiть адмiрал Гок, я й тодi змусив би його платити! – кричав Сiльвер.
Потiм, раптом вiдпустивши мою руку, спитав:
– То як його звуть? Ти сказав, Чорний… як далi?
– Пес, сер! – вiдповiв я. – Хiба мiстер Трiлонi не розказував вам про пiратiв? Це один з тих, що на нас напали.
– Що?! – заревiв Сiльвер. – У моему домi! Бене, бiжи на допомогу Гаррi. То це один з тих негiдникiв?.. Це ти пив з ним, Моргане? А йди-но сюди.
Чоловiк, якого вiн назвав Морганом, – старий, сивий моряк, з обличчям, неначе виточеним з червоного дерева, – покiрливо вийшов наперед, жуючи тютюн.
– Ну, Моргане, – суворо спитав Довгий Джон, – ти бачив коли-небудь цього Чорного… як там його… Чорного Пса?
– Нiколи, сер, – вiдповiв Морган, уклонившись.
– І навiть не чув його iменi?
– Не чув.
– Слово честi, Томе Морган, це твое щастя! – вигукнув корчмар. – Якщо ти плутатимешся з такою наволоччю, ноги твоеi бiльше не буде в моему домi. Запам’ятай це. А про що ж вiн з тобою говорив?
– Не пригадую точно, сер, – вiдповiв Морган.
– А що в тебе на плечах – голова чи пивний казан? – закричав Довгий Джон. – Чули? Вiн не пригадуе точно! Може, ти не пригадуеш точно, з ким навiть розмовляв, га? Ну, говори, про що ви там базiкали – про подорожi, про капiтанiв, про кораблi? Викладай! Про що ви базiкали?
– Ми гомонiли про кiлювання, – вiдповiв Морган.
– Про кiлювання, кажеш? Дуже пiдходяща штука, особливо для тебе. Ну гаразд, вiдчалюй на свое мiсце, Томе…
Коли Морган знову сiв за свiй столик, Сiльвер таемничо нахилився до мого вуха i конфiденцiйно прошепотiв:
– Чесний чолов’яга цей Том Морган, тiльки страшенно дурний. А тепер, – сказав вiн уже голосно, – пригадаймо… Чорний Пес… Нi, не знаю такого iменi. І все-таки я десь бачив цього негiдника. Ага!.. Вiн, здаеться, частенько заходив сюди зi слiпим жебраком.
– Так, так, це був вiн! – вигукнув я. – Я знав i того слiпого. Його звали П’ю.
– Правильно! – вигукнув Сiльвер, на цей раз дуже схвильований. – П’ю! Саме так його i звали. На вигляд вiн був справжнiм пройдисвiтом! Якщо ми тепер спiймаемо цього Чорного Пса, ото буде радiсть для капiтана Трiлонi! У Бена добрi ноги. Небагато морякiв бiгають краще за Бена. Вiд нього вiн не втече, от повiр менi. Що вiн тут базiкав про кiлювання? Я його самого протягну пiд кiлем…
Вигукуючи цi фрази, Сiльвер без упину стрибав по тавернi на своiй милицi, вдаряв по столах долонею i виявляв таке обурення, що, мабуть, переконав би в своiй щиростi найнедовiрливiшого суддю чи полiцая.
Моi пiдозри виникли знову, коли я побачив Чорного Пса у «Пiдзорнiй Трубi», а тому я пильно стежив за кухарем. Та вiн був занадто розумний, винахiдливий i спритний, як на мене.
Отже, коли обидва посланцi повернулися захеканi й оголосили, що загубили слiди Чорного Пса в юрбi, а господар корчми страшенно вилаяв iх, – я вже сам готовий був ручитися за непричетнiсть Довгого Джона Сiльвера до пiратiв.
– Послухай, Гокiнсе, – сказав вiн, – для мене ця iсторiя може скiнчитися дуже погано. Ну що подумае про мене капiтан Трiлонi? Цей клятий бандит сидiв у моему власному домi i пив мiй ром! А потiм приходиш ти i кажеш менi, що вiн з розбiйницькоi зграi. І все-таки вiн втiкае в мене прямо з-пiд рук. Ти, Гокiнсе, повинен пiдтримати мене перед капiтаном Трiлонi. Ти молодий, але тебе не проведеш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, як тiльки ти увiйшов сюди. Ну сам подумай: що мiг зробити я, калiка на дерев’янцi? Коли б я був на конi, як колись, вiн би вiд мене не втiк, я б йому показав!.. Але тепер…
Та раптом вiн замовк i широко розкрив рота, нiби щось пригадавши.
– А грошi?! – прогримiв вiн. – За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсiм забув про грошi!
І, впавши на лаву, вiн почав так реготати, що з очей в нього потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не змiг утриматися вiд смiху, i ми обидва зареготали на всю корчму.
– Ну й тюлень же я! – сказав вiн нарештi, витираючи щоки. – З нас, бачу, вийде добра парочка, Гокiнсе. Адже я й зараз юнга в душi. А проте, треба йти. Обов’язок е обов’язок, браття. Я тiльки надiну свого старого трикутного капелюха, i ми пiдемо разом до капiтана Трiлонi доповiсти йому про цю приключку. А справа ця серйозна, Гокiнсе. І, треба визнати, вона не робить особливоi честi нi тобi, нi менi. Так, так. Нi тобi, нi менi. Обидва ми дали маху. Але, чорти б його вхопили, як здорово вiн пiддурив мене з цими грошима!
І вiн знову зареготав так щиро, що хоч я i не розумiв, з чого тут, власне, смiятися, але мимоволi приеднався до нього.
Ми пiшли вздовж набережноi, i скоро я переконався, що Сiльвер дуже цiкавий спiвбесiдник. Про кожен корабель, повз який ми проходили, вiн розповiдав безлiч цiкавих менi речей: як зроблено його вiтрила, скiльки вiн може взяти вантажу, з якоi краiни прибув. Вiн пояснював менi, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажуеться, друге, навпаки, – вантажать, а он те, трете, вже готуеться до вiдплиття. Мову свою вiн пересипав бувальщинами та моряцькими слiвцями, якi повторював по кiлька разiв, щоб я iх добре запам’ятав. І я справдi почав розумiти, що Сiльвер – один iз найкращих товаришiв у плаваннi.
