скачать книгу бесплатно
ПИСЬМЕННИКИ ТА ПРОВІДНІ ШЕВЧЕНКОЗНАВЦІ ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА
СВІТОВА ВЕЛИЧ НАЙБІЛЬШОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА
Доповiдь академiка О. І. Бiлецького на сесii Загальних зборiв Академii наук УРСР 6 березня 1961 р
Протягом ста рокiв, що минули з дня смертi нашого великого поета, постать його безмiрно зростала й пiдноситься тепер на цiлий свiт.
Це не значить, що вивiтрилася в Шевченка украiнська специфiка. Нi! Вiн був, е i навiки залишиться украiнським поетом, як Гомер – старогрецьким, Данте – iталiйським, Пушкiн – росiйським. Це значить тiльки, що розумiння народами свiту поезiй Шевченка значно поглибилося. Так поглибилася й наша свiдомiсть, наше розумiння тоi iсторичноi ролi, яку украiнський народ разом з братнiм росiйським та iншими народами Радянського Союзу i слов’янських демократiй виконуе в процесi докорiнного перетворення людського суспiльства.
Як це не дивно – проти iдеi всесвiтнього значення Шевченка – виступали неодноразово украiнськi буржуазнi нацiоналiсти. Претендуючи на звання «представникiв» украiнського народу, а насправдi бувши лютими його ворогами, вони намагалися вiдгородити Шевченка вiд усiх iнших народiв, зробити з нього якесь «святая святих», куди, крiм них, нiкому iншому немае доступу.
Академiк О. І. Бiлецький про справжнiй змiст сентенцiй вiдносно «окремоi украiнськоi душi»
Ось, наприклад, що писав один з зарубiжних авторитетiв (професор С. Смаль-Стоцький). «…Думи Шевченковi, що зародилися й виросли з того специфiчного украiнського лиха, такi специфiчно украiнськi, такi наскрiзь оригiнальнi, що iм нiде анi взору, анi пари не найти. Шевченко черпав iх iз самого дна украiнськоi душi, а та украiнська душа в спiльнiм iсторичнiм життi украiнського народу довгi вiки, вiд Святослава аж до Шевченка, вмiла на основi традицiй поколiнь сформувати свою одну народну думку, одну релiгiю, своi специфiчнi побажання, своi найвищi етичнi, культурнi та полiтичнi iдеали – вiдмiннi вiд iнших i тiльки iй питомi».
Навряд чи треба спростовувати це твердження. По-перше, чи можемо ми уявити собi якусь «украiнську душу», незмiнну вiд Святослава до Шевченка? Ми не заперечуемо iдеi нацiонального характеру, але цей характер в нашiй уявi не е чимось незмiнним протягом багатьох столiть. А по-друге, жодна нацiональнiсть не живе i не зростае в цiлковитiй iзольованостi вiд iнших народiв, i не бувае якоюсь «рiччю в собi», якiй «нiде анi взору, анi пари не найти». А коли б це було – вона справдi була б позбавлена свiтовоi цiнностi.
Наскiльки розумнiше писав росiйський критик Добролюбов у вiдомому вiдзивi на вихiд «Кобзаря»: твори Шевченка, «будучи народно-украинскими, понятны и близки, однако, каждому, кто не извратил в себе лучшие человеческие инстинкты»[91 - Н. А. Добролюбов. Собрание сочинений: в 3 т. Т. 3. М., 1952. С. 543.].
Наукове розумiння провiдних iдей у творчостi Шевченка
Тi ж самi украiнськi нацiоналiсти аж до наших днiв намагаються довести, що «основне (а мабуть, i едине) в Шевченковi – iдея боротьби за визволення i незалежнiсть украiнськоi нацii. Проте, досить прочитати Шевченка, щоб побачити, що це не основне в його творчостi, коли брати всю творчiсть в ii повному обсязi.
Взагалi треба дуже обережно ставитись до основних iдей будь-якого поета. Поет – людина, що розвиваеться, змiнюеться, зростае. І на прикладi Шевченка це легко бачити.
Шевченко починав з iдеi Украiни, як чогось нацiонально окремого вiд iнших народiв. Шевченко прийшов до визнання едностi iнтересiв усiх поневолених мас. На перших кроках творчостi муза його була звернена до минулого:
Було колись добре жити
На тiй Украiнi…
Було колись – панували,
Та бiльше не будем…
У Киевi на Подолi
Братерськая наша воля
Без холопа i без пана
Сама собi у жупанi
Розвернулася весела…
На початку своеi творчостi Шевченко ще не усвiдомлював iдеi класовоi боротьби. Навiть у «Гайдамаках» вiн вважав, що шляхта i хлопи по сутi «того ж батька дiти». Проте неправомочнiсть цiеi думки згодом стала для нього ясною. Свiт розколовся для нього на два табори. З одного боку – пани, незалежно вiд iх нацiонального походження, пани —
В серебрi та златi!
Мов кабани годованi —
Пикатi, пузатi!..
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське смiття —
а з другого, – жертви iх свавiлля – трудовий люд, i не лише украiнський i росiйський, а всi народи – «кайданами кутi».
Творчiсть народного поета – вагомий чинник свiтовоi культури
Був час, коли критики Шевченка пiдкреслювали як найвищу якiсть, що вiн «поет iз народу», позбавлений будь-якоi систематичноi освiти, вiдiрваний вiд досягнень свiтовоi культури.
Добре заперечував цi думки ще Анатолiй Васильович Луначарський.
«Писатель из народа, – каже вiн, – это значит самоучка, талант сырой, самородок, которому нужно многое прощать. Шевченко в сущности не был таким писателем, – он, как и Горький, далеко поднялся над своей средой и мог сделать честь любому обществу интеллигентов не только по своему таланту и этическому облику, но и по своей образованности»[92 - А. В. Луначарский. Шандор Петефи // В кн.: Статьи о литературе. М., 1957. С. 604 – 605.].
Тепер можна сказати, що легенду про Шевченка як суто селянського поета цiлком розвiяно. Багато чого дала Шевченковi усна творчiсть рiдного народу. Проте був вiн не лише ii учнем, натхненним на зразок давнього Гомера, що обробляв народний матерiал, створюваний його безiменними попередниками. Вiн вийшов з села крiпаком, але його муза не була убога, селянська, крiпацька, як доводили часом критики буржуазноi доби.
Натхненна творчiсть Шевченка – дзеркало його життя
Зупинимось – щоб рiшуче цьому заперечити – лише на одному моментi життя i творчостi Шевченка. Це 1856 рiк.
Ось далека околиця iмперськоi Росii ХІХ ст. Не дуже висока гора, якась церква, казарми, гауптвахта, шпиталь, будинок коменданта – все це за ранжиром пофарбовано в казенний жовтий колiр. Внизу пiд горою – вiрменськi крамнички, шинок. З заходу – сумне, то темно-зелене, то сiро-жовте Каспiйське море. Пiсок i камiння. Нi трави, нi деревця. Влiтку спека i курява, взимку холод. Бiльшу частину року вiе холодний норд-ост. Життя – солдатська муштра, офiцерське картярство, горiлка. Жодних книг i газет, крiм офiцiйноi вiйськовоi газети «Русский инвалид».
Ось тут, у Новопетровському фортi, мiж 25 сiчня i 4 жовтня 1856 р., засланий в солдати Шевченко писав велику повiсть «Художник». Писав, може, для того, щоб, вiдiрвавшись вiд навколишньоi дiйсностi, пережити ще раз у мрii першi роки своеi недовгоi волi.
Перед його очима поставали стрункi вулицi i проспекти Петербурга, розкiшнi зали Академii художеств, гранiтна набережна Неви, магазини, музеi, театри. З якою жадобою збирались тепер найменшi крихти спогадiв i яку безлiч iх зберегла його дивовижна пам’ять! І якi багатi спогади цi о?бразами свiтовоi культури, мистецтва, науки, живопису, поезii, музики!
Чи мiг би хоч туманно уявити собi ротний ефрейтор – один iз тих, хто затиснув поета «в кулак… без всякого милосердя», – що живе, що таiться пiд крутим i впертим лобом, в обстриженiй по-солдатському головi «нi до чого не придатного» рядового Тараса Шевченка, якого, як здавалося ефрейторовi, вiн може роздушити, як ту «вошу мiж ногтями».
У скарбницi поета – кращi досягнення свiтовоi культури
Образи декоративних скульптур Торвальдсена, iдеали людськоi краси, втiленi в скульптурах Аполлона Бельведерського, Венери Медицейськоi, Геркулеса Фарнезького, багатство життевоi сили Рубенса, гостре вiдчуття життя й побуту голландських жанристiв, iдеальнi люди художникiв iталiйського Ренесансу, тонка психологiя портретiв Ван-Дейка, ефектна трагедiя «Останнього дня Помпеi», музика Глинки, Бетховена, Моцарта, Мейербера, Обера, Беллiнi, танець Тальонi, гра Каратигiна, а поряд з цим враження вiд лiтератури й поезii, вiд свiту найрiзноманiтнiших книг, починаючи вiд «Анахарсиса» Бартелемi i «Історii занепаду i зруйнування Римськоi iмперii» Гiббона, вiд життеписiв iталiйських художникiв Вазарi i паралельних бiографiй Плутарха i продовжуючи Пушкiним, Гоголем, Жуковським, iншими росiйськими письменниками, Гете, Шiллером, «Робiнзоном» Дефо i «Клариссою» Рiчардсона, романами Гольдсмiта, Вальтера Скотта, Дiккенса… Ось який величезний, неприглушений десятилiтнiм засланням, «з забороною писати i малювати», з труднощами дiстати друковану книжку – ось який надзвичайно багатий свiт все ще живе у свiдомостi поета.
У людини вiдiбрано все: батькiвщину, волю, друзiв, близьких. Вiдiбрано всяку можливiсть творити. Зроблено все, щоб убити в ньому живу душу.
Але того, що увiбрав у себе колись його генiй, що вклав вiн у скарбницю пам’ятi, – цього не могли вiдiбрати нi «неудобозабываемый Тормоз» – цар Микола, нi жандарми ІІІ вiддiлу, нi оренбурзькi генерал-губернатори, нi новопетровськi чи iншi унтери, фельдфебелi та ефрейтори.
І наскiльки ця нещасна людина, яка сама себе називае «нищим в полном смысле слова», щасливiша i багатша не лише за тих, хто ii оточуе, але й за тих, хто править усiею страшною тюрмою, що простяглася вiд «финских хладных скал до пламенной Колхиды», – миколаiвською Росiею.
Все це взято з повiстi «Художник». Ця повiсть – не автобiографiя Шевченка. Проте це – один з небагатьох, на жаль, документiв, якi дозволяють нам скласти уявлення про величезну естетичну культуру великого украiнського поета-революцiонера. Досить цiеi повiстi, щоб переконатись, як широко був Шевченко обiзнаний з свiтовою культурою. Рiвень освiти, як знаемо, не визначаеться лише дипломом про закiнчення якоiсь школи. До речi, Шевченко мав такий диплом з Академii художеств. Але суть не в цьому.
Як оцiнювали творчiсть Шевченка його сучасники й наступники
Шевченко не стояв осторонь загального культурного руху, був широко обiзнаний у свiтовiй культурi. Але цей факт, зрозумiло, ще не визначае його мiсця в нiй, не визначае його свiтового значення. Як же нам визначити це мiсце? Звичайний шлях – це визначення слави Шевченка поза межами Украiни та його впливу на iншi лiтератури. Це шлях збирання фактiв. Вже нагромаджено iх багато. Щодо росiйськоi культури – вони найбiльш вiдомi. Вiд Чернишевського i Добролюбова, вiд Горького до Луначарського твори Шевченка високо оцiнювались, широко розходилися серед передових верств росiйських читачiв. Представники найрiзноманiтнiших течiй i напрямкiв у росiйськiй лiтературi тягнулися до Шевченка: Некрасов i Аполлон Майков присвячували його долi окремi своi поезii. Плещеев, Курочкiн, Мей та iншi перекладали його твори. Тургенев, Полонський, Лесков писали про зустрiчi з ним. Лев Толстой з захопленням читав i перечитував «Наймичку» Шевченка. Ще збiльшилася кiлькiсть росiйських дослiджень, перекладiв, звертань до Шевченка за нашоi, радянськоi доби.
Свiтове визнання творчостi Тараса Шевченка
Ми знаемо, яке значення мала творчiсть Шевченка для дiячiв захiдного та пiвденного слов’янства – полякiв, чехiв, словакiв, болгар, хорватiв, знаемо, як шанують Шевченка нашi слов’янськi земляки, прогресивнi украiнцi Канади; знаемо, що Шевченка перекладали i перекладають на всi мови народiв Європи, на багато мов народiв Азii, Африки, що на ювiлейну дату Шевченка вiдгукнулись на всiх широтах, на всiй земнiй кулi.
Ця слава почалась ще з другоi половини ХІХ ст. В Англii Шевченка зiставляли з Бернсом, в колишнiй Нiмеччинi – з Бюргером, поетом доби «Sturm und Drang» у i навiть з швейцарсько-нiмецьким побутописцем селянства Єремiею Готгфельфом; англiець Морфiл називав Шевченка одним з тих дiтей сонця, в яких кров е вогнем; шведський критик Альфред Єнсен в монографii, вiдомiй в украiнському перекладi, стверджуе, що Шевченкова боротьба проти крiпацтва е боротьба, яка мае iнтернацiональне значення, що ця боротьба проти всякого соцiального, релiгiйного i полiтичного утиску ушляхетнюе його поезiю, надае iй через свою справдi гуманiстичну iдейнiсть унiверсального значення. Французи, починаючи з 70-х рокiв вiд Дюрана, пiдносили Шевченка як спiвця соцiального протесту i виразника революцiйних iдей.
Одним словом, з усiх наших поетiв Шевченко найбiльш вiдомий у рiзних краiнах Європи та поза межами Європи. Про це можна було б скласти окрему доповiдь, дати багато iмен, фактiв i цитат.
Про рiзницю мiж свiтовою славою та свiтовим значенням
Але чи можемо ми лише цим вiдзначити свiтове значення Шевченка? Нi, це тiльки одна сторона справи. Свiтова слава Шевченка i свiтове значення Шевченковоi творчостi – це не тотожнi поняття.
Свiтову популярнiсть у свiй час хто тiльки не мав! Була вона, наприклад, а може, i тепер е, в Дюма-батька, автора «Монте-Крiсто» та iсторичних романiв, або Конан-Дойля, автора «Пригод Шерлока Холмса». Популярнiсть така ще не визначае об’ективноi цiнностi. Щоб визначити цю об’ективну цiннiсть, треба зробити щось iнше. Не тiльки пiдiбрати вiдгуки, вiдомостi про переклади, про видання. Треба зважити Шевченка на терезах iсторii.
Обличчя епохи, в якiй творив Шевченко
І тут слово належить iсториковi лiтератури. Спробуемо подивитись на Шевченка саме в iсторичних рамках. Для Шевченка цi iсторичнi рамки – кiнець 30-х – початок 60-х рокiв. Обличчя епохи нам в загальних рисах вiдоме. В Захiднiй Європi це час переможного наступу капiталiзму, який руйнуе так званий «Священний союз»; це час, який у Францii пiсля Липневоi революцii приводить до звiльнення краiни вiд решток старого ладу i перетворюе ii на форму цензовоi парламентськоi монархii, монархii, яку з свого боку весь час розхитуе знизу невпинний рух пролетарськоi маси. У 1848 р. цей рух у Францii досягае сили новоi, Лютневоi революцii, в якiй бере безпосередню участь пролетарiат, кiнець кiнцем переможений буржуазiею, як придушенi були революцiйнi вибухи у Нiмеччинi, Італii, Австро-Угорщинi.
У Францii ця епоха висунула низку поетiв. Ще напередоднi Липневоi революцii прославився Беранже. Виразником розпачу, що був викликаний невдачею Липневоi революцii, став Барб’е. Обидва поети були вiдомi Шевченковi в росiйських перекладах, якi вiн читав, повертаючись з свого заслання. В Нiмеччинi цi подii вiдбилися в творчостi Гейне.
Росiя першоi половини ХІХ столiття
У межах Росiйськоi iмперii пiсля декабристiв нiбито все спокiйно. «Од молдованина до фiна на всiх язиках все мовчить, бо благоденствуе!»
Здаеться, все закуто в залiзнi негнучкi форми, виготовленi за казенними зразками. Проте з кожним днем державний корабель усе бiльш хитаеться. Іде наступ капiталiзму. Неминуча лiквiдацiя феодального господарства з дня на день вiдчуваеться все гострiше. Уряд Миколи І намагаеться затримати цей процес, якось його полегшити. Проте зупинити хiд iсторii неможливо. Можна розгромити «змову iдей», як називали справу петрашевцiв, можна заарештувати учасникiв Кирило-Мефодiiвства, але не щастить покласти кiнець селянським повстанням, число яких з 1825 по 1854 катастрофiчно для влади зростае рiк у рiк.
Лютувала цензура, заборонялися журнали, але ненадрукований лист Белiнського до Гоголя набув великого поширення. Лермонтова вислали на Кавказ. Полежаева вiддали в солдати, вислали Салтикова, репресували навiть Тургенева, але опозицiйний i революцiйний рух зростав, i царювання Миколи І скiнчилося цiлковитим крахом.
Ось у загальних рисах те iсторичне тло, на якому вимальовуеться постать Шевченка, його сучасникiв, французьких поетiв Липневоi та Лютневоi революцiй – Беранже та Барб’е, Гейне i частини англiйських поетiв, Белiнського та iнших передових росiйських письменникiв – представникiв так званоi натуральноi школи, Некрасова, який тiльки починае свою дiяльнiсть революцiйного поета, Кольцова, чиi твори вийшли з передмовою Белiнського в 1846 р., Нiкiтiна, що видав своi поезii у тому ж 1856 р., коли вийшла перша книжка Огарьова, не кажучи про Герцена та iнших письменникiв 40-х рокiв.
Академiк Бiлецький про мiсце Шевченка в лiтературному процесi
З 1847 р. Шевченка iзольовано вiд культурного життя. Про культурне життя Росii, Украiни та Заходу вiн був поiнформований лише випадково. Вiн перебував поза життям, поза межами культурного свiту, як античний Прометей, прикутий до скелi. Йому категорично заборонено писати.
Проте вiн писав. Вiн iснував, хоч i невiдомий у лiтературному процесi.
Яке ж було його мiсце в цьому процесi?
Спробуемо його порiвняти хоч би з зарубiжними поетами селянства та дрiбнобуржуазноi демократii. Вiн сам дав привiд для такого порiвняння своiм посиланням на славетного шотландського поета Роберта Бернса (який помер ще 1816 р.). Вiн називае Бернса «поетом великим i народним»[93 - Див. І. П. Симоненко. Поезiя Роберта Бернса. К., 1962.]. Проте Бернс – виразник сподiвань простого чесного релiгiйного фермера, прихильника «партii порядку», яка, за його висловом, спiвае гiмн «за короля, не забуваючи при цьому й народу». Шевченко не проспiвав би гiмна й гетьмановi[94 - Здаеться, в цьому випадку Олександр Іванович Бiлецький, незаперечний класик украiнського лiтературознавства, дещо захоплюеться. Адже невипадково Шевченко послався на народного поета Шотландii у розквiтi свого революцiйного таланту в 1847 роцi у передмовi до нездiйс неного видання «Кобзаря»: «А Борнц усе-таки поет народний i великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потiм московщина». (Тарас Шевченко. Зiбрання творiв: у 6 т. Т. 5. С. 208). Пiзнiше видання Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка так характеризуе Роберта Бернса: «Реалiстично змальовував нестерпнi умови життя шотландського селянства, таврував правлячу верхiвку краiни i духiвництво, закликав до боротьби за свободу i незалежнiсть, за справедливий соцiальний лад. Багатьма своiми рисами, зокрема палким патрiотизмом, любов’ю до знедоленого народу i зненавистю до його гнобителiв, непохитною вiрою в свiтле майбутне батькiвщини, а також глибокою народнiстю i бунтiвною силою твори Бернса спiвзвучнi полум’янiй поезii Шевченка… Полемiзуючи з реакцiйними тлумаченнями народностi й вiдстоюючи можливiсть i необхiднiсть створення високохудожнiх поетичних творiв про життя простого народу народною мовою, Шевченко посилався на приклад Бернса, називаючи його поетом великим i народним» (Шевченкiвський словник. Т. 1. С. 64).].
Шевченко i метри захiдноевропейськоi лiтератури
Є щось спiльне мiж Шевченком i Беранже. Про вплив тут не йдеться. Шевченко з захопленням читав Беранже у перекладi Курочкiна, повертаючись iз заслання 1858 р. Але Шевченковi був зовсiм чужий анакреонтизм[95 - Анакреонтическая поэзия – лёгкая жизнерадостная лирика, распространённая в европейских литературах Просвещения и Возрождения… Образцом анакреонтической поэзии служил позднегреческий сборник стихов «Анакреонтика», созданных в подражание Анакреонту, и позднее ошибочно ему приписанных. Свободомыслие, жизнелюбие, беспечность, а иногда и политическое вольнодумство, земные радости, вино, любовь – основные темы анакреонтической поэзии. Анакреонтические стихи в России писали – М. В. Ломоносов, Г. Р. Державин, К. Н. Батюшков, А. С. Пушкин и другие; во Франции – поэты «Плеяды», А. Шенье, Вольтер, Э. Д. Парни, П. Ж. Беранже и другие; в Германии – Глейм, Г. Э. Лессинг (Краткая литературная энциклопедия, Т. 1. Стб. 193).] i епiкуреiзм Беранже. Матерiалiсту Шевченковi була чужою вiра Беранже в силу iдей, уявлення волi як абстрактного «блага», а не реального наслiдку класовоi боротьби, що пов’язана неминуче з насильством. Зiставимо глузування Беранже з церкви та ii служителiв з шевченкiвською постiйною боротьбою з богом, ставлення Беранже до дворянства, до маркiза де Караба та iнших емiгрантських кiл з шевченкiвським ставленням до панiв – i ми побачимо величезну рiзницю. Там – глузування, iронiя; тут, у Шевченка, – лютий гнiв, зненависть. Там, у Беранже, – благодушнi мрii про майбутне цiлковите визволення невiльникiв класового суспiльства. Там як iдеал la Sainte alliance des peuples – священна спiлка народiв, мир, який сходить на землю, сiючи золото, квiти, колосся, закликаючи народiв простягнути один до одного руки: тут – «вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров’ю волю окропiте…»
Нi, не таким здаеться Беранже, завжди готовий до згоди, завжди прагнучий до переходу в коло iнтимнiших переживань, поруч з Шевченком, який не глузуе, а картае, кличе не до того, щоб «вiдремонтувати старий свiт» та зробити його зручнiшим для життя, а щоб знищити всю громадську будiвлю – таку, якою вона була за його часiв, i на ii руiнах побудувати нове життя – оновлену землю, де «врага не буде, супостата, а буде син, i буде мати, i будуть люди на землi».
Шевченко й англiйськi поети
Це щодо Бернса i Беранже. В 30 – 40-вi роки у Францii, Нiмеччинi, Англii виступила цiла низка поетiв iз народу, поетiв-ремiсникiв, поетiв незаможного селянства. Ще до Шевченка захiдноевропейська поезiя висунула таких поетiв-протестантiв, як Байрон i Шеллi.
Шеллi, як i Шевченко, повний пристрасного протесту проти тиранii, проти визиску, проти церкви. Проте сама форма поезii Шеллi з ii символами та алегорiями, з ii абстрактнiстю – дуже далека вiд конкретноi, суто реалiстичноi поезii Шевченка.
Багато було на Заходi i до Шевченка, i за часiв Шевченка поетiв, що обстоювали iнтереси трудящих верств. Проте бiльшiсть цих поетiв закликала пануючi класи до спiвчуття, до жалощiв, i нiхто з них, нi поети-чартисти, нi французькi поети Липневоi революцii, нi Беранже, нi Бернс не пiдносилися до такого гнiвного, вогненного, пристрасного протесту проти iснуючого ладу, проти ладу, заснованого на визиску людини людиною, як Шевченко.
Тарас Шевченко i Генрiх Гейне
Автора «Кобзаря» порiвнювали з славетним нiмецьким поетом Гейне. Чи знав Шевченко Гейне, чи не знав – це для нас тепер не цiкаво. Як i Шевченко, Гейне був непримиренний борець проти деспотизму, релiгii, попiвства i всiх чорних сил реакцii. Бували спроби порiвнювати, наприклад, «Сон» Шевченка з вiдомою сатирою «Нiмеччина. Зимова казка» Гейне. Ми шануемо автора цiеi казки («Das Deutschland»), ми цiнуемо ii глузливу iронiю. У нас нема сумнiву, що вона свого часу мала великий вплив, а частково зберегла його й до наших часiв. Але чи можна правомiрно порiвняти ii з насиченою лютим гнiвом i драматичним сарказмом сатирою Шевченка «Сон»?
Гейне виступав як представник радикальноi нiмецькоi дрiбнобуржуазноi демократii. Шевченко – як представник багатомiльйонних мас трудящого люду. Гейне вiдобразив радикальнi настроi вiдносно невеликого прошарку. Шевченко вiдобразив палкий протест народу, який, як i вiн сам, карався, мучився, але не каявся i наполегливо боровся, хоч поки що зазнавав лише поразок. Проте жодного компромiсу, жодного розчарування, жодного песимiзму, нiчого подiбного до тих нот, що звучать у Гейне, наприклад, в його «Мандруючих щурах» або у вiдомих рядках передмови до книжки «Лютецiя». Незламна вiра: «… Буде правда мiж людьми? Повинна буть, бо сонце стане i осквернену землю спалить».
Тарас Шевченко i Шандор Петефi
Найбiльше спiвзвучного у Шевченка з поетом угорського революцiйного руху Шандором Петефi. Як вказуе перекладач творiв Петефi украiнською мовою наш вiдомий поет Леонiд Первомайський, «з Шевченком його (Петефi – О. Б.) зближують не лише революцiйно-демократичнi iдеали, але i в однаковiй мiрi для обох властиве чуття народностi, що виявляеться не лише в мовi та образнiй структурi iхньоi творчостi, а й у глибокому розумiннi народного життя; в безмежнiй любовi до свого народу; в рiшучому пов’язаннi своеi особистоi долi з долею народу; в надзвичайнiй життевiй та творчiй послiдовностi. Але мiж Петефi та Шевченком е також i рiзниця, зумовлена суспiльними обставинами, в яких проходила дiяльнiсть обох генiальних поетiв. «В той… час, як Петефi зi зброею в руках боровся в лавах угорського революцiйного вiйська… засуджений за своi революцiйнi прагнення Шевченко блукав на засланнi в Оренбурзьких степах»[96 - Л. Первомайський. Шандор Петефi (Нотатки перекладача). В книзi: Ш. Петефi. Поезii. К., 1958. С. 32 – 34.]. Революцiйна спрямованiсть не заважала Петефi писати поезii про особисте кохання, створювати чудовi лiтературнi мiнiатюри про природу, в яких так яскраво вiдобразилася душа молодого поета, що загинув пiсля 26 рокiв життя, промайнувши блискавкою на небi свiтовоi поезii, – якраз у часи, коли полум’я Шевченковоi творчостi розпалювалося все яскравiше.
Генiальний виразник одвiчних прагнень народiв Росii
В iсторii свiтовоi лiтератури першоi половини ХІХ ст. Шевченко, мабуть, единий поет, який цiлком зосередився на iдеi визволення трудящих i висловив цю iдею з незрiвнянною силою поетичного слова. Вiн прийшов в украiнську лiтературу саме тодi, коли чаша народного лиха переповнилася до краю. Народнi пiснi розповiдали про важку працю на панщинi, про сумну долю селянина-крiпака. Вони оспiвували Колiiвщину, що скiнчилася жорстокою розправою над повстанцями в Коднi, згадували про Турбаiвське повстання з його не менш трагiчним кiнцем. Повбивали Базилевських, але замiсть одних панiв з’являлися iншi. Поганою розрадою було прислiв’я «хоч гiрше, та iнше».
А лiрники все тягнули сумну пiсню про Правду i Неправду:
Чи ти, Правда, вмерла, чи ти заключенна,
Що так Неправда увесь свiт зажерла?
Бо тепер Правда сидить у темницi,
А тая Неправда з панами в свiтлицi.
Бо тепер Правда сльозами вмивае,
А тая Неправда з панами гуляе…
Неорганiзований народний протест, не виявлений до кiнця народний гнiв збирались над Росiйською iмперiею як величезна хмара, що насуваеться, наливаючись свинцевим кольором. Насунеться i висить. Навколо все нiби тихо. Але раптом гримить перший удар грому, перший розряд електрики, що нагромадився в повiтрi. Ось таким ударом у 30 – 40-вi роки ХІХ ст. вибухнула поезiя Шевченка.
Невпинне шукання правди i гострий бiль вiд соцiальноi несправедливостi, бурхливий протест i гнiв, що набирався вiками у поневолених селянських масах Росiйськоi iмперii, – все це знайшло собi генiального виразника в особi Шевченка. Вiн один сказав за всiх: i за тих, хто стогнав, хто безсило проклинав, хто уперто боровся, i за своiх землякiв, i за весь пригноблений люд колишньоi Росii, до якоi б нацii не належали цi пригнобленi – до украiнськоi, росiйськоi, польськоi, казахськоi чи iншоi. І цей спiвець став значною подiею не лише в украiнськiй, але й свiтовiй лiтературi i рiвного йому немае.
Колись Енгельс у листi до Германа Шлютера[97 - Герман Шлютер (1854 – 1919) – немецкий историк. С юных лет принимал активное участие в социалистическом движении, примыкая к левому крылу германской социал-демократии. После переезда в США участвовал в деятельности социалистических организаций. Исторические труды Шлютера, посвящённые различным аспектам рабочего и демократического движения в США – «Начало немецкого рабочего движения в Америке», «Линкольн, труд и рабство», «Интернационал в Америке» и др. – были направлены против попыток буржуазной и социал-реформистской историографии свести историю рабочего движения в США исключительно к тред-юнионистской борьбе.], пригадуючи нiмецькi пiснi доби селянських рухiв XV – XVI ст., чартистську масову поезiю, оцiнював цю i подiбну iй спадщину дуже стримано. «Взагалi, – писав вiн, – поезiя минулих революцiй, виключаючи «Марсельезу», рiдко мае революцiйний вплив у пiзнiшi часи, бо щоб впливати на маси, вона повинна вiдображати i забобони мас того часу»[98 - Лист Ф. Енгельса Г. Шлютеру вiд 15.V.1885 р. – У зб.: К. Маркс и Ф. Энгельс об искусстве. Т. 1. М., 1957. С. 556.]. Навiть бiльшiсть французьких поетiв Липневоi революцii тепер напiвзабутi; свiтовоi слави не набули i англiйськi поети чартизму, Джералд Массi, Ернест Джонс. Селянська вiйна в старiй Нiмеччинi не породила видатного поета, як i французька Жакерiя (селянське повстання ХІV ст.), як i англiйський селянський рух ХІV ст., вiдомий пiд назвою «повстання Уота Тайлера». Коли б Шевченко залишився тiльки «мужицьким» поетом, вiн, мабуть, не став би тим, чим вiн е для нас i для всього свiту.
Революцiйна спрямованiсть поезii Шевченка
Але цей нiбито «мужицький» поет не був лише «стихiйним» явищем, вiн був революцiонером не лише тому, що його почуття обурювалися стражданням крiпакiв, не тому, що вiд дiдiв та батькiв вiн чув пiснi про панщину та розповiдi про Колiiвщину, а тому, що його думка працювала над проблемою визволення i, працюючи, зустрiлася з тим, що думали найпередовiшi представники революцiйноi думки тодiшнього часу – вiд Белiнського до Чернишевського.
Ми не перебiльшуемо значення нашого поета як митця, як мислителя.
Багато було майстрiв поезii з бiльш викiнченою формою, з бiльшим, нiж у Шевченка, мистецтвом епiчноi розповiдi, бiльшою здiбнiстю до створення характерiв, до психологiчного аналiзу. В своiх поезiях Шевченко передусiм лiрик, який завжди кипить, бушуе, перебивае сам себе, плаче, проклинае i, кiнець кiнцем, показуе нам насамперед себе самого – i в поемах, i в баладах, i в лiричних п’есах, i в повiстях.
Чи це його недолiк? Нi, це якраз те, що нас у ньому найбiльше приваблюе, в чому для нас велика сила. І цим своiм безперервним кипiнням, цим своiм вогнем вiн перемагае i Беранже, i Гейне та iнших своiх сучасникiв i попередникiв.
Деякi з них, мабуть, багатограннiшi вiд нього. На його лiрi менше струн, однак на нiй «бронзова струна» звучить так, що заглушити ii не можна. «Бронзова» чи, може, краще сказати – «крицева».
Шевченко – неперевершений поет-лiрик
Не забудьмо, що наш гнiвний поет, автор «Сну», «Кавказу», «Осii, глава XIV» та iнших iнвектив проти iснуючого ладу та його прислужникiв разом з тим був автором поезiй нiжних i тихих, автором поезiй таких, як «Садок вишневий коло хати», спiвцем дiвочоi цноти, материнства, дитинства («У нашiм раi, на землi», початок поеми «Марiя» та iн.). Чи не про Шевченка думав наш сучасник Павло Тичина, коли однiй iз своiх поетичних збiрок дав назву «Сталь i нiжнiсть»? Так, «сталь i нiжнiсть» – цими словами можна добре визначити i характер поезii Шевченка.
Мiсце Шевченка в украiнськiй лiтературi нам вiдоме. Знаемо i його мiсце в лiтературi народiв СРСР. Наш поет мае почесне постiйне мiсце i в лiтературi всього свiту.
Генiальний провидець майбутнього
Вiн подав людству, мабуть, перший в ХІХ ст., зразок справжньоi революцiйно витриманоi поезii. Вiн закликав боротися за краще майбутне i непохитно вiрив у перемогу правди. Зрозумiло, вiн не бачив тiеi конкретноi сили, яка приведе людство до соцiалiзму. Але вiн був чи не першим поетом, який генiально передбачав велике майбутне технiчного прогресу. Перед його очима вставали видiння того перетворення природи, яке вже почалося в краiнах соцiалiзму: «І дебрь-пустиня неполита, зцiлющою водою вмита, прокинеться…» Не треба наводити цiлком цi рядки, де змальовуеться загальна картина оновленоi землi, не розмежованоi штучними кордонами, землi, де зiйдуться докупи в братерському еднаннi всi колишнi «невольники». І знаменно, що коли прапор боротьби вiд селянства перейшов до його спiльника – пролетарiату, Шевченковi слова, накресленi на ньому, залунали з новою, нечуваною силою. Боротьба тривала, поширювалась, i в перших лавах борцiв поруч з iншими поетами, фiлософами, революцiонерами, що словом i дiею боролися за волю i щастя трудящого люду, стоiть i наш полум’яний спiвець Тарас Шевченко. Про Котляревського, свого попередника, вiн колись говорив: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Цi слова можна сказати i про нього самого. Старогрецький Гомер, мабуть, безсмертний поет, але Шевченко живий i для нас, i для всього прогресивного людства, що в цьому роцi згадуе i славить його в усiх краiнах свiту. І знову спадають на думку його ж слова: Шевченкова дума, Шевченкова пiсня:
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава Украiни![99 - Всенародна шана. Вiдзначення сторiччя з дня смертi та 150-рiччя з дня народження Т. Г. Шевченка. К., 1967. С. 70 – 78.]
ВИДАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
