скачать книгу бесплатно
Ювiлей Тараса Шевченка став святом нашого братерства, свiтлим святом багатонацiональноi радянськоi культури. Найкращим вiнком безсмертю Тарасовому е оцей живий вiнок нашоi дружби – ленiнськоi дружби народiв. Бо саме вона, ця дружба, зiбрала нас тут, у цьому братньому колi, зiбрало еднаюче усiх нас почуття шани й любовi до генiального сина украiнського народу, до великого поета-революцiонера.
За столiття й тисячолiття свого розвитку народи нашоi Вiтчизни створили величезнi духовнi цiнностi, без яких свiтова культура була б неповною. Проте не завжди свiт дiзнавався про цi здобутки своечасно i в правдивому обсязi.
В умовах тяжких – колонiальних чи напiвколонiальних утискiв i принижень зазнавали цiлi нацiональнi культури – неоцiненна спадщина багатьох подвижникiв творчостi, митцiв, мислителiв залишалась довгий час мовби приглушеною, применшеною в своему значеннi для культури свiтовоi…
Прометеем називае Шевченка украiнський народ. Так, дiйсно, вiн був украiнським Прометеем, прикутим царатом до скелi неволi i безправiя, i, як про невмируще серце Прометея з Шевченковоi грiзноi i прекрасноi поеми «Кавказ», сьогоднi можна сказати про саму Шевченкову поезiю, про слово його, що «воно знову оживае i смiеться знову».
Разом з народами нашоi радянськоi краiни ювiлей Тараса Шевченка вiдзначають всi народи свiту. Свiдченням визнання його великих заслуг перед людством е ухвали ХІІ сесii Генеральноi конференцii ЮНЕСКО та Всесвiтньоi Ради Миру, якi рекомендували вiдзначити 150-рiччя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка в усiх краiнах, на всiх континентах.
Свiтова велич Шевченка
Звiдусiль – з близьких i далеких краiн линуть у цi днi на Вкраiну вiстi про трiумфальну ходу Шевченкових творiв, про те, з яким радiсним подивом i захопленням вiдкривають його для себе народи, якi ранiш про нього, може, й не чули. Щойно одержано «Кобзар», виданий в Японii, твори Шевченка виходять у Парижi, схвильований голос про нашого поета долинае з далекоi Австралii, слово його чуе сьогоднi Індiя i молода вируюча Африка, що розламуе кайдани колонiалiзму. «Шевченко з його сонячним темпераментом, – пишуть про украiнського поета на Кубi, – це такий вогонь, який кидае своi вiдблиски на всi народи, що борються за справедливiсть i красу».
Так, вiн е незгасним вогнем сьогоднi i таким буде завтра, бо серед темноi ночi самодержавства сам з’явився в образi вогню з вулканних надр народноi боротьби, з’явився таким месником-вогнем, що небо крiпацькоi Украiни забагрянiло вiд його поезii.
Фундатор новоi украiнськоi поезii Тарас Шевченко – спiвець визвольних прагнень украiнського народу
З’ява Шевченка на iсторичнiй аренi була пiдготована всiею попередньою визвольною боротьбою народу, багатовiковим розвитком украiнськоi культури. Шевченко, як i Пушкiн у лiтературi росiйськiй, як Мiцкевич у польськiй, зробив у тогочаснiй украiнськiй лiтературi те, що пiд силу тiльки всеосяжним, – з найбiльшою повнотою, красою i силою виявив перед свiтом величезне духовне багатство украiнського народу i його невичерпнi творчi можливостi. Шевченкова поезiя стала синтезом усього кращого, столiттями набутого демократичною украiнською культурою. Водночас поезiя «Кобзаря» була справжнiм вiдкриттям, творiнням не просто поета, а поета-революцiонера; вона пiдносила соцiальну та нацiональну самосвiдомiсть украiнського народу на новий, вищий рiвень розвитку. Гiгантський маяк «Кобзаря» вiдкрив перед тогочасною лiтературою новi шляхи, новi, значно ширшi, обрii. Пiсля Шевченка вже не можна було повторювати пройдене, його поезiя – могутня в своiх гуманiстичних iдеалах, довершена в своiй художнiй красi – показала, якою може й повинна бути новiтня украiнська лiтература.
Це було перемогою в поезii живоi революцiйноi мислi, утвердженням високохудожнього реалiзму, це був вихiд украiнськоi лiтератури на простори свiтовi.
Одним з перших це вiдзначив Чернишевський…
Усiм дальшим розвитком украiнськоi лiтератури була засвiдчена ii величезна життездатнiсть. Сила цiеi життездатностi коренилась в народному грунтi, успiхи пояснювались вiрнiстю лiтератури тим реалiстичним традицiям, якi заповiдав iй Шевченко. Глибоко розумiючи суспiльнi завдання, якi постали перед украiнською лiтературою того часу, Шевченко спрямував ii розвиток на шлях революцiйний, на шлях народностi i реалiзму. Сила науки Шевченковоi виявилась напрочуд живущою i плiдною, i сам вiн нiби продовжив себе в новiй украiнськiй лiтературi, що так бурхливо розiв’еться пiсля нього, розгорнеться великою творчiстю Івана Франка, Лесi Украiнки, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського, Панаса Мирного, Василя Стефаника, Карпенка-Карого, Степана Васильченка та багатьох iнших наших класикiв, чиi невмирущi традицii живуть i розвиваються в нашi днi в сучаснiй лiтературi украiнського народу.
Поборник боротьби за волю й щастя близьких i далеких народiв
…Шевченковi болiло не тiльки горе украiнського народу, хоч природно, що воно було йому найпекучiщим. Всюди, де вiн тiльки бачив гнiт i безправ’я, приниження людини – хай було це на волзькому пароплавi, в азiатських пустелях чи грiзним стогоном докочувалось iз Кавказьких гiр, – всюди зло i неправда викликали вибух поетового протесту, i щоразу вiн був готовий стати до бою з насильством i злом. Нi вiдмiннiсть у кольорi шкiри, нi iномовнiсть не могли стати перешкодою для вияву його природноi гуманностi i братолюбства. Справдi символiчною була його зустрiч з англiйським артистом-трагiком – негром Айрою Олдрiджем у Петербурзi. Не тiльки ж виняткова артистичнiсть iх поеднала, не тiльки любов до Шекспiра, якого обое вони глибоко розумiли й любили, – спiльну мову вони знайшли в спiльностi долi своiх народiв, у гарячому взаемному спiвчуттi до всiх знедолених i покривджених. Шевченко не роз’еднуе, вiн об’еднуе народи, цим вiн великий, цим дорогий людству.
Луначарський з його ясним розумом побачив у життi й творчостi Шевченка найважливiше, найiстотнiше.
«Великий Шевченко тим, що вiн поет украiнськоi нацii, але ще бiльше тим, що вiн поет народний, а над усе тим, що вiн поет глибоко революцiйний i духом своiм соцiалiстичний.
Найбiльша слава для кожного краю, для нацii – це творити загальнолюдське; завдяки Шевченковi скарби украiнськоi душi немов повною рiчкою влилися в загальний потiк людськоi культури, що своiми хвилями пливе назустрiч свiтлiй будучностi».
Багатостраждальним було його життя. По колючих тернах iшло Тарасове крiпацьке дитинство, в терновiм вiнку страдника бачимо поета й на схилi вiку.
Наскiльки ж глибокими й пекучими були враження сирiтського пiдневiльного дитинства, що протягом усього свого життя Тарас раз у раз повертався до них! Досить було забачити йому сумне дитяче обличчя десь бiля убогоi киргизькоi кибитки чи загледiти такого ж малолiтка в украiнському селi, як в душi вже виливалась голублива ласка, щемлива поетова нiжнiсть:
І золотоi й дорогоi
Менi, щоб знали ви, не жаль
Моеi долi молодоi:
А iнодi така печаль
Оступить душу, аж заплачу,
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селi.
Мов одiрвалось од гiллi,
Одне-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi здаеться, що се я,
Що це ж та молодiсть моя[108 - Тарас Шевченко. Повне зiбрання творiв: у 12 т. Т. 2. С. 188.].
Крiпацький син i сам крiпак, безправний, беззахисний перед панською сваволею, з душею тонкою, вразливо-чуйною, вiн на кожному кроцi бачив довкола себе картини горя народного, беззаконня, здирства. Над усiм дитинством його, як i над цiлою Украiною, посвистував канчук панського осавула.
Трагедiя поневоленого народу була для Шевченка особистою трагедiею.
Саме життя його – це трагiчна поема, сповнений драматизму життепис людини, яка пройшла всi Дантовi кола чорного крiпацького пекла, залишаючись при тому до кiнця днiв своiх у чистотi своеi волелюбностi, нескореностi, душевноi стiйкостi, i наперекiр усьому зберегла в собi почуття честi й достоiнства, сонячного, нiчим не отруеного людинолюбства. Коли ми хочемо бачити, чим може бути людина, який справдi прометеiвський дух у нiй живе, – гляньмо на Шевченка. Хай невимовно дорогою цiною, але вiн здобув собi право в найтяжчi днi свого життя, в каторжнiй солдатчинi, в засланнi сказати про себе з гiднiстю:
Караюсь, мучуся… але не каюсь!..
Пiдлiтком Тарас – козачок покойовий – разом з панською челяддю потрапляе у Вiльно (тепер Вiльнюс) – мiсто, де в повiтрi вже вiдчувалось передгроззя польського повстання. Пiсля того вiн – у Петербурзi, де ще жива згадка про декабристiв, де уява ще малюе йому на Сенатськiй площi тiнi героiв-мученикiв, «поборникiв святоi волi». Юнакневiльник вiдчувае в собi готовнiсть стати на шлях боротьби. Вiн вiдчувае, що життя його повинно належати народу, його рiднiй, палко любимiй Украiнi, поетичний образ якоi вiн потiм, ставши людиною зрiлою, намалюе в «Кобзарi» найпроникливiшими, найспiвучiшими барвами.
У боротьбi за дiло народне, в захистi пригнiчених вбачае вiн змiст i доцiльнiсть свого iснування, невсипущоi творчоi працi.
Возвеличу
Малих отих рабiв нiмих!
Я на сторожi коло iх
Поставлю слово.
З крiпакiв на волю – до багатогранноi творчостi
Напiвлегендарною здаеться нам та далека бiла петербурзька нiч, коли в алеi Лiтнього саду украiнський художник Сошенко зустрiв юнака-пiдмайстра, який саме малював статую Сатурна. Зустрiчi цiй судилося стати iсторичною. Завдяки зусиллям росiйськоi та украiнськоi прогресивноi iнтелiгенцii, щирим клопотам В. Жуковського, К. Брюллова, В. Григоровича, Є. Гребiнки молодий Шевченко був викуплений з рабства. Вiн мiг тепер сказати про себе: «Велике щастя бути вiльною людиною».
Перед ним вiдкриваються зали Академii художеств; оточений друзями, вiн працюе натхненно, багато вчиться. Вiдвiдуе клас iсторичного живопису в Академii, бувае на лекцiях в Петербурзькому унiверситетi та Медичнiй академii, вивчае вiтчизняну i всесвiтню iсторiю, читае класикiв свiтовоi лiтератури. У спогадах сучасникiв вiн постае перед нами як людина високоосвiчена, широко ерудована.
На цей час припадае i початок його поетичноi творчостi. Цей недавнiй невiльник, цей козачок, якого не раз було карано, виявляеться, виношував у собi нещадну вiдплату за безправ’я свого народу, за покривджених сестер своiх i братiв. Такою вiдплатою, карою ворогам стала його поезiя.
«Кобзар» – початок становлення генiального народного поета
У 1840 р. з’явилось перше видання «Кобзаря». І хоч книга та вийшла не в тому обсязi, як ii знають тепер мiльйони людей (там було вмiщено всього вiсiм перших творiв поета), все ж ця подiя була справдi епохальною. В наступному роцi окремим виданням з’явилась поема «Гайдамаки» – творiння могутне, грандiозне.
Вiднинi трудовий люд Украiни мав свого поета.
Шевченко не потребуе канонiзацii. Твори його, як i кожне явище мистецтва, не можна розглядати поза часом, поза iсторiею. Поет був живою людиною, вiн був пристрасним, весь час розвивався у своiй творчостi – цього не слiд забувати. В горiннi боротьби, в складних духовних процесах формувався вiн як митець i революцiонер. Природно, що раннi твори поета вiдрiзняються вiд тих, якi вiн напише згодом, мандруючи по крiпацьких селах Украiни, або складе на засланнi чи пiсля заслання; замiсть одних образiв з’являться iншi, замiсть юнацько-романтичноi поетики посилиться поетика реалiстична, з’являться новi ритми, iнтонацii; незмiнною ж – протягом усього життя – буде в Тарасовiй поезii алмазно-чиста ii правдивiсть, нелукава щирiсть його слова, нiби вимовляли це слово самi уста народу.
Живучи в Петербурзi, Шевченко спiлкувався зi студентами столицi, зблизився з передовими дiячами росiйськоi культури. Серед них були майбутнi петрашевцi. Саме в цьому колi змiцнювалися революцiйнi переконання поета. Його молода гаряча душа не могла не повернутись у новiм напрямi, «тим бiльше, – зауважуе Іван Франко, – що й власнi його мужицькi симпатii вiддавна тягли його в той бiк…».
На захистi нацiональноi украiнськоi культури
Шевченко жив i творив в умовах безперервного цькування царськими реакцiонерами украiнськоi нацiональноi культури. В той час, як один з таких мракобiсiв – редактор «Московских ведомостей» Катков – твердив, що «…Украiна нiколи не була окремою державою… Малоросiйськоi мови нiколи не було…», великий поет i художник закликае розвивати украiнську культуру, бiльше випускати лiтератури украiнською мовою для народу, тавруе ганьбою украiнське панство, шляхетних виродкiв давнiх козацьких родiв, якi пiшли слугувати царату. У передмовi до пiдготовленого (але не здiйсненого видання) «Кобзаря» 1847 р. Шевченко закликае розумно працювати «во iм’я матерi нашоi, Украiни безталанноi». Вiн сам дуже багато зробив для розвитку культури рiдного народу. Крiм своеi блискучоi поетичноi творчостi, вiн видав альбом «Живописная Украина», для якого вiдiбрав сюжети з минулого украiнського народу. Сам Шевченко склав i випустив у свiт буквар для початковоi школи i навiть, обираючи собi фах гравера, думав про те, щоб мати змогу поширювати в народi найкращi надбання образотворчого мистецтва.
Вiн був людиною всебiчно обдарованою. Глибокий, здатний на генiальнi передбачення мислитель, незрiвнянний лiрик, сатирик, прозаiк, драматург, живописець. Багатобарвнiсть i багатограннiсть генiя Кобзаревого вражае. Довгий час його недооцiнювали як майстра живопису, графiки, а тим часом понад 1200 картин вiн залишив нам на цiй нивi, i серед них багато акварелей, чудових портретiв, де Шевченко розвиваеться як глибокий психолог. Його недарма вважали одним з найкращих портретистiв свого часу. Але Шевченко передусiм, звичайно, поет. Всю пристрасть серця вiн вклав у найбiльше свое творiння, iм’я якому – «Кобзар». Ще за життя поета «Кобзар» став найдорожчою книгою народу.
Вже сучасники Тараса Шевченка, передовi люди Росii розумiли величезне значення цiеi книги, оцiнили титанiчну постать поета i його життевий подвиг. Твори Шевченка дали змогу Добролюбову, як i Чернишевському, сказати гарячi слова про цiннiсть поезii «Кобзаря», про силу й зрiлiсть украiнськоi лiтератури.
Украiнськi попередники творчостi Шевченка
Поезiя Тараса Шевченка з’явилась не на голому мiсцi, вона мала своiх попередникiв. Украiнськi думи, украiнськi народнi пiснi були ii старшими сестрами. На час виходу «Кобзаря» з украiнськоi сцени лунала вже «Наталка Полтавка», виблискувала, переливалась народним гумором «Енеiда» Івана Котляревського, з уст в уста передавались вiршi й притчi нашого мандрiвного народного фiлософа Григорiя Сковороди. Шевченко невiддiльний вiд украiнськоi культури. Вiн вирiс на ii грунтi, пiднявся з моря пiсень, чумацьких переказiв, козацьких лiтописiв, гайдамацького епосу… Незлiченнi джерела живили його творчiсть, та головним джерелом народних образiв, гнiвних барв «Кобзаря» були враження самоi навколишньоi дiйсностi – живоi, реальноi, що обпалювала душу горем, стражданнями матерiв, поругою поглумлених, занапащених сестер.
Шевченко мав народитись. Про творця «Кобзаря» можна сказати, що вiн був вистражданий Украiною, багатовiковою визвольною боротьбою украiнського народу. Украiна трудова, волелюбна, палаюча ненавистю до крiпацтва, жадала новоi поезii. Цiй Украiнi потрiбен був поет, який би став виразником дум i устремлiнь народних, спiвцем повстанських заграв, провiсником грядущоi революцiйноi бурi.
Шевченко став таким поетом. Могутнiм весняним громом прогримiло його слово про Украiну.
Вивезений з дому майже непомiтним хлопчиком у натовпi панськоi челядi, Тарас Шевченко повернувся в Украiну через 14 рокiв загальновизнаним народним поетом. Як свого рiдного спiвця зустрiчали Шевченка селяни. З ентузiазмом розкрила йому обiйми передова украiнська iнтелiгенцiя, навiть помiщицтво, пожвавiшавши, запобiгало перед ним. Молодий Тарас сповнений життя, енергii, вiн багато подорожуе по селах Киiвщини, Полтавщини, Чернiгiвщини; як художник Археографiчноi комiсii вiдвiдуе Волинь i Подiлля, змальовуе iсторичнi мiсця, збирае етнографiчнi матерiали. Всюди по селах бачить вiн жахливi картини крiпаччини, народного безправ’я. Серце поета обливаеться кров’ю. У Киевi в середовищi передовоi, революцiйно настроеноi молодi Тарас зустрiчаеться з багатьма однодумцями, стае незабаром членом Кирило-Мефодiiвського братства, таемного полiтичного товариства, що ставило собi за мету знищити крiпацтво, самодержавство, створити вiльну республiку – федерацiю слов’янських народiв.
Арешт i заслання
Навеснi 1847 р., повертаючись з подорожi по Украiнi, Шевченко був зустрiнутий на Днiпровськiй переправi жандармами. Мабуть, якби знайшли в арештованого бомбу, вона б не вразила iх так, як той рукописний збiрник творiв поета, що потрапив до iх рук. Звався збiрник «Три лiта» i складався вiн з вiршiв та поем, якi тiльки в рукописах i могли поширюватись. Тут була поема «Сон» – генiальна сатира на самодержавство – твiр, що вражав силою реалiзму, викривальним гнiвом, вiстря якого було спрямовано проти царя i всiеi придворноi царськоi камарильi; було тут також послання «І мертвим, i живим…», в якому Шевченко тавруе презирством оте саме украiнське панство, тупе, бездушне, продажне, що недавно визискувало «братiв незрячих, гречкосiiв»; був у збiрнику, вилученому жандармами, також грiзний «Кавказ» – твiр, що, мабуть, не мае собi рiвних у свiтовiй лiтературi за силою викриття розбiйницького колонiалiзму. Тодi, коли на всiх язиках все мовчало, коли покiрливiсть i рабство для багатьох уже ставало нормою iснування, Шевченко оспiвуе лицарiв боротьби, лицарiв святоi волi i, звертаючись до них, проголошуе свое пророче «Борiтеся – поборете!».
У рукописному збiрнику, що потрапив до жандармiв, був також i «Заповiт», написаний Шевченком у Переяславi, на квартирi свого друга лiкаря Козачковського в 1845 р., коли був тяжко хворий. У натхненнi хвилини творення «Заповiту», що його згодом спiватиме вся Украiна, перед поетом у його жагучих бунтiвливих видiннях виникали картини майбутнього революцiйного струсу, розливалась грiзна музика перемоги народноi, виникав той прекрасний образ сiм’i вольноi, новоi, – що жила тодi тiльки в мрiях, в сонячних сновидiннях поета.
Арештованого Шевченка було негайно вiдправлено до Петербурга i кинуто в каземат, як найнебезпечнiшого злочинця. Але й тут, у казематi жандармського управлiння, Тарас Шевченко живе думою про Украiну, в похмурiй в’язницi створюе цикл найнiжнiших лiричних поезiй, i серед них така перлина, як «Садок вишневий коло хати» – поезiя, що мовби зiткана не iз словесного матерiалу, а з чистих пелюсток вишневого цвiту i вся напоена чаром, задумливим смутком тихоi краси украiнського вечора, лагiдним настроем трудовоi сiм’i; в казематi Шевченко створюе i другий вiрш, що своею мученицькою любов’ю i майже шаленою силою патрiотичного почуття викликав захоплення Луначарського:
Менi однаково, чи буду
Я жить в Украiнi, чи нi,
Чи хто згадае, чи забуде
Мене в снiгу на чужинi —
Однаковiсiнько менi.
.......
Та не однаково менi,
Як Украiну злii люде
Присплять, лукавi, i в огнi
Їi, окраденую, збудять…
Ох, не однаково менi!
Не про себе думае поет, не про свою гiрку долю – майбутне народу тривожило його.
Пiдтримка видатних представникiв громадськостi – сучасникiв Шевченка
Десятирiчною каторгою солдатчини повинен був заплатити Шевченко за свою волелюбну творчiсть. Однак i в закаспiйських степах знайшлися люди, якi, наперекiр дикому варварському розпорядженню царя, подали поетовi руку дружньоi пiдтримки. Росiйський учений, дослiдник Аральського моря Бутаков, польськi революцiонери, що вiдбували в тих краях заслання, немало зробили для того, щоб Тарас Шевченко змiг продовжувати свою творчiсть i в нелюдських умовах солдатчини. Навряд чи без пiдтримки друзiв з’явились би тi майстернi Шевченковi картини, що iх казахи вважають сьогоднi своею класикою. Тiльки людинi, що сама зазнала всiеi гiркоти безправ’я, людинi, що серед казенноi осоружноi муштри й грубощiв життя не втратила найтоншоi чутливостi й ласкавостi серця, дано було так глибоко вiдчути горе iнших, з такою щирою симпатiею вiдтворити нужденне життя казахiв, киргизiв, зневажених царатом степових народiв.
Яким же вийшов Тарас iз цього безрадiсного каторжного десятирiччя?
Пiсля заслання царизм поволi нищить Шевченка
Роки заслання передчасно зiстарили поета, надломили його здоров’я; та не був зламаний його дух! Пiсля заслання поетичний голос Тараса Шевченка лунае все з бiльшою переконанiстю революцiонера. Молода революцiйна Росiя в пiдпiллi зачитуеться полум’яними поезiями украiнського Кобзаря, вони не менш близькi iй, як i пушкiнське «Послание в Сибирь», як поезiя Некрасова, як слово герценiвського «Колокола».
Останне прижиттеве видання «Кобзаря»
На початку 1860 р. виходить нове, хоча й скалiчене цензурою, але повнiше видання «Кобзаря». Це був своерiдний пiдсумок життя поета, життя мужнього, трагiчного, дивовижно цiлеспрямованого, до кiнця вiдданого народовi. Книга пiд iменем «Кобзар» була вироком крiпацтву. Думки й почуття трудовоi експлуатованоi людини були вiдтворенi в «Кобзарi» з незнаною доти глибиною i силою. Сама лише правда була передана в цiй книзi з точнiстю i зiркiстю великого художника-реалiста. Генiю Шевченковому завдячуемо тим, що в нашу лiтературу повновладно ввiйшла нова революцiйна думка, глибоко реалiстичний образ, народне реалiстичне мислення. «Кобзар» – вершина революцiйноi поезii, вiн означав переможне утвердження естетики реалiзму.
Поетичний дiапазон голосу «Кобзаря» величезний, для нього природними е перехiд вiд спiвучого смутку раннiх балад до героiчноi громовицi поеми «Гайдамаки» – цiеi украiнськоi «Ілiади», вiд довiрливоi iнтимноi лiрики до гнiвноi, вбивчоi сатири, вiд тих майже шепiтних вiршiв-роздумiв до бiблейських суворих фiлософських поем.
Пiсеннiсть Шевченковоi лiрики настiльки приваблива й природна, що багато його поезiй стали народними пiснями, та хоч твори Шевченковi такi близькi до народних безiменних джерел, вони нiколи не були простим переспiвом, штучним наслiдуванням усноi творчостi, вони завжди несуть на собi суб’ективнi риси генiальноi Шевченковоi iндивiдуальностi.
Для свого часу «Кобзар» був величезним художнiм вiдкриттям. Сучасники побачили в ньому не тiльки гори Кавказу, що вперше з’явилися в тогочаснiй украiнськiй поезii, не тiльки «Сибiр неiсходиму», а й безлiч нових, по-теперiшньому сказати б, новаторських реалiстичних художнiх образiв, мистецьки смiливих i свiжих. Дослiдники слушно вiдзначають незвичайну простоту й ясномовнiсть Шевченкового вислову, неприйняття ним будь-якого словесного штукарства. Його поезii властива яскрава мальовничiсть, природний артистизм, плавнiсть i спiвучiсть, якi, на жаль, так важко вiдтворити в перекладi.
Кожним своiм нервом поет вiдчував народне життя, i це дало йому змогу в усiх вiдтiнках передати соцiальнi погляди людини працi, ii мораль, фiлософiю, естетичнi уподобання, що складались вiками, передати мудрiсть, набуту досвiдом поколiнь.
Трагедii, скорботи, вiйни, сльози, кров i помста вiдплати – все е у цiй книзi, в ii симфонiчнiй багатозвучностi, а лейтмотивом через увесь «Кобзар» проходить думка-мрiя про волю, про щасливе людське життя, любов до трудящоi людини, що iй Шевченко спiвае свiй натхненний гiмн:
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сiять, не ждать
І посiяне жать
Роботящим рукам.
Народ вшановуе свого видатного сина
З поколiння в поколiння передавалась любов народу до свого спiвця. 1918 р., в розпал громадянськоi вiйни, В. І. Ленiн пiдписуе декрет про спорудження пам’ятникiв великим дiячам революцii, i серед них – iм’я Тараса Шевченка. Ще ранiше, в 1914 р., Ленiн затаврував реакцiйнi заходи царату, який заборонив вiдзначати 100-рiччя з дня народження украiнського Кобзаря.
Слово Тараса Шевченка, на шляху якого ранiше було стiльки перешкод, пiсля революцii лунае вiльно для мiльйонiв i мiльйонiв людей. У Радянському Союзi нема народу, який би не зробив надбанням своеi соцiалiстичноi культури Шевченковi поезii в перекладах рiдною мовою. За роки радянськоi влади вийшло в свiт 453 видання творiв поета 42-ма мовами народiв Радянського Союзу i зарубiжних краiн загальним тиражем понад 12 мiльйонiв примiрникiв.
Як нетлiнний знак любовi народiв Радянського Союзу до нашого великого поета украiнський народ сприймае ухвалу радянського уряду про спорудження в цьому роцi пам’ятника Тарасовi на березi Москви-рiки в столицi нашоi Батькiвщини.
Письменники всiх братнiх лiтератур Радянського Союзу сприймають спадщину Кобзаря як науку чесного служiння своему народовi. Про це схвильовано говорили свого часу Янка Купала i Якуб Колас – народнi поети Бiлорусii, сини того кревно близького нам народу, який Тарасову поезiю завжди вважав i вважае своею рiдною.
Колись у поемi «Кавказ» Шевченко з нищiвним сарказмом затаврував розбiйництво царату i його витвiр – тюрму народiв:
У нас же й свiта, як на те —
Одна Сибiр неiсходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лiчить!
Од молдаванина до фiна
На всiх язиках все мовчить,
Бо благоденствуе!
Роки випробувань, незламна еднiсть у боротьбi проти фашизму, десятилiття спiльного будiвничого труда, велетенськоi всесвiтньо-iсторичноi творчостi – все це здружило, назавжди збратало нашi народи…
Як радiсно бачити на нашому святi друзiв, що приiхали з просторiв Росii, з гiр Кавказу, з гiр i степiв квiтучоi Середньоi Азii, з берегiв Балтики, посланцiв братньоi Бiлорусii та Молдавii. Щиро вiтаемо вас, друзi, на нашiй украiнськiй землi!
Був час, коли саме слово «Украiна» було пiд забороною. Мова, якою написано «Кобзар», зазнавала утискiв i репресiй, царськi мракобiси пророкували нашiй мовi кiнець, але вона живе й квiтне…
Шевченко й украiнська нацiональна культура ХХ сторiччя
Становище дореволюцiйноi Украiни було напiвколонiальним, землi ii належали до рiзних державних утворень… Але ще ранiше, нiж були возз’еднанi землi, вiдбувався довготривалий процес возз’еднання культури, i цьому величезною мiрою сприяла творчiсть Шевченка, яка пробуджувала й викликала до активного життя здоровi творчi сили як Украiни Надднiпрянськоi, так i Галичини, Буковини, украiнського населення Карпат. Ми не можемо не згадати з глибокою шаною сьогоднi цю велику об’еднуючу мiсiю Кобзаря – натхненника й збирача передових сил украiнськоi культури, його неоцiненну роль у твореннi спiльноi, загальнонацiональноi мови.
Багато народiв здавна знають i люблять Тараса Шевченка, а ще для багатьох народiв свiту вiн вiдкриваеться в усiй своiй привабливостi i величi тiльки сьогоднi. Шевченко належить не вчорашньому дню, вiн не вiдходить у минуле, вiн тiльки починаеться. Вiд порога убогоi селянськоi хати шлях Тараса Шевченка пролягае до вершин свiтовоi поезii…
Не в безплiдний грунт лягли добiрнi зерна Тарасовоi мислi i любовi! Шевченковi традицii народностi, правди й краси мистецтва наснажують творчiсть наших сучасникiвмитцiв, ми вiдчуваемо iх у кiноепосi Довженка, в художньому повноквiттi украiнськоi радянськоi поезii, прози, драматургii, в нашому яскравому малярствi, в художнiх перлинах украiнськоi радянськоi музики, в мистецтвi красного спiву, в багатющих талантах старших i молодих наших митцiв, що несуть усьому свiтовi живу красу украiнськоi пiснi, народного танцю, блиск i чарiвнiсть украiнськоi культури!..
Кожним своiм рядком, усiею генiальною силою своеi нев’янучоi поезii Шевченко живий для нашого часу.
Великий гуманiст, спiвець свободи, поборник дружби й солiдарностi народiв – таким вiн був, таким входить у свiдомiсть сучасного людства наш безсмертний Кобзар»[109 - Всенародна шана. С. 150 – 159.].
ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ВЕЛИКИЙ ПОЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
