скачать книгу бесплатно
Доповiдь академiка М. Т. Рильського 11 березня 1964 р.[110 - Доповiдь виголошено на ювiлейнiй сесii загальних зборiв Академii наук Украiнськоi РСР.]
Творчiсть поета пiсля заслання
У славетному нижегородському триптиху 1859 р., що написаний в один день високого натхнення i складаеться з вiршiв «Доля», «Муза» i «Слава», Шевченко висловив заповiтнi думки про свое життя, про свою творчiсть, про свiй тернистий i прекрасний шлях. Звертаючись до долi, поет каже:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою,
Ходiмо ж, доленько моя!
.........
Ходiмо дальше, дальше слава,
А слава – заповiдь моя.
«Слава – заповiдь моя». Цей рядок мiг би здатися у Шевченка дивним i несподiваним. Але коли ми згадаемо, що нiколи i нiде не шукав вiн собi дешевих лаврiв, нiколи не запобiгав ласки у сильних свiту сього, що раз i назавжди вiдкинув пораду спiвати «про Матрьошу, про Парашу, радiсть нашу», що девiзом його в найтяжчi хвилини було «караюсь, мучуся, але не каюсь», ми пильно вчитаемось у рядки «ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», коли припом’янемо звернення – в другому вiршi триптиху – до музи: «учи неложними устами сказати правду», коли перечитаемо третiй вiрш – «Слава», де ту саму славу зовсiм непоштиво називае поет «задрипанкою», «шинкаркою», «перекупкою п’яною», коли пролунають у нашiй душi вiщi слова «борiтеся – поборете», i громовий заклик «поховайте та вставайте, кайдани порвiте», – то нам стане ясно вочевидь, що йдеться не про славу взагалi, а про добру славу, славу чесноi людини, непохитного борця i непiдкупного спiвця.
Добра слава рано знайшла Шевченка. Добра – i дуже широка. Його поетичний генiй непереможними чарами вабив за його життя не тiльки людей з одного табору – Герцена, Добролюбова, Чернишевського, Некрасова, Марка Вовчка, Акакiя Церетелi, а й людей зовсiм iншого свiтогляду, як мiнливий Пантелеймон Кулiш, як С. Т. Аксаков, Аполлон Григор’ев, що називав Шевченка першим великим поетом слов’янщини, як суперечливий Лесков. За пiзнiших рокiв незмiрно високо пiдносили Шевченка не тiльки Плеханов, Горький, Луначарський, Жеромський, Франко, Леся Украiнка, Стефаник, Ісаакян, Янка Купала, Якуб Колас, а й такi, здавалось би, далекi вiд нього творчi iндивiдуальностi, як Іван Бунiн.
Але справжне чудо – не те, як бурхливо, сказати б, поширювалися Кобзаревi пiснi серед селянства, в масi своiй тодi ще неписьменного, серед робiтництва, в революцiйних колах пiдпiльноi Росii. Поширювалися i речi, дозволенi царською цензурою, i речi забороненi, що ходили в списках, поширювалися, щоб стати не тiльки предметом схвильованого читання, а й бойовою зброею.
Полум’яний володар дум народних
Як висловився Володимир Самiйленко[111 - Володимир Іванович Самiйленко (лiтературний псевдонiм – В. Синенький; 1864 – 1925) – украiнський поет демократичного напряму. Його твори, присвяченi Шевченковi i написанi до роковин смертi, – «На роковини смертi Шевченка» (1888), «26 лютого» (1890), цикл «Вiнок Тарасовi Шевченку в день 26 лютого» (1906) – сповненi роздумiв про тяжку долю поета. У своiх творах Самiйленко пропагував творчiсть Шевченка, але не завжди виявляв розумiння ii класовоi сутi.], «поет живе в серцях свого народу».
Але «свого народу» – цим ще не все сказано. Шевченко належав до «володарiв дум», кажучи по давньому, не одного поколiння всiх народiв, що жили в царськiй Росii. Шевченкова муза стала давно рiдною в слов’янських краiнах – у Польщi, Болгарii, Чехословаччинi, Югославii. І якщо в iнших зарубiжних землях слово Шевченкове довгi роки було вiдоме тiльки небагатьом, то сотi роковини з дня смертi, вiдзначенi на Украiнi, по всьому Радянському Союзу i в усiх краiнах свiту, слiд вважати межею, вiд якоi починаеться трiумфальний похiд Кобзаревоi слави по всiй земнiй кулi.
Нинi ми святкуемо 150-ту рiчницю з дня Тарасового народження. Лiтературу, присвячену життю й творчостi Шевченка, по справедливостi можна назвати величезною. І всетаки, коли стаеш перед завданням у стислiй доповiдi окреслити цю велетенську постать хоч би в найiстотнiших ii рисах, то почуваеш себе хлопчиком на березi неосяжного вiчношумного моря, яке не можна охопити оком i до дна збагнути думкою. Отже, заздалегiдь перепрошую слухачiв за неповноту, а може й однобокiсть оцього мого слова.
Завдяки щасливому випадковi я недавно прочитав у рукопису статтю одного вiдомого польського лiтературознавця про Шевченка. Цей польський наш товариш без усякого вагання каже, що нi один народ у свiтi не мае такоi книги, як «Кобзар». Продовжуючи цю справедливу думку, я додам, що нема в свiтi поета, який стiльки важив би в життi свого народу, як Шевченко. Я говорю тут не про творчу генiальнiсть, не про художню силу, я не хочу в цьому розумiннi якось протиставляти Шевченка Байроновi, Пушкiну, Гете, Мiцкевичу, усьому сонмовi великих. Я маю на увазi, що вся iсторiя украiнського народу пiсля появи Шевченка освiтилась i обарвилась Шевченковими барвами, пiшла Шевченковським шляхом. До вiдомих Шевченкових слiв, що вся iсторiя його життя е частиною життя украiнського народу, треба додати, що всю iсторiю Украiни, починаючи з другоi половини ХІХ ст., не можна мислити без Шевченка. Шевченко – поет, художник, фiлософ, громадянин – на довгi роки став у центрi всього художнього життя нашого народу… Я не бачу жодноi дiлянки нашоi культури, жодноi сторiнки в нашiй лiтературi, де так чи iнакше не лежала б печать Шевченкового духу.
Багатограннiсть i новизна творчостi Шевченка
Ми всi погодились на тому, що Шевченко – поет дiйсно великий i дiйсно народний. Правда, слово «народний» ми тлумачимо тепер значно ширше, нiж тi шанувальники Шевченка, якi бачили в ньому тiльки письменного спiвця «iз народу», тiльки носiя i продовжувача фольклорних традицiй. Але раз у раз обертаючись у колi все тих самих загальникiв, ми ще не зовсiм, здаеться менi, охопили всю велич життевого i творчого подвигу Шевченка. Шевченко принiс в украiнську лiтературу нове слово. Мало про кого iз свiтових титанiв можна сказати це з такою певнiстю, з такою повнотою. Перший великий Шевченкiв твiр – «Гайдамаки» – не мае рiвноцiнних попередникiв. І то не тiльки в нашiй лiтературi. Я аж нiяк не хочу запевняти, нiби Шевченкова творчiсть виникла без будь-якого зв’язку з попередньою лiтературою i з сусiднiми лiтературами, виросла на голому мiсцi. Так не бувае, не може бути. Були перед Шевченком i Сковорода, i Котляревський, i Квiтка-Основ’яненко, i Гулак-Артемовський, i Боровиковський, буяла, нарештi, й розквiтала i при Шевченковi могутня народна творчiсть. Не тiльки Пушкiн та Лермонтов, але й Державiн, i Жуковський, i Рилеев позначили благотворним повiвом Шевченкiв шлях. Пильний iнтерес Кобзаря до Мiцкевича, до волелюбноi польськоi лiтератури вiдомий усiм. Але вертаюсь до «Гайдамакiв» – досить порiвняти поему Северина Гощинського «Канiвський замок» з «Гайдамаками» (а цi твори зiставляли нашi iсторики лiтератури не раз), щоб побачити, що «Гайдамаки» – якiсно нове i нi на що доти не схоже явище. Нi в творчостi згаданих вище украiнських письменникiв, нi деiнде в якiй-будь лiтературi не можна знайти близькоi паралелi до того своерiдного, единого i неповторного, що становить суть i особливiсть поеми «Гайдамаки».
Справа не тiльки в тому, що Шевченко вже з перших крокiв своеi творчоi дiяльностi пiднявся на iдейнi височини, якi неприступнi були анi творцевi «Енеiди» та «Наталки Полтавки», анi авторовi «Марусi», нi тим паче меншим попередникам Шевченка. Своею композицiею, своею манерою вислову, своiм мовним характером i дiапазоном, нарештi небувалим у свiтi поеднанням в одному творi двох вiршових систем – народнопiсенноi чи умовно-силабiчноi i силабо-тонiчноi (що ми бачили ще i в першому вiдомому нам творi Шевченка, баладi «Причинна), своiм безоглядно-смiливим сполученням прямого аж до жорсткостi реалiзму з вогненною романтикою «Гайдамаки» височать у лiтературi, як стрiмкий i одинокий острiв.
У чому таемниця генiя?
У вступi до поеми Шевченко накреслюе свiй майбутнiй шлях як поета украiнського i поета мужицького, iншими словами – нацiонального i демократичного – i, обстоюючи вiрнiсть цього шляху, гостро полемiзуе з тими, хто пропонував йому «теплий кожух» – не на нього шитий. Цей славетний вступ – декларацiя обов’язкiв поета i громадянина, якiй Шевченко зостався вiрним протягом усього свого життя. Звiдки це у нього? Звiдки ця свiдомiсть обраного в лiтературi шляху молодого учня Карла Брюллова, крiпака, що вчився письма у п’яних дякiв, був панським козачком, працював у малярськiй майстернi Ширяева, обертався потiм серед передовоi, але все-таки далекоi вiд думки пiднесення украiнського слова на свiтову височiнь петербурзькоi iнтелiгенцii, стрiчався з украiнцями, лiберально, а то й радикально, патрiотично настроеними, вiд яких, одначе, навряд чи щось мiг у цьому напрямi взяти? Звiдки – таемниця генiя?
Звичайно, був Радищев, був Рилеев, були декабристи, був Грибоедов, було животворне сонце Пушкiна. Звичайно, спiлкування з передовими людьми Росii благотворно вплинуло на свiтогляд молодого поета, як благотворно вплинуло воно свого часу й на Адама Мiцкевича. Але все-таки доводиться визнати, що свою дорогу, як дорогу нацiонального й народного поета, обрав собi й визначив собi Шевченко сам. І разом з тим вiн, спираючись на традицii украiнськоi, росiйськоi, польськоi, свiтовоi лiтератури, вiльно плаваючи в безмежному морi народноi творчостi, вже замолоду виробив свiй самобутнiй стиль, свою манеру, свое вiршування, свiй неповторний голос.
Початок лiтературноi працi
Шевченко почав свою лiтературну дiяльнiсть баладами, романсами, пiснями народного характеру, реалiстичними поемами, як «Катерина», поемами-фантазiями, як «Гамалiя» та «Іван Пiдкова»; про «Гайдамакiв» вже була рiч. Загалом кажучи, багато речей Шевченка ми тiльки штучно, умовно пiдводимо пiд поняття того чи iншого жанру. Своерiднiсть написаного вiн сам усвiдомлював, даючи несподiванi пiдзаголовки: «Сон» – комедiя, «Великий льох» – мiстерiя… «Сон», «Кавказ», «Посланiе» («І мертвим, i живим…») показали на весь зрiст Шевченка як поета-революцiонера, поета-трибуна i поета-мислителя. Ми часто називаемо цi речi сатирами або, вживаючи вишуканiшого термiну, iнвективами. Але як же переплетений у цих творах сатиричний елемент з елементом високопатетичним! Один тiльки приклад iз «Кавказу»:
Слава! Слава!
Хортам, i гончим, i псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава!
І вам, слава, синi гори,
Кригою окутi,
І вам лицарi великi,
Богом не забутi.
Борiтеся – поборете,
Вам Бог помагае!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Зовсiм у рiзних, у протилежних тональностях лунае слава в чотирьох перших рядках цього уривка i далi: з гострого сарказму вона без усякого переходу обертаеться в палку i щиру хвалу. На цих змiнах тональностi побудованi i «Сон» i «Посланiе», де так дивовижно сусiдять одно з одним i лiричний плач, i гротеск, i вбивча сатира, i урочиста ода… Сказати, що нiчого подiбного не було в украiнськiй лiтературi до Шевченка, – мало. Не так багато було таких явищ i в свiтовiй лiтературi.
Лiрична сутнiсть Шевченковоi поезii
Шевченко – лiрик передовсiм. Лiричним тоном закрашенi всi його твори, вiн раз у раз звертаеться в своiй розмовi до своiх героiв – i до безщасноi Катерини, i до мальовничого Гамалii, i до гайдамак, що нiбито обступили поета в петербурзькiй кiмнатi. Вiн чудовими лiричними словами починае свого «Слiпого», свою «Княжну». Але цiкаво, що лiричнi поезii в точному розумiннi слова, поезii-сповiдi повним цвiтом розцвiли у нього не змолоду, як це звичайно бувае, а в цiлком дозрiлому вже вiцi.
1844 р., тобто через сiм лiт пiсля «Причинноi», вилилося з поетового серця таке iнтимне признання:
Чого менi тяжко, чого менi нудно,
Чого серце плаче, ридае, кричить,
Мов дитя голодне? Серце мое трудне,
Чого ти бажаеш, що в тебе болить?
Чи пити, чи iсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, мое серце, навiки засни,
Невкрите, розбите – а люд навiсний
Нехай скаженiе… Закрий, серце, очi.
Велику поетичну смiливiсть, смiливiсть генiя треба було мати, щоб так звертатись до свого серця: «Чи пити, чи iсти, чи спатоньки хочеш?», «Закрий, серце, очi». Такою смiливiстю й граничною щирiстю позначено i вiрш «Заворожи менi, волхве», де поет звертаеться до свого друга Щепкiна:
Стань же братом, хоч одури,
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тiм’я розбити?!
Знов-таки – як нiби прозаiчно, розмовно звучить оте «тiм’я розбити» – i яку ж силу почуття воно ховае в собi!
У тому самому ряду стоiть i вiрш «Гоголю» з отiею глибокою кiнцiвкою, зi стислою характеристикою своеi i Гоголевоi творчостi:
А ми будем
Смiятися та плакать.
У «Заповiтi» (1845) чудесно поеднана нiжна мрiя поета з високим революцiйним пiднесенням.
Але справжне буяння Шевченковоi лiрики припадае на роки ув’язнення, солдатчини, повернення з неi i на останнiй, петербурзький перiод. Поет, що нiби досi приховував найпотаемнiше, найглибше, найболючiше, найлюбiше, кинувши в «Заповiтi» могутнiй клич до поколiнь – «Поховайте та вставайте», проголосивши нечуваноi сили безсмертну любов до рiдного краю й рiдного народу в вiршi «Менi однаково», вплiвши у фiлософський роздум про смерть – «Косаря» – гiдний нагад, що безжалiсний косар «не мине й царя», Шевченко час вiд часу пише чисто лiричнi, глибоко суб’ективнi, автобiографiчнi признання, яких досi уникала його муза. Як вiдомо, у Шевченка майже немае так званоi любовноi лiрики у вузькому значеннi слова; така лiрика з’являеться аж 1847 р. в Орськiй фортецi: «Сонце заходить, гори чорнiють…» Ця поезiя перегукуеться з пушкiнським «Редеет облаков летучая гряда», та коли для Пушкiна зоря, «звезда» – це тiльки один з багатьох його образiв, то зоря у Шевченка – i зiрка, i свiтанок – центральний мотив, уособлення всього найдорожчого поетовi – жiночоi краси й чистоти, дитячоi усмiшки, рiдноi краiни, мрii про людське, вселюдське щастя, поезii i правди. Простота, з якою сповiдаеться Шевченко перед читачем i перед самим собою, щирiсть його признань воiстину не мають собi рiвних:
Бувае, iнодi старий
Не знае сам, чого зрадiе,
Неначе стане молодий,
І заспiвае… як умiе.
І стане ясно перед ним
Надiя ангелом святим,
І зоря, молодiсть його,
Витае весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадiв оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж як зробить? Добре жить
Тому, чия душа i дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане,
Не раз барвiнком зацвiте.
Отак, бувае, в темну яму
Святее сонечко загляне,
І в темнiй ямi, як на те,
Зелена травка поросте.
Ось яке мав «добром нагрiте серце» Тарас Григорович, сам же сказавши колись, що таке серце «вiк не прохолоне». І воно не прохололо, воно не знало тiльки власного болю – без болю за людину, за людей:
І золотоi, й дорогоi
Менi, щоб знали ви, не жаль
Моеi долi молодоi:
А iнодi така печаль
Оступить душу, аж заплачу,
А ще, до того, як побачу
Малого хлопчика в селi.
Мов одiрвалось од гiллi,
Одно-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi здаеться, що се я,
Що це ж та молодiсть моя…
Вiд свого болю, своеi печалi, свого смутку падала у Шевченка проекцiя на людськi страждання i муки, вiн переживав iх як своi. А яку треба було мати силу уяви, щоб iз пустельного Кос-Аралу, що ним позначено цей вiрш, так виразно перенестися думкою в рiдне село на Украiнi, в свою молодiсть!
Контрастними барвами малюе те село Шевченко у всiм вiдомому початку «Княжни». Гнiвними залiзними прокляттями затаврував вiн тих, хто пише солодкi елегii про те ж таки село, ситих паничiв, що бачили р а й там, де Тарас за дитячих лiт своiх бачив пекло…
А раю, раю на землi прагнув усе життя поет, закоханий у свiтлу красу людини, в свiтлу красу Катерини, Наймички, Марii.
У нашiм раю на землi
Нiчого кращого немае,
Як тая мати молодая
З своiм дитяточком малим.
Якби я був скульптором, то викарбував би саме цi слова на пам’ятнику Шевченковi. Мрiею про рай на землi овiяний початок «Наймички», всi персонажi якоi передовсiм добрi люди. Мрiя ця увiнчуе й поему «Слiпий»:
Бо не було того дива,
Може, споконвiку,
Щоб щаслива була жiнка
З слiпим чоловiком!
От же сталось таке диво!
Год, другий минае,
Як побрались; а дивiться —
Вкупочцi гуляють
По садочку. Старий батько
Сидить коло хати,
Та вчить внука маленького
Чолом оддавати.
Але найдивнiше, просто-таки неймовiрно, як сполучаються з гнiвними прокльонами «злим людям», тобто панам, гнобителям, осквернителям жiночоi краси й дитячоi радостi, душогубам i хижакам, – як сполучаються в найтяжчi роки поетового життя – у казематi, в солдатчинi – з найчорнiшими фарбами фарби найяснiшi, як виникають «в темнiй ямi, як на те» сонячнi, безхмарнi картини, якi я не побоюсь назвати iдилiями. Поруч з безмiрно печальним «Заросли шляхи тернами на тую краiну» – погоже, як лiтнiй ранок, «Зацвiла в долинi червона калина», поруч з розпачливим «Огнi горять, музика грае» – прегарне, як лагiдний вечiр, «І досi сниться пiд горою, мiж вербами та осокою бiленька хаточка…» І так до кiнця життя поетового: з глибоким зiтханням – «Дiвча любе, чорнобриве несло з льоху пиво» межуе закоханий гiмн природi «Ой дiброво, темний гаю». За саркастичним «Гiмном черничим» безпосередньо виступае залитий сонячним промiнням малюнок – «Над Днiпровою сагою», пiсля трагiчного «І день iде, i нiч iде» – повне радостi й надii «Тече вода з-пiд явора»… А останнiй, незадовго до смертi написаний вiрш «Чи не покинуть нам, небого» кiнчаеться зверненням до музи:
Веселенько заспiваем…
Це все я веду до того, що душевний дiапазон Шевченка був надзвичайно, незмiрно широкий – вiд найглибшого трагiзму до висот блакитноi радостi. У тiй частинi своеi поезii, яку я умовно назвав колись «жiночою лiрикою Шевченка», тобто в пiснях вiд дiвочого, вiд жiночого iменi, паралелi до яких я знову-таки не можу знайти в свiтовiй лiтературi, Шевченко перебрав усю гаму людських почуттiв – вiд розпачливих «Ой люлi, люлi, моя дитино» або «Ой пiшла я у яр за водою» – до грайливого «Утоптала стежечку», до визивного, вiдчайдушного «У перетику ходила…». Вiдчайдушного – це я не випадково сказав. Пустотлива дiвчина, що по черзi кохалась то з мiрошником, то з лимаренком, то з бондарем, на питання матерi, кого ж вона матиме своiм зятем, жартома вiдповiдае:
Усiх, усiх, моя мамо,
У недiленьку зятями
Будеш звати.
Пiдозрiла якась веселiсть, нарочита якась легкодухiсть, за якою криеться майбутня, може, вже сьогоднiшня, трагедiя. Можливо, що з цих саме рум’яних безжурних уст незабаром вирветься:
Сину мiй, сину, не клени тата,
Не пом’яни
Мене, прокляту, я твоя мати, —
Мене клени.
Великий спiвець гнiву, Шевченко був i великим спiвцем любовi. Шевченко був нестримний, титанiчно грiзний у своiх прокльонах, зверненнях до царiв i царят, панiв i панят, гнобителiв усього живого i гасителiв усього свiтлого. Вiн вергав на них нещаднi громи й блискавки, нiби зiбранi з усiх гроз на свiтi. Не тiльки до Украiни, а до великоi свiтовоi правди звертався вiн у таких вогненних, багряних рядках:
Воскресни, мамо! І вернися
В свiтлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Грiхи синовнi несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своiм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихi,
Що iх безчестiе, i зрада,
І криводушiе огнем
Кровавим, пламенним мечем
Нарiзанi на людських душах,
Що крикне хмара невсипуща,
Що не спасе iх добрий цар,
Їх кроткий, п’яний господар.
Не дасть iм пить, не дасть iм iсти,
Не дасть коня вам охляп сiсти
Та утiкать; не втечете
І не сховаетеся; всюди
Вас найде правда-мста, а люди
Пiдстережуть вас на тоте ж,
Уловлять i судить не будуть,
В кайдани туго окують,
