banner banner banner
4 3 2 1
4 3 2 1
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

4 3 2 1

скачать книгу бесплатно

4 3 2 1
Пол Бенджамин Остер

Великий роман (Фолио)
Пол Остер (нар. 1947 р.) – американський романiст, поет, есеiст i перекладач, автор багатьох романiв, п’ес, вiршiв. Лауреат численних лiтературних премiй. «4 3 2 1» – перший за сiм рокiв роман письменника. Вiн вiдразу ж потрапив до шорт-листу Букерiвськоi премii 2017 року, а захiднi критики називають його головною роботою автора. Сам Остер зiзнавався, що писав його сiм дiб на тиждень протягом трьох рокiв. В основi роману – iдея, яка завжди займала письменника: вiн давно вже думав про роль випадку в долi, про те, яким могло б бути життя, якби було прийнято iнше рiшення, якби в певний момент людина повернула в iншу сторону. Остера не дарма називають класиком постмодерну: пiд одну обкладинку вiн помiстив не одну iсторiю, а чотири. В якийсь момент сюжет подiляеться на чотири великi гiлки, кожна з яких вiдповiдае одному з можливих життiв головного героя – Арчi Фергюсона. І у кожному зi своiх чотирьох життiв вiн проходить через всi етапи дорослiшання: переживае змiни вiдносин з родиною i друзями, намагаеться облаштувати свое особисте життя, бере участь у подiях, пов’язаних з культурою, спортом i полiтикою 1950–1960-х рокiв, на якi припала молодiсть героiв i якi стали такими важливими для Америки. Оскiльки кожному з Фергюсонiв вiдповiдае свiй шар культури, тому охоплення виходить максимально широким.

Пол Остер

4 3 2 1

Сopyright © 2017 by Paul Auster All rights reserved

© В. К. Горбатько, О. Д. Олiйник, переклад украiнською, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

* * *

Сiрi Густведт присвячуеться

1

1.0

Згiдно до родинноi легенди, дiд Фергюсона вийшов пiшки зi свого рiдного мiста Мiнська зi ста рублями, зашитими в пiдкладку пiджака, подався на захiд до Гамбурга через Варшаву та Берлiн, а потiм забронював квиток на корабель пiд назвою «Імператриця Китаю». Долаючи сильнi зимовi шторми, той корабель перетнув Атлантику i увiйшов до гаванi Нью-Йорка в перший день двадцятого сторiччя. Чекаючи на спiвбесiду з чиновником iммiграцiйноi служби на островi Елiс, вiн завiв розмову зi знайомим росiйським евреем. Той сказав йому: «Забудь прiзвище Резнiков. Жодноi користi вiд нього тут тобi не буде. Для нового життя в Америцi тобi потрiбне американське iм’я, бажано з типовим американським звучанням». Оскiльки в 1900 роцi англiйська була для Ісаака Резнiкова iще чужою, то вiн попрохав свого старшого й досвiдченiшого земляка якось його напоумити. «Скажи, що тебе звати Рокфеллер», вiдповiв чоловiк. «З цим прiзвищем ти тут не прогадаеш». Минула година, потiм iще одна, i на той час, коли 19-лiтнiй Резнiков постав перед чиновником iммiграцiйноi служби, вiн уже встиг забути прiзвище, яке пiдказав йому спiврозмовник. «Ваше iм’я?», спитав чиновник. Зморений морською подорожжю, iммiгрант розпачливо ляснув себе по лобi i випалив на iдиш: «Іх гоб фергессен!» (Я забув!) Отак Ісаак Резнiков i почав свое нове життя в Америцi як Іхабод Фергюсон.

Жилося йому скрутно, особливо на початку, але навiть коли початок скiнчився, його справи на новiй батькiвщинi все одно iшли не так, як вiн собi уявляв до приiзду. Так, вiн встиг одружитися, iще коли йому було двадцять шiсть, так, його дружина Фанi, уроджена Гроссман, народила йому трьох мiцних та здорових синiв, але життя в Америцi залишалося для Айка Фергюсона боротьбою вiд того дня, коли вiн зiйшов з корабля на берег, i до тоi ночi 7 березня 1923 року, коли його у сорокадворiчному вiцi застукала дочасна нагла смерть – вiн був застрелений пiд час пограбування складу шкiряних товарiв у Чикаго, де працював нiчним сторожем.

Фотографiй вiн по собi не залишив, але за всiма свiдченнями дiд був кремезним чоловiком з сильною спиною i величезними руками, неосвiчений, неквалiфiкований, тобто повний наiвняк i невiглас. Першого ж дня свого перебування в Нью-Йорку вiн надибав на вуличного продавця. Той розхвалював перехожим дивовижнi яблука, яких Фергюсону жодного разу в життi не доводилося бачити: такi великi, такi червонi, такi круглi! Не в змозi встояти перед спокусою, вiн купив одне i нетерпляче вгризся в нього зубами. Та замiсть очiкуваноi солодкостi смак чудесного яблука виявився якимось дивним i гiркуватим. Ба гiрше, те яблуко було на диво м’яким, i коли зуби новоприбульця проткнули його шкiрку, то вмiст фрукта вилився на груди його пальта фонтанчиком блiдо-червоноi рiдини, поцяткованоi десятками схожих на гранули зерняток. Отак прибулець вперше вiдчув на смак Новий Свiт пiд час своеi першоi незабутньоi зустрiчi з джерсiйським помiдором.

Рокфеллера з нього й не вийшло, але цей широкоплечiй неквалiфiкований робiтник, юдейський гiгант з абсурдним прiзвищем та непосидючими ногами, пробував свого щастя в Манхеттенi та Бруклiнi, в Балтiморi та Чарльстонi, в Дулутi та Чикаго. Вiн брався за рiзнi роботи: працював докером, простим матросом танкера на Великих Озерах, дресирувальником циркових тварин, робочим на конвеерi консервноi фабрики, водiем вантажiвки, копачем канав та нiчним сторожем. Та хоч як би вiн не старався, йому вдавалося заробляти лише копiйки, тому единим, що бiдолашний Айк Фергюсон спромiгся передати у спадок своiй дружинi та трьом хлопцям, були iсторii про мандрiвнi пригоди своеi юностi, якi вiн iм розповiдав. У довгостроковiй перспективi життевi iсторii, мабуть, е не менш цiнними, анiж грошi, але в перспективi короткостроковiй вони мають безперечнi обмеження.

За свою втрату Фанi отримала вiд компанii з продажу шкiряних товарiв невеличку компенсацiю, а потiм покинула Чикаго i перебралася з хлопцями до Ньюарка в штатi Нью-Джерсi на запрошення родичiв свого чоловiка, якi за номiнальну мiсячну платню здали iй в оренду помешкання на горiшньому поверсi свого будинку. Їi хлопцям було чотирнадцять, дванадцять i дев’ять. Луi, найстарший, вже давно перетворився на Лью. Аарон, середнiй хлопець, пiсля одного з численних шкiльних прочуханiв у Чикаго взяв за звичку величати себе Арнольдом, а дев’ятирiчного Стенлi знали зазвичай як Саннi. Аби звести кiнцi з кiнцями, iхня матiр прала бiлизну та штопала одiж, але невдовзi хлопцi почали робити власнi внески в домашнiй бюджет – кожен з них працював пiсля урокiв, кожен з них вiддавав матерi кожну зароблену копiйчину. Часи були скрутнi, i загроза злиднiв висiла в помешканнi щiльним непроглядним туманом. Не було порятунку вiд страху, i потроху всi хлопцi засвоiли похмурi материнськi онтологiчнi висновки щодо сенсу життя: працюй – голодуй. Працюй, iнакше втратиш дах над головою. Працюй, iнакше помреш. Для родини Фергюсон дещо легковажний вислiв «Один за всiх, i всi за одного» не мав жодного сенсу. В iхньому маленькому свiтi панувало iнше гасло: «Або всi за всiх, або взагалi нiчго».

Фергюсону не виповнилося й двох рокiв, як померла його бабця, i це означало, що у нього не лишилося про неi усвiдомлених спогадiв, але згiдно до сiмейноi легенди Фанi була жiнкою ексцентричною, з важким характером, схильною до нападiв несамовитого вереску та манiакальних вивержень неконтрольованих ридань. Вона лупцювала хлопцiв вiником за кожне бешкетництво, а до декотрих мiсцевих крамниць входити iй було заборонено через звичку вперто й гучноголосо торгуватися. Нiхто не знав, де вона народилася, але подейкували, що вона опинилася в Нью-Йорку чотирнадцятирiчною сиротою i кiлька рокiв шила капелюхи в майстернi на горищi без вiкон. Стенлi, батько Фергюсона, рiдко розповiдав сину про своiх батькiв, даючи на запитання хлопця лише надзвичайно розпливчастi обережнi вiдповiдi. Тому тi крупицi iнформацii про дiда й бабцю по батькiвськiй лiнii, якi спромiгся зiбрати юний Фергюсон, вiн отримав майже винятково вiд його матерi Рози, наймолодшоi з трьох невiсток другого поколiння родини Фергюсон, яка, в свою чергу, отримала бiльшiсть своеi iнформацii вiд Мiллi, дружини Лью, котра мала схильнiсть плiткувати i вийшла замiж за чоловiка значно вiдкритiшого й значно балакучiшого за Стенлi та Арнольда. Коли Фергюсону виповнилося вiсiмнадцять, його матiр розповiла йому одну з iсторiй вiд Мiллi, подавши ii лише як чутку, непiдтверджену вигадку, яка могла бути правдою – а могла й не бути. Якщо вiрити тому, що Лью сказав Мiллi, або тому, за ii словами, вiн начебто iй сказав, у Фергюсонiв була ще й четверта дитина – дiвчинка, яка народилася через три чи чотири роки пiсля Стенлi. Народилася вона в той перiод, коли сiм’я осiла в Дулутi, i Айк перебивався, працюючи простим матросом на суднах, що борознили Великi Озера. То були мiсяцi, коли родина жила в страшенних злиднях. Через те, що Айка не було вдома, коли Фанi народила дитину, через те, що жили вони у Мiннесотi, i була зима, надзвичайно холодна зима в надзвичайно холоднiй мiсцинi, через те, що iхнiй будинок опалювався лише одною дров’яною плитою, а також через те, що грошей було вкрай мало, i тому Фанi та хлопцям доводилося харчуватися лише один раз на день, думка про майбутню необхiднiсть пiклуватися про iще одну дитину наповнила Фанi таким жахом, що вона взяла й втопила свое новонароджене немовля у ваннi.

Стенлi мало розповiдав сину не лише про своiх батькiв, вiн розповiдав йому мало й про себе. Через це Фергюсону було важко сформувати чiтке уявлення про те, яким хлопцем, юнаком чи молодиком був його батько. Вiн не знав про це майже нiчого взагалi, допоки не одружився з Розою два мiсяцi потому, як йому виповнилося тридцять. Проте з випадкових ремарок, якi iнколи зривалися з батькових вуст, Фергюсону вдалося виявити, що старшi брати часто дражнили й ображали Стенлi, що вiн, як наймолодший, а отже такий, що провiв найменше часу з батьком, вiдчував найбiльшу прив’язанiсть до Фанi, що вiн був сумлiнним та старанним учнем та значно кращим спортсменом, анiж двое його братiв, що вiн грав нападаючим в футбольнiй командi, що на легкоатлетичних змаганнях вiн бiг дистанцiю чверть милi за свою школу, що завдяки своему таланту до електронiки вiн вiдкрив маленьку майстерню з ремонту радiо того ж лiта 1932 року, коли вiн закiнчив середню школу (за словами самого Стенлi, то була «крихiтна халупка на Акедемi-стрiт в центрi Ньюарку, трохи бiльша за газетний кiоск»), що коли йому було дванадцять, мати пiд час одного зi своiх вибрикiв з вiником пошкодила йому око (через що воно стало частково незрячим, i через що його не взяли до вiйська пiд час Другоi свiтовоi), що вiн терпiти не мiг свого прiзвиська Саннi i вiдмовився вiд нього, щойно закiнчив школу, що вiн любив танцювати i грати в тенiс, що вiн нiколи й слова не сказав проти своiх братiв, хоч як би нерозумно й презирливо вони не ставилися до нього, що в дитинствi пiсля урокiв вiн пiдробляв розноскою газет, що вiн серйозно подумував пiти вчитися на юриста, але вiдмовився вiд цiеi iдеi через брак коштiв, що його знали як донжуана, бо у вiцi двадцяти з гаком рокiв вiн зустрiчався з десятками молодих еврейських жiнок, зовсiм не збираючись одружуватися з ними, що вiн здiйснив кiлька розважальних подорожей на Кубу в тридцятих роках, коли Гавана вважалася столицею грiха в Захiднiй Пiвкулi, що найбiльшою амбiцiею його життя було стати мiльйонером, людиною такою ж багатою, як i Рокфеллер.

Як Лью, так i Арнольд оженилися, коли iм заледве виповнилося двадцять; кожен з них прагнув якомога швидше вирватися на волю з божевiльноi домiвки Фанi, втекти вiд верескливоi монаршоi особи, яка царювала в родинi Фергюсонiв пiсля смертi батька в 1923 роцi, але Стенлi, який був iще пiдлiтком, коли його брати вшилися з дому, не мав iншого вибору окрiм як залишитися. Зрештою, вiн лише щойно закiнчив школу. Але потiм потягнулися роки – рiк за роком – дванадцять рокiв, а вiн все залишався незрозумiло чому в однiй квартирi з Фанi на горiшньому поверсi впродовж усiеi Великоi депресii i першу половину вiйни. Можливо, вiн застрягнув там через iнерцiю лiнi, можливо, ним рухало почуття обов’язку чи провини перед матiр’ю, а може, все це разом не давало йому змоги уявити життя деiнде. Лью та Арнольд стали батьками, але Стенлi, схоже, цiлком влаштовувало його життя ловеласа й гульвiси. Левову частку своеi енергii вiн витрачав на розбудову свого маленького бiзнесу, намагаючись зробити з нього великий бiзнес, а через те, що вiн не виявляв жодноi схильностi до одруження i прожив танцюючи вiд двадцяти i майже до тридцяти рокiв, мало хто сумнiвався, що вiн так до скону й залишиться холостяком. Та раптом у жовтнi 1943 року, менше нiж тиждень потому, як Американська П’ята Армiя вибила нiмцiв з Неаполя, в той сповнений сподiвань перiод, коли вiйна нарештi почала обертатися на користь союзникiв, Стенлi познайомився пiд час побачення «наослiп» з двадцятиоднорiчною Розою Адлер в Нью-Йорку – i принади тривалого холостяцького життя померли швидко i назавжди.

Майбутня мати Фергюсона була така гарна, такими привабливими були ii сiро-зеленi очi та довге каштанове волосся, такою спонтанною, щирою й швидкою була ii посмiшка, такими спокусливо змонтованими були всi п’ять футiв та шiсть дюймiв зросту, яким надiлила ii природа, що Стенлi, щойно вперше в життi потиснувши iй руку, цей вiдсторонений та зазвичай незворушний Стенлi, цей двадцятидев’ятирiчний Стенлi, який iще жодного разу не палав вогнем кохання, вiдчув, як в присутностi Рози почав розпадатися на частини, i йому здалося, що з його легенiв викачали все повiтря, i вiн бiльше нiколи не зможе дихнути.

Вона теж була дитиною емiгрантiв – батька з Варшави та матерi з Одеси, якi обидва потрапили до Америки iще у вiцi до трьох рокiв. Тому Адлери були бiльш асимiльованою родиною, анiж Фергюсони, i в голосах Розиних батькiв не чулося анi найменшого iноземного акценту. Вони зростали в Детройтi, Гудзонi та Нью- Йорку, i тому iдиш, польська та росiйська iхнiх батькiв поступилася мiсцем вiльнiй iдiоматичнiй англiйськiй, тодi як батько Стенлi важко опановував свою другу мову аж до самiсiнькоi смертi. Навiть тодi, в 1943 роцi, будучi майже пiвсторiччя вiдiрваною вiд своiх схiдноевропейських коренiв, його матiр i досi читала газету Jewish Daily Forward, а не американську пресу, i висловлювалася химерною мiшаниною, яку ii сини називали «Їнглиш» i яка являла собою майже нерозбiрливе нарiччя, яке поеднувало iдиш та англiйську майже в кожному реченнi, яке вискакувало з ii рота. В цьому й полягала основна вiдмiннiсть мiж прародителями Рози та Стенлi, але iще важливiшим, анiж мiра адаптованостi iхнiх батькiв до американського життя, було питання удачi. Батькам та дiдам Рози вдалося уникнути тих брутальних поворотiв фортуни, якi випали на долю нещасних Фергюсонiв, i в iсторii iхньоi родини не було вбивств пiд час пограбування складу, не було злиднiв аж до гранi голоду та вiдчаю, не було немовлят, втоплених у ваннi. Дiд з Детройту був кравцем, дiд з Гудзону – цирульником, i хоча робти, пов’язанi з краянням тканини та краянням волосся, i не вели на шлях до багатства та свiтського успiху, вони все ж таки забезпечували стабiльний заробiток, завдяки якому на столi завжди були харчi, а на плечах дiтей – одiж.

Батько Рози, Бенджамiн, вiдомий також як Бен або Бенджi, полишив Детройт наступного дня пiсля закiнчення середньоi школи в 1911 роцi i подався до Нью-Йорку, де далекий родич влаштував його на роботу клерком до крамницi одежi в центральнiй частинi мiста, але молодий Адлер кинув ту роботу через два тижнi, бо втямив, що його доля не полягала в тому, аби марнувати свiй короткий час на землi, продаючи чоловiчi труси та шкарпетки. Тож тридцять два роки потому, побувавши комiвояжером побутових миючих засобiв, поширювачем грамофонних платiвок, солдатом на Першiй свiтовiй, продавцем автомобiлiв та спiввласником стоянки старих авто в Бруклiнi, вiн заробляв тепер на життя як один з мiноритарних акцiонерiв одноi манхеттенськоi фiрми, яка займалася нерухомiстю. Його дохiд був тепер достатньо великим, щоби перебратися разом з родиною з району Краун-Хайтс в Бруклiнi до нового будинку на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi в 1941 роцi, за шiсть мiсяцiв до того, як Америка вступила в Другу свiтову вiйну.

Згiдно до того, що родичi розповiли Розi, ii батьки познайомилися пiд час недiльного пiкнiка в пiвнiчнiй частинi штату Нью-Йорк, неподалiк будинку ii матерi в Гудзонi, i через пiвроку (в листопадi 1919) побралися. Як Роза згодом зiзналася своему сину, цей шлюб завжди спантеличував ii, бо рiдко iй доводилося бачити людей менш сумiсних, анiж ii батьки, а той факт, що означений шлюб спромiгся проiснувати понад сорок рокiв, був, безперечно, одною з найтаемничiших загадок в анналах iсторii людського спiвжиття. Бенджi Адлер був говiрким мудрагелем, непосидючим комбiнатором з сотнею рiзних планiв у головi, неабияким жартiвником, донжуаном, котрий завжди був у центрi уваги. І раптом вiн закохуеться в сором’язливу й скромну, як квiтка левконiя, жiнку на iм’я Ема Бромовiц – кругленьку пишногруду дiвчину двадцяти трьох рокiв з блiдою мов крейда шкiрою та кучмою рудого волосся. Вона була така незаймана, така недосвiдчена, така вiкторiанська в своiй поведiнцi, що Бенджi Адлеру достатньо було одного погляду, аби дiйти висновку, що чоловiчi губи iще нiколи не торкалися ii вуст. Про iхне одруження й мови не могло бути, бо кожна ознака вказувала на те, що в такому разi вони були б приреченими все життя прожити в конфлiктах та непорозумiннях, але вони все одно одружилися, i навiть попри те, що Бенджi важко було зберiгати вiрнiсть Еммi пiсля того, як народилися iхнi доньки (Мiлдред 1920 року i Роза 1922), в глибинi душi вiн чiпко тримався за неi, а вона, будучи зрадженою знову i знову, так жодного разу й не наважилася напуститися на нього.

Роза обожнювала свою старшу сестру, але та взаемнiстю iй не вiдповiдала, бо Мiлдред, будучи первiсткою, цiлком природно взяла на себе дану Господом роль принцеси монаршого двору, i тому маленьку конкурентку, яка з’явилася на сценi, доводилося, за потреби, знову i знову навчати, що в апартаментах Адлерiв на Франклiн-авеню був лише один трон, один трон i одна принцеса, тому всяка спроба той трон узурпувати буде зустрiнута проголошенням вiйни. Це не означало, що Мiлдред була цiлковито ворожою до Рози, але свою доброту вона вiдмiряла чайними ложками – не бiльше певноi кiлькостi ложок на хвилину, годину чи мiсяць. Вiдпускалася ця доброта з вiдтiнком зарозумiлоi поблажливостi, як i личить царственiй особi. Холодна й обачлива Мiлдред; добросерда й необачлива Роза. На той час, коли дiвчатам виповнилося вiдповiдно дванадцять i десять, вже було ясно, що Мiлдред мала винятково розвинений iнтелект, що ii успiх у школi був результатом не лише працьовитостi й сумлiнностi, а й видатних розумових здiбностей, i хоча Роза була достатньо талановитою й отримувала не гiршi оцiнки, в порiвняннi зi старшою сестрою вона завжди вважалася невдахою. Не розумiючи власних мотивiв, жодного разу не замислившись над цим i не сформулювавши жодного плану, Роза поволi кинула змагатися на умовах Мiлдред, бо iнстинктивно розумiла, що намагання копiювати свою сестру могло закiнчитися лише невдачею, i тому якщо не було для неi щастя на цiй стезi, вона вирiшила обрати iншу.

Розв’язок проблеми вона знайшла у роботi, в намаганнi знайти для себе мiсце, заробляючи власнi грошi, i коли iй виповнилося чотирнадцять, Роза вже була достатньо дорослою, щоби мати змогу вiдгукуватися на газетнi об’яви про найм на роботу. Тож вона знайшла собi роботу, яка потягнула за собою цiлу низку iнших робiт, i на той час, коли iй виповнилося шiстнадцять, вона мала повноцiнну роботу вдень, а до середньоi школи ходила увечерi. Нехай собi Мiлдред закупориться в келii свого уставленого книжковими полицями мозку, нехай пливе хвилями iлюзiй до iнституту, де зможе прочитати всi книжки, написанi протягом останнiх двох тисяч рокiв, але Роза прагнула жити в реальному свiтi. Їi манив лихоманковий гармидер вулиць Нью-Йорка, iй подобалося вiдчувати себе людиною самостiйною, яка впевнено обирае свiй шлях у життi. Подiбно до заповзятих i кмiтливих героiнь фiльмiв, якi Роза дивилася двiчi-тричi на тиждень i якi являли собою нескiнченну низку студiйних кiнокартин, де головнi ролi виконували такi зiрки тодiшнього кiноекрану, як Клодет Кольберт, Барбара Стенвiк, Джинджер Роджерс, Джоан Блондел i Джин Артур, вона вибрала собi роль молодоi й рiшучоi кар’еристки i занурилася в неi цiлком i повнiстю, немовби живучi у фiльмi власного виробництва пiд назвою «Історiя Рози Адлер». То була довга й безкiнечно складна кiнокартина, яка наразi перебувала на стадii зйомки, але обiцяла неабиякий успiх в майбутньому.

Коли Роза познайомилася зi Стенлi в жовтнi 1943 року, вона вже два роки працювала на портретного фотографа, якого звали Еммануiл Шнайдерман, чия студiя розташовувалася на Захiднiй Двадцять сьомiй вулицi бiля Шостоi авеню. Починала Роза як адмiнiстраторка, секретарка та бухгалтерка, але коли асистент-фотограф Шнайдермана пiшов на вiйну в червнi 1942 року, Роза замiнила його. На той час старому Шнайдерману вже було шiстдесят п’ять i був вiн нiмецько-еврейським iммiгрантом, який приiхав до Нью-Йорку зi своею дружиною та двома синами пiсля Першоi свiтовоi. Вдачу вiн мав похмуру, був схильним до химерних коникiв та образливоi лайки, але з часом у нього з’явилася мимовiльна затаена нiжнiсть до вродливоi Рози. Помiтивши, як уважно спостерiгала вона за його роботою зi своiх перших днiв у студii, старий Шнайдерман вирiшив взяти ii учнем-асистентом i навчити всьому тому, що вiн знав про фотоапарати, освiтлення та проявлення плiвок, тобто мистецтву та навичкам свого бiзнесу. Для Рози ж, яка доти так i не знала, чого шукае в життi, яка доти працювала на рiзних конторських посадах, отримуючи за свою роботу лише зарплатню i майже нiчого бiльше, тобто не маючи жодноi надii на внутрiшне задоволення, це стало буквально щасливим випадком: вона раптово натрапила на свое покликання – не просто нову роботу, а новий спосiб iснування у свiтi: зазирати в обличчя стороннiх людей, цих облич щодня ставало дедалi бiльше, кожного ранку й кожного дня новi обличчя, кожне обличчя не схоже на всi решту. Невдовзi Роза збагнула, що iй подобаеться ця робота – дивитися на iнших – i що вона нiколи в життi iй не набридне.

Стенлi тодi спiвпрацював зi своiми братами, яких обох звiльнили вiд вiйськовоi служби (через плоскостопiсть та поганий зiр), i завдяки кiльком винаходам та розширенню дiяльностi маленька радiо-ремонтна майстерня, започаткована 1932 року, перетворилася на чималий магазин меблiв та побутовоi технiки на Спрiнгфiлд-авеню, який пропонував своiм клiентам всi принади та хитрi прийоми тодiшньоi американськоi роздрiбноi торгiвлi: продаж товарiв у тривалу розстрочку, купуй два, а третiй отримаеш безкоштовно, дешевий розпродаж раз на пiвроку, консультацiйна служба i знижки для молодят, а також спецiальнi розпродажi на свято День Прапора. Першим до Стенлi приеднався Арнольд, невдалий та не надто тямущий середнiй брат, який вже примудрився втратити кiлька робiт у торгiвлi i який пнувся щосили, намагаючись прогодувати свою дружину Джоан та трьох дiтлахiв, а через пару рокiв iхню компанiю поповнив Лью. Не тому, що цiкавився меблями та побутовими пристроями, а тому, що вже вдруге за п’ять рокiв Стенлi сплатив його картярськi борги, i це змусило його приеднатися до братового бiзнесу на знак щирого каяття, бо Лью розумiв, що будь-яке небажання з його боку потягне за собою остаточне, до скону, небажання з боку Стенлi дати йому iще хоч копiйку. Отак i виникло пiдприемство пiд назвою «Домашнiй Свiт Трьох Братiв», яким фактично керував лише один брат, Стенлi, наймолодший та найамбiтнiший з синiв Фанi, котрий, керуючись якимось химерним, але непохитним переконанням, що родинна вiрнiсть перевищуе всi iншi людськi атрибути, добровiльно звалив на себе тягар у виглядi своiх двох невдах-братiв, якi вiддячували йому тим, що постiйно запiзнювалися на роботу, цупили десятки й двадцятки з каси, коли iхнi кишенi були порожнiми, а в теплi мiсяцi вшивалися пограти пiсля обiду в гольф. Може, Стенлi й ображався на них за це, але нiколи не нарiкав, бо закони всесвiту забороняли нарiкати на рiдних братiв. І навiть попри те, що прибуток «Домашнього Свiту» був трохи нижчим, анiж мiг би бути без витрат на зарплатню Лью та Арнольда, бiзнес приносив стабiльний дохiд, а коли через пару рокiв вiйна скiнчилася, то перед ним розкрилися iще кращi перспективи, бо невдовзi мало з’явитися телебачення, i брати стали першими «хлопцями в мiкрорайонi», якi почали продаж телевiзорiв. Нi, Стенлi iще не став багатiем, але вже певний час його дохiд стабiльно зростав, а коли вiн того жовтневого вечора познайомився з Розою, то збагнув, що його найкращi днi iще попереду.

На вiдмiну вiд Стенлi, Роза вже встигла пiзнати вогонь пристрасного кохання. Якби не вiйна, яка забрала у неi ii коханого, вони зi Стенлi нiколи б не познайомилися, бо Роза вже задовго до того жовтневого вечора була б замужем за iншим чоловiком. Але той молодик, з яким вона була заручена, Девiд Раскiн, майбутнiй лiкар родом з Бруклiна, який увiйшов у ii життя, коли iй було iще сiмнадцять, загинув вiд випадкового вибуху пiд час навчань з основного курсу бойовоi пiдготовки на базi Форт-Беннiг в штатi Джорджiя. Про це Роза дiзналася у серпнi 1942 року i вiдтодi багато мiсяцiв журилася, то нiмiючи, спустошена й безпорадна, вiд горя, то, мало не божеволiючи вiд туги, проклинала вiйну i ридала в подушку, не в змозi примиритися з думкою, що Девiд бiльше нiколи не доторкнеться до неi. Єдине, що давало iй змогу жити протягом цих мiсяцiв, була ii робота в студii Шнайдермана. Вона приносила iй втiху, задоволення i привiд вставати вранцi з лiжка, але Роза втратила апетит до спiлкування i до зустрiчей з iншими чоловiками, звiвши ii життя до рутинних справ вдома й на роботi та походiв у кiно з подругою Ненсi Файн. Але потроху, особливо в останнi два-три мiсяцi, Роза поволi почала нагадувати саму себе, наприклад, знову вiдкриваючи для себе той факт, що iжа, якщо ii покласти до рота, мала смак, i що коли на мiсто падав дощ, то кожному чоловiковi, жiнцi та дитинi доводилося перестрибувати через тi ж самi калюжi, що i iй. Нi, вона нiколи не оговтаеться вiд смертi Девiда, вiн завжди буде потаемним привидом, який супроводжуватиме ii, коли вона, спотикаючись, плентатиметься в майбутне, але двадцять один рiк – це надто молодий вiк, щоби повертатися спиною до свiту, i Роза розумiла, що якщо вона не зробить над собою зусилля i не повернеться до навколишнього свiту, то просто рухне додолу й помре.

Саме Ненсi Файн влаштувала iй побачення «наослiп» зi Стенлi, гостра на язик, жартiвлива Ненсi з великими зубами та кiстлявими руками, яка була найкращою подружкою Рози iще з дитинства, яке вони провели разом в бруклiнському районi Краун-Хайтс. Ненсi познайомилася зi Стенлi на недiльних танцях в Кетскiлз пiд час одного з велелюдних раутiв в готелi «Браун», органiзованого для неодружених, але охочих одружитися молодих евреiв Нью-Йорка. Тi здибанки Ненсi називала «ринком кошерного товару», i хоча сама вона до охочих не вiдносилася (бо була заручена з вiйськовиком, який служив на Тихоокеанському театрi бойових дiй i який, згiдно з останнiми повiдомленнями, iще числився серед живих), вона ходила на них з подругою просто задля забави i випадково потанцювала там з «одним хлопцем з Ньюарку на iм’я Стенлi». Той виявив бажання зустрiтися з нею знову, але пiсля того, як Ненсi сказала, що вже заповiла свою цноту iншому хлопцю, вiн посмiхнувся, комiчно вклонився i вже хотiв був пiти, як вона почала розповiдати йому про свою подругу, Розу Адлер, «найгарнiшу дiвчину по цей бiк Дунаю та наймилiшу особу по цей бiк, ну… всього, що завгодно». Отаким було щире ставлення Ненсi до Рози, i коли Стенлi збагнув, що вона не жартуе, то сказав, що хотiв би зустрiтися з ii неабиякою подругою. Ненсi вибачилася перед Розою за те, що про неi розповiла, але Роза просто знизала плечима, знаючи, що Ненсi не мала на увазi нiчого поганого, а потiм спитала: «А який вiн з себе?» За словами Ненсi, Стенлi Фергюсон був шiсть футiв заввишки, симпатичний, трохи старуватий (бо майже тридцять здавалося iй, двадцятиоднорiчнiй, ледве не дiдiвським вiком), займався бiзнесом i, судячи з усього, займався успiшно. А iще вiн був чарiвливий, ввiчливий i дуже добре танцював. Всотавши цю iнформацiю, Роза на кiлька секунд замовкла, розмiрковуючи, чи готова вона до такоi серйозноi справи, як побачення наослiп, i раптом, пiд час цих роздумiв, iй спало на думку, що Девiда немае на свiтi вже бiльше року. Подобаеться iй це чи нi, але настав момент розвiдати обстановку. Роза поглянула на Ненсi й сказала: «Мабуть, менi не завадило б побачитися з цим Стенлi Фергюсоном – як ти гадаеш?»

Багато рокiв потому, коли Роза розповiдала сину про подii того вечора, вона не сказала йому назви ресторану, куди вони зi Стенлi зайшли повечеряти. Проте, якщо Фергюсона не зраджувала пам’ять, йому здавалося, що то було десь в центрi Манхеттена, але невiдомо з якого боку – чи то на Іст-сайдi, чи то на Вест-сайдi. Той ресторан був елегантним закладом з бiлими скатертинами на столах та офiцiантами в коротких пiджаках з краватками-метеликами, а це означало, що Стенлi свiдомо хотiв справити на Розу велике враження, довести, що вiн може дозволити собi подiбнi надмiрностi, якщо забажае. Ненсi таки мала рацiю – Роза визнала Стенлi фiзично привабливим, ii вразила легкiсть, з якою вiн пересувався, грацiя й гнучкiсть його тiла пiд час руху, а iще ii вразили його руки, розмiр та сила його рук, вона помiтила це вiдразу ж, вразили ii його спокiйнi неагресивнi очi, якi вiн з неi не зводив, карi очi, анi великi, анi маленькi, а над очима – густi чорнi брови. Не здогадуючись про те монументальне враження, яке вона справила на свого ошелешеного спiвтрапезника, не вiдаючи, що потиск руки спричинився до повноi дезiнтеграцii внутрiшнього ества Стенлi, Роза була дещо здивованою тим, як мало Стенлi говорив на початку обiду, i тому дiйшла висновку, що вiн – особа надзвичайно сором’язлива, хоча це було й не зовсiм так. Через те, що вона сама нервувала, а також через те, що Стенлi так i продовжував мовчки сидiти, Роза взялася говорити за них двох, себто говорила надто багато. Збiгали хвилини, i вона дедалi бiльше соромилася того, що торохтiла наче безтолкова пустомеля – зокрема, вихвалялася своею сестрою, розповiдала йому, що Мiлдред була надзвичайно обдарованою студенткою, що вона минулого червня закiнчила з вiдзнакою Коледж Хантер Мiського унiверситету Нью-Йорка i в рамках програми пiслявузiвського навчання була зачислена до Колумбiйського унiверситету – едина жiнка з факультету англiйськоi мови i едина з лише трьох евреiв, тiльки уявiть собi, як пишалася нею родина! Щойно Роза згадала про родину, як заходилася розповiдати про дядька Арчi, молодшого брата його батька. Арчi Адлер був пiанiстом з групи «Даунтаун Квiнтет», яка виступала в «Криiвцi Моу» на П’ятдесят другiй вулицi, i, за словами Рози, те, що в родинi був музика, надзвичайно ii надихало: митець, свого роду ренегат, який цiкавився не лише зароблянням грошей, так, вона любила свого дядька Арчi, i вiн був, поза всяким сумнiвом, ii найулюбленiшим родичем. А потiм Роза неминуче перейшла до теми своеi роботи у Шнайдермана, перерахувавши все те, чому вiн навчив ii за останнi пiвтора року, отого буркотливого i лайливого Шнайдермана, який ходив з нею в недiлю до району Боверi на Манхеттенi видивлятися там старих п’яниць та безхатькiв – життевих невдах з сивими бородами та довгим сивим волоссям, з величними головами, схожими на голови древнiх пророкiв та царiв. Шнайдерман платив тим старикам грошi, щоби вони позували йому в студii, здебiльшого в костюмах – в тюрбанах, пальтах та оксамитових халатах, так само i Рембрандт одягав бiднякiв та бомжiв в Амстердамi сiмнадцятого сторiччя, i саме його освiтленням, освiтленням Рембрандта, користувалися вони, фотографуючи тих старикiв. Те освiтлення поеднувало в собi i свiтло, i темряву, глибоку тiнь з невеличким мазком свiтла, i тепер, коли Шнайдерман вже достатньо iй довiряв, вона мала змогу встановлювати освiтлення сама i тому зробила кiльканадцять портретiв цих iмпозантних персонажiв самотужки. В цей момент розмови Роза вжила слово «свiтлотiнь» i враз збагнула, що Стенлi, напевне, i гадки не мав, про що вона йому розповiдала, мабуть, для нього все це звучало як китайська грамота, але вiн все одно так i сидiв, не зводячи з неi очей, слухаючи ii, захоплений та мовчазний, наче громом уражений.

Їй здалося, що ii промова прозвучала як невдалий акторський монолог, i Розi стало соромно. На щастя, цей монолог був перерваний появою основноi страви, що дало iй кiлька секунд, аби зiбратися з думками, i на той час, коли вони заходилися смакувати страву (назва невiдома), Роза вже встигла достатньо заспокоiтися, щоби збагнути: ii нехарактерне трiскотiння було свого роду щитом, яким вона захистилася, аби не розповiдати про Девiда, бо то була едина тема, на яку iй не хотiлося говорити, дуже не хотiлося говорити, i тому iй довелося довго й безглуздо базiкати, щоби не розкрити свою рану. І Стенлi Фергюсон не мав до цього жодного стосунку. Вiн виглядав пристойним чоловiком, i не було його провини в тiм, що його не взяли до вiйська, що вiн сидiв отут в ресторанi в ладно скроеному цивiльному костюмi, а не товк багнюку десь далеко в джунглях тихоокеанських островiв i не гинув, розiрваний на шматки випадковим вибухом пiд час вiйськових навчань. Нi, то була не його провина, i з ii боку було б жорстоко й безсердечно винуватити Стенлi в тому, що доля пощадила його, однак як же ж iй не зробити порiвняння, як же ж iй не спитати себе: чому цей чоловiк живе, а Девiд – загинув?

Втiм, вечеря пройшла цiлком нормально. Коли Стенлi оговтався вiд початкового шоку i змiг перевести подих, вiн проявив себе приемним хлопцем, не самозакоханим, як бiльшiсть чоловiкiв, а уважним i чемним, може, i не слiпуче дотепним, але з добрим почуттям гумору: вiн смiявся й тодi, коли Роза казала щось навiть вiддалено смiшне, а коли заговорив про свою роботу та плани на майбутне, вона побачила, що в ньому е щось солiдне, щось надiйне. Шкода, що Стенлi був бiзнесменом i не цiкавився Рембрандтом та фотографiею, але вiн, принаймнi, пiдтримував полiтику президента Рузвельта (в основному) i начебто абсолютно щиро визнавав, що багато в чому не розбирався й багато чого не знав, включно з живописом сiмнадцятого сторiччя та мистецтвом фотографii. Вiн iй сподобався. Роза визнала його приемним у спiлкуваннi, але хоча Стенлi й мав майже усi риси «вдалого улову», вона зрозумiла, що нiколи не зможе покохати його так, як на те сподiвалася Ненсi. Пiсля обiду вони пiвгодини просто гуляли тротуарами центральноi частини мiста, i згодом зайшли випити до «Криiвки Моу», де привiтно помахали руками дядьку Арчi, який корпiв над клавiшами свого фортепiано (той вiдповiв глупуватою посмiшкою i пiдморгнув). А потiм Стенлi провiв Розу назад до квартири ii батькiв на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi. Вiн пiднявся з нею на лiфтi, але в гостi вона його не запросила. Простягнувши руку для прощання (вправно виключивши при цьому будь-яку можливiсть першого поцiлунку), Роза подякувала йому за чудовий вечiр, а потiм обернулася, вiдiмкнула дверi й увiйшла до квартири, майже не сумнiваючись, що бачить Стенлi востанне.

Але Стенлi, звiсно, думав iнакше, бо все пiшло для нього iнакше вiдтодi, як вiн познайомився з цiею дiвчиною, i, не знаючи анiчогiсiнько про Девiда Раскiна та згорьоване Розине серце, вiн змикитив, що мае дiяти швидко, бо Роза була не з тих дiвчат, якi довго залишаються непомiченими. Вiн не мав жодного сумнiву, що чоловiки так i вертiлися бiля неi цiлими зграями, бо вона була разюче чарiвною, кожна часточка ii тiла свiтилася красою, грацiею й добротою, i вперше в життi Стенлi нацiлився на неможливе: здолати незчисленнi орди залицяльникiв Рози i здобути ii для себе, оскiльки твердо вирiшив одружитися з цiею жiнкою, а якщо вона не стане його дружиною, то тодi нею не стане нiхто.

Наступнi чотири мiсяцi вiн часто заходив до неi, втiм, не настiльки часто, щоби набриднути, але регулярно, настiйливо, з незмiнною цiлеспрямованiстю й рiшучiстю, обходячи з флангiв своiх уявних суперникiв завдяки маневрам, якi видавалися йому стратегiчнодалекоглядними й кмiтливими. Але правда полягала в тiм, що серйозних супротивникiв в загальнiй картинi не проглядалося: в нiй маячили двое-трое iнших чоловiкiв, з котрими Ненсi познайомила Розу вже пiсля того, як та познайомилася зi Стенлi у жовтнi, але Роза одного за одним iх забракувала, вiдхиливши iхнi запрошення на зустрiч, i продовжила вичiкувати, а це означало, що Стенлi виявився таким собi лицарем, який мчав в атаку безлюдним полем, хоча й бачив довкола себе фантомних ворогiв. Ставлення Рози до нього не змiнилося, але вона радше волiла бути в компанii Стенлi, анiж сидiти на самотi у своiй кiмнатi чи слухати пiсля вечерi радiо разом з батьками. Тому Роза рiдко вiдмовляла, коли Стенлi кудись запрошував ii увечерi, приймаючи його пропозицii покататися на ковзанах, пограти в кеглi, потанцювати (вiн дiйсно виявився потрясаючим танцювальником), послухати Бетховена в Карнегi-хол, подивитися мюзикл на Бродвеi чи фiльм в кiнотеатрi. Вона швидко переконалася, що драми не мали на Стенлi жодного впливу (пiд час «The Song of Bernadette» та «For Whom the Bell Tolls» вiн просто заснув), але на комедiях вiн жодного разу не склiпив очей. Наприклад, вони обидва реготали пiд час перегляду «The More the Merrier»[1 - «Чим бiльше, тим веселiше». – Прим. пер.], соковитого, як кремова пампушка, фiльму про дефiцит житла у Вашингтонi пiд час вiйни, де головнi ролi виконували Джоел Мак-Крi (такий вродливий) i Джин Артур (одна з Розиних улюблениць). Але дещо, мовлене одним з iнших акторiв, справило на неi найсильнiше враження. То була фраза, сказана Чарльзом Коберном, який грав роль такого собi Купiдона, замаскованого пiд старого американського пузаня, фраза, котру вiн повторював знову й знову впродовж усього фiльму: «вишуканий, акуратний та приемний хлопець», повторював як рефрен, що вихваляв чесноти такого типу чоловiка, якого хотiлося б мати кожнiй жiнцi. Стенлi Фергюсон дiйсно був акуратним, приемним i вiдносно молодим, а якщо «вишуканий» означало «стрункий, грацiозний та законослухняний», то всi цi якостi були також притаманнi йому, однак Роза не була впевнена, що саме цi чесноти вона шукала в чоловiках, особливо пiсля ii кохання до настирливого та мiнливого Девiда Раскiна, який iнколи бував аж надто виснажливим коханцем, але яскравим та завжди непередбачуваним в своiх постiйно мутуючих формах, тодi як Стенлi здавався таким посереднiм та передбачуваним, таким надiйним, тому вона нiяк не могла визначитися, чим е така стабiльнiсть вдачi – чеснотою чи вадою.

З iншого боку, вiн не набридав iй, вимагаючи поцiлункiв (бо знав, що iй ця iдея не сподобаеться), не набридав навiть попри те, що тепер вже було абсолютно ясно, що вiн страшенно захопився нею i при кожнiй зустрiчi йому доводилося стримуватися, щоби не доторкнутися до неi, не поцiлувати ii, не обiйняти.

З iншого боку, коли Роза сказала, що вважае Інгрiд Бергман вражаюче вродливою, Стенлi у вiдповiдь зневажливо розсмiявся, глянув iй у вiчi i мовив, дуже спокiйно i дуже впевнено, що Інгрiд Бергман навiть не гiдна з нею до пари стати.

З iншого боку, одного холодного дна наприкiнцi листопада вiн заявився без попередження до студii Шнайдермана i попрохав зробити його фотопортрет, i зробити його мав не Шнайдерман, а вона.

З iншого ж боку, ii батьки поставилися до нього схвально, схвально поставився до нього Шнайдерман, i навiть Мiлдред, Герцогиня Сноб-холу висловила свое приязне ставлення, заявивши, що Розi мiг трапитися хтось значно гiрший.

З iншого ж боку, у Стенлi траплялися своi моменти натхнення, непояснимi виплески невгамовноi життерадiсностi, коли щось у ньому виривалося на волю, i вiн перетворювався на жартiвливого, вiдчайдушного i нестримного пустуна, як, наприклад, того вечора, коли вiн розважав Розу на кухнi в квартирi ii батькiв, жонглюючи трьома сирими яйцями, тримаючи iх у повiтрi цiлих двi хвилини завдяки шалено швидким i точним рухам рук, допоки одне з яець не впало, розбившись, на пiдлогу. Решту ж два вiн впустив навмисне, вибачившись за конфуз мовчазним жестом комiка (Стенлi знизав плечима) та зробивши заяву, яка складалася з одного слова: «Ой!»

Протягом отих чотирьох мiсяцiв вони бачилися раз чи два на тиждень, i навiть попри те, що Роза не могла вiддати Стенлi свое серце так, як вiн вiддав iй свое, вона була вдячна йому за те, що вiн пiдняв ii з землi й знову поставив на ноги. Якби так пiшло i далi, то вона б не заперечувала, але щойно Роза почала почуватися зi Стенлi комфортно, щойно iй почала подобатися гра, в яку вони грали разом, Стенлi раптом рiзко змiнив правила.

Був кiнець сiчня мiсяця 1944 року. В Росii щойно скiнчилася 900-денна облога Ленiнграду; в Італii нiмцi зупинили наступ союзникiв пiд горою Монте-Касiно; в Тихому океанi американськi вiйська збиралися висадитися на Маршаловi острови; а на домашньому фронтi, на краю Центрального парку Нью-Йорка Стенлi пропонував Розi вийти за нього замiж. Угорi палало яскраве зимове сонце, безхмарне небо було пофарбоване в глибокий та блискучий вiдтiнок синього, в ту прозору кришталеву блакить, яка огортае Нью-Йорк лише в певнi днi сiчня. Отже, тоi сонячноi недiлi, за тисячi миль вiд кровi та страждань нескiнченноi вiйни, Стенлi сказав Розi, що це мае бути або шлюб, або нiчого, що вiн обожнюе ii, що нiколи в життi нiчого подiбного нi до кого не вiдчував, що все його майбутне залежало вiд неi, а якщо вона йому вiдмовить, то бiльше нiколи його не побачить, бо думка про те, що вiн побачить ii знову, буде для нього нестерпною, i тому йому доведеться зникнути з ii життя назавжди.

Роза попрохала у нього тиждень на роздуми. Це було так несподiвано, пояснила вона, так раптово, i тому iй потрiбно було трохи часу, аби подумати. Звiсно, сказав Стенлi, звiсно, вiзьми тиждень на роздуми, а вiн зайде до неi наступноi недiлi, рiвно через тиждень. А потiм, перш нiж попрощатися, вони, стоячи на П’ятдесят дев’ятiй вулицi бiля входу в парк, вперше поцiлувалися, i Роза вперше пiсля iхнього знайомства побачила сльози, що блищали у Стенлi в очах.

Результат, ясна рiч, був визначений давним-давно. Вiн став не лише записом у розширене й авторизоване видання «Книги Земного Буття» – його можна знати також в Манхеттенському мiському архiвi, де реестр iнформуе нас про те, що Роза Адлер та Стенлi Фергюсон одружилися 6 квiтня 1944 року, рiвно за два мiсяцi до висадки союзникiв у Нормандii. Отже, ми тепер знаемо, що Роза вирiшила дати позитивну вiдповiдь, але як i чому вона прийшла до такого рiшення, сказати складно. Тут спрацювали численнi фактори, кожен з яких працював в унiсон та супроти iнших, а через те, що Роза до всiх цих факторiв ставилася двояко й нерiшуче, то тиждень, видiлений на роздуми, виявився для майбутньоi матерi Фергюсона болiсним i томливим. По-перше: знаючи Стенлi як людину слова, Роза жахалася вiд думки, що бiльше нiколи його не побачить. Як би там не було, але пiсля Ненсi вiн був ii найкращим другом. По-друге: iй виповнився вже двадцять один рiк, тобто вона була достатньо молодою, щоби такою вважатися, але вже не такою молодою, як бiльшiсть тодiшнiх дiвчат на видання, оскiльки вельми часто в тi часи дiвчата вдягали весiльнi плаття у вiсiмнадцять чи дев’ятнадцять рокiв, а чого Розi дуже не хотiлося, так це залишитися незамiжньою. По-трете: так, вона не кохала Стенлi, але доконаний факт полягав у тiм, що не всi шлюби з кохання ставали шлюбами вдалими й мiцними, до того ж вона десь вичитала, що шлюби з розрахунку, якi переважали в традицiйних iноземних культурах, не були менш або бiльш щасливими, анiж шлюби в краiнах Заходу. По-четверте: так, вона не кохала Стенлi, але правда полягала в тiм, що вона вже не могла покохати нiкого отим Великим Коханням, яким вона кохала Девiда, бо Велике Кохання трапляеться людинi лише один раз у життi, i тому мала змиритися з кимось меншим за iдеал, якщо не хотiла провести решту життя на самотi. По-п’яте: Стенлi не мав у собi нiчого такого, що дратувало б ii чи викликало огиду. Думка про секс iз ним ii не вiдштовхувала. По-шосте: вiн кохав ii шалено й безумно i ставився до неi з добротою й повагою. По-сьоме: в гiпотетичнiй розмовi, яку вони мали за два тижнi до його пропозицii, Стенлi сказав, що жiнки вiльнi переслiдувати своi власнi iнтереси i що iхне життя не мае обертатися винятково довкола iхнiх чоловiкiв. Чи не мав вiн на увазi роботу, поцiкавилася вона. Так, i роботу також, наряду з усiм iншим. Це означало, що iй не доведеться кидати роботу у Шнайдермана, що вона й далi зможе опановувати професiю фотографа. По-восьме: так, вона не кохала Стенлi. По-дев’яте: багато чого у ньому iй подобалося, не викликало сумнiву те, що гарне значно переважало в ньому не надто гарне, але ж чому вiн постiйно засинав на фiльмах? Може, вiн втомлювався, працюючи подовгу в себе на роботi? А може, отi напiвопущенi повiки свiдчать про брак зв’язку зi свiтом почуттiв? По-десяте: Ньюарк! Чи зможе вона там жити? По-одинадцяте: Ньюарк – це проблема, однозначно. По-дванадцяте: iй пора було покинути своiх батькiв. Вона була вже надто дорослою, щоби жити з ними в одному помешканнi, i хоч як би вона не любила свою матiр та батька, вона зневажала iх за лицемiрство – батька за те, що той вперто i не розкаюючись продовжував ганятися за кожною спiдницею, а матiр – за те, що вдавала, наче цього не помiчае. Якось на днях, йдучи пообiдати до кафе-автомату бiля студii Шнайдермана, Роза випадково помiтила свого батька, який iшов рука в руку з жiнкою, яку вона нiколи не бачила ранiше i яка була рокiв на десять-п’ятнадцять молодшою за нього. Їй стало так гидко, i вона так розлютилася, що iй захотiлося пiдбiгти до батька й затопити йому в пику. По-тринадцяте: якщо вона вийде замiж за Стенлi, то хоча би в чомусь обскаче Мiлдред навiть попри те, що було неясно, чи мала ii старша сестра якийсь iнтерес до замiжжя. Наразi Мiлдред почувалася прекрасно, стрибаючи вiд одного короткого роману до iншого. Бог iй у помiч, але не такого життя хотiла для себе Роза. По-чотирнадцяте: Стенлi заробляв грошi, а з того, що вона встигла дiзнатися, вiн з часом зароблятиме дедалi бiльше грошей. Ця думка давала втiху, але водночас i певну тривогу. Для того, щоби заробляти грошi, треба думати про грошi увесь час. Чи зможе вона жити з чоловiком, чиiм единим улюбленим заняттям е наповнення власного банкiвського рахунку? По-п’ятнадцяте: Стенлi вважав ii найгарнiшою жiнкою Нью-Йорка. Вона знала, що це не так, але не сумнiвалася, що Стенлi щиро так вважав. По-шiстнадцяте: на горизонтi бiльше нiкого не було. Навiть якщо Стенлi так i не вдасться стати другим Девiдом, вiн був значно кращим за отих жалюгiдних скиглiiв, яких пiдсилала iй Ненсi. Стенлi, принаймнi, був дорослою людиною. Стенлi, принаймнi, нi на що й нi на кого не скаржився. По-сiмнадцяте: Стенлi був евреем так само, як була еврейкою i вона, тобто вiн був вiрним членом племенi, але не мав iнтересу до релiгii i не збирався клястися в своiй вiрностi Богу, а це означало життя, необтяжене ритуалами й забобонами – нiчого iншого, окрiм подарункiв на свято Хануки, маци, Чотири Запитання раз на рiк весною, обрiзання для хлопчика, якщо в них народиться хлопчик, але не буде молитов, не буде синагог, не буде необхiдностi вдавати, що вона вiрить в те, в що насправдi не вiрить, в те, що насправдi не вiрили й iншi. По- вiсiмнадцяте: так, Стенлi вона не любила, але Стенлi любив ii. Може, цього буде достатньо для початку, для першого кроку. А там видно буде.

Свiй медовий мiсяць вони провели на курортi бiля озера в горах Адiрондак. То була семиденна iнiцiацiя в таемницi подружнього життя, нетривала, але нескiнченна, оскiльки кожна секунда начебто несла в собi вагу цiлоi години або цiлого дня просто завдяки самiй лише новизнi всього, що вони переживали разом. То був перiод нервозностi й полохливого пристосування один до одного, маленьких перемог та iнтимних зiзнань, пiд час якого Стенлi дав Розi першi уроки водiння авто i навчив ii основам тенiсу, а потiм вони повернулися до Ньюарку й облаштувалися в помешканнi, де провели першi роки свого замiжжя – то була квартира з двома спальнями в районi Ван Вельсор поблизу озера Вiквехiк. З нагоди шлюбу Шнайдер подарував Розi аж мiсяць оплаченоi вiдпустки, а протягом трьох тижнiв перед виходом на роботу Роза похапцем опановувала мистецтво куховарити, цiлковито покладаючись на грубенький старий посiбник з американськоi кухонноi науки, який матiр подарувала iй колись на день народження. Той грубенький фолiант називався «Кулiнарна книга для початкiвцiв», мав пiдзаголовок «Шлях до серця чоловiка», нараховував шiстсот двадцять три сторiнки, написанi мiсiс Симоною Кендер, i мiстив «Перевiренi рецепти з iдалень громадських шкiл Мiлуокi, Дiвчачого профтехучилища, рецепти вiд авторитетних дiетологiв та досвiдчених хатнiх господинь». На початку кулiнарного навчання траплялися численнi катастрофи, але Роза завжди була кмiтливою ученицею, тому коли за щось бралася, то, зазвичай, доводила почате до кiнця вельми успiшно, але навiть в тi днi спроб i помилок, пересмаженого м’яса та недоварених овочiв, липких, як пластилiн, пирогiв та грудкуватого пюре Стенлi жодного разу iй не дорiкнув. Хоч яку б жахливу страву вона йому не подавала, вiн терпляче з’iдав ii геть усю, до останньоi крихти, жуючи ii з явним задоволенням, а потiм кожного вечора, буквально кожного вечора дякував iй за надзвичайно смачнi харчi. Розi iнколи здавалося, що то вiн пiддражнюе ii, що то вiн просто надто зайнятий власними думками, щоби звертати прискiпливу увагу на те, що вона подае йому на стiл, але це стосувалося не лише страв, якi вона готувала, а й усiх iнших аспектiв iхнього сумiсного життя. Якось Роза, замислившись над цим явищем, зiбрала докупи всi тi моменти, якi потенцiйно загрожували суперечкою мiж ними, i прийшла до приголомшливого, абсолютно неймовiрного висновку, що Стенлi нiколи ii не критикував. Вона була для нього бездоганним створiнням, бездоганною жiнкою, бездоганною дружиною, i тому, як в отому теологiчному постулатi, що стверджував неминучiсть iснування Бога, все, що вона робила, казала й думала, було незмiнно бездоганним, просто мусило бути бездоганним. Проживши в однiй спальнi з Мiлдред бiльшу частину свого життя, з тою Мiлдред, яка називала ii «пустоголовою» за те, що вона надто часто ходила в кiно, яка устаткувала всi своi шафки замками, аби ii молодша сестра не запозичувала в неi одiж, Роза жила тепер в однiй спальнi з чоловiком, який вважав ii бездоганною, i при тому цей чоловiк в тiй самiй спальнi швидко навчався грубо пестити ii всiма способами, якi iй подобалися найбiльше.

У Ньюарку було нудно, але квартира була просторiшою та краще освiтленою, анiж помешкання Розиних батькiв по той бiк рiки, а всi меблi були новими (найкращi з того, що мiг запропонувати «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» – може, i не найкращi з усього, що можна було роздобути, але наразi достатньо добрi). Оскiльки Роза знову пiшла на роботу до студii Шнайдермана, мiсто й далi залишалося фундаментальною частиною ii життя – такий милий, брудний та всеiдний Нью-Йорк, столиця людських облич, горизонтальна Вавилонська вежа людських мов. Щоденна подорож на роботу складалася з поiздки неквапливим автобусом до потягу, дванадцяти хвилин у поiздi вiд Пенсильванського вокзалу до Пенсильванськоi станцii метро, а потiм – кiлька хвилин ходьби до студii Шнайдермана. Розi подобалася ця поiздка, бо вона мала змогу бачити довкола себе так багато людей, а особливо iй подобався той момент, коли потяг в’iжджав до Нью-Йорку й зупинявся, пiсля чого завжди слiдувала коротка пауза, неначе увесь свiт затамовував подих в мовчазному передчуттi, а потiм дверi розчинялися, всi хутко кидалися до виходу, i вагон за вагоном починав вивергати пасажирiв на швидко заповнюваний натовпом перон. Роза буквально упивалася швидкiстю та впертою цiлеспрямованiстю цього натовпу, де кожен кидався в одному й тому самому напрямку; вона була його частиною у самiсiнькому вирi, iдучi, як всi решта, на роботу. Це давало iй змогу почуватися незалежною, хоча й прив’язаною до Стенлi, але самостiйною, i це було нове, хороше почуття. Коли Роза пiднiмалася сходами й вливалася в iще один натовп пiд вiдкритим небом, вона прямувала до Захiдноi Двадцять сьомоi вулицi, уявляючи тих рiзних людей, якi того дня прийдуть до студii: матерiв та батькiв з новонародженими дитинчатами, маленьких хлопчикiв в бейсбольнiй унiформi, старезнi подружнi пари, охочi зробити портрет на день сорокарiччя чи п’ятдесятирiччя iхнього подружнього життя, хихотливих дiвчат в капелюшках та накидках, жiнок з жiночих клубiв, чоловiкiв з чоловiчих клубiв, полiцейських новобранцiв у синiй параднiй формi, i, звiсно ж, вiйськовикiв, яких ставало дедалi бiльше, iнколи – з дружинами чи подругами, але здебiльшого самотнiх одиноких воякiв, якi прибули до Нью-Йорку у вiдпустку чи повернулися з фронту додому, або збиралися вiдбути в далекi краi, щоби вбивати й бути вбитими. Вона молилася за всiх них, молилася, щоби всi вони повернулися цiлими й неушкодженими, зi здоровими руками й ногами на живих тiлах, молилася кожного ранку йдучи вiд станцii метро до Захiдноi Двадцять сьомоi вулицi, щоби вiйна скiнчилася якомога скорiше.

Роза не мала анi серйозних жалiв, анi болючих заднiх думок стосовно ii згоди вийти замiж за Стенлi, проте замiжжя принесло iй певнi незручностi, жодне з яких не було безпосередньо пов’язаним зi Стенлi. Втiм, породичавшись з ним, вона породичалася також з його сiм’ею, i кожного разу, опиняючись в однiй компанii з трiо невдах, вона не переставала дивуватися, як Стенлi примудрився прожити з ними усе свое дитинство i при цьому не стати таким же пришелепуватим, як i вони. Найколоритнiшою особою була, звiсно, його матiр, i досi сповнена енергii Фанi Фергюсон, якiй на той час вже було десь пiд сiмдесят, яка мала чи то п’ять футiв два дюйми, чи то п’ять футiв два з половиною дюйми заввишки, i яка являла собою похмуру метушливо-прискiпливу зануду з кривою гримасою на обличчi. Сидячи одна на диванчику пiд час родинних зустрiчей, вона щось буркотiла собi пiд нiс, а сидiла вона одна тому, що нiхто не наважувався наблизитися до неi, особливо п’ятеро ii онукiв вiком вiд шести до одинадцяти рокiв, якi, схоже, смертельно боялися ii, бо Фанi запросто могла луснути iх по головi кожного разу, коли дiтлахи виходили за межi дозволеного (якщо виходом за межi дозволеного можна було вважати гучнi вiдрижки, смiх, вереск, пiдстрибування, а також удари головою та iншими частинами тiла об меблi). А коли Фанi не могла пiдiбратися до онукiв достатньо близько, щоби торохнути кого-небудь з них по головi, вона волала на них голосом таким гучним, що аж шибки торохтiли. Коли Роза вперше зустрiла Фанi, та ущипнула ii за щоку (достатньо сильно, аби спричинити бiль) i сказала iй, що вона – гарна дiвчина. А потiм впродовж решти вiзиту Фанi вперто iгнорувала ii – i вiдтодi продовжувала iгнорувати пiд час кожного вiзиту, зводячи все спiлкування мiж ними до формального «здрастуйте» i «прощавайте», та оскiльки Фанi демонструвала таку ж саму байдужiсть i до iнших двох невiсток, Мiллi та Джоан, Роза не приймала це близько до серця. Фанi турбувалася лише про своiх синiв, синiв, якi пiдтримували ii матерiально i сумлiнно приходили до неi кожного вечора у п’ятницю на вечерю, тодi як жiнки, з якими одружилися ii сини, були для неi не бiльш анiж примарами, i часто вона навiть iмен iхнiх пригадати як слiд не могла. Все це не надто дратувало Розу, бо ii стосунки з Фанi були нечастими й нерегулярними, але зовсiм iнакше було з братами Стенлi, оскiльки вони працювали у нього, i iй доводилося бачитися з ними мало не щодня. Та коли вона усвiдомила той приголомшливий факт, що цi двое були найвродливiшими чоловiками, яких iй доводилося бачити, божественними мужчинами, схожими на Еррола Флiнна (Лью) та Керi Гранта (Арнольд), у неi почала накопичуватися сильна антипатiя до обох братiв. Вона вiдчувала, що були вони дрiб’язковими й нечесними, старший Лью не вирiзнявся особливим розумом i був жертвою своеi пристрастi грати, роблячи ставки, на футбольних та бейсбольних iграх, а молодший Арнольд був просто напiв-iдiотом, хтивим ловеласом зi скляними очима, який забагато пив i нiколи не проминав можливостi торкнутися ii рук та плечей, ущипнути ii за руку чи за плече, i завжди називав ii «крихiткою» та «лялечкою», вiд чого ii вiдраза до нього лише ставала дедалi глибшою. Їй страшенно не подобалося, що Стенлi влаштував iх на роботу в магазинi, вона казилася вiд того, як вони насмiхалися над ним поза очi, а iнколи й прямо у вiчi, але Стенлi, добрий Стенлi, в сто разiв кращий за них разом узятих, робив вигляд, що нiчого не помiчае, безсловесно мирячись з iхньою жадiбнiстю, лiнню та насмiшками. Вiн демонстрував щодо них таку терпимiсть, що Розi почало здаватися, наче вона, сама того не бажаючи, вийшла замiж за святого, за одного з тих рiдкiсних iндивiдiв, якi нiколи й думки поганоi нi про кого не мали. Хоча, гадала далi вона, Стенлi запросто мiг бути всього-на-всього слабовольним простаком, чоловiком, який так i не навчився постояти сам за себе. З невеликою допомогою з боку своiх братiв (а може, i без iхньоi допомоги взагалi) вiн перетворив «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» на прибутковий концерн, великий, з неоновою вивiскою, унiвермаг, де продавалися крiсла та радiо, обiднi столи та холодильники, меблi для спалень та гомогенiзатори Ворiнга. То було пiдприемство з високим оборотом i товарами середньоi якостi, яке обслуговувало клiентуру з середнiми та низькими доходами, така собi агора двадцятого сторiччя, але пiсля кiлькох вiдвiдин протягом перших тижнiв потому, як вона вийшла замiж, Роза припинила заходити до магазину – не лише тому, що знову вийшла на роботу, а тому, що iй там було тривожно, поруч з братами Стенлi вона почувалася нещасливою й абсолютно чужою.

Втiм, ii розчарування в родинi свого чоловiка дещо пом’якшувалося дружинами та дiтьми його братiв, себто, тими Фергюсонами, якi насправдi Фергюсонами не були, яким не довелося пережити тих нещасть, якi впали на голову Айку, Фанi та iхньому потомству, i Роза швидко подружилася з Мiллi та Джоан. Обидвi жiнки були значно старшими за неi (тридцять чотири та тридцять два), але вони радо прийняли ii до своеi компанii як рiвного члена, надавши iй повного статусу в день одруження, а це означало, окрiм всього iншого, що Роза мала право бути посвяченою у всi таемницi своячок. Особливо велике враження справила на Розу говiрка Мiллi, яка курила цигарку за цигаркою, жiнка настiльки худорлява, що здавалося, наче замiсть кiсток у неi пiд шкiрою дроти. Вона була розумною, мала власну думку i добре розумiла, за якого чоловiка вийшла замiж в особi Лью. Але хоч якою б лояльною не залишалася вона до свого хитруватого, зрадливого й марнотратного чоловiка, це не заважало iй точити безперервний потiк iронiчних дотепiв у його бiк, i були тi дотепи такими розумними та ядучими ремарками, що Розi iнколи доводилося виходити з кiмнати, аби не розсмiятися надто голосно. У порiвняннi з Мiллi, Джоан була дещо простакуватою, але такою добросердою й великодушною, що й досi не второпала, за якого бовдура вийшла замiж. Яка ж вона добра матiр, думала Роза, така нiжна, терпляча й турботлива, тодi як гострий язик Мiллi часто призводив ii до сварок з дiтьми, якi поводилися менш виховано, анiж дiти Джоан. У Мiллi дiтей було двое: одинадцятирiчний Ендрю та дев’ятирiчна Елiс, а в Джоани – трое: десятилiтнiй Джек, восьмирiчна Френсi та шестирiчна Руф. Всi вони по-рiзному подобалися Розi, можливо, окрiм Ендрю, який, схоже, був надто грубий та забiякуватий, i йому часто влiтало вiд Мiллi за те, що вiн бив свою маленьку сестричку. Але найбiльше Роза полюбила Френсi, так, це була однозначно Френсi, вона просто не могла не полюбити ii, бо дiвчинка була така гарненька, така напрочуд жвава, i коли вони познайомилися, то це було наче кохання з першого погляду. Висока, з каштановим волоссям, Френсi кинулася Розi в обiйми, примовляючи: «Тiтонько Роза, тiтонько Роза, ви така гарненька, така гарненька, така надзвичайно гарненька, що тепер ми назавжди будемо з тобою друзями». Отак i почалася iхня дружба, отак i продовжувалася, вони були в захватi одна вiд одноi, i Роза вiдчувала, що мало було речей приемнiших у цьому свiтi, анiж той момент, коли Френсi вибиралася iй на колiна, коли вони всi сидiли за столом, i починала розповiдати iй про школу, про останню книжку, яку вона прочитала, про подругу, яка сказала iй щось погане, або про плаття, яке матуся збиралася подарувати iй на день народження. Вiд заспокiйливоi нiжностi Розиного тiла дiвчинка розслаблялася, а коли вона говорила, то Роза гладила ii по головi, щоках та спинi, i невдовзi iй починало здаватися, що вони спливли у повiтря, удвох полишили кiмнату, будинок та вулицю i пливуть собi разом у небi. Так, цi родиннi зiбрання дiйсно бували похмурими й занудливими, але бували в них i вiддушини, несподiванi маленькi дива, котрi траплялися в найнесподiванiшi моменти, бо, на думку Рози, боги були iстотами iррацiональними i винагороджували нас своiми дарунками випадково i навмання.

Розi хотiлося стати матiр’ю, завагiтнiти, народити дитину, вiдчувати, як в нiй б’еться друге серце. Нiщо не важило так багато, як це бажання, навiть ii робота у Шнайдермана, навiть отой омрiяний, але iще нечiткий план, згiдно до якого вона одного дня збиралася стати самостiйним фотографом, вiдкрити власну студiю з власним iменем на вивiсцi над парадним входом. Цi амбiцii нiчого не значили, коли вона порiвнювала iх з простим бажанням подарувати свiту нову людину, власне дитинча, власного сина чи доньку, i бути матiр’ю того дитинчати всю решту життя. Стенлi старанно виконував свою частину роботи без презервативiв i заплiднив ii тричi протягом перших пiвтора року iхнього спiльного життя, але тричi у Рози стався викидень, кожного разу – на третьому мiсяцi вагiтностi, i коли вони в квiтнi 1946 року вiдмiчали другу рiчницю свого одруження, дiтей у них i досi не було.

Лiкарi запевняли, що у неi все було нормально, що вона була при доброму здоров’i i одного разу неодмiнно виносить плiд належнi дев’ять мiсяцiв, але цi втрати тиснули на Розу важким тягарем, i з кожним ненародженим немоволям, з кожною наступною невдачею вона почувалася так, нiби у неi крали ii жiноче ество. Вона плакала цiлими днями пiсля кожного фiаско, плакала так, як не плакала нiколи пiсля загибелi Девiда, i зазвичай така оптимiстична Роза, завжди життестiйка i ясно мисляча Роза поринала в сумну й хворобливу жалiсть до самоi себе. Якби не Стенлi, то важко було б сказати, до яких глибин саморуйнування вона могла б дiйти, але вiн залишався непохитним та стриманим, незворушним до ii злiз, i пiсля кожного втраченого немовляти продовжував запевняти ii, що то була лише тимчасова невдача i що насамкiнець все владнаеться. В такi хвилини Роза вiдчувала до нього таку близькiсть i любов, була йому така вдячна за його доброту. Звiсно, вона не вiрила жодному його слову – як же ж вона могла вiрити, коли все свiдчило навпаки? – але ця втiшна брехня чинила на неi заспокiйливий вплив. Втiм, Розу спантеличував той спокiй, з яким Стенлi зустрiчав повiдомлення про iще один викидень, ii страшенно дивувала його незворушливiсть до жорстокого й кривавого вигнання його ненароджених дiтей з ii тiла. Може, думала вона, Стенлi не подiляе ii бажання мати дiтей? Можливо, вiн i сам не здогадувався про це свое небажання, але що як вiн потайки хотiв, аби ситуацiя й далi лишалася незмiнною, щоби мати ii для себе всю цiлковито, щоби вона була дружиною, якiй не доводилося б дiлити свою любов мiж чоловiком та дитиною? Вона нiколи не наважувалася озвучити цi думки в присутностi Стенлi, iй нiколи й на думку не спало б образити його такими безпiдставними пiдозрами. Але сумнiв не покидав ii, i вона питала себе саму: а чи не надто добре виконував Стенлi свою роль сина, брата i чоловiка? Якщо ж це дiйсно було так, то, мабуть, мiсця для батькiвства в його душi бiльше не залишалося.

5 травня 1945 року, за три днi до закiнчення вiйни у Європi, дядько Арчi впав замертво вiд серцевого нападу. Йому було сорок дев’ять, гротескно молодий вiк для будь-чиеi смертi, а найбiльш гротескною обставиною було те, що ховали його на День перемоги, а це означало, що коли онiмiлi вiд горя члени родини Адлерiв повернулися з цвинтаря до помешкання Арчi на Флетбуш-авеню в Бруклiнi, то люди на вулицях iхнього мiкрорайону танцювали й шаленiли, гудучи клаксонами своiх авто, i гукали хрипкими голосами, радiючи з того, що перша половина вiйни скiнчилася. Гармидер тривав багато годин, а тим часом дружина Арчi, Перл, та iхнi дев’ятнадцятирiчнi двiйнята-сестри, Беттi та Шарлотта, а також четверо вцiлiлих членiв квiнтету «Даунтаун» та ще й з десяток чи бiльше друзiв, родичiв та сусiдiв мовчки сидiли й стояли в квартирi з закритими портьерами. Схоже, та добра новина, яку вони чекали так довго, збиткувалася над жахом смертi дядька Арчi, а радiснi спiвучi голоси за вiкном сприймалися як безсердечне блюзнiрство, неначе на могилi Арчi танцював увесь район Бруклiн. Той день залишився у пам’ятi Рози назавжди. Не лише через ii власне горе, яке було досить болючим, а через те, що Мiлдред так розхвилювалася, що випила кiлька чарок вiскi й вiдключилася прямо на диванi, а також через те, що вона вперше в життi побачила, як ii батько втратив самовладання й розплакався. А iще того дня Роза сказала собi, що коли iй посмiхнеться удача i вона народить сина, то назве його Арчi на честь дядька.

В серпнi на Хiросiму й Нагасакi впали потужнi бомби, добiгла кiнця друга половина вiйни, а в серединi 1946 року, через два мiсяцi пiсля другоi роковини Розиного замiжжя, Шнайдерман сказав iй, що плануе вийти на пенсiю i збираеться знайти покупця на свiй бiзнес. Зважаючи на прогрес, якого вона досягла за роки iхньоi спiльноi працi, сказав старий, зважаючи на те, що вона перетворила себе на вмiлого й компетентного фотографа, вiн хотiв би знати, чи не мае вона iнтересу до того, аби перебрати на себе студiю. То був найвищий комплiмент з його боку на ii адресу. Та хоч яку б втiху з цього приводу Роза не вiдчувала, вона розумiла, що зараз це не на часi, бо вони зi Стенлi вже цiлий рiк поспiль вiдкладали всi своi заощадження, щоби придбати будинок в передмiстi, будинок на одну сiм’ю з двором, деревами та подвiйним гаражем, i тому не могли дозволити собi придбати i будинок, i студiю. Роза вiдповiла Шнайдерману, що мае обговорити це питання зi своiм чоловiком, що вона й зробила невiдкладно пiсля вечерi, абсолютно не сумнiваючись, що Стенлi однозначно заявить про цiлковиту недоцiльнiсть такоi купiвлi, але Стенлi застукав ii зненацька, сказавши Розi, що вирiшення цього питання залежить вiд ii вибору, i що коли вона волiе вiдмовитися вiд будинку, то зможе отримати студiю, якщо ii продадуть за цiну, яку вони зможуть собi дозволити. Роза була приголомшена. Вона знала, що Стенлi всiм своiм серцем бажав придбати будинок, а тут раптом заявив, що iхня квартира його цiлком влаштовуе, i що вiн не проти прожити в нiй iще кiлька рокiв, хоча, звiсно, все це було неправдою, i вiн збрехав iй тому, що обожнював ii й хотiв, аби вона мала все, що забажае. Того вечора в душi Рози щось змiнилося, i вона збагнула, що в нiй прокидаеться любов до Стенлi, справжня любов, i якщо життя триватиме в такому ключi iще якийсь достатньо тривалий час, то вона, можливо, покохае його, впаде, вражена другим Великим Коханням, якого начебто не могло бути.

Давай не будемо поспiшати, сказала вона. Я також давно мрiяла про той будинок, а стрибнути з асистентiв у начальники – це неабияка подiя. Я не впевнена, що зможу з цим впоратися. Може, трохи подумаемо?

Стенлi погодився трохи подумати. Коли вiн зустрiвся з Шнайдерманом у студii наступного ранку, той теж погодився, що Роза мае трохи подумати, але десять днiв потому, як процес роздумiв почався, вона виявила, що завагiтнiла знову.

Протягом останнiх кiлькох мiсяцiв вона консультувалася в нового лiкаря, якому повнiстю довiряла i якого звали Сеймур Якобс. То був хороший iнтелiгентний лiкар, який ретельно ii вислуховував i не поспiшав з висновками. Зважаючи на iсторiю з трьома попереднiми спонтанними викиднями, Якобс настiйно порекомендував iй не iздити кожного дня до Нью-Йорку, припинити роботу на час ii вагiтностi i обмежити себе перебуванням в квартирi, якомога бiльше вiдпочиваючи в лiжку. Вiн розумiе, що цi заходи виглядають жорсткими та дещо старомодними, але турбуеться про неi, бо це може бути для неi останнiм реальним шансом народити дитину. «Мiй останнiй шанс», сказала Роза сама собi, слухаючи сорокадворiчного лiкаря з великим носом та спiвчутливими карими очима, який розповiдав iй, що треба робити, аби стати матiр’ю. Про палiння та випивку навiть мови не може бути. Строга, багата бiлками дiета, щодня – вiтамiннi добавки, а також регулярнi спецiальнi вправи. Вiн заходитиме до неi регулярно раз на два тижнi, а вона, щойно вiдчувши найменший дискомфорт чи бiль, мае пiдняти слухавку й зателефонувати йому. Вiн достатньо ясно все пояснив?

Так, достатньо ясно. Отак i розв’язалася дилема – купувати студiю чи будинок, а це в свою чергу поклало край Розинiй роботi у Шнайдермана, перервало ii шлях до кар’ери фотографа i перевернуло ii життя догори ногами.

Роза вiдчувала пiднесення i водночас розгубленiсть. Пiднесення тому, що у неi й досi зберiгався шанс; розгубленiсть тому, що вона не знала, як пережити те, що, фактично, означало сiм мiсяцiв домашнього арешту. Треба буде внести в життя нескiнченну кiлькiсть поправок, i це стосувалося не лише ii, а й Стенлi, оскiльки йому доведеться ходити по магазинах i виконувати основну частину роботи на кухнi. Бiдолашний Стенлi, вiн так тяжко й подовгу працював! Окрiм того, доведеться пiти на додатковi витрати i найняти служницю прибирати в квартирi та прати бiлизну раз чи два на тиждень, кожен аспект щоденного життя доведеться скоригувати, вiдтепер ii сон i час вставання з лiжка треба буде регулювати численними заборонами та обмеженнями, не можна буде пiднiмати важкого, пересувати меблi, натужуватися, вiдчиняючи вiкно пiд час лiтньоi спеки, iй доведеться пильнувати саму себе, усвiдомлювати тисячi великих та малих речей, якi Роза ранiше сприймала пiдсвiдомо, i, звiсно, тенiсу бiльше не буде (який вона встигла полюбити) та бiльше не буде плавання (яке вона любила з дитинства). Іншими словами, жвавiй, спортивнiй, постiйно рухливiй Розi, яка почувалася найкомфортнiше тодi, коли перебувала в лихоманцi високоi швидкостi та всепоглинаючоi дiяльностi, доведеться тепер навчитися сидiти й не рипатися.

Хто б мiг подумати, що саме Мiлдред судилося врятувати ii вiд перспективи нескiнченноi нудоти? Старша сестра втрутилася в ситуацiю i перетворила цi мiсяцi нерухомостi на те, що Роза згодом описала своему сину як «велику пригоду».

Не можна цiлий день стирчати у квартирi, слухаючи радiо та дивлячись всiляку дурню по телевiзору, заявила Мiлдред. Чом би, нарештi, не залучити твiй мозок до роботи i не наздогнати згаяне?

«Наздогнати згаяне?», спитала Роза, не розумiючи, про що говорить Мiлдред.

«Ти, може, сама не здогадуешся», сказала сестра, «але твiй лiкар зробив тобi неоцiненний подарунок. Вiн перетворив тебе на в’язня, а едине, що мають в’язнi i не мають iншi люди, – це час, незлiченна купа часу. Читай книги, Розо. Займись самоосвiтою. Це – твiй шанс, i якщо тобi знадобиться моя допомога, то я з радiстю тобi допоможу».

Допомога вiд Мiлдред надiйшла у виглядi списку книжок, вiрнiше, кiлькох спискiв книжок протягом наступних мiсяцiв, i Роза вперше в життi вгамувала свою спрагу до iсторiй за допомогою романiв, якiсних романiв, а не кримiнальних оповiдок та всiляких бестселерiв, до яких вона могла б пристраститися, якби складала тi списки самотужки; вона вгамувала свою спрагу за допомогою книг, якi рекомендувала iй Мiлдред (звiсно, то була класика), завжди пiдбираючи iх так, щоби вони сподобалися Розi, а це означало, що в жодному з тих спискiв не було анi «Мобi Дiка», анi «Улiсса», анi «Зачарованоi гори», оскiльки цi книги для погано пiдготовленою Рози були б занадто складними. Але для вибору було дуже багато iнших книжок, i в мiру того, як спливали мiсяцi, а немовля в ii лонi зростало, Роза проводила днi, пливучи сторiнками книжок, i хоча серед десяткiв прочитаних i трапилося кiлька розчарувань (наприклад, роман «І сходить сонце» вразив ii як ходульний та малозмiстовний), майже всi решта захоплювали ii й тримали в полонi вiд першоi сторiнки до останньоi – Така лагiдна нiч, Гордiсть та упередженiсть, Будинок радощiв, Молль Флендерс, Ярмарок марнославства, Грозовий перевал, Мадам Боварi, Пармська обитель, Перше кохання, Дублiнцi, Свiтло в серпнi, Девiд Копперфiльд, Мiдлмарч, Майдан Вашингтона, Червона лiтера, Головна вулиця, Джейн Ейр та численнi iншi. Але з усiх письменникiв, якi Роза вiдкрила для себе пiд час свого затворництва, найбiльше сказав iй Толстой, добрий генiй Толстой, який, здавалося, розумiв у життi абсолютно все, все, що треба було в ньому знати про людське серце i розум, кому б цi серце та розум не належали – чоловiку чи жiнцi. Роза дивувалася, як же ж це можна було чоловiковi розбиратися так добре в жiнках, як розбирався в них Толстой, вона збагнути не могла, як один чоловiк мiг вмiщати в собi всiх чоловiкiв та всiх жiнок, i тому захоплено перечитала майже все, що написав цей росiйський класик, i не лише такi великi романи, як «Вiйна i мир», «Анна Каренiна» та «Воскресiння», а й коротшi твори – повiстi та оповiдання. Але найбiльше вразив ii роман на сто сторiнок «Сiмейне щастя», iсторiя молодоi нареченоi та ii поступового розчарування. Цей твiр так сильно зачепив Розу за живе, що наприкiнцi вона розплакалася, а коли того вечора Стенлi повернувся додому, то був наляканий ii станом, i хоча дочитала вона книгу iще о третiй дня, ii очi й досi були мокрими вiд слiз.

Немовля мало народитися 16 березня 1947 року, але о десятiй ранку 2 березня, години зо двi потому, як Стенлi подався на роботу, Роза, i досi лежачи в лiжку в нiчнiй сорочцi, пiдперта подушками та з книгою «Повiсть про два мiста» в руцi (при цьому вона тулилася до правого схилу свого величезного черева), раптом вiдчула тиск на сечовий мiхур. Вирiшивши, що iй пора до туалету, Роза поволi витягнула себе з-пiд ковдри, пересунула свое гороподiбне тiло до краю лiжка, поставила ноги на долiвку й пiдвелася. Та не встигла вона й кроку ступити до ванни, як раптом вiдчула, що по внутрiшнiх боках ii стегон хлинув потiк теплоi рiдини. Роза заклякла мов укопана. Вона стояла обличчям до вiкна, а коли поглянула надвiр, то побачила, що з неба падае легенький, схожий на iмлу снiг. Таким закляклим виглядае все довкола зараз, подумала вона, наче у свiтi не рухаеться бiльше нiчого, окрiм снiгу. Роза знову сiла на лiжко й зателефонувала до «Домашнього Свiту Трьох Братiв», але чоловiк, який пiдняв слухавку, повiдомив, що Стенлi вiдлучився у справах i повернеться аж пiсля обiду. Потiм вона зателефонувала доктору Якобсу, чия секретарка поiнформувала ii, що доктор Якобс щойно поiхав на виклик до пацiентки. Вiдчуваючи легеньку панiку, Роза попрохала секретарку передати доктору, що вона зiбралася до шпиталю, а потiм набрала номер Мiллi. Своячка взяла слухавку пiсля третього дзвiнка – i приiхала забрати ii. Пiд час нетривалоi поiздки до пологового вiддiлення в шпиталi Бет-Ізраель Роза розповiла iй, що вони зi Стенлi вже вибрали iмена для дитини, яка мала народитися. Якщо буде дiвчинка, то ii назвуть Естер Енн Фергюсон. А якщо хлопчик, то йому дадуть iм’я Арчiбальд Ісаак Фергюсон.

Мiллi глянула в задне дзеркало i прискiпливо поглянула на Розу, яка лежала, розпростершись, на задньому сидiннi. Арчiбальд, повторила вона. А ти впевнена, що треба саме так?

Так, ми впевненi, вiдповiла Роза. Це – на честь мого дядька Арчi. А Ісаак тому, що так звали батька Стенлi.

Сподiваймося, що вiн буде хлопцем хоробрим та впертим, зауважила Мiллi. Вона хотiла iще щось сказати, та перш, нiж наступне слово встигло вирватися з ii вуст, вони пiд’iхали до входу до шпиталю.

Мiллi мобiлiзувала все вiйсько, i коли наступного дня о другiй нуль сiм ранку Роза народила сина, бiля неi зiбралися всi: Стенлi, ii батьки, Мiлдред i Джоан та навiть матiр Стенлi. Отак народився Фергюсон, i протягом кiлькох секунд потому, як хлопчик покинув материне тiло, вiн залишався наймолодшою людською iстотою на Землi.

1.1

Його матiр звали Роза, i коли вiн вирiс достатньо великим, щоби зашнуровувати своi черевики i не пiсяти у лiжко, то зiбрався на нiй оженитися. Фергюсон знав, що Роза вже була замужем за його батьком, але його батько був уже старим дiдом i мав невдовзi померти. Коли це станеться, Фергюсон одружиться зi своею матiр’ю, i вiдтодi ii чоловiка зватимуть Арчi, а не Стенлi. Йому буде сумно, коли помре батько, але не дуже сумно, не настiльки сумно, щоби хоча б трохи поплакати. Сльози – то для малюкiв, а вiн вже ж не малюк. Правда, були випадки, коли з нього лилися сльози, хоча тiльки тодi, коли вiн падав i боляче забивався, такi випадки не рахувалися.

Найкращими речами у свiтi було ванiльне морозиво та пiдстрибування на лiжку батькiв. А найгiршими – болi в животi та лихоманка.

Вiн знав тепер, що кислi льодяники – небезпечнi. Хоч як би вiн iх не полюбляв, вiн збагнув, що бiльше не мусить класти iх до рота. Вони були надто слизькими, вiн не мiг не ковтати iх цiляком, а тi були надто великими й застрявали у нього в трахеi, вiд чого йому було важко дихати. Фергюсон нiколи не забуде того вiдчуття, коли вiн почав задихатися, але в ту мить до кiмнати заскочила його матiр, пiдхопила його, перевернула догори ногами i, одною рукою тримаючи за ноги, другою почала гепати його по спинi, допоки льодяник не випав у нього з рота й не заторохтiв по пiдлозi. «Вiднинi – жодного льодяника, Арчi», сказала матiр. «Вони надто небезпечнi». А потiм вона попрохала його принести миску з кислими льодяниками на кухню i вони по черзi, один за одним, викинули червонi, жовтi й зеленi цукерки в смiттевий бачок. Пiсля цього матiр сказала: «Адьос, льодяники». Таке смiшне слово – «адьос».

Це сталося в Ньюарку, в тi стародавнi днi, коли вони мешкали в квартирi на третьому поверсi. А тепер вони жили в будинку у мiстечку пiд назвою Монклер. Цей будинок бiльший за квартиру, але рiч була в тiм, що Фергюсону важко було пригадати що-небудь про iхне життя в тiй квартирi. Окрiм льодяникiв. Окрiм шторок жалюзi в своiй кiмнатi, якi торохтiли кожного разу, коли вiдкривалося вiкно. Окрiм того дня, коли мати склала його колиску, i вiн вперше в життi спав один у лiжку.

Його батько йшов з дому рано-вранцi, часто iще до того, як Фергюсон встигав прокинутися. Інколи батько приходив додому на вечерю, а iнколи тодi, коли Фергюсона вже вкладали спати. Його батько працював. Саме цим займалися дорослi чоловiки: вони працювали. Йшли з дому кожного ранку й працювали, а працюючи, вони заробляли грошi, а заробляючи грошi, вони мали змогу купляти всiлякi речi своiм дружинам та дiтям. Саме так пояснила йому матiр одного ранку, коли вiн дивився, як вiд будинку вiд’iжджае сине авто його батька. Гарна схема, подумав був Фергюсон, але ота ii частина про грошi була дещо незрозумiлою. Грошi були маленькими й брудними, а як же ж отi маленькi заяложенi шматочки паперу придбавали речi такi великi, як авто чи будинок?

Його батьки мали два автомобiлi, батько – голубий «крайслер DeSoto», а матiр – зелений «шевроле», але Фергюсон мав аж тридцять шiсть автомобiлiв, i похмурими днями, коли надворi було мокро, вiн видобував iх з ящичка i вишиковував увесь свiй мiнiатюрний автопарк на пiдлозi вiтальнi. Серед них були автомобiльчики з двома та чотирма дверцятами, кабрiолети i самоскиди, полiцейськi авто та карети «швидкоi допомоги», таксi та автобуси, пожежнi машини й цементовози, автофургони й унiверсали, «форди» та «крайслери», «понтiаки» та «студебекери», «б’юiки» та «неш ремблери». Кожен з них вiдрiзнявся вiд iншого, не було навiть вiддалено схожих один на одного, i кожного разу, коли Фергюсон починав штовхати один iз них по пiдлозi, вiн нагинався й поглядав на порожне водiйське сидiння, а оскiльки кожен автомобiль без водiя iхати не мiг, то вiн уявляв себе людиною, що сидить за кермом, маленьким чоловiчком, крихiтним, як кiнчик його мiзинця.

Його матiр курила цигарки, а батько не курив нiчого, навiть люльки й сигар не курив. Тi цигарки називалися «Олд Голдз». Така гарна назва! думав Фергюсон. А як вiн смiявся, коли матiр на його прохання пускала кiльця диму! Інколи батько казав матерi: «Розо, ти забагато палиш», а мати кивала головою, погоджуючись з ним, але все одно потiм курила не менше, нiж ранiше. Кожного разу, коли вiн з матiр’ю всiдалися до зеленого авто, щоби з’iздити за чимось необхiдним, вони зупинялися пiдхарчитися в маленькому ресторанi пiд назвою «Обiд у Ела», i щойно вiн допивав свое шоколадне молоко та доiдав пiдсмажений бутерброд з сиром, матiр давала йому монетку в двадцять п’ять центiв i просила його купити iй пачку «Олд Голдз» з автомату для продажу цигарок. Це давало йому змогу вiдчути себе дорослим – аякже, йому цiлий четвертак дали! – i це вiдчуття було, мабуть, найкращим у свiтi. Фергюсон гордо марширував в кiнець зали, де пiд стiною мiж двома туалетами стояв цигарковий автомат. Пiдiйшовши до нього, малий ставав навшпиньки, кидав монетку в щiлину, смикав важiль пiд стовпчиком з цигаркових пачок, а потiм прислухався, як торохтiла пачка, вискочивши з громiздкоi машини й упавши на срiбну тацю пiд важелем. В тi часи цигарки коштували не двадцять п’ять центiв, а двадцять три, i кожна пачка випадала з машини у супроводi двох нещодавно вiдчеканених мiдних пеннi в целофановiй обгортцi. Мати Фергюсона завжди дозволяла йому залишити тi два пеннi собi, а допоки вона викурювала свою пiсляобiдню цигарку й допивала каву, вiн тримав iх на вiдкритiй долонi, вивчаючи карбований профiль чоловiка на лицевiй частинi обох монет. Авраам Лiнкольн. Або, як сказала колись його матiр, Чесний Ейб.

Окрiм маленькоi сiм’i Фергюсона та його батькiв, iснували iще двi сiм’i: сiм’я його батька та сiм’я його матерi, Фергюсони з Нью-Джерсi та Адлери з Нью-Йорку – велика родина з двома тiтками, двома дядьками, п’ятьма кузинами, i родина маленька – його дiд i бабця та тiтонька Мiлдред. До маленькоi родини iнколи приеднувалися його двоюрiдна бабуся Перл та його дорослi кузини-двiйнята, Беттi та Шарлотта. Дядько Лью мав тоненькi вусики i носив окуляри в дротянiй оправi, дядько Арнольд палив цигарки «Кемел» i мав рудувате волосся, тiтка Джоан була низенькою та опецькуватою, тiтка Мiллi – трохи вищою й дуже худою, а кузини здебiльшого iгнорували малого Фергюсона, бо були значно старшими за нього, окрiм Френсi, яка iнколи залишалася посидiти з ним коли його батьки ходили в кiно чи до когось у гостi. В родинi з Нью-Джерсi Френсi була однозначно його фавориткою. Вона малювала йому чудовi складнi рисунки замкiв та лицарiв на конях, дозволяла iсти стiльки ванiльного морозива, скiльки влiзе, розповiдала смiшнi жарти, була дуже гарненькою, з довгим волоссям, яке здавалося водночас i каштановим i рудуватим. Тiтонька Мiлдред також була гарненькою, але волосся мала бiляве, не таке, як у його матерi – темно-каштанове, i хоча його матiр i нагадувала постiйно йому, що Мiлдред – ii сестра, малий Фергюсон часто забував про це, бо дуже вже несхожими вони виглядали. Свого дiда вiн звав Папа, а бабусю – Нана. Папа курив цигарки «Честерфiльд» i був майже повнiстю лисим. Нана була товстуватою i дуже кумедно смiялася, наче в ротi у неi пташки щебетали. Малий охочiше бував у квартирi Адлерiв в Нью-Йорку, анiж в будинках Фергюсонiв у Юнiонi та Мейплвудi, не в останню чергу через те, що йому подобалося проiздити тунелем Холланда, бо пiд час подорожi пiдводною трубою, викладеною мiльйонами однакових квадратних кахлiв, у нього виникало дивне вiдчуття. І кожного разу, коли вiн здiйснював цю пiдводну подорож, йому було страшенно цiкаво: скiльки ж людей знадобилося для того, щоби виконати таку колосальну роботу? Квартира була меншою за будинки в Нью-Джерсi, але вона мала ту перевагу, що знаходилася високо нагорi, на шостому поверсi будiвлi, i Фергюсону нiколи не набридало дивитися з вiкна вiтальнi на потiк машин, що линув Майданом Колумба, а на День подяки з’являлася додаткова перевага: можливiсть спостерiгати, як пiд вiкном проходив щорiчний святковий парад з гiгантською повiтряною кулею у виглядi Мiккi-Мауса, котра пропливала майже напроти його обличчя. Іще одною доброю обставиною подорожi до Нью-Йорку були подарунки, якi вiн завжди отримував по приiздi: цукерки в коробочках вiд бабусi, книги та платiвки вiд тiтоньки Мiлдред, а також всiлякi цiкавинки вiд дiдуся: лiтачки з коркового дерева, гра пiд назвою «Парчiзi» (iще одне чудове слово), колоди гральних карт, магiчнi трюки, червоний ковбойський капелюх, а також двiйко шестизарядних револьверiв у справжнiх шкiряних кобурах. Будинки в Нью-Джерсi таких розваг забезпечити не могли, тому малий Фергюсон дiйшов висновку, що краще бувати в Нью-Йорку. Коли вiн спитав матiр, чом би iм не жити там увесь час, та широко посмiхнулася й сказала: «А ти у татка запитай». Коли ж вiн запитав у татка, то вiдповiв: «А ти спитай у мами». Мабуть, iснували такi запитання, на якi вiдповiдей не iснувало.

Йому хотiлося мати брата, бажано старшого, але оскiльки можливостi такоi бiльше не було, вiн згоден був i на молодшого брата, а якщо не брата, то хоча б сестричку, нехай i молодшу. Бо часто вiн почувався самотньо, оскiльки нi з ким було анi пограти, анi поговорити, а з досвiду вiн вже знав, що кожна дитина мала сестру або брата, або декiлька братiв та сестер, i тому вiн, наскiльки йому було вiдомо, залишався единим винятком до цього правила в усьому свiтi. У Френсi був Джек i Руф, у Алiси був Ендрю, а в Ендрю – Алiса, його приятель, сусiд Бобi, мав брата й двох сестер, i навiть його батьки свое дитинство провели в компанii iнших дiтей: його батько мав двох братiв, а матiр – сестру, тому було вкрай несправедливо, що усiх мiльярдiв людей на землi йому одному доводилося проводити свое життя на самотi. Малий Фергюсон достеменно не знав, звiдки беруться дiти, але вже встиг отримати таке-сяке уявлення, що зароджуються вони в тiлах своiх матерiв. Отже, якщо матерi вiдiгравали у цьому процесi основну роль, то йому доведеться поговорити зi своею матiнкою, аби змiнити його статус з единоi дитина на братика. Наступного ранку вiн пiдняв це питання й напрямки спитав матiр, чи не могла б вона, коли буде ii ласка, приступити до виробництва iще одноi дитини – для нього. Мати на кiлька секунд завмерла, а потiм стала навколiшки, зазирнула йому у вiчi й почала гладити йому голову. Як дивно, подумав вiн, зовсiм не те, що вiн очiкував, а у матерi на якусь хвилю на обличчi з’явився сумний вираз, такий сумний, що Фергюсон вiдразу ж пожалкував про свое запитання. Ой, Арчi, сказала вона. Я розумiю, що тобi хочеться братика чи сестричку, i я й не проти народити iх тобi, але, схоже, бiльше дiтей у мене не буде, бо менi не можна бiльше мати дiтей. Менi стало жаль тебе, коли лiкар сказав менi про це, але потiм я подумала: може, це не так вже й погано. А знаеш, чому? (Фергюсон похитав головою). А тому, що я люблю свого малого Арчi так сильно, що вже не змогла б полюбити другу дитину, вiддавши тобi всю свою любов.

Це – не тимчасова проблема, здогадався вiн, а проблема назавжди. Не буде в нього анi братiв, анi сестер. Оскiльки такий нестерпний стан справ страшенно вразив малого Фергюсона, вiн винайшов компенсацiю, вигадавши собi уявного брата. Може, то був акт вiдчаю, але щось все одно було кращим за нiщо, i хоча вiн не мав змоги анi помацати оте щось, анi побачити, анi понюхати, iншого вибору вiн не мав. Свого брата вiн назвав Джоном. Оскiльки законiв реальностi для нього вже не iснувало, Джон виявився старшим за нього на чотири роки, а це означало, що був вiн вищим, дужчим та кмiтливiшим за Фергюсона, зовсiм не таким, як Бобi Джордж з iхньоi вулицi, опецькуватий кремезний Бобi, який дихав ротом, бо його нiс був завжди забитий зеленими шмарклями. Джон вмiв читати й писати i був вправним гравцем у бейсбол та футбол. Фергюсон намагався нiколи не розмовляти з ним уголос у присутностi iнших людей, бо Джон був його таемницею, i вiн хотiв, щоби про нього нiхто не знав, навiть батько з матiр’ю. Проколовся вiн лише одного разу, але все скiнчилося нормально, бо прокол стався тодi, коли з ним була Френсi. Того вечора вона прийшла подоглядати за ним, а коли вийшла у двiр, то почула, як вiн розповiдав Джону про коника, котрого йому хотiлося отримати на день народження, i спитала, з ким вiн там розмовляе. Френсi так сильно подобалася Фергюсону, що вiн розповiв iй правду. Вiн боявся, що вона насмiхатиметься над ним, але Френсi просто кивнула, неначе схвалюючи саме поняття уявних братiв, i тому Фергюсон дозволив i iй розмовляти з Джоном. І багато мiсяцiв вiдтодi кожного разу, коли вiн зустрiчався з Френсi, вона спершу здоровкалася з ним своiм звичайним голосом, а потiм нахилялася i шепотiла йому на вухо: «Привiт, Джоне». Малому Фергюсону iще не виповнилося й п’яти рокiв, але вiн вже розумiв, що свiт складався iз двох сфер – видимоi й невидимоi, i те, що вiн не бачив, iнколи було бiльше реальним, анiж те, що вiн бачив.

А найцiкавiшими мiсцями, де малий любив бувати, був офiс його дiда в Нью-Йорку та унiвермаг його батька в Ньюарку. Офiс розташовувався за Захiднiй П’ятдесят сьомiй вулицi, лише за один квартал вiд помешкання дiдуся й бабусi, i найкращим в тому офiсi було те, що вiн знаходився на одинадцятому поверсi, навiть вище, анiж квартира, завдяки чому дивитися там з вiкна було iще цiкавiше, нiж з вiкна квартири на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi, бо його погляд мав змогу подорожувати значно глибше в оточуючу мiсцевiсть i бачити значно бiльше споруд, не кажучи про майже увесь Центральний Парк. Авто й таксi на вулицях внизу здавалися такими маленькими, що нагадували тi iграшковi машинки, якими вiн грався вдома. Іще одною цiкавинкою офiсу були великi робочi столи, на яких стояли друкарськi машинки та арифмометри. Звук друкарських машинок iнколи нагадував малому музику, особливо коли наприкiнцi рядка дзвякав дзвiночок, а iще вiн нагадував йому сильний дощ, який барабанив по даху будинку в Монклерi, а також шум камiнця, кинутого в скляне вiкно. Секретаркою його дiда була кiстлява жiнка на iм’я Дорiс з чорними волосинками на передплiччях, вiд якоi йшов запах м’ятних льодяникiв, але малому подобалося, що вона називала його «маленький пан» i давала йому подрукувати на машинцi, яку величала «Сер Ундервуд»[2 - Назва фiрми, яка випускала однойменнi друкарськi машинки. – Прим. пер.]. Вiн уже почав засвоювати лiтери, i йому було приемно мати змогу натискати пальцями клавiшi того важкого iнструменту й друкувати, наприклад, цiлий рядок лiтери «а» або «у», коли ж Дора була не надто зайнята, то Фергюсон прохав ii допомогти йому надрукувати його iм’я. Магазин в Ньюарку був значно просторiшим за офiс, i в ньому було бiльше всякоi всячини, а не лише друкарська машинка та три арифмометри в тильнiй кiмнатi: там виднiлися цiлi ряди маленьких пристроiв та великих побутових приладiв, а на другому поверсi був цiлий зал з лiжками, столами та стiльцями, з незлiченними лiжками, столами та стiльцями. Фергюсону не можна було мацати iх, але коли його батько чи дядьки не бачили, або стояли, повернувшись до нього спиною, то малий крадькома вiдчиняв холодильник, щоби понюхати всерединi його специфiчний запах, або видряпувався на лiжко, щоби перевiрити пружнiсть його матрацу, а коли його iнколи ловили за цим заняттям, то нiхто особливо не гнiвався, окрiм дядька Арнольда, який напускався на нього й буркотливо напучував: «Руки геть вiд товару, синку!» Малому не подобалося, коли з ним розмовляли таким тоном, а особливо йому не сподобалося, коли якось в суботу дядько дав йому запотиличника, бо був той запотиличник таким болючим, що вiн аж розплакався. Але пiдслухавши одного разу, як матiр сказала батьку, що дядько Арнольд – телепень, вiн перестав його боятися. У всякому разi, лiжка та холодильники нiколи не привертали його уваги надовго, бо були в магазинi iще такi цiкавi штуки, як телевiзори, нещодавно виробленi «Фiлко» та «Емерсони», якi панували над всiею рештою виставленого на огляд товару: з лiвого боку парадного входу пiд стiною стояли один бiля одного вiд дванадцяти до п’ятнадцяти моделей, бiльшiсть з них – увiмкненi, але з вимкненим звуком, i не було для малого Фергюсона цiкавiшого заняття, як переключити канали на телевiзорах так, щоби всi сiм рiзних програм транслювалися одночасно. В результатi виникав безумний вир хаосу: на першому екранi мультик, на другому – вестерн, на третьому – мильна опера, на четвертому – церковна служба, на п’ятому – рекламний ролик, на шостому – новини, а на сьомому – футбольний матч. Малий бiгав вiд одного екрану до iншого, потiм обертався на мiсцi, аж поки в нього в головi не макiтрилося; при цьому вiн поволi вiддалявся вiд екранiв так, що коли зупинявся, то опинявся в положеннi, звiдки було видно всi сiм програм, а коли вiн бачив стiльки рiзних подiй, що вiдбувалися одночасно, то це завжди смiшило його. Це було смiшно, дуже смiшно, i батько дозволяв йому отак розважатися, бо також вважав, що це дуже смiшно.

Але бiльшiсть часу його батьковi було не до смiху. Вiн подовгу працював шiсть днiв на тиждень, особливо подовгу – по середах та п’ятницях, коли магазин закривався аж о дев’ятiй вечора, а в недiлю вiн вiдсипався до десятоi чи десятоi тридцять ранку, а вдень грав у тенiс. Найулюбленiшим батьковим наказом було: «Слухайся матiр». А найулюбленiшим питанням було таке: «Ти був хорошим хлопчиком?» Фергюсон намагався бути гарним хлопчиком i слухався свою матiр, хоча iнколи не справлявся зi своiм обов’язком i забував бути хорошим хлопчиком та слухатися матiнку, але позитивною стороною цих невдач було те, що батько, схоже, нiколи iх не помiчав. Мабуть, вiн був надто зайнятий, щоби помiчати, але Фергюсон був вдячний йому за це, бо матiр рiдко карала його, навiть коли вiн забувався бути хорошим та слухняним, а через те, що батько нiколи не горлав на нього так, як iнколи волала на своiх дiтей тiтка Мiллi, i нiколи не давав запотиличникiв, як це iнколи робив дядько Арнольд, лупцюючи кузена Джека, малий Фергюсон дiйшов висновку, що iхня галузка родинного дерева Фергюсонiв була найкращою, хоча й найменшою. Однак бували випадки, коли батько його смiшив, а через те, що вони траплялися вкрай нечасто, Фергюсон смiявся iще сильнiше, анiж мiг би смiятися тодi, коли б цi випадки траплялися частiше. Одна з смiшинок полягала в тiм, що його пiдкидали в повiтря, а завдяки тому, що його батько був таким дужим i мав такi твердi й випуклi м’язи, Фергюсон пiдлiтав майже пiд стелю, коли вони були в помешканнi, та iще вище, коли вони були надворi. Жодного разу не спало йому на думку, що батько може його впустити, i тому вiн почувався достатньо у безпецi, щоби розкривати рота якомога ширше i, набравши повнi легенi повiтря, наповняти околицю своiм гучним смiхом. Іще одною смiшинкою було дивитися, як батько жонглюе на кухнi апельсинами, а третьою – чути, як вiн пукае. І не тому, що пуки е смiшними самi по собi, а тому, що кожного разу, коли батько пукав, вiн приказував: «Ой, Хоппi вискочив!», маючи на увазi Хопалонга Кессiдi, телевiзiйного ковбоя, який так подобався малому Фергюсону. Чому батько так казав кожного разу, коли вiдпускав пук, було одною з найбiльших свiтових таемниць, але Фергюсону все одно це подобалося i вiн завжди смiявся, коли батько промовляв цi слова. Бо це ж так смiшно й оригiнально: перетворити пук на ковбоя, якого звали Хопалонг Кессiдi.

Невдовзi пiсля п’ятого дня народження Фергюсона його тiтка Мiлдред вийшла замiж за Генрi Росса, високого лисiючого чоловiка, який працював у коледжi викладачем, як i Мiлдред; вiн закiнчив факультет англiйськоi лiтератури на чотири роки ранiше за неi й тепер викладав у коледжi пiд назвою Вассар. Новий дядько Фергюсона палив цигарки «Пел-Мел» (легкi – це так дивовижно!) та мав вигляд надзвичайно нервозний, i, мабуть, саме тому викурював за вечiр стiльки цигарок, скiльки його дружина викурювала за цiлий день, але найбiльше малого Фергюсона заiнтригувало те, що чоловiк Мiлдред говорив так швидко i такими довгими й заплутаними словами, що можна було розiбрати лише незначну частку того, що вiн говорив. Одначе вiн справив на Фергюсона враження добросердого чолов’яги з веселим басовитим смiхом та iскринкою в очах; йому було цiлком очевидно, що його матiр тiшилася з вибору Мiлдред, бо нiколи не говорила про дядька Генрi, не вживаючи при цьому слова «обдарований», i регулярно повторювала, що вiн нагадував iй якогось чоловiка на iм’я Рекс Гаррiсон. Фергюсон сподiвався, що його дядько з тiткою енергiйно вiзьмуться за роботу у дитячому вiддiлi й швидко витворять для нього маленького двоюрiдного братика чи сестру. Ось що бувае, коли мрiеш про уявного брата, тож, можливо, кузен чи кузина вiд Адлерiв зможе обернутися на майже брата або, у крайньому випадку, на майже сестру. Кiлька мiсяцiв вiн вичiкував на оголошення, кожного ранку ждав, що матiр увiйде до нього в кiмнату й скаже йому, що тiтонька Мiлдред збираеться народити дитину, але натомiсть сталося несподiване лихо, яке перевернуло всi ретельно розробленi плани малого Фергюсона. Його тiтка з дядьком перебиралися до Берклi в Калiфорнiю. Там вони збиралися викладати i жити i нiколи бiльше не повертатися, а це означало, що навiть якщо вони й народять йому кузена, то вiн нiколи не зможе стати йому майже-братом, оскiльки брати та майже-брати мають жити поруч, бажано в тому ж самому будинку. Коли матiнка взяла мапу Сполучених Штатiв i показала йому, де знаходиться Калiфорнiя, то малий Фергюсон так розчарувався, що гепнув кулачком по Огайо, Канзасу, Ютi та всiх iнших штатах, розташованих мiж Нью-Джерсi та Тихим океаном. Аж три тисячi миль. Неймовiрна вiдстань. Так далеко, наче в iншiй краiнi, в iншому свiтi.

То був один з найпотужнiших спогадiв його дитинства: поiздка до аеропорту в зеленому «шевроле» з матiнкою та тiтонькою Мiлдред того дня, коли тiтонька Мiлдред вирушила до Калiфорнii. Дядько Генрi полетiв туди двома тижнями ранiше, тому того спекотного й паркого дня з ними залишалася тiльки тiтка Мiлдред. Фергюсон сидiв на задньому сидiннi в шортах, з потилицею, мокрою вiд поту, з голими ногами, прилиплими до сидiння з штучноi шкiри, i хоча вiн вперше був в аеропорту, вперше бачив зблизька лiтаки i мав змогу смакувати велич та красу цих машин, той ранок залишився в його пам’ятi завдяки двом жiнкам – його матерi та його сестрi. Одна з них була темноволосою, а друга – бiлявою, одна з довгим волоссям, а друга – з коротким, такi рiзнi, що доводилося подовгу вдивлятися в iхнi обличчя, аби переконатися, що iх народили однi й тi ж самi батьки. Його матiр, така емоцiйна й доброзичлива, завжди торкалася його й обнiмала, i Мiлдред, така стримана й вiдсторонена, яка рiдко торкалася кого-небудь, однак ось вони стоять разом бiля виходу на рейс авiакомпанii «Пан-Ам» до Сан-Франциско, а коли через гучномовець оголосили номер рейсу i настав час прощатися, раптом обидвi, наче за нечутним сигналом, розплакалися, сльози каскадом полилися з iхнiх очей i закапали на долiвку, вони стиснули одна одну в обiймах, одночасно плачучи й обнiмаючись. Мати нiколи ранiше не плакала перед ним, а допоки вiн це не побачив на власнi очi, вiн би нiколи не повiрив, що Мiлдред також вмiе плакати. Але ось вони плачуть перед ним i прощаються, розумiючи обидвi, що минуть мiсяцi чи навiть роки, перш нiж вони побачаться знов, i малий Фергюсон спостерiгав за ними знизу зi свого п’ятирiчного тiла, поглядаючи то на матiр, то на тiтку, ошелешений виливом емоцiй, i ця картина запливла в такий глибокий закуток його свiдомостi, що залишилася в його пам’ятi назавжди.

В листопадi наступного року, два мiсяцi потому, як Фергюсон пiшов до першого класу, його матiр вiдкрила фотографiчну студiю в центрi Монклера. Вивiска над парадним входом гласила: «Фотостудiя Роузленд», i життя родини Фергюсонiв раптом набуло нового, прискореного ритму, починаючи з щоденного ранкового сум’яття, коли одного з них треба було вчасно вiдрядити до школи, а решту двох – кожного у власному авто – на роботу. Тепер, коли його матiр не бувала вдома п’ятеро днiв на тиждень (з вiвторка по суботу включно), з’явилася жiнка на iм’я Кессi, яка займалася господарством, прибирала й застеляла лiжка, купувала харчi, а iнколи навiть готувала малому Фергюсону вечерю, коли його батьки допiзна затримувалися на роботi. Тепер вiн менше бачився з матiр’ю, але рiч була в тiм, що вiн вже й менше ii потребував. Зрештою, Фергюсон вже сам зашнуровував черевики, а коли йому хотiлося на комусь одружитися, то вiн, зазвичай, вагався мiж двома потенцiйними кандидатками: Кетi Голд, невисокою дiвчиною з блакитними очима та довгим бiлявим хвостиком-«понi» на головi, та Марджi Фiтцпатрiк, височенною рудоволосою красунею – такою дужою й безстрашною, що вона могла пiдняти над землею двох хлопцiв одночасно.

Першим, хто сiв фотографуватися на портрет в студii «Роузленд», був син власницi. Мати фотографувала Фергюсона стiльки, скiльки вiн себе пам’ятав, але тi першi фото були просто знiмками, зробленими маленьким i легким переносним фотоапаратом, тодi як студiйна камера була значно бiльшою, i ii треба було монтувати на триногiй пiдставцi пiд назвою штатив. Йому сподобалося слово «штатив», бо воно нагадало йому смачний сушений фрукт чорносли?в. Його вразило також, як ретельно матiр налаштовувала лампи, перш нiж робити знiмки, а це свiдчило, що те, чим вона займалася, було пiд повним ii контролем. Коли Фергюсон побачив, як вправно й спокiйно вона працюе, то у нього виникло до неi якесь дивне тепле почуття. Раптом вона стала не просто матiр’ю, а людиною, яка виконуе в цьому свiтi важливу роботу. Для зйомки вона вдягнула його у гарне вбрання, а гарне вбрання означало твiдову спортивну куртку та бiлу сорочку з широким комiрцем без верхнього гудзика, а оскiльки Фергюсону було цiкаво й приемно сидiти й чекати, поки матiр вибирала потрiбний ракурс, йому було легко посмiхатися тодi, коли вона його про це просила. Того дня з матiнкою була ii подруга з Бруклiна, Ненсi Соломон, яка була колись Ненсi Файн, а тепер мешкала в передмiстi Вест-Ориндж, кумедна Ненсi з неправильними переднiми зубами як у кролика i двома маленькими хлопцями, вона була близькою приятелькою його матерi, а отже – людиною, яку малий Фергюсон знав усе свое життя. Матiр пояснила йому, що пiсля проявлення фотографiй одна з них буде збiльшена до великого розмiру й перенесена на полотно, яке Ненсi потiм розфарбуе, перетворивши таким чином фото на олiйний портрет. Це мала бути одна з послуг, яку студiя «Роузленд» збиралася запропонувати своiм клiентам: не лише чорно-бiлi портрети, а й портрети олiйнi. Фергюсону було важко уявити, як це буде робитися, але вiн здогадувався, що Ненсi треба бути неабиякою художницею, щоби впоратися з такою важкою трансформацiею. Через два тижнi в суботу вони з матiр’ю вийшли з дому о восьмiй ранку й поiхали в центр Монклеру. Вулиця була майже безлюдною, а це означало наявнiсть вiльного мiсця для парковки прямо перед студiею «Роузленд», але за двадцять-тридцять ярдiв до зупинки матiр сказала Фергюсону заплющити очi. Вiн хотiв був спитати у неi навiщо, але щойно вiн розкрив рота, як вона наказала йому: «Жодних запитань, Арчi». Тож вiн заплющив очi, а коли вони зупинилися бiля входу до студii, вона допомогла йому вибратися з авто й пiдвела туди, куди iй треба було. Гаразд, сказала вона, тепер можеш розплющити очi. Фергюсон розплющив очi й побачив, що стоiть перед вiтриною новоi студii його матерi, а у вiтринi – два його великих зображення, кожне близько двадцяти чотирьох дюймiв на тридцять шiсть завбiльшки, одне – чорно-бiле, а друге – його точна кольорова копiя: зi свiтло-жовтим волоссям, сiро-зеленими очима, а коричнева куртка в чорну цяточку виглядала майже як справжня. Робота, яку виконала Ненсi своiм пензлем, була такою чiткою, такою бездоганною, що Фергюсону важко було сказати, що вiн перед собою бачить: фотографiю чи картину. Минуло кiлька тижнiв, i тепер, коли портрети були виставленi у вiтринi на постiйнiй основi, його почали впiзнавати стороннi люди. Вони зупиняли його на вулицi й питали, чи вiн, бува, не той самий хлопчик з вiтрини фотостудii «Роузленд». Фергюсон став найвiдомiшим шестилiтнiм мешканцем в Монклерi, рекламним хлопчиком материноi студii, свого роду легендою.

29 вересня 1954 року Фергюсон не пiшов до школи. У нього була висока температура, 38,6 градуса за Цельсiем, i всю попередню нiч вiн провiв, блюючи в алюмiнiеву миску, яку матiр поставила на пiдлогу бiля його лiжка. Йдучи вранцi на роботу, вона наказала йому не знiмати пiжами i якомога бiльше спати. Якщо ж йому не спатиметься, то вiн мав залишатися в лiжку й читати своi улюбленi комiкси, а йдучи до туалету – вдягати капцi, щоби не ступати босими ногами по долiвцi. Однак на першу годину дня температура у нього впала до 37,2 градуси, i вiн вiдчув себе досить добре, щоби спуститися вниз i попросити Кессi дати йому що-небудь поiсти. Вона приготувала йому яечню з грiнкою, якi вiн проковтнув без негативних наслiдкiв для свого шлунку, а потiм, замiсть пiднятися нагору й повернутися до лiжка, малий поплентався до маленькоi кiмнати бiля кухнi, яку його батьки називали то «лiгвом», то «вiтальнею», i увiмкнув телевiзор. Кессi пiшла слiдом за ним, сiла на диван i сказала, що за кiлька хвилин почнеться перша гра Свiтовоi серii Головноi лiги бейсболу. Отже, Свiтова серiя. Фергюсон знав, що це таке, але iще нiколи не бачив жодноi гри Свiтовоi серii, лише одну чи двi гри групового турнiру. І не тому, що вiн не любив бейсбол, в який йому насправдi дуже подобалося грати, а просто тому, що вiн завжди грався з друзями надворi, коли транслювалися матчi, а коли починалися вечiрнi iгри, то його на той час вже вкладали спати. Вiн знав iмена декотрих основних гравцiв – Вiльямса, Музiала, Феллера, Робiнсона i Берра, – але не слiдкував за жодною конкретною командою, не читав спортивних сторiнок газет Newark Star-Ledger або Newark Evening News, i поняття зеленого не мав, що то таке – бути спортивним болiльником. На вiдмiну вiд нього, тридцятивосьмирiчна Кессi Бертон була палкою прихильницею команди Brooklyn Dodgers, головним чином тому, що в нiй пiд номером 42 грав другим захисником Джекi Робiнсон, якого вона завжди називала «брат Джекi». Вiн був першим темношкiрим гравцем, якому випало грати в унiформi головноi лiги, про що Фергюсон дiзнався вiд своеi матерi та Кессi, але Кессi бiльше зналася на цiй темi, бо й сама була темношкiрою жiнкою, яка першi вiсiмнадцять рокiв свого життя провела в Джорджii й розмовляла з сильним пiвденним акцентом, який Фергюсону видавався химерним i водночас прекрасним, таким томним в своiй музикальностi, що йому нiколи не набридало слухати, як говорить Кессi. Вона сказала йому, що цього року Бруклiнськi Доджери не беруть участi в Свiтовiй серii, бо iх вибили з боротьби Гiганти, але Гiганти й самi були мiсцевою командою, тому вона болiла за них, сподiваючись на iхню перемогу в Серii. Вона сказала, що в цiй командi е декiлька хороших темношкiрих гравцiв (Кессi вжила саме це слово – темношкiрий), хоча матiр Фергюсона наказала йому вживати слово негр, коли йшлося про людей з чорною або коричневою шкiрою. Дивно, подумав малий, що самi негри кажуть не негри, а темношкiрi, i це вкотре довело той факт, що свiт – штука складна й заплутана. Але, незважаючи на присутнiсть у складi Гiгантiв таких гравцiв, як Вiллi Мейс, Хенк Томпсон та Монте Ірвiнг, нiхто не давав iм жодного шансу в протистояннi з Клiвлендськими Індiанцями, якi встановили рекорд з максимальноi кiлькостi перемог для команд Американськоi лiги. А ми iще побачимо, хто виграе, сказала Кессi, не бажаючи зважати на прогнози знавцiв, i вони з Фергюсоном повсiдалися дивитися трансляцiю зi стадiону Поло Граундз. Матч почався невдало для Гiгантiв, коли Клiвлендцi взяли два очки в верхнiй частинi першого iнiнгу, але Гiганти вiдiгралися на пробiжках в нижнiй частинi третього iнiнгу, пiсля чого гра перейшла у жорстке напружене протистояння (Меглi проти Лемона), коли нiчого рiшучого не вiдбувалося i все залежало вiд одного-единого виходу на биту, який пiдвищуе значущiсть i драматизм кожноi подачi у мiру того, як гра добiгае кiнця. Чотири iнiнги поспiль гра йшла на рiвних, але раптом у верхнiй частинi восьмого iнiнгу Індiанцi виставили на базу двох ранерiв. На поле вийшов Вiк Верц, бетер-шульга з потужним ударом. Вiн врiзав по м’ячу, який подав пiтчер Гiгантiв Дон Лiддл, вiдбивши його далеко до центру поля, так далеко, що Фергюсону здалося, наче це буде гарантований хоум-ран, але вiн тодi був iще новачком у бейсболi i не знав, що стадiон Поло Граундз мав химерну конфiгурацiю iгрового поля, яке мало найширшу центральну частину серед усiх бейсбольних стадiонiв – 483 фути вiд основноi бази i до паркану, а це означало, що високому м’ячу, посланому Верцом, м’ячу, який деiнде гарантовано став би хоум-раном, не судилося долетiти до трибун, хоча все одно то був вражаюче сильний удар. Здавалося, вiн неодмiнно пропливе над головою центрального приймаючого гравця Гiгантiв i поскаче по полю аж до межi, чого було б достатньо для потрiйного, а, може, навiть i внутрiшнього хоум-рану, i що могло б дати Індiанцям можливiсть заробити два, а то й три очки. Та раптом Фергюсон побачив те, що пiшло всупереч всiм законам фiзики – то був подвиг спортивноi доблестi, який затьмарив всi людськi досягнення, якi йому доводилося спостерiгати протягом свого короткого життя: то Вiллi Мейс побiг за м’ячем спиною до внутрiшнього поля майданчика, побiг так, як Фергюсону нiколи не доводилося бачити ранiше – вiн рвонув щосили тоi ж митi, коли м’яч вiдскочив вiд бити Верца, неначе звук удару м’яча об дерево точно вказав йому, де той м’яч мае приземлитися. Не пiднiмаючи голови й не дивлячись по боках, Вiллi Мейс по-спринтерськи помчав туди, де мав упасти м’яч, так, неначе пiд час його польоту добре знав, де вiн приземлиться, навiть не дивлячись на нього, неначе вiн мав на потилицi очi. Коли ж м’яч сягнув вершини своеi траекторii i почав падати в точку на вiдстанi близько 440 футiв вiд основноi бази, Вiллi Мейс виставив перед собою руки, i м’яч, скотившись його лiвим передплiччям, опинився в кишенi його розкритоi бейсбольноi рукавицi. В ту мить, коли Мейс спiймав м’яча, Кессi зiскочила з дивану i зверещала: «Вау! Вау! Вау!» Але сталося дещо бiльше, анiж просто вдалий прийом, бо тоi митi, коли гравцi у базi побачили, як м’яч вiдскочив вiд бити Верца, вони кинулися бiгти, i бiгли вони з упевненiстю в тiм, що зароблять очки, бо жоден центральний приймаючий гравець нi за що не змiг би спiймати такого м’яча. Щойно Мейс спiймав м’яча, вiн крутнувся на п’ятах i кинув його до внутрiшнього поля, кинув з такою неймовiрною силою, що пiсля кидка з нього злетiла кепка, а сам вiн упав додолу. В аутi опинився не лише Верц, а й провiдний ранер, який був позбавлений можливостi вцiлити по високо посланому м’ячу. Рахунок i досi був нiчийним. Здавалося, що Гiганти ось-ось переможуть в нижнiй частинi восьмого або дев’ятого iнiнгу, але вони не змогли. Гра перейшла в додатковi iнiнги. Марв Грiссом, новий подаючий гравець Гiгантiв не дав Індiанцям заробити очок у верхнiй частинi десятого iнiнгу, пiсля чого тренер Гiгантiв в нижнiй частинi iнiнгу вивiв на поле двох свiжих гравцiв, одним з яких був Дастi Родс в ролi подаючого. Яке красиве iм’я, подумав Фергюсон – Дастi Родс, – хоча це було все одно, що назвати когось Мокрим Тротуаром чи Заснiженою Вулицею. Коли Кессi побачила, що бровастий почав розминатися, вона сказала: «Поглянь-но на отого старого блiдолицього бевзя з щетиною на пiдборiддi. Якщо вiн не п’яний, Арчi, то я – королева Англii». П’яний чи нi, але того дня окомiр Родса був у чудовiй формi, i через якусь дещицю секунди пiсля того, як втомлений Боб Лемон не надто сильно послав м’яч над серединою пластини, Родс кинувся на нього i спiймав над межею правого поля. Гру завершено. Гiганти перемогли Індiанцiв з рахунком 5:2. Кессi радiсно загукала. Радiсно загукав Фергюсон. Вони обнiмалися, пiдстрибували, танцювали по кiмнатi, i вiдтодi бейсбол став улюбленою грою Фергюсона.

Гiганти впевнено перемогли Індiанцiв у другiй, третiй та четвертiй iграх. Для семирiчного Фергюсона то стало справжнiсiньким чудом, але найбiльше радостi результати Свiтовоi серii 1954 року принесли дядьковi Лью. Старший брат його батька роками страждав вiд примх мiнливоi долi азартного гравця, програючи частiше, нiж виграючи, але виграючи якраз достатньо, щоби триматися на поверхнi. Всi розумники завбачливо поставили грошi на Клiвлендських Індiанцiв, тож вiн мав би керуватися груповим iнстинктом i зробити так, як зробили всi, але Гiганти були його улюбленою командою, за яку вiн вболiвав iще з двадцятих рокiв i пiд час вдалих сезонiв, i пiд час невдалих. Тому вiн вирiшив проiгнорувати несприятливий прогноз i зробити ставку, керуючись власним серцем, а не розумом. Вiн не лише поставив на завiдомих невдах, а й передрiк iм чотири перемоги поспiль. То була ставка настiльки смiховинна й нереальна, що його букмекер дав йому шанси триста до одного, а це означало, що, вклавши скромну суму в двiстi доларiв, стиляга Лью Фергюсон зiрвав джек-пот в шiстдесят тисяч доларiв завбiльшки, що в тi роки було величезною сумою, справжнiсiньким статком. Здобич була такою видовищною i такою приголомшливою у своiх наслiдках, що дядько Лью та тiтка Мiллi запросили всiх до свого помешкання на гулянку – помпезне святкування з шампанським, омарами та товстими ресторанними бiфштексами, на якому Мiллi виставила напоказ свою нову норкову шубу i катала гостей довкола кварталу в новому бiлому «кадилацi», який придбав собi Лью. Фергюсон того дня був не в формi (Френсi на гулянцi не було, у нього болiв живiт, а iншi його двоюрiднi брати та сестри з ним майже не розмовляли), але все одно вiн виснував, що всiм решта було дуже весело. Однак коли святкування скiнчилося, i малий з батьками iхав додому в голубому авто, вiн дуже здивувався, коли матiр почала гудити дядька Лью перед батьком. Не все, що вона говорила, було йому зрозумiлим, але гнiв у ii голосi був незвично сильним, то був гiркий лемент, який, схоже, мав якийсь стосунок до того, що дядько був винен батьку грошi, тому як вiн смiв розщедрюватися на «кадилак» та норковi шуби, не повернувши батьку боргу. Спершу батько сприймав це спокiйно, а потiм сталося те, чого не було нiколи ранiше: вiн пiдвищив голос i раптом мало не загавкав на матiр, мовляв, замовкни, нiчого вiн менi не винен i взагалi – то його грошi i вiн вiльний робити з ними все, що йому, чорт забирай, заманеться. Фергюсон вже чув ранiше, як його батьки iнколи сперечалися (iхнi голоси проникали до нього крiзь стiнку iхньоi спальнi), але свiдком такоi сильноi сварки вiн став вперше, а оскiльки це було вперше, то вiн вiдчув, що у свiтi щось фундаментальним чином змiнилося.

Наступного року, щойно пiсля Дня подяки, складське примiщення його батька дощенту вичистили якiсь нiчнi грабiжники. Той склад був одноповерховою блочною спорудою з шлакобетону, розташованою якраз за магазином «Домашнiй Свiт Трьох Братiв», за всi роки Фергюсон бував там декiлька разiв. То було сире примiщення з численними рядами картонних ящикiв з телевiзорами, холодильниками, пральними машинами та iншими товарами, що iх брати продавали у своему магазинi. Те, що стояло на вiтринi, слугувало для приваблення покупцiв, а коли ж хтось висловлював бажання придбати якийсь товар, то його привозив зi складу чоловiк на iм’я Ед, кремезний дядько з витатуюваною на правому передплiччi русалкою, який пiд час вiйни служив на авiаносцi. Якщо то було щось маленьке на кшталт тостера, лампи, чи кавоварки, Ед вiддавав його покупцевi, i той вiдвозив товар додому у власному авто, але коли то було щось велике, типу пральноi машини чи холодильника, то Ед з iншим кремезним ветераном на iм’я Фiл вантажили товар у спецiальний пiкап i вiдвозили його клiенту додому. Отак вели бiзнес у «Домашньому Свiтi», i Фергюсон, вже знайомий з цiею системою, був достатньо дорослим, аби розумiти, що склад являв собою серце всього пiдприемства. Тож коли вранцi у недiлю пiсля Дня Подяки мати розбудила його i сказала, що склад пограбували, малий враз збагнув всю моторошну значущiсть цього злочину. Порожнiй склад означав вiдсутнiсть бiзнесу; вiдсутнiсть бiзнесу означала вiдсутнiсть грошей, вiдсутнiсть грошей означала бiду: Притулок для бiдних! Голод! Смерть! Матiр зазначила однак, що ситуацiя не була настiльки безнадiйною, бо всi товари були застрахованими, але все одно це був сильний удар, особливо напередоднi рiздвяного сезону покупок, а оскiльки страхова компанiя спроможеться виплатити кошти через кiлька тижнiв, а то й мiсяцiв, то унiвермаг не зможе вижити без термiнового банкiвського кредиту. Тим часом, сказала вона, його батько свiдчив у полiцii Ньюарку, а завдяки тому, що кожен товар мав серiйний номер, то зберiгався шанс, маленький шанс, що грабiжникiв все ж таки вислiдять i спiймають.

Пройшов час, грабiжникiв не спiймали, але його батьку вдалося взяти в банку позику, а це означало, що родинi Фергюсонiв вдалося уникнути ганьби – перебратися до притулку для бiдних. Життя тривало так само, як протягом останнiх кiлькох рокiв, але Фергюсон вiдчув у домi нову атмосферу: у повiтрi довкола нього зависло щось зловiсне й похмуре. Не вiдразу вдалося йому виявити причину такого барометричного зсуву, але споглядаючи матiр i батька кожного разу, коли вiн був з ними двома або поодинцi, малий виснував, що його мати залишилася, в основному, такою ж, як i була – i досi розповiдала багацько iсторiй про свою роботу в студii, i досi видавала свою щоденну норму посмiшок та жартiв, i досi, розмовляючи з ним, дивилася йому прямо у вiчi, i досi залюбки грала в настiльний тенiс на утепленому задньому ганку, i досi уважно вислуховувала його кожного разу, коли вiн приходив до неi зi своiми проблемами. Хто змiнився, так це батько, його й без того неговiркий батько, який тепер майже зовсiм не розмовляв за столом пiд час снiданку, який мав вiдсторонений вигляд, наче його думки були деiнде, зосередженi на чомусь моторошному й таемничому, про що вiн нi з ким не хотiв говорити. Десь на початку нового 1956 року Фергюсон набрався мужностi й спитав у матерi, що було не так, аби та пояснила, чому його батько виглядае таким сумним та вiдстороненим. Грабунок, вiдповiла матiр. Отой грабунок його буквально живцем з’iдав, i чим бiльше вiн думав про нього, тим менше мiг думати про щось iнше. Фергюсон ii не зрозумiв. Крадii залiзли до складу мiсяць чи пiвтора тому, страхова компанiя збиралася компенсувати втрати, банк погодився надати позику, а унiвермаг мiцно тримався на ногах. Який же був сенс його батьку сумувати, якщо сумувати не було жодноi причини? Малий помiтив, як матiр завагалася, немовби вирiшуючи, довiритися йому чи нi, не будучи впевненою, що вiн е достатньо дорослим, щоби вiрно осмислити факти цiеi iсторii. Втiм, сумнiв, хоча й помiтний, блиснув у ii очах лише на якусь хвилю; вона погладила малого по головi, пильно поглянула в його майже дев’ятирiчне обличчя – i з головою кинулася у воду, вiдкрившись перед ним так, як нiколи ранiше, повiдавши йому про ту таемницю, яка буквально розривала його батька на шматки. Полiцiя та страхова компанiя, пояснила вона, i досi працювали над цiею справою, i обидвi прийшли до висновку, що це була крадiжка, здiйснена своiми ж людьми, тобто не стороннiми грабiжниками, а тими, хто працював у магазинi. Фергюсон, який добре знав кожного з персоналу «Домашнього Свiту Трьох Братiв» – вiд складських вантажникiв Еда i Фiла й до бухгалтерки Адель Розен, ремонтера Чарлi Сайкса та сторожа Боба Докiнса, вiдчув, як м’язи в його грудях стиснулися в маленький болючий кулачок. Видавалося просто неможливим, щоби хтось iз цих добрих людей мiг вчинити такий злочин проти його батько, жоден з них не був здатним на таку пiдлiсть, а отже полiцiя та страховики явно помилялися. Нi, Арчi, мовила матiр. Я не думаю, що вони помиляються. Але людина, яка скоiла злочин, не належить до тих, кого ти щойно перелiчив.

Що вона хотiла цим сказати? – здивувався Фергюсон. Єдиними iншими людьми, пов’язаними з магазином, були дядько Лью та дядько Арнольд, брати його батька, а хiба ж брати грабують один одного? Такого просто не може бути.

Твоему батьку довелося приймати жахливе рiшення, сказала матiр. Або забрати з полiцii заяву про пограбування, а зi страховоi компанii – заяву про виплату страховоi суми, або вiдправити дядька Арнольда до в’язницi. І, як ти гадаеш, що вiн зробив?

Вiн забрав заяви i не вiдправив дядька Арнольда до в’язницi.

Звiсно, не вiдправив. У нього й думки такоi не було. Але тепер ти розумiеш, чому батько такий сумний.

Через тиждень пiсля цiеi розмови матiр сказала Фергюсону, що дядько Арнольд та тiтка Джоан перебираються до Лос-Анджелесу, але так, мабуть, буде краще, оскiльки шкоду, якоi вiн завдав, виправити було неможливо. А через два мiсяцi пiсля того, як Арнольд з Джоан вирушили до Калiфорнii, дядько Лью розтрощив свiй бiлий «кадилак» на швидкiсному шосе Гарден-Стейт-Парквей i помер в каретi «швидкоi допомоги» на шляху до шпиталю. І перш нiж хтось встиг помiтити, як швидко боги виконують своi обов’язки, коли iм бiльше немае чого робити, клан Фергюсонiв вибухнув i розлетiвся на шматки.

1.2

Коли Фергюсону було шiсть рокiв, матiр розповiла йому iсторiю про те, як колись мало не втратила його. Втратила не в сенсi загубила, а в сенсi, що вiн мало не помер, пiшовши з цього свiту i попливши на небеса у виглядi безтiлесного духу. Йому ще й пiвтора року не виповнилося, сказала вона, як одного вечора у нього пiднялася температура, спершу повiльно, а потiм – рiзко пiдскочила до понад 41 градус Цельсiя. Це, сказала вона, температура надзвичайно небезпечна навiть для малоi дитини, тому вони з батьком закутали його й повезли до шпиталю, де у нього почалися конвульсii, якi запросто могли призвести до смертi, бо навiть лiкар, який тоi ночi видалив йому гланди, сказав, що ситуацiя була дуже хиткою, тобто вiн сам був непевен, чи виживе малий Фергюсон, що все тепер в руках Господа, а сама вона так перелякалася за свого маленького хлопчика, що мало не збожеволiла.

То був найгiрший момент, сказала матiр, той момент, коли iй здалося, що цiлий свiт припинить свое iснування, але окрiм нього були й iншi небезпечнi випадки, цiлий список непередбачуваних струсiв та негараздiв. І вона почала перелiчувати всi тi нещаснi випадки, якi трапилися з ним у дитинствi, з яких декотрi могли вбити його або покалiчити, наприклад, колись вiн мало не подавився не пережованим як слiд шматком бiфштексу, колись проколов собi стопу скляною скалкою, пiсля чого йому довелося накладати чотирнадцять швiв, колись перечепився й упав на гострий камiнь, так розрiзавши щоку, що довелося накладати одинадцять швiв, колись його так вкусила бджола, що у нього напухли й не розплющувалися очi, а минулого лiта, навчаючись плавати, вiн мало не потонув, коли його двоюрiдний брат Ендрю штовхнув його пiд воду. І кожного разу, переповiдаючи Фергюсону один iз цих епiзодiв, матiр питала його, чи пам’ятае вiн iх, i вiн дiйсно iх пам’ятав, пам’ятав так чiтко й виразно, неначе вони трапилися лишень вчора.

Ця розмова вiдбувалася в серединi червня, три днi потому, як Фергюсон впав у дворi з дуба й зламав лiву ногу. Матiр, нагадуючи увесь перелiк лих, що з ним трапилися, намагалася продемонструвати йому, що кожного разу, коли вiн в минулому отримував травму, то неодмiнно одужував, що спершу тiло його болiло, а потiм припиняло болiти, i що саме це станеться i з його ногою. Це погано, що нога зараз у гiпсi, але через певний час гiпс неодмiнно знiмуть, i вiн знову буде як нова копiйка. Фергюсон поцiкавився, коли це станеться, мати вiдповiла, що десь через мiсяць, i йому ця вiдповiдь не сподобалася як надзвичайно розпливчаста й незадовiльна. Мiсяць означав один мiсячний цикл, i це iще можна було перетерпiти, якщо погода не буде надто спекотною, але десь означало перiод навiть довший за мiсяць, невизначений, а отже нестерпний вiдрiзок часу. Та не встиг вiн достатньо накрутити себе, щоби обуритися несправедливiстю такоi ситуацii, як матiр поставила йому запитання, дивне запитання, мабуть, найдивнiше з усiх, якi вона йому ставила.

«Ти на себе гнiваешся, Арчi, чи на дерево?»

Як приголомшливе запитання для хлопця, який iще в дитсадок ходив! Гнiватися? А чому вiн мае на щось гнiватися? Може, йому просто сумно?